29. У структурі соціальних властивостей людини можна виділити загально соціальні риси, що характеризують її як продукт суспільного розвитку, а також такі властивості, які відображають входження людини до складу певних соціальних спільностей — етнічних, професійних, статевих, вікових тощо. На загал, індивіди, які включені у процеси соціальної взаємодії, наділені безліччю різноманітних властивостей, виявити та дослідити які практично неможливо. Отже, коли мова йде про особистість як члена суспільства, якоїсь спільноти, мають на увазі не властивості окремих людей, а соціальні типи особистостей.

Соціальний тип особистості — певний фіксований набір суттєвих, таких, що повторюються, соціальних властивостей особистості, що виявляються у її свідомості та поведінці. Як вже підкреслювалось, прояви індивідуального в людині опосередковуються соціальним. Разом з тим, індивідуальність людини не розчиняється у соціальному, роблячи її унікальною, неповторною. Типові, відносно стійкі, такі, що повторюються, поєднання соціальних та індивідуальних властивостей особистостей, які знаходяться у конкретних умовах життєдіяльності, дозволяють виявити основу для типологізації особистостей.

Якщо соціальне в людині домінує над індивідуальним, формується демократичний тип особистості. Якщо ж, навпаки, індивідуальне переважає соціальне, формується особистість авторитарного типу. Толерантний тип особистості (для якого характерне терпиме ставлення до думок, поглядів, ідей, вірувань тощо, які не збігаються з власними) і конформний тип (пристосування особистості до пануючих думок, поглядів, ідеалів, стандартів поведінки тощо) формуються внаслідок самодетермінації процесу розвитку особистості.

Соціологія особистості оперує поняттями ідеального, базисного та реального (модального) типів особистості.

Якщо перші два типи особистості описуються теоретично, виділяються досить умовно, то реальний тип конструюється на основі результатів конкретних соціологічних досліджень.

Відомий український соціолог Є. Головата враховуючи особливості розвитку нашого суспільства протягом 70-х pp. після більшовицької революції 1917 р. і останнього десятиріччя XX ст., запропонувала соціально-історично типологію особистості з трьома головними типами:

Перший тип характеризується духовною обмеженістю та інстинктивним потягом достадності.

Типи особистості

• ідеальний — сукупність особистісних властивостей, яка, на думку сучасників, є бажаною, відіграє роль еталона, взірця;

• базисний — сукупність властивостей, яка дозволяє у найкращий спосіб адаптуватися до конкретних умов життєдіяльності у даний час, у даному суспільстві;

• реальний — сукупність спільних для членів даного суспільства, типових властивостей особистості, що переважають на даному етапі розвитку суспільства

Другий тип виник у часи застою, коли відбувався процес відокремлення особистості від держави, політичної системи, її роздвоєння.

Третій, або "перехідний" тип особистості характерний для сьогодення. Йому властиві такі риси:

• недовіра будь-якій владі;

• потяг до релігії;

• відмова від політичного життя;

• роздвоєння свідомості тощо.

30. Соцiальнi статуси

Статус - це позицiя у певнiй соцiальнiй структурi суспiльства з певними правами та обов'язками.

Наприклад - студент, професор, декан, завiдувач кафедрою, ректор - це певнi позицiї у соцiальнiй структурi Унiверситету - певнi статуси.

Статуси вiдрiзняються . правами та обов'язками , які визначаються соцiальними нормами.

Кожна доросла людина у сучасному суспiльствi має кiлька статусiв (наприклад, студент, син, приятель, громадський дiяч i т.iн. - в однiй особi).

Статус визначає, по-перше, де саме - в якiй соцiальнiй позицiї - людина,"включена" до суспiльства, "з'єднана" з ним. По-друге, статус визначає, як саме людина має поводитися з iншими людьми - представниками iнших статусiв.

Наприклад, статус дочки визначає основнi взаємовiдносини тiєї особи, що займає цей статус, з iншими членами родини.

Статус президента фiрми визначає його основнi вiдносини iз службовцями, з акцiонерами, з президентами iнших фiрм.

З усiх статусiв кожної людини соцiологи . видiляють той статус , який справляє найбiльший вплив на взаємодiї та взаємовiдносини людини iз соцiальним середовищем, i тому має найбiльше значення для встановлення соцiальної iдентичностi . Це - головний статус ( master status).

Але iдентифiкацiя тiльки за головним статусом є певним спрощенням . реальної соцiальної позицiї, яка є багатовимiрним . утворенням.

У феодальному суспiльствi таким же чином встановлювався ще I соцiальний стан (пан, холоп, дворянин, мiщанин).

У сучасному суспiльствi дитина отримує вiд народження найчастiше тiльки соцiально-економiчний статус (вищий, середнiй, нижчий; або - з багатої родини, заможньої, бiдної).

Соцiальна позицiя, що надається людинi суспiльством або групою на пiдставах,якi вiд неї не залежать , називається у соцiолгiї приписним статусом (ascribed status - статусом, що приписується).

Крiм статусiв, якi людина отримує вiд народження, приписними є статуси, якi вона отримує, наприклад, за вiком, а також у зв'язку iз змiною статусiв родичей (наприклад, дружина студента стає дружиною президента, а дружина лейтенанта - генеральшою, чи удовицею і таке iнше).

З iншого боку, у суспiльствi є статуси, якi людина отримує через власний вибiр та зусилля, якi вона для цього покладає. Такий статус називають досяжним статусом (achieved status - статусом, що досягається).

Соцiальнi ролi

Статус завжди пов'язаний з деякою очiкуваною поведiнкою, яка визначається культурою суспiльства. Саме цю очiкувану поведiнку, пов'язану iз статусом . називають cоцiальною роллю .

Але частіше соціальною роллю називають не саму очікувану поведінку, а форми ( або сукупнiсть зразкiв) очiкуваної поведiнки .

Iнодi соціальною роллю називають сукупнiсть прав чи обов'язкiв, якi очикуються щодо певного статусу у певнiй культурi.

Головна рiзниця мiж статусом i роллю полягає в тому, що людина статус займає (або має), а роль - виконує.

У відповідності з цім, іноді кажуть, що соціальна роль - це сукупнiсть очiкувань щодо поведiнки людей стосовно певного соцiального статусу , або сукупність норм . такої поведінки. Тобто, у найбільш поширеному розумінні роль - це не сама поведiнка , а тiльки, так би мовити, безавторський " проект ." поведiнки, соціально очікувана " схема " поведiнки.

Очікування щодо рольової поведінки називають рольовими експектацiями .

Рольові експектації як раз і визначають ту чи iншу повединку, як вiдповiдну або невiдповiдну . певному статусу.

Соцiальнi ролi - це один з поширених об'єктiв соцiологiчнихдослiджень. Завдяки тому, що ролi мають нормативну природу, вони дають можливiсть людинi спочатку, так би мовити, "проектувати" свою поведiнку, а потiм її здiйснювати у вiдповiдний спосiб.

За допомогою ролей людей упорядковуємо наш соцiальний свiт за типами або категорiями . людей. І по різному реагуємо на ті самі дії людей, які вони виконують в різних ролях. Коли дехто виконує роль лікаря і пропонує вам роздягнутися, ви роздягаєтесь. Але коли та сама людина пропонує вам роздягнутися, коли виконує роль хозяїна дома, що дає званий обід, ви, мабуть, будете роздягатися дещо інакше.

Виконання ролi (role perfomance) - це реальна (актуальна) поведiнка особи, що займає той чи iнший статус.

У життi завжди є розбiжнiсть мiж тим, що люди мають робити у певнiй ролi і що вони дiйсно роблять. Завжди є iндивiдуальнi вiдмiнностi, якi роблять будь-яке виконання ролi унiкальним.

З кожною роллю пов'язазана щонайменше одна взаємна роль . (лiкар - хворий пацiєнт). Поняття взаємної ролi є важливим, тому що один з чинникiв, який поєднує людей у групи, - це мережi взаємних ролей .

Ролевi взаємовiдносини зв'язують нас один з одним, тому що права з одного боку вiдносин є обов'язками на iншому їх боцi та навпаки. У той же час виконання ролей може вести до рольової напруги (role strain) . Вона виникає тоді, коли в однiй ролi є суперечливi експектацiї.

31. Діяльність і поведінка особистості детермінується, тобто обумовлюється, обмежується не лише внутрішнім механізмом мотивації, взаємодії потреб, інтересів, цінностей особистості. Ззовні на поведінку людини впливають існуючі у суспільстві норми.

За своїм характером соціальна поведінка, може бути найрізноманітнішою: альтруїстичною або егоїстичною, законослухняною або протизаконною, серйозною або легковажною, коректною або грубою і т. д.

Унаслідок різноманітних причин духовного, економічного, політичного характеру в суспільстві завжди є люди з девіантною поведінкою,

Девіантна поведінка — поведінка, що відхиляється від прийнятих у суспільстві ціннісно-нормативних стандартів. Наприкінці XIX і початку XX століття були поширені біологічні і психологічні трактування причин девіації. Італійський лікар Цезаре Ломброзо вважав, що існує прямий зв'язок між злочинною поведінкою і біологічними особливостями людини. Особливе значення він додавав рисам обличчя. Американський лікар і психолог Вільям Шелдон підкреслював важливість будови тіла. Прихильники психологічного трактування пов'язували девіацію з психологічними рисами (нестійкістю психіки, порушенням психологічної рівноваги і т. п.).

Розгорнуте соціологічне пояснення девіації вперше дав Б. Дюркгейм. Він пропонує теорію аномії, яка розкриває значення соціальних і культурних факторів. За Дюркгеймом, основною причиною девіацій є аномія, буквально, "відсутність регуляції", "безнормність". По суті аномія — це стан дезорганізації суспільства, коли цінності; норми, соціальні зв'язки або відсутні, або стають хиткими і суперечливими.

Усе, що порушує стабільність, приводить до неоднорідності, нестійкості соціальних зв'язків, руйнування колективної свідомості (криза, змішання соціальних груп, міграція і т. п.), породжує порушення суспільного порядку, дезорганізує людей, і в результаті з'являються різні види девіацій.

Поняття девіації у соціологічну систему ввів французький соціолог Еміль Дюркгейм, вивчаючи такий вид девіантної поведінки, як самогубство. Проявами цього типу поведінки є правопорушення, злочини, наркоманія, проституція, алкоголізм тощо.

Е. Дюркгейм вважає девіацію настільки ж природною, як і конформізм. Більш того, відхилення від норм несе не тільки негативний, але і позитивне начало. Девіація підтверджує роль норм, цінностей, дає більш повне уявлення про різноманіття норм. Реакція суспільства, соціальних груп на девіантну поведінку уточнює межі соціальних норм, зміцнює і забезпечує соціальну єдність. І, нарешті, девіація сприяє соціальній зміні, розкриває альтернативу існуючому, веде до удосконалювання соціальних норм.

Теорія аномії одержує подальший розвиток у Р. Мертона. Головною причиною девіації він вважає розрив між цілями суспільства і соціально схвалюваними засобами здійснення цих цілей. Відповідно до цього він виділяє типи поведінки, що, з його погляду, є разом з тим типами пристосування до суспільства.