1. Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру. Антологія «Розстріляне відродження» з'явилася з ініціативи й коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці паризької «Культури» 1959 року й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду.

Антологія представляє найкращі взірці української поезії, прози й есеїстики 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема.

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Марко Вороний, та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

2.Аналыз новели м.Хвильового «я(Романтыка)»

Новела «Я» має ліричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ Матері: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». Зринає той образ як спогад, як марення в стомленого в жорстоких битвах її сина, приходить до нього, коли він має хвилинку для перепочинку. І серед асоціативних химерних сплетінь з’являється’ образ матері: «Воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків.

Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна… І мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом». Та поступово наростає тривога, насувається гроза: «там, за дорогами сизого бору, спалахують блискавиці і накипають і піняться гори». І те передгроззя гасить спогади сина, який на одну мить полинув у дитинство, юність, де дзвеніли «росяні ранки і падали перламутри», де «шелестіли вечори біля тополь». Але отой «душевний грім», який от-от розітне небо, відриває сина від спогадів про матір, бо «насуваються дві грози», і син бачить: «в її очах дві хрустальні росинки». І син чує: «Мати каже, що вона поливала сьогодні м’яту, і м’ята вмирає в тузі».

Цей тривожний ліричний зачин допоможе відчути всю повноту трагедії. Скільки ніжності, тепла, доброти ми відчули, вперше зіткнувшись з її сином, сином Марії, який «зовсім замучив себе», «її м’ятежний син, у безкінечних походах — битвах». І разючим контрастом до марень-спогадів, до змальованих ніжними акварельними мазками образів матері і «її м’ятежео-іч сина» розгортаються наступні картини, сповнені драматичних тривог і трагедійних подій.

Новела написана в 1924 році. А саме такі «докази» і такі глибокомудрі «вироки» будуть віддані революції чекісти виносити впродовж багатьох років. І тому ніякі сльози, ніякі спростування не могли похитнути віри, що вони, комунари «чорного трибуналу», вершать справедливий суд над ворогами революції. В ім’я революції, в Ім’я світлого майбутнього людства не зупинить їх рідна кров ні брата, ні сина, ні батька, ні матері.

Син був справжній революціонер. Саме до такого висновку підводить нас письменник. Це гірко, страшно, але це так. І страшно тому, що це не бездушний дегенерат. Це людина, яка мислить, співставляє, робить логічні висновки, але яка в критичну хвилину «голови не загубила». Він мучиться: «Так, це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я вже знав, як я зроблю». «Я мушу бути послідовним!» Страшно й тому, що «вина» Марії, як і тих черниць, тільки в тому, що «вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни». І тільки! Але ж «главковерх чорного трибуналу комуни виконував свої обов’язки перед революцією». І не міг він відступити від цього сліпого обов’язку, не міг він прийняти пропозицію Андрюші відпустити матір, ні, тим більше, пораду дегенерата: «Ваша мати там? Робіть, що хочете!» Він лишається кришталево чистий перед ідеєю, якій він служить: «Там, в далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни».