Соціологія та політична соціологія
Для політичної соціології завжди важливе виявлення і аналіз існуючих в масовій політичній свідомості стереотипів політики і динаміки їх зміни, з урахуванням неоднорідності суспільства і модифікацій масової свідомості під впливом політичних подій. В будь-якому суспільстві в кожний конкретний період його розвитку існує система цінностей, частково співпадаюча, а частково така що суперечить реальним фактам політичного життя. Політичні цінності і норми виникають і функціонують в рамках певного світогляду, який вважається (більшою чи меншою мірою) істинним, обов'язковим або бажаним. Система цінностей визначає спосіб сприйняття і оцінки політичних явищ і представляє найістотніший чинник символічного пласта політичної культури. При його аналізі враховується в першу чергу стереотипне бачення соціального порядку, в якому індивіди і групи виступають суб'єктами і об'єктами політичних дій. Соціологи, підкреслюючи, що політична соціологія в тій чи іншій мірі пов'язана з функціонуванням політичних інститутів, концентрують увагу на сприйнятті населенням влади і різних форм її існування і розвитку. Політична соціологія пояснює ці явища з позицій політичної свідомості і політичної поведінки як всього населення, так і різних соціально-класових груп. Сучасна політична соціологія прагне подолати раніше існуюче зіставлення держави і суспільства: держава розглядається як один з політичних інститутів, а політичні інститути як різновид соціальних інститутів, взаємостосунки усередині них і з іншими інститутами завжди в тій чи іншій мірі мають політичне звучання. Виникнення соціології як самостійної науки було зумовлене розвитком соціуму та суспільствознавства в кінці - на початку століття. В ті часи світ переживав глибокі соціальні зміни, пов'язані з переходом від традиційного до сучасного індустріального суспільства. Нові форми економічного та політичного життя вимагали конкретного наукового аналізу. Повставала потреба переходу від загальних абстрактних філософських роздумів про суспільство та тенденції його розвитку до позитивної науки, яка має справу не тільки з теорією, а й оперує значним фактичним матеріалом. А так як наукові методи пізнання були розроблені і застосовувались в той час природознавством, то соціологія перебувала під його впливом. В цьому зв'язку виникає питання відносно того, в чому полягає специфіка соціологічної науки, її відмінність від інших галузей пізнанн. Отже, соціологія - це наука про загальні і специфічні соціальні закони та закономірності розвитку і функціонування історично визначених соціальних систем, наука про механізм дії та форми, в яких проявляють себе ці закони і закономірності під час діяльності особистостей, соціальних груп, спільностей, класів, народів. Політи́чна соціоло́гія – галузь соціологічного знання, яка вивчає соціальні механізми влади та їх вплив у суспільстві, закономірності впливу соціальних спільнот, інститутів та політичний порядок, соціальні засади політичних та державних інститутів, стан, тенденції, напрями функціонування політичної свідомості, політичної поведінки в соціальному середовищі.
Соціологія політики є однією з галузей соціологічного знання, яка вивчає взаємозв'язки між суспільством і державою, суспільством і політичними інститутами, соціальні механізми влади, механізми впливів у суспільстві. В соціологічних словниках і науковому посібнику «Соціологія: наука про суспільство» (Харків: 1996) соціологія політики визначається як галузь соціології, що досліджує взаємовідносини політичної сфери з іншими сферами життя суспільства, політичних інститутів — з іншими соціальними інститутами.
Отже, предметом соціології політики є соціальні механізми влади і впливів у суспільстві на різних етапах його розвитку і функціонування. Власне вивчення механізмів перетворення соціального в політичне, зокрема механізмів формування з соціальної спільноти політичного суб'єкта, і вирізняє соціологію політики з-поміж інших політологічних дисциплін, таких, як політична економія (яка досліджує характер впливу економічних процесів на політичні структури) чи політична екологія (яка вивчає, в який спосіб деградація довкілля пов'язана з політичними процесами і впливає на них).
Соціологія політики має також свої власні об'єкти: події, процеси, суб'єкти політичної сфери. Водночас вона досліджує й ті об'єкти, які є в економічній, політичній і духовній сферах суспільства. Саме тому вона виходить за межі політології. Прикладом може бути соціологічний опис економічних суб'єктів, які виступають на політичній арені з метою чинити вплив на органи влади (як от страйки шахтарів з їх вимогами до уряду), або контент-аналіз політичної символіки якогось національного руху.
Надзвичайно важливою категорією соціології політики є «політичний суб'єкт». Це поняття допомагає зрозуміти механізм перетворення соціального в політичне. Політичним суб'єктом може стати окрема людина (якщо вона бере
участь у голосуванні на виборах, входить до політичної партії тощо), соціальна спільнота (наприклад, нація, яка виборює самостійну державу), соціальний інститут (наприклад, армія тої чи іншої країни, яка здійснює державний переворот).
Соціоніка — сучасний міждисциплінарний академічний напрямок досліджень, що знаходиться на стику психології, соціології та інформатики. За найбільш загальним визначенням, соціоніка — це теорія інформаційного метаболізму (обміну) індивідуальної та соцієтальної (суспільної) психіки (у вужчому значенні — теорія психологічної сумісності між людьми різного соціонічного типу). Ключовим терміном соціоніки є поняття соціонічного типу («соціотипу»), як певної структури психіки, яка визначає в людині певний набір рис характеру. Основна ідея соціоніки полягає в можливості побудови універсальної моделі, з якої випливає диференціація 16 відповідних типів інформаційного метаболізму. Під інформаційним метаболізмом при цьому мається на увазі процес сприйняття, селекції і обробки психікою людини відомостей про навколишній світ і що протікають у ньому процесах. Прикладну користь соціоніка виявляє в застосуванні такої класифікації до часткового аналізу та прогнозування людських взаємин. Що ж дає нам соціоніка?
1. Перш за все можливість зрозуміти власний механізм сприйняття інформації і пов'язані з цим свої сильні і слабкі сторони, на що робити наголос в житті і що підтягувати, перестати мучити себе за те, що є твоєю невід'ємною частиною.
2. Можливість краще розуміти оточуючих, помічаючи як вчинки, але й те що за ними стоїть.
3. Дізнатися, хто ж такий дуал і що таке дуальна захист.
4. Можливість зрозуміти причини сформованих людських відносин, конфліктів і непорозумінь.
5. Можливість організовувати групи з наперед прогнозованими, найбільш сприятливими відносинами (сім'я-одна з таких груп).
Феномен політичного лідерства завжди привертав увагу представників світової політичної думки. Нікколо Макіавеллі розглядав політичного лідера як володаря, здатного використати всі доступні засоби для збереження влади, наведення порядку. Томас Карлейль і Ральф Волдо Емерсон вважали лідера творцем історії, наділеним особливим талантом. Ідею політичного лідера як надлюдини сформулював Фрідріх Ніцше. На його думку, політичний лідер — це завжди сильна особистість, наділена всіма можливими достоїнствами, яка здатна нав'язати свою волю широким верствам. Габріель Тард розглядав феномен лідерства, виходячи з теорії наслідування. За Тардом, люди схильні діяти, наслідуючи поведінку яскравої особистості, якою є лідер. Марксисти розглядають політичне лідерство у контексті історичної необхідності і класових інтересів. У такому розумінні лідер обслуговує інтереси класу, що висунув його на політичну арену. У сучасній науці, за наявністі спільності вихідних позицій, лідерство характеризується неоднозначно. Можна визначити наступні основні підходи до його трактування: 1. Лідерство – це різновид влади, специфікою якої є спрямованість зверху вниз, а також те, що її носієм виступає не більшість, а одна людина або група осіб. Політичне лідерство, пише Жан Блондель, — це «влада, здійснювана одним або декількома індивідами, для того, щоб спонукати членів націй до дій». 2. Лідерство — це управлінський статус, соціальна позиція, пов'язана із прийняттям рішень, це керівна посада. Така інтерпретація лідерства випливає зі структурно-функціонального підходу, що припускає розгляд суспільства як складної, ієрархічно організованої системи соціальних позицій і ролей. Заняття в цій системі позицій, пов'язаних з виконанням управлінських функцій (ролей), і дає людині статус лідера. Іншими словами, як відзначає Даунтон, лідерство — це «становище в суспільстві, що характеризується здатністю особи, що це становище займає, скеровувати й організовувати колективну поведінку деяких або всіх його членів».
Лідер вождистського типу — це особа, для якої популізм є основним засобом досягнення мети. Щоб підтримати власну популярність, лідер-вождь апелює до найнижчих пристрастей широких верств (страху, ненависті, ворожнечі). Поняття "керівник" використовують, як правило, для позначення особи, призначеної "зверху", а також лідера загальнонаціонального масштабу.
В цілому в понятійний апарат політичної соціології входять такі поняття, як «соціально-політичні процеси», «соціальний механізм влади», «соціально-політична стабільність», «політична згода», «підтримка соціального порядку», «політична взаємодія», «соціально-політичний конфлікт», «соціально-політична криза», «політична свідомість», «політична поведінка», «політичний рух», «політична позиція», «лідерство», «зацікавлена група», «опозиція», «політичний інтерес», «політичний ризик», «політичний екстремізм», «політична культура», «політичний тиск», «політична ідеологія», «політична співпраця», «електоральна поведінка» . основні категорії : політика, влада, політичний інтерес, політична свідомість, політична поведінка, політичні відносини. Політика — це сфера діяльності людей, класів, соціальних груп, націй, яка пов'язана з завоюванням, утриманням і використанням влади, насамперед державної. Ядром політики є влада. Влада — це реальна здатність соціального суб'єкта здійснювати волю над іншими людьми, реальна здатність змінювати під своїм впливом за допомогою різних засобів поведінку інших людей. До засобів здійснення влади належать закон, насильство, авторитет, переконання. Іншими словами, владою можна назвати реальний вплив на інших людей, спроможність заставити інших людей змінити свої погляди, бажання, переконання, поведінку і дії відповідно до інтересів і потреб суб'єкта влади, тобто примусити інших людей робити те, що потрібно суб'єктові влади. Таким чином, влада виражається через політичний інтерес її суб'єкта. Політичні інтереси формуються на основі політичної свідомості, котра, як уже було сказано, є одним із основних предметів досліджень політичної соціології. Політична свідомість — це теорії, ідеї, погляди та інші компоненти суспільної свідомості, в яких індивід, соціальна група, клас, нація, суспільство в цілому усвідомлюють свої політичні інтереси, формують політичні цілі і завдання. Політична поведінка — це активність індивідів, груп, організацій у сфері політичних відносин, пов'язана з впливом на владу чи протидією її реалізації. політичні відносини, котрі є прямим предметом дослідження галузі, оскільки є однією з форм вираження соціальних відносин. Це логічно, адже у суб'єктів політичних відносин виявляються відмінності у творенні ними політики, їхній політичній активності та свідомості. Такі відмінності дозволяють стверджувати про соціальний характер політичних відносин. Політичні відносини — це вид соціальних відносин, що проявляється у взаємодії різних соціальних спільностей (націй, народів, класів) та створених ними організацій у процесі формування, утвердження і реалізації політичної влади.
Політичний конфлікт — зіткнення протилежних сил, поглядів, неспівпадання інтересів, яке зумовлене взаємодією політичних інтересів і цілей. Зовнішньополітичні конфлікти — це конфлікти між двома або кількома державами за сфери впливу і панування на світовій арені. Вони можуть виникнути внаслідок розбіжності територіальних, економічних, військових та інших інтересів між державами. Внутрішньодержавні конфлікти можуть виникнути між політичною елітою і масами. Це відбувається тоді, коли правляча еліта не виражає корінних інтересів більшості, знаходиться на службі інтересів меншості. Тоді політичну еліту маси вважають антинародною хунтою. У найзагальнішому вигляді конфлікти можна поділити на внутрішньополітичні та зовнішньополітичні. До перших належать міжкласові, міжетнічні та міжконфесійні. Оскільки політичне життя відбувається в умовах багатопартійності, то можливі й реально досить часто трапляються міжпартійні конфлікти, конфлікти між партійними лідерами, а також між гілками влади та їхніми лідерами. Останній вид конфліктів у переважній більшості випадків призводить до політичної кризи, дестабілізації в суспільстві, загострення протистоянь, невпевненості мас населення і недовіри до всіх гілок влади. Цей вид конфліктів — це боротьба за провідні посади в політичній системі, а також за завоювання позицій у важливих соціально-політичних питаннях. Найчастіше він проявляється в перехідний період розвитку суспільства і посилюється, коли до цієї боротьби залучаються засоби масової інформації. Політичний страйк — найвища форма страйкового руху, колективна відмова страйкарів продовжувати роботу до задоволення політичних вимог. Повстання — масовий відкритий збройний виступ певного класу або соціальної групи проти існуючого ладу, панівних класів і груп, національного і релігійного гноблення.
Путч — специфічна форма збройної боротьби за владу, яка спирається на військових, частину армії, які виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд. Суперечність — взаємодія протилежних сторін і тенденцій, предметів і явищ, які разом з тим перебувають у внутрішній єдності і взаємопроникненні, виступаючи джерелом саморуху.
Демонстрація — публічне вираження громадських настроїв (вимог, солідарності або протесту) шляхом організації масових мітингів. Демарш — дипломатичний виступ з метою вираження протесту, прохання, адресованого уряду, владі, державі. Може бути виражене в ноті, меморандумі, заяві. Переворот — докорінні зміни в державному устрої, персональні зміни в центрі, що приймає політичні рішення. Політична боротьба — стан, суперництво в політичному житті та діяльності протилежних сил, партій, рухів.
Серед основних методів дослідження політичного життя, якими найчастіше користувалася у вивченні політичного соціологія політики з моменту свого виникнення і користується зараз можна виділити такі:
• вивчення впливу економіки, культури та інших факторів на політичні процеси;
• аналіз ролі соціальних спільностей (класів, соціальних груп, націй) в політичному житті
• структурно-функціональний аналіз політичних інститутів (держав, партій, громадських організацій);
• системний аналіз великих і малих політичних структур;
• порівняльний метод;
• комплексний аналіз політичного управління і керівництва суспільством;
• аналіз політичної динаміки;
• методи політичного планування і прогнозування.
Політична партія - це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання.
Що відрізняє партію від інших суспільно-політичних організацій і груп тиску?
Організаційна оформленість: стійкі внутрішньопартійні відносини і наявність розгалуженої структури на загальнонаціональному, регіональному і місцевому рівнях (виборні центральні органи і сітка регіональних відділень).
Відкрита налаштованість на владу. Ця ознака відрізняє партії не тільки від суспільних рухів, але й від груп тиску. Останні часом володіють реальною владою, але не афішують цього, віддаючи перевагу озвученню своїх інтересів через партійних лідерів.
Пошук масової опори: безпосередньо активних членів і виборців. Це вимагає від партій проведення агітаційної роботи, пропаганди своїх доктрин.
Ідеологічність партійних доктрин. Правда, у сучасній практиці поширений феномен електоральних партій, в яких ідеологія виступає на задній план, а головними функціями стає висування кандидатів: мобілізація виборців на підтримку кандидата. На думку відомого французького політолога М.Дюверше, такими є демократична і республіканська партії США - свого роду команди спеціалістів з завоювання голосів і адміністративних посад. Але в будь-якому випадку партія пропонує своїм послідовникам певну систему орієнтацій стосовно стратегії розвитку суспільства.
Наявність програмної мети - певного проекту розвитку суспільства. Програма відображає інтереси окремої соціальної групи або претендує на вираження інтересів більш широких мас. Ці риси відрізняють реальну партію не тільки від суспільних рухів, але й від карликових партій, "одноденних" партій, характерних для країн, які здійснюють перехід до демократії.
Не дивлячись на наявність значної літератури, присвяченої партіям, єдності в розумінні їх сутності немає. Найбільш поширеними є такі підходи:
Класовий. Становлення партій пов'язується з виділенням великих соціальних груп (класів), а самі партії є найбільш активною і організованою частиною якого-небудь класу, що виражає його інтереси. Цей погляд на партію отримав обґрунтування у роботах К.Маркса, Ф.Енгельса і В.Леніна. Сьогодні класовий підхід зустрічає все більше критики, що пов'язано з розмиванням самих класів;
Ідеологічний. Становлення партій пов'язується з виділенням груп, основних не стільки на спільності соціально-економічного становища, скільки на спільності поглядів. Сама ж партія, як писав Б.Констан, є групою людей, які визнають одну і ту ж політичну доктрину.
Інституціональний. Партія розуміється як організація, діюча в системі держави (М.Дюверже).
Функціонально-прагматичний. Становлення партій пов'язується з метою завоювання влади, самі вони трактуються як групи людей, що ставлять перед собою завдання приходу до влади. Саме даний підхід домінує у сучасній політології.
Партії покликані виражати і захищати специфічні інтереси певних груп і верств суспільства. В цьому розумінні партійні утворення існували уже в Стародавньому світі. Зокрема, про них згадує Аристотель, який виділяє серед громадян Афінської держави партії жителів гори, рівнини і узбережжя. Аналогічні угруповання існували і в Римі. В Римі вперше виникає і сам термін "партія", що в перекладі з латинської означає "частина" - частина якоїсь великої спільноти. Для всіх партій вказаного періоду були характерні такі риси: становий характер, нечисленність, нестійкість (будь-яка зміна ситуації вела до розпаду групи), організаційна неоформленість, слабкий зв'язок з масами (угруповання носили елітарний характер). Аналогічні аморфні угруповання виникали і в період європейського Середньовіччя, наприклад, відома боротьба партій "чорних" (феодалів-нобілей) і "білих" (багатих міщан) у Флоренції в XI ст. Буржуазні революції дали імпульс для появи багатьох партій у формі політичних клубів. Вони відрізнялися від аристократичних угруповань більшою організованою оформленістю й ідеологічними орієнтаціями. Так, французька революція 1789 р. призвела до формування політичних клубів фельянів, жирондистів і якобінців.
Посиленню ролі партій у політичному процесі в XIX-XX ст. сприяло декілька причин:
формування елементів демократизму у сфері суспільного управління, тільки система, що допускає різні думки (ідеологічний плюралізм), могла стати основою для політичних партій;
усвідомлення великими соціальними групами (буржуазія, пролетаріат, селянство, інтелігенція, жителі колоній, нації тощо) спільності своїх внутрішніх інтересів і бажання їх реалізувати;
розширення виборчих прав громадян, оформлення політичного плюралізму, а також необхідність проведення виборчих кампаній і агітації за конкретних кандидатів.
1. метою будь-якої політичної партії є влада — рухи, здійснюючи лише тиск на владу, безпосередньо за неї не змагаються; 2. політичні партії формують люди, об'єднані політичною ідеологією — рухи створюють люди з різними суспільно-політичними поглядами, об'єднані необхідністю вирішити одну суспільну проблему; 3. політичні партії зазвичай є значно довготривалими об'єднаннями; 4. політичні партії мають більш-менш чітку організаційну структуру. політична партія — форма організованої участі громадян у політиці, яка виражає інтереси певних соціальних груп, спирається на ідеологію і ставить за мету здобуття, реалізацію та утримання влади або здійснення впливу на неї. Для кращого розуміння сутності діяльності політичних партій та їх місця у політичній системі розглянемо їх суспільні функції: — виявлення та представництво групових інтересів; — підготовка та проведення виборчих кампаній; — розроблення ідеології як бази для формування політичних курсів; — політична соціалізація; — участь у формуванні владних структур; — добір і підготовка кадрів для державних структур.
Первинною функцією політичних партій є виявлення та представництво групових інтересів, їх урахування і реалізація через курси державної політики.
Політичні партії поділяються: 1. За соціальною базою на: • класові (робітничі, селянські, буржуазні);
• міжкласові (буржуазно-поміщицькі);• партії класоподібних груп (партії інтелігенції та інших міжкласових прошарків);• національні;• народні;• релігійні тощо.
2. За способом формування і поповнення на:• кадрові, в яких, як правило, перебуває відносно незначна кількість політично активних членів;• масові – об'єднують широкі маси населення.
3. За умовами функціонування на:• легальні (дозволені правлячою верхівкою і зареєстровані);• нелегальні.
4. По відношенню до існуючої влади на:• правлячі — ті, що перебувають при владі• опозиційні — партії, що протидіють правлячим.
5. За формами боротьби на:• консервативні;• радикальні;• реформістські,• революційні;• контрреволюційні.
6. За ідеологією на: • консервативні; • ліберальні;• соціалістичні; • комуністичні;• демократичні та інші.
Соціалізація. Засвоєння людиною політичної культури, політичних ролей відбувається у процесі соціалізації. Це складний, безперервний процес, який здійснюється протягом всього життя людини. Специфіка політичної соціалізації полягає в тому, що головна увага фокусується на процесі входження індивіда в окрему частину об'єктивного світу суспільства, зокрема в політичну систему. Індивід засвоює політичні цінності та ролі, притаманні тій чи тій політичній системі, що сприяє виробленню в нього певної політичної позиції. Виділяють два етапи соціалізації - первинну і вторинну. Первинна соціалізація починається з раннього дитинства. Таким чином, саме у дитинстві закладається фундамент всієї наступної соціалізації, в тому числі й політичної, причому сформовані орієнтації і політичні переваги будуть найбільш стійкими. На цьому етапі індивід набуває перші знання про світ політики, про фігури влади. Основними агентами соціалізації будуть виступати батьки, вчителі і ровесники, ЗМІ. Спочатку головними агентами соціалізації є батьки, причому саме вони виступають для дитини першими фігурами влади. Система заохочення або покарання, яка використовується батьками, формує перші уявлення про систему контролю і санкції. В сім'ї відбувається знайомство з моральними, соціальними, релігійними цінностями. Нарешті, від батьків діти дізнаються про партійну приналежність, про вибори, про політичних лідерів. Західні політологи зазначають, що багато молодих людей (наприклад, більше половини молодих американських виборців) голосують за ті ж партії, що і їх батьки. Поряд з прямим можна говорити про непрямий вплив сім'ї. Модель внутрішньосімейних відносин, авторитарність влади батьків і ступінь свободи, надана дитині, може вплинути на формування установок на участь у політиці.
Первинна соціалізація продовжується у школі. В початковій школі діти продовжують знайомство з системою влади, яка надана самою організацією учбового процесу (наприклад, чергуванням занять і перерв). В школі діти дізнаються про державні символи, національних героїв, отримують уроки патріотизму. В середній школі пряма політична соціалізація здійснюється через спеціальні навчальні курси (історія, література, право, суспільствознавство), яка містить у собі певний політичний (ідеологічний) зміст, спрямований на виховання "толерантних" громадян, затребуваних цією політичною системою. Нарешті, багато політичних партій безпосередньо працюють з підлітками і створюють дитячі та молодіжні об'єднання. Фактором соціалізації виступає і найближче оточення індивіда: друзі, ровесники, сусіди. Причому цінності та установки, які формуються під впливом цих агентів, можуть суперечити цінностям, які намагаються привити школа і держава. На перший погляд, групи ровесників не мають відношення до політичної соціалізації. Частіше вони користуються підлітками як фактором, який протистоїть батьківському тиску в тому числі для захисту свого життєвого стилю, своєї субкультури, але не, політики. Але саме у середовищі ровесників підлітки залучаються до норм групової поведінки, навчаються захищати свою точку зору тощо. Вторинна (продовжена) соціалізація характеризується формуванням власного ставлення до політичної системи. Людина безпосередньо включена у політичне життя, безпосередньо взаємодіє з політичними і владними структурами (партіями, органами влади, судами). На основі накопичених знань і досвіду людина здатна здійснювати відбір певних політичних цінностей, відмовлятися від попередніх і сприймати нові (ресоціалізація). Цей процес залежатиме від соціально-економічного статусу людини, її приналежності до певних професійних, етнічних, конфесійних груп. Важливими агентами вторинної соціалізації виступають ЗМІ: газети, журнали, телебачення, радіо. Саме з них доросла людина отримує більшу частину інформації про політичні події. Особливо велика роль телебачення. Читання суспільно-політичних газет і журналів вимагає інтелектуальних зусиль, передбачає певний освітній рівень аудиторії. Телебачення в цьому плані є більш простим каналом передачі інформації, що дозволяє поєднувати й усну мову, і зображення. Телебачення володіє можливістю використати додаткові фактори, які посилюють переконливу дію повідомлення: популярність диктора, музику, відеоряд, супроводжуюче повідомлення тощо. Теми, передані у візуальних формах, запам'ятовуються частіше, ніж теми, передані у письмовій чи усній формі. Є ще одна властивість телебачення, на яку звертають увагу дослідники. Усвідомлена подача різної інформації, різноманітність тем (від місцевої сенсації до міжнародних новин) сприяє хаотичності сприйняття, заважає створити упорядковану картину почутого і побаченого. Вони роблять висновок, що використання у телебаченні зображення частіше руйнує, ніж розширює раціональне мислення. Ці властивості телебачення використовуються політтехнологами. Існує думка, що 70% іміджу політика створюється телебаченням.
Групи інтересів.Бентлі,Трумен,Блондаль.
Першим сформулював теоретичні і практичні засади групового представництва інтересів громадян на політичному рівні Дж. Медісон у XVIII ст.
.Засновником напрямку досліджень групової політики вважають А. Бентлі, який у праці "Процес управління" (перше видання 1908 р.) виділив групу як об’єкт політологічного аналізу. Незважаючи на по-яву в США окремих праць, що розвивають концепції А. Бентлі, наступний етап у розвитку теорії групової політики припадає на 70-80 роки ХХ ст., коли набули поширення ідеї плюралістичної демократії. Внесок у теорію групової політики зробили Д. Трумен своєю роботою "Управлінський процес.
Політичні інтереси і громадська думка, а також автор теорії непередбачуваних наслідків М. Олсон,який в книзі "Логіка колективної дії" поділив потреби на селективні і колективні. Теоретиком на-прямку групової політики вважають також Р. Солсбері, автора "теорії обміну" , Дж ілсона іР. Дарендорфа.
Попри значний масив літератури, присвячений груповим інтересам і групам інтересів в західній
і українській науковій думці, недостатньо представлено співвідношення інтересів і груп інтересів, стру-
ктуру і стадії розвитку інтересів і, відповідно, груп інтересів.
Отже, метою даної розвідки є з’ясування співвідношення інтересів і груп інтересів, дослідження
стадій їх розвитку, а також встановлення співвідношення між розвитком інтересів і груп інтересів.
Інтереси – це об’єктивно зумовлені мотиви діяльності соціальних суб’єктів (окремих людей,
соціальних спільнот), які складаються з усвідомлення ними власних потреб і з’ясування умов і засобів
їх задоволення [17, 238]. Під групою інтересів засновник теорії групової політики А.Ф. Бентлі розумів
об’єднання громадян, що мають спільні інтереси [8:221-222]. Залишаючи в стороні розмежування між
групами інтересів і групами тиску (про це йтиметься в іншій частині тексту), слід зазначити, що ми
окреслюємо групу інтересів в широкому, первинному розумінні Бентлі.
Аналізуючи розвиток інтересів і груп інтересів, слід зазначити, що вже в надрах американської
школи групової політики виникло розмежування груп інтересів і груп тиску як різновиду груп інтересів.
На цьому акцентував увагу представник американської школи групової політики Д. Трумен, який під
групами тиску (політичними групами) розумів групи інтересів, які діють через державні інститути [9, 37].
На думку багатьох зарубіжних і вітчизняних дослідників, відмінність між групами інтересу і групами ти-ску полягає не у різниці інтересу як такого, а у зовнішній динаміці групи інтересу у суспільно-
політичному просторі, процес вивчення груп тиску – це аналіз зовнішньої динаміки групи інтересів у
політичному просторі, група тиску є групою інтересів, яка спричиняє тиск і ці два явища значною мірою(якщо не повністю) співпадають [2, 420]. Близьким до груп тиску є поняття "лобізм", яке останнім ча-сом набуло популярності у вітчизняній політологічній думці. В українській політології немає консенсусущодо того, чи вважати лобізм тільки тіньовою діяльністю особливих груп тиску, чи специфічною(спрямованою на прийняття політичних рішень) діяльністю груп тиску, утвореними групами інтересів, аотже, й об’єднаннями громадян. Деякі автори окреслюють лобізм як явище, а лобіювання – як діяль-ність, а виразом “лобі" пропонують називати лобістські організації (угрупування). Ми приймаємо, щоце різновид груп інтересів у широкому розумінні цього слова і залишаємо проблему поза межами цієїнаукової розвідки.
Демографічна політика — це цілеспрямована діяльність державних органів і інших соціальних інститутів у сфері регулювання процесів відтворення населення, покликана зберігати або змінювати тенденції динаміки чисельності, структури, розселення і якості населення. Вона розглядається як органічна частина соціальної політики, специфічна за своїми цілями і частково за методами їх досягнення, але узгоджена з іншими сферами, такими, як регулювання умов зайнятості і праці, а також рівня життя і соціального забезпечення населення, освіти, охорона здоров'я тощо.Найбільш поширений і близький за вживанням термін — політика народонаселення. Нерідко ці поняття використовують як тотожні, як синоніми, не надаючи їм різного значення. У широкому сенсі демографічна політика іноді ототожнюється з політикою народонаселення, у вузькому сенсі — розглядається як одна з її складових, разом з регулюванням умов праці працездатного населення і умов життя всього населення.У найважливіших теоретичних монографіях 70-х — 80-х рр. також пропонувалося розмежовувати вказані поняття, розглядати одне як частина іншого. Так, в першому виданні «Системи знань про народонаселення» (1976) політика народонаселення визначалася як частина соціально-економічної політики, як діяльність, спеціально направлена на регулювання виробництва і Відтворення головної продуктивної сили суспільства, суб'єкта суспільного виробництва, тобто людини, населення. Її сфера — умови праці і життя людей.
Політична організація суспільства, система політичних установ державно-організованого суспільства. Політичного характеру організація суспільства набуває з виникненням класів і появою держави. В ході історії П. о. о. ускладнюється і в розвиненому суспільстві поряд з державою як основною ланкою включає партії, профспілки, церкву і ін. організації і рухи, переслідуючі політичні цілі, а також норми, політичні традиції і установки, що зв'язують П. о. о. в систему і забезпечують її функціонування. Діяльність установ і інститутів, складових П. о. о., охоплює всі суспільні стосунки, що складаються в процесі здійснення політичної влади. Як синонім П. о. о. уживається також поняття «Політична система суспільства».Політична організація експлуататорського суспільства відображає його класово антагоністичний характер. Домінуючу роль в ній грає механізм диктатури панівного класу, який в умовах сучасного капіталістичного суспільства охоплює державу, буржуазні і реформістів партії, підприємницькі союзи («групи тиску»), церковні установи, «жовті» профспілки, різні суспільства і рухи, переслідуючі політичні цілі. Механізму диктатури монополій робочий клас і ін. шари трудящих протиставляють свої політичні організації і перш за все комуністичні і робочі партії. Многозвенность П. о. о. в умовах капіталізму використовується буржуазною і реформістом ідеологією для виводів про «плюралістичний» характер політичної влади в цьому суспільстві і навіть «розпиляло», «дифузії» влади між організаціями різних класів. Насправді монополістичний капітал, захопивши ключові позиції в економіці, не ділить ні з ким політичну владу. Йому підконтрольна держава, якій належить монополія політичної влади в суспільстві. Апарат державної влади тісно взаємодіє з ін. ланками П. о. о., перш за все з основними буржуазними і правосоциалістічеськимі партіями, що є важливим важелем ідеологічної дії на маси, політичного маніпулювання ними. В умовах державно-монополістичного капіталізму посилюється взаємодія державного механізму з підприємницькими союзами і ін. промонополістичними групами тиску. Монополістичний капітал прагне всіляко обмежити роль і місце організації робочого класу і ін. трудящих в П. о. о., звести до мінімуму їх дію на державно-політичне життя, про що наочно свідчать переслідування у ряді країн комуністичних і робочих партій і організацій, що примикають до них. Перемога соціалістичній революції веде до утворення П. о. о. нового типа, що відображає соціально-економічну, політичну і ідеологічну єдність суспільства. В політичну організацію соціалістичного суспільства входять: комуністична партія як її керівна і напрямна сила; система органів державної влади і управління; громадські організації — профспілки, комсомол, кооперація, творчі союзи і ін. У конкретно-історичних умовах тієї або іншої соціалістичної країни П. о. о. може мати і свої особливості. Так, наприклад, в деяких соціалістичних країнах до складу П. о. о. входять декілька партій, такі специфічні органи, як народний (національний) фронт, і т.п. В умовах соціалізму П. о. о. проходіт ряд етапів в своєму розвитку. У перехідний від капіталізму до соціалізму період вона виступає як система диктатури пролетаріату . Розвинене соціалістичне суспільство характеризується подальшим вдосконаленням П. о. о.; комуністична партія, що виникла як партія робочого класу, перетворюється на партію всього народу, і її керівна роль ще більш зростає; державний механізм відображає загальнонародний характер соціалістичної державності. Як наслідок зростання свідомості і активності широких верств населення посилюється роль громадських організацій. Найважливішими цілями політичних організацій соціалістичного суспільства є максимально широке залучення трудящих у вирішення справ суспільства і держави, створення на цій основі стрункої і ефективної системи управління соціальними процесами. Основна закономірність розвитку політичних організацій соціалістичного суспільства — це послідовне вдосконалення, розвиток соціалістичної демократії. Боротьба за побудову комунізму неотделіма від всестороннього розвитку соціалістичної демократії, зміцнення Радянської держави, вдосконалення всієї системи політичної організації суспільства.