Політичний режим - це спосіб функціонування політичної системи суспільства, визначальний характер політичного життя в країні, система прийомів, методів, способів здійснення політичної влади в суспільстві. Політичний режим розкриває характер відносин між: 1) державою і громадянами; 2) вищими органами державної влади (главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими органами); 3) державою і органами регіонального і місцевого самоврядування, а у федеративних державах — між державою і суб'єктами федерації; 4) державою і партіями; 5) правлячими елітними групами і опозицією; 6) виборчою системою і формою державного правління; 7) партією і групами тиску; 8) ідеологічними і неідеологічними формами політичного процесу. Сутність політичного режиму визначається тим, що у державі є пріоритетним — права держави чи права особистості, в якій мірі держава визнає, гарантує або обмежує чи фальсифікує права, передбачені Загальною декларацією прав людини і різноманітними міжнародними конвенціями, що стосуються механізму реалізації всієї сукупності політичних, громадянських, соціальноекономічних і соціальнокультурних прав, чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо). Характеристика політичного режиму передбачає не тільки юридичні гарантії здійснення прав і свобод громадян, а також ступінь розвинутості структур судового і несудового захисту цих прав, ступінь зрілості інститутів громадянського суспільства, здатних не дозволити політичній владі виходити за рамки правового поля. Тоталітаризм - політичний режим, що здійснює абсолютний контроль над всіма сферами суспільного життя. Основні риси тоталітарної політичної системи: загальна ідеологія, монополія однієї політичної партії, контроль над економікою, організований терор і переслідування інакомислячих та ін. Тоталітаризм поділяється на такі види: v Тоталітаризм правого толку. Спрямований на зміцнення існуючих порядків в суспільстві, зосереджується на звеличуванні держави. Наприклад: Німеччина часів Гітлера, Італія часів Муссоліні. v Тоталітаризм лівого толку. Ставить метою докорінне перетворення соціально-економічної структури суспільства. Наприклад: Камбоджа (Кампучия), СРСР 20-х років часів НЕПу. Авторитаризм - політичний режим, встановлений або нав'язаний такою формою влади, що концентрується в руках однієї людини або в окремому органі влади і знижує роль інших, передусім, представницьких інститутів (асоціацій, об'єднань, союзів тощо ), Для авторитарної влади типично: носієм влади виступає одна людина, або група осіб; виникнення неконтрольованих владою незалежних профспілок, молодіжних організацій, політичних структур; усіляке заохочення людей до трудової активності; наявність жорсткої податкової політики; опора на силові структури. Авторитарний політичний режим характеризується тим, що: 1) у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, відвертого диктату; 2) з процесу прийняття та реалізації політичних рішень повністю або в основному вилучено метод знаходження компромісу, взаємного погодження (в ході обговорення) різних позицій; 3) органи політичної влади мають дискреційні повноваження, тобто право, виходячи з власного розуміння політичної до цільності, діяти на свій розсуд, у тому числі з порушеннямнорм закону; 4) виконавчі органи наділені широкими законодавчими повноваженнями; 5) обмежена або відсутня сфера застосування принципу гласності у діяльності органів політичної влади; 6) обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, а також юридичні гарантії їх забезпечення. В сучасному світі авторитарні режими мають ряд різновидностей: теократичний (Іран після 1979 р.); неототалітарний режим в умовах існування масових політичних партій (Мексика); військове правління, за якого політична діяльність або взагалі заборонена, або обмежена; персоніфікований режим, если влада належить лідеру без сильних інститутів влади, за винятком поліції (Саддам Хусейн в Іраку). Ліберальний режим - це режим, если еволюційні процеси порушують лише верховні політичні аспекти суспільного ладу. В умовах цього політичного режиму зберігається пріоритет за суспільною власністю на засоби виробництва, допускається діяльність політичних партій, що становлять весь диапазон групових інтересів. Цей режим мав місце в країнах Західної Європи, де до влади приходили соціалісти (Швеція, Фінляндія, Франція). Але ініціювавши бурхливий розвиток політичних свобод, гласності, врахування суспільної думки, альтернативних політичних і державних структур, ліберальний режим зазнає крах у сфері економіки - її ефективність різко впала вже при перших кроках націоналізації. Основний принцип: „дозволено все, що не веде до зміни влади”. Демократія. Характеризується визнанням народу вищим джерелом влади, вибірністю основних органів держави, рівноправністю громадян і, насамперед, рівністю їх виборчих прав, підпорядкуванням меншості більшості при прийнятті рішень, соціальною і політичною свободою. Спирається на принцип розподілу влади і взаємних противаг законодавчої, виконавчої, судової влади і являється їх продуктом. Демократичний режим реалізується через дві форми демократії: представницьку і безпосередню. Представницька форма - основна форма здійснення державної влади, если через конкретних осіб і виборні органи громадяни здійснюють своє конституційне право брати участь у політичному житті суспільства. Система таковых органів є народне представництво. Безпосередня форма демократії допускає пряме волевиявлення народу при виробленні і прийнятті державних рішень. Це - різного роду референдуми, опитування, народні збори, мітинги, демонстрації тощо. Основний принцип: „дозволено все, що не заборонено законом”.
Аналізуючи процес становлення політичних партій, М. Дюверже відзначає, що формування політичних партій починається з виникненням загального виборчого права як єдино можливого демократичного способу легітимації політичної влади. Сутність політичної партії Дюверже вбачає в її організаціїйній структурі, яка й визначає її соціальний склад, доктринальну єдність, принципи й методи діяльності. На особливостях організаційної структури заснована і класифікація партій, яку пропонує Дюверже. Учений виділив кадрові та масові партії, розходження між якими зумовлене соціальною і політичною інфраструктурою. Історично це пов’язано із заміною обмеженого виборчого права загальним (адже раніше за умов існування великої кількості виборчих цензів, які обмежували реалізацію виборчого права, партії мали чітко виражену кадрову форму). Діяльність кадрових партій, які характеризуються відсутністю фіксованого членства і членських внесків, спрямована, перш за все, на організацію та проведення виборчої кампанії. Мета такої партії – за допомогою залучення до агітації відомих і впливових осіб отримати голоси максимальної кількості виборців і, таким чином, забезпечити перемогу на виборах. Кадровими партіями є, наприклад, республіканська і демократична партії в США, а також більшість європейських консервативних партій. Масові партії, навпаки, мають складну внутрішню структуру – розвинуту мережу партійних організацій, фіксоване членство, а задля мобілізації широких мас зазвичай спираються на певну ідеологію. Масовими партіями є, наприклад, європейські партії соціалістичної орієнтації. Дюверже виділив також два різновиди масових партій, що виникли в ХХ ст.: партії комуністичної та фашистської орієнтації, для яких, в цілому, властиві більш розвинена централізація (в порівнянні з соціалістичними партіями), ієрархічна система вертикальних зв’язків (що виключає можливість створеня фракцій і забезпечує беззаперечну дисципліну в лавах партії), а також опора на жорсткі тоталітарні доктрини. Дюверже відзначає, що даний розподіл політичних партій, безумовно, не є вичерпним або єдино можливим – він, звичайно, не охоплює все різноманіття партій, що існують у сучасному світі. Багато партій не укладаються в запропоновану схему – це, насамперед, християнсько-демократичні партії, які займають проміжне місце між кадровими та масовими; лейбористські партії, що створені за принципом непрямої структури; аграрні партії; партії архаїчного і передісторичного типу, які зустрічаються в країнах Сходу й Африки; клієнтели, що складаються навколо впливових особистостей; партійні клани; камарильї, зібрані диктаторами та ін.
Дюверже систематизував партійні системи, виділивши однопартійні, двопартійні та багатопартійні системи. Головним фактором формування певної партійної системи вчений вважав тип виборчої системи. Сформульовані ним “три закони взаємозв’язку виборчих і партійних систем” увійшли в політичну науку під назвою «закон Дюверже». 1) пропорційна виборча система зумовлює виникнення багатопартійної системи, що характеризується існуванням автономних партій із жорсткою внутрішньою структурою; 2) мажоритарна виборча система з голосуванням в один тур приводить до формування двопартійної системи 3) мажоритарна виборча система з голосуванням у два тури – багатопартійної системи. “Партія – це не просто спільнота, а сукупність спільнот, безліч розсіяних по країні малих об’єднань (секцій, комітетів, місцевих асоціацій та ін.), пов’язаних координаційними інститутами. Члени партії включені в чіткі інституціональні рамки, у певну – більш-менш складну – інфраструктуру… У сучасних партіях інфраструктура має величезне значення: вона встановлює загальні рамки діяльності їх членів, пропонує форму їх зв’язку між собою; вона визначає спосіб відбору керівників та їх повноваження. Вона найчастіше пояснює, чому одні партії сильні й домагаються успіху, а інші слабкі й недієздатні”. “Кадрові партії базуються на невеликих комітетах, незалежних один від одного й, за- звичай, децентралізованих; вони не прагнуть ані до множення своїх членів, ані до залучення широких народних мас – скоріше вони намагаються об’єднувати особистостей. Їхня діяльність цілком спрямована на вибори та парламентські комбінації й, у цьому смислі, зберігає характер сезонний; їхня адміністративна інфраструктура перебуває у зародковому стані; керівництво тут немов розпорошене серед депутатів і має особистісний характер” . “Масові партії засновані на залученні максимально можливої кількості людей, народних мас. Тут ми виявимо чітку систему вступу, доповнену досить суворим механізмом індивідуальних внесків, які, в основному, і забезпечують фінансування партії (тоді як для кадрових партій джерелом існування найчастіше виступають пожертвування та субсидії приватних кредиторів – комерсантів, підприємців, банків та інших фінансових структур). Масовість членства і стягнення внесків вимагають створення значного адміністративного апарата. Важливу роль усередині самої партії відіграє доктрина, бо особисте суперництво приймає форму боротьби різних ідеологічних плинів”
“Режим без партій – це режим без демократії”.
Суспільство як цілісна система є соціальним організмом, який виконує різноманітні функції. Ці функції реалізуються через багатоманітну суспільну життєдіяльність соціумів, тобто через систему відносин між суспільством, націями, народами, соціальними групами та індивідами. Однією з таких суспільних форм життєдіяльності людей і є їхня політична діяльність. політична діяльність — це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію власних політичних інтересів, насамперед боротьби, завоювання, використання та утримання влади. Соціально обумовлюють політичні дії людей їхні економічні інтереси, рівень розвитку соціальної структури, культурний розвиток та ін. З іншого боку, політична діяльність впливає на економічну та інші форми діяльності, прискорюючи або сповільнюючи їх розвиток. Політичне життя виявляється як велика багатоманітність типів і форм політичної діяльності. Політична діяльність може бути стихійною та організованою; політично усвідомленою та спонтанною; цілеспрямованою та хаотичною; простою та складною; тривалою та одномоментною; традиційною й такою, де втілюються нові форми; законною та незаконною; активною та пасивною тощо.
У реальному житті види політичної діяльності можуть здійснюватися одночасно в різних формах. Можна виділити такі, наприклад, форми політичної діяльності:
за напрямами здійснення — державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна;
за суб’єктами політики — класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна;
за специфікою предмета впливу — теоретична, практична;
за політичним простором — зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна);
за специфікою сфер — військова, діяльність органів безпеки та ін. [1].
У суспільному житті політична діяльність виявляється у двох аспектах — теоретичному та практичному. Теоретичну політичну діяльність пов’язано з формуванням політичної свідомості, політичних знань тощо. Вона базується на таких теоретичних засадах, як творчість, політичне проектування, планування і т. д. Практична політична діяльність — це конкретне управління та керівництво, добір і розстановка кадрів, розробка і прийняття рішень, організація діяльності органів державної влади, їх взаємодія з політичними партіями, суспільними організаціями, громадянами і т. ін.Політична діяльність здійснюється на двох рівнях: перший (нижчий) — політична участь. Основними формами цього рівня є: вибори, мітинги, маніфестації, збори, страйки тощо. Другий (вищий) рівень — це професійна політична діяльність законодавчих, виконавчих та судових функціонерів, керівників політичних партій, рухів та громадських об’єднань тощо. У суспільному житті поширено такі основні форми політичної взаємодії суб’єктів, як гегемонія, плюралізм, компроміс, консенсус, союз, блок, конфронтація, політичний екстремізм, конфлікт, війна [2].
Соціологія еліт Парето — один з найвизначніших представників позитивістської соціології кінця XIX — початку XX століття,. Суспільство Парето розглядав як цілісність, а його частини — як функціональні елементи цілого. "Трактат із загальної соціології" (1916). Парето виходить із того, що фундаментальним соціальним законом є закон «соціальної гетерогенності», внутрішньої диференційованості, серцевиною якого є протиставлення маси керованих індивідів невеликому числу керуючих, яких він і називає елітою. Іншими словами суспільством завжди правила й повинна правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість - еліта, її складають індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності, посідають найвище місце на шкалі таких соціальних цінностей, як влада, багатство чи знання. Соціальна система, за Парето, прагне до рівноваги, причому ця рівновага не статична, а динамічна, і динаміка соціальної структури ініціюється й навіть детермінується елітою — правлячими меншістю.
Для виявлення того, хто може бути віднесений до еліти, Парето пропонує статистичний метод: «Припустимо, що у всіх областях людської діяльності індивідові дається індекс, що є ніби оцінкою його здатностей, Отже, багаті утворять вершину соціальної піраміди, бідні — її підніжжя., класифікувати суспільство можна, на думку Парето, і за іншими чинниками, приміром, за здібностями у будь-якій області діяльності. Еліту становлять ті, хто виявляється нагорі в реальній боротьбі за існування.
Графіки ієрархічного розподілу людей за різними показниками (авторитет, уміння, освіта) будуть частково збігатися із графіком розподілу багатства, і все-таки останній виявляється «осьовим». Неминучість розподілу суспільства на еліту й масу Парето виводив з нерівності індивідуальних здатностей людей, що виявляється у всіх сферах соціального життя. Індивіди, що володіють більшим впливом, багатством, утворюють «вищу страту суспільства, еліту». До неї Парето відносить насамперед комерційну, політичну, військову, релігійну верхівку.
Як бачимо, це гранично широке трактування еліти. Але ми зустрічаємо у Парето й розуміння еліти у вузькому змісті. Це та частина еліти, що відіграє визначальну роль у політиці, будучи правлячою елітою. Соціальна структура, за Парето, здобуває наступний вигляд: вищий шар — еліта, що розділяється на правлячу й не правлячу, і нижній шар — маса.
Матеріальні й духовні цінності розподіляються в суспільстві найвищою мірою нерівномірно, а особливо влада, багатства, почесті; нерівний розподіл багатства є неточним відбиттям соціальної гетерогенності, тобто нерівного розподілу євгенічних властивостей, оскільки адекватній відповідності перешкоджають соціальні перегородки (однак, Парето при цьому не додає, що в них у першу чергу зацікавлена саме еліта. — І. О.). Зазначена нерівномірність пов’язана з тим, що меншість керує більшістю, вдаючись до сили й хитрості, причому прагне легітимувати свою владу, навіюючи керованим, що вона виражає інтереси суспільства, що обов’язок маси — підкорятися еліті.
Для пояснення соціальної динаміки Парето формулює свою відому теорію «циркуляції еліт»: соціальна система прагне до рівноваги й при виході її з рівноваги із часом повертається до неї; процес коливання системи й приходу її до «нормального стану» рівноваги утворюють соціальний цикл; цикл залежить від характеру циркуляції еліт. Парето прагне представити історичний процес у вигляді вічної циркуляції основних типів еліт. «Еліти виникають із нижчих шарів суспільства й у ході боротьби піднімаються у вищі, там розквітають і зрештою вироджуються, знищуються й зникають... Цей кругообіг еліт є універсальним законом історії». Історія для Парето — це історія наступності привілейованих меншостей, які формуються, борються, досягають влади, насолоджуються владою, занепадають, замінюються іншими привілейованими меншостями.
Чому відбувається зміна еліт, а їхнє панування, як правило, хитливе й нетривале? По-перше, тому, що багато аристократій є переважно військовими (у всякому разі такими, що спираються на військову силу), і вони винищуються у нескінченних війнах. А найголовніше, через кілька поколінь аристократія стає зніженою, губить життєстійкість і рішучість у використанні сили. Якості, що забезпечують еліті панування, змінюються в ході циклу соціального розвитку; звідси змінюються й типи еліт, а історія виявляється «цвинтарем аристократії».
За Парето, існує два головних типи еліт, які послідовно змінюють одна одну. Перший тип — «леви» для них характерний крайній консерватизм, грубі, «силові» методи правління. Другий тип —«лиси», майстри обману, політичних комбінацій, інтриг. Стабільна політична система характеризується перевагою еліти «левів». Натомість, нестійкість стану політичної системи вимагає прагматично мислячих енергійних діячів, новаторів, комбінаторів. Кожній еліті властивий один із двох основних методів керування: еліті «лисів» — маніпулятивний, що включає компроміси, соціальну демагогію, і еліті «левів» — метод грубого придушення. Постійна зміна однієї еліти іншою є результатом того, що кожний тип еліт має певні переваги, які, однак, із часом перестають відповідати потребам управління суспільством. Тому збереження рівноваги соціальної системи вимагає постійного процесу заміни однієї еліти іншою в міру того, як перед елітами виникають інші, загалом повторювані ситуації. припинення циркуляції призводить до виродження пануючої еліти, революційного ламання системи.
Еліта, борючись з контрелітою, може використати один із двох способів (або обидва відразу): або знищити її, або абсорбувати, причому останній спосіб — не тільки більш гуманний, але й найбільш ефективний, оскільки дає можливість уникнути революцій.
Демократичні режими Парето називав плутодемократичними, вважаючи їхньою владою еліти «лисів», що надають перевагу хитрості і спритності, ніж голому насильству, й підтримуючи свою владу пропагандою й політичними комбінаціями, маневруванням.
У своїй праці «Соціалістичні системи» Парето погоджується з Марксом у тому, що класова боротьба — найважливіше явище світової історії, але стверджує, що невірно думати, ніби класова боротьба породжується економічними причинами, що випливають із відносин власності на засоби виробництва. Він вважає, що боротьба за політичну владу може бути першопричиною як зіткнення еліти й мас, так і суперництва правлячої й не правлячої еліт. Наслідком класової боротьби в сучасну епоху буде не встановлення диктатури пролетаріату, як стверджував Маркс, а панування тих, хто виступає від імені пролетаріату, тобто знов-таки привілейованої еліти (подібну думку сформулював у свій час М. Бакунин.
політична культура – це система стійких уявлень, орієнтацій, цінностей, переконань, позицій, поглядів, зразків поведінки у сфері взаємовідносин влади і народу, які так чи інакше проявляються у діяльності суб’єктів політичного процесу. Політична культура- результат пізнання й осмислення людьми взаємин з іншими членами соціуму у різноманітних формах, здійснення практичної взаємодії з ними на основі певного становлення до своїх суспільних прав та обов’язків, з одного боку та до суб’єктів влади- з іншого.
Вона складається історично, є відносно стійкою, втілює у собі досвід попередніх поколінь. У ній закріплюються ставлення людей певної країни до політичної системи і окремих її елементів, до політичного процесу, а також до самих себе й своєї ролі в цьому процесі. Термін "політична культура" був упроваджений в науковий обіг у ХVIII ст. німецьким філософом Іоганом Готфрідом Гердером
Типи культури г. Алмонда і с. Верби:
Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, такі суспільства існують на засадах крово-родинної залежності, Суворого дотримання ієрархії, Обумовленого походженням і віком людей, Авторитет старших. їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).
Підданський тип властивий суспільствам етатиського типу, в яких держава домінує над спільнотою, підпорядковує її собі.Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).
активістський тип. ( учасницька модель) властива суспільствам в яких улаштування й функціонування держави узгоджується з потребами та очікуваннями спільноти, громадянського суспільства. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом. Активність індивідів спирається на порівняно високу політичну освіченість громадян, на їх переконаність у здатності впливати на процес ухвалення суспільних рішень шляхом особистої участі.
Алмонд і Верба виділяють основні риси культури : політична культура характеризується сукупністю політичних орієнтації, властивих населенню в цілому або його групам. компонентами політичної культури є пізнавальні, емоційні і оцінні складові. Це включає знання і вірування щодо політичної реальності, відчуття відносно політики, зміст політичної культури складається під впливом ряду чинників: дитячої соціалізації, освіти, відвертості засобам масової інформації, контактів з урядовими організаціями, впливу соціально-економічної дійсності. хоча політична культура впливає на політичні і урядові структури і їх функціонування, проте зовсім не детермінує їх діяльність.
Існують чотири рівні прояву політичної культури. Перший — рівень системи в цілому. Тут розглядаються питання про знання і представлення індивіда про історію, конституційні характеристики, розподіл владних ресурсів держави і політичної системи. Другим виступає рівень, умовно кажучи, «процесів на вході» системи в цілому. Тут знаходяться інститути, організуючі і каналізуючі потік вимог від суспільства до держави, що ініціюють перетворення цих вимог у владні дії. Цей рівень включає політичні партії, профспілки, інші групи тиску, а також засоби масової інформації. Третій рівень включає «процеси на виході» і охоплює діяльність бюрократії, судів і інших інститутів, що входять в процес реалізації владних рішень. Четвертим є власне індивідуальний рівень. Тут розглядається характер системи співвідношення особи з елементами політичної структури різного рівня.
Політична соціологія та змі
соціологію цікавить вплив соціальних процесів на особливості функціонування ЗМІ, а також і те, як модифікація ЗМІ позначається на соціальному бутті. Якісні зміни у вітчизняних ЗМІ розпочалися наприкінці 80-х років XX ст. Цей час, як і початок 90-х, характеризувався зростанням соціальної активності громадян, різким збільшенням кількості та підвищенням популярності друкованих засобів інформації, розширенням аудиторій специфічних програм мас-медіа (трансляції засідань Верховної Ради СРСР та України, суспільно-політичні телерадіопрограми). У другій половині 90-х років загальні тиражі друкованих видань знизилися, хоча зросла загальна кількість найменувань. За офіційними даними, з 1990 по 1996 рік кількість періодичних видань зросла на 23%. Але загальний разовий наклад їх знизився з 25 млн. примірників у 1990 р. до 23 млн. у 1996 р. Скоротилася і їх читацька аудиторія. Читацький інтерес став переорієнтовуватися із суспільно-політичної тематики на розважальну, що зумовило зростання популярності відповідних видань: серед найпопулярніших тематик у пресі респонденти зазначають передусім гороскопи, кросворди, гумор, світську хроніку тощо. Схожа ситуація спостерігається і на телебаченні.
Найпоширенішими в мас-медіа стають рекреативна та функція відтворення в аудиторії певного емоційно-психологічного настрою, які донедавна перебували на периферійних позиціях. Це стосується як загальної ситуації, так і кожного мас-медійного продукту зокрема. Суттєво змінює обличчя сучасних мас-медіа економічний чинник. Ринкова економіка перетворює інформацію на товар. Вона повинна бути не лише передана, а й придбана, спожита. ЗМІ дедалі частіше намагаються збільшити свої тиражі за рахунок ринкових технологій, маркетингових стратегій тощо. Але перетворення інформації на товар із властивостями споживчої вартості актуалізує проблему виконання масовою комунікацією всієї сукупності притаманних їй функцій. Передусім постає питання, чи можлива реалізація всієї сукупності функцій ЗМІ одночасно з комерціалізацією, домінуванням рекреативних тем, сюжетів у мас-медіа. Іншою проблемою є ступінь контролю за суспільством з боку владних структур через ЗМІ. Зокрема, активно дебатується проблема тиску на суспільство під час виборчих кампаній, використання «виборчих технологій» тощо. Сучасні технології дають змогу здійснювати тиск на аудиторію не жорстким ідеологічним примусом, а на рівні так званого «слабкого впливу». Наприклад, вся концепція сучасних паблік рілейшнз орієнтується на використання методик непрямого тиску на громадську думку. Але моральність таких впливів викликає певні сумніви. сучасні засоби масової комунікації через свою природу та особливості функціонування вдаються до підміни реальності її імітаціями. Отже, може йтися в кращому разі про контроль та селективну практику щодо інформації в ЗМІ, про перетворення її на «нормативну», «соціальну», яка відповідала б соціальним уподобанням більшості. Дедалі частіше соціологи вказують на те, що ЗМІ перетворюються на важелі управління, навіть маніпулювання громадською думкою. Легітимізація дій влади, намагання подати їх такими, що підтримуються суспільством, інтегрування широкої аудиторії — усі ці аспекти перебувають у центрі уваги дослідників масової комунікації. Дослідження останніх років свідчать про різке посилення контролю за інформацією з метою управління громадською думкою. Легітимізація владних дій, створення позитивної громадської думки щодо владних структур, підтримка домінуючих ціннісних орієнтирів у суспільстві — саме цього влада чекає від мас-медіа. Українські реалії останнього десятиріччя XX ст. свідчать про використання владою ЗМІ у політичних цілях та їх самоініціативне підключення до системи ідеологічного тиску. Небезпечність цього полягає в реальних можливостях опосередкованого впливу мас-медіа на громадськість завдяки сучасним ЗМІ. Як стверджують дослідники, «важко уявити собі, чим закінчився б націонал-соціалізм, якби Гітлер мав телебачення». Однак тиск владних структур на громадськість через ЗМІ не у всьому є безпосереднім і брутальним. Громадська думка є феноменом, що функціонує не лише на основі інформації, переданої через канали комунікації, а будучи достатньо автономною, селекціонує, фільтрує цю інформацію. Тому не все, що циркулює каналами ЗМІ, ефективно впливає на суспільство. Прямий ідеологічний тиск може бути ослаблений проголошенням в сучасному суспільстві орієнтації на громадянські права, оскільки можливість оприлюднення власної позиції є ефективним важелем соціального контролю за масовою комунікацією.
Поняття "політична участь" використовується для позначення різноманітних форм непрофесійної політичної діяльності, показуючи ступень реального впливу громадян на інститути влади і процеси прийняття рішень. Політичній участі протистоїть така форма поведінки, як політична імобільність - пасивність, повна відстороненість від політичного життя. конвенціональна участь - поведінка, яка використовує законні або ті, що відповідають загальноприйнятим нормам форми вираження інтересів і впливу на владу. Основною формою конвенціональної поведінки є участь у виборах. Участь у виборах дозволяє обмежити прояв небезпечних для політичної системи форм масової активності, спрямувавши її в інституціональне (регульоване нормами) русло, коли невдоволені політикою уряду люди виражають свій протест, голосуючи за переміни. Неконвенціональна участь - незаконна або така, що суперечить загальноприйнятим політичним нормам поведінка. Вона проявляється у формах протесту, у непокорі державній владі. До подібних акцій громадяни вдаються у тих випадках, коли відсутні інституціональні канали вираження їх інтересів, або традиційні форми участі виявляються неефективними, а самі люди відчувають недовіру до політичної системи. Найбільш поширеною та виправданою в сучасних умовах суспільно-політичного розвитку є опосередкована участь, яка здійснюється у формі представництва. Під час виборів, голосуванням виборці обирають представників владних структур, які безпосередньо реалізовуватимуть політичні курси та ухвалюватимуть закони. на вибір пересічного громадянина впливають такі чинники:
— структурні, до яких належать модель виборчої системи, ЗМІ, демократичність або недемократичність політичної системи та особливості її побудови;
— ситуативні, до яких належать вплив і кількість наявних у країні політичних партій, авторитет політичних лідерів, можливість створення коаліції;
— кон'юнктурні, серед них економічне становище держави, міжнародна ситуація, взаємовідносини між політичними партіями та особливості політичної боротьби;
— політична культура, яка базується на демократичних або недемократичних традиціях політичного життя в країні.
Політична поведінка — та чи інша форма практичної взаємодії соціального суб'єкта з політичним середовищем, через які він виражає ставлення до політичної або всієї суспільної системи й інших соціальних об'єктів. Може бути активною або пасивною, виявлятись у політичній зацікавленості та участі, або, навпаки, в політичній байдужості та неучасті. Політична поведінка — це будь-яка форма реакції людини на імпульси, що надходять від політичної системи, яка може виявлятись у двох видах: відкритий — участь у політичному житті (політична діяльність) і закритий — політична неучасть (бездіяльність).
концепції, що пояснюють причини політичної участі. Згідно з теорією раціонального вибору, більшість людей схильні до раціональної поведінки (не слід ототожнювати з логічною поведінкою). Прихильники такого погляду вважають, що людина намагається в усьому, в тому числі й у політиці, досягти максимального результату за рахунок оптимальних, часто найменших затрат і зусиль.
Адепти теорії так званої мічиганської моделі на противагу теорії раціонального вибору вважають, що в політичній діяльності домінує партійна ідентифікація людини, яка є результатом або похідною від політичної соціалізації.
Представники так званої психологічної школи вважають, що домінуючими у політичній участі й діяльності є мотиви та установки людини. А тому важливо вивчити взаємозв'язок, взаємовплив установок особи та її поведінки, конкретних дій.
На думку прихильників інституціонального підходу до визначення особливостей політичної участі, політична участь залежить не від конкретних психологічних характеристик особистості, її соціального статусу, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців) впливати на уряд, владу [88,188].
Вирізняють політичну участь активну і пасивну, індивідуальну і колективну, добровільну і примусову, традиційну і новаторську, легітимну і нелегітимну.
Термін "біхевіоралізм" перейшов у політичну науку з психології у 40-ві роки XX ст. Девід Істон звернув увагу на концептуальну відмінність між термінами "біхевіоризм" і "біхевіоралізм". Поняття "біхевіоризм", на його думку, належить до теорії людської поведінки в психології. В політичній науці треба послуговуватися терміном "біхевіоралістичний".*Біхевіоралізм концентрується на таких твердженнях:– у центрі аналізу повинна бути поведінка, яку можна спостерігати на рівні особи та політичного інституту;– будь-який аналіз цієї поведінки треба піддавати емпіричній верифікації. З-поміж прихильників біхевіоралістичного підходу домінує погляд, що емпіричним дослідженням завжди має передувати теоретичний аналіз. Філософською основою біхевіоралізму став позитивізм О. Конта, зокрема положення щодо розуміння природи емпіричної теорії та щодо питання про хибність теорії. В біхевіоралізмі, подібно як і в позитивізмі, є такі критерії оцінки "доброї" теорії:– вона має бути внутрішньо не суперечливою, не може охоплювати твердження, які потребуватимуть додаткового з'ясування;– вона має бути не суперечливою щодо інших теорій, які вивчають пов'язані між собою явища;– вона здатна генерувати емпіричні прогнози, які можна протестувати за допомогою спостережень. Наголос на необхідності спостереження та емпіричній верифікації зумовлює характерні властивості біхевіоралістичного підходу. Зокрема, йому властиве переконання щодо безальтернативності систематичного звернення до всіх без винятку суттєвих емпіричних даних, а не стосовно довільно обмеженої кількості емпіричних прикладів. Це означає, що у випадку тестування теоретичного твердження дослідник не може обмежитись окремими прикладами, які мали би підтверджувати теоретичні висновки. Він повинен розглянути всі наявні випадки, котрі потрапляють під таке теоретичне твердження. Саме з цього приводу особливого значення набули статистичні дані та їхній наступний аналіз у політологічних дослідженнях. Ще однією принциповою властивістю біхевіоралістичного підходу є твердження, що наукова теорія і/або наукове положення повинні підлягати фальсифікації. Згідно з цим підходом теорія вважатиметься науковою, якщо вона здатна на основі аналізу емпіричного матеріалу генерувати прогнози, які підлягають наступній фальсифікації. Поняття "фальсифікація" розглядають як синонім верифікації, тобто перевірки отриманих результатів .
Сарторі , його праця «партії та партійні системи». Вважає, що партійна ситема виникає за наявності більш ніж однієї партії. При побудові своє типології партійних систем передбачав дві змінні : кількість партій що змагаються та ідеологічну відстань мж ними. Запропонував чотириелементну типологію конкуруючих демократичних систем : система домінуючої партії, двопартійна система та два варіанти багатопартійної системи- помірної поляризації та поляризована. Визначення партійної системи як біполярної чи багатополярної вказує на кількість центрів навколо яких відбувається політична конкуренція. Біполярана система має два центри ( Вликобританія- консервативна партія обіймає праву позицію політичног спектру, а лейбористська- ліву.) Категорія ідеологічної дистанції між політичними центрами ( ступінь поляризації)- коли лівий чи правий центри партійної системи творять значну ідеологічну дистанцію , чи не вистачає консенсусу стосовно головних засад політичної гри, то публічна думка представляє всілякі модливі ідеологічні погляди, і тоді маємо спрву з поляризованною системою. Інтенсивність політичного конфлікту дуже висока. Біполярні системи мають тенденцію схилятись до центру партійного спектру. Багатополярні поляризовані системи мають сильний центр і переважає в них модель відцентрової конкуренції. Отже. Сарторі видяляє такі партійні системи : однопартійна- систем из однією партією ( є однопартійна тоталітарна, авторитарна, догматична); гегемоністська - однопартійна ситема, яка має формальні ознаки багатопартійності. Наявність кількох політичних обєднань, панівне становище одніє партії за відсутності політичної конкуренції, визнання іншими обєднаннями керівної ролі правлячої партії, інтеграція обєднань-союзників у систему державної влади, яка здійснюється партією-гегемоном, організаційна автономія обєднань союзників. Система домінуючої партії- домінуюча партія демократично співіснує з іншими партіями. Хоч владу весь час утрмує одна партія, але діяльність інших партій дозволена. Двопартійна система- — наявністю кількох політичних партій; існуванням двох партій, значно пріоритетніших за інші; формуванням складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах; впливовою опозиційною партією, яка програла вибори; Багатопартійна система поміркованого плюралізму- наявність у країні багатьох політичних партій; репрезентація в парламенті лише кількох партій;зазвичай в межах такої ситеми два поля конкуренції. Ідеологічна дистанція між партіями залишається відносно малою. Багатопартіна ситема поляризованного плюралізму - наявність багатьох політичних партій; гострота ідеологічного розмежування між ними; присутність серед опозиційних партій позасистемних; формування уряду партіями центру; наявність двосторонньої деструктивної опозиції;центриські партії володіють монополією на формування уряду. Система роздрібленої партії- наявність величезної кількості партій, але їх роль в політичному житті незначна. Характерний для держав, у яких відбувається становлення багатопартійності.
Політичне життя суспільства —охоплює всю політичну сферу та її елементи, дає можливість відобразити їх динамізм. У різні епохи й у різних країнах воно має свої особливості, залежить від рівня цивілізованості суспільства, його демократизму, співвідношення корінних інтересів соціальних груп, вміння і прагнення політичного керівництва об'єднати народ для досягнення спільної мети. Закономірністю політичного життя є зростання його ролі й значення у міру зростання людського виміру політики демократизації і гуманізації соціальних засад суспільства, формування соціально-правової держави. Політичне життя — сукупність духовних, емоційних і практичних явищ політичного буття людини і суспільства, що характеризує їхнє ставлення до політики й участі в ній. Політичне життя завжди існує в конкретно історичних формах, зумовлених матеріальними й соціокультурними чинниками. Водночас воно являє собою сукупність політичних явищ, які функціонують у суспільстві, керованих і спонтанних політичних процесів; результат діяльності соціальних суб'єктів — класів, націй, соціальних верств, груп, індивідів і створюваних ними політичних інститутів; сферу боротьби за реалізацію ідеалів, норм, цінностей, що концентрують у собі корінні потреби та інтереси соціальних суб'єктів; взаємодію і зміну при владі політичних сил для репрезентації владних інтересів усіх соціальних груп.
Макс Вебер (1864—1920) розробив принципи побудови ідеального типу структури організації, яка отримала назву бюрократичної. Термін "бюрократія" М. Вебер застосовував у буквальному значенні — "правління державних службовців". На його думку, бюрократія характеризується точністю, суворістю дисципліни, стабільністю і відповідальністю. Принципи побудови бюрократичної організації полягають у такому: вся діяльність на основі розподілу праці розчленовується на елементи, що дає змогу визначити завдання і обов'язки кожного посадовця; організація будується на принципах ієрархії, строгої системи підлеглості та відповідальності, системи влади і авторитету; діяльність організації регулюється на основі інструкцій, стандартів, правил, що визначають відповідальність кожного співробітника і його обов'язки; управління організацією здійснюється на основі формальної безособовості, тобто виключає особисті мотиви та емоції; відбір, призначення на посаду і підвищення по службі базуються на заслугах і достоїнствах, а не на традиціях і примхах. М. Вебер вважав, що запропонована ним система принципів забезпечить задовільне виконання багатьох одноманітних організаційних завдань, а ієрархія, влада і бюрократія лежать в основі усіх соціальних організацій. Для забезпечення раціональної організації управління, за М. Вебером, діяльність чиновників повинна регламентуватися такими вимогами: чітке визначення й неухильне дотримання системи вертикальних зв'язків (службова ієрархія); відрегульований поділ праці, що ґрунтується на спеціалізації; система правил і директив чітко встановлює права й обов'язки працівників (членів) і організації; система чітко і точно визначених методів і прийомів при виконанні завдань.
Таким чином, бюрократію М. Вебер представляв як наслідок процесу раціоналізації суспільства і культури з широкими можливостями впливати на всі сфери суспільного життя.
№ 6 Влада, за Вебером, означає можливість здійснення волі всередині певного соціального відношення, навіть всупереч опорові інших його учасників. Основною ознакою панування він вважав здатність апарату управління гарантувати "порядок" наданій території шляхом погроз або й застосування психічного й фізичного насильства. "Панування" розглядається в політичній соціології Вебера як особлива форма влади, як основний інститут у системі держави. Конкретно-історичний характер держави виявляється не тільки в її відповідній формаційній прописці (йдеться про рабовласницьку, феодальну, буржуазну державу), а й в її історичності як такої, у часі. Поняття "держава" і "влада" не тотожні, влада старіша за державу, бо не може бути суспільства безвладного (тобто анархічного), і протягом всієї первісної історії ця влада функціонувала як недержавне і дополітичне суспільне самоуправління. Держава як політична організація - це такий суспільний механізм, який покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні органи примусу. Як особливий конституйований суб'єкт держава виражає суспільний (публічний) характер людської діяльності. В міру своєї еволюції вона виявляє, таким чином, відділення суспільної сутності від самого суспільства. Чим більше розвинута держава, тим більше вона відокремлена від суспільства, яке в Новий час набуває якостей "громадянського" на противагу "суспільству політичному", тобто власне державі. Держава опосередковує рух основної суперечності людської діяльності між її суспільним характером та індивідуальною формою здійснення. Сутність держави розвивається в міру того, як розгортається опосередкована нею суперечність і виявляє себе зовнішньо як висхідний рух від державності до держави. Сутність держави розкривається повільно. Розвиваючись, держава, як і кожен інший соціальний феномен, проходить стадію становлення, а потім послідовно виступає як явище "в собі", "для себе", "для інших". Якості державності можна знайти вже у ранніх виявленнях соціальності. Але як самостійний феномен держава конституюється тільки тоді, коли суперечність між індивідом і суспільством уже може бути з'ясована як основна соціальна суперечність (для цього потрібен досить високий ступінь розвитку як суспільства, так і індивіда). Становлення державності закінчується відокремленням держави від суспільства (від індивіда також) в ролі самостійного суб'єкта. На початку здійснюється відособлення держави від суспільства, накреслюється тільки її сутність. Держава ще залишається "річчю в собі" і відноситься до суспільства як частина до цілого. Подальший розвиток державності пов'язаний з народженням бюрократії. У внутрішній структурі держави поступово утворюється особливий соціальний прошарок (група), який безпосередньо здійснює державні функції, світську політику. Цей прошарок перебуває в особливих стосунках не тільки з суспільством як цілим, а й з усіма іншими соціальними групами. Таким чином, держава конституюється не тільки в певну частину суспільства, а й як провідна група суспільства. В такому разі держава вже не є "річ в собі", а виступає як "річ для себе". Сутність держави у цьому випадку виявляється вже досить виразно, але ще не розкривається як рух суперечності між індивідом і суспільством. Пізніше розвиток державності пов'язаний із встановленням суспільного контролю над бюрократією. В ході боротьби з всевладдям бюрократії відбувається формування нації. Цей суперечливий процес здійснює подвійний вплив як на становище індивіда, так і на становище суспільства.
Стабільність - це нормальне функціонування політичної системи, усіх її структур та інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатня авторитетність. Стабільність проявляється також і в суворому дотриманні і виконанні законів та інших регулюючих нормативних актів, використаних стосовно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об'єктивною стабілізацією та її складовою частиною є відсутність політичного напруження в суспільстві. Стабільність виступає оцінкою стану політичного життя всередині держави, а також у системі міжнародних відносин. Створення умов для нормального функціонування громадських інститутів та владних структур незалежно від існуючого режиму є найважливішою функцією політичного керівництва і державного управління. Стабільність стосується всіх сфер політичного та громадського життя. По суті стабільність - інтеграція людей для досягнення певної мети, рішення тих чи інших проблем на базі розподілу праці та обов'язків. Політична стабільність- такий стан співвідношення соціальних груп і політичних сил, при якому жодна із них не може істотно змінити політичну систему в своїх інтересах, тобто забезпечує її статус-кво. Передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості спільностей соціальних груп і політичних інститутів як суб'єктів владних відносин.
Збалансованість здійснюється по лінії як вертикальних, так і горизонтальних зв'язків. Їй властиві дві риси. Перша характеризує саму політичну систему - рівновагу її складових частин, відносини та взаємодію між її інститутами - організаційними, нормативними та ціннісно-ідеологічними. Друга стосується взаємовідносин у цілому політичної системи з іншими сторонами суспільного життя. В цьому випадку суб'єктами відносин політичної стабільності виступають, з одного боку, різноманітні політичні сили, з другого - інститути політичної системи. Саме цей аспект політичної стабільності найбільш складний і несе в собі найбільший потенціал невпорядкованості. Політична стабільність має й інші аспекти. Вона може характеризувати стан усередині партій, інших суспільно-політичних організацій та рухів. Йдеться також про взаємостосунки між різними елементами управлінських державних структур. Як відображення суспільної організації виступає політична стабільність у системі міжнаціональних, міжетичних відносин. Те ж стосується відносин між соціальними класами, верствами. Політичний характер мають і міжконфесійні відносини. Отже, і тут можливий стан рівноваги різних сил.
Політичні інститути — це установи або система установ, організуючих і обслуговуючих процес здійснення політичної влади, забезпечуючих її встановлення і підтримку, а також передачу політичної інформації і обмін діяльністю між владою і іншими сферами політичного життя. Такими інститутами є держава, політичні партії і суспільні рухи, що політизуються. До загальних функцій політичних інститутів відносяться: консолідація суспільства, соціальних груп в цілях реалізації їх корінних інтересів за допомогою політичної влади; вироблення політичних програм, що виражають устремління цих соціальних спільнот, і організація їх здійснення; впорядкування і регулювання дій спільнот відповідно до політичних програм; інтеграція інших соціальних шарів і груп в полі суспільних відносин, що виражають інтереси і відповідні устремління спільності, що створила інститут; захист і розвиток системи суспільних відносин, цінностей, відповідних інтересам общностей, що представляються; забезпечення оптимального розвитку і спрямованості політичного процесу на реалізацію пріоритетів і переваг відповідних соціальних сил. Кожний інститут як суб'єкт політики реалізує політичну активність через діяльність своїх лідерів, керівників різних рівнів і рядових членів, взаємодіючи з суспільним середовищем в цілях задоволення конкретних і разом з тим постійно змінних з часом індивідуальних і групових соціально-політичних інтересів. Соціальний інститут — набір правил, що пов'язаний з певним соціальним контекстом, який допомагає реалізації важливих соціальних функцій [3] Соціальний інститут — організована система зв'язків та соціальних норм, яка об'єднує важливі суспільні цінності та процедури, які задовольняють основні потреби суспільства. В даному випадку, суспільні цінності — поширені ідеї та цілі, суспільні процедури — стандартизовані зразки поведінки у групових процесах, система соціальних зв'язків — переплетіння ролей та статусів, завдяки яким ця поведінка здійснюється та утримається у визначених межах [2]. Важливим компонентом соціального інституту є соціальні норми і нормативність дій і взаємозв'язків різних ланок соціальної структури суспільства. Широко розповсюджене визначення соціального інституту як організованої системи зв'язків і соціальних норм, що об'єднують значущі суспільні цінності і процедури, які задовольняють основні потреби суспільства. Тут-то суспільні цінності — ідеї і мета, що їх ставлять люди для задоволення своїх потреб, обираючи різні процедури для їх реалізації, тобто вибираючи стандартизовані зразки поведінки в спільносних процесах, а система соціальних зв'язків — сплетіння ролей і соціальних статусів, з допомогою яких поведінка людей-реалізується і утримується в певних суспільних нормах і межах. Соціальний інститут — стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, настанов, що регулюють різні сфери людської діяльності і організують їх в систему ролей і статусів, що утворюють соціальну систему
За польським соціологом Яном Щепанським, усю сукупність значень поняття «соціальний інститут» можна звести до чотирьох основних: певна група осіб, що мають виконувати важливу для спільного життя роботу, тобто група людей, що виконує суспільні функції; певні організаційні форми комплексу функцій, що виконуються деякими членами групи від імені всієї групи; сукупність матеріальних установ та засобів, які дозволяють уповноваженим індивідам виконувати суспільні безособистісні функції, що мають на меті задоволення потреб та регулювання поведінки; деякі соціальні ролі, що є важливими для групи.
група тиску - організація, створена для захисту інтересів і здійснення тиску на органи державної влади з метою домогтися від них ухвалення рішень, що відповідають інтересам цієї групи [16].Групи тиску-це суспільні об'єднання, що домагаються задоволення своїх інтересів за допомогою дії, тиску на інститути влади. Групи тиску-це різновид груп інтересів, що представляє організації, які намагаються підтримати або завадити прийняттю конкретних рішень державними органами. Групи тиску можна класифікувати як: 1) легальні (лобі в США) та нелегальні (коза ностра); (лобізм в нашій державі офіційно незареєстрований, а законодавчо зареєстровані суб'єкти котрі впроваджують схожі дії та рішення мають інший статус і назву).2)інституційні:армія, церква, громадська рада для здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади та інше;3) за межами впливу: глобальні, регіональні, локальні; 4) за цілями:стратегічні (панування у якійсь сфері, і проведення своїх представників у вищі ешелони влади), тактичні (збереження зони впливу), оперативні (усунення непередбачуваної перешкоди) 5) за методами: обмежені (мораллю, фінансами), необмежені (всіма засобами впливу); 6) асоційовані (профспілки, спортивні федерації, молодіжні організації) та неасоційовані (сім'я, «дворова команда»); 7) постійні (релігійні структури) та тимчасові (мітинг, страйк); 8) за цінностями: матеріальні та моральні; 9) за структурою: чітко організована вертикаль влади та обов'язковість виконання завдань(тріада) - нечітка, горизонтальна організація прийняття та впровадження потрібних рішень і дій (мистецькі, наукові кола); 10) за характером впливу на владу: прямо чи опосередковано; основні функції груп тиску: 1) передають настрої і вимоги народу урядові; 2) впливають на законодавчий процес (вони не тільки надихають і підтримують законодавство, але часто розробляють законопроекти і подають їх на розгляд урядів, правлячої партії або комісій законодавчої влади); 3) виконують важливу роль під час добору експертів і спеціалістів на міністерські та адміністративні посади, відкриваючи доступ на державні пости особам з відповідним досвідом і оточенням; 4) надають підтримку і мобілізують людей для реалізації урядових програм; 5) здійснюють контакт з урядом і сприяють виробленню сучасних та ефективних законів. У демократичних системах вплив численних груп тиску може досягти сили, яка нейтралізуватиме ефект роботи уряду.
№ 8 Політична соціологія - галузь соціологічного знання, що вивчає політику як комплекс політичних відносин, інститутів і свідомості. Предмет політичної соціології в значній мірі перетинається з предметом політології (політичної науки або теорії політики).
Природно, певні відмінності проводяться. Так, стверджується, що “основним предметом політичної соціології є політична влада, форми і методи її функціонування і розподілу в державному організованому суспільстві, що розглядаються в співставленні з вивченням реальної політичної свідомості, інтересів і поведінки індивідів, соціально-класових груп, етнічних спільнот і їх організацій”. Таким чином, на відміну від політології, політична соціологія розглядає всі проблеми політики, політичної влади через “призму” інтересів, поведінки індивідів і різних соціальних груп. Предмет політичної соціології як науки і наукової дисципліни є темою незавершених дискусій. Це пов'язано з тим, що політична соціологія сформувалася як результат синтезу соціологічних і політичних знань. Поняття «політична соціологія», є нечітким. Воно може вживатися як синонім соціології політики, але може означати і дещо інше. Політична соціологія народжується тільки тоді, коли соціологічний і «політологічний» підходи поєднуються і перетинаються. Якщо «соціологія політики» має справу з не політичними причинами того, чому люди в політичному житті діють саме так, то політична соціологія повинна для з'ясування цього включати і політичні причини. Справжня політична соціологія у зв'язку з цим є міждисциплінарним проривом. Як розглядають предмет цієї науки сучасні дослідники, які точки зору найбільш часто зустрічаються в зв'язку з цим, які тут можливі підходи? 1. Політична соціологія визначається як соціологічне пояснення прояву влади, або як інтерпретація загальної соціологічної теорії, яка проблемі влади відводить центральне місце. 2. Як наука, що займається суспільними основами влади у всіх інституалізованих секторах суспільства. 3. Як дисципліна, що вивчає взаємостосунки між суспільством і державою, між соціальним ладом і політичними інститутами (Сеймур Мартін Ліпсет). 4. Як додаток загальної системи відліку змінних і пояснювальних моделей соціології до дослідження комплексу різних видів політичної діяльності і політичної свідомості (по аналогії з підходом Дж. Н. Смелзера до визначення економічної соціології). 5. Як гілка соціологічної науки, що розкриває відношення суспільства до держави і інститутів розподілу і формування влади, яке виявляється перш за все в спрямованості політичної свідомості і політичної поведінки. «політична соціологія, — відзначають Же. Т. Тощенко г і В. Е. Бойков, — покликана відповісти на питання: як усвідомлюється індивідом, соціальними групами і прошарками, партіями і суспільними організаціями існуюча політична реальність, система владних відносин, їх політичні права і свободи. Що дає підстави уявити, як громадянське суспільство взаємодіє з політичними інститутами, структурами». 6. Як «наука про взаємодію між політикою і суспільством, між соціальним устроєм і політичними інститутами і процесами. Вона з'ясовує вплив іншої, не політичної частини суспільства і всієї соціальної системи на політику». Як би не відрізнялися підходи до предмету політичної соціології, є зрозумілим, що йдеться про вивчення впливу соціальних відносин (соціальної сфери) на політичні (політичну сферу) і політичних на соціальні, інакше кажучи, про діалектику їх взаємодії і взаємовпливу. Останнє виявляється в політичній діяльності і політичній поведінці людей, що становлять ті або інші соціальні спільності і мають свої специфічні інтереси, зміст яких передбачає створення і функціонування спеціальних політичних і суспільних структур, інститутів, організацій.
політична соціологія — це галузь соціології, що концентрується головним чином на аналізі взаємодії політики і суспільства. При цьому політика визначається в термінах класу дій, а не в поняттях сукупності інститутів або організацій. Ми розглядаємо політику як особливу сукупність соціальних дій, відображених або сформованих в численних і різноманітних організаційних контекстах.
Не викликає сумнівів, що політичний процес, що йде в суспільстві, соціально обумовлений, і все, що пов'язане з ним, починаючи від розподілу влади між різними державними і суспільними інститутами і закінчуючи політико-пропагандистською діяльністю, пов'язано з тими або іншими соціальними групами, їх статусом, роллю, інтересами, їх політичною активністю.
Тільки вивчаючи повсякденну діяльність політичних інститутів на основі такого підходу, можна виявити систему зв'язків і залежності, закономірності і тенденції у функціонуванні політичних інститутів, зрозуміти причини їх неефективності, що приводять до політичної нестабільності і конфліктів.
Політична соціологія дає узагальнене знання того, як та або інша соціальна зміна в соціальній структурі, мобільності, статусі груп і т.п. позначається на функціонуванні політичної системи в цілому або її якогось елемента. Вона дозволяє виявити соціальні фактори, які сприяють політичній згоді, політичній стабільності, і ті, що викликають різного роду «дисфункції», зриви, напруженість, політичний екстремізм в тих або інших формах, політичні ризики.
Характеризуючи дослідницький потенціал політичної соціології, можна спробувати виділити ключову категорію в її понятійному апараті. Якщо, наприклад, в політичній економії К. Маркса центральною є категорія «товар», в соціології — категорія «соціальне», в економічній соціології — категорія «соціально-економічне», то в політичній соціології як така може розглядатися категорія «соціально-політичне». Дана категорія орієнтує на виявлення соціальних факторів, умов, зв'язків, що пояснюють спрямованість і основне значення політичної діяльності тих або інших суб'єктів. Нерідко в науці розглядаються політична сфера (політичні відносини) і економічна сфера (економічні відносини) як безпосередньо зв'язані субстанції і ігнорується те, що їх опосередкує — соціальна сфера (соціальні відносини). Ні економічна, ні політична діяльність не можуть бути всебічно проаналізованими, якщо за рамками наукового аналізу залишаться «діючі суб'єкти», тобто соціальні спільності з їх специфічними інтересами і механізмами взаємодії. Виявлення закономірностей взаємовпливу політичної і соціальної сфер в конкретних історичних умовах і є предметом політичної соціології.
Шміттер визначає неокорпоративізм як панування обмеженої кількості примусових, ієрархічно ранжованих і функціонально диференційованих груп інтересів, що монополізують представництво відповідних сфер суспільного життя за підтримки держави, яку вона надає в обмін на її участь у підборі лідерів та призначенні керівного складу цих груп інтерсів. А також у формулюванні їхніх вимог. Неокорпоратизм – це демократична система представництва й узгодження інтересів різних фірм, асоціацій, організацій; система узгодження інтересів трьох партнерів- держави, підприємців і профспілок; тактика певного примусу з боку держави щодо інших учасників переговорів, у процесі яких визначають цінності, пов’язані із загальнонаціональними інтересами. Риси неокорпоративізму : участь організацій, що є виразником певних групових інтересів у політичному житті, зростання впливу професійних представників групових інтересів на шкоду ролі пересічних членів, привілейоване становище деяких організацій та їх широкі можливості впливу на прийняття рішень. Заміна конкуренції інтересів їх монополією в певних сферах, на які поширюються корпоративні відносини. Як бачимо, автор вважає, що в соціальних сферах суспільства існують монопольні організації, через які держава вирішує важливі управлінські питання.
Соціальна взаємодія — це форма соціальних зв'язків, що реалізуються в обміні діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, уміннями, навичками та у взаємному впливі людей, соціальних спільнот; система взаємообумовлених соціальних дій, зв'язаних циклічною залежністю, при якій дія одного суб'єкта є одночасно причиною і наслідком у відповідь дій інших суб'єктів. Об’єктивною основою соціальної взаємодії є спільність чи розбіжність інтересів, близьких чи віддалених цілей, поглядів. Для позначення соціальної взаємодії в соціології використовується спеціальний термін «інтеракція». Інтеракція — динамічна взаємодія і співвідношення між двома чи більше перемінними, коли величина однієї перемінної впливає на величину інших змінних. Головна особливість соціальної взаємодії полягає в тім, що вона є процесом впливу індивідів один на одного. Інакше кажучи, у процесі взаємодії має місце вплив свідомості, інтересів, потреб, поведінкових установок однієї людини на іншу та навпаки. Соціальні взаємодії за формами прояву є більш складними, ніж соціальні дії. До складу соціальних взаємодій входять окремі соціальні дії, статуси, ролі, відносини, символи тощо. Види соціальної взаємодії класифікують: — за кількістю суб'єктів взаємодії: між двома людьми, між індивідом і групою, між групами; — за характером взаємовідносин суб'єктів взаємодії: односторонні та двосторонні, солідарні (узгоджені) та антагоністичні (ворожі); — за терміном: короткочасні й довгочасні; — за наявністю (відсутністю) організованості: організовані та неорганізовані — за свідомістю взаємодії: усвідомлені та неусвідомлені; — за «матеріальністю» обміну: інтелектуальні (ідейні), почуттєві (емоційні) та вольові. Існують два основних рівні дослідження соціальної взаємодії: міжособова (основний фокус досліджень на мікрорівні) та інституційна інтеракція (на макрорівні суспільства). У будь-якому соціальному контексті поєднуються елементи їх обох.
Михельс стверджував, кожна організація неминуче веде до олігархізації. На його думку, олігархізація – це наслідок не психологічних якостей, а організаційних вимог. У пункті Михельс принципово відійшов від психологічних передумов італійської теорії еліт (Моска, Парето) убік те, що невдовзі став соціалістичним аналізом великих организаций.
На початку Михельс розглядав олігархізації чимось негативне, загрозливе демократії. У пізній період її життя, однак він почав доводити, що олігархізація є, по суті, позитивних якостей партії і випливає з неодмінного історичного досвіду, що у вождів будь-коли поступаються своєю владою масам, лише іншим вождям. У пункті просто повторював історико-філософські передумови теорії элит.
Основний термін " олігархізація " в аналізі соціології партії у Михельса має низку значень і між автором визначено нечітко. Жан Лінц виділяє десять значень терміна " олігархізація " на роботах Михельса:
1) поява руководства;
2) поява професійного керівництва та його стабилизация;
3) формування бюрократії, тобто платного призначуваного аппарата;
4) централізація власти;
5) переорієнтування цілей з кінцевих (боротьба за соціалізм) на текущие
(зміцнення партійної организации);
6) посилення ідеологічного режима;
7) зросла відмінність між інтересами і ідейній позицією керівників держави і членів партії з величезним переважанням інтересів і ідейних позицій руководителей;
8) зниження ролі членів партії, у прийнятті решений;
9) кооптація лідерів партійної опозиції, у ряди існуючого керівництва; 10) орієнтація партії ось на підтримку всіх виборців, Не тільки власного класса;
Попри наявність всіх таких значень терміна " олігархізація " , Михельс не проводив з-поміж них чіткої кордону, що б який із згаданих явищ може бути визначальною рисою олігархізації, а яке - її слідством або обставиною, що полегшує поява олігархічних тенденцій. Проте, говорячи про " залізному законі олігархічних тенденцій " , Михельс має на увазі передусім, що у партії зосереджується до рук керівників, підтримуваних професійним, платним аппаратом.
Соціальна політика - це діяльність держави, інших політичних та соціальних інститутів, яка направлена на прогресивний розвиток соціальної сфери суспільства, удосконалення умов, способу та якості життя людей, забезпечення певної частини її життєвих потреб, надання громадянам необхідної соціальної підтримки, допомоги та захисту з використанням для цього наявного фінансового та іншого суспільного потенціалу. Соціальна політика держави - одна з головних складових внутрішньої політики держави, її владних структур і політичних сил, що стоять за ними, напрям політичної діяльності, ціллю якого є вирішення соціальних проблем. В соціальній політиці знаходить практичне втілення функціонування соціальної держави. Соціальна політика формується й реалізується в процесі діяльності суб'єкта не тільки в особі державних структур, але й органів місцевого самоврядування, громадських організацій, а також виробничих і інших колективів, тобто соціальна держава зацікавлена залучати як суб'єкта соціальної політики всіх зацікавлених структур І осіб. Вона спрямована на досягнення соціальних цілей і результатів, зв'язаних з поліпшенням матеріального і соціального добробуту, підвищення якості життя населення й досягнення суспільно-політичної стабільності, запобігання можливого виникнення вогнищ соціальної напруженості. Соціальна політика реалізується шляхом організації взаємин різних елементів соціальної структури суспільства, що приводить до збереження або зміни соціального стану населення в цілому або складових його класів, прошарків, спільнот. У структурі соціальної політики розглядаються три рівні: державний, регіональний, місцевий. Питання фінансування розвитку освіти, охорони здоров'я, культури, житлово-комунального господарства і побутового обслуговування населення в основному повинні вирішуватися на рівні вищих органів державної влади. Усі три рівні (державний, регіональний, місцевий) перебувають у безперервній взаємодії, взаємообумовлені і становлять нерозривну єдність. На всіх рівнях пріоритетом є реалізація таких функцій соціальної політики держави: протидія тенденції погіршення демографічної ситуації, гострим проявам депопуляції населення в ряді регіонів; ♦ запобігання масової бідності населення, особливо слаборозвинених і депресивних регіонів, стримування процесу майнового розшарування на найбідніших і найбагатших; мінімізація негативних наслідків масового безробіття, особливо в індустріальних районах; цілеспрямована допомога населенню, що попало в кризове становище; вживання додаткових заходів стосовно населення, що потрапило в тяжке становище.
Парламентари́зм — система політичної організації держави, за якої чітко розмежовані функції законодавчої та виконавчої влад за привілейованого становища парламенту. Термін „парламентаризм” як категорія суспільно-політичної думки з’явився ще в ХІV столітті і згодом набув визнання в різних політичних колах Європи. Він, зокрема, використовувався в працях К. Каутського, в яких досліджувалася історія представницьких органів, починаючи з „періоду варварства”, та для обґрунтовування засад теорії народного представництва через відповідні державні органи. Під парламентаризмом слід розуміти форму представництва народу, коріння якої заглиблюється в середньовіччя у вигляді обраних чи скликаних зборів”. Теза про визначальну роль народної демократії як вирішального чинника формування парламентаризму – суттєвого елемента політичної системи суспільства – є однією з провідних у дослідженні історії й теорії держави і права. У вузькому розумінні парламентаризм – це організація і функціонування органу законодавчої влади, що характеризуються верховенством парламенту, наявністю у нього виключних прерогатив і повноважень. У широкому розумінні-це система організації державної влади з вагомою і значною роллю парламенту, передбаченими конституцією можливостями його активного впливу на суспільне життя завдяки наявності демократичних функцій, процедур та механізмів взаємодії з іншими органами державної влади. залежно від особливостей форм правління, державного устрою та політичного режиму: парламентаризм раціоналізований – коли на конституційному рівні налагоджено чіткі взаємини між гілками влади та наявна фактична і юридична провідна роль парламенту; парламентаризм міністерський – коли фактично і, можливо, юридично Кабінет Міністрів чинить визначальний вплив на роботу парламенту; парламентаризм номенклатурний – коли певне коло спеціалістів з державного управління, переходячи з однієї посади на іншу, завдяки своїм зв’язкам впливають на рішення парламенту [11;6] Георгіца А.З. додає ще такі типи: парламентське правління, що характеризується верховенством парламенту та наявністю основних принципів парламентаризму – формування уряду на підставі співвідношення сил у парламенті, переходом виконавчої влади від глави держави до уряду, політичною відповідальністю уряду перед парламентом; моністичний парламентаризм – режим, який побудований на тих же принципах, що і парламентське правління, проте характеризується тільки одним джерелом влади – парламентом. При такому різновиді глава держави не володіє реальною політичною владою; дуалістичний парламентаризм – різновид, побудований на формальному балансі влад – законодавчої і виконавчої. Парламенти — це виборні і колегіальні органи держави, які функціонують в умовах демократичного правління і мають свої головні повноваження у сфері законотворчості.