3. Значення неПу.

У цілому НЕП сприяв активізації економічної діяльності населення. Зросли обсяги товарної продукції, пожвавилися торговельні зв'язки між містом і селом. Перспектив у НЕПу не було: в умовах тоталітарного режиму НЕП був приречений, тому що він базувався на двох несумісних елементах: ринкові відносини в економіці і жорсткої адміністративно-командної системи в політичній організації суспільства.

найголовніше -- метою більшовиків було аж ніяк не надання економічної свободи громадянам, а використання економічної активності населення для зміцнення економічного фундаменту своєї влади, що виключає, в принципі, будь-яку господарську самостійність та ініціативу.

19

Радянські республіки, що утворилися на руїнах Російської імперії, на початку 20-х років були формально незалежними державами.

Після закінчення війни працівники центрального партійно-державного апарату посилили намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР.

У грудні 1920 р. між Росією та Україною було підписано договір про воєнний і господарський союз, що передбачав об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу уряду Російської Федерації. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий— березень 1921 р.) проти цього договору виступили представники опозиційних партій. Проте з'їзд ратифікував договір.

Деякий час українському радянському урядові на чолі з X. Раковським удавалося зберігати певну автономність (зокрема, при укладанні міжнародних договорів, здійсненні зовнішньої торгівлі). Контроль центру над національними республіками забезпечувався двома централізованими силами: Червоною Армією і РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У.

У грудні 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив ідею створення Союзу. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу та Союзний договір.

Зміст Союзного договору полягав у тому, що:

а) незалежні радянські республіки добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз;

б) до компетенції союзного уряду входили зовнішня торгівля, військово-морські та іноземні справи, залізничний транспорт і поштово-телеграфний зв'язок, утворювались відповідні загальносоюзні наркомати;

в) до компетенції республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство та соціальне забезпечення.

Остаточне юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на II з'їзді Рад СРСР (січень 1924 p.). З'їзд прийняв Конституцію СРСР, яка складалася з двох частин. Вона закріпила право кожної республіки на вільний вихід із Союзу, установила, що території республік не можуть бути змінені без їхньої згоди. Через те, що реальна влада в республіках належала єдиній Всесоюзній комуністичній партії, суверенні права залишалися фіктивними.

У процесі створення СРСР план федеративного об'єднання республік було підмінено «автономізацією». Республіки фактично втратили свою незалежність і поступово перетворювалися на звичайні адміністративні одиниці унітарної держави. На багато десятиріч доля українського народу була поставлена в залежність від політики центру, який ототожнювався з ЦК ВКП(б), союзним урядом та союзними відомствами, що знаходилися у Москві.

Утворення СРСР було певним компромісом між Москвою та національними рухами на окраїнах колишньої імперії. Але політика більшовиків у національному державному будівництві мала тактичний характер. СРСР був псевдофедеративною державою і до останніх днів свого існування залишався унітарною централізованою імперією.

Українізація.

Українізація — політичне просування і впровадження елементів української мови та української культури, в різних сферах життя. Під час громадянської війни в 1917-20 роках на півдні колишньої Російської імперії був організований ряд урядів, які ставили за мету побудову незалежної української держави. Однак, на більшій частині сучасної території України до влади прийшли більшовики. З метою закріплення влади, більшовики взялися за реалізацію програми коренізації — заміни російської мови на мови національних меншин в адміністрації, освіті і сфері культури. В Україні ця програма отримала назву українізації. У квітні 1923 р. XII з’їзд РКП (б) оголосив коренізацію офіційним курсом партії в національному питанні. У тому ж місяці VII конференція КП (б) У заявила про політику українізації, що українські ЦВК і Раднарком відразу ж оформили декретами. Було прийнято рішення про українізацію держструктур і підприємств, яку планувалося закінчити до 1 січня 1926 року. Усі робітники і службовці підприємств і установ були зобов’язані вивчити українську мову під загрозою звільнення з роботи.

У липні 1930 року президія Сталінського окрвиконкому ухвалила рішення «притягати до кримінальної відповідальності керівників організацій, формально відносяться до українізації, що не знайшли способів українізувати підлеглих, які порушують чинне законодавство у справі українізації». Українізувалися газети, школи, вузи, театри, установи, написи, вивіски і т. д. В Одесі, де учні-українці становили менше третини, були українізовані всі школи. У 1930 р. в Україні залишалося тільки 3 великі російськомовні газети.

Однак у постанові ЦК КП (б) У від 19 квітня 1927 вирішено «визнати особливе значення російської мови». У наступні роки, зокрема починаючи з 1930, в партійних колах посилюється активне протистояння українізації. У 1932—1933 роках українізація була тимчасово припинена.[Джерело?]

Поряд з українізацією аналогічна політика коренізації проводилася і в інших республіках. У процесі згортання коренізації ця політика була розкритикована як «націонал-ухильництва» та багатьох діячів, які її підтримували, згодом виключили з комуністичної партії і репресували.

21

Початки колективізації приурочені до 1928 р. Первинний проект великих перетворень, ухвалений партією в 1928 р., називався п'ятирічним планом. Його головне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економічному відношенні.

Надаючи великої ваги розвиткові важкої промисловості, він установлював для країни приголомшуючі завдання: на 250 % забезпечити загальне зростання промисловості, причому лише .важка промисловість мала зрости на 110 %. Інша важлива частина п'ятирічного плану передбачала колективізацію — створення великих колективних господарств на основі 20 % селянських дворів. Малось на увазі, що сільськогосподарська продукція зросте на 150%. Згодом колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності.

У плані фактично ставилася мета перетворити всю робочу силу села, а також міста на робітників державних підприємств. Ця структура не лише передавала державі повний економічний контроль над громадянами, а й значно розширювала її політичне Панування над самостійним колись селянством. Сталін передбачав, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі. Але він цинічно відмахувався від цього знаменитою приповідкою: «Не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні».

Ще більш драматичними й радикальними, ніж у містах, були перетворення на селі. Однак тут «друга революція» супроводжувалася такою, жорстокістю й страхіттями, що її можна назвати не інакше, як війною режиму проти селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спустошливими наслідками стала однією з найжахливіших подій в українській історії.

Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило лише 3 % усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20 % селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.

Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація, як її уявляли Ради, вимагала широкої колективізації. Сталін дійшов цього висновку, ймовірно, під час кризи зернозаготівель 1927—1928 рр.

Радянські плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй змогу як забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу в містах, так і продавати його за кордон, прибутки з чого в свою чергу йтимуть на фінансування індустріалізації.

Але селяни вважали запропоновані державою ціни (часто вони становили лише одну восьму ринкових) надто низькими й відмовлялися продавати збіжжя. Розлючений непокірністю селян, яку він назвав «саботажем», Сталін вирішує, що для виконання п'ятирічки над селянством необхідно встановити як економічний, так і політичний контроль. Відтак без усякої попередньої підготовки він наказує розпочати рішучу кампанію «суцільної колективізації».

Голодомор 1932-33 рр.

З 1929 року Сталін розпочав відверту боротьбу проти українських селян, навісивши на них ярлик спекулянтів, що автоматично зараховувало їх до класових ворогів. Чотирирічна війна шляхом «ліквідації куркульства як класу» та усуспільнення селянських господарств досягла свого апогею восени 1932 року, коли на село були направлені численні загони з чітко визначеними планами хлібозаготівель. Ці плани не вичерпували всіх форм здавання селянами збіжжя та продовольства державі. Крім власне хлібозаготівель, селяни мали здавати мірчуковий збір, різноманітні заготівлі м’яса, вершкового масла, яєць, інших видів продовольства, повернення державі насіннєвої позики, розрахунки колгоспів з МТС за здійснені ними роботи тощо.

Єдиною формою оплати праці колгоспників були не гроші, а трудові одиниці – так звані трудодні. Пересічною натуральною оплатою трудодня в колгоспах України у 1932 році було від 1 до 1,5 кг хліба. Його грошове наповнення становило від 50 копійок до 1 крб. 20 коп. Як стверджує В. Марочко, у 1932 році один працездатний колгоспник, за офіційною статистикою, виробляв 143 трудодні. Непрацездатним членам колгоспів трудодні не нараховувалися, і секретаріат ВУЦВК вважав це правильним. Однак і цього заробітку, за підсумками 1931 року, колгоспники України майже не одержали, зокрема, на Харківщині повністю не розрахувалися з колгоспниками 15% колгоспів, на Київщині – 28%.

По одноосібному сектору діяли норми оподаткування, встановлені Законом про Єдиний сільськогосподарський податок на 1930/31 рік. Для України, порівняно з іншими союзними республіками, ці норми були значно вищими. За гектар засіяної землі українські хлібороби повинні були вносити 58 крб, білоруські – 55 крб, закавказькі – 52 крб, російські – 46 крб. За велику рогату худобу по Україні мали сплачувати 21 крб, Білорусії – 17,5 крб, а по інших республіках – від 13 до 15,5 крб. Харківщина, як столичний регіон, оподатковувалася у межах України на ще більш високому рівні. Як свідчить Обов’язкова постанова Харківського окрвиконкому від 29 травня 1930 р. № 50 „Про порядок проведення по Харківській окрузі єдиного сільськогосподарського податку на 1930 – 1931 роки”, норми прибутковості, а з ними і розмір податку встановлювалися таким чином, що найвищий розмір податку отримали найближчі до м. Харкова райони – Харківський, Мереф’янський, Люботинський, Вільшанський та землі під сільськогосподарськими угіддями, включені до Харківської міської зони (від 80 до 88 крб та 110 крб за га відповідно). Із завершенням суцільної колективізації грошовий податок було в значній мірі замінено натуральним еквівалентом.

У зв’язку з тим, що обсяг хлібозаготівель 1931 року (39% валового збору) сягнув критичної межі для хлібофуражного балансу України, навесні 1932 року по селах почався голод, худоба вимирала. Недосіяними залишилося 2,5 млн га землі. Треба також взяти до уваги величезні втрати при збиранні врожаю 1932 року та 1,1 млн га зовсім невижатих земель. Не обґрунтована економічно, аграрна політика більшовиків призвела до втрати селянами мотивації до праці, наслідком чого стало падіння сільськогосподарського виробництва. З матеріалів, що зберігаються у колишньому Кремлівському архіві Політбюро ЦК КПРС, видно, що середня врожайність за 5 років перед 1932 роком знизилась майже на 30%, по Україні цей показник склав понад 43% (у 1927 році, до колективізації – 11,2 ц/га, у 1931 – 8,3 ц/га). Між тим хлібозаготівлі зростали з року в рік. По Україні їхній приріст у 1931/32 році, порівняно з 1929/30 роком, склав 36,7%.

За таких обставин розрахунки з колгоспниками по трудоднях за 1932 рік, порівняно з минулим роком, ще погіршилися. З матеріалів пленуму ЦК КП(б)У від 15 лютого 1933 року видно, що від серпня 1932 до лютого 1933 року 88% колгоспників Одеської, 94,8% колгоспників Дніпропетровської, 81,6% колгоспників Харківської і майже 70% колгоспників Вінницької областей не мали жодного грама хліба. Така ж картина спостерігалася і по інших областях України. Із близько 20-мільйонного сільського населення України працездатних колгоспників налічувалося тільки 6,3 мільйона, з них половина нічого не отримала за заробленими трудоднями, а 13 мільйонів непрацездатних (діти, люди похилого віку, інваліди) взагалі не забезпечувалися з фондів колгоспів. У випадку смерті колгоспника, зароблений ним на трудодні хліб родині не видавався.

22

Утвердження сталінського тоталітарного режиму й особливості його прояву в Україні.

Наприкінці 20-х років комуністично-державне керівництво, посиливши процес відчуження виробника від засобів виробництва, повністю стає на шлях директивного планування, адміністрування і позаекономічного примусу. В умовах постійної «надзвичайності» для політичного керівництва виникла потреба міцної державної влади, яка могла б контролювати і спрямовувати суспільні процеси. Для виконання цих завдань така сила вже була в стадії формування, починаючи із 20-х років, і утвердилася в 30-х роках, оформившись як тоталітарний режим. Термін «тоталітаризм» (у перекладі з італійської — охоплюючий все) було вжито італійськими критиками Муссоліні на початку 20-х років, коли в Італії склалася однопартійна фашистська система. З 1929 р. його почали застосовувати для характеристики політичного режиму в СРСР.

Тоталітаризм в Україні мав такі особливості:

1. Утвердження комуністичної ідеології як єдиної в суспільстві й монополізація нею права на істину. Цю монополію офіційної ідеології на істину мали забезпечувати органи цензури, утворені в Україні на початку 20-х років. Утвердження комуністичної ідеології як єдиної державної проходило у боротьбі з релігією, з ухилами у партії, із «зміновіхівцями», яка завершилася у 1924 р. Цей процес пов'язаний із проголошеним у 1920 р. «завоюванням»

«Просвіт». Кампанія провалилася і в 1929—1930 pp. «Просвіти» було закрито командно-адміністративними методами. Утвердження комуністичної ідеології пов'язане із репресіями проти діячів науки, освіти, культури.

2. Усунення з політичної арени інших політичних партій і монополізація влади більшовицькою Комуністиною партією. На завершальному етапі громадянської війни

в Україні в легальних умовах працювали три партії:

— КП(б)У — фактично філіал РКП(б) в Україні;

— Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбисти). На початку 1919 р. партія співпрацювала із КП(б)У.

Представники партії входили до РНК УСРР. Однак боротьбистів змусили самоліквідуватися і в березні 1920 р. вони злилися із КП(б)У. Серед лідерів цієї партії були О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;

—Українська комуністична партія (укапісти). Партію було утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії — А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Анто-ненко-Давидович — виступали за незалежну Україну. У 1924 р. партія нараховувала 200 осіб, а в 1925 р. вона «са-моліквідувалася». Частина укапістів вступили до КП(б)У.

Отже, комуністи-більшовики безцеремонно усунули з політичної арени навіть легальні партії. Проти нелегальних було оголошено справжню війну. У 1923 р. Україною прокотилася хвиля масових арештів. Усунувши з політичної арени конкурентів, Комуністична партія монополізувала всю повноту влади в країні. Конституція СРСР 1936 р. законодавчо закріпила керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії у політичній системі Радянського Союзу.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.

На державні пости, як і на всі інші посади в органах державної влади, за окремими винятками, призначалися або «обиралися» комуністи, які згідно зі статутом мали проводити в життя програму і рішення партії. Наприклад, у 1934 р. в Україні серед керівників і спеціалістів важкої промисловості комуністи становили четверту частину; серед директорів підприємств — майже 70%, серед начальників цехів та їх заступників — 40%. У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з них 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Це свідчило, що партія зрощувалася з державним апаратом і фактично становила єдиний партійно-державний механізм, який зводив нанівець роль державних органів і забезпечував панівне становище комуністичної керівної верхівки.

4. Одержавлення суспільства. Виявлялося в тому, що було знищено або максимально звужено незалежне від держави суспільне життя. Місцеві органи державної влади вже

на початку 20-х років, утверджуючи свою монополію, почали розпускати паралельні структури — комітети незаможних селян. Цей процес був юридично оформлений цир

кулярами НКВС і Народного комісаріату землеробства від 15 листопада 1923 р. «Про ліквідацію сільських сходів як органів влади на селі». У жовтні 1924 р. ВЦВК і РНК Ук

раїни ухвалили «Положення про порядок реєстрації спілок і товариств». Положення утверджувало дозвільно-нормативний режим утворення товариств. Усі товариства перево

дилися під юрисдикцію НКВС. Держава створювала позадержавні формування і сама ж ними управляла. Після прийняття Положення підконтрольні державі товариства активно утворювалися по всій Україні. Це «Антиалкогольне товариство», «Друзі радіо», «Товариство сприяння юним ленінцям», «Всеукраїнське товариство друзів хімічної оборони й промисловості» та ін. Партійно-державна еліта, тримаючи під тотальним контролем профспілки, комсомол, громадські організації, фактично забезпечила цілковиту власну монополію на суспільне життя, яку для зручності називали державною.

5. Встановлення тоталітарного контролю над економікою і зміцнення централізованого керівництва нею. В результаті утворилася адміністративно-командна система як форма організації суспільства із відповідним типом управління. Така система охопила суб'єкт політичних рішень (політичну владу), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об'єкт, на який спрямовано ці рішення (суспільство, клас, соціальну групу, індивід).

Розстріляне відродження.

Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне відродження» належить ЄжиҐедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі ЄжиҐедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології української літератури 1917–1933 років, що її на замовлення Ґедройця підготував Лавріненко: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933 etc.“ Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва „Антологія“ може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?»

Антологія «Розстріляне відродження» з'явилася з ініціативи й коштом ЄжиҐедройця у Бібліотеці паризької «Культури» 1959 року й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду.

Антологія представляє найкращі взірці української поезії, прози й есеїстики 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

23

Культура — історично виважений рівень розвитку суспільства, творчих силі здібностей людини, що виражається у способах організації життя ідіяльності людей, а також створюваних ними матеріальних і духовнихцінностях. Відповідно до двох основних видів суспільного виробництва

культура поділяється на матеріальну і духовну.

У доктрині більшовиків про побудову комуністичного суспільства важливемісце посідала культурна революція. Основний наголос укультурно-просвітницькій діяльності робився на ідеології, вихованні мас

у дусі комуністичних ідей.

Метою "культурної революції" було формування в суспільній свідомостіпевних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населенняпрогнозованою.

У 20-ті роки важливим напрямком культурного будівництва була ліквідаціянеписьменності населення. У 1923 р. в Україні було створено товариство"Геть неписьменність", яке очолював голова ВУЦВК Г. Петровський.Активістів лікнепу, більшість яких були вчителі, назвали по-воєнному —культармійцями. Держава не лише забезпечувала безкоштовне навчання вгуртках лікнепу, а й надавала певні пільги тим, хто навчався.

У 1924 р. розпочалась підготовка до запровадження чотирирічногообов'язкового навчання дітей. У містах це завдання було виконано закілька років. Проте в цілому в Україні в 1927/28 навчальному році поза

школою ще залишалось 35 % дітей шкільного віку.

Найголовнішим завданням у сфері культури партія вважала підготовкуфахівців робітничого походження, їм були надані великі пільги. З цієюметою при вузах почали створюватись робітничі факультети. Робітфаківці

забезпечувались гуртожитком, їм виплачувались державні стипендії.

Інтенсивно розвивалася мережа освітянських закладів. У 1925 р. в УСРРдіяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів, 30робітфаків. Важливою передумовою успішного розвитку освіти стала

українізація, що відкривала для українців доступ до знань за допомогоюрідної мови. Цей фактор, а також стабілізація суспільно-економічногожиття за часів непу позначилися на досягненнях у сфері культури. Так,

наприкінці 20-х років частка неписьменних серед дорослого населенняскоротилася з 76 до 43 %.

Головним центром науки в республіці стала Всеукраїнська академія наук(ВУАН). Президентом її в 1922-1928 рр. був В. Липський. У 20-х роках уВУАН існували три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний ісоціально-економічний. Найбільш плідно працював перший відділ, депровідну роль відігравав М. Грушевсь-кий, який у 1924 р. повернувся з-закордону і був обраний академіком ВУАН (з 1929 р. — академік АН СРСР).Він продовжував працювати над справою всього життя — фундаментальною

"Історією України-Руси". Колегами його були видатні історики Д. Багалій,М. Слабченко, О. Оглоблин, Д. Яворницький.

У ВУАН плідно працювали також математики Д. Граве та М. Крилов, хімікиВ. Кістяковський та Л. Писаржевський, географ К. Воблий, статистик ідемограф М. Птуха. Яскравий і нестримний розвиток української літератури

24

У роки проголошення і розбудови незалежної України до історичного досвіду української революції 1917-1920 pp. і навіть до періоду нової економічної політики, політики “коренізації”, або “українізації”, все

більше і більше звертаються історики, політики, представники різних політичних партій і рухів, державні діячі. І це не випадково.

Особливу цінність для розбудови сучасної України має історичний досвід розвитку культури й освіти, який переконливо вчить, що незалежність без достатнього рівня культури й освіти неможлива. Без них Українська

держава не буде мати майбутнього, не буде сильною і могутньою. Ось чому історичний досвід “українізації” 20-х років також має важливе теоретико-пізнавальне і практичне значення для сьогодення.

Відомо, що український національно-визвольний рух 1917-1920 pp., спрямований на побудову своєї незалежної держави, закінчився трагічною поразкою. Перемогу здобули більшовики, які з метою

завоювання підтримки своєї влади з боку неросійських народів, у тому числі українського, висунули принцип самовизначення націй. Передвісником змін національної політики більшовиків був XII з’їзд РКП(б), що відбувся в Москві у квітні 1923 року. Виступаючи на ньому, Сталін пропонував “вжити всіх заходів для того, щоб радянська влада в республіках стала зрозумілою і рідною.., щоб не тільки школи, а й усі установи, всі органи як партійні, так і радянські, крок за кроком націоналізувалися, щоб вони діяли мовою, зрозумілою для нас” .

Ця політика більшовиків отримала назву “коренізації”, в Україні ж різновид цієї політики називався “українізацією”.

Вона передбачала:

- висувати, готувати та виховувати керівні партійні, державні і господарські кадри з представників корінної національності, які знають побут, звичаї, мову місцевого населення;

- втілення в роботу партійного, державного та господарського апаратів мови корінного населення;

- запровадження навчання в усіх закладах освіти, організацію культурно-освітньої роботи, видавничої діяльності мовами корінних національностей.

Українізація розглядалася Й. Сталіним і більшовицьким керівництвом не як довгострокова програма розвитку української культури і освіти, а як тактичний крок більшовицької партії “зближення” і “порозуміння” з українським народом. Бо сам Й. Сталін визнавав, що “Україна становила слабку частину Радянської влади”. З метою “зближення” і “порозуміння” з Україною як “слабкою частиною Радянської влади” Й. Сталін ще в 1921 р. На Х з’їзді партії підкреслив, що українська національність існує, і

розвиток її культури є обов’язком комуністів. Більше того, “якщо в містах України до цього часу ще переважають російські елементи, то з плином часу ці міста будуть неминуче українізовані

25

Влада більшовиків зазнала змін, порівняно з дореволюційними часами, і система освіти. У 20-ті роки вона мала такий вигляд: діти від 4 до 8 років виховувалися в дитячих садках та будинках; з 8 до 15 років у дитячих будинках і семирічних трудових школах; з 15 років підлітки вступали у профшколи з дворічним терміном навчання, якою завершувалася початкова освіта. У семирічках основна увага зосереджувалася виключно на підготовці молоді для виробництва і не ставилося завдання підготовки до вузу.

Вищими навчальними закладами в Українська Радянська Соціалістична Республіка (УСРР) протягом 1922-1929 рр. були технікуми й інститути. До технікумів приймали осіб від 17 років. Тут готували фахівців вузької спеціальності. Вже в процесі роботи, набуваючи стаж, випускник технікуму міг стати інженером, агрономом, економістом тощо. В інститутах же здійснювалася підготовка адміністраторів, організаторів виробництва.

З початком 30-х років школа зазнала нових змін. У 1934 р. запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне). Почалося масове будівництво шкіл. Вже в 1932/1933 навчальному році 98% дітей шкільного віку ходили до школи.

У 1938/1939 рр. у всіх школах УРСР запровадили обов`язкове вивчення російської мови. Навчання забезпечували понад 150 тис. учителів.

Зазнала перебудови і система вищої освіти. Зросла кількість вузів. У 1938/1939 р.р. їх нараховувалося 129. У 1933 р. були відновлені університети в Києві, Дніпропетровську, Одесі та Харкові. Наприкінці 1935 р. були скасовані обмеження, пов`язані з соціальним походженням абітурієнтів. За роки перших двох п`ятирічок вузи і технікуми УРСР підготували 300 тис. спеціалістів.