2

Промисловість

На початку XX ст. західноукраїнські землі перебували в складі Австро-Угорської імперії. Як і в попередній період, населення цих теренів було політично безправним і залишалося об'єктом неприхованого жорстокого колоніального гноблення з боку імперської влади.

Економіка краю мусила забезпечувати розвинуті промислові центри метрополії дешевою сировиною та бути вигідним ринком збуту вже готових товарів.Західноукраїнські землі залишалися одним з основних постачальників лісу до європейських країн. Високими темпами розвивалися тут лише деревопереробна, лісопильна, паперова галузі промисловості, видобуток та переробка нафти. У 1913 році на Дрогобицьких нафтопромислах було видобуто 1,1 млн. тонн нафти.

У зазначений період для одержання більших прибутків цісарський уряд почав будувати на західноукраїнських землях залізниці. Це робилося насамперед для того, щоб зв'язати залізничним сполученням центральні райони Австрії зі східними, що давало можливість збувати на галицьких ринках товари австрійської промисловості й вивозити з краю сировину. Водночас окремі регіони Галичини, Буковини та Закарпаття фактично не мали залізничного сполучення, що значною мірою гальмувало розвиток економічних зв'язків і економіки в цілому. Через це перетворені на колоніальний придаток метрополії західноукраїнські землі проти Наддніпрянської України залишалися економічно відсталими й розвивалися повільними темпами. У краї не було важкої промисловості, 97% промислових підприємств були дрібними. На них працювала незначна частка населення краю. У Східній Галичині наприкінці XIX ст. налічувалося всього 170 тис. робітників, які працювали за наймом переважно в сільському господарстві, лісництві та нафтових промислах; на Буковині — близько 72 тис, Закарпатті — понад 14 тис. найманих робітників.

Становище робітничого класу

Становище робітничого класу західних регіонів України було надзвичайно складним, бо в економіці тісно переплелися капіталістичні форми розвитку й господарська відсталість краю. Особливо тяжкими були умови праці на нафтопромислах і лісозаготівельних підприємствах, де робочий день становив від 11 до 16 годин на добу при низькій заробітній платі та високому травматизмі. Лише протягом 1902-1904 pp. на підприємствах Галичини сталося близько 8,5 тис. нещасних випадків.

Унаслідок цього на початку XX ст. загальний рівень економічного розвитку західноукраїнських земель був невисоким. Вони, як і раніше, залишалися відсталим аграрно-промисловим районом Австро-Угорщини.

Розвиток сільського господарства

Провідною галуззю економіки краю залишалося сільське господарство, у якому були зайняті 94% населення. Більша частина орної землі, лісів та пасовищ належала поміщикам, заможним селянам, римсько-католицькій та греко-католицькій церквам. Поміщики тримали у своїх руках понад 40% від усіх земель.

Селянські господарства Галичини, Буковини й Закарпаття були переважно малоземельними. Поряд з капіталістичними формами експлуатації в західноукраїнських селах значне місце займали відробітки та викупні платежі. Наприклад, селяни Східної Галичини до 1898 року заплатили викупних платежів на суму понад 50 млн. золотих ринських та 62 млн. процентів на них. На Буковині загальна сума викупних платежів становила 5,5 млн. золотих ринських, на Закарпатті — 4,4 млн. форинтів. Селяни мусили також викупляти в поміщиків право пропінації (монопольне право на виробництво та продаж спиртних напоїв). Крім цього, селяни втратили сервітути — право користуватися лісом, пасовищами, сіножатями. Ці землі також опинилися в руках поміщиків. Усе це врешті-решт зумовило те, що на початку XX ст. половина західноукраїнських селян не мала змоги вижити за рахунок власного земельного наділу.

Трудова еміграція західних українців

Надзвичайно тяжке економічне становище західноукраїнських селян зумовило масову еміграцію населення краю. Західноукраїнські селяни виїжджали до Америки, здебільшого Канади й США, у меншій кількості — до Бразилії та Аргентини.Масштаби трудової еміграції українців помітно зросли на початку XX ст. Якщо в 1890-1900 pp. з Галичини емігрувало 78 тис. осіб, то за перше десятиліття XX ст. вже виїхало понад 224 тис.Еміграція дещо полегшила загальне становище селян, оскільки пом'якшила проблему аграрного перенаселення.

Політична система управління

Політична система управління, запроваджена на західноукраїнських землях, була пристосована до здійснення тут великодержавної колонізаторської політики цісарського уряду. Уся адміністративна влада в Гали-чині, як і на Буковині, зосереджувалася в руках намісників, яких призначав імператор. Їм підпорядковувалася поліція, крайові, повітові, міські органи управління — повітові старости, бурмістри в містах і війти в селах. Державне керівництво Австро-Угорщини, намагаючись зберегти владу Відня на західноукраїнських землях, прагнуло залучити на свій бік представників панівних класів різних національностей краю. Скажімо, у Галичині, більшість населення якої становили українці, політичні, економічні та культурні привілеї мала польська місцева аристократія. Австрійський уряд шукав підтримки та взаєморозуміння з польською елітою ще й тому, що населення Східної Галичини виявляло симпатії до Росії, прагнучи возз'єднатися з підросійськими українцями. Тому Відень розглядав галичан-українців як ненадійних підданців, на відміну від поляків, що вороже ставилися до Російської імперії. Саме через це, починаючи з 1849 року й до початку XX ст., крайовими намісниками були тільки поляки. Польські панівні кола захопили у свої руки всю адміністрацію, суд, культурно-освітні заклади, перетворивши їх на надійні знаряддя спольщення та онімечення українського населення.Роль органів місцевого самоврядування на західноукраїнських землях відігравали Галицький та Буковинський сейми. Проте вся їхня діяльність була повністю підпорядкована цісарському урядові. Постанови крайових сеймів обов'язково затверджував імператор. Він уразі потреби міг розпустити сейм і в будь-який час призначити нові вибори. Як правило, крайові сейми розв'язували незначні господарські справи. Імперська влада свідомо обмежила представництво українців у цих органах влади.Чинний виборчий закон відповідав тільки інтересам панівних верств населення. Незаможні верстви фактично були усунуті від виборів за допомогою високих майнового і вікового цензів. За такою системою до списків виборців не потрапляли робітники й бідняцько-середняцькі селянські маси. Жінки взагалі не мали права голосу. На початку XX ст. в Галичині у виборах фактично брало участь лише близько 7%, а на Буковині - 4,9% населення. Під час підготовки та проведення виборів місцеві органи влади вдавалися до всіляких погроз, шантажу та зловживань. Влада для того, щоб перешкодити українським кандидатам, удавалася до фальсифікації виборів та арештів українських активістів на підставі дрібних звинувачень. Шляхом підкупів і погроз рядових неписьменних виборців змушували голосувати за представників панівних кіл.

Вплив революції 1905-1907 рр. на Україну.

Початком революційної бурі стали події 9(22) січня 1905 р. в Петербурзі. В цей день за наказом уряду була розстріляна мирна демонстрація робітників, які разом з сім'ями йшли до Зимового палацу з метою передачі цареві петиції про свої нужди. Страшна звістка про криваву розправу над учасниками демонстрації облетіла всю країну, викликавши глибоке обурення трудящих. Лозунг "Геть самодержавство!" став головною політичною вимогою всього багатонаціонального пролетаріату Росії З перших днів революції соціал-демократичні організації України розгорнули велику агітаційно-пропагандиську роботу в масах-проводили нелегальні сходки, масовки, збори, закликаючи робітників до організації демонстрацій і мітингів протесту, до загального політичного страйку на знак солідарності з петербурзьким пролетаріатом. Скрізь поширювались листівки, присвячені подіям 9 січня. Під впливом масової агітації і звісток про події "кривавої неділі" робітничий клас України активно включався у загальноросійский революційний рух. Уже 12 січня в Києві застрайкували робітники Південноросійского машинобудівного заводу (нині "Ленінська кузня"), заводу Гретера і Криванека (нині "Більшовик"). Незабаром страйк перекинувся й на інші підприємства. Протягом січня страйкували також робітники Катеринослава, Кам'янського , Горлівки, Юзівки, Єнакіево, Маріуполя, Житомира, Бердичева.Скрізь робітничі страйки супроводжувались мітингами та демонстраціями на знак протесту проти злочинств царизму. У лютому-березні страйковий рух продовжував наростати, втягуючи в революційну боротьбу нові верстви робітничого класу. В деяких місцях Донбасу відбулися криваві сутички між страйкуючими і царськими військами. Слідом за робітничим класом виступило й селянство. Перший великий селянський виступ на Україні мав місце на Чернігівщині. В ніч на 22 лютого селяни Глухівського повіту розгромили цукрорафінадний завод і маєток цукрозаводчика-мільйонера Терещенка на хуторі Михайлівському. Далі селянський рух поширився на інші губернії. Всього протягом січня-березня на Україні відбулося близько 140 селянських виступів.В першій половині 1905 р. селянский рух охопив 43 з 94 повітів України, всього ж у регіоні відбулося 1857 селянських виступів. Посилення боротьби робітничого класу і селянства, нові поразки царизму в російско-японскій війні справили революціонізуючий вплив на армію і флот. Революційна хвиля сколихнула й передові кола демократичної інтелігенції, середні верстви міського населення, студентство, учнівську молодь. Революція наростала кожного дня, набуваючи справді всенародного характеру.Ініціаторами всеросійського політичного страйку виступили 7 жовтня залізничники Москви. Слідом за ними застрайкували всі залізничники країни, робітники фабрик і заводів, службовці, студенти, учні. Протягом п'яти днів страйк став загальним, охопивши понад 2 млн. чоловік, на Україні він розпочався 10 жовтня виступом робітників і службовців Катерининської залізниці, Київського, Харківського і Катеринослава. В наступні два-три дні припинили роботу більшість підприємств Одеси, Києва, Миколаєва та інших міст. Всього на Україні в жовтні страйкувало понад 120 тис. чоловік.Загальний страйк у Києві, Харкові, Катеринославі та інших містах супроводжувався мітингами і демонстраціями, Серед їх учасників відкрито проводився збір пожертвувань на озброєння робітничих дружин та допомогу революціонерам, що томилися в тюрмах. У Катеринославі, Харкові, Одесі відбулися криваві сутички і барикадні бої між страйкуючими та царськими військами. Для керівництва революційними виступами створювались коаліційні за складом страйкові комітети, комітети боротьби, куди входили більшовики, меншовики, есери, а в деяких місцях і представники Бунду, РУП, "Спілки".

3

Назва походить від одного з її ініціаторів і головного реалізатора — голови Ради Міністрів Петра Столипіна. Столипінська реформа безпосередньо пов'язана з революційними подіями 1905 року та невдачами царського уряду задовільно вирішити аграрне питання.У наслідок Столипінської реформи близько 1/4 дворів в Україні, що входили до земельних громад, вийшли з них: у Степу 42%, на Лівобережжі 16,5%, на Правобережжі 48%. Разом з тим на Правобережній Україні і на Полтавщині майже вся земля, якою користувалось селянство, перейшла у приватну власність, особисте приватне землеволодіння почало переважати у Чернігівській губернії, а у Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській воно охоплювало близько половини всіх дворів. З 1907 по 1911 в Україні вийшли на відруби і хутори 225 500 господарів, які володіли 1,8 млн. десятин землі. Найінтенсивніше зростали хутірські і відрубні господарства у степових губерніях і на Волині. Значною мірою завдяки кредитній допомозі Поземельного Банку селяни купили лише у 1906 — 1909 роках 385 000 десятин поміщицької землі. Провадилося землевпорядкування до 1917 року. Землевпорядні комісії припинили свою діяльність відповідно до постанови Тимчасового уряду у червні 1917 року. За період своєї діяльності впорядкували у 9 українських губерніях близько 0,5 млн господарств з 3,7 млн десятин.

Поліпшення, що почалося зі Столипінською реформою, стосувалося лише близько ¼ господарств, насамперед хутірських і відрубних. Хоч у руках селянства опинилося 65% всієї землі, проте в Україні далі панувало аграрне перенаселення. Бідняки (частково і середняки) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну і не могли одержати кредиту за посередництвом Сел. Банку. Частина їх продавала землю багатим селянам, а самі еміґрували до Азійської Росії (рідше до міст). Столипінська реформа, допомагаючи заможному селянству, мала на меті — створити з нього, поряд занепалого дворянства, нову соц. підпору для режиму. Щоб зменшити аграрне перенаселення, Столипін підтримував еміграцію селян за Урал. З 1906 по 1913 рік з 9 українських губерній виїхало до Азії 1,2 млн селян, з чого однак одна чверть згодом повернулася.

Реформа спричинила ще більшу соціальну диференціацію селянства: збільшення найдрібніших і великих сел. господарств і зменшення середніх, власники яких продавали землю заможнішим і самі виїздили за Урал або до міст. Невирішена аграрна проблема була однією з причин революції 1917 року.Столипінську реформу гостро критикував Володимир Ленін, а також російські й українські соціалістичні партії, нібито обороняючи покривджений сільський пролетаріат, фактично побоюючись впливів заможнішого прошарку селянства.

4

Із початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких і кровопролитних воєнних дій. Українці були змушені воювати у складі російської та австрійської армій за чужі інтереси і вести братовбивчу війну.Воєнні дії розгорнулися на території Західної України. У серпні-вересні 1914 р. відбулася Галицька битва, у результаті якої російські війська Південно-Західного фронту завдали поразки австрійцям. Східну Галичину, Північну Буковину, Львів, Чернівці було окуповано російською армією, а військову фортецю Перемишль узято в оточення. У Галицькій битві обидві сторони використовували авіацію, бронепоїзди. Кровопролитна битва відбулася на Ужоцькому перевалі в Карпатах. Вона стала першим бойовим хрещенням для легіону Українських січових стрільців, які входили до складу австрійської армії. Потім бої продовжилися на Верецькому перевалі. Наприкінці 1914 р. австрійська й російська армії воювали за українські міста Борислав, Дрогобич, Стрий.22 березня 1915 р. після облоги російські війська під керівництвом Олексія Брусилова оволоділи фортецею Перемишль, що панувала над плацдармом на річці Сян (Галичина). Понад 100 тис. солдатів австрійської армії було взято в полон. Захоплення Перемишля стало головним успіхом російської армії, хоча їй вдалось утримувати цю фортецю лише протягом двох місяців. Але наступ Людендорфа в Північній Польщі в лютому 1915 р. захопив російські війська зненацька: вони втратили чотири дивізії, міць їхнього власного наступу було послаблено.

У 1915 р. російські війська прорвали оборону австро-угорської армії і захопили майже всю Східну Галичину та Північну Буковину. Запеклий бій відбувся за гору Маківка в Карпатах. Однак унаслідок загального наступу німецьких та австро-угорських військ наприкінці 1915 р. російські війська почали відступати.

У 1916 р. російські війська під командуванням О. Брусилова провели вдалий наступ на позиції противника. Ця операція одержала назву «Брусиловський прорив». Однак війна набувала позиційного характеру. На початку 1917 р. німецькі та австро-угорські війська знову почали наступ у районі Львова — Галича — Станіслава — Чернівців. Лінія фронту стабілізувалася, а переважна більшість західноукраїнських земель знову опинилася під австро-угорською та німецькою окупацією. 

Воєнні дії на території України

Південно-Західний фронт розтягнувся по дузі завдовжки понад 400 км від Івангорода в Польщі до Кам'янця-Подільського. Чотиринімецькіармії були націлені на Львів. На прохання союзників фронт теж розпочав воєнні дії, не чекаючи повного розгортання своїх армій. Першою почала наступ 19 серпня 8-ма армія О.Брусилова. Між Дністром і Віслою розгорнулася грандіозна битва, яка тривала до 26 вересня. У Галицькій битві брали участь вісім армій загальною чисельністю понад 1,5 млн солдат і офіцерів: 700 тис. з російського і 830 тис. - з австро-угорського боку. Противники зазнали колосальних втрат. Австро-Угорщина втратила 326 тис. осіб, у т. ч. понад 100 тис. полоненими, а Росія - 230 тис, з них 40 тис. полоненими. Проте перемога залишилася за російськими військами, які захопили всю Східну Галичину зі Львовом, частину Буковини з Чернівцями і частину Західної Галіції. Наприкінці вересня росіяни вийшли на р. Віслок і наблизилися до Кракова. Начальник німецького генерального штабу Е.Фалькенгайн так оцінив загальні підсумки першого півріччя війни: "Події на Марні і в Галіції відсунули завершення війни на невизначений час".

Безпосереднім результатом Галицької битви став вхід російської армії в Карпати і заблокування найбільшої в Європі фортеці - Перемишля. У березні 1915 р. фортеця була здолана, і в руки російського командування потрапило 120 тис. полонених. Проте цей успіх став останнім. За рекомендаціями командування групи німецьких армій Центральні держави ухвалили рішення спрямувати головний удар у 1915 р. проти Росії, щоб вивести її з війни. Після провалу плану Шліффена швидка ліквідація Східного фронту була, на думку цих військових, єдиним засобом змусити Париж і Лондон погодитись на укладення миру, вигідного для Берліна і Відня.

5

Розкрийте процес формування та бойовий шлях легіону Українських січових стрільців під час Першої світової війни

З ініціативи Головної Української Ради у 1914 р. було сформовано легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Записували всіх бажаючих і добровольцівяких виявилось аж 28 тис. осіб. Австрійський уряд був дуже здивованим що так багато людей і зарахував до УСС лише 2,5 тис. осіб, озброївши їх рушницями яких вже не випускализ 1888 р. Січові стрільці виявились найбільш боєздатними солдатами Австро-Угорської імперії. Австрійське командування хотіло знищити УСС а побачивши що вони найбільш боєздатні австрійське командування змінило своє рішення і їм почали доручати найважливіші бої. УСС відзначились у боях за гору Маківку, у звільненні Галичини від російської окупації. Але бій за гору Лисоня на Тернопільщині у 1916 р. став останнім для УСС. Залишки вояків УСС були переведені на Волинь, де більшу частину забрали до австрійської арміїа решта січових стрільців відразу зосередились на освітній роботі, організувавши 46 початкових шкіл і працюючи там вчителями.

6

Перша світова війна, що розпочалась 1 серпня 1914 p., була загарбницькою, несправедливою для обох ворогуючих блоків: Троїстого союзу і Троїстої згоди — Антанти. У стратегічних планах противників одне з найважливіших місць у цій війні відводилось завоюванню українських земель.

Війна обернулась колосальною трагедією для українського народу. 3,5 млн українців мобілізували в російську армію, а 250 тис. з Галичини й Буковини — в австро-угорську. Воєнне протистояння обох імперій - Росії та Австро-Угорщини, що супроводжувалось масовими репресіями проти українців, розкололо національно свідоме українство. Розкол відбувся як між українцями воюючих сторін, так і в рамках Російської та Австро-Угорської імперій на прибічників і противників війни. Відверто проавстрійську позицію зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що являла собою міжпартійний блок, до складу якого входили радикальна, соціал-демократична, націонал-демократична партії. Очолив її К. Левицький. ГУР (Головна Українська Рада) звернулась до українського народу з Маніфестом, в якому ,зокрема, зазначалося: "Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю,... яке знайшло захист в конституційному ладі австрійської держави. Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце визволеної України!"

У травні 1915 р. Головна Українська Рада реорганізовується у Відні в Загальну Українську Раду, яка була єдиним і найвищим представницьким органом українського народу Східної Галичини. Рада домагалася від австрійського уряду впровадження української адміністрації і шкіл у приєднаних районах Холмщини та Волині, згоди на поділ Галичини на українську і польську частини та утворення Українського університету у Львові. Німецька та австро-угорська влада не підтримала ідеї незалежної України, але задовольнила низку другорядних вимог, зокрема, про організацію окремих таборів для військовополонених українців. У таборах засновували школи, бібліотеки, церкви, які активно займалися вихованням української національної самосвідомості, непримиренної ненависті до Російської імперії як поневолювачки і гнобительки українського народу. З часом з українських полонених у Німеччині було створено дві дивізії — "синьожупанну" і "сірожупанну", названі так за колір їхньої форми. 5 листопада 1916 р. австро-угорський і німецький уряди проголосили утворення самостійного польського королівства, що складалося з польських земель, які входили до складу Російської імперії. На знак протесту Загальна Українська Рада склала свої повноваження.

7

Авторитет царської влади стрімко падав. Неабиякою мірою цьому сприяли чутки про скандали при дворі, про Распутіна. Правдоподібність їх підтверджувалася так званої "міністерської чехардою": за два роки війни змінилося чотири голови Ради міністрів, шість міністрів внутрішніх справ. Населення Російської імперії не встигало, не тільки познайомитися з політичною програмою, а й розгледіти обличчя чергового прем'єра чи міністра. Нестабільність ситуації в країні, зростання опозиційність стосовно не тільки особистості самого Миколи II, але і монархії в цілому - все це свідчило про глибоку політичну кризу самодержавства.У сформованих умовах самодержавний режим не зміг ужитися навіть з можливим своїм партнером - ліберальною буржуазією. Для цього потрібно було провести реформи. Життя все більше розводила самодержавно-поміщицьку і торгово-промислову Росію.

Перші відлуння грому, що передвіщали революційну бурю, вдарили в Петрограді пізньої восени 1916 р.1917 р. почалася новими виступами робітників у Петрограді. Загальна чисельність страйкуючих в січні 1917 р. в місті вже склала понад 350 тис. чоловік. Вперше за роки війни застрайкували оборонні заводи (Обухівський і "Арсенал"). З середини лютого революційні виступи вже не припинялися: страйки змінювалися мітингами і демонстраціями. 25 лютого страйки в Петрограді стала загальною. 26-27 лютого самодержавство вже не контролювала ситуацію в столиці. Революційні виступи робітників отримали підтримку солдатів Петроградського гарнізону. Підсумком політики самодержавства, поставила країну перед революційним результатом, стали зречення 2 березня 1917 Миколи II від престолу і перемога в країні лютневої революції. Лютнева революція відбулася так стрімко, що багато її сучасники, навіть і ті, що були причетні до політики, схильні були бачити різні причини її перемоги. Прихильники монархії вважали, що лютий 1917 р. - це наслідок масонської змови, що поширився в середовищі ліберальної опозиції. Історики, дослідивши проблему, відкинули цю версію, справедливо вказуючи, що масони з їх обмеженою соціальною базою не могли викликати такий потужний демократичний порив народу, характерний для лютневої революції.

8

У кінці лютого 1917 р. в Петрограді в результаті збройного повстання робітників і солдатів царизм було повалено. Проте боротьба за владу не закінчилася. Паралельно існували дві політичні структури, які представляли інтереси різних соціальних верств: Тимчасовий уряд, сформований в основному з ліберально-буржуазних депутатів IV Державної думи, і Рада робітничих і солдатських депутатів. В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органами Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами виник ще один орган, який згуртував українські національно-демократичні сили, — Центральна Рада. Це громадське об'єднання спочатку було створене 7 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду політичних, громадських, наукових організацій. Головою Ради обрали визначного історика і громадського діяча М. С. Грушевського. Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і Українська партія есерів (УПСР). У більшості Рад робітничих і солдатських депутатів переважали меншовики та есери.

19 березня 1917 р. у Києві пройшла грандіозна демонстрація, у ході якої висувалися вимоги надати Україні автономію. 7-8 квітня 1917 р. в Києві відбувся Український національний конгрес, у роботі якого брали участь делегати від губернії України. На конгресі відбулося конституціювання Центральної Ради, вона стала представницьким органом українського народу. Це був перший крок відродження нації на шляху державності. Керівництво ЦР почало роботу по створенню підлеглих їй місцевих органів влади - українських рад (губернських, міських, повітових). Таким чином, в Україні створився трикутник політичних сил. Важливим рішенням конгресу була пропозиція, щоб кордони між автономними республіками в Новій Росії визначалися на основі етнографічного принципу. Центральна Рада висувала вимоги автономії України, підтримувала заходи щодо створення української преси, упровадження української мови в школах, скасування будь-яких обмежень щодо розвитку української культури і громадсько-політичного життя. Загальнодемократичні вимоги і лінія Центральної Ради дістали підтримку з боку скликаних у Києві в травні 1917 р. все українських з'їздів: військового, селянського, робітничого.

9

Переговори з Тимчасовим урядом до Петрограда у травні 1917 р. було вислано делегацію, до складу якої входили В. Винниченко, М. Ковалевський, С. Єфремов. УЦР добивалася насамперед визнання автономії України у складі федеративної Росії. З цього випливали інші вимоги. Однак українська делегація була дуже холодно прийнята і Тимчасовим урядом, і Петроградським «совєтом», а декларацію УЦР не погодилася опублікувати жодна газета. Було видно, що Росія тільки тягне час і зовсім не хоче, попри свої обіцянки, розлучатися з Україною.Отже, не дивно, що законні вимоги України були відкинуті Тимчасовим урядом. Більше того, у своїй телеграмі Тимчасовий уряд взагалі відмовився визнавати Центральну Раду як головний представницький орган українського народу. У відповідь УЦР видала свій Перший універсал (23червня 1917 p.), ухвалений на Другому військовому з'їзді у Києві, яким проголошувалася автономія України. Закони, які мали діяти на її території, міг приймати тільки Сейм (Українські Установчі збори). Відповідно до положень Першого універсалу було створено перший уряд УЦР — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Тимчасовий уряд в умовах стрімкого падіння свого авторитету, особливо внаслідок поразки розпочатого ним червневого наступу на Південно-Західному фронті, значного посилення національно-визвольного руху в Польщі та Фінляндії, вирішив усе ж таки піти на переговори. До Києва прибула делегація Тимчасового уряду у складі О. Керенського, М. Терещенка, І. Церетелі, яка після переговорів з представниками УЦР на чолі з М. Грушевським уклала компромісну угоду. Російська сторона визнавала Центральну Раду як орган влади в Україні,

1-й Універсал Центральної Ради.

УЦР видала свій Перший універсал 23червня 1917 p.

З березня 1917 року самостійники оголосили про організацію УЦР, що малаперетворитися на орган тимчасового правління незалежності України. Зчасом Рада повинна була скликати український парламент і сформуватизвітний перед ним уряд.Автономія України – мета діяльності Центральної Ради.До діяльності Центральної Ради ввійшли представники усіх всіхукраїнських партій – Української соціал-демократичної робітничої партії

(УПСР), Української народної партії (УНП), Української партіїсоціалістів-революціонерів (УПСР), Української народної партії (УНП),дрібних партій. Очолював Центральну Раду видатний український історик,активний діяч національного руху М. Грушевський . важливу роль в їїдіяльності відіграли В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра, П. Христюкта інші.Членами Центральної Ради стали майже всі відомі українські письменники,історики, юристи, інші представники інтелектуальної еліти. ДіяльністьРади була зосереджена, головним чином, на вирішенні національногопитання, досягнення автономії України.

10

У жовтні 1917 р. спалахнув черговий конфлікт між Центральною Радою та Тимчасовим урядом. Тимчасовий уряд планував притягнути до судової відповідальності членів Генерального Секретаріату. Але такий перебіг подій"був перерваний виступом більшовиків у Петрограді 25 жовтня 1918 р.

Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків, на засіданні Малої Ради 7 листопада 1917 р. проголосило III Універсал. В ньому йшлося: "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки ".

III Універсал проголошував широку програму перетворень:

- Центральна Рада зобов'язувалась негайно подбати про мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

- проголошувалась свобода слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканість особи і помешкання;

- скасовувалась смертна кара;

- впроваджувався 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом;

програма не задовольняла значну частину населення, особливо селянство, яке очікувало негайного переділу поміщицької землі.

Проголошення Української Народної Республіки стало актом великої історичної ваги: український народ після тривалого поневолення заявив про відродження власної держави.

11

Керівництво більшовицького Раднаркому в Росії усвідомлювало, що без матеріальних і людських ресурсів України справа пролетарської революції приречена на поразку. Необхідно було встановити диктатуру пролетаріату у формі радянської влади і в Україні. З цією метою було розгорнуто роботу по створенню більшовицьких рад на всій території УНР, проведенню Всеукраїнського з'їзду рад. Одночасно більшовики зміцнювали військові позиції: у Києві було створено військово-революційний комітет для підготовки повстання. У відповідь на дії червоного Петрограда Генеральний Секретаріат наказав розрізненим українізованим частинам, що перебували за межами України, повертатись в УНР, а 30 листопада 1917 р. обеззброїв і вислав з Києва по-більшовицькому настроєні частини міського гарнізону. Провалом закінчилась спроба більшовиків захопити Київ силами 2-го армійського корпусу, який перебував під їхнім контролем. У Вінниці корпус перехопили сили 1-го Українського корпусу генерала П.Скоропадського. На початку грудня 1917 р. у Києві проходив 1-й Всеукраїнський з'їзд рад. Незважаючи на спроби більшовиків рішенням з’їзду передати всю владу радам та проголосити радянську владу в Україні, з'їзд висловив вотум довіри УЦР: з 2500 делегатів з'їзду за більшовиків голосувало ледве 150. Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в Україні, Раднарком Росії на початку грудня надіслав підписану В.Леніним і Л. Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді. Визнаючи формально УНР та право українського народу на самовизначення, Раднарком зажадав негайно припинити формування української армії, не пропускати на Дон українські козачі полки (на Дону - військовий уряд генерала О.Каледіна), не обеззброювати більшовицькі військові частини Червоної гвардії. УЦР не прийняла ультиматуму. 5 грудня 1917 р. більшовицьке керівництво ухвалило "вважати Раду в стані війни з нами". Загальне керівництво війною було покладено на комісію в складі В.Леніна, Л.Троцького, Й.Сталіна. Головним радянським плацдармом в Україні став Харків, захоплений червоногвардійцями раптовим ударом з Бєлгорода. Саме до Харкова в цей час приїхала група делегатів-більшовиків, яка залишила київський з'їзд рад. 11-12 грудня 1917 р. під охороною радянських військ нашвидкуруч було інсценізовано альтернативний з'їзд рад. Він схвалив повстання у Петрограді та політику Ради Народних Комісарів (РНК), проголосив встановлення радянської влади в УНР.

Наявність в Україні двох центрів влади — київського національного і харківського радянського - дала змогу РНК Росії формально залишатися осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній конфлікт між радами робітничих і солдатських депутатів та УЦР. Активізувалася підготовка до відкритої збройної боротьби. Радянські війська концентрувалися в Харкові, в районі Гомеля і під Брянськом. Вище політичне керівництво здійснював Антонов-Овсієнко, а військове — колишній царський полковник Муравйов. Більшовицькі сили складалися із частин регулярної армії, червоногвардійських загонів з Росії та України, загонів моряків. Всього більшовики мали 160 тис. бійців, їх тактика полягала в просуванні по лініях залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами. Ради розраховували на допомогу робітничих загонів у цих містах.

12

Гетьманський переворот  29 квітня 1918 р. загін німецьких військ зайняв приміщення, де засідала Центральна Рада. Останнім рішенням Ради було прийняття демократичної конституції УНР і обрання Президентом України М. Грушевського. Того ж дня Всеукраїнський з'їзд землевласників вирішив встановити монархічну форму державного правління і проголосити гетьманат. Гетьманом України було обрано отамана Вільного козацтва генерала Павла Скоропадського. Серед перших рішень гетьмана було встановлення Української держави замість Української Народної Республіки. Захистити Раду було нікому. Напередодні перевороту німці роззброїли Першу дивізію синьожупанників, дислоковану в Києві, інші частини, лояльні республіканському режимові. Під час перевороту було розформовано Галицький курінь Січових стрільців, що охороняв приміщення Центральної Ради і намагався дати відсіч німецьким частинам.

Проаналізуйте внутрішню і зовнішню політику Української Держави при П. Скоропадському.

Після вступу німецьких військ в Україну влада Центральної Ради ставала усе більш обмеженою, формальною. В останні дні свого існування Центральна Рада схвалила проект Конституції УНР, обрала Президентом УНР М. Грушевського. Однак відсутність відсутність у цей період народної підтримки Центральної Ради і деякі інші фактори привели до її падіння.

29 квітня 1918 р. на Конгресі хліборобів у м. Києві за підтримкою німецького командування Центральна Рада була скинута, і гетьманом України був проголошений генерал П. Скоропадський: замість УНР був проголошений гетьманат за назвою «Українська Держава».

1. Внутрішня політика гетьманського уряду.

1. Був сформований Кабінет міністрів з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб: міністром закордонних справ - Я Дорошенко; міністром освіти –Н. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному - партії кадетів.

2. Була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. чоловік.Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.

3. Відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

4. У гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, анархістів і представників інших лівих партій.

2. Зовнішня політика гетьманського уряду. Одною з головних задач гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

1) союз з Німеччиною:

2) установлення дипломатичних відносин з іншими країнами. У період гетьманату Україну визнали 30 країн, а 10 з них мали свої представництва в Києві. Україна мала своїх представників у 23 країнах.

3) підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.).

4) дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалась захопити східно-галицькі землі і Холмщину.

5) підтримка контактів з біло-козачим Доном.

3. Підсумки.

Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. Очолив її Український національний союз, головою якого з 18 вересня 1918 р. став В. Винниченко. У боротьбі проти гетьманату українські соціалісти пішли навіть на укладання союзу з більшовиками.

14 грудня 1918 р. П. Скоропадський відрікся від влади, а війська Директорії УНР вступили в Київ.

14

Утворення ЗУНР.

У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918р. українські військові частини взяли під свій контроль усі головні пункти Львова, над ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна Рада узяла владу у свої руки в Станіславі, Раві-Руській, Коломиї й інших містах Східної Галичини. У той же день австрійські урядовці у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Подальшому росту її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи, введення 8-годинного робітника дня.

11 листопада 1918р. у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади - Державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко. Л. Цегельський, Д. Витовський, С. Голубович і ін.

13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий основний закон, відповідно до якого за знову створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР став Є. Петрушевич, главою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. ЗУНР займала територію 70 тис. кв. км, її населення на 71% було українським.

Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти.

Об'єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві державипотребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захистусвоїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час

набуло форми агресії.

18

Перехід до нової економічної політикі був здійснений на початку 20-х рр.., коли більшовицька влада стала ясно, що політика «воєнного комунізму» вичерпала себе. «Військовий комунізм »- внутрішня політика радянської держави в роки Громадянської війни, яка грунтувалася на утопічному уявленні про загальну рівність в усіх сферах життя суспільства і військово-адміністративні методи управління економікою. Основними заходами політики «воєнного комунізму» були: продрозверстка на селі, прискорені темпи націоналізації, загальна трудова повинність, заборона приватної торгівлі, зрівняльне розподіл, безкоштовність деяких послуг та ін