3. Стильова диференціація української ділової мови

СТИЛЬ (франц. style, від лат. stilus, stylus — спочатку загострена паличка для письма, згодом — манера письма) — різновид, видозміна літературної мови; манера мовного вираження у різних сферах, умовах, формах (усній і писемній) спілкування; мистецтво слова. Функціонуючи у різних сферах сусп. життя, мова набуває типових стильових ознак. Ці колективно усвідомлені різновиди мови, що об’єднують мовні одиниці за їх функц. призначенням у певні структури, становлять систему функціональних (або структурно-функціональних) стилів. Кількість і структура останніх залежить від ваги літ. мови в держ., політ., наук., культур. житті нації. Староукр. книжна мова послуговуваласьконфесійним стилем, епістолярним стилем, діловим та літописним стилем. Нова українська літературна мовабула започаткована на нар. основі в кін. 18 ст. худож. творчістю І. Котляревського. Сучас. науковий стиль іпубліцистичний стиль сформувалися у кін. 19 — на поч. 20 ст. Розрізняють такі осн. функціональні С. сучасної української літературної мови: розмовний, публіцистичний, науковий стиль, офіційно-діловий стиль, художній стиль, конфесійний стиль. Деякі дослідники виділяють також епістолярний стиль, ораторський стиль, однак диференц. ознаки цих стилів перекриваються ознаками більш узагальнених структурно-функц. стилів (офіційно-ділового, публіцистичного, розмовного). В основі функц.стильової диференціації мови лежать як позамовні, так і власне мовні структурні ознаки. Функціональні С. розрізняються кількісними показниками вживаних мовно-структурних одиниць, а також функціями, які вони виконують у конкр. текстах.

Експресивні С. в сучас. розумінні — це використання таких засобів мови, які або викликають у співрозмовників почуття піднесеності, урочистості, співвідносне з високим стилем, або становлять нейтр. інформацію, звичне спілкування (пор. середній стиль, нейтральний стиль) чи орієнтовані на досягнення ефекту іронії, зневаги (пор. низький стиль). Різні емоції передаються лекс. синонімами типу говорити, балакати, казати, промовляти, ректи, гомоніти, цокотіти, лебедіти, щебетати та ін. Три експресивні С. властиві кожній нац. мові, але на кожному відтинку істор. розвитку вони набувають характерних ознак, змінюючи свою природу. Колишні експресивні стилі, що були власне структурно-функц. стилями, перестали існувати у 18 ст. По-різному відбувалася взаємодія функц. та експресивних С. в історії української літературної мови. У староукр. писемній традиції високий, середній і низький С. репрезентували фактично різні мови (слов’яно-українська, книжна українська і «проста») залежно від того, чи перекладалася церк. канонічна л-ра, чи створювалися тексти повч. змісту, ділові або худож. твори. На відміну від давньої традиції, коли з поняттями високого, середнього і низького С. співвідносилися відповідні теми, в новій укр. літ. мові для висвітлення будь-якої теми придатні засоби всіх експрес, стилів. Старослов’янізми, первісно належачи до високого стилю, активно використовуються як засіб створення зниженої, ірон. мови. Контрастне звучання старослов’янізмів характерне для поезії Т. Шевченка. Книжна лексика в розм. мові часто надає їй гумор. забарвлення. Функц. та експресивні С. належать до об’єктивних С. Крім них існують суб’єктивні, індивідуальні С. (див. Стиль індивідуальний).

Вивчення мовостилю як певної структур, цілісності, на відміну від опису стиліст, засобів укр. мови, розпочалося у 50 — 60-і pp. 20 ст. До того часу стиліст. явища вивчалися у практ. плані, як додаткова характеристика лекс., фразеол., грамат. явищ, як засіб урізноманітнення, шліфування мови, вироблення загальноліт. норм (праці мовознавців 20 — 30-х pp. 20 ст. О. Курило, 1. Огієнка, М. Гладкого, Б. Ткаченка, О. Синявського, С. Смеречинського). На практиці об’єднувалися завдання стилістики і культури мови, або пуризму. Окр. розвідки мовознавців стосуються вивчення індивід, стилів письменників. У 50 — 60-х pp. 20 ст. кількість цих праць помітно зростає, але водночас увагу дослідників привертають і нехудожні стилі (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний). Опис структури функціональних С. укр. мови, розкриття їх ознак у діахронному аспекті, обґрунтування системи С. укр. літ. мови пов’язуються з утвердженням теор. стилістики та історії літ. мови. У класифікаціях функціональних С. укр. літ. мови наявні кількісні, а також термінол. відмінності, проте дослідники сходяться на тому, що стильова система сучасної укр. літ. мови охоплює названі вище шість її осн. різновидів. У 60 — 80-і pp. 20 ст. увагу дослідників привертають усні С. укр. літ. мови, серед них — розмовний С., для якого усна форма є визначальною, а також взаємодія усних і писемних С., худож. і публіцистичного С. Кожна доба наук, пізнання вносить свої нюанси у визначення і розуміння С. Від практ. підходу (С. — це досконале, мистецьке володіння мовою), від характерного для мовознавства 50 — 60-х pp. 20 ст. тлумачення С. як принципу відбору й комбінації мовних засобів дослідники приходять до наголошення функц. аспекту мовних одиниць у конкр. (усних і писемних) текстах. Психол. аспект вивчення мови зумовлює й відповідне розуміння С.: це різновид творчої мовної діяльності, тип мовомислення, мовної поведінки в різних ситуаціях спілкування. Отже, акцент переноситься із статичної на динам. модель С., тобто на людину, яка і породжує, і сприймає стильові різновиди мови.

Стилістика - це розділ мовознавства, що вивчає стилі літературної мови та мовні засоби, які створюють їх особливості.

Назва стилістика (лат.stilus, stylus, від гр. stylos- паличка) утворилася від словастиль, яким у стародавні часи та середні віки називали загострений стрижень з кісті, метала чи дерева, що ним писали на воскових дощечках або берестині.