44. Господарство, традиційна матеріальна й духовна культура мисливців прерій та пампи.

Підобласть охоплює величезні простори від Великих озер на сході до Скелястих гір на заході, що називаються преріями. До середини XIX ст. ці північноамериканські степи були населені великою кількістю різномовних індіанських етносів. Найчислен-нішими з них були етноси групи сіу (дакоти, асінібйони, апсаро-ки, хідасти, мандани, кайови, канзи, Міссурі, омахи, оседжі, осети, понки), алгокінської групи (арапахи, чорноногі, чейни і частина оджібвеїв), групи кеддо (арікари, пауни, вічіти), атапаської гру­пи (апачі, сарсі), шошонської групи (банноки, команчі, оти, шо-шони).

Носіями типової культури рухливих кінних мисливців були племена центральної частини прерій: апсароки (круки), чейни, арапахи, дакоти, кайови, команчі, апачі. Більшість із них у пре­ріях з'явилась уже в XVI ст. і пізніше.

Природно-географічні умови та спільність історичної долі зу­мовили формування у цих племен однакового господарського укладу — ГКТ кінних мисливців прерій. Полювання на бізонів давало їм їжу, одяг, взуття, матеріал для житла і виготовлення знарядь праці.

Господарський рік ділили на два сезони: літній сезон загаль-ноплемінного полювання і сезон зимового полювання. Влітку плем'я жило одним табором. Організацією полювання займався мисливський вождь. У визначений час мисливці на конях двома крилами оточували стадо. Кожне крило очолювали два-три най­кращих мисливці. Коли бізонів замикали в колі, у них починали стріляти з луків. По закінченню полювання здобич ділили. На стрілах були особисті мітки мисливців. Шкури тварин припада­ли мисливцям, які їх вполювали. При полюванні користувалися також короткими списами. Поява вогнепальної зброї не витісни­ла лука і стріл. Взимку колективне полювання вели способом загону. У час колективних полювань будь-яке індивідуальне по­лювання сувого заборонялось.

Шкури бізонів обробляли скреблами, стригли, голили з них шерсть, мочили, м'яли і виготовляли замшу — м'яку шкіру для поясів, мокасинів і начиння.

Пошивом одягу займалися жінки. Давній чоловічий одяг скла­дався із замшевого фартушка, довгих штанів і накидки з орна­ментованих шкур бізонів. З приходом європейців чоловіки поча­ли одягати замшеві штани з торочкою по боках та замшеву соро­чку, а пізніше — штани і сорочки з парусини. Замість шкур на плечі почали накидати фабричні ковдри. Типовим жіночим одя­гом була сорочка-сукня без рукавів, зшита із двох шкур. Жінки одягали доколінні штани.

Чоловіки ходили переважно простоволосими. Жінки запліта­ли волосся у дві довгі коси. Воїни стригли голову, залишаючи на маківці довгий оселедець. Головні убори з пір'я одягали лише вожді і визначні воїни у дні торжеств і свят.

Житло індіанців прерій — конічне шатро (тіпі) із шкур бізо­на. Таке житло було добре пристосоване до умов рухливого жит­тя. Каркас шатра робили з жердин, зв'язаних угорі шворкою. Поверх каркаса натягали шкури бізонів, залишивши вгорі отвір для виходу. Тіпі вважалася власністю жінки, але найпочес-ніше місце в ній належало чоловікові. Шлюбні пари з дітьми мали окремі тіпі. Деякі племена на крайньому сході прерій (май­дани, хідасти, пауни, понкти та ін.) займалися городнім земле­робством. На час збору врожаю тут будували квадратні чи купо­лоподібні землянки або хатини з жердок і кори.

Кінних мисливців прерій характеризувало дуже бідне домаш­нє начиння з дерева, шкіри, кістки і каменю: ложки — з кістки; чашки — з дерева; мішки, сумки, скриньки, футляри — зі шкіри.

Ставши кінними мисливцями, індіанці прерій почали розво­дити коней. Конярство відігравало важливу економічну роль. Наприкінці XVII ст. племена шошонів стали конярами. Вони вже тоді забезпечували кіньми сусідні племена. На початку XIX ст. найбільше коней мало плем'я апсароків. У них на 400 наме­тів припадало близько 9-10 тис. коней.

Образотворче мистецтво мисливців прерій розвивалось у двох напрямках: вишивання шкур і замші (зокрема і — бісером); роз­писування шкур фарбами. В обох випадках переважав геометри­чний орнамент.

В основі релігії індіанців степів лежали вірування в надпри­родні сили. Всі племена визнавали чотири головні сили стихій і живої природи. На першому місці були добрі сили — сонце, небо, земля, гори. На другому місці — місяць, вітри. На третьому — бізон, ведмідь, а на четвертому злі сили — вовк, рись, змії та ін.