6. Основні напрями та основи фізичного виховання

Фізичне виховання – це педагогічний процес, спрямований на фізичне і духовне вдосконалення людини, оволодіння нею систематизованими знаннями, фізичними вправами та способами їх самостійного використання протягом усього життя.

Процес фізичного виховання характеризується такими особливостями:

• Це добре продуманий, спроектований, завчасно підготовлений процес, який передбачає активну діяльність вчителя, засоби, методи і форми навчання, адекватні поставленим завданням;

• Це процес свідомої й активної участі учнів у вирішенні поставлених завдань шляхом виконання фізичних вправ, формування навичок, удосконалення фізичних здібностей, придбання знань;

• Фізичне виховання пов’язане з подоланням труднощів, що вимагають і сприяють розвитку моральних і вольових якостей.

Фізична освіта це - засвоєння людиною в процесі спеціального навчання системи раціональних способів керування своїми рухами, необхідного в житті фонду рухових умінь, навичок і пов’язаних з ними знань.

Фізична підготовка це - вид фізкультурної освіти, а також процес формування рухових навичок та розвитку рухових здібностей, які необхідні в майбутній професійній та повсякденній діяльності.

Фізична підготовленість це - результат процесу розвитку рухових здібностей та формування рухових навичок.

Термін „спорт” у широкому розумінні охоплює власно-змагальну діяльність, спеціальну підготовку до неї, а також специфічні між людські відносини та поведінкові норми, які утворюються на основі цієї діяльності. Спорт є ефективним засобом фізичного виховання. Його цінність визначається стимулюючим впливом на поширення фізичної культури серед різних верств населення, і в цьому плані спорт має міжнародне значення. Спорт має самостійне загальнокультурне, педагогічне, естетичне та інші значення.

Спорт це – органічна частина фізичної культури та особлива сфера виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності, також ви можете зустріти таке визначення поняття „спорт” – це, частина фізичної культури, ігрова, змагальна діяльність та підготовка до неї, які засновані на використанні фізичних вправ і спрямовані на досягнення найвищих результатів.

Фізична рекреація це - частина фізичної культури, де фізичні вправи використовуються для активного відпочинку, отримання задоволення від цього процесу, переключення з одного виду діяльності на інший.

Фізична реабілітація це - процес використання фізичних вправ з метою відновлення або компенсації частково і тимчасово втрачених рухових можливостей, лікування травм та їх наслідків.

Система фізичного виховання – це історично обумовлений тип соціальної практики фізичного виховання, який включає телеологічні, науково-методичні, програмово-нормативні та організаційні основи, що забезпечують фізичне виховання громадян. Система фізичного виховання тісно пов’язана з системами освіти, охорони здоров’я, оборони, матеріального виробництва, культури, науки і розвивається під впливом змін, що відбуваються в них. Система фізичного виховання входить до суспільного виробництва і впливає на нього опосередковано через суб’єкта виробничих відносин – людину.

Українська національна система фізичного виховання має глибокі історичні корені. Найповнішого розвитку в історичному аспекті вона досягла в Запорізькій Січі, де особлива увага приділялася фізичному вихованню дітей і підлітків у церковних січових школах.

Зміст системи фізичного виховання розкривають її телеологічні, науково-методичні, програмово-нормативні та організаційні основи.

Теологічні основи. Телеологія – це наука, за якою розвиток є здійсненням наперед визначеної мети, а все в розвитку природи й суспільства доцільне. Визначаючи мету, роль і місце фізичного виховання в загальній системі виховання, керуються визнаними загальнолюдськими цінностями. Тому погляди на фізичне виховання необхідно базувати на принципах природовідповідності, гуманізму і демократизму цього процесу, його змісту, мети, засобів та методів.

Принцип природовідповідності передбачає врахування у процесі фізичного виховання закономірностей циклічності побутових, трудових і святкових явищ і процесів, характерних для життєдіяльності певної етнічної спільноти людей у конкретному природному середовищі. Принцип природовідповідності забезпечує досягнення гармонійного співвідношення між природою та людиною.

Демократизація процесу фізичного виховання вигідно відрізняється тим, що проблеми учнів вирішуються з їх активною участю. Демократичний стиль управління вимагає прояву певної терпеливості вчителя, врахування ним критичних суджень учнів. Демократизація допомагає в подоланні одноманітності організаційних форм фізичного виховання, забезпеченні всім його учасникам можливості брати участь у формуванні змісту, підборі засобів, виборі форм занять.

Ідеї гуманізму передбачають:

• Велику увагу до дитини, як до людини що розвивається. Це передбачає врахування вікових і психологічних особливостей, заперечення тілесних покарань;

• Турбота про здоров’я і належний фізичний розвиток людини;

• Посилення розумового розвитку, врахування інтересів дитини в навчанні;

• Підкреслення ролі морального виховання, без якого не дасть користі будь-яке знання;

• Піднесення ролі вчителя в суспільстві.

Гуманістичні цінності освіти передбачають зміну авторитарно-дисциплінарної моделі навчання на особистісно-зорієнтовану. Особистісно-орієнтована система шкільної освіти вимагає побудови навчально-виховного процесу на діагностичній основі, тобто спочатку – діагностика, а потім – засоби впливу. Гуманізація процесу фізичного виховання проявляється у зміні форм спілкування, відмові від насильницьких методів у стосунках з учнями; створенні умов для усвідомленої участі в навчальному процесі його учасників; повній відповідності завдань, засобів і методів можливостям тих, хто займається, їх досвіду, рівню досягнень та інтересів; створенні умов кожному учаснику педагогічного процесу для повного розвитку своїх фізичних і духовних здібностей; перенаціленні учнів з результатів навчання на способи їх досягнення.

Науково-методичну основу системи фізичного виховання утворюють суспільні (історія й організація фізичної культури, соціологія спорту та ін.), природничі (прикладно-спеціалізовані розділи анатомії, фізіології, біохімії, біофізики, гігієни, медицини та ін.) науки, які безпосередньо обслуговують практику фізичного виховання. Вони сформувалися і розвиваються разом з практикою фізичного виховання завдяки діяльності спеціалізованих наукових закладів і лабораторій, кафедр фізичного виховання ВНЗ, аспірантур, докторантур, що готують науково-педагогічні кадри.

На сучасному етапі перед вітчизняною наукою стоїть складне завдання: всебічно дослідити закономірності розвитку фізичної культури і спорту в період побудови Української незалежної держави і на цій основі розробити науковий проект подальшого вдосконалення української національної системи фізичного виховання.

Вагомих успіхів у розвитку фізичної культури можна досягти лише за умови його надійного правового, програмового та нормативного забезпечення, що виражається у конкретних документах і матеріалах, розроблених державними органами управління у сфері фізичної культури і спорту. До них належать: „Закон України про фізичну культуру і спорт”, який був прийнятий у грудні 1993 року, Державна програма розвитку фізичної культури – „Фізична культура – здоров’я нації” яка була прийнята 1 вересня 1998 року, Державні вимоги до фізичного виховання, навчальні програми для всіх ланок системи (базові, регіональні навчальні програми та робочі програми), національна спортивна класифікація (встановлює розрядні нормативи, що визначені у кількісних показниках міри часу, відстані ваги та розрядні вимоги, які визначаються такими поняттями: посісти певне місце на змаганнях відповідного масштабу, перемогти певну кількість спортсменів або команд та ін.), Державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України.

Організаційні основи передбачають функціонування відповідних організацій, установ та товариств, що керують розвитком фізичної культури і спорту в Україні. Центральним органом державної виконавчої влади у сфері фізичної культури і спорту є Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму. Він забезпечує реалізацію державної політики в галузі фізичної культури і спорту і несе відповідальність за її виконання. Рада Міністрів автономної Республіки Крим, місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого та регіонального самоврядування створюють у своєму складі відповідні органи з питань фізичної культури і спорту. Одночасно галузеві міністерства здійснюють контроль і керівництво фізичним вихованням у закладах своєї галузі.

З іншого боку держава сприяє розвитку суспільної активності і залучає громадські організації до управління в галузі фізичної культури і спорту. Через свої органи вона делегує громадським організаціям фізкультурно-спортивної спрямованості окремі повноваження щодо розвитку видів спорту, зберігаючи за собою контрольні функції за реалізацією таких повноважень (спортивні клуби, спілки і товариства, національні спортивні федерації, Національний Олімпійський комітет України).

Умови функціонування системи фізичного виховання.

• Першою головною умовою є бажання громадян реалізувати свої права на фізичний і духовний розвиток;

• Належна матеріально-технічна база та фінансове забезпечення галузі;

• Забезпечення галузі висококваліфікованими фахівцями-професіоналами.

Метою системи фізичного виховання є задоволення певних потреб суспільства та окремих його громадян, пов’язаних з біологічним і духовним розвитком, здоров’ям та високопродуктивною працею і захистом від несприятливих природних та соціальних факторів.