Поняття закону

Закон — це, передусім, об'єктивність, те, що не залежить від волі і бажання людини, від її свідомості. Звичайно, мова не йде про юридичні закони, які сьогодні приймаються, а завтра — скасовуються. Якщо, наприклад, ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати чи свідомо загальмувати їхню дію. Це стосується також і об'єктивних законів розвитку суспільства, таких, зокрема, як залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи основного соціологічного закону про вирішальну роль способу виробництва у суспільному житті. Отже, найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він відображає об'єктивний стан речей, об'єктивні зв'язки між речами, предметами, явищами.

Іншою важливою ознакою закону є необхідність такого зв'язку, що неминуче виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось нове, то воно обов'язково пов'язане із старим, стоїть на його "плечах", не відкидає старого цілком, а з необхідністю "знімає" потрібне для подальшого розвитку. Цей зв'язок є необхідним і загальним, тобто він є постійним, внутрішнім і таким, що неминуче повторюється, якщо виникають умови для дії такого зв'язку. Можливість узагальнення якраз і грунтується на тому спостереженні, що приблизно за однакових умов можуть відбуватися схожі події, тобто необхідні суттєві зв'язки між речами будуть зберігатися. В законі, за висловом Гегеля, є "сталість, що зберігається". Саме явище — змінне, нестабільне. Закон же — спокійне, стійке відображення існуючого світу. "Царство законів, — писав Гегель, — містить у собі лише простий, незмінний, але різноманітний зміст існуючого... "царство законів — це спокійне відображення існуючого світу, що з'являється.

Закон — це суттєве відношення, зв'язок між сутностями, який є:

1) об'єктивним; 2) необхідним; 3) загальним; 4) внутрішнім;

5) суттєвим; 6) повторювальним.

Можна виділити три групи законів: 1) окремі закони, притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо);

2) особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження);

3) загальні, універсальні закони (закони діалектики). Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Перші діють стихійно. Другі виявляються через свідомі дії людей. І це накладає певний відбиток на дію законів. Закони суспільства можуть ігноруватися, гальмуватися людьми тощо.

Суспільне життя підпорядковане певним об'єктивним законам, їх системі. Однак ці закони не рівнозначні. Одні діють завжди і скрізь, інші — лише в певний час і на певній стадії розвитку. Тому у філософії і розрізняють закони розвитку і закони функціонування суспільства.

Закони розвитку — це закони, які діють протягом усієї історії людства і характерні для соціальної форми руху матерії. До таких законів слід віднести закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті, про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості тощо. Закони розвитку визначають зміну стану суспільної системи у часі. Це масштабні закони. До них також належать основні закони діалектики, які виявляють свою дію і в суспільстві.

Закони функціонування — це закономірні об'єктивні зв'язки, які діють у даний момент часу, на даному етапі розвитку суспільства, на певній його стадії. Скажімо, закон вартості діє лише за умов існування товарного виробництва. Закони розвитку і закони функціонування співвідносяться як загальне і особливе.

Є динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер — "так, а не інакше піде процес розвитку". У статистичних законах передбачення носять імовірний характер" — "може бути, а може ні". Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи, скажімо, соціальних колективів, соціальних груп, тощо. Вони не дають, звичайно, однозначних, достовірних передбачень, але є єдино можливими під час дослідження масових явищ випадкового характеру і відбивають діалектику необхідності та випадковості, їхнього взаємозв'язку.

Динамічний закон — закон класу явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон — закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повністю зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому сума законів розвитку окремих явищ, зв'язаних із сукупністю, не дає закону сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам.

Суспільство складається із сукупності людей та їхніх відношень, останні — із сукупності нижчого порядку: націй, соціальних груп, колективів тощо. Ці сукупності пов'язані між собою, залежать одна від одної і разом з тим є відносно самостійними. Закони, що визначають поведінку сукупності, не визначають одночасно поведінку кожного. Тому вони носять статистичний характер і визначають лише загальну тенденцію. Наприклад, дію закону про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості не завжди можна однозначно продемонструвати на поведінці окремої людини, бо на людину впливають різноманітні фактори мікро- й макросередовища. Однак дію цього закону можна встановити однозначно, якщо взяти велику соціальну групу, націю тощо. Тут очевидною стає залежність суспільної свідомості від суспільного буття. Отже, якщо закони визначають діяння, поведінку великої сукупності людей (суспільства в цілому), то вони набувають динамічного характеру, тобто їх можна передбачити. З цього випливає, що закони (динамічні, статистичні та інші) не можна абсолютизувати, перебільшувати, бо це означатиме визнання тільки необхідності та ігнорування випадковості, що є виявом однобічної, недіалектичної позиції.

З категорією "закон" має зв'язок категорія "закономірність". Це — не тотожні поняття. Вони є однопорядковими, бо у них відображені необхідні, об'єктивні, загальні зв'язки, що існують в об'єктивній дійсності.

Але закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення.

Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що, по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв'язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується.

Походженя людини — її сутності, походження, можливостей і перспектив, сенсу буття — здавна хвилювала мислителів. Дуже гостро вона стоїть і в наш час, коли вирішується подальша доля людини і людства. Не хтось ззовні, а самі люди визначатимуть свою долю, і кожний несе за це свою частку відповідальності.

Щодо сутності й походження людини існувало багато концепцій — міфологічних, релігійних, наукових. Найбільші досягнення науки про людину зроблені за останні два століття. За сучасними науковими поглядами, людина — це високооргані-зована істота, яка має природну основу, але набуває і реалізує свою сутність тільки в суспільстві. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона має свідомість і самосвідомість, мову, розум, волю, певною (історично зростаючою) мірою свободу, яка проявляється в здатності вибору й самовизначення.

Людина — це суб'єкт діяльності й спілкування, пізнання, естетичного сприйняття та освоєння дійсності, істота творча, моральна, яка відповідає за свої вчинки. Формування й розви-

62

ток людини — водночас формування й розвиток суспільства, матеріальної і духовної культури, поза якою людина як така не може існувати.

Походження людини по-різному трактується релігією і наукою. Релігія виходить з ідеї креаціонізму (від лат. сгеаге — творити), тобто творення світу, всіх речей та істот Богом. Як сказано в Біблії: "І створив Господь Бог людину з пороху земного, дихання життя вдихнув у ніздрі її — і стала людина живою душею" (книга Буття 2, 7).

Наука доводить, що передумови виникнення людини склалися природним шляхом. Наш Всесвіт (Метагалактика) має такі фізичні властивості, що в ньому можливе утворення складних систем і — за певних умов — живих організмів. Наукою встановлено, що людина походить від тварини, отже, її появі передував дуже тривалий (кілька мільярдів років) шлях біологічної еволюції. Процес перетворення тварини на людину почався кілька мільйонів років тому. Безпосередніми предками первісних людей вважаються австралопітеки; далі послідовно формуються такі перехідні типи, як "людина вміла" (від лат. homo habilis), пітекантропи, синантропи, неандертальці (ранні й пізні). У цьому процесі діяли закономірності природного добору, але його об'єктами ставали не тільки окремі індивіди, а цілі групи передлюдей: перевагу мали ті, в яких найбільше проявлялися згуртованість, взаємопідтримка, а також пластичність, варіантність поведінки, здатність пристосуватися до мінливих обставин. Цілком імовірно, що істотну роль відіграв такий біологічний фактор, як мутації, генетичні зміни, які вплинули на анатомічні й фізіологічні характеристики, значно розширили можливості мозку. Питання про біологічні передумови виникнення людини, безперечно, ще потребує дослідження.

На завершальній стадії формування людини вирішальне значення мали вже не біологічні, а соціальні чинники: виникнення й розвиток трудової, предметно-практичної діяльності, розбірли-вої мови, перетворення стада передлюдей на первісний родовий колектив, заснований на екзогамії (така форма кровноспорідне-них зв'язків, коли шлюби між близькими родичами неможливі) і на перших, спочатку ще напівінстинктивних, соціально-моральних нормах.

Відтак порівняно недавно, 50-30 тисяч років тому, виникає людина сучасного біологічного типу — homo sapiens ("людина

63

розумна"), або, за місцем віднайдення її решток, кроманьйонська людина. Принагідно зазначимо, що за традиційними твердженнями християнських богословів, увесь світ був створений за 5508 років до н. є. (або до Різдва Христового), а на думку іудейських богословів навіть лише за 3761 рік до н. є. Як бачимо, наука дійшла інших висновків.

Відомий вислів "праця створила людину" справедливий, якщо розуміти, що він не обмежується чинниками антропогенезу, а виокремлює ту ключову обставину, яка відрізняє людську життєдіяльність від тваринної. Адже найскладніші форми життєдіяльності, поведінки тварин біологічно запрограмовані й здебільшого стереотипні: кіт діє по-котячому, собака — по-собачо-му, корова — по-коров'ячому тощо. А людина — по-людськи: вона працює, виробляє. Праця — це виготовлення й застосування знарядь. Користуючись виготовленими нею знаряддями, щоби з предметів природи виробляти необхідне для себе, людина розриває жорстку залежність від людських (біологічних) властивостей, від наявної ситуації, вона отримує можливість діяти в будь-який спосіб, тобто універсально, виходячи з властивостей тих предметів, з якими має справу. А коло і розмаїття цих предметів дедалі розширюються, складнішими стають знаряддя, створюється особливий, "надприродний" світ техніки. Діючи універсально, людина й сама стає істотою універсальною, що виявляється в її мові, свідомості, думці. Над біологічною спадков-істю надбудовується і стає для людини специфічною, визначальною культурна наступність, яка здійснюється через передачу від покоління до покоління створених предметів, знарядь, техніки, досвіду, через навчання й виховання.

Винятково важливу роль у формуванні людини й людства відіграла розбірлива мова, яка виникла й розвинулася разом з трудовою діяльністю й соціальними формами життя. Мова — це універсальна, тобто всеохоплююча, знакова система, яка має свою внутрішню цілісність, бо між її елементами, словами встановлюються граматичні зв'язки.

Мова виконує насамперед функцію засобу спілкування (комунікативну) — спочатку як звукова, а пізніше і як писемна. Відповідно роз ширю валися можливості спілкування — в просторі й часі.

Проблема пізнання у філософії

Пізнання світу

В сучасній філософії висуваються різноманітні доводи на захист неможливості пізнання тих або інших явищ і сторін дійсності. Натуралістичні докази посилаються на специфіку органів чуття людини, зводяться до твердження

неможливості подолати обмеженість антропологічних і геоцентричних умов пізнання. Трансцендентальні доводи, висхідні до ідей Іммануїла Канта, спираються на визнання неможливості об'єктивного наукового пояснення походження і суті життя, а також форм психіки мислення і мови. В соціальному пізнанні прихильники агностицизму гіпертрофують суб'єктивність дослідника, що нерідко виявляється і елементом самої досліджуваної соціальної системи. Разом зі скептицизмом, агностицизмом існувала й інша точка зору на проблему пізнання, що визнає пізнаванність світу. В античній, особливо в стародавньогрецькій філософії (V ст. до н. е. — II ст. н. е.), сформульовано глибокі ідеї взаємодії знання і думки, істини і обману, збіг знання і предмета, про діалектику як засіб пізнання та ін. Античний філософ Геракліт висловив ідею про те, що все тече, все змінюється і переходить у свою протилежність. Але все тече не як попало, а підкоряючись законам єдиного мудрого, що притаманні і буттю, і пізнанню. Щоб збагнути природу кожного окремого предмета, потрібно уміти додати загальний закон. Тому багатовченість ще «розуму не навчає», Геракліт віддає перевагу «єдиному знанню всього». Виходячи з того, що мислення притаманне всім, що всім людям дано пізнавати самих себе і міркувати, вважає, що людський, суб'єктивний логос, тобто пізнання, має всі можливості узгоджуватись з об'єктивним логосом.

В історії гносеологічної думки визначне місце займають античні софісти Протагор, Горгій та ін., які привели в бурхливий рух людську думку з її вічними суперечностями, невпинним шуканням істини в атмосфері гострих і безкомпромісних суперечок і прагненням знайти тонкі ходи думки. Антична софістика при всій своїй неоднозначності, суб'єктивізмі та «грі слів» мала ряд раціональних моментів: свідоме дослідження мислення самого собою; розуміння його сили, суперечностей і типових помилок; прагнення розвинути гнучкість, рухливість мислення, надати йому діалектичний характер; спроба за допомогою такого мислення «проїсти як луга» все стійке, розхитати кінцеве; підкреслення активної ролі суб'єкта в пізнанні; аналіз можливостей слова, мови в пізнавальному процесі та ін. На передній край Сократ висунув тезу про те, що пізнання має діалектичну природу як шлях спільного здобуття істини в процесі зіставлення різноманітних уявлень, понять, їх порівняння, розчленування, визначення тощо. Підкреслювався тісний зв'язок пізнання і етики, засобу і моральності.

Слідом за елеатами і софістами Платон відрізняв думку (недостовірні, часто суб'єктивні уявлення) від достовірного знання. Думка поділялася на здогад і довіру і відносилась до чуттєвих речей, на відміну від знання, що має своїм предметом духовні суттєвості. У гносеології Платона є ідея про два якісно різноманітні рівні розумової діяльності: здоровий глузд і розум, «націлених» відповідно на кінцеве і нескінченне. У створеній логіці Аристотель бачив найважливіший «органон» (знаряддя, інструмент) пізнання. Логіка мала подвійний характер: клала початок формальному підходу до аналізу знання, але Аристотель прагнув визначити шляхи досягнення нового знання, що збігалося з об'єктом, намагався вивести логіку за межі тільки формальної, ставив питання про змістовну логіку, про діалектику. Завдяки цьому, логіка і гносеологія Аристотеля тісно зв'язані з вченням про буття, з концепцією істини, бо в логічних формах і принципах пізнання бачились форми і закони буття. Важливу роль у процесі пізнання Аристотель відводив категоріям «вищим родам», до яких зводились всі інші роди істинно-сущого. Категорії визначались не як непорушні, а як плинні, давався систематизований аналіз суттєвих форм діалектичного мислення, вважаючи їх змістовними формами самого буття. Продемонструвавши віру в силу розуму і підкресливши об'єктивну істинність пізнання, Аристотель сформулював ряд методологічних вимог до істинного пізнання: необхідність розгляду явищ в їх зміні, «роздвоювання єдиного» — наведене ним не тільки як закон об'єктивного світу, але й як закон пізнання, принцип причинності та ін. Заслугою Аристотеля є перша ґрунтовна класифікація софістичних методів — суб'єктивістських, псевдодіалектичних ходів думки, що свідчать лише про фіктивну мудрість, яка виводить пізнання на шлях обману.

Пізніше, у XVII — XVIII ст., великий крок у розвитку теорії пізнання зроблено європейською філософією. Гносеологічна проблематика зайняла центральне місце. Основоположник матеріалізму і експериментальної науки англійський філософ Френсіс Бекон вважав, що науки, які вивчають пізнання, мислення є ключем до всіх інших, бо містять «розумові знаряддя», дають розуму вказівки або застерігають від помилок («ідолів»). Закликаючи зміцнювати фортецю розуму діалектикою, Френсіс Бекон вважав, що поширена тоді логіка — викривлена схоластами арістотелівська формальна логіка — даремна для відкриття знань. Ставлячи питання про новий метод, про «іншу логіку», Френсіс Бекон підкреслював, що нова логіка — на відміну від чисто формальної — має виходити не тільки з природи розуму, але й з природи речей, не «винаходити і вигадувати», а відкривати і висловлювати те, що творить природа, бути змістовною, об'єктивною. Френсіс Бекон виділяв три основні шляхи пізнання: по-перше, «шлях павука» — виведення істин з чистої свідомості. Такий шлях — основний у схоластиці, яку піддав різкій критиці, відмічаючи, що тонкість природи в багато разів переважає тонкість міркувань; по-друге, «шлях мураха» — вузький емпіризм, збір розрізнених фактів без їх концептуального узагальнення; по-третє, «шлях бджоли» — об'єднання перших двох шляхів, поєднання хисту, досвіду і розуму, тобто чуттєвого і раціонального. Рятуючи за це поєднання, Френсіс Бекон все ж віддає пріоритет досвідченому пізнанню формулює свій емпіричний засіб пізнання, яким є індукція — істинне знаряддя дослідження законів («форм») природних явищ, що мають дозволити зробити розум адекватним природним речам. А це й є головна мета наукового пізнання, а не «опутування супротивника аргументацією». Важлива заслуга Френсіса Бекона — виявлення і дослідження глобальних помилок пізнання («ідоли», «примари» розуму). Важливий засіб їх подолання — надійний метод, принципи якого мають бути законами буття. Засіб — органон (інструмент, знаряддя) пізнання і необхідно постійно пристосовуватись до предмету науки, але не навпаки.

Гносеологію Рене Декарта пронизує переконання в безмежності людського розуму, у величезній силі пізнання, мислення і понятійного розсуду суті речей. Щоб побудувати будинок нової, раціональної культури, потрібний чистий «будівельний майданчик». А це означає, що необхідно спочатку «розчистити ґрунт» від традиційної культури. «Розчистку ґрунту» у Рене Декарта виконує сумнів: все сумнівно, але безсумнівний самий факт сумніву. Для Рене Декарта сумнів — це не безплідний скептицизм, а щось конструктивне, загальне і універсальне. Після того, як сумнів «розчистив» майданчик для нової раціональної культури, в дію включається «архітектор», тобто засіб. З його допомогою і заряджаються на ретельну і нещадну перевірку їх «вірчі грамоти», обґрунтованість їх претензій представляти справжню істину. За Декартом, розум, озброєний такими засобами мислення, як інтуїція і дедукція, може досягнути в усіх сферах знання повної вірогідності, якщо тільки керуватиметься істинним засобом. Істинний засіб є сукупність чітких і простих правил, суворе дотримання яких завжди перешкоджає прийняттю неправдивого за істинне. Правила раціоналістичного засобу Рене Декарта поширюються на все вірогідне знання тих раціональних засобів і методів дослідження, що ефективно застосовуються в математиці (зокрема, в геометрії). Це означає, що потрібно мислити ясно і чітко, розчленовувати кожну проблему на складові її елементи, методично переходити від відомого і доведеного до невідомого і недоведеного, не допускати пропусків в логічних ланках дослідження тощо. Свій раціоналістичний засіб Рене Декарт протиставляв індуктивній методології Френсіса Бекона, до якої ставився схвально, і традиційній, схоластизованій формальній логіці, яку піддавав різкій критиці, вважав необхідним очистити її від шкідливих і непотрібних схоластичних нашарувань і доповнити тим, що вело б до відкриття вірогідних і нових істин. Таким засобом і є, насамперед, інтуїція.

Значним етапом в розробці проблем теорії пізнання стала філософія Георга Гегеля, який дав аналіз найважливіших законів, категорій і принципів діалектики, обґрунтував положення про єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, створив першу в історії розуму розгорнуту систему діалектичної логіки. Виявивши в усій повноті (наскільки це можливо з позицій ідеалізму) роль і значення діалектики в пізнанні, Георг Гегель піддав критиці метафізичний спосіб мислення, обґрунтував процесуальний характер істини, ясно, точно виклав зміст діалектичної логіки як цілісної системи знань (логіка розуму). Аніскільки не принижуючи роль і значення формальної (розумової) логіки у пізнанні, а тим більш не «третируючи» її, Георг Гегель, разом з тим, відзначав обмеженість (але не ваду!) формальної логіки, зумовлену тим, що логіка розглядає форми мислення в їх непорушності і відмінності, поза їх взаємозв'язком і субординацією. Георг Гегель підкреслював, що неможливо зрозуміти предмет, не виявивши всього шляху, що передує розвитку. Джерелом розвитку є суперечності, які є не тільки «коренем всякого руху і життєвості», але й фундаментальним принципом всякого пізнання. Розробляючи субординовану систему категорій діалектики і виводячи їх одну з одної східцями логічного сходу пізнання від абстрактного до конкретного, Георг Гегель геніально угадав, що логічні форми і закони не порожня оболонка, а відбиття об'єктивного світу в його цілісності і розвитку. Діалектика як логіка, теорія пізнання і спільний спосіб не повинна, за Гегелем, містити порожні, мертві форми думки і принципи, в неї повинно увійти все життя людини (і індивідуальне, і родове), прагнув розглянути логіку як необхідний компонент практичної діяльності людини як суспільної суті, що змінює зовнішню дійсність і робить її об'єктивно-істинною. А це означає, що дослідження загальних закономірностей життя людини, тобто її практичної діяльності («добра», «волі») в усіх її формах є ключем до розгадки тайни логічних категорій, законів і принципів, механізму їх зворотного впливу на практику. Георг Гегель вперше включив практику (хоча практика й розуміється як абстрактно-духовна праця) в розгляд гносеологічних проблем, зробив її ключовою категорією своєї логіки.

Висуваючи на передній край досвід як першоджерело знання, німецький філософ — матеріаліст Людвіг Фейербах підкреслював взаємний зв'язок чуттєвого пізнання і мислення в процесі пізнання, висловлював здогадки про суспільну природу пізнання, характеризував об'єкт пізнання у зв'язку з діяльністю суб'єкта. Відзначаючи, що діалектичному способу Георга Гегеля не вистачає життєвості оригіналу, а його логіка — людське мислення, витіснене за межі людини, Людвіг Фейербах вважав, що діалектика є діалог не умогляду із самим собою, а умогляду з досвідом. Тільки в такому випадку можна відрізнити змістовні логічні форми від тільки абстрактних елементів форм мови, бо говорити — не означає розмірковувати, у протилежному випадку, іронізує філософ, «великий балакун був би великим мислителем». На думку Людвіга Фейербаха логічні форми і закономірності суть не що інше, як усвідомлені універсальні форми і закономірності буття, чуттєво даного людині світу. А діалектика як логіка і спосіб пізнання не може йти всупереч з природним виникненням і розвитком явищ в їх загальних характеристиках. Єдність мислення і буття, пізнання і досвіду, за Фейербахом, істинно і має сенс лише тоді, коли основою, суб'єктом такої єдності береться людина як «продукт культури і історії», «соціальна, громадянська, політична суть».

Різноманітні форми і види єдності людини з людиною — результат спілкування людей. А це означає, що ключ до розуміння природи, матерії взагалі — в розумінні людини, а не навпаки (як нерідко вважають і досі). Людина — вхідний «пізнавальний принцип» філософської гносеології. Ось чому «марний всякий умогляд», що хоче вийти за межі природи і людини. Разом з тим для Людвіга Фейербаха, як втім і для інших матеріалістів XVII — XIX ст. (Френсіса Бекона, Томаса Гоббса, Джона Локка, Поля Гольбаха, Бенедикта Спінози, Миколи Чернишевського та ін.), характерні обмежені уявлення розуміння пізнання: по-перше, споглядальність — розгляд пізнання як пасивного акту сприймання ізольованим індивідом («гносеологічним Робінзоном») навколишнього світу; по-друге, метафізичність — неспроможність пізнати світ як процес, нерозуміння діалектичного характеру пізнання в активній ролі суб'єкта як соціальної істоти в такому процесі; по-третє, механістичність — прагнення всі явища пояснити тільки на основі законів механіки (ігноруючи або недооцінюючи інші науки), що тоді була найрозвиненіша наука. Але така спроба мала і раціональне зерно — прагнення зрозуміти світ із самого, не звертаючись до потусторонніх сил.

У XIX — XX ст. склалася досить струнка діалектико-матеріалістична гносеологія. Основні положення теорії пізнання: по-перше, розуміння пізнання як своєрідної форми духовного проведення, як процесу відображення дійсності, існуючої до і незалежно від свідомості і принципово пізнаваної; по-друге, безпосередньою дійсністю думки (пізнання) є мова. Структури пізнання безпосередньо не збігаються зі структурою дійсності. Такий збіг або відповідність опосередкований діяльністю людини і, насамперед, предметно-практичною діяльністю; по-третє, мова є форма вираження і фіксації знань. Але структура мови не співпадає повністю зі структурою знання, а тим більше зі структурою дійсності. Знання можуть бути зрозумілі, якщо їх розглядають у процесі виникнення, розвитку і ускладнення, а не тільки як якийсь «готовий» завершений феномен. Знання, наприклад, математичні, насамперед, соціально зумовлені. їх зміст визначається не тільки властивостями об'єктів, що відображаються і специфікою суб'єкта, що пізнає, але й різноманітними груповими, професійними, становими, кастовими, класовими і в широкому розумінні ідеологічними настановами і інтересами; по-четверте, основна функція знання є відображення об'єктивного світу, людини і формування правил діяльності. 

Теорія пізнання визнає єдність чуттєвої та раціональної сторін складного й суперечливого процесу духовного освоєння дійсності, проникнення людського розуму в сутність речей. Розрізняють два ступені єдиного нерозривного процесу пізнання - чуттєвий (нижчий) і раціональний (вищий).

Причому вони перебувають у тісному діалектичному взаємозв'язку: будь-який акт чуттєвого пізнання включає в себе й раціональне начало, а будь-яка думка має своєю основою чуттєві образи. До того ж, чуттєві образи опосередковані суспільним досвідом, тому в них у знятому вигляді містяться результати мисленого пізнання.

Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, завдяки роботі зорового, слухового, смакового та інших аналізаторів нервової системи.

Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття й уявлення.

Відчуття — відображення зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, яке виникає внаслідок їх впливу на органи чуття і збудження нервових центрів кори головного мозку. Відчуття — вихідний пункт пізнання, найпростіший його елемент. Воно є об'єктивним за змістом і суб'єктивним за формою, оскільки на його характер певним чином впливають специфічний склад і стан людської психіки, а опосередковано і суспільні умови, в яких перебуває людина.

Більшу частину інформації людина одержує через органи зору, тому деякі спеціальності пов'язані з особливими вимогами стосовно зору людини. Так, у космічних частинах з метою адаптації органів зору, слуху, зниження порогів їх відчуття часто проводяться спеціальні тренування, зокрема, операторів РЛС.

Сприйняття — відображення зовнішності предметів об'єктивного світу. На відміну від чуттів, у яких відображаються окремі властивості предметів, сприйняття дає інформацію про об'єкт у його цілісності при безпосередньому впливі цього об'єкта на органи чуття. Об'єктивною основою сприйняття як цілісного образу є єдність різних властивостей об'єкта, існуючого незалежно від свідомості людини.

Цілісний образ предметів, процесів, ситуацій формується у свідомості людини внаслідок складної синтезуючої діяльності кори головного мозку. Тому люди, які покликані діяти в екстремальних умовах (військові, особливо офіцери космічних частин; пожежники; альпіністи тощо), змушені спеціально тренуватися, щоб досягти відповідної майстерності. Так, нетренованому молодому фахівцю космічних частин для сприйняття показників численних приладів потрібно у 8—10 разів більше часу, ніж досвідченому.

Уявлення — це відтворений у пам'яті образ зовнішності предметів, які раніше сприймалися. Оскільки уявлення містять у собі моменти узагальнення, то їх розглядають як перехідну ланку від чуттєвого до раціонального пізнання.

Відчуття, сприйняття й уявлення піддаються мисленій обробці завдяки таким методам, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування і узагальнення тощо, що дає можливість продукувати теоретичне знання, завдяки якому вдається проникати в сутність речей, розкривати закони об'єктивного світу. Так відбувається якісний перехід від нижчого (чуттєвого) до вищого (раціонального) ступеня пізнання, тобто пізнання загальних, суттєвих, внутрішніх, необхідних властивостей речей, властивостей, недоступних для органів чуття.

Основними формами раціонального (логічного) пізнання є поняття, судження та умовиводи.

Поняття — форма мислення, в якій відображається клас предметів з їх істотними і загальними ознаками. Поняття є найпростішою за формою і чи не найскладнішою за змістом формою мислення. Поняття — це своєрідні комори знань. Змістом поняття є сукупність ознак, які мисляться в понятті, а обсягом — той клас предметів, які відображаються вданому понятті.

Поняття, як і уявлення, відображають предмети з їх ознаками. Проте в уявленні відображається один предмет, а в понятті — множина, в понятті — загальні, істотні, внутрішні та необхідні ознаки, а в уявленні, як правило, — одиничні, неістотні, зовнішні, випадкові. Поняття мають лише люди, а уявлення — і тварини.

Судження — форма мислення, в якій щось стверджується і яка є або істинною, або хибною. Судження завжди виражаються розповідними двоскладними реченнями.

Умовивід — форма мислення, з допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки — висновки. Завдяки умовиводам одержують нове, так зване вивідне знання. При цьому процес пізнання може рухатися як від знання більш загальних положень до менш загальних, часткових чи й одиничних (такі умовиводи називають індуктивними).

Упродовж віків точиться боротьба між емпіриками, які адекватним відображенням дійсності вважають чуттєві пізнання, і раціоналістами, котрі переоцінюють роль розуму і недооцінюють чуття. Емпірики, признаючи чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання, вважають, що зміст знання може бути представленим або як опис цього досвіду або може бути до нього зведеним. Араціональна пізнавальна діяльність зводиться ними до різного роду комбінацій того матеріалу, який дається вдосвіді, і пояснюється яктакий, що нічого не добавляє до чуттєвого змісту знань.

Переборення однобокості емпіризму і раціоналізму було досягнуто на основі аналізу процесу пізнання в органічному зв'язку з практичною діяльністю по перетворенню дійсності.

Процес пізнання має свої специфічні особливості в різних сферах дійсності. Так, осягнення соціальних процесів якісно відрізняється від пізнання природних явищ.

Я ка ж специфіка об'єкта соціального пізнання?

По-перше, суспільство є вищою, ніж природа, формою прояву організації матерії. Закони природи є результатом дії стихійних сил. У суспільстві ж дія законів проявляється через свідому діяльність людей.

По-друге, суспільство на відміну від природи є явищем, створеним у ході діяльності людей. Людина може змінювати природу, але остання була до неї і поза нею. Історичний процес є не що інше, як цілеспрямована діяльність людей, які переслідують свої інтереси й цілі.

По-третє, суспільство — це об'єкт, що включає в себе суб'єкт, оскільки воно формується в процесі об'єктивної діяльності людей. Суб'єкт соціального пізнання аналогічний суб'єктові пізнання в загальногносеологічному розумінні цього поняття. Це активнодіюча, наділена свідомістю і волею особистість чи соціальна група, людство.

Аналізуючи сутність і специфіку пізнання соціальних явищ, необхідно враховувати той факт, що між законами природи і законами суспільного розвитку є багато спільного. Це насамперед об'єктивність. Суспільство є частиною природи. Все фізичне і духовне життя людини нерозривно пов'язане з природою. І соціальне пізнання підпорядковується загальним закономірностям пізнавального процесу.

Разом з тим суспільне життя — це специфічна частина природи, яка крім загальних має ще й свої особливі закономірності.

По-перше, якщо закони природи вічні, то закони суспільного розвитку діють лише в межах відповідного конкретно-історичного періоду, а потім поступаються місцем новим законам.

По-друге, якщо закони природи діють незалежно від людини, то функціонування законів суспільного розвитку стає можливим завдяки діяльності людей. Люди є не лише безпосередніми учасниками соціальних процесів, а й їх творцями. Роль суб'єктивного фактора в соціальному житті, зокрема й у соціальному пізнанні, визначається тим, що соціальні явища пізнає не абстрактний суб'єкт, а конкретна людина (чи група людей).

По-третє, пізнання явищ суспільного життя відрізняється від пізнання природи ще й тим, що в цій сфері ведуться дослідження не тільки матеріальних зв'язків і закономірностей, а й закономірностей розвитку духовного світу людини.

По-четверте, дослідження соціальних явищ від природничо-наукового відрізняється тим, що фактичний матеріал тут часто неможливо спостерігати безпосередньо. Навіть природа, як писали древні, "любить ховатися". Що ж до людського буття, то сутність його свідомо приховується, чому служать могутні сучасні ідеологічні засоби. До того ж експерименти на суспільних процесах, як свідчить практика, можуть призвести (і призводили!) до трагічних наслідків, а при вивченні природи постійно звертаються до експериментів.

Ці особливості функціонування суспільних законів значною мірою визначають і специфіку їх пізнання, а саме:

— у пізнанні соціальних явищ суспільство виступає одно часно і як об'єкт, і як суб'єкт пізнання. Люди самі створюють свою історію (правда, вони не можуть не рахуватися з об'єктив

ними законами), вони ж і пізнають її. Об'єктом пізнання суспільних наук є суспільні, соціальні відносини, а суб'єктом пізнання залишається людина. Таким чином, сама соціальна дійсність виражає собою єдність суб'єкта й об'єкта пізнання. До того ж це єдина сфера пізнання, де суб'єкт і об'єкт можуть мінятися місцями; суспільні явища самі по собі значно складніші, ніж природні. Це пояснюється тим, що суспільна форма руху матерії є найскладнішою з усіх відомих. Закони розвитку суспільства не так чітко і відкрито проявляють себе, оскільки це закони— тенденції;

пізнання явищ суспільного життя завжди протікає в атмосфері особистісного ставлення суб'єкта до проблеми, що досліджується. А таке ставлення може або сприяти ефективності пізнання, або створювати додаткові перешкоди, гальмуючи процес досягнення істини.