31. Елементи податку, та характеристика.

Для пізнання природи податку необхідно чітко визначити основні елементи, які зумовлюють внутрішній зміст цього поняття.

До основних елементів податку відносять такі.

1. Суб'єкт оподаткування, або платник податків, — фізична або юридична особа, на яку законом покладено обов'язок платити податок.

Носій податку — фізична або юридична особа, що у кінцевому підсумку несе витрати по сплаті податку.

Суб'єкт оподаткування, чи платник, не завжди є дійсним його носієм, оскільки іноді податок перекладається на інших осіб, наприклад, обкладення митом якого-небудь товару зрозуміло, що воно буде перекладене на споживачів шляхом надбавки до ціни. Якщо суб'єкт оподаткування може перекласти свій податок на іншого, то він уже не є носієм податку.

2. Об'єкт оподаткування — явище, предмет чи процес, внаслідок наявності яких сплачується податок, тобто те, що обкладається податком (дохід, майно тощо). Часто і сама назва податку випливає з об'єкта, наприклад, поземельний, прибутковий, та ін.

Є два підходи до оцінки об’єкта: кількісний і натуральний; грошовий.

3. Джерело сплати податку – дохід суб’єкта (прибуток, заробітна плата, відсоток, рента), з якого сплачується податок. За деякими податками об’єкт і джерело збігаються.

4. База оподаткування — законодавчо закріплена частина доходів чи майна платника податків (за вирахуванням пільг), яка враховується при розрахунку суми податку, тобто сума, з якої стягується податок.

5. Ставка податку — розмір податку на одиницю обкладання; якщо виражена у відсотках, то називається „квота”.

Залежно від побудови податків розрізняють тверді й часткові ставки. Тверді ставки встановлюються в грошовому вираженні на одиницю об'єкта. Часткові ставки виражають у визначених частках об'єкта обкладання.

Часткові ставки є таких видів:

Пропорційні — діють в однаковому відсотковому відношенні до об'єкта оподаткування без урахування диференціації його величини.

Прогресивні — при збільшенні об’єкта оподаткування збільшується ставка податку. Якщо темпи зростання ставки податку відповідають темпу зростання об’єкта оподаткування, то це проста прогресія. Якщо темпи зростання ставки податку випереджують темпи зростання об’єкта оподаткування, то це складна прогресія (шкала ставок).

Регресивні — при збільшенні об’єкта оподаткування зменшується ставка податку.

Загалом видно, що прогресивні податки — це податки, тягар яких найбільше давить на осіб з великими доходами, регресивні податки найбільш важко вдаряють по фізичних і юридичних особах з незначними доходами.

6. Сфера дії податку — сукупність носіїв податку, на яких у кінцевому підсумку лягає його тягар.

7. Масштаб оподатковування — одиниця, яка береться в основу виміру об’єкта оподаткування; у промисловому податку масштабом може бути оборот підприємства чи його прибуток, його капітал, кількість робітників і верстатів, величина приміщення, плата за нього і т. ін.

8. Одиниця обкладання — одиниця виміру об'єкта (з податку на прибуток — грошова одиниця країни, з земельного податку — гектар, акр і т. ін.). Різниця між масштабом і одиницею обкладання полягає в тому, що в масштабі одиниця береться як принцип, а в одиниці обкладання — як міра.

9. Податковий оклад — сума податку, що сплачується суб'єктом з одного об'єкта.

10. Податкові пільги — законодавчо закріплений перелік умов, за наявності яких платник податку зменшує податкові зобов’язання (податкова соціальна пільга, знижки, відрахування та ін.).

11. Податковий період — термін, протягом якого завершується процес формування податкової бази, остаточно визначається розмір податкового зобов’язання.

33. Бюджетний устрій України.

Після проголошення незалежності України у 1991 році Верховною Радою України вперше ухвалений Закон “Про бюджетну систему України” з наступним його доповненням у 1995році. Згідно з цим Законом бюджетна система України будується на основі економічних відносин врегульованих нормами права з урахування державного і адміністративно-територіальних устроїв України. Таким чином бюджетна система України включає в себе:

1) місцеві бюджети;

2) Державний бюджет України.

До місцевих бюджетів належать бюджет автономної республіки Крим, обласні та районі бюджети, бюджети районів у містах і бюджети місцевого самоврядування (це бюджети територіальних громад сіл, селищ міст та їх об'єднань, а також бюджети міст Києва та Севастополя).

Сукупність показників доходів і видатків усіх бюджетів складає зведений бюджет України, який використовується для аналізу і визначення засад державного регулювання економічного й соціального розвитку України.

Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюджету Автономної республіки Крим, зведених бюджетів і її районів і бюджетів міст республіканського значення. В свою чергу зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області.

Таким же чином формується зведений бюджет району, бюджети місцевого самоврядування та інше.

Конституцією України, закріплено основні принципи побудови бюджетної системи України. Так, у статті 95 Конституції проголошено, що бюджетна система України будується на засадах справедливого й неупередженого розподіли суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

Бюджетна система України ґрунтується на таких принципах:

- принципи єдності (цілісності) бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиною бюджетною класифікацію доходів і видатків, єдністю порядку виконання бюджетів і ведення бухгалтерського обліку й звітності, єдністю регулювання бюджетних відносин;

- принцип збалансованості бюджетів витрати бюджету повинні відповідати доходам за відповідний бюджетний період;

- принцип повноти до складу доходів включаються усі доходи держави та органів місцевого самоврядування, що були отримані з будь-яких джерел. До складу видатків бюджету включаються будь-які бюджетні витрати, що здійснилися на потреби держави або місцевого самоврядування;

- принцип самостійності бюджетів – самостійність бюджетів забезпечується закріпленнями за ними відповідних джерел надходжень, правом на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України. Держава не несе відповідальності коштами держбюджету за бюджетні зобов'язання органів місцевого самоврядування, а органи місцевого самоврядування не несуть відповідальності за бюджетні зобов’язання держави;

- принцип обґрунтованості – бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках доходів й витрат бюджету, що здійснюються до затверджених нормативів і методик;

- принцип ефективності – усі учасники бюджетного процесу мають за мети при залучені мінімального обсягу бюджетних коштів досягти максимального результату;

- принцип цільового використання бюджетних коштів – бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетом;

- принцип субсидарності – розподіл видатків між державним бюджетом між місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами ґрунтується на максимальному наближенні суспільних послуг до їх споживача;

- принцип справедливості й неупередженості – бюджети будуються на засадах справедливого й неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;

- принцип публічності та прозорості – бюджети усіх рівній обговорюються та затверджуються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою автономної Республіки Крим, і відповідними радами;

- принцип відповідальності – кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за виконання відповідних бюджетів.

34. Організація фінансового контролю в державі.

Формально об’єктами фінансового контролю виступають фінансові показники діяльності усіх суб’єктів економічних відносин: дохід, прибуток, собівартість, витрати обігу, рентабельність, податкові платежі. У той же час фактичним об’єктом фінансового контролю є сукупний процес фінансово-господарської діяльності.

Суб’єктами фінансового контролю виступають, з одного боку, як державні, так і недержавні контролюючі структури, з іншого боку – підприємства всіх форм власності та фізичні особи.

Фінансовий контроль становить специфічний вид діяльності, який здійснюється всіма ланками державної влади і управління, а також недержавними структурами щодо забезпечення на базі законності відповідного рівня фінансової дисципліни, ефективного руху централізованих і децентралізованих фондів, а також пошуку шляхів удосконалення процесів розподілу та перерозподілу фінансових ресурсів в країні.

Фінансовий контроль, як економічну категорію, можна поділити на види за певними критеріями. Залежно від суб'єктів, які здійснюють фінансовий контроль, його поділяють на: державний, внутрішньогосподарський, аудиторський (незалежний), громадський.

Функції державного фінансового контролю розподіляються між вищими органами влади разом з функціями управління фінансовою системою. Державний контроль охоплює загальнодержавний та відомчий контроль.

Загальнодержавний фінансовий контроль здійснює Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів, Державне казначейство України, Державна податкова адміністрація України, спеціальні органи державного фінансового контролю до яких належать Рахункова палата та Контрольно-ревізійна служба України.

Особливе місце у системі органів державного фінансового контролю посідає Рахункова палата України, яка є постійно діючим органом контролю, що утворюється Верховною Радою України, здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від інших органів влади, звітує перед Верховною Радою України.

Важливим органом державного фінансового контролю з боку виконавчої влади є Державна контрольно-ревізійна служба, яка складається з Головного контрольно-ревізійного управління України, контрольно-ревізійних управлінь в Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, контрольно-ревізійних підрозділів та відділів в районах, містах, районах у містах.

Державна контрольно-ревізійна служба діє при Міністерстві фінансів України і підпорядковується Міністерству фінансів України. Контрольно-ревізійні управління на місцях підпорядковуються Головному контрольно-ревізійному управлінню України. Державна контрольно-ревізійна служба координує свою діяльність з місцевими Радами народних депутатів та органами виконавчої влади, фінансовими органами, державною податковою службою, іншими контролюючими органами.

Внутрішньогосподарський фінансовий контроль на підприємствах, в установах та організаціях здійснюється бухгалтеріями та фінансовими відділами цих підприємств, установ та організацій. Цей вид контролю спрямований на виявлення та усунення порушень та недоліків у фінансово - господарській діяльності підприємств, організацій та установ.

Аудит – це незалежний фінансовий контроль, який здійснюється незалежними контролюючими організаціями – аудиторськими фірмами, окремими аудиторами, і включає перевірку публічної фінансової звітності, бухгалтерського обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, правильності обліку, повноти і відповідності чинному законодавству.

Громадський фінансовий контроль – це контроль з боку суспільства за фінансовою діяльністю держави, місцевих органів влади. Він не має організованих форм і здійснюється представниками громадських організацій на засадах добровільності та безоплатності.

Особливістю попереднього фінансового контролю є те, що він здійснюється на етапі розробки та прийняття управлінського рішення з фінансових питань. Він пов’язаний із процесами визначення оптимального обсягу централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів у плановому періоді, а також з їх ефективним розподілом та використанням. Вихідною інформаційною базою для цього контролю є фактичні дані та фінансові показники минулих періодів. На рівні держави попередній фінансовий контроль проводиться на стадії розробки та прийняття законодавчих та нормативних актів у сфері фінансів.

Поточний фінансовий контроль становить оперативний контроль за реалізацією фінансової діяльності держави, місцевих органів влади, суб’єктів господарювання, дотриманням планових фінансових показників, виконанням вимог фінансової дисципліни тощо. Він здійснюється через аналіз, перевірки, обстеження діяльності фінансових органів, суб’єктів господарювання, його завдання – вчасно реагувати на зміни умов фінансової діяльності

Наступний фінансовий контроль здійснюється на завершальній стадії виконання планового завдання. Його мета – контроль за фінансовими результатами, порівняння фактичних і планових показників фінансової діяльності, оцінка ефективності проведеної роботи. Цей вид контролю є базою для попереднього контролю майбутнього періоду. Таким чином, існує тісний взаємозв’язок між попереднім, поточним та наступним фінансовим контролем.

Обов’язковий фінансовий контроль здійснюється згідно вимог нормативних актів і рішень відповідних органів державного контролю.

Ініціативний фінансовий контроль проводиться за власним бажанням суб’єктів господарювання.

Основними формами фінансового контролю є: перевірка, ревізія. Перевірка – це обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації або їх підрозділів. Наслідки перевірки оформляються довідкою або доповідною запискою. Ревізія – це форма документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності, спосіб документального викриття нестач, розтрат, привласнень і крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань

35. Фінанси міжнародних організацій та інституцій

Найбільш значущими в сучасних умовах міжнародними фінансовими інститутами є Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Група Всесвітнього банку.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) - міжурядова організація, призначена для регулювання валютний-кредитних відносин між державами-членами і надання їм фінансовій допомозі при валютних утрудненнях, що викликаються дефіцитом платіжного балансу, шляхом надання коротко - і середньострокових кредитів в іноземній валюті.

МВФ здійснює кредитні операції тільки з офіційними органами - казначействами, центральними банками, стабілізаційними фондами. Розрізняються кредити на покриття дефіциту платіжного балансу і на підтримку структурної перебудови економіки країн-членів.

Групу Всесвітнього банку утворюють декілька організацій, що виконують різні функції.

До Групи входять:

• Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР);

• Міжнародна асоціація розвитку (МАР);

• Міжнародна фінансова корпорація (МФК);

• Багатобічне агентство по гарантуванню інвестицій (МАГІ);

• Міжнародний центр по врегулюванню інвестиційних суперечок (МЦВІС).

Штаб-квартира Групи розташовується в м. Вашингтоні, округ Колумбію, США.

МБРР. Міжнародний банк реконструкції і розвитку, широко відомий як Всесвітній банк, є основною кредитною установою Групи. Він є найкрупнішим кредитором проектів розвитку в країнах, що розвиваються, з середнім рівнем доходів на душу населення (більше 1,445 дол. США)

МАР. Міжнародна асоціація розвитку, створена в 1960 році, надає допомогу найбіднішим країнам, які не можуть собі дозволити брати позики МБРР.

МФК. Міжнародна фінансова корпорація була створена в 1956 році для стимулювання роботи приватного сектора в країнах, що розвивалися. Вона здійснює це шляхом фінансування проектів приватного сектора, надаючи допомогу компаніям миру, що розвивається, в мобілізації фінансів на міжнародних фінансових ринках, консультуючи і сприяючи підприємствам і місцевим органам самоврядування.

МАГІ. Багатобічне агентство по гарантуванню інвестицій було створено в 1988 році для надання допомоги країнам, що розвивалися, в залученні іноземних інвестицій через надання інвесторам гарантій від політичних ризиків. До цих ризиків відносяться експропріація, військові дії, цивільні безлади, порушення умов контракту і переклади валют. Типовий страховий поліс МАГИ гарантує інвестиції протягом 15 років і може бути продовжений до 20 років, при цьому на сьогодні гранична сума, що гарантується за одним проектом, складає 50 млн. дол. США. МАГИ також консультує країни, що розвиваються, з питань, пов'язаних з шляхами залучення іноземних інвестицій. Сьогодні членами МАГІ є 151 країна.

МЦВІС. Міжнародний центр врегулювання інвестиційних суперечок, створений в 1966 році, стимулює потік інвестицій, завдяки забезпеченню умов для проведення примирливих і арбітражних переговорів між урядами і іноземними інвесторами. Він також видає рекомендації і публікує праці за законодавством про іноземні інвестиції. В даний час членами МЦВІС є 131 країна.

БМР є старим з існуючих міжнародних валютний-фінансових організацій капіталістичного миру. Він був створений в 1930 році.

БМР призначалася роль механізму, сприяючого випуску і розповсюдженню облігацій німецької позики на ринках приватних капіталів. Він повинен здійснювати розрахунки по цій позиці і конверсію доходів від позики в репараційні платежі.

Основний капітал банку встановлений в 1,5 млрд. золотих швейцарських франків. Один золотий франк містить 0,29 р. чистого золота. Капітал роздільний на 600 тис. акцій.

Всесвітня торгова організація (ВТО). покликана регулювати торговий-політичні відносини учасників організації у сфері міжнародної торгівлі на основі пакету угод т.з. Уругвайського раунду багатобічних торгових переговорів (1986-1994 рр.).

Головним завданням ВТО є лібералізація світової торгівлі шляхом її регулювання переважно тарифними методами при послідовному скороченні рівня імпортних мит, а також усуненні різних нетарифних бар'єрів, кількісних обмежень і інших перешкод в міжнародному обміні товарами і послугами. Основоположними принципами і правилами ГАТТ/ВТО, є: надання режиму найбільшого сприяння в торгівлі на недискримінаційній основі; взаємне надання національного режиму товарам і послугам іноземного походження; регулювання торгівлі переважно тарифними методами; відмова від використання кількісних обмежень; вирішення торгових суперечок шляхом консультацій і переговорів і т.д.

36. Сутність та функції міжнародних фінансів

Міжнародні фінанси являють собою сукупність відносин зі створення і використання грошових коштів, необхідних для здійснення зовнішньоекономічної діяльності державами, фірмами, іншими юридичними та фізичними особами.

Рух грошових потоків у світовому господарстві здійснюється за такими напрямами:

• взаємовідносини між господарюючими суб’єктами різних країн;

• взаємовідносини держави з урядами інших країн та міжнародними організаціями;

• взаємовідносини держави та суб’єктів світогосподарських зв'язків з міжнародними фінансовими інституціями. Суб'єктами міжнародних фінансових відносин виступають таким чином уряди, підприємства, фірми, банки, установи, фізичні особи.

Сутність розподільчої функції полягає у тому, що через механізм міжнародних фінансів здійснюється грошовий розподіл і перерозподіл світового продукту. Такий розподіл і перерозподіл є не хаотичним, а визначається об’єктивними закономірностями: капітал рухається в пошуках найбільшої норми прибутку; важливим чинником є ризики, пов’язані з отриманням прибутку; рух капіталів відображає також дію закону пропорційного розвитку. Певний вплив на розподіл світового суспільного продукту має й політика (інтереси) суб’єктів міжнародних відносин.

Контрольна функція базується на тому, що міжнародні фінанси відображають рух суспільного продукту в грошовій, тобто універсальній (зіставлюваній), формі. Це дає можливість здійснювати у будь-який час, на будь-якому етапі облік та аналіз руху світового суспільного продукту в грошовій формі.

На сучасному етапі міжнародні фінанси набули форми досить складної системи міжнародних потоків грошових коштів і пов’язаних з ними відносин.

37. Суть, функції та принципи страхування.

За природою, суттю і формами прояву страхування належить до складних категорій і явищ. Зовнішньо воно виглядає як рух грошових коштів, який здійснюється під впливом цивільно-правових договірних відносин або обов'язкових відносин під впливом законів, встановлених державою. Використання грошових коштів у страхуванні має ознаки фінансового і кредитного характеру одночасно: страхові компанії перерозподіляють грошові потоки, страхові платежі вносяться до страхового випадку, при страхуванні життя перерозподілений інвестиційний дохід приєднується до сплачених внесків подібно приєднанню у банках відсотків до депозитного вкладу. Різноманітність прояву зовнішності (форми) і внутрішності (суті) страхування приводить до його різних трактувань.

Теоретики і практики страхування одностайно трактують причини його появи. Розпочинаючи з XIX століття, такою причиною вважається ризик, хоч в радянський період відбувся відхід від такого пояснення. Радянські економісти - страховики, розпочинаючи від В.К.Райхера і закінчуючи Л-І..Мотильовим та Л.І.Рейтманом, необхідність і природу страхування обґрунтовували існуванням передбаченого К.Марксом страхового фонду, котрий утворюється в процесі розподілу сукупного суспільного продукту, вони не заперечували впливу несприятливих чи випадкових подій, але вихід на перше місце страхового фонду автоматично переміщав на друге місце наявність ризиків як причину страхування. Стосовно визначення (дефініції) страхування, його функцій і принципів такої одностайності немає.

Закон України "Про страхування" (редакція 2001 року) трактує його як "вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, котрі формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів".

Погляди українських і зарубіжних економістів на функції страхування достатньо близькі, хоч розуміння змісту функцій є дещо різним. На цій підставі функціями страхування, на нашу думку, слід вважати такі:

1) ризикову (функція страхового захисту), котра передбачає передачу ризику за плату від страхувальника до страховика та тримання таким чином страхового захисту;

2) фінансову, котра полягає в утворенні і використанні страхового фонду, а також в управлінні ним та грошовими потоками з інших джерел з метою отримання страховим підприємством доходів і прибутку;

3) заощаджувальну, котра дозволяє зменшувати витрати страхувальника на відшкодування збитків в ризиковому страхуванні та на нагромадження додаткових коштів при страхуванні життя;

4) попереджувальну, котра дозволяє уникати страхових випадків або змен­шувати їх наслідки.

Принцип наявності страхового ризику означає, що страхувати можливо тільки ті об'єкти, яким загрожує певний реальний ризик (англійська формула "без ризику немає страхування"). Принцип наявності страхового інтересу означає, що страхувальник тільки тоді страхуватиме об'єкт, коли відчуватиме матеріальну зацікавленість в результатах страхування, тобто коли воно захистить його від ризику знищення, пошкодження чи втрати. Від незначних ризиків захищаються самострахуванням. Принцип максимальної добросовісності можна назвати принципом взаємної правдивості. Він передбачає, що страховик і страхувальник повинні бути відвертими і правдивими. Страхувальник повинен надати страховику всю інформацію про об'єкт страхування для оцінки ризику і визначення ціни страхування. Він же повинен сплатити страхові платежі. Страховик повинен правильно визначити збиток і згідно з умовами договору виплатити страхове відшкодування. Порушення цього принципу веде до відмови у виплаті, воно ж часто є причиною більшості страхових злочинів.

Принцип реальності страхового захисту означає створення умов, при яких страхування досягне своєї мети - забезпечить відшкодування заподіяних збитків. Реалізація цього принципу, в свою чергу, вимагає дотримання п'яти конкретних принципів, а саме: 1) цільового характеру страхування; 2) платності; 3) повноти; 4) неперервності; 5) поворотності.

Принцип цільового характеру передбачає укладення окремих договорів страхування на кожен різнорідний ризик. Одним страховим договором захиститися від усіх ризиків неможливо внаслідок різної імовірності настання ризиків, різних об'єктів страхування та різних розмірів збитків.

Принцип платності передбачає плату за передачу ризику від страхувальника до страховика. Цей принцип забезпечує товарний характер страхової послуги. Безплатного страхування не буває, бо без сплати платежів неможливо сформувати резерви і забезпечити окупність та прибутковість страхової діяльності.

Принцип повноти страхування означає, що для повного відшкодування збитків треба страхувати об'єкти від усіх реальних ризиків на повну (дійсну) вартість цих об'єктів.

Принцип неперервності страхування передбачає, що з метою гарантованого отримання страхового захисту об'єкти треба страхувати неперервно, бо під час відсутності договору страхування (перерви у страхуванні) може настати небажана подія, котра завдасть значних збитків.

Принцип поворотності передбачає виплату страхових платежів у вигляді страхового відшкодування або страхової суми при настанні страхового випадку. При страхуванні життя цей принцип реалізується для усіх застрахованих, при загальному (ризиковому) страхуванні - тільки для застрахованих, з котрими трапився страховий випадок.

38. Фінансові категорії

Фнансові категорії слід розглядати як інструменти створення, розподілу і використання фондів фінансових ресурсів для задоволення потреб розвитку суб'єктів господарювання та держави.

Фінансові ресурси утворюється в процесі матеріального виробництва, де створюється нова вартість і внаслідок цього виникає валовий внутрішній продукт.

Важливою фінансовою категорією є фінанси підприємницьких структур, які відображають різноманітні фонди фінансових ресурсів, що створюються і використовуються на виробництво і реалізацію продукції, робіт і послуг в різних галузях економіки. Організація і функціонування фінансів підприємницьких структур ґрунтуються на відповідних принципах. До них слід віднести: комерційний розрахунок, господарську і фінансову незалежність, фінансову відповідальність, матеріальну зацікавленість тощо.

Основним фінансовим ресурсом підприємства є власний капітал. Власний капітал підприємства – це різниця між загальною сумою активів і сумою зовнішніх зобов'язань підприємства (позиковим капіталом). Його величина може бути визначена тільки розрахунком на основі даних балансу. Власний капітал підприємства складається із статутного капіталу, додаткового та резервного капіталу, нерозподіленого прибутку. Для більшості підприємств основним елементом власного капіталу є статутний капітал.

Крім власного капіталу підприємство має позиковий капітал. Позиковий капітал – частина активів підприємства, що профінансована кредиторами всіх видів.

Основні засоби – це матеріальні активи, чий очікуваний термін корисного використання становіть понад один рік, або які використовуються в процесі виробничого циклу, що триває більш одного року.

Основні виробничі засоби є частиною основних засобів, які беруть участь у процесі виробництва тривалий час, зберігаючи при цьому натуральну форму.

Діяльність підприємницьких структур зі створення та реалізації продукції здійснюється в процесі поєднання основних виробничих засобів, оборотних засобів та праці.

Амортизація – це систематичний розподіл вартості основних засобів протягом строку їх експлуатації. Зношена частка вартості основних засобів, що перенесена на готову продукцію, в міру реалізації останньої поступово нагромаджується в грошовій формі в амортизаційному фонді, який використовується для відтворення основних засобів.

Оборотні кошти (капітал) – це кошти, що авансовані в оборотні виробничі фонди (виробничі запаси сировини, матеріалів, палива, тари, залишки незавершеного виробництва та витрати майбутніх періодів) і фонди обігу (готова продукція та кошти за продукцію). Оборотні фонди споживаються в одному виробничому циклі, їхня вартість цілком переноситься на вартість виготовленої продукції. Для забезпечення безперервного виробництва, реалізації продукції та отримання прибутку підприємству необхідні одночасно і оборотні виробничі фонди, і фонди обігу.

Прибуток – це одна з основних фінансових категорій, яка виражає грошову вартість реалізованого чистого доходу, основна форма грошових нагромаджень господарських суб’єктів. Прибуток характеризує фінансовий результат підприємницької діяльності підприємства, є показником, що найбільш повно відображає ефективність виробництва, обсяг та якість реалізованої продукції, рівень її собівартості. Прибуток є джерелом фінансування різних за економічним змістом потреб: сплати податків, формування фінансових ресурсів підприємств. За рахунок прибутку здійснюється формування в значному обсязі бюджетних коштів держави, фінансування на подальший розвиток підприємств, матеріальне заохочення і соціальні виплати працівникам та ін.

Співвідношення прибутку з авансованою вартістю, поточними витратами або обсягом реалізації продукції тощо характеризує поняття рентабельності. На відміну від прибутку підприємства, який показує позитивний результат підприємницької діяльності, рентабельність характеризує ефективність цієї діяльності.

В ринковій економіці існує система показників рентабельності: рентабельність продукції, рентабельність продажу, рентабельність активів, рентабельність інвестицій, рентабельність власного капіталу та ін. Показники рентабельності використовуються в процесі аналізу фінансово-господарської діяльності, при ухваленні управлінських рішень, рішень потенційних інвесторів про участь у фінансуванні інвестиційних проектів. Вони є одним з індикаторів конкурентоспроможності підприємства.

Центральною ланкою фінансової системи, через яку здійснюється вплив фінансів на економічний і соціальний розвиток країни є фінансова категорія – державні фінанси.

Наявність державних фінансів об'єктивно зумовлена необхідністю розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту (ВВП) між верствами населення, підприємницькими структурами і окремими територіями. частина його в грошовій формі поступає в державний бюджет – централізований фонд фінансових ресурсів держави, який використовується для виконання покладених на неї функцій. Він знаходиться в розпорядженні центральних органів влади і використовується для фінансування заходів загальнодержавного значення.

Державний бюджет є частиною бюджетної системи України, яка включає в себе окрім державного бюджету також і місцеві бюджети.

Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах і бюджети місцевого самоврядування. Бюджетами місцевого самоврядування визнаються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їхніх об'єднань. Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим і зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя.

Сукупність заходів держави щодо організації та використання фінансів для забезпечення економічного і соціального розвитку формує бюджетну політику держави.

Доходи бюджету – сума коштів, що мобілізується державою для забезпечення своєї діяльності. В процесі утворення доходів бюджету відбувається оперативне вилучення на користь держави частини валового внутрішнього продукту. На цій підставі виникають фінансові взаємодії держави з підприємствами і населенням.

Податки (збори, обов'язкові платежі) – це обов'язкові внески до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, що здійснюються платниками у порядку і на умовах, що визначаються чинним законодавством України.

Податкові платежі – обов'язкові збори, які стягуються з платників за умови конкретного еквівалентного обміну між державою та платником (плата за воду, землю)

В Україні є загальнодержавні податки і збори, місцеві податки і збори. Найважливішими прямими податками в податковій системі України є податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб, з непрямих податків – податок на додану вартість, акцизний збір, митні збори.

Видатки бюджету – це сума коштів, що витрачається державою для забезпечення своїх функцій.

Сума перевищення видатків над доходами утворює дефіцит державного бюджету. для покриття дефіциту державного бюджету використовується державний кредит. У цьому випадку держава є позичальником, а населення і підприємницькі структури, тобто фізичні і юридичні особи, – кредиторами.

Фінансові відносини, що виникають між економічними суб'єктами у зв'язку з передачею один одному в тимчасове користування вільних коштів (вартості) на засадах зворотності, платності та добровільності, називаються кредитом. Призначення кредиту як фінансової категорії - задоволення тимчасових потреб в додаткових коштах одних економічних суб'єктів та сприяння вигідному розміщенню вільних коштів – для інших.

Сукупність економічних відносин між державою в особі його органів влади і управління, з одного боку, і фізичних та юридичних осіб – з іншого, з приводу формування загальнодержавного фонду грошових ресурсів становлять державний кредит.

Як фінансова категорія державний кредит є формою вторинного перерозподілу валового внутрішнього продукту. Його джерелом є вільні кошти населення, підприємств і організацій. Державний кредит має строк повернення і ціну в формі процента. Джерелом його повернення є доходи бюджету.

У випадку міждержавного кредиту, коли одні держави виступають кредиторами, а інші позичальниками, величину одержаних зовнішніх позик і нарахованих процентів включають до державного боргу.

Зовнішні позики надаються за рахунок бюджетних коштів або спеціальних урядових фондів. У сучасних умовах кредиторами держави можуть бути міжнародні фінансові інститути (Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Європейський банк реконструкції та розвитку тощо).

Існування державного кредиту призводить до появи державного боргу. Державний борг як фінансова категорія – це сума з усіх випущених і не погашених боргових зобов'язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх), включаючи гарантії, видані за кредитами іноземним позичальникам, місцевим органам влади, державним підприємствам. Величина боргу характеризує стан економіки і фінансів держави, ефективність функціонування її урядових структур. Державний борг має економічно обґрунтовані межі і гарантується всім майном, що перебуває у загальнодержавній власності.

В сучасній фінансовій науці крім державних фінансів, фінансів на рівні підприємств виділяють фінансову категорію – фінанси домашнього господарства.

фінанси домашнього господарства (домогосподарства) як і фінанси суспільства в цілому є економічними грошовими відносинами з приводу формування і використання фондів грошових коштів з метою забезпечення матеріальних і соціальних умов життя членів домогосподарства та їх відтворення.

П ід домашнім господарством розуміється господарство, яке ведеться однією або декількома особами, що проживають спільно і мають загальний бюджет. Домогосподарство об'єднує всіх найнятих робітників, власників крупних і дрібних капіталів, землі, цінних паперів, які зайняті і не зайняті в суспільному виробництві.

Самостійною ланкою фінансової системи є державні цільові фонди. Державні цільові фонди як фінансова категорія – це фонди фінансових ресурсів, що створені державою для задоволення соціальних та економічних потреб населення, для витрат на розширене виробництво, для розвитку науково-технічного потенціалу держави тощо. Для надання певних соціальних гарантій населенню у разі досягнення непрацездатного віку, у випадку хвороби, інвалідності, втрати годувальника, роботи та ін. створені позабюджетні цільові фонди. До їхнього числа належать: Державний пенсійний фонд, Державний фонд соціального страхування з тимчасової втрати непрацездатності, державний фонд соціального страхування на випадок безробіття, державний фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

Складовою частиною категорії фінансів є страхування. Це сукупність економічних відносин, що виникають з приводу формування страхового фонду і його використання для відшкодування вірогідного збитку, нанесеного фізичним та юридичним особам в результаті непередбачених несприятливих подій.

Таким чином, фінансові категорії відображають різноманітні функції фінансів та фінансової системи.

39. Характеристика загальнодержавних позабюджетних фондів, створених в Україні.

Пенсійний фонд. Фонд є центральним органом виконавчої влади, що здійснює керівництво та управління солідарною системою загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, проводить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та готує документи для її виплати. Здійснює виплати допомоги на поховання. Контролює цільове використання коштів.

Пенсійний фонд був створений у січні 1992 року, а з серпня 2003 року Закон України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування « передбачає перетворення Пенсійного фонду у самоврядну неприбуткову організацію, яка організовує та здійснює свою діяльність на підставі статуту, що затверджується його правлінням.

Основними завданнями Пенсійного фонду України є:

1) забезпечення фінансування витрат на виплату пенсій відповідно до законів України;

2) збір і акумуляція внесків, призначених для пенсійного забезпечення і виплати допомоги;

3) розширення відновлення засобів Пенсійного фонду України на основі принципів самофінансування;

4) участь у фінансуванні програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів та інших категорій населення й у страхуванні здоров`я пенсіонерів через страхові компанії;

5) організація міжнародного співробітництва у сфері пенсійного забезпечення;

6) контроль за своєчасним надходженням страхових внесків у даний фонд;

7) контроль за правильним використанням засобів фонду;

8)участь у підготовці пропозицій до державних програм соціального розвитку;

9) участь у підготовці нормативних актів, спрямованих на вдосконалення системи пенсійного забезпечення і порядку підвищення розміру пенсій у зв`язку зі зміною індексу споживчих цін тощо.

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності здійснює управління загальнодержавним соціальним страхуванням у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням.

Загальнообов`язкове державне соціальне страхування у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, що гарантується державою, передбачає:

– матеріальне забезпечення громадян у зв`язку з втратою заробітку внаслідок тимчасової втрати працездатності (включаючи догляд за хворою дитиною, дитиною-інвалідом, хворим членом сім`ї), вагітності та пологів, догляду за малолітньою дитиною;

– часткову компенсацію витрат, пов`язаних із народженням дитини, смертю застрахованої особи або члена її сім`ї;

– надання соціальних послуг за рахунок бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, що формується шляхом сплати внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також за рахунок інших джерел, передбачених законодавством.

Фонд соціального страхування на випадок безробіття. Фонд соціального страхування на випадок безробіття є важливим атрибутом ринкової економіки. Він створюється на державному та регіональному рівнях. Метою створення фонду є сприяння забезпеченню ефективної зайнятості , запобігання безробіття, створення нових робочих місць та інше.

Розміри страхових внесків до Фонду встановлюються на календарний рік.

Управління коштами здійснює Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття як некомерційна самоврядна організація.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Фонд соціального страхування від нещасних випадків та професійних захворювань створюється з метою проведення профілактичних заходів з охорони праці, відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків, відшкодуванням їм завданої матеріальної та моральної шкоди.

Збори на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, на соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності, на соціальне страхування на випадок безробіття, на соціальне страхування від нещасних випадків сплачуються одночасно з одержанням засобів на оплату праці в установах банків.

У випадку недостачі коштів на оплату праці в платника зборів і виплати зборів в повному обсязі видача засобів на оплату праці і плата зборів здійснюється в пропорційних розмірах.

40. Економічна суть та призначення бюджету.

Державний бюджет з’являється практично з появленням держави. Початківцем бюджету і процесу його затвердження являється Великобританія. Бюджет – слово запозичене з англійської мови (budget), що перекладається як “шкіряний мішок, торба, гаманець”. Бюджет представляє собою фінансові відношення держави з суб’єктами господарювання, а також населенням згідно формування та використання централізованого фонду грошових ресурсів для забезпечення функцій держави, передбачених конституцією. Через державний бюджет держава організує перерозподіл створеного національного доходу між виробничими і невиробничими сферами, між галузями і регіонами держави.

По формі державний бюджет представляє собою розпис доходів і розходів держави на визначений строк (як правило на рік), затверджену в законодавчому порядку.

За рахунок доходів через установлення норми податків, зборів, відрахувань формується фінансова база діяльності держави, а за рахунок видатків забезпечуються державне управління, економічні та соціальні потреби членів суспільства.

Функціями державного бюджету є:

- акумулювання коштів, необхідних для фінансування державних заходів;

- перерозподіл валового внутрішнього продукту з метою забезпечення соціальної справедливості;

- вплив держави на економічні, соціальні, національні, регіональні процеси;

- макроекономічна стабілізація і економічне зростання. На формування і використання бюджету впливає низьке факторів, які можна поділити на політичні, економічні та соціальні.

Політичні фактори відображають політичну ситуацію в країні, яка може істотно вплинути на формування бюджету та використання бюджетних коштів. До них належать адміністративна та регіональна структури управління державою, виконання нею регулюючої, оборонної та правозахисної функцій держави, політична стабільність у суспільстві.

Економічні фактори пов’язані з макроекономічними процесами, що відбуваються в державі. До них належать обсяги вироблених ВВП та національного доходу, економічне зростання чи спад виробництва, рівень розвитку економіки країни, продуктивність суспільної праці, пріоритетні напрями виконання державою економічних і соціальних завдань, рівень інфляції та рівень безробіття в країні, модель податкової політики, рівень НТП, масштаби структурних зрушень в економічних та галузевих пропорціях розвитку, методи господарювання на підприємствах усіх форм власності.

Соціальні фактори формування та використання бюджету зумовлені соціальними та демографічними обставинами. Зокрема це соціальний захист та соціальне забезпечення населення, обсяг фінансових коштів, що спрямовуються на освіту та охорону здоров'я, обсяг реальних доходів населення, розмір мінімальної заробітної плати та споживчого кошика, природний приріст (скорочення) населення та міграційний приріст (скорочення) населення.

Важливим напрямом бюджетної політики є фінансове забезпечення розвитку агропромислового комплексу, а саме :

1) підтримка виробництва продукції тваринництва, меліорації й охорони земель, лісовідновлення, охорони водних ресурсів, наукових досліджень, розвиток соціальної сфери на селі тощо;

2) проведення цінової політики з метою досягнення паритетності товарообміну між продукцією підприємств сільського господарства та іншими галузями економіки;

3) перегляд митних тарифів на імпорт окремих видів сільськогосподарської продукції з метою захисту вітчизняного ринку;

4) використання іноземних кредитів на розвиток нових технологій, переоснащення підприємств переробної промисловості, розбудову фермерських господарств тощо.

Вагома складова бюджету є фінансування державного управління, національної оборони та правоохоронної діяльності, а також фінансове забезпечення і фінансування розвитку освіти закладів науки і культури.

Важливою задачею бюджету держави є фінансування соціального забезпечення і соціальний захист населення. Це пенсійне забезпечення, фінансування закладів і програм, соціального забезпечення неповнолітніх і молоді; на утримання будинків-інтернатів для старих та інвалідів, державна допомога малозабезпеченим сім’ям, житлові субсидії населенню тощо.

Обсяг коштів, які спрямовуються на соціальне забезпечення і соціальний захист населення залежить від фінансових можливостей держави, які визначаються обсягом ВВП та науково-обґрунтованим обсягом фонду споживання.

41. Організація сутність та призначення бюджету.

Он же 40.

42. Організація фінансового контролю в Україні.

Формально об’єктами фінансового контролю виступають фінансові показники діяльності усіх суб’єктів економічних відносин: дохід, прибуток, собівартість, витрати обігу, рентабельність, податкові платежі. У той же час фактичним об’єктом фінансового контролю є сукупний процес фінансово-господарської діяльності.

Суб’єктами фінансового контролю виступають, з одного боку, як державні, так і недержавні контролюючі структури, з іншого боку – підприємства всіх форм власності та фізичні особи.

Фінансовий контроль становить специфічний вид діяльності, який здійснюється всіма ланками державної влади і управління, а також недержавними структурами щодо забезпечення на базі законності відповідного рівня фінансової дисципліни, ефективного руху централізованих і децентралізованих фондів, а також пошуку шляхів удосконалення процесів розподілу та перерозподілу фінансових ресурсів в країні.

Фінансовий контроль, як економічну категорію, можна поділити на види за певними критеріями. Залежно від суб'єктів, які здійснюють фінансовий контроль, його поділяють на: державний, внутрішньогосподарський, аудиторський (незалежний), громадський.

Функції державного фінансового контролю розподіляються між вищими органами влади разом з функціями управління фінансовою системою. Державний контроль охоплює загальнодержавний та відомчий контроль.

Загальнодержавний фінансовий контроль здійснює Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів, Державне казначейство України, Державна податкова адміністрація України, спеціальні органи державного фінансового контролю до яких належать Рахункова палата та Контрольно-ревізійна служба України.

Особливе місце у системі органів державного фінансового контролю посідає Рахункова палата України, яка є постійно діючим органом контролю, що утворюється Верховною Радою України, здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від інших органів влади, звітує перед Верховною Радою України.

Важливим органом державного фінансового контролю з боку виконавчої влади є Державна контрольно-ревізійна служба, яка складається з Головного контрольно-ревізійного управління України, контрольно-ревізійних управлінь в Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, контрольно-ревізійних підрозділів та відділів в районах, містах, районах у містах.

Державна контрольно-ревізійна служба діє при Міністерстві фінансів України і підпорядковується Міністерству фінансів України. Контрольно-ревізійні управління на місцях підпорядковуються Головному контрольно-ревізійному управлінню України. Державна контрольно-ревізійна служба координує свою діяльність з місцевими Радами народних депутатів та органами виконавчої влади, фінансовими органами, державною податковою службою, іншими контролюючими органами.

Внутрішньогосподарський фінансовий контроль на підприємствах, в установах та організаціях здійснюється бухгалтеріями та фінансовими відділами цих підприємств, установ та організацій. Цей вид контролю спрямований на виявлення та усунення порушень та недоліків у фінансово - господарській діяльності підприємств, організацій та установ.

Аудит – це незалежний фінансовий контроль, який здійснюється незалежними контролюючими організаціями – аудиторськими фірмами, окремими аудиторами, і включає перевірку публічної фінансової звітності, бухгалтерського обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, правильності обліку, повноти і відповідності чинному законодавству.

Громадський фінансовий контроль – це контроль з боку суспільства за фінансовою діяльністю держави, місцевих органів влади. Він не має організованих форм і здійснюється представниками громадських організацій на засадах добровільності та безоплатності.

Особливістю попереднього фінансового контролю є те, що він здійснюється на етапі розробки та прийняття управлінського рішення з фінансових питань. Він пов’язаний із процесами визначення оптимального обсягу централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів у плановому періоді, а також з їх ефективним розподілом та використанням. Вихідною інформаційною базою для цього контролю є фактичні дані та фінансові показники минулих періодів. На рівні держави попередній фінансовий контроль проводиться на стадії розробки та прийняття законодавчих та нормативних актів у сфері фінансів.

Поточний фінансовий контроль становить оперативний контроль за реалізацією фінансової діяльності держави, місцевих органів влади, суб’єктів господарювання, дотриманням планових фінансових показників, виконанням вимог фінансової дисципліни тощо. Він здійснюється через аналіз, перевірки, обстеження діяльності фінансових органів, суб’єктів господарювання, його завдання – вчасно реагувати на зміни умов фінансової діяльності

Наступний фінансовий контроль здійснюється на завершальній стадії виконання планового завдання. Його мета – контроль за фінансовими результатами, порівняння фактичних і планових показників фінансової діяльності, оцінка ефективності проведеної роботи. Цей вид контролю є базою для попереднього контролю майбутнього періоду. Таким чином, існує тісний взаємозв’язок між попереднім, поточним та наступним фінансовим контролем.

Обов’язковий фінансовий контроль здійснюється згідно вимог нормативних актів і рішень відповідних органів державного контролю.

Ініціативний фінансовий контроль проводиться за власним бажанням суб’єктів господарювання.

Основними формами фінансового контролю є: перевірка, ревізія. Перевірка – це обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації або їх підрозділів. Наслідки перевірки оформляються довідкою або доповідною запискою. Ревізія – це форма документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності, спосіб документального викриття нестач, розтрат, привласнень і крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань

43. Державне управління фінансами.

В управлінні фінансами виділяють об’єкти і суб’єкти управління.

У якості об’єктів управління виступають різні форми та методи фінансових відносин. Суб’єктами є ті організаційні структури, які здійснюють управління (фінансові державні органи, фінансові відділи підприємств та ін.). Сукупність усіх організаційних структур, що здійснюють управління фінансами, створює фінансовий апарат.

Основним завданням органів управління фінансовою системою в державі є забезпечення злагодженості функціонування окремих сфер і ланок фінансових відносин. Це досягається чітким розмежуванням функцій і повноважень між фінансовими органами та інституціями.

В управлінні фінансами виділяють декілька функціональних елементів: планування, стратегічне та оперативне управління, контроль.

Планування посідає важливе місце в системі управління фінансами. Об’єктом фінансового планування є фінансова діяльність держави та суб’єктів господарювання, а результатом – складання фінансових планів. У ході планування держава та суб’єкти господарювання оцінюють стан своїх фінансів, виявляють можливість збільшення фінансових ресурсів, розробляють напрямки їх ефективного використання.

В системі органів управління фінансами доцільно виділяти органи стратегічного та оперативного управління фінансами.

Стратегічне управління – це загальне управління фінансами, яке включає дії, що розраховані на довгострокову перспективу і вирішення глобальних завдань розвитку фінансової системи країни. Здійснюється вищими органами державної влади та управління: Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України. У сферу безпосередньо державного управління входять лише державні фінанси.

У сфері управління фінансами до повноважень Верховної Ради України належать: розгляд проекту та затвердження Закону про Державний бюджет України, контроль за виконанням Державного бюджету, прийняття рішення щодо звіту про його виконання, розгляд та затвердження усіх законодавчих актів, що стосуються фінансової системи та фінансової політики в країні, контроль за їх виконанням, контроль за використанням позик, одержаних Україною, затвердження всіх рішень, що пов’язані з фінансовою політикою держави.

У сфері управління фінансами до головних повноважень Кабінету Міністрів України відносяться: розробка та реалізація стратегічних напрямків єдиної державної фінансової політики, розробка проекту закону про Державний бюджет України, забезпечення виконання затвердженого Верховного Радою Державного бюджету України та подання звіту про його виконання, забезпечення виконання усіх законів, що стосуються фінансової політики держави.

Оперативне управління фінансами – це поточне управління фінансами, що становить комплекс заходів, які розробляються на основні оперативного аналізу фінансової ситуації, фінансового планування, контролю та регулювання, складання та виконання фінансових планів. Оперативне управління фінансами – це головна функція апарату фінансової системи держави: Міністерства фінансів України, Державного казначейства, Державної податкової адміністрації, фінансових управлінь (відділів), міністерств, відомств, місцевих Рад, фінансових служб підприємств та організацій.

Центральним спеціалізованим органом державної виконавчої влади з управління фінансами є Міністерство фінансів України, яке входить до складу і підпорядковується Кабінету Міністрів, втілює у життя фінансову політику держави. Основні функції Міністерства фінансів: розробка та реалізація основних напрямків фінансової політики держави, забезпечення її втілення в життя;забезпечення стабільності державних фінансів, їх активного впливу на соціально-економічний розвиток країни; організація бюджетного процесу, складання проекту та забезпечення виконання Державного бюджету України; концентрація фінансових ресурсів на пріоритетних напрямках соціально-економічного розвитку України та її регіонів; аналіз підсумків виконання бюджетів усіх рівнів; удосконалення методів фінансово-бюджетного планування; проведення роботи з розвитку фінансового ринку: ринку цінних паперів, кредитного ринку, ринку фінансових послуг; здійснення фінансового контролю за раціональним та цільовим використанням бюджетних коштів, коштів державних цільових фондів; регулювання фінансової діяльності суб’єктів господарювання через встановлення правил здійснення фінансових операцій, форм фінансових документів, порядку і стандартів бухгалтерського обліку та фінансової звітності.

Особливим підрозділом Міністерства фінансів України, що спеціально займається виконанням Державного бюджету України, є Державне казначейство України. Таким чином, Міністерство фінансів України організовує виконання Державного бюджету через Державне Казначейство та його територіальні органи.

Основним критерієм, на якому базується виконання бюджетів, є забезпечення надходжень податків, зборів та обов’язкових платежів до бюджетів усіх рівнів. Ця функція покладена на Державну податкову адміністрацію України (ДПАУ) з широкими правами та податкову міліцію, яка знаходиться у складі ДПАУ. Державна податкова адміністрація втілює в життя податкову політику держави.

44. Інститути інфраструктури та професійні учасники як суб’єкти

Фінансові інститути – це посередники, що забезпечують зустріч позичальника та кредитора, емітента та інвестора, тобто прямих учасників фінансових операцій на фінансовому ринку. Вони забезпечують трансформацію тимчасово вільних грошових коштів у позичковий та інвестиційний капітал. Фінансові інститути скорочують витрати обігу для продавців і покупців фінансових активів (інструментів, послуг), приймають на себе фінансові ризики, підвищують ефективність фінансових угод.

Фінансові посередники є водночас інститутами інфраструктури фінансового ринку.

Інфраструктура фінансового ринку – це сукупність (комплекс) установ, організацій, підприємств, інших суб’єктів та елементів, що забезпечують необхідні організаційно-економічні умови для функціонування усіх учасників фінансового ринку з метою координації їх дій, підвищення ефективності фінансових операцій та усього ринкового механізму.

Діяльність торговців цінними паперами передбачає поставку цінних паперів за належну оплату новому власнику і здійснюється на підставі договорів - доручень чи комісії за рахунок клієнтів (брокерська діяльність) або від свого імені та за власний рахунок з метою перепродажу третім особам (дилерська діяльність).

Депозитарії – суб’єкти, які спеціалізуються, головним чином, на виконанні депозитарних функцій (зберігання цінних паперів, облік прав власності на цінні папери, облік руху цінних паперів).

Зберігачі – це суб’єкти (юридичні особи), які мають дозвіл на зберігання та обслуговування обігу цінних паперів та операцій емітента з цінними паперами.

З метою створення централізованої депозитарної системи та бездокументарної системи обігу цінних паперів в Україні Законом України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» (від 10.12.97) було передбачено створення Національної депозитарної системи.

Структура Національної депозитарної системи України включає два рівні:

верхній рівень – це Націо­нальний депозитарій України і депозитарії, які ведуть рахунки зберігачів та здійснюють кліринг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів;

нижній рівень – це зберігачі, які ведуть рахунки власників цінних паперів, та реєстратори власників іменних цінних паперів.

Реєстратори – суб’єкти ринку, які мають одержаний у встановленому порядку дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Реєстр власників – це список власників та номінальних утримувачів іменних цінних паперів, складений на певну дату.

Розрахунково-клірингові установи – інститути, які спеціалізуються на виконанні таких функцій, як здійснення розрахунків, включаючи проведення взаємозаліку за угодами купівлі-продажу цінних паперів; проведення перевірки наявності на рахунках учасників грошових коштів та цінних паперів; видача виписок з грошових рахунків клієнтів установи; повідомлення інформації інститутам, які ведуть книги реєстрації іменних цінних паперів.

Інформаційно-аналітичні інститути, інформаційно-консультаційні центри – інститути, які спеціалізуються на наданні послуг своїм клієнтам з опрацювання та поширення ринкової інформації про суб’єктів та інструменти фінансового ринку, цінні папери, фондові індекси, поточні курси тощо, а також на складанні аналітичних оглядів подій та тенденцій на ринку фінансових послуг. Інформаційно-аналітичні інститути видають різноманітні огляди, аналітичні записки, публікують статистичні дані про курси валют, цінних паперів, складають фондові індекси та рейтинги та ін.

45. Класифікація доходів домогосподарств.

Фінанси домогосподарств можуть класифікуватися за різними ознаками. Найпоширеніша схема поділяє фінанси домогосподарств залежно від факторів і джерел доходів. У цьому випадку виділяються:

– оплата найманої праці;

– доходи від особистого підсобного господарства та промислів, а також від надання послуг;

– соціальні трансферти;

– доходи від тіньової та напівлегальної економіки.

Можна розділити фінанси домогосподарств по складу груп, у яких можливе формування загальних об’єднаних фінансових потоків (доходів, фондів, видатків). Наприклад:

– фінанси одинаків (неодружена молодь, холостяки, розведені, удівці й т.д.);

– фінанси родин, домогосподарств – часткових і повних (чоловік і жінка, їхні діти й батьки);

– фінанси укрупнених родин (основна родина, далекі родичі, утриманці, а також, у зв’язку з появою забезпечених родин, домробітниці, вихователі й ін.

Фінанси домогосподарств можуть бути описані структурою видатків за їхньою соціальною значимістю:

– фінанси життєзабезпечення (підтримки життя, умов існування й відновлення працездатності);

– фінанси професійного й соціального розвитку й поновлення трудових ресурсів (утворення, підвищення культурного рівня, виховання й навчання дітей);

– фінанси поліпшення умов життя й середовища перебування (умов роботи, відпочинку, проживання);

– фінанси соціальних пріоритетів (добровільне або необхідне створення й підтримка адекватного соціального іміджу).

Доходи домашніх господарств.

В умовах ринкової економіки чітко охарактеризувати обсяг і структуру доходів домогосподарств досить складно. Є дві крайні позиції:

1. І наймана праця, і особисті господарства, і індивідуальні промисли вважаються своєрідним видом бізнесу й входять у структуру підприємницьких фінансів, у цьому випадку до фінансів населення можна віднести хіба що соціальні трансферти (пенсії й допомоги інвалідам тощо).

2. До фінансів домогосподарств відносяться всі доходи й видатки окремої особистості або групи людей, і фактично всі види підприємницьких доходів і видатків входять до складу фінансів домогосподарств й включаються в цю сферу.

Так, по типах доходів домогосподарств виділяють заробітну плату, виплати й доплати, виручка від реалізації товарів і майна, відсотки, дивіденди, курсові різниці, пенсії, допомоги, спадщини, подарунки й ін.

Формування доходів домогосподарств відбувається практично у всіх сегментах ринку: на ринку трудових ресурсів (заробітна плата й інші виплати, компенсаційні, стимулюючі платежі), на ринку товарів (доходи від реалізації товарів власного виробництва, творчості, від продажу майна тощо), на фінансовому ринку (доходи від фінансових, фондових, валютних інвестицій, компенсаційно-інвестиційні доходи).

Утворення фондів домогосподарств.

Доходи домогосподарств, потрапивши в розпорядження осіб, що приймають рішення з їх використання, групуються в деякі фонди.

За формами утворення фонди у фінансах домогосподарств можуть існувати у такому вигляді:

– незафіксованому (без спеціальної концентрації й обмеження);

– фізично обмеженому (суми грошей, що зберігаються окремо);

– документально зафіксованому (рахунки, у тому числі цільові, цінні папери й т.д.).

За своїм цільовим призначенням та функціями фонди домогосподарств можуть поділятися на:

– фонди життєзабезпечення (харчування, необхідний одяг, житло, ліки);

– фонди розвитку (навчання й т.д.);

– фонди відновлення (відпочинок);

– фонди поліпшення середовища перебування (житло, дачі й т.д.);

– фонди формування й підтримки іміджу (престижний одяг, коштовності й т.д.);

– резервні фонди (непередбачені випадки, обов’язкові платежі).

Обсяги коштів, що концентруються у відповідних фондах, форми їхнього утворення, структуризація системи грошових фондів домогосподарств залежать від обсягів, періодичності, стабільності доходів, особливостей професійних занять населення, соціокультурних факторів, асортиментів і цін на товарних ринках, умов проживання в конкретних регіонах.

46. Класифікація видатків домогосподарств

Видатки домогосподарств також значно диверсифіковані й можуть розрізнятися по ряду ознак. Так, по ролі, що грають видатки у фінансах домогосподарств, можна виділити:

– споживчі (придбання товарів і послуг);

– виробничі (у просте або розширене відтворення особистого виробництва, промислів, творчості);

– інвестиційні (у кредитну систему або фондовий ринок).

Розглядаються видатки і за такими ознаками:

– на життєзабезпечення (харчування, одяг, житло й ін.);

– на забезпечення простого відтворення в особистих господарствах (сировина, матеріали, ремонт устаткування);

– на професійний розвиток (навчання, освіта),

– на поліпшення умов життя (меблі, машини, дачі),

– на захист від ризиків (страхування, технічний захист) та ін.

Можливо також виділення видатків періодичних, разових і випадкових, циклічних, сезонних або присвячених до конкретних дат, а також з урахуванням різних факторів як загального (клімат, природні умови, національні традиції, політичний устрій, економічний розвиток країни), так і особистого (вік, релігія, спосіб життя) характеру.

47. Бюджетна система та її принципи.

Після проголошення незалежності України у 1991 році Верховною Радою України вперше ухвалений Закон “Про бюджетну систему України” з наступним його доповненням у 1995році. Згідно з цим Законом бюджетна система України будується на основі економічних відносин врегульованих нормами права з урахування державного і адміністративно-територіальних устроїв України. Таким чином бюджетна система України включає в себе:

1) місцеві бюджети;

2) Державний бюджет України.

До місцевих бюджетів належать бюджет автономної республіки Крим, обласні та районі бюджети, бюджети районів у містах і бюджети місцевого самоврядування (це бюджети територіальних громад сіл, селищ міст та їх об'єднань, а також бюджети міст Києва та Севастополя).

Сукупність показників доходів і видатків усіх бюджетів складає зведений бюджет України, який використовується для аналізу і визначення засад державного регулювання економічного й соціального розвитку України.

Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюджету Автономної республіки Крим, зведених бюджетів і її районів і бюджетів міст республіканського значення. В свою чергу зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області.

Таким же чином формується зведений бюджет району, бюджети місцевого самоврядування та інше.

Конституцією України, закріплено основні принципи побудови бюджетної системи України. Так, у статті 95 Конституції проголошено, що бюджетна система України будується на засадах справедливого й неупередженого розподіли суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

Бюджетна система України ґрунтується на таких принципах:

- принципи єдності (цілісності) бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиною бюджетною класифікацію доходів і видатків, єдністю порядку виконання бюджетів і ведення бухгалтерського обліку й звітності, єдністю регулювання бюджетних відносин;

- принцип збалансованості бюджетів витрати бюджету повинні відповідати доходам за відповідний бюджетний період;

- принцип повноти до складу доходів включаються усі доходи держави та органів місцевого самоврядування, що були отримані з будь-яких джерел. До складу видатків бюджету включаються будь-які бюджетні витрати, що здійснилися на потреби держави або місцевого самоврядування;

- принцип самостійності бюджетів – самостійність бюджетів забезпечується закріпленнями за ними відповідних джерел надходжень, правом на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України. Держава не несе відповідальності коштами держбюджету за бюджетні зобов'язання органів місцевого самоврядування, а органи місцевого самоврядування не несуть відповідальності за бюджетні зобов’язання держави;

- принцип обґрунтованості – бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках доходів й витрат бюджету, що здійснюються до затверджених нормативів і методик;

- принцип ефективності – усі учасники бюджетного процесу мають за мети при залучені мінімального обсягу бюджетних коштів досягти максимального результату;

- принцип цільового використання бюджетних коштів – бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетом;

- принцип субсидарності – розподіл видатків між державним бюджетом між місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами ґрунтується на максимальному наближенні суспільних послуг до їх споживача;

- принцип справедливості й неупередженості – бюджети будуються на засадах справедливого й неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;

- принцип публічності та прозорості – бюджети усіх рівній обговорюються та затверджуються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою автономної Республіки Крим, і відповідними радами;

- принцип відповідальності – кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за виконання відповідних бюджетів.

48. Необхідність страхового захисту.

Об'єктивною причиною необхідності страхового захисту в усіх сферах діяльності людини є існування ризиків. Діяльність людини або господарського суб'єкта (юридичної особи) має певну ціль або переслідує певний інтерес. Як правило, ця діяльність є безперервною. Але досягненню мети або забезпеченню інтересів можуть заважати як об'єктивні, так і суб'єктивні причини, перешкоди, події (аварії, катастрофи, стихійні явища, хвороби, смерть рідних, близьких та й самої людини), котрі є ризиками в її діяльності. Якщо ж ризик реалізувався і наступила небажана або неочікувана подія з негативними наслідками, то з являються певні збитки і зупиняється або утруднюється безперервний процес Діяльності. Для ліквідації завданих збитків потрібні грошові кошти для купівлі необхідних матеріалів, здійснення робіт та виконання інших заходів, внаслідок чого збитки ліквідуються і діяльність продовжується в попередніх розмірах і темпах.

Природа і поширеність ризиків зумовлює їх величезну різноманітність і присутність в усіх сферах виробничого, політичного, соціального та особистого життя людини. Відповідно до різноманітності ризиків широким є і страхування. Воно охоплює не тільки майнові збитки і збитки життю та здоров'ю, але і конкретні життєві події - народження дітей, досягнення ними І повноліття, одруження, вступ до навчального закладу, дожиття до пенсійного І віку, настання яких не приносить збитків, але вимагає коштів для життя в наступні періоди. Страхування надає універсальний страховий захист і тому повинно існувати в усіх сферах життя і діяльності людини.

49. Діяльність фінансової системи держави як предмет фінансового права.

У складі фінансової системи можливо виділити наступні сфери (підсистеми):

1. централізовані фінанси, основу яких складають державні фінанси;

2. децентралізовані фінанси, що включають фінанси суб’єктів господарювання (підприємств) та фінанси домогосподарств;

3. фінансову інфраструктуру, що включає фінансовий ринок та систему органів управління фінансами;

4. міжнародні фінанси.

Централізовані фінанси – це підсистема фінансових відносин з приводу формування централізованих грошових фондів, які зосереджуються в інститутах державних органів влади для виконання державою своїх функцій, а саме: адміністративної, оборонної, соціально-економічної та правової. Це основна сфера перерозподілу ВВП та національного доходу. Рівень централізації частини національного доходу державою повинен, з одного боку, бути достатнім для забезпечення її певним обсягом фінансових До цієї сфери належать: державний бюджет, місцеві бюджети (фінанси місцевих органів влади), державні позабюджетні цільові фонди, державний кредит, фінанси державних та муніципальних підприємств.

Головною ланкою централізованих фінансів є бюджетна система, яка організаційно залежить від форми державного устрою і, як правило, складається з державного та місцевих бюджетів

Державний бюджет – це головний централізований фонд грошових коштів держави, головний інструмент перерозподілу національного доходу. Через державний бюджет перерозподіляється до 40% національного доходу країни.

Місцеві бюджети (місцеві фінанси) являють собою фінансову базу місцевих органів влади та управління. Вони забезпечують регіональні потреби у фінансових ресурсах та доходах, їх внутрішньотеріторіальний перерозподіл.

Сукупність усіх видів бюджетів бюджетної системи складає зведений бюджет, який уявляє собою сукупність показників усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи. Зведений бюджет законодавчими органами влади не затверджується, а використовується для аналізу, прогнозування, визначення засад державного регулювання економічного та соціального розвитку держави.

Державні позабюджетні цільові фонди – мають цільове призначення. Вони використовуються для розширення соціальних послуг населенню, розвитку галузей інфраструктури, надання суспільної допомоги непрацездатним і малозабезпеченим громадянам. В Україні діють зараз такі державні позабюджетні цільові фонди:

• Державний Пенсійний фонд;

• Державний фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

• Державний фонд соціального страхування на випадок безробіття;

• Державний фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

Державний кредит являє собою доволі специфічну ланку державних фінансів, він безпосередньо пов'язаний з бюджетним дефіцитом, будучи джерелом його покриття. Це сукупність економічних відносин, що виникають між державою, як позичальником, і кредиторами – фізичними або юридичними особами (приватними, фінансово-кредитними установами, корпораціями, іноземними урядами і міжнародними фінансовими організаціями) у процесі формування загальнодержавного фонду грошових ресурсів.

Фінанси підприємств та установ недержавної форми власності та фінанси домогосподарств поєднуються поняттям децентралізовані фінанси.

Фінанси підприємств та установ є базовою ланкою всієї фінансової системи, оскільки саме тут утворюється значна частина ВВП та національного доходу, яка виступає об’єктом розподілу через фінансові відносини. Фінанси підприємств – це економічні відносини, які пов’язані з рухом грошових потоків, формуванням розподілом і використанням доходів і грошових фондів суб’єктів господарювання у процесі відтворення. Залежно від виду діяльності фінанси підприємств поділяють на фінанси комерційних підприємств, некомерційних підприємств, громадських організацій.

Фінанси домогосподарств – це сукупність грошових фондів, які акумулюються у населення з наступних джерел: доходи від трудової діяльності; доходи від капіталу; доходи від рухомого і нерухомого майна; доходи, отримані у вигляді спадщини; доходи з інших джерел.

Сфера міжнародних фінансів характеризує економічні відносини на світовому рівні, відображає грошові потоки між державами: урядами, підприємствами, громадянами. Перерозподільні відносини у сфері міжнародних фінансів виникають у процесі формування і використання фінансових ресурсів світових та регіональних міжнародних організацій і фінансових інституцій. Функціонуючи у міжнародній сфері, фінанси впливають на економічні відносини учасників, формування їх фінансової політики, розвиток міжнародних інтеграційних процесів.

Фінансова інфраструктура створює сприятливі умови для гармонійного функціонування всієї фінансової системи та кожної її сфери окремо, уявляє собою сукупність фінансових інститутів та елементів. До фінансової інфраструктури належать: система органів управління фінансами; нормативно - законодавча база; підготовка фахівців; інфраструктура фінансового ринку; спеціалізоване виробництво (цінних паперів, грошових банкнот, фінансової документації).

Фінансовий ринок опосереднює рух фінансових ресурсів між підприємствами, галузями, сферами економіки, населенням, державою. Основна функція фінансового ринку – перетворення тимчасово вільних грошових коштів (нагромаджень, заощаджень) в позичковий капітал для інвестицій в економіку. Фінансовий ринок – це підсистема фінансової інфраструктури, специфічна сфера економічних відносин, де формуються і функціонують відносини між учасниками фінансового ринку з приводу купівлі-продажу фінансових фондів.

Функціонування фінансової системи зумовлює фінансову діяльність держави, проявляється у відносинах, врегульованих відповідними нормами фінансового права. Таким чином, предметом фінансового права є суспільні відносини, які виникають у процесі фінансової діяльності держави. Норми фінансового права закріплюють права та обов’язки учасників фінансових відносин.

50. Мета, роль і переваги страхування

Згідно із визначенням страхування, поданого в Законі України "Про страхування", його метою є захист майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій, визначених договором страхування або чинним законодавством. Відповідно до функцій страхування, воно призначене для відшкодування збитків, завданих випадковими несприятливими подіями (реалізованими страховими ризиками), а також при настанні в житті людини подій, котрі за своєю природою не є збитками, але вимагають коштів для підтримання життєвого циклу - народження дітей, їх одруження, вступ до навчальних закладів, дожиття до певного віку та деякі інші.

У відповідності з функціями, страхування в ринковій економіці відіграє нагромаджувальну (акумуляційну), попереджувальну і захисну роль. За рахунок збору страхових платежів (внесків) у страхових резервах нагромаджуються значні фінансові ресурси, призначені для майбутніх страхових виплат. Внаслідок часового розриву між надходженням і використанням цих коштів вони служать джерелом інвестиційних заходів, одночасно приносячи додаткові доходи страховим компаніям. За рахунок цього страхові компанії виступають потужним інвестором, а інвестування їхніх коштів сприяє оптимізації фінансових ресурсів в економіці.

Попереджувальна роль страхування здійснюється на підставі нагромаджених страхових платежів (внесків), частину з яких страхові компанії можуть призначати для виконання запобіжних заходів, переважно освітньо-роз'яснювального, а останнім часом - і технічного характеру.

Захисна роль страхування полягає у відшкодуванні збитків та виплаті страхових сум при народженні дітей, їх одруженні, вступі на навчання, при виході на пенсію, у випадку смерті. Відшкодування матеріальних збитків юридичних осіб надає впевненості в розвитку бізнесу. Відшкодування майнових збитків фізичним особам і виплати у випадку смерті, при дожитті до ( пенсійного віку, при народженні дітей і т. д. дозволяють зберегти або підтримати рівень добробуту.

Перевагою страхування порівняно із самострахуванням є його дешевизна. При самострахуванні для майбутніх відшкодувань необхідно утримувати кошти в розмірі вартості об'єкта, якому загрожує небезпека. При страхуванні плата за нього ніколи не дорівнює вартості об'єкта, вона становить незначну його частку і тому найбільш результативною і дешевою формою захисту є страхування.

51. Суть, мета і завдання фінансового менеджменту.

Фінансовий менеджмент – це процес управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів господарського суб’єкта та оптимізації обороту його грошових коштів.

Ефективне управління фінансовою діяльністю підприємства забезпечується реалізацією низки принципів, основними з яких є:

1. інтегрованість із загальною системою управління підприємством;

2. комплексний характер формування управлінських рішень;

3. високий динамізм управління;

4. варіантність підходів до розробки окремих управлінських рішень;

5. орієнтованість на стратегічні цілі розвитку підприємства.

Головна мета фінансового менеджменту – забезпечення максимізації добробуту власників підприємства в поточному та перспективному періодах.

У процесі досягнення головної мети фінансовий менеджмент направлений на вирішення таких основних завдань:

1) забезпечення формування достатнього обсягу фінансових ресурсів відповідно до завдань розвитку підприємства у майбутньому періоді;

2) забезпечення найефективнішого використання сформованого обсягу фінансових ресурсів у розрізі основних напрямів діяльності підприємства;

3) вдосконалення управління грошовими потоками;

4) забезпечення максимізації прибутку підприємства з найменшим рівнем фінансового ризику;

5) забезпечення мінімізації рівня фінансового ризику при очікуваному рівні прибутку;

6) забезпечення беззбиткової діяльності підприємства.

Слід відокремлювати стратегію від тактики фінансового менеджменту.

Під фінансовою стратегією підприємства розуміється формування системи довгострокових цілей фінансової діяльності і вибір найефективніших шляхів її досягнення.

До основних етапів процесу формування фінансової стратегії підприємства належать:

1. Визначення загального періоду формування фінансової стратегії.

2. Формування стратегічних цілей фінансової діяльності.

Тактика фінансового менеджменту полягає в маркетингових дослідженнях, прийнятті фінансовим менеджером цінових рішень, вірній орієнтації на ті чи інші сегменти ринку, інтенсивних зусиллях по просуванню товарів, контролі за реалізацією та своєчасним корегуванням маркетингової політики. Це – найважливіші складові фінансового успіху підприємства.

52. Функції фінансового менеджменту

Фінансовий менеджмент реалізує свою головну мету та основні завдання шляхом здійснення певних функцій. Ці функції діляться на дві основні групи, які визначають комплексним змістом фінансового менеджменту: 1) функції фінансового менеджменту як керуючої системи; 2) функції фінансового менеджменту як спеціальної галузі управління підприємством.

У групі функцій фінансового менеджменту як керуючої системи основними є:

1. Розробка фінансової стратегії підприємства.

У процесі реалізації цієї функції виходячи із загальної стратегії економічного розвитку підприємства і прогнозу кон’юнктури фінансового ринку формується система цілей і цільових показників фінансової діяльності на довгостроковий період; визначаються пріоритети завдання, розробляється політика дій підприємства за основними напрямками його фінансового розвитку. Фінансова стратегія підприємства розглядається як складова частина загальної стратегії його економічного розвитку.

2. Формування ефективних інформаційних систем, що забезпечують обґрунтування альтернативних варіантів управлінських рішень.

У процесі реалізації цієї функції повинні бути визначені обсяги і зміст інформаційних потреб фінансового менеджменту і сформовані зовнішні та внутрішні джерела інформації, що задовольняють ці потреби; організовано постійний моніторинг фінансового стану підприємства і кон’юнктури фінансового ринку.

3. Здійснення аналізу різних аспектів фінансової діяльності підприємства.

У процесі реалізації цієї функції проводиться аналіз окремих фінансових операцій, результатів фінансової діяльності окремих дочірніх підприємств, філіалів і центрів відповідальності; узагальнених результатів фінансової діяльності підприємства у цілому і у розрізі окремих її напрямків.

4. Здійснення планування фінансової діяльності підприємства за основними її напрямками.

Реалізація цієї функції фінансового менеджменту пов’язана з розробкою системи поточних планів та оперативних бюджетів за основними напрямами фінансової діяльності, різними структурними підрозділами і по підприємству в цілому. Основою такого планування є розроблена фінансова стратегія підприємства, що потребує конкретизації на кожному етапі його розвитку.

5. Розробка дієвої системи стимулювання реалізації прийнятих управлінських рішень в області фінансової діяльності.

У процесі реалізації цієї функції формується система заохочення і санкцій у розрізі керівників та менеджерів окремих структурних підрозділів за виконання і невиконання встановлених фінансових показників, фінансових нормативів і планових завдань. Індивідуалізація такою системи стимулювання забезпечується шляхом впровадження на підприємстві контрактної форми оплати праці керівників підрозділів і фінансових менеджерів.

6. Здійснення ефективного контролю за реалізацію прийнятих управлінських рішень в області фінансової діяльності.

Реалізація цієї функції пов’язана із створенням систем внутрішнього контролю на підприємстві, поділом контрольних обов’язків окремих служб і фінансових менеджерів, визначенням систем показників і періодів, що контролюються, оперативним реагуванням на результати здійснюваного контролю.

У групі функцій фінансового менеджменту як спеціальної галузі управління підприємством, основними є:

1. Управління активами.

Функція цього управління є виявлення реальної потреби в окремих видах активів виходячи із передбачених обсягів операційної діяльності підприємства і визначення їх суми у цілому, оптимізація складу активів з позицій ефективності комплексного їх використання, забезпечення ліквідності окремих видів оборотних активів і прискорення циклу їх обороту, вибір ефективних форм і джерел їх фінансування.

2. Управління капіталом.

У процесі реалізації цієї функції визначається загальна потреба у капіталі для фінансування активів підприємства, що формується: оптимізується структура капіталу з метою забезпечення найбільш ефективного його використання.

3. Управління інвестиціями.

Функція цього управління є формування найважливіших напрямів інвестиційної діяльності підприємства, оцінка інвестиційної привабливості окремих реальних проектів і фінансових інструментів та відбір найбільш ефективних з них; формування реальних інвестиційних програм і портфеля фінансових інвестицій.

4. Управління грошовими потоками.

Функціями цього управління є формування вхідних і вихідних грошових потоків, їх синхронізація по обсягу і в часі по окремих періодах, ефективне використання залишку тимчасово вільних грошових активів.

5. Управління фінансовими ризиками.

У процесі реалізації цієї функції виявляються основні фінансові ризики, що притаманні господарській діяльності даного підприємства, здійснюється оцінка рівня цих ризиків і обсяг пов’язаних з ними можливих фінансових витрат у розрізі окремих операцій і діяльності у цілому, формується система заходів по мінімізації окремих фінансових ризиків.

6. Антикризове фінансове управління при загрозі банкрутства.

У процесі реалізації цієї функції на основі постійного моніторингу фінансового стану підприємства діагностується загроза його банкрутства, оцінюється рівень цієї загрози, використовуються внутрішні механізми фінансової стабілізації підприємства, а у необхідних випадках – обґрунтовуються напрями і форми його санації.

53. Формування, розподіл та використання прибутку.

Прибуток — це та частина додаткової вартості продукту, яка залишається після покриття витрат виробництва. Відособлення частини вартості продукції у вигляді витрат виступає в грошовому виразі як собівартість продукції.

Додатковий продукт — це вартість, створювана виробниками понад вартість необхідного продукту. Додатковий продукт властивий усім суспільно-економічним формаціям і є однією з важливих умов їхнього успішного розвитку.

Прибуток уявляє собою частину додаткової вартості, виробленої, реалізованої, готової до розподілу. Підприємство одержує прибуток після того, як втілена у створеному продукті вартість буде реалізована і набере грошової форми.

Отже, об'єктивна основа існування прибутку пов'язана з необхідністю первинного розподілу додаткового продукту. Таким чином, прибуток є об'єктивною економічною категорією. Тому на його формування впливають об'єктивні процеси, що відбуваються в суспільстві, у сфері виробництва й розподілу валового внутрішнього продукту.

Водночас прибуток — це показник, який формується на мікрорівні. Прибуток відбиває результати фінансово-господарської діяльності підприємств як суб'єктів господарювання і зазнає впливу багатьох чинників. Є особливості у формуванні прибутку підприємств залежно від сфери їхньої діяльності, галузі господарства, форми власності, розвитку ринкових відносин тощо.

На формування прибутку як фінансового показника роботи підприємства, що відбивається в офіційній звітності суб'єктів господарювання, впливає встановлений порядок визначення фінансових результатів діяльності; обчислення собівартості продукції (робіт, послуг); загальногосподарських витрат; визначення прибутків (збитків) від фінансових операцій та іншої діяльності. Отже, прибуток – це важливий показник, який характеризує фінансовий результат діяльності підприємства.

Зростання прибутку означає збільшення потенційних можливостей підприємства, підвищення ступеня його ділової активності. За прибутком визначається доля доходів власників підприємств, розміри дивідендів акціонерів, інших доходів. Прибуток визначає також рентабельність капіталу, впливає на вартість усього підприємства в цілому.

Прибуток є джерелом забезпечення як внутрішньогосподарських потреб підприємств, так і джерелом формування бюджетних ресурсів держави. Тому успішна, прибуткова діяльність підприємств є основою економічного розвитку держави.

Збитком вважається перевищення суми витрат над сумою доходів, для отримання яких були здійснені ці витрати.

Валовий (загальний) прибуток (збиток) розраховуються як різниця між чистим доходом від реалізації продукції і собівартістю реалізованої продукції.

Прибуток (збиток) від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума валового прибутку (збитку) і іншого операційного доходу, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат.

Прибуток (збиток) від звичайної діяльності до оподаткування визначається як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від операційної діяльності, фінансових та інших доходів, фінансових та інших витрат.

Прибуток від звичайної діяльності після оподаткування визначається як різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування і суми податків з прибутку.

Чистий прибуток (збиток) підприємства ( остаточний результат діяльності підприємства) розраховується як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від звичайної діяльності після оподаткування і надзвичайного прибутку (збитку) після оподаткування.

Отриманий підприємством прибуток може бути використаний для задоволення різноманітних потреб. По-перше, він спрямовується на формування фінансових ресурсів держави, фінансування бюджетних видатків через вилучення у підприємств частини прибутку в державний бюджет. По-друге, прибуток є джерелом формування фінансових ресурсів самих підприємств і використовується ними для забезпечення господарської діяльності.

Отже, отриманий підприємством прибуток є об'єктом розподілу. У розподілі прибутку можна виділити два етапи.

Перший етап — це розподіл загального прибутку. На цьому етапі учасниками розподілу є держава й підприємство. У результаті розподілу кожний з учасників одержує свою частку прибутку. Пропорція розподілу прибутку між державою і підприємствами має важливе значення для забезпечення державних потреб і потреб підприємств. Це одне з принципових питань реалізації фінансової політики держави, від правильного вирішення якого залежить розвиток економіки в цілому.

Другий етап — це розподіл і використання прибутку, що залишився в розпорядженні підприємств після здійснення платежів до бюджету. На цьому етапі можуть створюватися за рахунок прибутку цільові фонди для фінансування відповідних витрат.

Прибуток, що залишається після податків і платежів, (тобто чистий прибуток) - надходить у повне розпорядження підприємства. Чистий прибуток підприємства спрямовується на формування резервного фонду, виплату дивідендів, поповнення статутного фонду, на інші цілі.

54. Класифікація доходів і видатків підприємства

Фінанси домогосподарств можуть класифікуватися за різними ознаками. Найпоширеніша схема поділяє фінанси домогосподарств залежно від факторів і джерел доходів. У цьому випадку виділяються:

– оплата найманої праці;

– доходи від особистого підсобного господарства та промислів, а також від надання послуг;

– соціальні трансферти;

– доходи від тіньової та напівлегальної економіки.

Можна розділити фінанси домогосподарств по складу груп, у яких можливе формування загальних об’єднаних фінансових потоків (доходів, фондів, видатків). Наприклад:

– фінанси одинаків (неодружена молодь, холостяки, розведені, удівці й т.д.);

– фінанси родин, домогосподарств – часткових і повних (чоловік і жінка, їхні діти й батьки);

– фінанси укрупнених родин (основна родина, далекі родичі, утриманці, а також, у зв’язку з появою забезпечених родин, домробітниці, вихователі й ін.

Фінанси домогосподарств можуть бути описані структурою видатків за їхньою соціальною значимістю:

– фінанси життєзабезпечення (підтримки життя, умов існування й відновлення працездатності);

– фінанси професійного й соціального розвитку й поновлення трудових ресурсів (утворення, підвищення культурного рівня, виховання й навчання дітей);

– фінанси поліпшення умов життя й середовища перебування (умов роботи, відпочинку, проживання);

– фінанси соціальних пріоритетів (добровільне або необхідне створення й підтримка адекватного соціального іміджу).

Доходи домашніх господарств.

В умовах ринкової економіки чітко охарактеризувати обсяг і структуру доходів домогосподарств досить складно. Є дві крайні позиції:

3. І наймана праця, і особисті господарства, і індивідуальні промисли вважаються своєрідним видом бізнесу й входять у структуру підприємницьких фінансів, у цьому випадку до фінансів населення можна віднести хіба що соціальні трансферти (пенсії й допомоги інвалідам тощо).

4. До фінансів домогосподарств відносяться всі доходи й видатки окремої особистості або групи людей, і фактично всі види підприємницьких доходів і видатків входять до складу фінансів домогосподарств й включаються в цю сферу.

Так, по типах доходів домогосподарств виділяють заробітну плату, виплати й доплати, виручка від реалізації товарів і майна, відсотки, дивіденди, курсові різниці, пенсії, допомоги, спадщини, подарунки й ін.

Формування доходів домогосподарств відбувається практично у всіх сегментах ринку: на ринку трудових ресурсів (заробітна плата й інші виплати, компенсаційні, стимулюючі платежі), на ринку товарів (доходи від реалізації товарів власного виробництва, творчості, від продажу майна тощо), на фінансовому ринку (доходи від фінансових, фондових, валютних інвестицій, компенсаційно-інвестиційні доходи).

Утворення фондів домогосподарств.

Доходи домогосподарств, потрапивши в розпорядження осіб, що приймають рішення з їх використання, групуються в деякі фонди.

За формами утворення фонди у фінансах домогосподарств можуть існувати у такому вигляді:

– незафіксованому (без спеціальної концентрації й обмеження);

– фізично обмеженому (суми грошей, що зберігаються окремо);

– документально зафіксованому (рахунки, у тому числі цільові, цінні папери й т.д.).

За своїм цільовим призначенням та функціями фонди домогосподарств можуть поділятися на:

– фонди життєзабезпечення (харчування, необхідний одяг, житло, ліки);

– фонди розвитку (навчання й т.д.);

– фонди відновлення (відпочинок);

– фонди поліпшення середовища перебування (житло, дачі й т.д.);

– фонди формування й підтримки іміджу (престижний одяг, коштовності й т.д.);

– резервні фонди (непередбачені випадки, обов’язкові платежі).

Обсяги коштів, що концентруються у відповідних фондах, форми їхнього утворення, структуризація системи грошових фондів домогосподарств залежать від обсягів, періодичності, стабільності доходів, особливостей професійних занять населення, соціокультурних факторів, асортиментів і цін на товарних ринках, умов проживання в конкретних регіонах.

Видатки домашніх господарств.

Видатки домогосподарств також значно диверсифіковані й можуть розрізнятися по ряду ознак. Так, по ролі, що грають видатки у фінансах домогосподарств, можна виділити:

– споживчі (придбання товарів і послуг);

– виробничі (у просте або розширене відтворення особистого виробництва, промислів, творчості);

– інвестиційні (у кредитну систему або фондовий ринок).

Розглядаються видатки і за такими ознаками:

– на життєзабезпечення (харчування, одяг, житло й ін.);

– на забезпечення простого відтворення в особистих господарствах (сировина, матеріали, ремонт устаткування);

– на професійний розвиток (навчання, освіта),

– на поліпшення умов життя (меблі, машини, дачі),

– на захист від ризиків (страхування, технічний захист) та ін.

Можливо також виділення видатків періодичних, разових і випадкових, циклічних, сезонних або присвячених до конкретних дат, а також з урахуванням різних факторів як загального (клімат, природні умови, національні традиції, політичний устрій, економічний розвиток країни), так і особистого (вік, релігія, спосіб життя) характеру.

55. Грошово-кредитна політика - як складова частина фінансової безпеки держави

Рівень фінансової безпеки держави залежить від характеру взаємозв’язку і взаємообумовленості монетарної та фіскальної політик. При цьому можуть виникати ситуації, коли монетарна і фіскальна політики тісно переплетені між собою, або коли між ними існує чітке розмежування. У першому випадку фіскальна політика змушує Центральний банк країни здійснювати пряме фінансування дефіциту державного бюджету, у другому – відбувається відокремлення Центрального банку від фінансування бюджету.

Нестача безготівкової грошової маси призводить до зростання взаємних неплатежів, впливає на обсяги виробництва, рівень цін, знижує фінансову безпеку. Низьке відношення грошової маси в обігу до обсягу виробленого ВВП породжує інфляційні очікування.

Інфляція – це підвищення загального рівня цін в економіці, яке спричинене зниженням купівельної спроможності грошей, внаслідок переповнення каналів обігу надлишковою кількістю паперових грошей, незабезпечених відповідним зростанням товарної маси.

Індикатором фінансової безпеки може служити рівень інфляції.

Рівень інфляції визначається зростанням цін, що викликає знецінення коштів населення і господарюючих суб’єктів. В Україні рівень інфляції (“індекс споживчих цін) розраховує Держкомстат України.

Інфляція у діапазоні від 2 до 4% за рік вважається помірною (повзучою), яка може сприяти зростанню виробництва і стати стимулом до економічного зростання. Інфляція від 5 до 20% – свідчить про наявність відкритої інфляції, коли темпи економічного зростання починають зменшуватися. Інфляція на рівні від 20 до 25% зветься галопуючою. У цей період спостерігається стрімке зростання цін на товари, яке втрачає контрольованість і призводить до поглиблення загальної соціально-економічної кризи. Галопуюча інфляція переходить у гіперінфляцію – припиняється економічне зростання, відбувається спад виробництва, і як наслідок, втрата держави своєї фінансової незалежності.

Висока й особливо нестабільна інфляція призводить до того, що:

- скорочуються темпи зростання інвестицій у реальний сектор економіки;

- знижується кредитна активність, орієнтована на довгі строки погашення кредитів;

- не має змоги знижувати рівень відсоткових ставок комерційних банків. Унаслідок чого не лише підвищується вартість грошових (фінансових) ресурсів, а й виникають додаткові витрати бюджету на обслуговування боргу;

- знижується купівельна спроможність національної валюти;

- зростають валютні ризики;

- знижується норма заощаджень серед населення і потенційні масштаби коштів, що могли б бути залучені банками для здійснення їх кредитної діяльності;

- активізуються процеси доларизації.

Рівень інфляційної безпеки визначається правильністю визначення виду інфляції та обрання типу антиінфляційної політики.

Основними напрямками антиінфляційної політики повинні бути:

- оздоровлення бюджетної та банківської систем;

- підтримка приоритетних галузей народногосподарського комплексу;

- стимулювання науково-технічного прогресу та інвестицій;

- розвиток ринку цінних паперів, і як наслідок, мобілізація вільних коштів юридичних і фізичних осіб.

Валютна безпека держави являє собою забезпеченість держави достатніми валютними коштами, підтримування стабільності внутрішньої та зовнішньої купівельної спроможності грошової одиниці, накопичення необхідного обсягу валютних резервів, виконання міжнародних зобов’язань, такий стан курсоутворення, який направлений на розвиток вітчизняного експорту та приплив іноземних інвестицій.

Валютна безпека держави багато в чому визначається валютною стратегією. Існують п’ять основних варіантів валютної стратегії:

1. Фінансування тимчасового платіжного дисбалансу шляхом змін у рівні резервування і грошових зобов’язань перед іншими країнами.

2. Валютний контроль у поєднанні з фіксованим валютним курсом.

3. Вільно плаваючий валютний курс.

4. Постійно фіксований валютний курс, на підтримку якого має бути зорієнтована вся внутрішня економіка.

5. Регульоване плавання валют.

В Україні використовувався валютний коридор, який представляє собою можливе мінімальне та максимальне відхилення офіційного курсу національної грошової одиниці до іноземних валют. В 1999 р. було заявлено встановлення режиму регульованого “плаваючого курсу”.

Негативним моментом в політиці курсоутворення в Україні було те, що темп зростання долара відставав від темпу інфляції. Це сприяло погіршенню конкурентоспроможності експорту, стимулюванню імпорту, руйнації торговельного балансу.

Місцем курсоутворення з 19 березня 1999 р. є міжбанківський валютний ринок.

Фінансова безпека держави залежить також від обсягу валютних надходжень. Індикатором стану валютного ринку є платіжний баланс.

Платіжний баланс являє собою співвідношення між сумою платежів, здійснених даною країною за кордоном, і сумою надходжень до цієї країни з-за кордону за певний період (рік, квартал, місяць). Платіжний баланс об’єднує торговельний баланс, баланс послуг та руху капіталів.

Забезпечення держави інвалютою, стабілізація національної валюти та підтримка платіжного балансу потребує певного регулювання і валютного контролю.

Валютне регулювання – це регламентація державою міжнародних розрахунків і порядку проведення валютних операцій. Воно є економічною необхідністю, зумовлено міжнародною економічною інтеграцією та співпрацею між країнами на світовому ринку. Валютне регулювання здійснюється безпосередньо НБУ.

Валютний контроль – це контроль за дотриманням валютного законодавства за порушення якого передбачаються штрафи, санкції і позбавлення ліцензій.

Найпотужнішим елементом фінансового сектору України є банківська система, розвиток та функціонування якої має великий вплив на фінансову безпеку держави.

Ряд тенденцій у розвитку банківської системи засвідчує про окремі проблеми у формуванні та динаміці власного капіталу окремих банків і системи у цілому. Зміцнення банківської системи за рахунок нарощування банківського капіталу є однією з базових передумов успішної інтеграції України до Європейського Союзу (ЄС).

Вартість банківських кредитів – річні відсотки, що сплачує позичальник комерційному банку за користування кредитами. Рівень ставок залежить від облікової ставки центрального банку та висвітлюються у бюлетенях НБУ.

Залишається проблематичним повернути довіру населення України як до окремих банків так і до банківської системи у цілому. Проблему капіталізації банків потрібно вирішувати системно і комплексно. Від обсягів структури та дотримання нормативів банківського капіталу залежить стабільність роботи банківського сектору, а відтак і фінансова безпека держави.

Основними заходами щодо поліпшення діяльності банківського сектору є:

- удосконалення законодавчої бази;

- впровадження довгострокового рефінансування, що дозволить збільшити обсяги надання довгострокових кредитів;

- збільшення обсягу власних коштів;

- удосконалення методів та інструментів економічного аналізу і прогнозування діяльності як окремого банку, так і банківського сектору в цілому;

- ведення банками кредитних історій своїх позичальників;

- моніторинг виконання програм розвитку банківської системи;

- підвищення кваліфікації фахівців;

- забезпечення захищеності інформації.

56. Валютна безпека держави.

Фінансова безпека держави – це ступінь захищеності фінансових інтересів держави, стан фінансової, грошово-кредитної, бюджетної, податкової, валютної, банківської, інвестиційної, митно-тарифної, розрахункової та фондової систем, який характеризується збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних впливів, спроможністю держави ефективно формувати та раціонально використовувати фінансові ресурси, достатні для задоволення її потреб, виконуючи існуючі зобов’язання та забезпечуючи соціально-економічний розвиток.

Суб’єктами фінансової безпеки виступають: окремі громадяни, домашні господарства, населення в цілому, підприємства, організації, установи, галузі господарського комплексу, регіони, окремі сектори економіки, держава, міждержавні утворення, а також світові співтовариства.

Основні загрози фінансовій безпеці держави:

- недосконалість бюджетної політики і нецільове використання коштів бюджету;

- неефективність податкової системи, масове ухилення від сплати податків;

- значні розміри державного та гарантованого державою боргу, проблеми з його обслуговування;

- різкі зміни рівня цін та курсу національної валюти;

- значна різниця співвідношення доходів найбільш та найменш забезпеченого населення та недостатня соціальна захищеність певних груп населення;

- невисокий рівень капіталізації банківської системи, невеликі обсяги довгострокового банківського кредитування та значний рівень відсоткових ставок по кредитах;

- залежність реформування економіки країни від отримання іноземних кредитів;

- низький рівень інвестиційної діяльності;

- зростання «тіньової» економіки, посилення її криміналізації, нелегальний перетік валютних коштів за кордон, тощо.

Ступінь впливу загроз визначається на підставі розрахунку і моніторингу системи індикаторів та порівняння їх із пороговими значеннями. Індикатор (від лат. indico – вказую, визначаю) – елемент, що відображає хід процесу або стан об’єкта спостережень, його якісні і кількісні характеристики.

Залежно від специфіки досліджуваного явища визначаються порогові значення індикаторів, які не можуть бути визначені точними розрахунками, а визначаються експертно на основі досвіду. При визначенні порогових значень фінансової безпеки України необхідно також враховувати граничні рівні критеріїв, встановлених для країн – кандидатів на вступ до ЄС.

Рівень фінансової безпеки визначають багато індикаторів, основними з яких є: дефіцит бюджету, обсяги боргів держави, рівень інфляції, вартість банківських кредитів, рівень монетизації економіки, обсяг міжнародних резервів НБУ.

57. Інвестиційна складова фінансової безпеки держави

Інвестиції визначаються як всі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої утворюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

Інвестиційна безпека держави – це рівень співвідношення між розміром інвестицій країни за кордон та отриманими інвестиціями, який задовольняє потреби внутрішньої економіки та підтримує позитивний платіжний баланс держави.

Основними індикаторами, що визначають інвестиційну безпеку є:

- питома вага у загальному обсязі капіталовкладень. Для ефективного функціонування економіки та відновлення основних фондів загальний обсяг інвестицій (внутрішні капітальні вкладення та іноземні інвестиції) повинен бути в межах 20-25% від ВВП;

- частка іноземних інвестицій у загальному обсязі інвестицій країни;

- співвідношення прямих і портфельних інвестицій;

- величина іноземних інвестицій на душу населення;

- ступінь покриття потреби держави в інвестиційних ресурсах грошовою масою;

- частка бюджетних коштів у вартості інвестиційного проекту. У країнах з розвинутою ринковою економікою ця частка дорівнює 35-40%;

- оцінка ризиків інвестиційних проектів.

Фінансова безпека держави залежить від інвестиційного клімату, який представляє собою сукупність політичних, правових, економічних та соціальних умов, які забезпечують та сприяють інвестиційній діяльності вітчизняних та закордонних інвесторів.

Головна мета Стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 рр. полягає у створенні реальних передумов набуття членства в Європейському союзі, а для її досягнення необхідно провести послідовні кроки у напряму європейської інтеграції на 2002-2011 роки. На першому етапі передбачається розвиток національної економіки, зміцнення конкурентоспроможності та створення сприятливих умов для накопичення інвестиційних ресурсів. Це значно підвищує відповідальність держави щодо її інвестиційної привабливості і відповідно – інвестиційної безпеки.

Формування системи інвестиційної безпеки в Україні необхідно здійснювати з урахуванням дотримання антиінфляційної політики, досягнення скорочення бюджетного дефіциту.

Основні загрози інвестиційній безпеці держави:

- відсутність інвестиційної стратегії;

- високі інвестиційні ризики;

- політична нестабільність;

- недосконала законодавчо-нормативна база;

- зменшення частки прибутку у джерелах фінансування інвестицій;

- обмеженість доступних фінансових коштів;

- загострення платіжної та бюджетної кризи;

- відсутність ефективних механізмів трансформації заощаджень населення в інвестиції;

- відсутність кваліфікованої підготовки фахівців;

- відсутність дієвої системи страхування іноземних інвестицій.

Важливим джерелом капітальних вкладень повинно стати цілеспрямоване інвестиційне використання коштів від приватизації державного майна. Виділяють основні напрямки активізації інвестиційного процесу через приватизацію:

- удосконалення законодавства про власність та земельного законодавства з метою регулювання прав власності та повноважень землекористування, а також прав власності на інші об’єкти іпотеки;

- прискорення приватизації малих, середніх та великих підприємств і об’єктів незавершеного будівництва;

- активізація інвестиційної діяльності населення та фінансових посередників;

- вдосконалення ринку нерухомості;

- постприватизаційна підтримка роздержавлених підприємств.

58. Класифікація та характеристика основних інструментів фінансового ринку

Об’єктами фінансового ринку є різні інструменти ринку (фінансові активи – грошові кошти, цінні папери, позичкові угоди, валютні цінності), в яких знаходять своє відображення тимчасово вільні кошти (фінансові ресурси) суб’єктів ринку фінансових послуг.

Фінансові інструменти – це різноманітні фінансові документи, які обертаються на ринку, мають грошову вартість і за допомогою яких здійснюються операції на фінансовому ринку.

З економічної точки зору фінансові інструменти – це особливі товари фінансового ринку, які мають фінансове походження та виступають об’єктом купівлі-продажу на відповідних сегментах фінансового ринку. Товарами фінансового ринку, в першу чергу, є грошові кошти та цінні папери.

Гроші з економічної точки зору – це всі ліквідні активи, які можуть бути порівняно швидко та без великих втрат переведені в готівку. Гроші є формою прояву мінової вартості як купівельний, платіжний засіб та засіб нагромадження.

Цінні папери – основний товар фінансового ринку, своєрідний предмет купівлі-продажу цього ринку. Цінні папери, як інструменти фінансового ринку, являють собою документи-свідоцтва про боргове зобов’язання або право власності. Цінні напери є значною складовою своєрідного «товару товарів» – грошей.

За окремими сегментами фінансового ринку розрізнять наступні інструменти, які їх обслуговують.

Інструменти грошового ринку та ринку позичкових капіталів. До них відносять гроші, грошові сурогати, розрахункові документи, цінні папери, які обертаються на грошовому ринку та ринку позичкових капіталів.

Інструменти ринку цінних паперів – різноманітні цінні папери, що обертаються на цьому ринку (склад цінних паперів за їх видами, особливостями емісії та обігу затверджується відповідними нормативно-правовими актами).

Інструменти валютного ринку. До них відносять іноземну валюту, розрахункові валютні документи, а також окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок.

Інструменти страхового ринку – страхові послуги, які пропонуються на продаж (страхові продукти), а також розрахункові документи та окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок.

Інструменти ринку золота (срібла, платини) та дорогоцінного каміння. До них належать вказані види цінних металів та каменів, які купуються з метою формування фінансових резервів і тезаврації, а також розрахункові документи і цінні папери, що обслуговують цей ринок.

До інструментів ринку нерухомості відносять цінні папери та документи, що засвідчують право власності на той чи інший вид нерухомості.

За термінами обігу виділяють наступні види фінансових інструментів.

Короткострокові фінансові інструменти (з періодом обігу до одного року). Цей вид фінансових інструментів є найбільш багаточисельним і покликаний обслуговувати операції на ринку грошей.

Довгострокові фінансові інструменти (з періодом обігу більше одного року). До цього виду фінансових інструментів належать і так звані «безтермінові фінансові інструменти», кінцевий термін погашення яких не встановлено (наприклад, акції). Вони обслуговують операції на ринку капіталу.

За характером фінансових зобов’язань фінансові інструменти поділяються на наступні види.

Інструменти, наступні фінансові зобов’язання за якими не виникають (інструменти без наступних фінансових зобов’язань). Вони як правило, є предметом самої фінансові операції, і при їх передачі покупцю не несуть додаткових фінансових зобов’язань з боку продавця (наприклад, валютні цінності, золото тощо).

Боргові фінансові інструменти. Ці інструменти, характеризуючи кредитні відносини між їх покупцем і продавцем, зобов’язують боржника погасити в передбачені терміни їх номінальну вартість і заплатити додаткову винагороду у формі відсотка (якщо він не входить до складу номінальної вартості боргового фінансового інструменту, який погашається). Прикладом боргових фінансових інструментів є облігації, векселі, чеки тощо.

Облігація – це боргове зобов’язання позичальника перед кредитором, яке оформляється не кредитною угодою, а продажем-купівлею спеціального цінного паперу. Це такий цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів та підтверджує зобов’язання позичальника відшкодувати кредитору номінальну вартість облігації у визначений строк з виплатою доходу у вигляді проценту або дисконту. Існують різні види облігацій залежно від емітента, способу виплати доходу, термінів, на які вони випускаються, умов обігу та надійності.

Дольові фінансові інструменти. Вони підтверджують право їх власника на частку (пай у статутному фонді їх емітента) і на отримання відповідного доходу (у формі дивіденду, відсотка і т.п.). Дольовими фінансовими інструментами є, як правило, цінні папери відповідних видів (акції, інвестиційні сертифікати тощо).

Акція – це документ, який засвідчує право на певну частину власності у статутному капіталі акціонерного товариства і дає право на отримання доходу від неї у вигляді дивідендів. Існують різні види акцій, які визначають різні права їх власників: прості й привілейовані; іменні та на пред’явника; паперові та електронні; номінальні та без номіналу; платні та преміальні; з вільним та обмеженим обігом. Використання різних видів акцій пов’язане з різними цілями, якими керуються засновники акціонерних товариств.

Залежно від пріоритетної значимості розрізняють наступні види фінансових інструментів.

Первинні фінансові інструменти (фінансові інструменти першого порядку). Такі фінансові інструменти (як правило, цінні папери) характеризуються їх випуском в обіг первинним емітентом і підтверджують прямі майнові права або відносини кредиту (акції, облігації, чеки, векселі і т.п.).

Вторинні фінансові інструменти або деривативи (фінансові інструменти другого порядку) характеризують виключно цінні папери, що підтверджують право або зобов’язання їх власника купити або продати первинні цінні папери, які обертаються, валюту, товари або нематеріальні активи на попередньо визначених умовах у майбутньому періоді.

За гарантованістю рівня доходності фінансові інструменти бувають наступних видів.

Фінансові інструменти з фіксованим доходом. Вони характеризують фінансові інструменти з гарантованим рівнем доходності при їх погашенні (або протягом періоду їх обігу) незалежно від кон’юнктурних коливань ставки позикового відсотка (норми прибутку на капітал) на фінансовому ринку.

Фінансові інструменти з невизначеним доходом. Вони характеризують фінансові інструменти, рівень доходності яких може змінюватись залежно від фінансового стану емітента (прості акції, інвестиційні сертифікати) або у зв’язку зі зміною кон’юнктури фінансового ринку (боргові фінансові інструменти із плаваючою відсотковою ставкою, «прив’язаною» до встановленої облікової ставки, курсу певної «твердої» іноземної валюти і т.п.).

За рівнем ризику виділяють наступні види фінансових інструментів.

Безризикові фінансові інструменти. До них відносять державні короткострокові цінні папери, короткострокові депозитні сертифікати найбільш надійних банків, «тверду» іноземну валюту, золото та інші цінні метали та каміння, придбані на короткий період. Термін «безризикові» є певною мірою умовним, так як потенційний фінансовий ризик несе в собі будь-який із перерахованих видів фінансових інструментів.

Фінансові інструменти з низьким рівнем ризику. До них належать, як правило, короткострокові боргові фінансові інструменти, що обслуговують ринок грошей, виконання зобов’язань за якими гарантовано стійким фінансовим станом і надійною ре­путацією позичальника (характеризується терміном «першокласний позичальник»).

Фінансові інструменти з помірним рівнем ризику. Вони характеризують групу фінансових інструментів, рівень ризику за якими приблизно рівний середньоринковому.

Фінансові інструменти з високим рівнем ризику. До них відносяться фінансові інструменти, рівень ризику за якими суттєво перевищує середньоринковий.

Фінансові інструменти з дуже високим рівнем ризику («спекулятивні»). Вони характеризуються найвищим рівнем ризику і використовуються для здійснення найбільш ризикованих спекулятивних операцій на фінансовому ринку. Прикладом таких високоризикованих фінансових інструментів є акції «венчурних» (ризикових) підприємств; облігації з високим рівнем відсотка, емітовані підприємством з кризовим фінансовим станом; опціонні та ф’ючерсні контракти тощо.

59. Структура фінансового ринку за часовою ознакою та за інституційною ознакою

Єдиного методу структуризації фінансового ринку не існує. У практиці розвинутих країн оптимальна структура ринку фінансових послуг визначається двома основними ознаками: часовою та інституційною.

I. Відповідно до часової ознаки, тобто терміну дії фінансових інструментів, фінансовий ринок поділяється на дві основних сфери:

1) грошовий ринок – це ринок короткострокових депозитно-кредитних операцій, фінансових інструментів (з терміном обігу від одного дня до одного року), що обслуговують, головним чином, рух оборотного капіталу підприємств та організацій, короткострокових ресурсів банків, небанківських установ, держави та населення;

2) ринок капіталів – це ринок середньострокових та довгострокових капіталів (з терміном дії більше одного року), що представляють інвестиційний чинник у розвитку економіки. Він поділяється на ринок цінних паперів (середньо- та довгострокових) і ринок середньо- та довгострокових банківських кредитів.

II. Структура ринку фінансових послуг в інституційному розумінні складається із наступних секторів:

1) сфери дії фінансових посередників (фінансових інститутів – банківських та небанківських фінансово-кредитних установ), що відносяться до «каналів» непрямого, опосередкованого переміщення коштів від власників заощаджень до позичальників на фінансовому ринку;

2) ринку цінних паперів, який належить до «каналів» прямого фінансування і у свою чергу, поділяється на первинний ринок (нові емісії цінних паперів) і вторинний (де відбувається купівля-продаж раніше випущених цінних паперів), який, в свою чергу, поділяється на біржовий (фондові біржі) і позабіржовий («вуличний») ринки цінних паперів.

Ггрошовий ринок – це частина фінансового ринку, де в обігу знаходяться короткострокові фінансові інструменти (з терміном дії до 1 року), готівкові гроші, валюта, здійснюються короткострокові депозитно-кредитні операції (на термін до 1 року).

Структуру грошового ринку можна представити наступним чином:

- обліковий ринок – це частина грошового ринку, де короткострокові грошові кошти перерозподіляються між прямими суб’єктами ринку, фінансово-кредитними інститутами шляхом купівлі-продажу високоліквідних активів (векселів, чеків та інших цінних паперів) із строками погашення до 1 року. Основними операціями на обліковому ринку є облікові та переоблікові операції комерційних банків, НБУ з використанням комерційних та казначейських векселів, інших видів короткострокових зобов’язань;

- міжбанківський ринок – це частина грошового ринку, де тимчасово вільні грошові ресурси банківських установ залучаються та розміщуються ними між собою у формі міжбанківських кредитів та депозитів на короткі терміни. Міжбанківські кредити – одне із основних джерел формування банківських ресурсів, які використовуються комерційними банками для виконання зобов’язань перед клієнтами, регулювання балансів, дотримання вимог НБУ тощо;

- валютний ринок – це сектор грошового ринку, де здійснюється купівля-продаж валюти шляхом обміну однієї валюти на іншу з метою обслуговування зовнішньоекономічних відносин, міжнародних розрахунків та інших цілей суб’єктів валютного ринку і на якому урівноважується попит і пропозиція на такий специфічний товар як валюта. Валютний ринок як система включає в себе підсистеми валютного механізму (правових норм та інститутів) та валютних відносин між суб’єктами валютного ринку.

Ринок капіталів – це сфера фінансового ринку, де формується попит і пропозиція на середньо- та довгостроковий капітал, на якому здійснюється купівля-продаж фінансових ресурсів на тривалий строк (більше 1 року). Класичними операціями на ринку капіталів є операції з фондовими інструментами – акціями, середньо- та довгостроковими облігаціями; довгострокові депозити та позики комерційних банків, операції спеціалізованих інвестиційних та фінансових компаній.

Структура ринку капіталів включає:

- ринок середньо- та довгострокових банківських кредитів (кредитний ринок) – це частина ринку капіталів, де продаються та купуються грошові кошти (кредитні ресурси) на тривалий термін (більше 1 року) на певних умовах у формі надання позичок під зобов’язання позичальників повернути кошти та сплатити відсотки у встановлені строки. Кредитний ринок дозволяє здійснити нагромадження, розподіл, перерозподіл та рух позичкового капіталу між сферами економіки, суб’єктами фінансового ринку;

- ринок цінних паперів – це частина ринку капіталів, де об’єктом фінансових операцій є цінні папери. На ньому здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів, формується ціна на них, урівноважується попит та пропозиція. Через ринок цінних паперів акумулюються грошові нагромадження підприємств, держави, банків, небанківських фінансових установ, заощадження приватних осіб, і спрямовуються на виробниче та невиробниче вкладення капіталів.

II. За інституційною ознакою фінансовий ринок, як вже було зазначено, поділяється на сукупність фінансово-кредитних посередників (кредитний ринок) і ринок цінних паперів.

Кредитний ринок – це сектор фінансового ринку, який відноситься до каналів опосередкованого фінансування, коли кошти проходять від власників заощаджень та нагромаджень до позичальників через систему фінансово-кредитних інститутів.

Усю сукупність фінансово-кредитних посередників можна класифікувати наступним чином:

- банківська система, яка складається з дворівневої банківської системи, що включає НБУ та комерційні банки (універсальні та спеціалізовані: інвестиційні, інноваційні, іпотечні, ощадні, зовнішньо­торговельні);

- небанківський сектор (парабанківська система), до якого належать спеціалізовані небанківські фінансово-кредитні установи (інвестиційні компанії та фонди, фінансові компанії, кредитні спілки, ломбарди, лізингові та факторингові компанії, довірчі товариства та ін.);

- страховий сектор, який теж є частиною небанківської (парабанківської) системи фінансових посередників (страхові компанії, пенсійні фонди, установи накопичу­вального пенсійного забезпечення та ін.), їх ще називають контрактно-ощадними фінансовими установами.

Ринок цінних паперів який належить до «каналів» прямого фінансування, де кошти переміщуються безпосередньо від власників заощаджень і нагромаджень (інвесторів) до позичальників (емітентів), структурується за двома основними ознаками: стадіями та місцем торгівлі.

За стадіями торгівлі розрізняють:

- первинний ринок – первинний випуск цінних паперів в обіг, який здійснюється на основі оголошення про емісію; торгівля ведеться між емітентами, з одного боку, та інвесторами і фінансовими посередниками – з іншого;

- вторинний ринок характеризується операціями перепродажу раніше випущених цінних паперів, які здійснюються між окремими інвесторами, інвесторами і фінансовими посередниками та між фінансовими посередниками.

За місцем торгівлі ринок цінних паперів поділяється на:

- біржовий – включає угоди, що укладаються на фондовій біржі, й охоплює насамперед вторинний ринок, хоча в окремих випадках і первинне розміщення цінних паперів може здійснюватись через фондову біржу;

- позабіржовий ринок – охоплює угоди з купівлі-продажу цінних паперів, які укладаються і здійснюються поза біржею (в Україні – це Позабіржова фондова торговельна система (ПФТС).

Функціонування ринку цінних паперів забезпечується його суб’єктами: емітентами, інвесторами, посередниками, фондовою біржею.

60. Кредитний ринок як складова фінансового ринку

За інституціональною ознакою та організацією торгівлі фінансовими ресурсами фінансовий ринок поділяється на кредитний ринок і ринок цінних паперів.

Кредитний ринок охоплює ту частину фінансового ринку, яка функціонує на основі укладення кредитних угод. Він має договірний характер.

Позичковий капітал – це кошти, віддані в позику за визначений відсоток на засадах зворотності, строковості, забезпеченості, платності, добровільності.

Формою руху позичкового капіталу є кредит. Кредит – це суспільні економічні відносини, що виникають між економічними суб’єктами у зв’язку з передачею один одному в тимчасове користування вільних коштів (вартості) на засадах зворотності, платності та добровільності.

Об’єктом кредиту є та вартість, яка передається в позичку одним суб’єктом іншому. Позичена вартість може бути в грошовій формі, у формі товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

Ринок цінних паперів являє собою особливу форму торгівлі фінансовими ресурсами, яка опосередковується випуском та обігом цінних паперів. Він є найактивнішою частиною сучасного фінансового ринку і дає змогу реалізовувати різноманітні інтереси емітентів, інвесторів та посередників.

До основних функцій ринку цінних паперів відносять: облікову; контролюючу; збалансування попиту і пропозиції; стимулюючу; перерозподільчу; регулюючу.

Первинний ринок є ринком перших та повторних випусків (емісій) цінних паперів, на якому відбувається їх первинне розміщення (андеррайтинг). Первинне розміщення провадиться прямим зверненням емітента до покупця, або передачею всієї емісії чи її частки посереднику (інституційному інвестору), який бере на себе функції розповсюдження цінних паперів.

На вторинному ринку здійснюється обіг раніше емітованих на первинному ринку цінних паперів, тобто їх перерозподіл. Цей ринок характеризується операціями перепродажу раніше випущених цінних паперів.

Біржовий ринок цінних паперів пов’язують з поняттям фондової біржі як особливо організованого вторинного ринку цінних паперів, що сприяє підвищенню мобільності капіталу і виявленню реальних ринкових цін активів.

Фондова біржа є особливим посередником на ринку цінних паперів, будучи центром торгівлі ними. Вона виконує три основні функції – посередницьку, індикативну та регулятивну. На біржу можуть потрапити не всі емітовані цінні папери, а тільки гарантовані, що відповідають вимогам лістингу. Лістинг – це допуск цінних паперів до обігу і котирування на фондовій біржі на підставі їх економічної експертизи.

Позабіржовий ринок історично передує біржовому. Звідси пішов термін «вуличний ринок» або «торгівля з прилавка», коли лондонські брокери укладали угоди з цінними паперами на вулиці чи в кафе.

Позабіржовий ринок охоплює угоди з купівлі-продажу цінних паперів, які укладаються і здійснюються поза біржею (в Україні – це Позабіржова фондова торговельна система (ПФТС).

Об’єктом ринку цінних паперів є специфічні фінансові інструменти –цінні папери різних видів. Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок», який було прийнято Верховною Радою України 23 лютого 2006 року дає визначення цінних паперів, їх класифікацію, регулює відносини, що виникають під час розміщення та обігу цінних паперів.

«Цінні папери  документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов’язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам».