2.2. Ідентифікаційні ознаки письма

У процесі дослідження письма вивчаються письмова мова, топографія письма і почерк. Ідентифікаційні ознаки письма являють собою особливості, що виявляються в елементах письмово-мовних і графічних навичок індивідуума[3].

Письмова мова. У суспільній, виробничій, науковій і іншій діяльності письмова мова несе різне інформативне навантаження. За допомогою неї фіксуються і передаються повідомлення про факти, події, явища, поняття, ідеї, тобто визначений зміст, конкретний зміст.

Разом з тим, як і будь-яке суспільне явище, письмова мова має і свою форму, у яку вібраний її зміст, — мовні засоби, що матеріалізують думки, які містяться в ній, у виді словникового запасу, вжитого у визначених синтаксичних конструкціях, у тому чи іншому ступені відповідних нормам літературної мови.

В основі криміналістичного дослідження письмової мови лежить визначення особливостей письмово-мовних навичок. У силу відображення сформованих у центральній нервовій системі умовно-рефлекторних зв'язків ці навичкові особливості складаються в одну особистість, що індивідуалізує, сукупність і можуть бути використані як ідентифікаційні ознаки з метою встановлення автора досліджуваного документа. Ці ознаки можуть виглядати у виді відповідності нормам, у межах яких вони формувалися, у виді окремих стійких відхилень від прийнятих норм, що є наслідком слабкого розвитку чи відсутності взагалі навичок у визначених нормах.

Ідентифікаційними ознаками письмової мови є граматичні, лексичні і стилістичні особливості письма. Аналізу ознак письмової мови передує ознайомлення зі змістом документа.

Зміст документа — не ознака письмової мови, а сама письмова мова, зміст інформації, що викладається. Зміст не має такої чіткої індивідуальності, як мовні засоби, якими воно виражається. Разом з тим у змісті документа (може бути закладена така фактична інформація, що може виявиться корисною при проведенні оперативно-рошукових міроприємств.

При ознайомленні із змістом аналізуються:

а) тема (основний зміст висловлення) і ідейна спрямованість документа;

б) відомості фактичного характеру, посилання на джерела і використані матеріали;

в) згадування автора про себе.

Граматичні ознаки письма являють собою особливості чи дотримання порушення нормованого граматичноголаду мови.

Граматичні особливості мови виявляються в практиці застосування правил орфографії, синтаксису і пунктуації. Засвоєння граматичного ладу мови відбувається поступово з раннього дитинства шляхом наслідування мови дорослих, шляхом читання (самоосвіти) і, нарешті, шляхом вивчення в школі нормативної граматики. Однак під впливом побутової мови, місцевих діалектів, недостатнього засвоєння правил, а також у силу часткових змін, внесених час від часу в правила правопису з метою їхнього упорядкування і спрощення, у письмі нерідко формуються стійкі відступи від граматичних норм.

Лексичні ознаки— характерні для пишучого сукупність мовних засобів і особливості використання їх для вираження думок на папері. Такими мовними засобами є лексика і фразеологія засоби.

Лексика розглядається як словниковий запас, сукупність слів, активно уживаних автором, Як загальну характеристику лексика автора досліджуваного документа може бути визначена як бідна чи багата. Разом з тим у ній можуть бути виявлені деякі особливості, що можуть мати значення ідентифікаційних ознак. Такими особливостями можуть бути застарілі слова, що вийшли із сучасного активного літературного вживання (архаїзми); нові слова, що порівняно недавно ввійшли в мову науки, техніки й в інші сфери спілкування (неологізми); слова, вживання яких характерно для осіб, спільних за родом своєї діяльності, професії (професіоналізми); слова таємного (засекреченого) жаргону визначених соціальних груп; слова, характерні для визначеної територіальної одиниці (діалектизми).

Фразеологія — сукупність стійких сполучених слів, що визначають щось єдине за змістом. Характер фразеологічних оборотів дозволяє оцінити головним чином умови виховання і рівень освіти особи. Так, обороти типу «ловити рибу в мутній воді», «танцювати під чужу дудку і т.п. можна вважати прийнятними для будь-якої людини, а обороти «геркулесові стовпи а, «лебедина пісня», «сізіфов труд» —типовими для осіб, що одержали вищу освіту і добре начитані[4].

Зображувально-виразні засоби — це вираження, вживані в переносному значенні (метафора, іронія, алегорія, гіпербола, порівняння) і так звані стилістичні фігури (градація, антитеза, риторичні питання й інші мовні прийоми).

Зображувально-виразні засоби вводяться для посилення дієвості мови, додання їй образності і сили. Створюючи образ, що запам'ятовується, вони поглиблюють розуміння основного, головного в описуваних подіях. Ступінь володіння зображувально-виразними засобами в письмі, як і всі лексичні особливості в цілому, може в деякому роді свідчити про рівень розвитку автора, досвід його у викладі думок, про суспільну і професійну групу, до якої належить автор.

Стилістичні ознаки — характерна для автора манера викладу думок, що полягає в побудові окремих речень і тексту в цілому, доборі лексики, уживанні зображувально-виразних засобів мови відповідно до функціонального призначення мови, функцією мови в тій чи іншій сфері людської діяльності. Серед функціональних (жанрових) стилів виділяються науковий, публіцистичний (газетно-журнальний), офіційно-документальний (канцелярський), виробничо-технічний, художньо-белетристичний і епістолярний (побутовий) стилі, специфіка кожного з якого обумовлюється цільовим призначенням документа, емоційним і психічнимстаном автора, а також його навиковими особливостями вираження думок у відповідності з індивідуальними звичками і нахилами.

У практиці розслідування злочинів дослідження письмової мови проводиться з метою встановлення автора документа. Процес встановлення автора містить у собі неідентифікаційні дослідження на першому етапі — визначення передбачуваного вигляду й ідентифікаційні дослідження на другому етапі. Судження про автора можуть бути висловлені у відношенні його статевої належності, національності, освіти, віку, професії (спеціальності), місця роботи і проживання й інші даних, що його характеризують. Ідентифікація автора по письмовій мові проводиться на основі порівняльного дослідження сукупності граматичних, лексичних і стилістичних особливостей його письмово-мовних навичок.

Топографія письма. Топографія письма — це розміщення тексту на листіпаперу. Ідентифікаційні ознаки топографії — звичні для даної особи особливості такого розміщення.

Топографічними ознаками є:

1. Поля — відступи від краю папера праворуч, ліворуч, зверху, знизу. Оцінюються з погляду наявності (чи відсутності), розміру (великі, середні, малі), форми (рівномірні, що звужуються, що розширюються).

2. Абзаци — частини тексту з закінченою думкою. Відзначається наявність чи відсутність виділення і спосіб виділення (відступи нового рядка, збільшений інтервал між абзацами, сполучення відступу нового рядка і збільшення інтервалу й ін.).

«Новий рядок оцінюється по розміру її відступу від лінії початку рядків.

3. Розташування рядків — стосовно горизонталі на нелінійованому папері (горизонтальні, що піднімаються чи опускаються), за формою (прямі, опуклі догори, увігнуті вниз) чи стосовно ліній типографського графлення на лінійованому папері (над лініями, на лініях, без дотримання ліній графлення).

4. Переніс слів. Деякі особи не роблять переноси, заздалегідь кидають рядок і переходять на наступний, ущільнюють букви чи загинають закінчення рядка догори чи донизу. При наявності переносів знаки переносу можуть бути у вигляді однієї чи двох рисок, розмір їх може бути великим чи малим, форма — пряма, опукла, увігнута, розташування стосовно рядка — посередині чи зі зсувом, вгору чи вниз аж до розташування нижче лінії рядка, стосовно горизонталі — горизонтальні і що піднімаються чи опускаються.

5. Виділення слів — акцент на окремі слова чи групу слів. Способи акценту — підкреслення одно- чи двухштриховою, прямою, хвилястою, суцільною, пунктирною лінією; збільшення розміру букв й ін.

6. Вставки пропущених слів і букв. Способи вставок можуть бути різноманітними: з використанням коректурних знаків, «галочки» і ін.

7. Розташування звертання (адресата), підписа, дати, нумерації сторінок. Зазначені реквізити можуть розташовуватися по-різному стосовно листа паперу й основного текста, рядка, горизонталі. Крім розташування звертається увага на спосіб виконання, особливо нумерацію сторінок і дату [5].

Топографічні ознаки письма використовуються для ідентифікації автора і виконавця в сполученні як з ознаками письмової мови, так і з ознаками почерку в рукописному документі. Цінність їх полягає в тому, що виконання їх найчастіше відбувається автоматично, без контролю свідомості, тому вони можуть зберегтися навіть при штучному маскуванні (перекручуванні) письма.

Почерк. Почерк — це графіка письма, обумовлена виробленою системою рухів руки. Особливості таких рухів, що відбивають особливості фізіології і психіки особистості, складають ідентифікаційні ознаки почерку.

Ознаки почерку поділяються на загальні і часткові.

Загальні ознаки характеризують почерк уцілому. Загальними ознаками є:

1. Виробленість почерку — технічна пристосованість почерку до швидкого письма. Виробленість залежить від ступеня автоматизації, виробленості рухів руки. Почерки за цією ознакою можуть бути виробленими (добре виробленими), середньої і малої виробленості. У почерку високої виробленості спостерігається, з одного боку, багатоваріантність (варіаційність) букв у залежності від їхнього місця в слові і сполученні з іншими буквами, з іншої сторони - однотипне виконання різних букв.

2. Загальний тип почерку. За цією ознакою почерки можуть бути простими (близькими до «учнівського»), спрощеними й ускладненими (вигадливими). Спрощені почерки — це, як правило, добре вироблені ("швидкі"), важкочитаємі почерки зі спрощеним написанням букв, зв'язків між ними. Ускладнення найчастіше вводяться в надрядкові і підрядкові елементи букв для їх прикраси.

3. Загальний напрямок рухів у почерку. Більшість почерків є лівоокружними (з рухами проти часової стрілки). Рідше зустрічаються правоокружні почерки і почерки з кутастими зв'язками елементів букв.

4. Розмір почерку. Відповідно до висоти рядкових елементів букв почерки можуть бути дрібними (до 2 мм), середніми по розміру (від 2 до 5 мм), великими (5 мм і більше).

5. Нахил почерку. Почерки в основному правонаклонні (з кутом у 55—70°), рідше — прямі і лівонаклонні.

6. Розгін почерку — співвідношення висоти двухштрихових малих літер до їхньої ширини й інтервалів між буквами. У залежності від цього співвідношення почерки можуть бути розгонистими, середніми по розгоні і стиснутими.

7. Ступінь напруженості почерку. Визначається по кількості букв, написаних складно, без відриву ручки від паперу. Якщо кожна буква пишеться окремо, без зв'язку з іншими чи буквами зв'язується не більш двох букв, — почерк вважається уривчастим; при зв'язку трьох-чотирьох букв — середнім по ступені напруженості; п'яти букв і більш —напруженим.

Загальні ознаки почерку є ознаками групового значення. Вони визначають подібність чи розходження почерків у досліджуваному документі і порівнюваних зразках. Вони використовуються при первісному доборі матеріалу для наступного дослідження його по особистих ознаках.

Особисті ознаки — це особливості виконання окремих письмових знаків з погляду відхилення їх від норм шкільних типових прописів і загальних характеристик почерку. Такі відхилення можуть мати місце в будь-яких штрихах (елементах) букв: початкових (попередніх) і заключних, основних і сполучних, овалах і півовалах, надрядкових і підрядкових, написаних лівоокружним чи правоокружним рухом, зв'язаних між собою з утворенням петлі, кутоватості, шляхом примикання.

Усе різноманіття особистих ознак може бути класифіковане 4 групами:

1) особливості напрямку руху при виконанні письмових знаків і їхніх елементів;

2) особливості зв'язування письмових знаків і їхніх елементів;

3) особливості співвідношень письмових знаків і їхніх елементів по розміру, нахилу і розгону;

4) положення точок початку і закінчення штрихів письмових знаків і спосіб їхнього виконання.

Ідентифікаційна значимість, цінність особистої ознаки залежать від частоти зустрічі його в почерках інших осіб, що пишуть мовою досліджуваного документа. Чим нижче частота зустрічальності, тим вища цінність ознаки при встановленні виконавця.

Дослідження почерку виробляється з метою можливого судження про деякі соціально-демографічні характеристики виконавця рукописного документа (статі, віку, професійної належності), психічного стану (захворювання і розладів)[6] з метою його ідентифікації. На стать, вік, професію виконавця можуть указати виділені приватними методиками ознаки класифікаційного зв'язку досліджуваного почерку з почерками визначеної соціально-демографічної групи пишучих. Психічний стан може бути визначених по порушеннях координації рухів і деяких інших ознак, що є наслідком яких-небудь психічних розладів. Наявність чи відсутність тотожності виконавця встановлюється в результаті порівняльного дослідження комплексів ознак почерку і топографії в досліджуваному документі і зразках, неповторність яких оцінюється не тільки по суб'єктивному досвіді експерта, але і на основі використання математичних даних про ідентифікаційну значимість окремих ознак і комплексу в цілому.

Крім установлення виконавця рукописного документа ознаки почерку використовуються також при дослідженні підписів. При цьому в підписах, підроблених шляхом підмалювання (без використання технічних засобів), можуть бути виявлені не тільки ознаки невідповідності їх справжнім підписам особи, від імені якої вони зроблені, але й ознаки почерку особи, що підробила.