Методологічні пошуки українських істориків наприкінці хіх – у хх ст.

Періоди

1) 80-ті рр. ХІХ – 20-ті рр. ХХ ст. – період оформлення ідейно-концептуальних засад української національної історіографії:

• формування провідних історичних шкіл (соціально-економічна школа Д. Багалія, історико-правова школа М. Василенка, марксистська школа М. Яворського);

• утвердження переважання державницького напрямку над народницьким (початкове домінування народництва В. Антоновича зникає після переходу на позиції державництва М. Грушевського, яке відбувається протягом 1899 – 1904 рр.);

• обґрунтування історичного націоналізму шляхом поєднання романтизму (роль народу), позитивізму (надмірна увага до джерел) і кантіанства (встановлення цінності і значення історичних подій). Ключова категорія історичного націоналізму – «народ-нація».

2) 30 – 80-ті рр. ХХ ст. – період теоретичного «подвоєння» української історіографії на радянську та діаспорну. Вирішальну роль відіграв «великий перелом» 1929 р. і утвердження в історичний науці радянської України монополії вульгаризованого марксизму (марксизму-ленінізму):

• утвердження і історичній науці радянської України із 1929 р. монополії вульгаризованого марксизму (марксизму-ленінізму). Одним із небагатьох способів рятування від партійно-ідеологічного диктату була «втеча у Середньовіччя» (Т. Скубицький, М. Марченко, М. Петровський);

• продовження у діаспорі традиції історичного націоналізму (Л. Винар, О. Оглоблін, Т. Мацьків). Обґрунтування на її основі концепції «довгого імперського часу» - бездержавність і колоніальний статус України у складі Російської імперії та СРСР (за виключенням нетривалого періоду Української революції 1917 – 1921 рр.);

• формування теоретичного відставання української історіографії від західноєвропейських тенденцій через методологічну ізоляцію радянської України та «провінційний» образ історії України на Заході.

3) 90-ті рр. ХХ ст. – сьогодення – період «кризи» вітчизняної історіографії:

• заперечення (почасти поверхове) потужного радянського спадку;

• несистемне запозичення і хаотичне комбінування теоретичних розробок західноєвропейських істориків;

• відродження інтересу науковців до спадку вітчизняних істориків початку ХХ ст.

Фронтальний аналіз методологічних пошуків українських істориків протягом кінця ХІХ – початку ХХ ст. засвідчує, що найбільш продуктивним був перший період, коли було розроблено засади періодизації та дидактичний образ історії України (1904 р. – «Звичайна схема» М. Грушевського – періоди (києво-руський, галицько-волинський, литовсько-польський, козацько-гетьманський), ідея про те, що інтегральним ядром української історії є боротьба за державність). Також вітчизняні історики першого періоду були найбільш сприйнятливими до новітніх теоретико-методологічних розробок науковців Заходу.

Криза історії у середині хх ст. Ситуація постмодерну в історичній науці

Історія – це відносно молода сфера наукових знань. З часу виникнення (межа XVIII – ХІХ ст.) вона пережила декілька радикальних переглядів теоретичних основ. Необхідність цих переглядів (поворотів), обумовлювалась конфліктами застарілих пояснювальних схем із новими науковими результатами (невідповідність теорії практиці). Розв’язання цих конфліктів супроводжувалось кризами – тобто руйнуванням старої парадигми для побудови нової. З огляду на це увесь час існування історичної науки можна представити як перманентну (неперервну) кризу (А. Гуревич), що свідчить про постійне оновлення і вдосконалення.

Під кризою історії середини ХХ ст. розуміється критика ідей прогресу та розуму, що є основою традиційного визначення історичної науки (вивчати минуле сьогодні для попередження помилок в минулому). Вирішальну роль при цьому відіграло осмислення досвіду Другої світової війни (прогресу немає, адже передові технології та винаходи використовуються для вбивства людей, а не їх блага; результатом масових смертей через репресії та невійськове насилля стало визнання найвищою цінністю людини із її безкінечним внутрішнім світом), яка спричинила «гуманізацію» історичної науки. Цей процес має три взаємопов’язані площини, що виокремились у 60 – 70-х рр. ХХ ст. (Х.Уайт, Ж. Дерріда, Б. Ролан, М. Фуко):

• культурний поворот – історія людства є багатогранною і сегментованою, цілісно її можна описати лише за допомогою категорії «культурний код» - інструменту взаємодії людей (одні код створюють, інші транслюють, ще інші тлумачать).

• антропологічний поворот – дії людини чи групи людей у суспільстві мають певну мотивацію. Розуміння історії – це розуміння ідей та понять (ментальний світ), що обумовлюють певну поведінку людини.

• лінгвістичний поворот – ключовим інструментом пізнання історії є мова за допомогою якої ми сприймаємо і описуємо (точніше конструюємо) історичну дійсність. Її пізнання – це процес постановки і розв’язання проблем мовного порядку (досягнення адекватної взаємодії у ланцюжку «джерело – дослідник – текст – читач»).

Ці три повороти обумовили ситуацію постмодерну в історії, сутність якої полягає в критиці об’єктивності історичного факту і підміні останнього суб’єктивною інтерпретацією (дискурсом). Постмодерністи наголошують, що історичний факт не існує самостійно, він свідомо створюється та пояснюється істориком. Тому факт не є цілком об’єктивним, а робота історика не відрізняється від роботи письменника – створення сюжету (О. Ексле, Л. Рєпіна). Ці твердження актуалізували сумніви у тому, що історія є наукою. Доведення зворотного, тобто обґрунтування науковості історичних знань, обумовило формування сучасних напрямків історіописання (мікроісторія, історична герменевтика, історія ідей, історична імагологія, історична синергетика, усна історія, історія повсякдення), тобто пошуку нових теоретичних основ історії.