13. Основна організаційна форма навчання та допоміжні організаційні форми навчання

До організаційних форм навчання відносять урок, семінарські заняття. Практикуми, навчальні екскурсії, домашня навчальна робота, факультативи, предметні гуртки, тощо.

Урок – основна організаційна форма навчання, за якою заняття проводить учитель з групою учнів постійного складу, одного рівня і віку підготовки впродовж певного часу. Інші є допоміжними.

Типи уроків: засвоєння знань, перевірки знань, засвоєння умінь, навичок, узагальнення, конкретизації, систематизації, комбінований урок.

Класно-урочна форма організації навч. має істотні переваги над ін. формами, зокрема індивід.: більш чітка організаційна структ.; економність, оскільки учитель працює одночасно з вел. групою учнів; сприятливі передумови для взаємонавч., колективної діяльності, вих-ня і розвитку учнів. Проте, є і недоліки: орієнтація на «сер.» учня, відсутність умов для проведення індивід. навч.-вих. роботи з учнями та інші.

Нестандартні форми огранізації навч.: урок-подорож, -квк, -інсценізація, -казка, -суд, -панорама, брейн-ринг, -інтервю, -поле чудес.

Допоміжні організаційні форми навчання містять у собі:

• Позаурочні – заняття з обдарованими дітьми одного класу з певного навчального предмету поза уроками: консультації, екскурсії, додаткові заняття з відстаючими й обдарованими дітьми тощо;

• Позакласні – навчальні заняття, що поєднують дітей різних класів у межах однієї чи кількох паралелей. Вони проводяться поза уроком і поза класом. Це гуртки, факультативи, олімпіади, предметні об’єднання тощо;

• Позашкільні – ті, що поєднують дітей для задоволення їх інтересів і розвитку здібностей за межами школи: в клубах, секціях. Творчих об’єднаннях при палацах культури тощо.

Факульт. заняття (форма диференц. навч., мета якого полягає в поглибленні загальноосв. знань, труд. підгтовки, розвитку різнобічних інтересів і здібностей учнів) проводяться по вибору і бажанню учня, починаючи з 7 класу. Розширюють теор. знання, практ. навички, розв. пізнавального інтересу, творчих здібностей, профорієнтації (враховують можливості школи, конкретні умови і задачі підготовки учнів до практ. діяльності); вивчають теор. питання, проводять практ. роботи, при виконанні яких учні набувають навичок розум. діяльності, освоюють методику проведення нескладних досліджень і експериментів, формують навички поводження з лаборат. обладнанням і технікою. Широко застосовують форми пробл. навч.

13. Теорія виховання як складова пед. Науки. Виховання як пед. Категорія.

Теорія виховання є різнозначною складовою серед інших частин педагогічної науки. Вона включає в себе як загально педагогічні знання, так і специфічні знання. Характерною рисою теорії виховання є поєднання виховання з навчанням.

Виховання – це взаємодія вихователя та вихованця з метою формування особистості для самореалізації в основних сферах життєдіяльності шляхом поповнення нестатків.

Ціль виховання – формування особистості, що являє собою сукупність відноси, які, в свою чергу, мають якісні характеристики, що називаються особистісними якостями.

Основним хар-ками виховання є його двоякість(полягає в єдності свідомості та поведінки дитини), багатофакторність (на його процес і результат впливають дуже багато як зовнішніх, так і внутрішніх факторів), суперечливість (його рушійною силою є протиріччя), конфліктність (конфлікт розглядається як найвища стадія проявлення протиріччя та як форми його проявлення), прогностичність (одна з можливостей управління розвитком дитини та запобігання педагогічних помилок), діалектичність (суб’єкти процесу виховання знаходяться в стані постійної зміни, руху, розвитку, що обов’язково треба враховувати в пед. взаємодії), результативність.

Способи виховання:

Переконання або навіювання, коли головним засобом є слово, привчання, що відбувається шляхом багаторазових вправ, та наслідування, що передбачає наявність прикладу.

Ефективність виховання — співвідношення між метою виховання і результатами, досягнутими у процесі формування особистості, соціальних груп.

Вихованість — комплексна характеристика особистості, враховує наявність і рівень сформованості в неї суспільно значущих якостей.

Критерії вихованості — ознаки, за допомогою яких роблять висновок про рівень вихованості людини, оцінюють результати виховного впливу.

Рівень вихованості наближено характеризують словами: високий, середній, низький.

Рівень вихованості — ступінь сформованості в учня відповідно до вікових можливостей найважливіших якостей особистості, які є показниками вихованості.