2. Мистецтво України іі пол. XVII - XVII ст.

У другій половині XVII ст. на території України закінчуються воєнні дії. Настає мир. Починається активний період зведення цивільних і культових споруд, другу половину сторіччя можна вважати золотим віком українського мистецтва.

Якщо в першій половині XVII ст. як культові, так і цивільні споруди мали вигляд оборонних, то після закінчення війни ситуація різко змінюється. Зводяться просторі високі храми з багатьма вікнами, які дають можливість відчути урочистість служби. Збільшення висоти храму повело за собою і зміну композиції, особливо це помітно у спорудах Придніпров'я і Слобожанщини.

Бароко — стиль, який дав можливість пишно й урочисто віддзеркалити соціально-економічну ситуацію суспільства, в Україні його було названо козацьким. Це найменування покликане підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Найбільш яскравим шанувальником цього напрямку був І. Мазепа, який високо поціновував архітектуру. Він доглядав за зведенням Братського та Микільського монастирів, давав кошти на церкву Всіх святих у Лаврі, реставрацію собору Святої Софії, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору в Лаврі, Троїцької церкви; вкладав кошти в побудову церков у Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір'ї та інших містах. Дослідник мистецтва О. Січинський нарахував близько 40 храмів, на які дав гроші Мазепа. Звичайно, він міг дозволити собі такі трати, маючи за собою 19654 села в Україні та понад десяток - у Росії.

Багато хто з старшин також сприяв розвиткові архітектури: В. Миклашевський, В. Борковський, В. Кочубей, К. Мокієвський, П. Герцен, Д. Горленко та ін. Активним будівничим був митрополит Р. Заборовський. Відомий пам'ятник, який дійшов до сьогодні, зведений під його орудою, — Брама Заборовського, що нині входить до архітектурного комплексу Софії Київської.

Великий мистецький внесок зробили також визначні архітектори, які працювали в Україні: Б. Растреллі, автор проекту Андріївської церкви, А. Квасов звів собор у Козельці, Б. Меретин, автор собору Святого Юра у Львові; плідно працювали архітектори української школи С. Ковнір, який збудував так званий Ковніровський корпус у Лаврі, дзвіниці Дальніх і Ближніх печер, Кловський палац та інші, а також вихованець Київської Академії І. Григорович-Барський, який збудував церкви: Покровську, Миколи Набережного, комплекси Межигірського і Кирилівського монастирів, магістрат та багато приватних будинків.

Архітектурним шедевром світового значення у стилі бароко справедливо вважають Андріївську церкву у Києві (1746 - 1753 рр., проект В. Растреллі, забудова І. Мічуріна). Собор прекрасно вписано у місцевість. З Подолу здається, що храм пливе у повітрі, а силует його обіймає увесь горизонт. Кожна деталь спрямована на купольне завершення храму. Гармонійно поєднано кольорові елементи споруди: білий колір колон чергується з блакитним фоном та золотими люнетами над куполом і главками, в також капітелями колон. За проектом Растреллі у Києві було збудовано ще одну перлину барокового стилю — Маріїнський палац (1752 - 1755 рр.).

У бароковому стилі споруджено також Георгієвський собор Видубицького монастиря (1696 - 1701 рр.), браму Заборовського в ансамблі Софійського собору Києва (1746 - 1748 рр., архіт. Г. Шедель), Троїцький собор у Чернігові, Хрестовоздвиженський у Полтаві, Троїцький собор у Луцьку (XVIII ст.). У плані це хрестокупольні споруди світлих кольорів, оздоблені по фасаду декором, прибудовами та надбудовами верхів.

У XVIII ст. створюється українська національна архітектурна школа. До відомих її майстрів належать І. Зарудний (? - 1727), І. Григорович- Барський (1713 - 1785 рр.), С. Ковнір (1696 - 1786 рр.). І. Зарудний розпочинав діяльність в Україні. Є припущення, що він брав участь у забудові церкви св. Миколи Пустинно-Миколаївського монастиря. Щоправда, основні роботи Зарудного пов'язані з Москвою, де він понад десять років був головним архітектором. Саме Зарудний започаткував стиль бароко у Москві. Григорович-Барський тривалий час працював архітектором Київського магістрату. Краще його творіння — Покровська церква на Подолі (1766 р.). Самобутнім майстром був Ковнір (кріпак Києво-Печерської лаври), який переважно будував численні лаврські споруди. Справжнім шедевром барокового стилю стала так звана Ковнірова дзвіниця на Далеких печерах (1754 - 1761 рр.).

Скинувши ярмо війни зі своїх плечей, Україна почала будувати своє життя. Проте мало було часу та й грошей. І люди почали використовувати нехай недовговічний, але дешевий і доступний матеріал - дерево. Почали зводити з нього споруди; при цьому враховувався досвід будівничих попередніх поколінь та новітні досягнення.

До шедеврів української народної архітектури належать дерев'яні церкви, поставлені здебільшого невідомими майстрами наприкінці XVII-XVIII ст. (попередні споруди не збереглися). В основу забудови покладено художньо-конструктивні принципи храмів Київської Русі. В Україні наприкінці XVII ст. організовуються місцеві школи дерев'яного зодчества: волинська, подільська, галицька, гуцульська, бойківська, буковинська, лемківська, наддніпрянська, слобожанська.

Храми наддніпрянських й слобожанських майстрів вирізняються монументальністю, різноманітністю композицій і форм. Поблизу міст відчутний вплив кам'яної забудови, зокрема у баштах з високими шпилями. Храми гармонійно взаємодіють з народним житлом внаслідок спільності будівельного матеріалу, конструктивних та декоративних елементів. Найцікавіша пам'ятка такого зразка - дев'ятиверхий Троїцький собор (1773 - 1778 рр.) у Новомосковську (тепер Дніпропетровської області), поставлений на замовлення запорожців відомим майстром Я. Погребняком.

Значну кількість храмів на території Лівобережної України зведено на честь козацьких перемог, зокрема Микольський собор у Ніжині (1668 р.), Вознесенський собор у Переяславі (1696 - 1700 рр.), Катеринська церква у Чернігові (1715 р.) та ін.

Негативно вплинув на дерев'яне церковне будівництво наказ Синоду 1801 р., що вводив заборону на "малоросійський стиль". Тому традиції національного зодчества зберігалися переважно у західноукраїнському регіоні (зокрема дерев'яні зрубні храми на Закарпатті). Дуже багато споруд козацького бароко було знищено у часи “войовничого атеїзму” у ХХ ст.

Живопис др. пол. ХVІІ - ХVІІІ ст. також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд з відомими культурними центрами - Львовом, Києвом - сформувалися нові художні школи в Чернігові, Новгород-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина. Доба бароко залишила велику кількість пам'яток різьбярства, дерев'яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що прикрашались особливо пишно.

У др. половині ХVІ - ХVІІІ ст. посилюються зв'язки із західною культурою, широко використовується антична та європейська спадщина. У живописі, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи - волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській Лаврі, Софійському соборі, у Межигірському та Троїце-Іллінському монастирях та ін.

До іконопису широким потоком входять народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської Академії, міщан і селян України. Найхарактернішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

Оригінальним національним явищем стали народні ікони — так звані Козацькі Покрови, на яких зображували козаків, старшин, гетьманів. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві — популярних картинах "Козак Мамай", "Козак-бандурист", що відображають ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу.

Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тобто зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, уславилися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору в Києві зображено 85 видатних діячів — від князів Київської Русі до Мазепи. У церкві с. Старогородців поблизу Остра відтворено битву запорожців із татарами, а в Покровській церкві Переяслава зображено Феофана Прокоповича із генеральною старшиною та ін.

Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. змінюється технологія розписів, замість фрески використовується темпера, плоскодекоративні трактування змінюються на живописно-декоративні, змінюється тематика, до суто теологічної входять світські мотиви, відбувається "перевдягання" біблійних героїв в українські строї, в ікону вводяться портретні зображення.

В іконах окрім активного використання кольору з'являється рух (до цього постаті були статичними). Та найбільше досягнення — це спроба, і досить вдала, передати внутрішню духовність особистості. Це яскраво видно в розписах церкви у Великих Сорочинцях на портретах-іконах гетьмана Д. Апостола та його дружини Уляни. Поза будь- яким сумнівом, це світські портрети, їх можна без перебільшення зарахувати до шедеврів українського живопису.

Особливе місце серед пам'яток українського монументального живопису XVIII ст. займає іконостас Преображенської церкви у с. Великі Сорочинці (резиденції гетьмана Данила Апостола; на його кошти збудовано церкву й іконостас, 1732 р.). Комплекс іконостаса об'єднує понад сто різних ікон. Образи святих сповнені радості й відчуття Образи святих сповнені радості й відчуття повноти земного життя. Багате, складне й водночас легке драпування вказує на виразний вплив рококо, однак без тієї світськості й елегантності, що були властиві західноєвропейському стилю. Іконопис сорочинського іконостасу дуже близький до жанру світської картини. У тій самій майстерні, де створювався сорочинський іконостас, виконано іконостас для Вознесенської церкви, збудованої 1761 р. в с. Березна біля Чернігова. Живопис березнянського іконостасу дещо поступається сорочинському в свіжості й барвистості звучання і знаменує своєрідне завершення монументально-декоративного стилю, який склався в українському малярстві у другій половині XVII ст. Занепад цього стилю зумовлений як посиленням реалістичних тенденцій, так і впливами мистецтва рококо, які доходили до України із Західної Європи.

Серед майстрів іконопису почесне місце належить І. Рутковичу, І. Кондзелевичу та В. Петрановичу. Їх діяльність пройнята ренесансним гуманізмом. Вони творили для демократичного, селянського середовища.

Іван Руткович (середина XVII - початок XVIII ст.) — яскравий представник народної демократичної лінії в українському мистецтві. Його творчість має глибоке народне коріння, а реалістичне спрямування живопису відображало викликане визвольною війною народне піднесення. Небезпідставно І. Рутковича порівнюють з майстрами венеціанської школи (Дж. Белліні, В. Карпаччо, Б. Віваріні, раннього Джорджоне), які відзначалися тонким відчуттям кольору. Наявна у колористиці Рутковича насичена барокова вишуканість переповнена багатогранною зображальною навантаженістю кольору ставить його в ряд видатних колористів барокового мистецтва.

Одночасно з І. Рутковичем працював Йов Кондзелевич (1667 р. - біля 1740 р.) — художник-новатор, майстер урочистої монументальної композиції. Творчість Кондзелевича пов'язана з Волинню та Галичиною. В його мистецтві поєдналися духовні досягнення Києва, Москви, Західної Європи. На формуванні ідейних переконань Й. Кондзелевича особливо позначився вплив І. Рутковича. Творчість і суспільно-громадська діяльність Кондзелевича були нероздільними. Виготовлені ним іконостаси для храмів сприймалися передусім як акт утвердження православ'я.

Василь Петранович (бл. 1680 - 1759 рр.) найповніше виявив себе у двох ділянках творчості: традиційному релігійному живопису та портреті. Відомо п'ять створених ним великих іконостасних циклів: троїцький в Жовкві, церкви Різдва Богородиці у Віцині, передтеченський в Краснопущі, миколаївський в Бучачі та миколаївський у Крехові (20-40-і роки XVIII ст.). У портретному жанрі він поєднує національну традицію із західноєвропейською.

Новим явищем у світському мистецтві XVIII ст. став парсунний (парадний) портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою є ідеалізованими. Поглиблюється інтерес до увічнення образу сучасника. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних діячів та міщан. У мистецькому середовищі та з-поміж широкого загалу зажили слави портрети гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Самойловича, Івана Скоропадського, Івана Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Іоаникія Галятовського, Лазаря Барановича та ін. Найхарактерніший приклад цього типу – портрет Г. Гамалії, значкового товариша війська Запорозького. Його зображено в імпозантній позі, у розкішно орнаментованому жупані з обов'язковим козацьким атрибутом - шаблею і, щоб підкреслити свою родовитість, власним гербом.

Український портрет др. пол. XVIII ст. за своїми стилістичними ознаками мав багато спільного з іконописом (наприклад, ікона "Покрова" з портретом Богдана Хмельницького початку XVIII ст.). Портрети виконували переважно іконописці, схильні до площинно-орнаментальної манери письма. Своєрідно поєднав засади класицизму з давніми малярськими традиціями В. Боровиковський (1757 - 1825 р.), який працював у двох жанрах: портреті та іконописі. Видатними портретистами XVIII ст. були Д. Левицький (1735 - 1822 рр.), А. Лосенко (1737 - 1773 рр.), К. Головачевський (1735 - 1823 рр.).

З останньої чверті XVIII ст. провідним стилем в українському живописі став класицизм. Розвиток класицизму тісно пов'язаний з російським мистецтвом середини й кінця XVIII ст., з діяльністю Петербурзької Академії Мистецтв, заснованої 1757 р. Риси класицизму виявляються у живопису Андріївської церкви у Києві. Живопис Андріївської церкви мав значний вплив на розвиток мистецтва іконостасу. Рококо і особливо класицизм остаточно знищують церковну специфіку українського іконостасу, який поступово стає одним із різновидів академічного історичного живопису, поєднуючи історичний, міфологічний та біблійний жанри.

Українська музика доби бароко - найвище досягнення національного мистецтва. Провідним жанром став багатоголосний партесний спів (лат. partes - голоси). На противагу католицькому богослужінню (з хором, солістами, органом) православна церква розвивала хоровий спів а капела - хоровий спів без інструментального супроводу. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін.

В Україні у партесному співі (церковному хоровому багатоголоссі) проявилося оригінальне переломлення так званого григоріанського хоралу - церковного одноголосного співу. У середині ХVІІ ст. в Україні відбувається повсюдний перехід до багатоголосного партесного співу, тобто хорового співу по партіях, голосах, кожен із яких веде свою мелодію. Партесний спів визначив чотири голоси - бас, тенор, альт, дискант. Партесні концерти (до 12 і більше голосів) вимагали теоретичних знань музики, правил гармонії, композиції, голосоведення. У ХVІІІ ст. відомим осередком музичної освіти була Глухівська співацька школа (діяла з 1738р. до 60-х років ХVІІІ ст.). У школі навчали партесному співу, грі з нот на скрипці, гуслях, бандурі, готували співаків. Звідси вийшов видатний український композитор Дмитро Бортнянський (1751 - 1825 рр.).

Непересічне значення у розвитку вітчизняної музичної культури належить Києво-Могилянській академії. Тут діяли професійний хор і оркестр. В академії здобули музичну освіту Максим Березовський (1745 - 1777 рр.) та Артемій Ведель (1767 - 1808 рр.).

Максим Березовський був одним з творців українського хорового стилю у духовній музиці. Він віртуозно грав на скрипці, чудово співав. Перебуваючи на стажуванні в Італії (1769 - 1773 рр.) він брав уроки композиції у видатного теоретика музики Д. Мартіні. У 1771 р. витримав іспит у Болонській філармонічній академії на звання академіка-композитора і став членом Болонського філармонічного товариства. М. Березовський створив оперу “Демофонт” на лібретто італійського поета і драматурга П. Метастазіо (1698 - 1782 рр.). В Італії 1772 р. він також написав сонату для скрипки і чембало. Опера “Демофонт” і соната - перші відомі зразки оперного й камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці.

М. Березовський узагальнив досягнення вітчизняної та західноєвропейської хорової музики у циклічних (багаточастинних) хорових духовних композиціях а капела. Його твори вирізняються вишуканістю й художньою досконалістю (“Літургія”, “Причасні вірші”). Їх внутрішня побудова пов’язана з українською народною піснею й традицією київських церковних співів. Найзначнішим досягненням композитора є жанр хорового концерту (“Не отвержи мене во время старости” та ін.).

Структурні принципи хорових концертів М. Березовського розвинули А. Ведель та Д. Бортнянський. Вони були представниками нового напряму партесного співу, для якого характерне  узгодження музики і тексту. А. Ведель поєднував талант композитора, співака (тенор) й виконавця (скрипка). Він був керівником хору Києво-Могилянської академії, губернаторського хору і класу вокальної музики Харківського колегіуму. У творчій спадщині композитора — понад 30 хорових концертів, “Літургія”, “Всеношна”, “Херувимська”.

Доля М. Березовського і А. Веделя склалася трагічно. Їх талант не знаходив належного визнання. У 32 роки покінчив життя самогубством М. Березовський. Покинув Москву А. Ведель, де він керував капелою. Царська цензура заборонила друкувати його музичні твори. Повернувшись в Україну, він став ченцем Києво-Печерської лаври. Згодом мандрував по Лівобережжі. За антицарську діяльність його було засуджено, він помер у в’язниці.

Чільне місце в історії вітчизняної музичної культури посідає Д. Бортнянський — видатний реформатор церковного співу, духовний композитор, диригент. Зовсім молодим він потрапив до Придворної капели, де вивчав теорію музики в італійського композитора Б. Галуппі. Удосконалював музичну освіту у Венеції. В Італії великий успіх мали опери Д. Бортнянського на італійські лібретто “Креонт”, “Алкід”, “Квінт Фабій”, поставлені 1776 - 1779 рр.

У Петербурзі Д. Бортнянський став придворним капельмейстером, а з 1796 р. - управителем Придворної капели, співаками якої були переважно українці. У петербурзький період він написав опери на французькі лібрето (“Сокіл”, “Син-суперник”, 1786 - 1787 рр.), пасторальну комедію(“Свято сеньйора”, 1786 рр.), балет, інструментальні твори.

Д. Бортнянський органічно поєднав традиції українського національного хорового мистецтва, західноєвропейського бароко і класицизму. Хорова церковна творчість композитора відповідала кращим зразкам європейської музики. У його творчій спадщині переважають концерти а капела. Відомі 35 концертів для одного хору, десять концертів для двох хорів, дві літургії, загалом понад 100 церковних творів.

Духовна музика Д. Бортнянського звучить у церквах багатьох країн світу. Ще у минулому столітті його творчість набула значного поширення у США завдяки діяльності хорового диригента Д. Агренєва-Слов’янського (1836 - 1908 рр.). Він 1868 р. створив “Слов’янську капелу”, а 1869 р. дав у Америці низку церковних концертів. На початку ХХ ст. в одному з найвеличніших храмів Нью-Йорка — єпископальному соборі святого Іоанна Богослова — встановлено скульптурне зображення Д. Бортнянського. Це єдиний у світі пам’ятник славетному композитору. Поряд з ним — статуї 11 композиторів - засновників церковної музики в європейських країнах.

У другій половині ХVІІІ ст. поширюються романси — жанр камерної вокальної музики. Пісні-романси виникли на основі канта й народної пісні, їх виконували у супроводі фортепіано або гітари. Вони втілюють ліричні, гумористичні (сатиричні) роздуми про людину, щастя, життя. Популярними стали пісні-романси “Їхав козак за Дунай” С. Климовського, “Всякому городу нрав і права” Г. Сковороди, “Дивлюсь я на небо” М. Петренка.

Таким чином, розвиток української культури у ІІ пол. XVII - XVII ст. є послідовним, об'єктивно зумовленим процесом, процесом засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процесом зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та впливи на місцевому, українському ґрунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури, архітектури, образотворчого та музичного мистецтва.

Національна музична культура в XIX ст.

7.3. МУЗИКА XIX СТ. Повернутися на початок книги 12345678910111213141516171819 2021222324252627282930313233343536373839 40414243444546474849505152535455

У першій половині XIX століття музична культура України розвивалась у досить складних умовах. Основними концертними осередками були поміщицькі маєтки. Деякі великі власники земельних угідь, як М. Овсянико-Куликовський, В. Тарновський, Г. Галаган, Д. Ширай та інші, мали свої симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи. Артистичний склад формувався переважно з кріпаків. Нерідко для керівництва музичною справою поміщики запрошували відомих музикантів, композиторів із-за кордону. Музичні центри в панських маєтках відіграли певну історичну роль. Деякі оркестри продовжували своє існування і після скасування кріпацтва. Вони влилися в музичну культуру великих міст і збагатили її. Найбільші міста України — Київ, Харків, Одеса, Полтава, Львів — мали свої музичні традиції. У першій половині XIX століття їх культура розвивалась не так інтенсивно, як у наступні 60— 70-ті роки. Проте саме тут зароджувались і дали перші паростки демократичне мистецтво, література, наука. З відкриттям театрів, появою оперних труп, організацією концертного життя (хоч і не періодичного) починається новий етап культурного розвитку. У розвитку музики значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові та Києві. При харківському вузі були музичні класи, де велась регулярна підготовка професіональних кадрів. У Львові була відкрита консерваторія, і цей факт яскраво позначився на розвитку музичного життя міста. Велике значення для дальшого розвитку музичного мистецтва мала нова українська література, засновником якої став Іван Котляревський. Його «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», як і твори Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки та інших, зробили великі культурні зрушення. Ці п'єси були написані мовою, близькою й зрозумілою для народу. Вони розповідали про долю простих людей. Це були перші паростки нової демократичної культури. Дуже важливо відзначити, що ці твори включали у себе значну кількість пісень: п'єси ставились з музикою. Котляревський узагальнив багатовікову музично-театральну традицію і створив високохудожні, класичні твори. Композитори охоче обробляли музику до згаданих п'єс. Особливо цінною є обробка пісень з «Наталки Полтавки», зроблена композитором А. Барсидським. Пізніше «Наталка Полтавка» з музикою Лисенка, який у кінці століття — 1883 році — написав увертюру, антракти, створив супровід для пісень, стала класичним твором. В українській музиці становлення музичної культури пов'язане, насамперед, з іменами С. Гулака-Артемовського, П.Ніщинського, М. Аркаса. В музиці цих композиторів б'є джерело народного життя, але в силу цілого ряду об'єктивних причин, професійні якості їх творчості ще не піднялися на рівень європейської культури. Більшість з композиторів того часу, не маючи відповідної професійної підготовки, залишалися на аматорському рівні. їх музична мова спиралася передовсім на мелодику побутового романсу, інтонації народної пісні, традиції побутової комічної опери. Як вірно відзначив відомий дослідник Зиновій Лисько, «усе, крім мелодики, для їх творчості було справою другорядною». Водночас, в українській музиці пробиваються паростки професійної творчості, виникають такі жанри, як опера. Визначною постаттю цього періоду є Семен Гулак-Артемов- ський. Прекрасний голос і музичний талант визначили його майбутнє. Видатний російський композитор Михайло Глінка, набираючи в Україні співаків для Придворної капели, взяв його з собою до Петербурга. Пізніше Гулак-Артемовський за допомогою Глінки виїхав в Італію, де вже через два роки успішно дебютував у Флорентійській опері. Але не тільки слава співака й актора визначили його роль в українській культурі. Він започаткував один з провідних в українській музиці жанр побутової опери. Це була опера «Запорожець за Дунаєм», яка і в наш час залишається є популярною. Вперше на великій оперній сцені прозвучали народні пісні й національні характери. Вперше оспівана патріотична тема і відтворений сюжет з історії України — побут Запорізької Січі, козаків, які перебували під владою турецького султану. Композитор змалював їх у романтичних традиціях, тому сюжет і образи нагадують красиву і, водночас, веселу мелодраму. Звичайно ж, перебуваючи в серці оперного мистецтва — у Флоренції, Гулак- Артемовський відчув на собі його помітні впливи, зокрема музичних комедій Моцарта, опери-серіа та опери з діалогами, де ліричні й буфонні образи є провідними. Це свідчило, що українська музика, яка спиралася на певні професійні досягнення європейської культури, ставала на шлях формування національної композиторської школи. У галузі оперної музики та музики до драматичних п'єс відомим сучасником Гулака-Артемовського був Петро Ніщинський. Насамперед, він — автор музики до Шевченкового «Назара Стодоля», а також найвідомішого свого твору — «Вечорниці», який є дивертисментом (частиною) «Назара Стодолі». «Вечорниці» складається з низки вокальних номерів у супроводі невеликого оркестру. Майже вся музика побудована на матеріалі народних пісень і танців. Центральним номером «Вечорниць» є хор «Закувала та сива зозуля» — один з найкращих чоловічих хорів в українській музиці. Як і більшість композиторів того часу, П. Ніщинський не займався композиторською діяльністю як професіонал. Переважно його творчість не виходила за межі домашнього музикування. Основною ж діяльністю П.Ніщинського було викладання грецької, мови в гімназіях та перекладницька робота. Як знавцю класичної літератури йому належать перші українські переклади «Одісеї», «Іліади» Гомера та «Антігони» Софокла. В історії української музики другої половини XIX ст. певну роль відіграв ще один композитор-аматор (аматор — у перекладі з французької «любитель») Микола Аркас (1853—1909). Як і П. Ніщинський, М. Аркас не отримав спеціальної фахової композиторської підготовки. Коло його діяльності було надзвичайно різноманітним. Досить сказати, що він є автором популярної «Історії України». Але вроджена музикальність і творчий талант зумовили появу його музичних опусів (опус у перекладі з латинської — «твір»). В історії музики М. Аркас відомий як автор опери «Катерина», написаної за однойменною поемою Т. Шевченка. Це — перша в українській музиці опера на шевченківський текст. Рівень музичної підготовки не міг забезпечити створення повноцінного музично-сценічного твору. М. Аркасу допомагали професійні музиканти, які оркестрували оперу для малого складу оркестру. Але виразність пісенної мелодики, теплота й ліричність почуттів, щирість вислову зробили твір дуже популярним. «Катерина» була поставлена в Москві (1899) українською трупою Кропивницького і мала певний розголос. Як оперний та музично театральний доробок, українська інструментальна музика XIX ст. теж несе риси аматорської творчості. Яскравими зразками щодо цього можуть бути фортепіанні п'єси і романси композитора, піаніста і педагога М. Завадсько- го — вчителя музики В. Заремби та збирача народної пісні А. Коципінського. Фортепіанні п'єси М. Завадського та В. Заремби — це невеликі обробки українських пісень і танців, аранжованих для домашнього музикування. Вони розраховані на коло музикантів-аматорів. Найбільш приваблива їх сторона — пісенний мелодизм, опора на фольклорні інтонації та жанрові основи народної музики. У більшості своїй це були козаки, гопаки, ча- барашки, шумки або ліричні романси та пісні. Ця музика, яка пропахувала народну музику, була вельми популярною серед широких кіл. Із пісенної спадщини В. Заремби і досі широко побутують його пісні «Дивлюсь я на небо» (на вірші М. Петренка) і «Така її доля» (на вірші Т. Шевченка). Отже, для розвитку української музичної культури XIX сторіччя виняткового значення має Ті опора на народну музику і демократичне спрямування. Як бачимо, фольклорні засади слугували формуванню навіть таких професійних жанрів, як опера, інструментальна п'єса. Розвиток музичної культури України продовжувався в тому ж напрямку, але вже на засадах професійної творчості. У першу чергу ці; було пов'язано з діяльністю Миколи Віталійовича Лисенка (1842—1912). Його творчість відкривала новий етап — створення української національної музичної школи та прагнення піднести її на рівень європейської культури. М. Лисенко був одним із тих небагатьох українських композиторів, хто отримав професійну музичну освіту. Коло його інтересів було щонайширше. Діяльність М. Лисенка охоплювала всі галузі професійної музичної культури. У своїй особі він поєднував творчість композитора, піаніста, педагога, фольклориста, музичного теоретика, громадського діяча. Закінчивши Київський університет з дипломом кандидата фізи- ко-математичного факультету, М.Лисенко їде в Німеччину, до Лейпцигу, який був одним із визначних музичних та навчальних центрів Європи. Тут він навчається в консерваторії у провідних німецьких музикантів. Успішно закінчивши чотирирічний курс Лейпцигської консерваторії, М. Лисенко в 1869 р. повертається до Києва, з яким пов'язана майже вся його творча діяльність. Інтерес до народної музики виникає у М. Лисенка ще з раннього дитинства. Вона оточувала малого хлопця, вливалася в його багату мистецьку душу. Потім, в гімназії та університеті, його інтерес до народної пісні поглиблюється. Лисенко записує фольклор, вивчає його. Він науково підходить до народної мелодії і слів — прагне точно зафіксувати ладо-інтонаційну будову, метроритм і музичну форму. Микола Віталійович збиранням народних пісень займався все- своє життя. У його фондах є понад шістсот зразків. Він по праву вважається одним з найвизначніших музичних науковців-фолькло- ристів дожовтневого часу. Було надруковано п'ять випусків обрядових пісень (два збірники «Веснянок», «Купальська справа», «Колядки та щедрівки», «Весілля» (1896—1903 pp.), збірку танків і веснянок «Молодощі» (1876 р.) та «Збірник народних українських пісень в хоровому розкладі, пристосованих для учнів молодшого і підстаршого середнього віку в школах народних» (1908 p.). В цілому Лисенкові фольклорні збірники (всього понад 600 зразків) охоплюють майже всі пісенні жанри: обрядові,, побутові, історичні та думи. Значне місце займають пісні з соціальною тематикою. Усі народні пісні Лнсенко залишав недоторканими як з боку мелодій, так і тексту. У фортепіанному супроводі до сольних зразків він прагне повніше виявити ладо-гармонічну природу, закладену в самій мелодії. У більш ранніх обробках (перший і другий випуски) помітне прагнення до концертності акомпанементу з досить великими фортепіанними вступами й заключениями. В піснях пізнішого. часу супровід стає значно простішим, в ньому переважає мелодичне начало. Саме ця простота підкреслює виразовість народної мелодії. У доробку класика української музики Миколи Віталійовича Лисенка — понад 100 романсів. Показовим є те, що творчий шлях митця починався з сольної вокальної музики і до неї він звертався протягом майже всього життя. Проте найбільше солоспівів композитор написав у 60—80-ті роки, а потім у другій половині 90-х і у 1900-ті роки. Два періоди в романсовій творчості Миколи Віталійовича — це два етапи його мистецьких пошуків. У 60—80-ті роки Лисенко звертається до поезій Тараса Шевченка. З-під пера молодого музиканта з'являються романс за романсом. Вже перші двадцять творів у цьому жанрі, що були написані в консерваторський період (за два роки), засвідчили появу нової, оригінальної мистецької постаті. Чим приваблює Лисенка поезія великого Кобзаря? Передусім — своєю глибокою народністю, правдивістю зображення подій, палким революційним пафосом. Для ранніх романсів Лисенко відібрав тексти, в яких йдеться про важку жіночу долю, пригноблення бідних багатими. У романсі «Ой, одна я, одна» передана скарга дівчини-сироти, яка не зазнала щастя, не відчула тепла батьківської хати і не має майбутнього. Мелодія романсу, хоч не парадокс, а Лисенка, прони- кнута духом народної музики. Поштовхом для такого музичного прочитання була сама поезія Шевченка. Як приклад романсу на слова Шевченка можна назвати ще романс «Садок вишневий». На вірші Г. Гейне було в 90-х pp. написано багато романів таких як «Чого так поблідли троянди ясні», «У мене був коханий, рідний край», «Не жаль мені». Романс «Безмежне поле» на вірші І. Франка — сповнений драматизму й героїки став ключовим твором багатьох виконавців. Романси були творчою лабораторією композитора, у якій викристалізувалася музична мова митця, його мелодика, гормонія, фактура та остаточно сформувались музичні форми, композиційні та жанрові особливості, Від солоспівів Лисенко бере початок українська класична камерно-вокальна музика. Вони становлять одну з найкращих сторінок культури нашого народу. Великий внесок М. Лисенко зробив, насамперед, у галузь оперного мистецтва України. Його опера «Тарас Бульба» і нині є зразком національної історико-героїчної музичної драми. Написана за однойменним твором М. Гоголя, one за присвячена сторінкам героїчної історії України. її головним персонажем є народ та його кращі представники. Яскраві національні персонажі, картини Запорізької Січі, героїчні мотиви «Тараса Бульби» переплетені з ліричними почуттями Андрія до доньки польського воєводи Марильці. Одним з кращих персонажів опери є глибокий образ матері Остапа та Андрія. Твір М. Лисенка став явищем для всієї української музики XIX ст. Але за життя композитора опера не була поставлена. Автор, який працював над нею десять років (1880—1890) не вважав свій твір закінченим, розуміючи, що грандіозний задум потребує вдосконалення та високої професійної майстерності. У 1940 р. оперу М. Лисенка відредагували і переробили видатні українські композитори Л. Ревуцький та Б. Лятошинський. В їх редакції «Тарас Бульба» сьогодні живе повнокровним життям на провідних музичних сценах України. Серед оперної спадщини М. Лисенка надзвичайно яскравими є лірико-комічна опера «Різдвяна ніч» та лірико-фантастична «Утоплена», написані за творами М. Гоголя. Популярною залишається народно-побутова драма «Наталка-Полтавка» з її комічними образами Возного, ліричними — Наталки та Петра (особливо відомий їх дует «Сонце низенько»). Класичними вважаються також дитячі опери М.Лисенка «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна». В оперному жанрі композитор продовжував традицію своїх попередників розвивати європейський професійний оперний жанр на національних засадах. Мова М. Лисенка ґрунтується на фольклорних джерелах. Усі оперні форми — арії, ансамблі, увертюра перейняті народно-пісенною інтонацією, гармонічними барвами національної музичної культури. Те ж саме притаманне й іншим жанрам творчості композитора - фортепіанним і вокальним творам. Як фольклорист він зібрав та обробив величезну кількість українських пісень і дум. Як теоретик М. Лисенко стверджував вагомість народної творчості і надавав її вивченню наукового рівня. Талановитими послідовниками М. Лисенка стали його молодші сучасники — К. Стеценко. Я. Степовий, О. Кошиць, М. Леонтович. Докорінно змінилося музично-концертне і театральне життя. Створюються оперні театри у Києві, Харкові, Львові. У великих і малих містах України організовуються симфонічні концерти, музичні товариства, відкриваються філіали Російського музичного товариства (РМТ), а також товариства «Бонн» (спочатку у Львові й інших містах Західної України, потім у Києві). Українське мистецтво в умовах самодержавства не мало широких можливостей для свого розвитку. Але прогресивні російські діячі всіляко підтримували розвиток української демократичної культури. Дуже важливими були творчі взаємини між С. Гулаком-Артемовським і М. Глінкою, П. Сокальським і О. Даргомижським, М. Лисенком і М. Римським- Корсаковим, П. Чайковським. Вплив російської класичної музики на формування українського національного мистецтва величезний. Безпосередній поштовх для широкого розвитку цілого ряду музичних жанрів, зокрема музично-сценічного, зробила українська театральна культура. У 70—80-ті роки минулого століття вона досягає високого професіоналізму. Діяльність українських музично- театральних труп з найвидатнішими її представниками М. Кропив- ницьким, М. Садовським, М. Старицьким, П. Саксаганським, М. Карпен-ком-Карим, М. Заньковецькою замінила певною мірою відсутній у той час український оперний театр. Для їх вистав почали писати музику багато українських композиторів. Передусім ці трупи сприяли творчій праці М. Лисенка на ниві театрального мистецтва. Відомими сучасниками М.Лисенка були М.Калачевський та Петро Сокольський (1832—1887), який продовжив розвиток української опери на основі національних традицій. П.Сокальський належав до різнобічних культурних діячів. Вчений (магістр-хімік), публіцист з широкого кола питань, він водночас був композитором і дослідником народної музики. В його композиторському доробку історичні опери «Мазепа» (за О.Пушкіним), «Облога Дубна» (за «Тарасом Бульбою» М. Гоголя), лірико-побутова опера «Майська ніч» (за М. Гоголем), оркестрові та фортепіанні п'єси салонного типу, а також ґрунтовна праця «Русская народная музика». Михайло Калачевський (1851—1897) відомий в історії української музики як один з перших авторів симфонії, які грунтуються на українських народних піснях. Як і його колеги-композитори, музика не стала для М. Калачевського сферою професійної діяльності. Він займався адвокатурою, хоча теж, як і М. Лисенко, закінчив Лейпцигську консерваторію. Його симфонія, яка має назву «Українська симфонія», написана як екзаменаційна робота до закінчення консерваторії. Вперше вона була виконана в 1876 р. під керуванням автора в Лейпцигу і мала великий успіх. її основні теми основані на мелодіях українських ліричних та жартівливих пісень: «Йшли корови із діброви», «Дівка в сінях стояла» та ін. «Українська симфонія» М. Капачевського — яскраво національний, глибоко народний твір. Композитор, використавши для тем симфонії народні мелодії, зумів зберегти їх жанрові особливості й створити своєрідні народні образи. М'яка лірика, дотепний жарт, герої-ко-епічна пісня і сцена народних веселощів — ось стислі характеристики образів твору. Лірико-жанрова симфонія Калачевсь- кого — помітне явище в українському музичному мистецтві XIX ст. Західно-українські композитори XIX ст. теж сприяли своєю творчістю та діяльністю ствердити народні основи в царині професійної музичної культури. Із найбільш відомих слід назвати Михайла Вербицького та Івана Лаврівського. У симфонічній музиці вони теж прагнули поєднаній досягнення європейської класичної симфонії і традиції національної музичної культури. Велике значення мала також діяльність на терені музичного мистецтва Західної України композитора, диригента Остапа Нижанківського та Анатоля Вахнянина, які особливо прославилися як майстри хорової музики. Музика, як і есе мистецтво та література XIX ст., розвивалася під знаком романтизму. Його найкрупніші західноєвропейські представники — Р. Шуман, Ф. Шуберт, И. Брамс, Р. Вагнер, Д. Верді, Г. Берліоз — підняли музичну культуру на високий художній та професійний щабель. У цей період бурхливо розвиваються опера, симфонія, інструментальні жанри. Новим явищем стає програмна музика, яку започаткував видатний російський композитор М. Мусоргський. У свою чергу європейська музика збагачувалася, завдяки появі нових національних шкіл. Зокрема, великим досягненням і принципово важливим було виникнення польської музичної культури (Ф. Шопен), чеської (Б. Сметана, А. Дворжак), угорської (Ф. Ліст), норвезької (Е. Гріг), іспанської (І. Альбеніс, П. Сарасате). Особливо яскраво в епоху романтизму заявила про себе російська музична культура, видатні представники якої — М. Глінка, П. Чайковський, М. Мусоргський, М. Римський-Корсаков, С. Рах- манінов. Українська музика XIX cm. теж прямувала шляхом розвитку професіонального мистецтва. Як і у світовій музиці, розвивалися оперні, симфонічні, інструментальні жанри. Найбільш яскраві постаті української музики — М. Лисенко і С. Гулак-Артемовський. Виникає також школа західноукраїнських композиторів, серед яких вирізнялися О. Нижанківський, М. Вербицький. Міцно спираючись на народні джерела, українська музика виходила в європейський простір як самобутня національна культура. П. Чайковський був тісно пов'язаний з Україною. Історики дослідили рід композитора і встановили, що давній предок композитора, на прізвище Чайка, походить від запорізького козацтва. Його опери «Черевички» та «Мазепа» не тільки ґрунтуються на літературних сюжетах про історію та побут України, а й використовують багатство її фольклору. Серед романсів композитора є твори на вірші Т. Шевченка. Музичний матеріал знаменитого Фортепіанного концерту № 1 побудований на інтонаціях лірників, українських мелодіях, зокрема народної пісні «Вийди, вийди, ой Іванку». На честь композитора в Москві кожні 4 роки влаштовується найпрестижні- ший міжнародний конкурс виконавців імені Петра Чайковського.

1. Культура бароко в Україні охоплює другу половину XVII - XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Мали місце й особливості. Елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва - досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості.

Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне - небачену вигадливість форм. Світоглядні засади українського бароко втілились в образі України у вигляді одягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Іосафа Кроковського (гравюра І.Щирського "Всенародне торжество").

В українській архітектурі стиль бароко поширюється з II половини XVII ст. і досягає свого розквіту у XVIII ст., набираючи яскраво виражених національних рис. Вже наприкінці XVII ст., переважно в Києві та його околицях, з´явилися будови, позначені рисами стилю бароко, але їхня мальовничість, інтимна теплота докорінно відрізняє їх від бароко західноєвропейського. Нові форми української архітектури виникли на основі давніх і багатих традицій народної дерев´яної і давньоруської архітектури, увібравши багатовікове багатство українського зодчества. Архітектура українського бароко - це концентрований матеріальний вияв "психічного стану", того гармонійного світогляду, на який здатна нація у часи високого духовного злету, а той злет невід´ємний від усвідомлення особистої і національної свободи.

Українське бароко XVII ст. нерідко називають козацьким, оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Як велика військова і значна суспільно-політична сила, воно виявилося здатним до творення власного культурного та естетичного середовища, виступаючи рушієм духовного життя й творцем самобутніх художніх цінностей. Козацтво вдягло дерев´яну церкву у камінь, прикрасило орнаментальним та рослинним декором. Першою такого типу спорудою стала Миколаївська церква (1668) в Ніжині на Лівобережжі.

Хрещаті дерев´яні храми - типове явище в народному будівництві. Цей тип споруд був настільки вдосконалений, що кожна з таких церков являє собою справжню перлину архітектури в розумінні як гармонійної й логічної композиції, так і окремих форм та деталей. До трибанних церков із тридольним заложенням належать Покровський собор у Харкові (1680), дві церкви Києво-Печерської лаври, собор у Ромнах та Сумах.

Досконаліших мистецьких форм досягли п´ятибанні храми. До перших таких будов належать церква Адама Кисіля в Нискиничах на Волині (1653) та перебудова Спаса на Берестові в Києві за часів П. Могили (1638-1643). Розвинені барокові форми втілились у спорудах Києво-Печерської лаври -церквах Усіх Святих (1696-1698) та Хрестовоздвиженської, соборі Св. Георгія Видубицького монастиря (1672-1674), Преображенської церкви в Прилуках (1716), соборі в Ніжині тощо.

У першій половині XVII ст. в Україні виділилося два архітектурних центри, що розвивали традиції мурованого зодчества з яскраво вираженими національними рисами: Київ та Чигирин. їхній вплив відбився на архітектурних спорудах усього Лівобережжя та Слободянщини. Тут виникли храми, муровані світські житлові та адміністративні будинки, навчальні заклади, трапезні. До таких будов належать Троїцька церква в Чернігові (1679), Михайлівський собор (1690-1694) та Братська церква Києво-Могилянскої академії (1695), собор Мгарського монастиря біля Лубен (1682), Михайлівська церква Видубицького монастиря, будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я. Лизогуба), Переяславський колегіум, митрополичий будинок Софії Київської та Київської академії, будинок Малоросійської колегії в Глухові.

Особливістю козацьких соборів була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на площі. Демократичність козацького п´ятиверхого собору не заважає йому бути й виразником суто барокового світовідчуття, зокрема складного відчуття неподільної єдності конечного і безконечного. У козацьких соборах втілено ірраціональний образ світу. За своєю внутрішньою сутністю український козацький собор органічно вписується в картину духовних шукань європейського бароко. Зеленого та блакитного кольору бані соборів прикрашені золотом або обліплені, як небо, золотими зірками. Із середини підкупольний простір також світиться й сяє, як небо вдень, а вночі наповнюється глибокою темрявою. Козацькі собори стали втіленням народної мрії про небо на землі.

В Україні наприкінці XVII ст. організовуються місцеві й регіональні школи дерев´яного та мурованого зодчества: волинська, подільська, галицька, гуцульська, бойківська, буковинська, наддніпрянська, слобожанська, чернігівська, полтавська тощо. З дерев´яної архітектури найвідоміші Миколаївський собор Медведівського монастиря, що мав 40-метрову висоту та найвища дерев´яна споруда в Україні - 65-метрова запорізька дерев´яна церква у Новоселищі, збудована 1773 р. Я. Погребняком. У XVIII ст. оформлюється національна школа українського бароко. До відомих її майстрів належать І. Григорович-Барський, С. Ковнір, Й. Шедель, І. Зарудний, Ф. Старченко, А. Зерніков, І. Батіст.

Найбільшого розквіту українське бароко набуло за часів гетьмана Івана Степановича Мазепи. Саме тоді в архітектурі сформувалося мазепинське бароко - новий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Притаманні йому риси: монументальність, велич і сила. Фронтони, колони, пілястри та інші елементи європейської архітектури якщо не протиставляють його традиціям дерев´яної народної архітектури, то все ж таки віддаляють від них на певну відстань. Це вже не народно-козачий, а гетьманський храм, просякнутий пафосом утвердження нової державності, духом сильної авторитарної влади.

Заходами І. Мазепи було закінчено спорудження Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині та п´ятибанної церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі - справжньої перлини серед усіх п´ятибанних церков українського бароко. Завдяки І. Мазепі та митрополитові В. Ясинському барокового оформлення набули київський Софійський собор, перебудований у 1685-1707 pp., Успенська церква Києво-Печерської лаври та Михайлівська церква Видубицького монастиря. З 1690 р. поруч із Лаврою будується Микільський собор, відбудовується лаврська друкарня, неподалік споруджується Вознесенська церква, при якій діяв Печерський жіночий монастир. Його ігуменею певний час була мати Мазепи - Марія-Магдалена Мазепина. Монастир цей було пізніше закрито царським указом у зв´язку зі "зрадою" Мазепи, а на його місці побудовано будинок "Арсеналу".

По всій Лівобережній Україні І. Мазепою було споруджено 14 і оновлено 20 церковних храмів. За часів Мазепи будують і його полковники М. Микла-шевський, Розумовські, Лизогуби. Розбудовуються міста Київ, Чернігів, Переяслав, Суми, Харків, Ніжин та ін. Резиденцією гетьманів на Лівобережжі у 1669-1708 pp. став Батурин.

У середині XVIII ст. в архітектурі відбуваються певні стильові зміни, пов´язані з іменами відомих російських та закордонних архітекторів Й. Шеделя, Ф. Б. Растреллі, І. Мічуріна. Вони поширюють світський або європейський бароковий стиль, збагачуючи українське бароко елементами монументальності, рококо, стильовими особливостями російського бароко та перехідними формами до класицизму. Типовими спорудами є Андріївська церква та Марийський палац у Києві архітектора Ф. Б. Растреллі. Найвизначнішим зодчим у західноукраїнських землях був Б. Меретин. Найбільша пам´ятка його зодчества - Львівський собор св. Юра.

Загалом бароко - це стиль архітектурних ансамблів. Достоїнства його у Придніпров´ї та східних областях України найбільше виявили себе саме в унікальних архітектурно-ландшафтних композиціях. Провідна ідея належить собору, а всі інші споруди поєднані масштабом, ритмом пластичних чергувань.

На території Правобережної і Західної України другої половини XVII ст. кам´яне будівництво занепадає, натомність популярнішою стає дерев´яна архітектура. Але загалом із середини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині барокове будівництво послаблюється. В архітектурних спорудах помітнішим стає відхід від колишньої перенасиченості прикрасами до простоти і раціональності. Почуття поступаються місцем розумові, розсудливості, що є прикметою нового стилю - класицизму.

Отже, в XVII-XVIII ст. в Україні формується національна школа українського бароко, що виділяється в самостійний напрям великого барокового стилю. Українське бароко гармонійно поєднало естетику європейського бароко з давніми традиціями давньоруського кам´яного зодчества та народної дерев´яної архітектури.

Стиль бароко в українському малярстві позначений національною індивідуальністю, він виявився у виникненні особливих жанрів в образотворчому мистецтві, у суто українському відтворенні образів, доборі технічних прийомів. Українські маляри продовжили традиції візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису і тому стримано ставилися до пишних та динамічних форм європейського барокового смаку. Тематично живопис залишався релігійним, однак основним змістом його стають гуманістичні ідеї, активніше розвиваються форми монументального настінного розпису, станкового іконопису, портрета.

Монументальний стінопис того часу поділявся на дві групи. Перша група розписів, пов´язана з дерев´яними церквами, стоїть на межі між професійним малярством та народним примітивом; вона відзначається яскравими рисами народного мистецького світосприймання. Монументальний живопис у дерев´яних храмах представлений пам´ятками переважно Західної України та Закарпаття (розписи церкви св. Юра у Дрогобичі, розписи нефа Миколаївської церкви в с. Колодному на Закарпатті та ін.).

Друга група - це монументальні розписи в мурованих спорудах. З них у другій половині XVH-XVIII ст. можна виділити дві групи пам´яток: 1) Києва й Лівобережжя; 2) Правобережної та Західної України.

Велику роль у розвитку живопису відігравали малярні школи Києво-Печерської лаври, що в 1763 р. об´єдналися в одну малярню, малярні при Софіївському соборі, полтавському та інших монастирях. Існувала система художнього виховання і в Києво-Могилянській академії. З другої половини XVIII ст. початкову малярську освіту здобували в Харківському колегіумі. Силами українських живописців було розписано багато храмів Києва, Чернігова, Полтави, Переяслава, Ніжина та інших міст.

У XVIII ст. монументальний живопис поширився і на декорування католицьких храмів, у тому числі кафедрального, бернардинського та кармелітського костьолів у Львові. Розписували переважно плафони. На їхній стиль вплинули традиції європейського пізньобарокового монументального живопису. Монументальний плафоновий розпис Львівського кармелітського костелу виконав у 1732 р. італійський майстер Педретті.

Оригнінальним явищем мистецького життя Придніпров´я та Лівобережної України II половини XVII - середини XVIII ст. був живопис. Він відзначався високою технікою, традиціями староукраїнського живопису з його власними основами й давньоруськими традиціями, звучністю колориту, використанням іконографічних канонів, прагненням до сталих форм, до строгої внутрішньої замкнутості.

Найяскравіше український портретний живопис виявися в такому жанрі як парсуна (жанр портретного живопису кінця XVI - XVII ст., що використовував прийоми іконопису). Його українською особливістю було те, що він зберіг тісний зв´язок з іконописом. Дуже популярним були тоді портрети Б. Хмельницького і козацької старшини, а в Західній Україні - львівських братчиків з різними атрибутами. До найвідоміших належать портрети П. Могили, М. Маклашевського, полковника І. Сулими і його дружини, генерального обозного І. Родзянка та ін.

В основі козацького портрета лежала потреба піднесення суспільного престижу, що поєднувалося з гуманістичним уявленням про гідність людини та її становою приналежністю. Портрет відзначався проникненням у внутрішній психологічний світ людини, показував ЇЇ характер, вдачу, якості. Уся увага зосереджувалась на обличчі. Одяг не відвертав уваги глядача. Не лише зображення І. Гуляшецького, І. Сулими та інших, а й класичний "козак -бандурист" чи козак Мамай у народному малярстві не мають рис суворих воїнів, а лише ознаки елегійних роздумів. Особливістю наддніпрянського портрета є часте вживання епітафій та епіграфічних текстів, що зближує живописний образ із літературою. Найвідомішими майстрами світського портрета були вихідці з України Д. Левицький і В. Боровиковський.

Портрет, разом із гербом, став однією з важливих ознак приналежності до певної верстви населення: шляхти чи міщанства. Емблемо- та герботворчість українського бароко ґрунтувалися на пошуку предметів - асоціацій у народному побуті, природі, навколишньому середовищі або утворенні так званих складних гербів внаслідок шлюбів або корпоративних об´єднань. Родовідне дерево поважних осіб давніх родів зображалося у вигляді виноградної лози, трояндового куща, дуба, лавра (генеологічні дерева Полубинських, Розумовських). Геральдика також була наповнена знайомою "натурою" - орлами, кіньми, левами, квітами, колоссям тощо.

У козацькій емблематиці широко використовувались бунчуки, булави, печатки, зброя, порохівниці. Символами для духовних осіб слугували руків´я посохів, митри, оклади євангелій, чаші для причастя та інші речі культу, в яких виявлялися місцеві або індивідуальні уподобання релігійних або світських діячів. Формування цієї символіки завершилося в 90-ті роки XVII ст. - першому десятилітті XVIII ст., у період мазепинського бароко. Емблематика українського бароко не тільки мала художнє значення, а й відігравала свою роль у пошуку генетичних коренів, піднесенні національної самосвідомості українського народу.

У XVII ст. в Україні зароджується пейзажний та побутовий живопис, що був майже до кінця XVIII ст.. лише додатком до ікони, портрета або історичного живопису, по суті існуючи в нерозвинутих формах. Лише наприкінці XVIII ст. в Україні з´явилося чимало світських творів, у яких пейзаж та побут зайняли основне місце, оформившись у самостійний жанровий напрям.

Особливим жанром образотворчого мистецтва доби бароко був іконопис (християнський становий культовий живопис - живопис восковими фарбами, мозаїка - в середні віки, а пізніше - живопис олійними фарбами). Одним з вагомих факторів еволюції іконопису в ці часи стало народне малярство. В іконописанні поєдналися риси середньовічного мистецтва з ренесансними. Це спостерігається в роботах таких майстрів, як Ф. Селькович, М. Петрахнович, а в кінці XVII ст. - І. Руткович, Й. Кодзелевич, І. Бродлакович. Іконопис розвивався в ренесансно-барокових формах. Особливою пишністю та багатством декору відзначаються іконостаси Єлецького собору, Троїцької церкви в Чернігові та Преображенської церкви в Сорочинцях. В іконографії збереглися прийоми старої школи з її декоративністю, спостерігалась особлива українська типізація Ісуса Христа, Богородиці та святих. Українські ікони, зібрані в музеях Києва, Львова, Харкова, Чернігова, свідчать про велику кількість іконописних шкіл. Загалом в іконописі збереглися прийоми старої іконографічної школи з її декоративністю.

Центром малярства епохи бароко було м. Жовква (нині м. Нестеров на Львівщині). Там згуртувалася плеяда видатних малярів, які поширювали свою діяльність від Покуття до Волині та Дніпра. Серед них найвідомішими були художники Ю. Шимонович, І. Туткович, М. Альтомонте.

У художній школі Київської академії працювали художники І. Щирський, Д. Галятовський, Г. Левицький, Л. Тарасевич, І. Мигура та ін. Школа Г. Левицького справила великий вплив на граверне мистецтво України другої половини XVIII ст. Найдосконаліша художньо і технічно, вона спиралась на народні традиції та новітні європейські досягнення. Київська граверна школа мала великий вплив на живопис України, Росії, Білорусі. Основоположником української школи граверства був рисувальник, гравер і педагог Олександр Тарасевич (1640-1727), який, здобувши початкову освіту в Україні, удосконалював майстерність в Аугсбурзі (Баварія) в майстерні граверів Кіліанів. На межі XVII-XVIII ст. найбільшого розквіту досягла гравюра (вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком малюнка).

У гравюрі, як і малярстві, в центрі уваги стояла жива людина з її пристрастями та мріями, зображувались архітектурні деталі, що втілювалися в практику того часу, в ілюстраціях до книг виражалась ідея твору. Барокове граверне мистецтво важко уявити без супровідних надписів, епітафій, монограм, іноді навіть цілих віршованих чи прозових текстів. Із середини XVIII ст. розвивається граверство в Почаєві. Найкращі почаївські гравери брати Гогемські і Т. Стеблицький поєднали західноєвропейські впливи з традиціями народного орнаменту. З кінця XVII ст. поширилось примітивне популярне граверство на окремих аркушах. Головні його центри: Київ, Львів, Почаїв, Унів.

Друга половина XVII-XVIII ст. в історії української культури - важливий період і з огляду розвитку музичного барокового мистецтва, що увібрало традиції попередніх музичних шкіл. Музичні цехи як перші професійні об´єднання народних музикантів виникли ще наприкінці XVI ст. в Західній Україні і впродовж XVI-XIX ст. діяли майже в усіх великих містах України. Оскільки в українських землях не було ґрунту для сприйняття ранніх форм західноєвропейської опери, різновидів інструментального ансамблю та світської пісні, українське професійне мистецтво розвивало традиції церковного мелодичного співу та хорової музики без супроводу інструментів - а капела.

Із системи вокальних жанрів українські митці виділяють лише партесний хоровий концерт (церковне хорове багатоголосся) із восьми - двадцяти самостійних партій. Із середини XVII ст. відбувається перехід від григоріанського хоралу церковного одноголосного співу до багатоголосного партесного, тобто хорового співу за партіями, у яких кожен голос веде свою мелодію. Партесний концерт, що складався з чотириголосся (басу, тенора, альта, дисканта, потребував знань з теорії музики, правил гармонії, композиції, голосознавства. Теоретичні засади партесного співу розробив український композитор, хоровий диригент і пецатот М.Дилецький (бл. 1650-1723) і виклав їх у посібнику "Граматика мусікійська" (1677).

У XVII-XVIII ст. в Україні склалася мережа музичної освіти. Одним з найдавніших в Україні музичних навчальних закладів була Січова співацька школа (остання третина XVII ст. - 1709, 1734-1775), де готували фахівців для" церковних хорів. У першій половині XVIII ст. центр музичної культури зосереджується в Києво-Могилянській академії. У школі сформувалася чітка система музичної освіти, що поєднала теорію музики і педагогіку. При Києво-Могилянській академії були хор і оркестр, що відзначалися високою професійністю. В академії здобули музичну освіту Максим Березовський (1745-1777) та Артемій Веделъ (1767, за іншими даними - 1770,1772- 1808), творчість яких сягнула європейських висот.

Відомим закладом музичної освіти була Глухівська співацька школа, заснована 14 вересня 1738 р. У ній навчалося 20 осіб, з яких десять кращих студентів щороку направлялися до Петербурга. Школа давала знання з партесного співу, музичної грамоти, гри на скрипці, гуслях, бандурі, готувала співаків для Придворної капели. З цієї школи вийшов відомий український композитор Дмитро Бортнянський (1751-1825).

Творчість М. Березовського та А. Веделя є перехідною від бароко до класицизму, а феномен музики М. Березовського, який "нашою мовою заговорив із цілим світом", полягає в поєднанні бездоганного професіоналізму європейського рівня з українськими фольклорними традиціями. На музичній стилістиці А. Веделя відбився його тісний зв´язок з Україною, що знайшло свій вияв у "ніжно-ліричному та чутливому характері української ментальності", а його трагічна доля - в українських мінорних думах та народних піснях. Музика Д. Бортнянського, М. Березовського та А. Веделя, вийшовши з надр українського музичного мистецтва, зберегла своє українське коріння, збагатила інші культури.

Інструментальна музика не досягла такого рівня, як хоровий партесний спів. У середині XVIII ст. поширення набув романс - жанр камерної вокальної музики. Пісні-романси виконувалися в супроводі фортепіано або гітари. Популярними стали романси "їхав козак за Дунай" С. Килимовського, "Всякому городу нрав і права" Г. Сковороди, "Дивлюсь я на небо" М. Петренка.

Після приєднання України до Росії в усіх 10 полках Лівобережної України діяв штат полкової музики, що складався з 6-9 виконавців, які грали на трубах, сурмах, пищалках та литаврах. При гетьманах існувала "генеральна" військова музика. Під час подорожі гетьмана І. Мазепи до Москви 1689 р. його супроводжували 12 музикантів.

Складовою мистецької культури України було театральне життя. Український театр XVII-XVIII ст. називають ще театром козацького бароко. Під впливом західноєвропейського театру він набув чітких форм, спираючись на традиції народного й релігійного театру. Театральне життя XVII ст. відбувалося насамперед у школах. В українському шкільному театрі поряд із п´єсами значне місце належало декламаціям й діалогам, що писалися на різні теми, прославляючи світські події. Серед них були пояснювальні, дорадчі, судові, подібні до гербових, вірші. Найрозповсюдженішим в Україні був такий тип декламацій і діалогів, що робив предметом зображення будь-яке релігійне свято ("Похвала на пресвітлий день Воскресіння Христове" Кирила Транквіліона-Ставровецького). Послідовне читання декламацій і діалогів переривалося не лише сценічним рухом, а й музикою. Часто в шкільних п´єсах обігрувався такий бароковий мотив, як "світ - театр", що акцентував увагу на мінливості, марнотності та швидкоплинності життя.

Дуже часто на шкільній сцені застосовувались прийоми передавання високого через низьке, використовувались переходи з царини духовного в царину земного та плотського, що було характерним для бароко. Твори низького бароко виникли в середовищі учнів тогочасних українських шкіл, насамперед Києво-Могилянської академії, які володіли технікою високих жанрів - містерій (релігійна драма на біблійні сюжети), мораліте (п´єса повчального характеру з алегоричними дійовими особами) і часто синтезували їх засобами народного мистецтва.

Містерії інсценізували народження, смерть і воскресіння Христа, а герої (їх могло і не бути) з´являлися на сцені незалежно від дії. Театральне дійство відбувалося в живій емблематичній картині, що поділялася на образотворчу і словесну частини. Містерії мали не лише біблійний, а й світський, зокрема історичний сюжет.

Найулюбленішим жанром була драма. У XVII ст. вона являла собою віршований діалог, що своїм корінням сягав обрядових пісень. Драми називалися шкільними, бо створювались у навчальних закладах. До середини XVIII ст. в Україні існувало близько ЗО драматичних творів: шкільних драм, діалогів, декламацій. їх авторами були викладачі Києво-Могилянської академії та колегіумів, духовенство, а виконавцями - студенти. Популярність мали п´єси різдвяних і великодних циклів, що відбивали звичаї, побут, життя народу. До них належали драми Г. Кониського ("Воскресіння мертвих"), Ф. Прокоповича ("Володимир"), Д. Туптала ("О причащений святих тайн") та ін. Драми писалися також на морально-етичні та історичні теми ("Милість божа", "Про святу Катерину", "Царство натури людської", "Про Олексія, чоловіка Божого" та ін.).

Як правило, до шкільних драм XVII-XVIII ст. додавались інтермедії та інтерлюдії- короткі одноактні комічні п´єси побутово-гумористичного змісту, що ставилися в антрактах між діями драми чи трагедії. У ряді випадків зміст інтермедії був пов´язаний з темами, що розвивалися в основних п´єсах, але здебільшого вони були сюжетно незалежними. Головне призначення інтермедій полягало в тому, щоб розважити глядача стомленого серйозною дією, яка розігрувалася в п´єсі.

Головними героями інтермедій та інтерлюдій були персонажі з простолюду, які розмовляли кожний своєю народною мовою: українці - українською, росіяни - російською, білоруси - білоруською, а драматичні твори писалися рідною книжковою мовою. Змістовно інтермедії були продовженням тогочасного життя, широко використовуючи мотиви і сюжети української народної поетичної творчості, матеріал популярної книжкової анекдотичної і сатиричної літератури. Тому вони користувались особливою популярністю серед народу. До нас дійшло понад 40 українських інтермедій, з яких інтермедіями у власному розумінні цього слова слід вважати інтермедії Якуба Гаватовича, вміщених у його трагедії про Іоанна Хрестителя, та Г. Кониського "Воскресенія мертвих" (1747). Саме інтермедії започаткували український театр.

Український театр XVII - XVIII ст., незважаючи на різноманітні західноєвропейські впливи і свідоме прагнення такого драматурга, як Ф. Прокопович, наблизити його до класицизму, слідував бароковим театральним традиціям. Переслідування українського культурного життя царським урядом, що особливо загострилося на початку XVIII ст., не дало українському театрові доби козацького бароко сягнути вершин театру Західної Європи. Остаточне формування класичного театру було сповільнене. Наприкінці XVIII ст. митрополит С. Мстиславський зовсім заборонив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії.

Зберегли український театр, розвинули його в напрямі світської сатиричної комедії вертепні вистави, що з´явилися в Україні в першій половині XVII ст. і поєднали в собі релігійну драму, світську гру та елементи усної народно-поетичної творчості. Найцікавішими у вертепній драмі були сцени з народного життя зі співами й танцями. У вертепних виставах переважали мотиви соціального характеру та відбилося народне світорозуміння. Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з другої половини XVIII ст. (Сокирницький вертеп, 1771). До сьогодення дійшло кілька десятків текстів вертепної драми.

У XVIII ст. набув поширення кріпосний театр, що створювався в маєтках української шляхти. Гетьман Кирило Розумовський утримував при своєму дворі власний театр і оркестр. Там діяла велика капела співаків-кріпаків - близько 40 осіб, яку очолював А. Рачинський (1724-1794). У театрі К. Розумовського, згідно з тогочасною модою, ставились популярні тоді італійські опери. У нього ж була найбільша в Європі нотна бібліотека.

Український шкільний театр можна вважати зародком професійного театру. Однак у своїй основі український театр не набув строгості та героїки класицизму, а залишався ефектним бароковим видовищем, пишним у словесному і сценічному оформленні.

У XVII-XVIII ст. українська література, що також розвивалася в контексті європейського бароко, набула своєрідності та оригінальності. Насамперед це виявилось у різномовності літературних творів. Поряд із староукраїнською літературною або церковнослов´янською мовою застосовувалась латина та польська мови. Література цього періоду була різножанровою і різноманітною за тематикою. Сюжети для творів письменники брали із сучасного їм життя, а героями ставали вихідці з усіх станів суспільства.

Специфіка бароко в Україні пов´язана з тим, що твори цього стилю мали певні ознаки Ренесансу, сприяючи засвоєнню ренесансних ідей і мотивів. В українській літературі XVII-XVIII ст. риси барокового стилю з´явилися в полемічних творах, ораторсько-проповідницькій прозі, паломницькій прозі, мемуарно-історичних творах, прозовій новелі, драмі, поезії.

У XVII-XVIII ст. продовжує розвиватись полемічна література. Книги письменників-полемістів поширювалися по Україні в друкованих варіантах та в рукописних копіях. їх читали, обговорювали і передавали далі. Роль полемічної літератури в розвитку духовної культури велика. Вона активізувала національно-культурне життя, стимулювала нові художні пошуки. Водночас полемічна література, сконцентрувавши всі сили нації на розвитку лише цього напряму, гальмувала процес становлення інфраструктури національної культури.

Особливих успіхів у літературному бароковому процесі досягла українська віршована поезія, народні думи та пісні про "козацьку славу". Авторами поетичних творів були церковні ієрархи, рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни. Поезія відзначалася значним жанровим та змістовним розмаїттям. Виділялась релігійно-філософська, елітарно-міфологічна, шляхетська, панегірична (поезія хвалебного змісту), міщанська, громадсько-політична, історична, лірична, гумористично-сатирична поезія, що тісно перепліталася з народною пісенністю. Вміння складати вірші за всіма правилами книжкової верифікації свідчило про рівень освіченості та інтелектуалізму. С. Полоцький, Д. Туптало, С. Яворський К. Транквіліон-Ставровецький - писали в елітарному бароковому стилі. Характерним жанром барокової поезії є епіграма. У цьому жанрі працював І. Величковський. Поезія бароко майже ніколи не втрачала зв´язку з реальним життям. У XVII ст. великого поширення набули панегіричні вірші, писані на честь високопоставлених осіб та з нагоди якоїсь урочистої події.

Досить популярними для тієї доби були вірші і пісні на громадсько-політичні теми, що відображали найголовніші події того часу. У другій половині XVII ст. з´явилися думи й історичні пісні про участь козаків у війні 1648-1657 pp., про Б. Хмельницького та його сподвижників. Саме в той час створені відомі народні пісні "За світ встали козаченьки", "Не дивуйтеся, добрії люди" та багато інших. Досить часто автори у своїх творах виражали офіційно-урядову оцінку тих чи інших історичних подій.

Значний внесок у розвиток віршованої літератури зробили студенти тогочасних середніх і вищих шкіл. У народі їх називали мандрівними дяками.

Саме їм належить більшість творів сатирично-гумористичного жанру. Автори цих віршованих оповідань розвінчували духівництво, дворянство, класові домагання козацької старшини.

Жартівливі твори, в яких героїчна тема та величний сюжет передаються в пародійному плані, мають назву бурлескних. Основна ознака бурлеску - контраст між темою й сюжетом твору та його словесною формою: про поважні події розповідається розмовно-побутовою мовою зі значною домішкою грубих слів і висловів, жартівливим тоном. Бурлескно-травестійні твори були різних жанрів: гумористичні й сатиричні вірші, пародії на церковні псалми та біблійні легенди, інтермедії, вертепні драми. Традиції бурлеску й травестії (вщ франц. travesty - переодягати, парадіювати; вид гумористичної поезії, близької до пародії) знайшли своє продовження в новій українській літературі, зачинателем якої був І. Котляревський. У славнозвісній "Енеїді" (1798) він талановито відтворив та синтезував у травестійно-бурлескному жанрі народнопоетичну стихію.

Значного поширення набула, популярна в західноєвропейській літературі, громадянська та любовна лірика: романси та сентиментальні пісні. Образи героїв були запозичені з народної поезії. Багато таких пісень і поезій приписують Марусі Чурай - легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила в Полтаві. Світська лірика першої половини XVIIICT. мала переважно елегійний характер. її автори скаржаться на гірку сирітську долю, убоге життя, на соціальну несправедливість, злих людей тощо. Любовна лірика також перебувала під впливом народнопісенної традиції, побутуючи анонімно, в рукописних співаниках, репертуарі кобзарів та лірників. Загалом ліричній бароковій літературі притаманні амбіціозність, висока авторська оцінка власних творів, прагнення осмислити творчий та суспільний процес.

Мемуарно-історична проза української літератури XVII-XVIII ст. представлена козацькими літописами та хроніками. Писалися вони освіченими людьми, вихідцями із старшинської верхівки. Основними джерелами були спогади самих авторів, свідчення сучасників подій, давньоруські літописи, праці чужоземних авторів, літературні пам´ятки, народні думи, перекази, легенди. Історичні відомості в козацьких літописах викладено в різних жанрових формах: публіцистичних нарисів, переказів та художніх оповідань, розміщених у хронологічному порядку без зазначення дат.

Кращими літописами XVII - початку XVIII ст. стали козацькі літописи: Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка. У "Хроніці" Т. Сафоновича, в "Обширному синопсисі руському" П. Кохановського зроблено спробу систематичного опрацювати українську історію з найдавніших часів. Наприкінці XVIII ст. виникла ще одна пам´ятка мемуарно-історичної прози -"Історія Русів", у якій відображено події від давніх часів до 1769 р.

У XVIII ст. в культурному процесі України поширюються ідеї французького просвітництва, що свідчило про її відкритість до здобутків західної цивілізації. Поширення набувають ідеї боротьби з кріпацтвом, самодержавством та будь-яким гнобленням. Спираючись на природне право людини на рівність перед законом та особисту свободу, виправдовували народні повстання та захищали інтереси селян, поширювали думки про піднесення освітнього рівня широких верств населення, поліпшення добробуту народу. В Україні просвітництво не набуло такого могутнього руху як у Західній Європі, але воно залишило досить відчутний слід у тогочасній суспільно-політичній думці.

Значний вплив на розвиток просвітництва не лише в Україні, а й у Росії справив Я. Козельський, який виступав проти схоластики, містицизму та ідеалізму. Він мріяв про суспільство, яке ґрунтувалося б на загальнокорисній праці всіх громадян, на здобутті приватної власності лише на основі особистої праці. На Слобожанщині в маєтку Попівка навколо О. Паліцина згуртувалася молодь, яка співчувала Французькій революції, проповідувала ідеї суспільного прогресу на основі раціоналізму та просвітительства. Саме в них вперше і виникла думка про заснування Харківського університету. На Лівобережжі досить впливовим був гурток на чолі з відомим поетом і драматургом В. Капністом. Він досить різко виступав проти кріпацтва (ода "На рабство"), свавілля чиновників та загалом проти бюрократизму ("Ябеда").

Найяскравішою постаттю XVIII ст. став Григорій Савич Сковорода. Значну частину свого життя він присвятив просвітительській праці серед українського народу, став для нього, за висловом І. Срезневського, "мандрівним університетом і академією". Його по праву називають "українським Сократом" та "слов´янським Ж.-Ж. Руссо". Аристократ духу, він жив, як і античні філософи, за канонами свого вчення. "Світ ловив мене та не спіймав" - ці слова Сковороди стали лейтмотивом його життя.

Творчість Г. Сковороди стоїть на перехресті двох історико-культурних епох. Вона підбиває підсумок старій бароковій літературі і одночасно започатковує просвітницький реалізм, розвинутий у XIX ст. Спадщина вченого яскрава і різноманітна за жанрами. За його життя вона передавалася з уст в уста, розповсюджувалась у рукописах, але видана була вже після смерті. Вона включає філософські трактати, діалоги ("Наркіс", "Узнай себе", "Асхань" та ін.), проповіді, лірику (філософська, духовна, сатирична, пейзажна, інтимна, громадсько-політична), байки ("Басні харьковские"), притчі, канти ("Всякому городу нрав і права", оди, монологи, панегірики, псалми, послання, епіграми, афоризми, переклади античної літератури). Найвідомішою збіркою поезій є "Сад божественних пісень", до якої увійшло 30 творів, написаних у 1753-1785 pp. Поезія Сковороди відзначається тематичною різноманітністю, глибиною думки, оригінальністю поетичної форми.

Філософська система Сковороди базується на античній спадщині (ідеях Платона, Сократа, Плутарха, Квінтіліана, що становили теоретичну основу його вчення). По суті, Сковорода, не маючи попередників, відновив неоплатонізм в українській духовній культурі, став засновником української класичної філософії, започаткувавши новий науковий напрям - філософію серця, яка грунтовно розроблена в XIX ст. у працях П. Юркевича та ін. Серце в розумінні Сковороди означало душу людини, думку, вищий розум, Бога, тому було рушійною силою, "пружиною" усього. У собі, вважав Сковорода, потрібно шукати "істинну людину", Бога. "Пізнай себе", - закликав він слідом за Сократом, акцентуючи увагу на самопізнанні та самодосконалості.

Вчення Сковороди, хоч він і не прийняв геліоцентричної теорії Коперника ("Кинь Коиерникові сфери, глянь в сердечнії печери"), поєднало в собі й ідеї просвітництва. Він сіяв знання, освіту і розум серед свого народу, привернувши тим самим увагу освічених кіл до простолюду ("А мой жребій з голяками"), пропагував загальнолюдські цінності, сформував ідею "сродної праці" (тобто вибору життєвого шляху за природними нахилами та обдаруваннями людини), яка мала лягти в основу життя як суспільства так і конкретної людини, поширював ідеї стоїцизму та гуманізму, закликав до поміркованості, повчав керуватися "твердим глуздом", вплинув на становлення просвітницького реалізму в українській літературі з його соціально-побутовим спрямуванням та чіткістю думки ("Всякому городу нрав і права", "Сад божественних пісень") і, нарешті, започаткував нові жанри в українській літературі: сатиричну і пейзажну лірику та байку. Його наука раціоналістична в тому розумінні, що навчала людей не абстрактним поняттям, а мудрості життя, осмисленню суперечностей навколишнього світу і самої людини.

Спадщина Сковороди є дорогим надбанням української та світової культури. Пам´ять про Григорія Сковороду вшановують в Україні та в усьому світі. Широко відзначаються знаменні ювілеї великого мислителя.

Українська культура XVII - XVIII ст. - це одна з найважливіших епох національної історії. Вона відзначається взаємодією середньовічної спадщини, барокової освіченості та елементів передпросвітницької ідеології та просвітництва. Під впливом козацтва, його визвольного руху в Україні в XVII ст. зароджується українське козацьке бароко, що найбільше виявилося в архітектурі, літературі та живопису. Визначною його рисою було використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів. У цей період в українських землях з´явилися нові міста, значного розвитку набули освіта, друкарство, зародилася професійна музика, популярністю користувався шкільний театр, а мистецтво та архітектура українського бароко не поступалися європейським зразкам.

Українська наука та культура 18 - початок 19 ст

Починаючи з кінця XVIII століття — трагічна доба в історії України, коли завершено було ту послідовну політику позбавлення України не тільки державності, а й національних досягнень та культурних здобутків по­передніх століть.

До кінця XVIII ст. Україна не була тісно зв'язана з Росією еко­номічно, бо Правобережна Україна ще входила до складу Речі По­сполитої. Тільки два останні розбори Польщі (1793 та 1795 pp.) пе­редали Правобережжя Російській імперії, але в перших часах про­довжувало воно економічні зв'язки з Польщею та Західною Евро­пою, яка довгий час дивилася на Правобережжя очима Польщі й вважала, що російське панування тимчасове.

Україна опинилася між двома конкурентами — російським і ні­мецьким капіталом, які намагалися використати її господарство, як джерело сировини. У процесі цієї боротьби року 1822 російський уряд митним тарифом запровадив систему протекціонізму, дуже шкідливу для українського господарства. Припинився довіз чужо­земних товарів, що особливо відбилося на торгівлі Одеси.

Тоді вперше в економічній літературі чітко поставлено принцип: інтереси частини (себто України) повинні поступатися перед інтере­сами цілого (себто цілої імперії). Цей принцип червоною ниткою проходить через всю історію господарства України. Тариф 1822 року зустріли вороже і на Україні, і в Західній Європі, і російський уряд пішов на поступки: Одесі залишено порто-франко.

Реформи 1861 року, звільнення селян, конкуренція промисло­вого капіталу — російського і західноєвропейського — викликали гостру потребу в новому виді транспорту — в залізницях. У цьому питанні виразно виявилось нехтування інтересами України: їй пот­рібна була насамперед залізнична магістраль від українських цент­рів до Одеси та інших чорноморських портів. Проте, під впливом російської буржуазії, перша магістраль була проведена від Москви через Харків до Феодосії. Цей факт так глибоко порушив інтереси України, що навіть у російському виданні (Центрального стати­стичного комітету міністерства внутрішніх справ) року 1864, в бро­шурі «Про напрямок залізниць в Південно-Західній Росії» зазначалось: «Південна Росія... переконується, що ЇЇ інтереси уряд ста­вить на другому плані, і що прибутки цілої держави використову­ється на користь і вигоду північної частини». Важко знайти чіткішу характеристику взаємовідносин України та Росії, ніж дав її автор російської офіціозної брошури.

Професор політичної економії та статистики Київського універ­ситету Л. Яснопольський у своїй капітальній праці «Про геогра­фічний розподіл державних прибутків і витрат Росії» аналітичним шляхом з'ясував, якою послідовною була система колоніального ви­зиску і національного пригнічення, що її російський уряд запрова­див в Україні.

Буйний розквіт української економіки в другій половині XIX ст. ще більше загострив це питання. Розвиток цукроварної промисло­вості й особливо відкриття криворізьких руд у 80-х роках XIX ст. висунули Україну на видатне місце серед інших країн світу. Під впливом західноєвропейського капіталу на Криворіжжі швидко зростає велика металургійна промисловість.

Разом із тим загострювалась колізія між квітучим економічним становищем України та політичним її станом. Спробу розв'язати цю проблему зробив 1895 року галицький діяч, Юліян Бачинський у своїй книжці «Ukraina irredenta». Він писав, що процес капіталі­стичного розвитку Російської імперії (економічна європеїзація) му­сить привести її до політичної європеїзації, прилучення до кола буржуазно-конституційних держав, до перемоги національно-виз­вольних елементів і врешті — до розпаду Російської імперії. У цьо­му процесі політична незалежність України буде головною умовою її економічного та культурного розвитку.

Головним досягненням видатних українських економістів кінця XIX ст. було те, що вони у своїх дослідах довели, що Україна є окремий господарчий терен; територіальна проблема української економіки зв’язана з національними та соціальними інтересами. Для українського громадянства XIX ст. була ясна суперечність між економічними інтересами України і її політичним станом. Єдиний вихід із цього стану — національне визволення України.

Наприкінці XIX ст. в національних колах порушують проблеми економічної незалежності України поруч з її політичною незалеж­ністю. М. Грушевський у своїх статтях підкреслював, що економічні умови України цілком відмінні від умов Росії. Так вивчення еконо­міки України кінця XIX ст. закладало підвалини для переконання в необхідності політичної незалежності України.

Політика Російської Імперії супроти культурних цінностей Укра­їни була своєрідною формою імперіалізму Росія намагалася забра­ти з України все, що вона мала цінного, не тільки збіжжя, сало, а пізніше — цукор та руду: забирала вона й людські скарби, знекров­люючи тим українську культуру. І ця сторона російського імперіалізму виявилася найбільш небезпечною.

Уже в XVII ст. почався рух українських вчених до Москви. Жад­на видатна подія культурного характеру в Москві не обходилась без участи українських фахівців. Фахівців для виправлення Біблії, творіння Четі Мінеї, мистецтва, церковного співу, театральних ви­став, навчання царських дітей, організації шкіл, навіть шевців, кравців, ремісників, городників — все це щедро давала Україна.

У XVIII ст. українські діячі йшли до Росії і з примусу, і добро­вільно, бо там відкривалося ширше поле для діяльності. Перші діячі Церкви за Петра І були українці, і Синод на три чверті скла­дався з українців. Був час, коли всі єпископи Росії, з Сибіром включ­но, були українці, і більшість з них були вихованці Київської Ака­демії. Вони засновували семінарії, школи при своїх кафедрах, викладали в школах усіх ступнів у всіх містах Росії. Граф П. Завадовський, українець, голова комісії об учреждении народных учи­лищ, вимагав від Київського митрополита року 1789 присилати вчи­телів з Київської Академії, бо вони найкращі і сприяють довір'ю народу до шкіл.» Протягом XVIII і значної частини XIX ст. в Росії вживали українських підручників: історію -— Гізеля, граматику — М. Смотрицького. Великий попит на українців був у Колегії За­кордонних Справ, де завжди були потрібні перекладачі Серед укра­їнської інтелігенції було багато знавців латини, грецької, польської, німецької, турецької мов, яких виряджали з посольствами до різних міст Європи. Українці перекладали російською мовою різних чужи­нецьких авторів Г Полетика — твори Арістотеля, Епіктета, Ксенофонта; С. Гамалія —- твори Сен-Мартена, Я. Бема, Юнґа. О. Лобисевич переклав з французької мови, «Слово президента де-Монтеск'є», «Описание пещеры бога сна из Овидиевых превращений» та ін.

Україна дала Росії видатних економістів: А. Рубановського, О Самборського, М. Ліванова, Є. Десницького, І. Комова, які познайо­мили Росію з англійською системою хліборобства; Р. Бужинський упорядкував перший словник термінів ботаніки, перекладав твори Пуфендорфа, Страттемана, Морер'єра; Т. Прокопович був, мабуть, найвизначнішим ученим-енциклопедистом (теологія, філософія, лі­тература, історія, математика, астрономія) тогочасної України. В 1786 році вийшла друком «Поетика» Т. Прокоповича, а його чотири томи богослов’я були видані в Німеччині в 1782-1784 роках. Найбільше значення для Росії мали два трактати Т. Прокоповича: «Правда волі монаршої», який дав обґрунтування царського само­державства, і «Духовний регламент», який поклав підвалини для російського цезаропапізму.

Багато письменників дала Україна Росії: С. Полоцький приніс драматичні вистави та новий стиль віршування; драми Д. Туптала, І. Хмарного, С. Ляскоронського поклали початок театрові; поет В. Капніст — автор «Сатири» і «Оди на рабство», яка була першим проявом демократизму" Тонічний розмір, відкриття якого припи­сували В. Тредьяковському, насправді принесли українці; так само теорія — яку приписували Ломоносову — про три «штилі» в російській мові, українського походження.

Величезна роль українців у галузі малярства: К. Головачевський, А. Лосенко, І. Саблуков, Д. Левицький, В. Боровиковський, різьбар Г. Мартос та інші прославили своїми творами російське ми­стецтво, до якого їх зараховували. У галузі музики, не кажучи про виконавців, співаків, досить нагадати славетні імена композиторів М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

Ряд видатних адміністраційних постів Російської імперії посі­дали українці; найвидатніші з них — князь О. Безбородько, канц­лер Російської імперії; граф П. Завадовський — міністр освіти; Д. Трощинський — міністр фінансів, не згадуючи маси інших уря­довців, які переповнювали столичні установи імперії.

У XIX ст. кількість українців у різних російських установах, у різних галузях культури збільшується одночасно з тим, як змен­шуються можливості знайти відповідні посади, відповідно викори­стовувати свої здібності в Україні, їх поглинала російська імперська культура і часто потрібні дослідження генеалогічні, антропологічні, психоаналітичні, щоб встановити українське походження особи. Кількість діячів, які включилися в російську культуру, дуже велика, і вони збагатили цю культуру видатними творами.

Мова йде не тільки про окремі особистості. В XIX ст. офіційно «кооптовано» величезну Південну Україну з її серцем — Запоріж­жям, і її стали вважати за «Нову Росію» на підставі адміністраційної термінології XVIII ст. Цікаво, що наприкінці XIX ст., коли єдиний в Україні український часопис «Києвская Старина», до редакції якого входили видатні історики України з В. Антоновичем на чолі, оголосив конкурс на курс історії України і дав програму цієї праці (там були Правобережна, Лівобережна, Слобідська Україна, але не було Південної), — потрібні були праці істориків, щоб довести, що Новоросія е Південна Україна.

Дуже багато українських вчених працювали в університетах, духових академіях, політехнікумах, технічних інститутах та ін­ших високих школах, в Російській Академії Наук, у Воєнній Ака­демії. Викладали, за умовою часу, польською, німецькою, російською мовами, і завойовували славу тим державам де працювали. Софія Ковалевська, народжена Круковська, була професором Стокгольмського університету. Мало хто знає, що вона родом із Пол­тавщини, родичка Косачів. З Харківщини походив її чоловік, М. Ковалевський, світової слави соціолог. Великої слави здобув ма­тематик М. Остроградський, родом із Полтавщини, іменем якого названо деякі математичні формули. Українцями були — К. Ушинський, славетний педагог; історик літератури Д. Овсянико-Куликовський; академіки Російської (Всесоюзної) Академії Наук: Д. Петрушевський, історик; І. Грабар, унук А. Добрянського; історик ми­стецтва, професор А. Ясинський — славіст; філософ П. Юркевич, академік Російської, Чеської, Паризької та Української Академій Наук; основоположник геохімії та біогеохімії, іменем якого названо мінерал — вернадіт — В. Вернадський.

Не наводячи довгого реєстру українських вчених, яких зарахову­ється до російської культури, згадаю філософа В. Соловйова: за ньо­го йде суперечка між двома таборами — російським і українським, хоч не викликає сумніву походження його від роду Сковороди по матері і походив він з українського роду й по батьківській лінії. Але це невідомо російським авторам, і С А. Левицький пише «Три разговора" В. Соловйова, наряду з „Легендою о Великом Инквизи­торе" Достоевского — безсмертные памятники пророческого духа русской литературы. «Три разговора” — это русский Апокалипис».

Величезне число українських митців зараховано до російської культури: Флавицький, Трутовський, Ге, Репін, Савченко-Бєльський, Врубель, Маковський, М'ясоєдови — Г. Г. та І. Г. і ряд інших збільшували славу російського малярства. Доля П. Чайковського, славетного композитора, дуже показова: українські історики музики вважають ТІ. Чайковського за росіянина, а в Московській консерва­торії вважали за чужинця, бо в його творах не знаходили елементів російської музики. Багато українців прикрашали ї прикрашають російські театри: краса російської драми, М. Савина, походила з Ізюма, М. Доліна, І. Алчевський, Л.Собінов, І.Козловськийта багато інших. Були українці.

Трагедія ХІХ ст. полягала в тому, що, на відміну від XVIII ст., у тому столітті почали вважати за росіян («русских») усіх, що пра­цювали в російських установах, розмовляли російською мовою, дру­кували твори в російських часописах і т. д. Здійснилося побажання Катерини II, щоб сама назва Гетьманщини зникла; у XIX ст. стала зникати сама назва України, яку офіційно замінила спочатку «Мало­россия», а далі «Юго-Западный Край» та «Южнорусские губернии».

Проте — не все втратила Україна. Залишилося те, чого не можна було знищити: спогади про волю, про Державу. І оці спогади лякали російський уряд. Якраз тоді, коли ланцюг затягувався щораз тугіше, в Україні щораз з більшим болем згадувалося славне минуле. Одним із спонук до того послужили заходи Катерини II щодо упривілеювання російського дворянства. Ці привілеї не стосувалися українсь­кої старшини, навпаки, їй загрожували злиття з масою «простого» козацтва і можливість бути записаною у кріпацтво. Тоді серед старшини почався рух: почали розшукувати літописи, хроніки, договори, всякого роду акти, які доводили право на дворянство. Не зважаючи на практичну мету, ця праця принесла велику користь українській культурі, викликала інтерес до минулого, збудила почуття націо­нальної гідності.

Одночасно пробуджується інтерес до побуту, звичаїв українсько­го народу, як підсвідомий протест проти русифікації, яка все зроста­ла. Першою працею такого роду була книжка Г. Калиновського:

«Опис весільних українських простонародних обрядів...», видана в Петербурзі 1777 року. Вона перша поклала початок українській ет­нографії. Я. Маркович видав 1798 року в Петербурзі «Записки про Малоросію...», де були відомості про природу, населення, його істо­рію. Одночасно вийшла праця І. Котляревського, яка не втратила інтересу до цього часу: це — «Енеїда», в якій, використавши фабулу Берилієвої «Енеїди», автор подав чудову, мистецьку картину побуту козаків-запорожців. З цього погляду «Енеїда» Котляревського не була першою спробою використати класичну форму, щоб змалювати сучасний побут. У середині XVIII ст. О. Лобисевич написав твір, в якому подав «Вергилиевых пастухов... в малороссийский кобеняк переодетых" «Енеїда» І. Котляревського була написана надзвичай­но талановито; автор виявив у ній глибоке знання козацького побуту та блискучий український гумор. Другий твір Котляревського — «Наталка Полтавка» до цього часу не втратила свого чару. Обидва твори малювали старий побут України з його привабливою красою.

Ще більше значення мали твори, які характеризували взаємовід­носини України та Росії. Ще 1762 року С. Дівович написав «Разговор Великороссиии с Малороссиею в честь, славу и захищение Малоро­ссии», в якому доводив, що Україна (Малороссия) добровільно всту­пила в персональну унію з Великоросією: «Не тебе, государю твоєму (Великороси) поддалась... Не думай, что ты сама была мой власти­тель, но государь твой и мой общий, повелитель». Твір Дівовича був великої сили літературним протестом проти московської централі­зації. Цілком зрозуміло, що в XVIII ст. його не надруковано.

Ще більше значення мала славетна «Історія Русів». Дата напи­сання цього твору та ім'я автора залишилися таємницею до наших днів, не зважаючи на те, що це була одною з найпопулярніших книг в Україні в першій половині XIX ст.; її можна було побачити в па­лаці магната, Л священика, і у ремісника. «Історія Русів» — бли­скучий політичний трактат, автор якого сховався за ім'я архиеписко­па Георгія Кониського, і понад сто років дослідники не можуть розшифрувати цього псевдоніма й виявити дійсного автора. Написана «езопівською» мовою, «Історія Русів»,використовуючи історію, давала картину не реальної України, а такої, якою вона мусила б бути: віль­ної, незалежної, перейнятої почуттям національної гідності, високої моралі. Автор — український патріот, переконаний конституціона­ліст, демократ, ворог деспотизму. Свої думки приписує він дійсним історичним діячам або вигадує їх, щоб мати носія своїх ідей. На «Історії Русів» виховувалися сотні українських патріотів і вплив її позначився на М. Маркевичеві, Д. Бантиш-Каменському, М. Костомарові, М. Гоголеві, П. Кулішеві, Т. Шевченкові. Влучно назвав цю книгу дослідник її, О. Оглоблин, «декларацією прав України». Те, що численні дослідники протягом понад ста років не можуть вста­новити справжнього автора «Історії Русів» свідчить за те, що в пер­шій половині XIX ст. погляди, висловлені її автором, не були чиїмсь винятковим, навпаки: вони були властиві широкому колу інтеліген­ції. Згадувалося вище ім'я Архипа Худорби, автора історії України, ще більш ворожої до Росії.

Безперечне існування гуртків однодумців, українських «автоно­містів» робило цілком реальною місію В. Калніста, який у 1791 році шукав підтримки в Прусії на випадок збройного повстання України проти Росії. Не завмирали надії на поновлення гетьманату, і не були перебільшенням слова історика М. Марковича, який писав К. Рилєє­ву в 1825 році, що «в душі кожного українця живе дух Полуботка», і слова Костамарова І. Аксакову, що «на дні душі кожного думаю­чого українця... сплять Виговський, Дорошенко й Мазепа і проки­нуться, коли настане слушний час».

Придушена реакцією після повстання декабристів, Україна за­тихла, але в глибині її не вгасали революційні ідеї. Геніальні твори Шевченка знайшли родючий ґрунт у серцях українців — і знатних панів, і неписьменних селян, вони будили приспані почуття, надії, що «прокинеться воля, козак заспіва» ...

Кирило-Мефодіївське Братство, що скупчило цвіт української думки, виробило першу політичну програму українських прагнень: це — федерація слов'янських народів, в якій перше місце належить Україні.

Кінець XIX ст. можна характеризувати, як добу підготовки укра­їнських сил до боротьби за незалежність. Різні організації йшли різними шляхами, які вели до спільної мети, і марні були заходи царського уряду, щоб припинити цей рух. Стара Громада Києва, Гро­мади Одеси, Полтави, Чернігова провадили велику культурну та національну працю, об'єднуючи українську інтелігенцію.

«Киевская Старина», десятки наукових товариств збирали та публікували дорогоцінні джерела історії України. Київський універ­ситет св. Володимира, завдяки В. Антоновичеві, став метрополією, з якої, наче апостоли, ішли молоді історики проповідувати слово іс­тини — історію України в інших університетах. Так мальовничо ха­рактеризував становище молодий професор Д. Багалій, коли дістав кафедру в Харківському університеті.

Новий могутній фактор — український театр, створений кори­феями сцени — братами Тобілевичами, М. Кропивницьким, М. Заньковецькою та іншими талановитими акторами, притягав сотні тисяч глядачів і ніс українське слово, українську пісню, красу українсько­го побуту. Заборона грати в Києві сприяла поширенню мистецтва по всій Україні. Українське земство, охоплюючи все життя села, підно­сило добробут, освіту, культуру й давало практику самоврядування.

Кінець XIX ст. — доба «соборности» України. В єдиний могутній рух об'єднуються українці заходу та сходу і творять об'єднаними силами спільну культуру: «Русалка Дністрова» М. Шашкевича лю­бовно згадує свою «старшу сестру», Україну Наддніпрянську. Вплив українців східних на українців західних був дуже великий. Обме­ження українства в Росії сприяло передачі великих матеріальних коштів і ще більших, духових — Галичині та участи українських інтелектуальних сил у товариствах та виданнях Галичини. Цим сприяли вони національному та політичному розвиткові галичан, виводячи їх з того своєрідного гетто, що створило німецьке панування — до широкого національного та громадського життя українського народу.

Народжувалося нове покоління: молодь, що з дитинства вбирала віру в українські національні сили, що в школі середній та високій знаходила українські гуртки, що захоплювалася красою українсь­кого театру. На Тарасовій горі, 1890 року, коло Канева, на могилі Шевченка, група юнаків засновує Братство Тарасівців і офірує своє життя справі звільнення України. У Києві, за ініціативою Д. Анто­новича, 1897 року відбувається Всеукраїнський з'їзд представників українських студентських громад і засновується Загальна українсь­ка безпартійна організація. 1899 року в Харкові гурток студентів засновує Революційну Українську Партію (РУП), гасло якої — са­мостійна Україна. Ця партія захоплює Галичину, Буковину. А коли перетворюється вона на Соціал-Демократичну Партію і обмежує свої політичні вимоги автономією України, гасло самостійної Укра­їни проголошує Народна Українська Партія під проводом М. Міхновського. І в Галичині Ю. Бачинський в своїй книзі «Ukraina irre­denta» поставив у 1895 році вимогу створення власної Української Соборної Держави. 1899 року ліве крило Національно-демократичної Партії, Соціал-Демократична Партія, заявила, що її мета — ство­рення вільної Української Республіки.

Так на світанку XX ст. молодь Західної та Східної України об'єдналася в єдиному прагненні волі, незалежності, власної дер­жави.

Щоб розуміти вибух революції 1917 року і постання Української Самостійної Держави, треба врахувати величезну підготовчу працю, яку під гнітом окупантів невпинно вело українське громадянство, ті селянські та робітничі повстання, що характеризують кінець ХІХ ст.. Те ХІХ століття не було “пропащим часом”, як вважав його М.Драгоманов. Навпаки, це був час підготовки великих національних сил.

европейское полицейское ведомство реферат, европейское налоговое прао реферат, европейский экономический и валютный союз реферат, европейский центральный банк.реферат, европейский фонд регионального развития реферат, европейский федерализм реферат, европейский университет в киеве рефераты, европейский суд по правам человека реферат, европейский союз реферат развитие перспективы 2006 г,

« Попередня публікація | Наступна публікація »

Рекомендую!

> Версія для друку

Культурно-національне відродження на Україні у ХІХ та на початку ХХ ст.

Українське національне відродження, його періодизація та особливості. Літературне життя ХІХ ст. Т.Г.Шевченко. Освіта та наука. Образотворче мистецтво, живопис, скульптура, архітектура. Театральне життя та музична культура

Багата українська культура з другої половини XVIII ст. почала виявляти ознаки занепаду. Це давалося взнаки і в колишній Гетьманщині, і в Правобережній Україні, зокрема у західних землях. Тут остаточно перемогла унія, а з втратою православ'я цей регіон фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова частина однієї національної держави. Уніатське духовенство, яке протистояло колись польсько-католицькій експансії, деградувало, а нове на той час ще не склалося.

Поступово занепадала й традиційна українська культура західних міст. Книгодрукування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль, згасло. Літературна мова ледь жевріла в церковнослов'янщині. Поступово у Східній Україні єдиним засобом літературного спілкування стає російська, у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинська й угорська мови.

Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі на меті повністю нівелювати й український народ, влити його у великоросійську націю.

Намір російського самодержавства асимілювати Україну здійснювався у двох напрямках: політичному та ідеологічному. Якщо політичний виражався у ліквідації залишків державності, то ідеологічний напрям мав три об'єкти: політичний лад, релігію та історію. Треба було переконати свій народ, близьких та далеких сусідів, що найкращий лад для України — самодержавний, що їхня національна ідентичність з росіянами підтверджується релігійною єдністю — православ'ям — і що Україна — це Південна Росія, Малоросія, споконвічна російська земля, яка не має власної історії, мови, культури.

Ці ідеї були обґрунтовані у творах В. Татищева, М. Ломоносова, а остаточне втілення знайшли в "Истории государства Российского" М. Карамзіна.

На імперській тріаді "самодержавство, православ'я, народність" виховувалось українське зросійщене дворянство кінця XVIII — початку XIX ст.

Помітний вплив на формування суспільно-політичних поглядів середини XIX ст. спричинило Кирило-Мефодіївське товариство, проголосивши ідею слов'янської федерації. Товариство активізувало зацікавленість суспільства історією слов'ян, їхніми мовами, культурою. М. Костомаров і його однодумці вважали, що саме рідна мова має стати важливою підоймою народної освіти.

Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею національного відродження пов'язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури, духовного розвитку.

Проголосили цю платформу члени гуртка, що склався у Львові на початку 30-х років і був названий сучасниками "Руською трійцею".

Великим історичним здобутком української літератури кінця XVIII — початку XIX ст. було впровадження у культурне життя нації нової української літературної мови, заснованої на живій мові народу, його фольклорі та певних "книжних" елементах, успадкованих з минулого.

Проте як ніхто інший підніс і розширив національну самосвідомість українського народу Тарас Шевченко. Поезія великого співця України будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної, інертно-байдужої до рідної мови та культури.

Літературне життя ХІХ ст. Т.Г.Шевченко

Творчість Т. Г. Шевченка, відгомони ідей кириломефодіївців були головним побудником, який на початку 60-х років спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих дворянських родин Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище. Серед визначних імен тут — економіст і публіцист Т. Рильський, історик В. Антонович, мовознавець К. Михальчук, етнограф Б. Познанський, лікар К. Юркевич та ін.

Так само поезія великого Тараса "перевернула свідомість" багатьох молодих галичан. Видані 1859р. в Лейпцігу деякі нецензуровані вірші Т.Шевченка вперше потрапили в Галичину і вразили душі молоді, "як щось зовсім нове і нечуване". Т. Шевченко завершив процес формування новітньої української духовності. Він визначив характер, зміст, проблематику, систему ціннісних орієнтирів нашої культури, дав могутній поштовх розвитку усіх її видів і форм: мови, літератури, образотворчого мистецтва, театру, філософсько-етичного вчення тощо.

У шевченківській моделі культури був закладений величезний заряд народних морально-етичних і духовних цінностей, який дав можливість українському народові вистояти у найтяжчих випробуваннях. Втративши Гетьманщину, він в умовах політичної і соціальної неволі XIX ст. розвивається саме як державна нація, послідовно і непохитно утверджує свою соборність у царині духу, культури насамперед.

В українській культурі другої половини XIX ст. окреслені два періоди: 50—70-ті й 80—90-ті роки. Перший можна назвати часом гуртування інтелектуальних сил у пошуках найбільш дієвих засобів збереження й піднесення національної самосвідомості, другий — пожвавленням розвитку всіх видів і форм культури, включенням її у загальнослов'янський (і світовий) духовний розвиток.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства і придушення революцій 1848 р. в Європі культурне життя на всіх українських землях починає пожвавлюватися лише в кінці 50-х — початку 60-х років, проявляючи себе у виданні етнографічно-фольклорних, літературно-художніх збірників та альбомів ("Записки Южной Руси", "Ужинок рідного поля", "Зоря галицька", "Хата"). Виникають різні легально-просвітницькі товариства в Західній Україні: "Руська бесіда", "Матиця руська", "Просвіта" та ін. На одне з перших місць висувається діяльність київської "Громади".

У громадському житті України початку 60-х років відому роль відіграло "хлопоманство", поширене серед студентів Київського університету. Ці молоді люди не лише носили національний одяг, а й займалися популяризацією української культури, викликаючи шалений спротив російських офіційних властей.

На чільне місце виходить український осередок у Петербурзі, у якому заходами П. КуЛіша (за матеріальної підтримки українських поміщиків Ґалаґана і Тарновського) функціонували друкарня та видавництво. Цей осередок у 1861 —1862рр. видає журнал "Основа", в якому друкувалися твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Костомарова, А. Жемчужникова і О. Сєрова.

Журнал відстоював право українського народу на вільний культурний розвиток, прагнув представити його культуру як цілісність на всій його етнічній території з єдиною загальнонаціональною мовою.

Процес розвитку української культури протягом 60— 90-х років штучно переривався антинаціональними заходами російського уряду, наприклад, виданням у 1863р. Валуєвського циркуляра, в якому говорилося: "Большинство малороссов сами весьма основательно доказывают, что никакого малороссийского языка не было, нет й быть не может, й что наречие их, употребляемое простонародьем, єсть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши..." Після цього указу була видана ще ціла низка подібних заборон щодо українських театрів, української дитячої літератури, скасування української преси і т.д.

Українська культура в таких умовах виявляла дивовижну життєздатність, оскільки була невід'ємним явищем історичного поступу. Цю свою нездоланність вона унаочнила двома процесами: по-перше, об'єднанням навколо шевченківського ядра всіх здорових сил нації (М. Драгоманов, О. Духнович, Ю. Федькович, С. Воробкевич) і, по-друге, рятівним виходом не лише за межі Росії, але й на культуру слов'янських та багатьох інших європейських народів.

Освіта та наука

Політика асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812р. було створено Міністерство народної освіти, запроваджено державне керівництво школою, внесені певні зміни до системи діючих шкіл. У кожному губернському місті створювалися гімназії, в повітовому — повітове училище. Характерно, що нові університети засновувалися в колонізованих землях: у 1802 р. було відкрито Дерптський університет, у 1804 — Казанський, у 1805 — Харківський, у 1834 — Київський; реорганізовано в університет Головну Віденську школу.

У задумі організації цих університетів малися на увазі поширення "общерусской" культури. Так, російський цар Микола І, висловлюючися з приводу відкриття Київського університету, говорив: "Університет — це мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо здається, що він не відповідає своєму призначенню. А призначення університету — поширювати російську культуру ...".

Фактично ці навчальні заклади відіграли протилежну роль: дали змогу не тільки російській, але й місцевій молоді ознайомитися як із офіційно викладеною, так зі своєю історією.

У Східній Україні вся система освіти була російськомовною. Це стосується університетів (Київ, Харків, Одеса), учительського інституту в Ніжині, 129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл. Зрештою, і в Галичині українські школи складали мізерний відсоток (одна школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на ЗО тис. населення). Зусилля відомих педагогів (К. Ушинського, М. Пирогова), зорієнтовані на виховання гармонійної людської особистості, здійснювались у несприятливих як мовних, так і етико-громадських умовах.

У середині XIX ст. стан українського шкільництва можна було оцінити як катастрофічний. Колишні середні школи з українською мовою навчання перетворилися на духовні семінарії, а нові, як уже говорилося, були російськомовними. "Ці всі школи, — писав Мирослав Семчишин, — були чужими для українського народу не тільки мовою, але й програмою, бо в усіх читанках і підручниках говорилося тільки про руський народ, його звичаї, життя, історію. Про свою батьківщину українська дитина нічого не довідалась". На Правобережжі гнітило польське шкільництво. Діти українців не мали майбутнього, вони виходили зі школи, не маючи підготовки зі своєї мови, культури, історії. Імперії потрібні були сліпі раби, глухонімі послушники без роду, без племені.

За часів боротьби за визволення селянства з кріпацької неволі головним завданням української громадської культурної праці було поширення народної освіти, заснування недільних шкіл для дорослих. Недільні школи у колишній імперії з'явилися найраніше у Києві під захистом обраного куратора округу М. І. Пирогова і за діяльної участі професора П. В. Павлова. У жовтні 1859 р. перша недільна школа була відкрита в Києві при Подільському повітовому училищі. У 1860 р. про відкриття недільної школи клопочуться цукрозаводчики К. М. Яхненко і П. Ф. Симиренко.

В організації шкіл беруть участь Т. Шевченко, М. Драгоманов, Ф. Вороний, брати Стефановичі, О. Стоянов, П. Чубинський, П. Житецький. Засновані школи в Чернігові, Каневі, Переяславі, Полтаві.

Дещо по-іншому складалась освітницька діяльність у Галичині, де 70-ті роки проходять під знаком розвитку шкільництва і виходу у світ цілої серії підручників — перекладних та оригінальних, написаних авторами для нижчої і середньої школи — з української мови, літератури, географії, математики, латини, природознавства, фізики, мінералогії, граматики грецької мови, філософії, історії церкви та ін. Авторами їх виступають О. Огоновський, О. Барвінський, В. Ільницький, А. Вахнянин, М. Полянський та ін.

Центром національного відродження в Україні був Харківський університет. У 1841 —1849 рр. ректором університету був П. Гулак-Артемовський — відомий український поет, літературознавець, педагог. Професор університету О. Потебня зробив найвизначніший внесок у розвиток вітчизняної науки того часу. Він методологічно поглибив дослідження української мови і літератури, започаткував психологічно-порівняльну школу в українському мовознавстві, обстоював рівноправність народів і мов. Тут сформулювалася своєрідна романтично-філософська школа, досліджувалася філософія Ф. Гегеля, І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга. Плідну науково-педагогічну діяльність здійснювали В. Каразін (з ініціативи якого засновано університет), І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров та інші вчені. У Чернігові й Києві широку культурно-просвітницьку діяльність провадив Б. Грінченко — український письменник, педагог, етнограф, автор першої книги для читання в школі українською мовою "Рідне слово", "Української граматики" та інших підручників. Велику цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком "Словарь української мови" (1907—1909 рр.).

Незважаючи на тотальну русифікацію, університети висунули цілу когорту вчених зі світовим ім'ям у галузі природничих та технічних наук, таких, як П. Тутківський, Д. Заболотний, М. Гамалія, І. Пулюй, І. Горбачевський, С. Тимошенко — аж до геніального В. Вернадського. Щодо гуманітарних наук, то рівень і світовий престиж визначили, насамперед, українці: М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Потебня, М. Дашкевич, Ф. Вовк. У галузі філософії з'являються праці П. Юркевича, С. Гогоцького, галицького філософа К. Ганкевича.

Чи не головною науковою подією того часу була участь членів "Київської громади" у діяльності Південно-російського відділення "Русского географического общества" (1873—1876 рр.). Підсумком експедиції стало семитомне наукове дослідження, яке б могло скласти честь найславетнішій європейській академії того часу. Тут були зібрані і досліджені документи з усіх сфер буття українського народу — про природу, географію, історію краю. У виданні взяли активну участь М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Русов, П. Житецький, В.Антонович.

Образотворче мистецтво, живопис, скульптура, архітектура

У першій половині XIX ст. розвивається станковий живопис. Поширюється автопортрет, зростає інтерес до камерного портрету, мініатюри. Видатним представником українського реалістичного портретного живопису був В. Тропінін. Художник створив узагальнений образ представника українського народу ("Українець", "Український селянин", "Дівчина з Поділля").

Реалістичні традиції В. Тропініна в українському портретному мистецтві першої половини XIX ст. розвивали Т. Шевченко, І. Сошенко та ін.

Одним із зачинателів нової української школи пейзажного і побутового живопису був В. Штернберг ("Вулиця на селі", "Пастух", "Вітряки в степу").

Творчість Шевченка-художника належить до здобутків українського образотворчого мистецтва. На ранніх живописних творах Шевченка позначився вплив його вчителя — К. Брюлова. Поступово у творчості художника виявляються спроби відобразити психологічну глибину й індивідуальні особливості характеру людини. Прикладом є духовна еволюція героя "Притчі про блудного сина" Т. Шевченка.

Безпосередніми продовжувачами демократичних традицій Т. Шевченка були К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов, які піднесли український побутовий жанр на новий рівень.

Створене 1870 р. у Петербурзі "Товариство пересувних художніх виставок" сприяло згуртуванню митців демократичного напрямку. З діяльністю Товариства пов'язаний розвиток художньої освіти, створення місцевих художніх об'єднань. У 1865 р. створена малювальна школа в Одесі, пізніше реорганізована в художнє училище. Важливим центром художньої освіти була Київська малювальна школа, яку заснував у 1875 р. М. Мурашко. В цій школі навчались українські живописці М. Пимоненко, Ф. Красицький, К. Малевич, скульптор Ф. Балавенський та ін.

Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. В. Орловський відомий як один з фундаторів нового українського реалістичного пейзажу, його називали "шукачем сонця" — майстром сонячного пейзажу. Майстрами пейзажу світового рівня були С. Васильківський, П. Левченко, І. Труш, К. Костанді.

Значний вплив на творчість українських художників в історичному жанрі мала картина І. Рєпіна "Запорожці". На початку XX ст. український історичний жанр досяг значного розвитку і став характерним явищем національної культури. На історичну тему створили картини Ф. Красицький ("Гість із Запоріжжя"), М. Самокиш ("Запорожці обідають"). Плідно працював в історичному жанрі М.Івасюк ("В'їзд Богдана Хмельницького в Київ", "Іван Богун під Берестечком" та ін.).

Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX—XX ст., внесли істотні зміни у розуміння проблем художньої творчості. У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич.

Оригінальним творчим мисленням відзначається Олекса Новаківський. Меценатом О. Новаківського і його школи був митрополит Андрій Шептицький. О. Новаківський — найбільш послідовний представник сецесії в українському образотворчому мистецтві того часу. Його твори — "Музика квітів", "Ноктюрн", "Коляда", "Каштани і бузок" та ін.

На жаль, у цю добу монументальний український живопис представлений слабо, хоча його здобутки значні, скажімо, розписи інтер'єру палацу митрополита у Чернівцях (Й. Бокшай), реставрація фрескового живопису у Кирилівській церкві (М. Врубель), розписи у русько-візантійському стилі Володимирського собору в Києві (де поруч з російськими, польськими працювали й українські майстри, а серед них — М. Пимоненко) і, нарешті, розписи Будинку земства у Полтаві (композиції С. Васильківського "Чумацький Ромоданівський шлях").

Щодо монументальної скульптури, то окрасою України є пам'ятники Володимиру Святому (1853 р., скульптори П. Клодт і В. Демут-Малиновський, архітектор К. Тон); Богданові Хмельницькому (1888 р., скульптор М. Микешин) у Києві; І. Котляревському (1902 р., скульптор Л. Позен) у Полтаві. В галузі станкової скульптури працювали Л. Позен (кращі його твори на історичну тему — "Скіф" та "Запорожець у розвідці"); П. Забіла (барельєфні портрети родини Кочубеїв, бюст Т. Шевченка, бронзова статуя О. Герцена на його могилі в Ніцці); В. Беклемішев (погруддя Т. Шевченка).

Слід також назвати численні скульптурні оздоби відомих пам'яток архітектури — зображення на античну тему і ліплення в Одеському оперному театрі (під керівництвом Ф. Етеля); декоративно-монументальні скульптури Т. Ригера на будинку Галицького сейму; Л. Марконі — на будинку Політехнічного інституту у Львові; численні скульптури українця П. Війтовича у Львові на фасаді залізничного вокзалу, скульптурні композиції училища художнього промислу, постать Слави на оперному театрі.

В архітектурі XIX ст. переважав в основному стиль класицизму. Національна своєрідність українського класицизму виявилась у збереженні кольорової гами споруд, типової для бароко (блакитний з білим і золотим). У стилі класицизму зводяться житлові будинки, адміністративні установи, освітні заклади. На 30-ті—40-ві роки XIX ст. припадає будівництво університету в Києві (арх. В. Беретті), театрів у Києві, Одесі, Полтаві.

У середині XIX ст. архітектуру Львова доповнюють громадські споруди стилю класицизму, зокрема Український драматичний театр ім. М. Заньковецької (арх. Л. Пихаль, І. Зальцман), Політехнічний інститут (арх. Ю. Захаревич), Наукова бібліотека по вул. В. Стефаника, так званий Оссолінеум (арх. П. Побіле та Ю. Бем).

В архітектурі другої половини XIX ст. втрачається стильова єдність. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами їхньої забудови.

Однак і в архітектурі цього періоду є цінні здобутки, виконані в стилі неокласицизму та "віденського бароко". В цьому стилі споруджено будинок Галицького сейму у Львові (арх. І. Гохбергер). У цьому будинку тепер розміщений університет ім. І. Франка. До зразків цього стилю належать такі споруди Львова: Музей етнографії та художніх промислів (арх. Ю. Захаревич), будинок залізничного вокзалу (арх. В. Садлівський).

При забудові Києва домінує стиль "французького відродження". У такому стилі споруджено Український драматичний театр ім. І. Франка (арх. Г. Шлейфер, Є. Брат-ман), національний оперний театр (арх. В. Шретер).

Наприкінці XIX — початку XX ст. в українській архітектурі відбувається становлення нового напряму, що дістав назву стилю модерн.

У стилі модерн збудовані перший в Україні критий ринок (Бесарабський) у Києві (арх. Г. Гай), міська залізнична станція (арх. О. Вербицький), власний будинок знаменитого київського архітектора В. Городецького.

Отже, у XIX — на початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбувалося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами.

Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російської, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля.

Театральне життя та музична культура

Проблеми національного самоусвідомлення і новочасного професійного рівня були визначальними для різних галузей українського мистецтва. У перші десятиріччя XIX ст. в Україні виникає професійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав), але український репертуар для тогочасних мандрівних труп був небагатий, за винятком п'єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, пізніше Т. Шевченка та Я. Кухаренка.

Поява 1798 р. перших трьох частин "Енеїди" І. Котляревського, де народна мова вживається як літературна, відкриває нову главу української літератури і драматургії зокрема. Творчість І. Котляревського започаткувала нову українську драматургію і була своєрідним доробком у царині світського театру.

Виникненню професійного театру передували аматорські вистави. З домашнього аматорського театру генерал-губернатора Я. Лобанова- Ростовського виник у 1818 р. Полтавський театр. В аматорських виставах грав І. Котляревський, котрий у 1819—1821 рр. очолював Полтавський театр. Саме для Полтавського театру він написав 1819р. п'єси "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник", де використав прийоми вертепу, інтермедії, численні народні пісні й водевільні діалоги.

Традиції І. Котляревського продовжив Г. Квітка-Осно-в'яненко, основоположник художньої прози в новій українській літературі, один із засновників Харківського професійного театру. Великий успіх мали соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці" (1835) і "Шельменко-денщик" (1838).

З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобутки акторів М. Щепкіна (1788 — 1863) і К. Соленика (1811-1851).

М. Щепкін походив з кріпаків, акторську діяльність розпочав 1805 р. У 1821 р. завдяки участі передових представників громадськості його викуплено з кріпацтва. М. Щепкін набув визнання як основоположник сценічного реалізму в українському та російському театральному мистецтві. Виступав у театрах Харкова, Полтави, мав у Києві власну трупу (1821 — 1823), з 1824 р. — у Малому театрі в Москві.

Традиції сценічного реалізму розвивав К. Соленик. Він здобув високу освіту у Віденському університеті. Як актор надавав перевагу українському класичному репертуару.

У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними у Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. В аматорських гуртках розпочинали діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивниць-кий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький.

У цей період посилюються утиски українського театру з боку царського уряду — Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися українські вистави історичного й соціального змісту. У 1883 р. київський губернатор заборонив діяльність театральних труп на підвладній йому території — Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи царського уряду все ж не могли знищити глибокі українські театральні традиції.

У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського", яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського театру — "Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької".

Одним з найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс. Серед них — "Безталанна", "Наймичка", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Сава Чалий" та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільного буття.

З театром корифеїв пов'язана творчість Марії Заньковецької (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—1934). її прирівнювали до видатних актрис світу — італійки Елеонори Дузе та француженки Сари Бернар.

Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст.

У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі.

Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві "Руська бесіда". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський.

На Буковині при чернівецькій "Руській бесіді" 1869р. утворилися аматорські гуртки. Театральна діяльність активізувалась із заснуванням 1884р. "Руського літературно-драматичного товариства" під керівництвом С. Воробкевича, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побутових драм, комедій, що становили основу театрального репертуару.

Творчу допомогу театрові надавав І. Франко. Свої роздуми про завдання театру він виклав у низці статей — "Руський театр у Галичині", "Наш театр" та ін.

Український театральний процес кінця XIX — початку XX ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденціями Європи.

Перші спроби підготовки професійних акторів пов'язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М.Лисенка.

Творчою лабораторією став один з найкращих тогочасних театрів — театр М. Садовського: 1906 р. — у Полтаві, з 1907р. — у Києві.

М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями. У складі трупи працювали М. Заньковецька, М. Старицька, Лесь Курбас, якого М. Садовський запросив зі львівського українського народного театру товариства "Руська бесіда". Музичне оформлення спектаклів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, художнє — В. Кричевський. Таким чином, створилися передумови розвитку українського театру-модерну, основи якого заклала драматургія Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся.

Українська музика була невід'ємною складовою побутово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери. Тут багато важив неповторний чар української народної пісні.

Народна пісенна творчість пов'язана і з розвитком професійної української музики XIX ст. Українська пісня звучить в усіх музичних творах ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Катерина" М.Аркаса, "Підгоряни" М. Вербицького, "Осада Дубна" П. Сокальского та ін.), стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних творів П. Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка. Композитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки, купальські й весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва.

Поміж усіх видів і жанрів музичного мистецтва найнесприятливіші умови склалися для розвитку опери. Д. Антонович пояснював це тим, що для опери були затісні рамки українського музично-драматичного театру; фахової підготовки актори не мали, відсутньою була національна оперна традиція і, головне, не було державного опікування українською культурою.

Одним із відомих композиторів XIX ст. був С. Гулак-Артемовський — оперний співак, драматург, що навчався у Київській духовній семінарії. У 1839р. М. Глинка, О. Даргомижський та М. Волконський влаштували концерт і на зібрані кошти відправили талановитого юнака до Італії. Дебют С. Гулака-Артемовського відбувся на сцені Флорентійської опери.

Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського — створення за власним лібрето першої національної опери "Запорожець за Дунаєм" (1862р.). Сюжет опери підказаний М. Костомаровим. Майже 20 років царська цензура забороняла постановку опери. На українській сцені її вперше поставив 1884р. М. Кропивницький.

У другій половині XIX ст. виникає система української музичної освіти. Відкрилися музичні училища у Києві, Одесі, Харкові, Львові.

Серед українських професійних композиторів вирізняється творчість П. Ніщинського і П. Сокальського. П. Ніщинський закінчив Афінський університет, де здобув ступінь магістра наук. В Одесі організував хори і керував ними. Вершиною його творчості вважається музична картина "Вечорниці", написана для п'єси Т.Шевченка "Назар Стодоля".

П. Сокальський заснував 1864 р. в Одесі Товариство любителів музики. Він створив близько 40 фортепіанних п'єс, 40 романсів, опери "Мазепа", "Майська ніч", "Облога Дубна".

Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М. Лисенко (1842—1912) — видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики і педагог, засновник професійної школи. Навчався у Петербурзькій та Лейпцігській консерваторіях. Активно освоював у своїй музиці шевченкіану (понад 80 вокально-хорових творів різних жанрів).

Композитор збагатив майже всі жанри української музики. Йому належать опери "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка Полтавка", "Енеїда" дитячі " Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна".

М. Лисенко — основоположник інструментальних жанрів в українській музиці, створив численні фортепіанні твори. З іменем Лисенка пов'язаний розвиток національної музичної освіти. Він організовував хори, недільну школу для хлопців-селян, викладав у приватних музичних школах, 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу. Тут навчались українські композитори К. Стеценко, Л. Ревуцький, О. Кошиць.

Видатними творцями духовної музики на зламі XIX— XX ст. були К. Стеценко та М. Леонтович.

Розвитку професійної музичної освіти сприяло відкриття консерваторій у Києві, Одесі, Харкові. Почали діяти Одеський Український музично-драматичний театр, Харківський театр опери та балету.

Значну роботу з розбудови музичної культури у Західній Україні провадили композитори І. Лаврівський, С. Воробкевич, В. Матюк, А. Вахнянин, О. Нижанківський, Д. Січинський, В. Барвінський, С. Людкевич.

У Львові 1903 р. заснована музична школа (з 1907 р. — Вищий музичний інститут, з 1939 р. — державна консерваторія ім. М. В. Лисенка). У 30-х роках діяли 9 філій музичного інституту — у Бориславі, Дрогобичі, Стрию, Тернополі, Яворові та інших містах.

Давні традиції має музично-театральна культура Львова. Тут у 1842 р. відкрився приватний міський театр С. Скарбека, один із найбільших у Європі (нині у цьому приміщенні — театр ім. М. Заньковецької). На його сцені дебютували вихованці Львівської консерваторії С. Крушельницька, М. Менцинський, О. Мишуга, О. Руснак, Ф. Лопатинська, О. Носалевич, виконавська майстерність яких набула світового визнання.

У новій українській музиці одним з провідних діячів був В. Барвінський.

У період першої світової війни з'являються стрілецькі пісні. Вони відображають ідеї національно-визвольного руху на західно-українських землях. Для січових стрільців писали пісні І. Франко, О. Маковей, Д. Макогон, Б. Леп-кий, Л. Лепкий, Р. Купчинський. Музику створювали композитори Ф. Колесса, В. Барвінський, М. Гайворонський, Л. Лепкий, Р. Купчинський, Л. Леонтович.

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА. ЇЇ ЗВ’ЯЗКИ ЗХУДОЖНЬО-МИСТЕЦЬКИМИ ПРОЦЕСАМИ У СВІТОВІЙ КУЛЬТУРІ ХХ СТОЛІТТЯ

а) Основні етапи в історії української культури XX сто¬ліття. б) Тенденції національно-культурного відродження. в) Діячі української культури в еміграції. г) Українська культура напередодні XXI століття. ОСНОВНІ ЕТАПИ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ XX СТОЛІТТЯ Розвиток української культури XX ст. можна характе¬ризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 ро¬ку, що має відносно різні за змістом етапи: а) національ¬ного відродження (1917—1933 рр.); б) тоталітарного пану¬вання «соцреалізму» (1933—1956 рр.); в) стихійного підне¬сення духу національного опору (1956—1987 рр.); г) на¬ціонально-духовного оновлення (з 1987 р.). Етап національного відродження початку XX ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкін¬ці XIX ст. і тісно пов'язаного з утворенням національної державності. У Першому Універсалі (23.07.1917 р.) ново¬утвореного українського парламенту — Центральної Ради сутність національного відродження була визначена сло¬вами: «Віднині самі творитимемо наше життя». За корот¬кий час, у 1917—1921 рр., сформувалися соціально-полі-тнчні та національно-духовні вартості, які протягом усього XX ст. визначали тенденцію розбудови національної дер¬жавності та культури. Під час національного відродження створився той особливий клімат, який благотворно позна¬чився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Це відродження відбувалося за умов проголошення національної суверенної держави при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що жили на території України. З 1923 р. бере початок нова хвиля українського відро¬дження, відома під назвою «українізації». Ідеологи та ор¬ганізатори цього процесу — українські націонал-комуністи, передусім О. Шумський та М. Скрипник, розглядали украї¬нізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури, як «дерусифікацію пролетаріату». Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагіч-но. Уже в 1926 р. Й. Сталін та його підручні на Україні -почали наступ на національну культуру, що супроводжу¬вався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кра¬щих сил творчої інтелігенції. «Розстріляне відродження» — під такою назвою увійшла в українську історію ця сто¬рінка національної культури. Для другого етапу (початок 30-х—середина 50-х років) в історії української культури XX ст. був характерним мо¬нопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до приниження і врешті-решт морального занепаду духов¬ної культури в її різних формах: від літератури до образо¬творчого мистецтва, від філософії до релігії. Офіційний, «салонний» соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на куль¬туру «соціалістичну, демократичну, народну», з одного бо¬ку, та культуру «буржуазно-націоналістичну, реакційну»— з іншого. Насильно привнесені ідеологічні постулати есте-'тики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали, принаймні, два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кіль¬кох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформіс¬тів; по-друге, призвели до поширення кон'юнктури в ми¬стецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального зни¬щення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний 'наслідок цієї доби — фізичне й духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції. Тільки в 1934—1938 рр. було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України. Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в постсталінську добу знайшла своє продовження та логіч¬не завершення в масовій поп-культурі, зорієнтованій на мі-тцанина, що за своєю антинаціональною спрямованістю поєднувалось з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Розвести ці два явища важко. Вони співіснували довший час. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соцреалізм — на офіційному. Проте в 70—80-ті роки ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм здає свої позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виникає на хвилі бездумного запобігання перед чужинською мовою. Пошук власних національних творчих резервів від-     ( ходить на другий план, поступається місцем численним     ) кліше та стереотипам комерційної спрямованості.             ^ Проте й за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденція до відродження української духовності та культури. Роз¬виткові такої тенденції сприяли передові українські гро¬мадські діячі. Так, в період політичної відлиги (1956— 1961 рр.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур, зокрема української. Під впли¬вом громадської думки, яка, зокрема, створювалась зусил¬лями таких провідних діячів української культури, як М. Рильський, А. Хижняк, М. Шумило, П. Плющ, П. Тимо-піенко, відбулося деяке поліпшення мовної ситуації, зокре¬ма був перевиданий «Словник української мови» Б. Грін-ченка, зроблені деякі кроки в напрямі українізації систе--ми вищої та середньої спеціальної освіти, перед усім в за¬хідних областях України. Проте головним наслідком «від¬лиги» було формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих «шістдесятників», які прагнули відновити втрачену націо¬нальну традицію, боролися усіма доступними засобами про¬ти тоталітарної системи. Творча та громадська діяльність І. Світличного, Є. Свер-стюка, В. Стуса, В. Марченка, Л. Костенко, В. Симонепка, І. Драча, ЛІ. Вінграновського, М. Руденка, Є. Гуцала, В. Мороза, В. Чорновола, М. Осадчого, П. Заливахи та ба¬гатьох інших, яка була спрямована на відродження націо-     ' пальної самосвідомості та гідності, становить одну з ге¬роїчних сторінок в історії української культури. «Відлига» скінчилась трагічно для покоління «шістдесятників». Біль¬шість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, 10. Литвин загинули в ув'язненні. У другій половині 80-х років відбувається значне онов¬лення національної культури, пов'язане з протестом проти ідеологічної регламентації культурного життя, з орієнта¬цією на загальнолюдські вартості світової культури. Розпо¬чинається нове відродження, передусім як заперечення штучних догм соціалістичного реалізму, а також космопо¬літичних вартостей комерційної поп-культури. Цей, четвер¬тий, етап в історії української культури XX ст. органічна пов'язаний з відродженням національної державності. Такою, в найзагальніших рисах, є історія української культури в XX ст. ТЕНДЕНЦІЇ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ Про якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка роз¬витку національної освіти. Вже в березні 1917 р. була від¬крита українська гімназія в Києві, невдовзі — університет у Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогоспо¬дарський інститут в Одесі. У жовтні 1917 р. розпочинає свою роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі — Український учительський інститут. Тоді ж відкривається Наукоао-педагогічна Академія. Активізується видавнича справа. За десять пореволюційних років україн^ ських періодичних видань виходило більше, ніж за всі 130 попередніх років, серед них, зокрема, у 1921 р. 121 ча¬сопис, 60 газет *. Влітку 1918 р. була створена комісія по організації проекту Української Академії (УАН) під керівництвом мі¬ністра освіти М. Василенка. У вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН призначено В. Вернадського (1863—1945 рр.), на той час члена партії кадетів, визначного вченого й організато¬ра науки. До 1928 р. незмінним секретарем Академії був А. Кримський (1871—1942 рр.), вчений зі світовим ім'ям, сходознавець, славіст, письменник, тонкий український лі¬рик, котрий знав понад 60 мов. Значний внесок в організацію УАН зробили українські вчені-академіки Д. Багалій, П. Тутковськнй, Є. Тимченко, М. Петров, М. Туган-Барановський, С. Єфремов, Ст. Смаль-Стоцький, М. Сумцов, М. Біляшевський, М. Холодний. У складі Академії у різні періоди працювали Д. Граве, М. Крилов, К. Воблий, М. Птуха, Г. Пфейффер, М. Кащен-ко, Д. Заболоцький, В. Липський. О. Корчак-Чепурківський. Н. Перетц. Існували й інші наукові організації та студії. Зокрема, у Києві 1918 р. для підготовки дипломатичних і торгових кадрів засновано Близькосхідний інститут, реорганізований: в 1920 р. в Інститут закордонних зв'язків. У 20-х роках під егідою Академії плідно розвивається наука. Приділяється увага фундаментальним досліджен¬ням у галузі промисловості, нових технологій, культури і мистецтва.Загальне піднесення національної культури було тісно пов'язане з розвитком літературного процесу. У 1918— 1921 рр. виникає велика кількість літературних об'єднань, друкуються різноманітні художні збірки й альманахи — «Мистецтво», «Літературно-критичний альманах», «Черво¬ний вінок», «Музагет», «Гроно», «Зшитки боротьби», «Шля¬хи мистецтва», «Жовтень», «Вир революції» тощо. Новій українській поезії того часу були притаманні ро¬мантичні настрої. Виходять поетичні збірки В. Чумаки («Заспів»), В. Сосюри («Червона зима»), І. Кулика («Мої коломийки»). Помітне місце у тогочасній поезії посідають В. Блакитний, Д. Загул, Г. Епік, В. Поліщук, Є. Плужник, Г. Шкурупій. Подією культурного життя стали поетичні збірки П. Тичини «Сонячні кларнети» і «Плуг».Характерними рисами поетики нового стилю були не¬спокій, прискорений рух життя, пошуки адекватних форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Ко-билянської, М. Коцюбинського. На творчості українських літераторів 1917—1921 рр. позначився також вплив європейського модернізму. Зокре¬ма, тяжіння до нього було характерним для творчості пое¬та, театрознавця, перекладача М. Вороного (1871— 1940 рр.). Він навчався на філософському факультеті Ві¬денського та Львівського університетів, добре знав євро¬пейську літературу. На формування його світогляду й літе-ратурно-естетичних уподобань вплинуло знайомство з І. Франком. У 1901 р. М. Вороний опублікував у «Літера¬турно-науковому віснику» лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, який би «змістом і формою наближався до нових течій і напрямів сучасних європейських літератур». Творчість М. Вороного знаменувала певний розрив з народницькою поетичною традицією. Він одним з перших ввів до української лірики тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії, в яких протиставлялися поетична одухотвореність і буден¬ність. Як поет М. Вороний утверджував прагнення до ви¬щої краси, осягання космосу («З-над хмар і долин», «В сяйві мрій» тощо). Плідно займаючись новаторськими пошуками в галузі театрального мистецтва, М. Вороний буз одним із засновників Національного зразкового театру (1917 р.), засновником і керівником Українських вищих драматичних курсів (1918—1919 рр.). Цей видатний діяч української культури XX ст. був двічі репресований, у 1934 та 1938 роках. Тенденції європейського модернізму, зокрема в таких формах, як символізм та футуризм, помітні також у твор¬чості поетів Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, М. Те-рещенка, В. Кобилянського, М. Михайличенка. У контексті модерністських пошуків складався поетичний доробок та¬ких поетів, як Б. Лепкий, В. Пачовський, С. Луцький, М. Яцків, П. Карманський, які групувалися навколо видав¬ництва «Молода муза» (1906—1909 рр.) у Львові. Проте наближення до західноєвропейської модерніст¬ської естетики не було механічним запозиченням. Продов¬жуючи притаманну для української культури барокову традицію, поети XX ст. виробляли новий, необароковий стиль у формі символізму. На відміну від інших національ¬них типів символізму, зокрема російського, український символізм, попри програмний песимізм та містику, виявляє •«поетичний єретизм», переборюючи відчуття безнадії та відчаю. Прикладом цього може бути творчість Д. Загула (1890—1938 рр.), зокрема його збірка «На грані» (1919 р.), де поет звертається до мотивів революційного героїзму та •оптимізму. Подібні мотиви відчутні і в творчості М. Бажана 20-х років. Його поезія характеризувалася узагальненнями гли¬бокого філософського значення. Про зрілість таланту пое¬та свідчить збірка «Будівлі» (1929 р.), що цілком відпові¬дає традиціям необароко і водночас є новаторською, на¬повненою тонкими відтінками художнього зіставлення віків та культур. Це явище яскравого національного колориту — у відчуттях, мові, мисленні. Найвидатніша постать тогочасної української поезії — П. Тичина (1891—1967 рр.), котрий після виходу збірки «Сонячні кларнети» (1918 р.) здобув славу «глибоко на¬ціонального поета», його поезії мали новаторський резо¬нанс далеко за межами України. На жаль, під тиском по¬літичної диктатури поет зайняв примиренську позицію і буа канонізованй як зразковий оспівувач соціалістичних пере¬творень. Проте кращі твори П. Тичини продовжують гума¬ністичні традиції народної пісенності, творчості Г. Сково¬роди та Т. Шевченка. Вони завжди промовлятимуть до читача геніальною поетикою української мови.Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі «нео¬класиків». їх естетична програма характеризувалась праг¬ненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Вони намагалися позба¬вити українську поезію сентименталізму й поверховості, понад усе ставили в літературі професіоналізм, намагалися спиратися у мистецькій практиці на кращі зразки європей¬ської класики. В своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи «Пролеткульту», проти профана¬ції літератури закликами до масовості, пролетаризації, про¬ти заперечення класичної культурної спадщини. Ідейним натхненником групи «неокласиків» був М. Зе-ров (1890—1937 рр.) — видатний діяч національного відро¬дження, поет, есеїст, критик, професор. Він володів п'ят¬надцятьма мовами, був блискучим перекладачем і стиліс¬том, досконало знав культуру античності, підніс українську поезію до вимог європейської естетики. На радикальне питання М. Хвильового «Камо грядеши?» М. Зеров відпо¬вів однозначно «Асі Гопіез» («До джерел»). Основні завдання літератури М. Зеров окреслював та¬кими положеннями: 1) освоєння досвіду всесвітнього письменства; 2) з'ясування української літературної тра¬диції та переоцінка культурного надбання; 3) мистецька вибагливість і посилення технічних вимог. Шлях до здійс¬нення цих завдань, на його думку, пролягає через ґрунтов¬не вивчення того, що є в українській культурі вершинним досягненням, засвоєння культурних зразків Європи, ство¬рення власних літературних форм. М. Зеров акцентував на відмінності російського і українського духовного процесу *. Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був, безперечно, М. Рильський (1895—1964 рр.). Справжній злет творчості поета починається з його збірки «Під осінніми зорями» (1918 р.), де романтичний дух ран¬нього періоду органічно поєднується з вишуканою ліричною формою. У наступних збірках 20-х років «Крізь бурю і сніг», «Синя далечінь», «Тринадцята весна» романтичний елемент слабне, натомість посилюється класична ясність. Поезія М. Рильського, на відміну від поезії П. Тичини, по¬будована передусім на класичних зразках. Особливий вплив на нього мала французька поезія (парнасизм). Він збагатив українську культуру не лише культивуванням ук-раїнської мови, але й своїми перекладами з західноєвро¬пейської літератури. У 19-32 р. після гострої критики за «втечу від життя», «ідеалізм» і «книжність» М. Рильський змушений був «пе¬ребудуватися» і став офіційним радянським поетом, авто¬ром «Пісні про Сталіна», поем «Марина», «Літо», «Україна». До групи «неокласиків» належали також М. Драй-Хма-ра (справжнє прізвище — Драй, 1899—1939 рр.), П. Фили-пович (1891—1937 рр.), О. Бургардт (псевдонім — Юрій Клен, 1891—1947 рр.). Доля їх склалася трагічно, хист кожного так і не розкрився до кінця. У Києві 20-х років плідно діяли й інші літературні об'єднання — «Аспис», «Ланка», «Марс», до складу яких входили талановиті літератори В. Антоненко-Давидович, М. Івченко, Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужннк, Д. Фальківський. Вони зробили значний внесок у розвиток українського культурного процесу, проте їх імена довгий час були викреслені з пам'яті народної. Відомим представником української літератури був •Є. Плужник (1898—1936 рр.), поет витонченої стилістики, котрий належить до талантів, які «пишуть назавжди». Да¬руючи Є. Плужнику збірку своїх гіоезій «Будівлі», М. Ба-жан написав: «Поетові, одне слово котрого варте моїх тисячі слів». Визначним теоретиком національно-культурного відро¬дження був М. Хвильовий (1893—1933 рр.). Він поділяв принципи «неокласиків», бачив мету літературного процесу у розкритті прекрасного в людині. Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування «пролетарської культури» та «класових цінностей». М. Хви¬льовий ототожнював ідеї «Пролеткульту» з хуторянством, критикував політику «масовізму» в культурі. Він особливо наголошував на тому, що тільки професіоналізм може під¬нести культуру, зокрема літературу, на європейський та світовий рівень. Обґрунтовуючи риси нового художнього стилю націо¬нального відродження, М. Хвильовий характеризував його як «романтику» вітаїзму», для якої, зокрема, притаманні цінності «фаустівської етики» — самовдосконалення та са¬модисципліна. Ідеї М. Хвильового поділяли чимало діячів культури України. Серед них В. Еллан-Блакитний, 'О. Близько, М. йогансен, а також деякою мірою М. Бажан, їЮ. Яновськнй, О. Довженко та ін. Офіційна критика, що ототожнювала реалізм з матеріа¬лізмом, а романтизм з ідеалізмом, оголосила романтизм класове ворожим явищем. У відповідь на запровадження єдиного ідеологічного керування творчим процесом М. Хви¬льовий публікує низку художньо-публіцистичних творів. Се¬ред них широкого розголосу набула стаття «Україна чи Малоросія?», де письменник чітко висловився за необхід¬ність національно-культурного відродження. * Неприховані політичні акценти містить роман М. Хвильового «Вальд¬шнепи». Безперечно, це один з кращих національне визна¬чених творів тогочасної української літератури. На жаль, його останні частини втрачені за невияснених обставин. Відомий критик С. Гординський підкреслював, що твор¬чість М. Хвильового має визначну художню цінність, новели «Сині етюди» започаткували нову українську прозу, а тво¬ри «Санітарна зона», «Фрагменти», «Я (Романтика)», «Ре¬дактор Карк» належать до кращих зразків світової літератури. Подібні процеси національно-культурного відродження відбувалися в20-ті роки в драматургії та театрі. Найважли¬вішим завданням для нової драматургії було піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національної оригінальності. Потрібна була новаторська театральна естетика, що відповідала б європейському рівневі. В 1918 р. у Києві діяли три театри: Державний драма¬тичний, під керівництвом О. Загарова і В. Кривецькего, Державний Народний П. Саксаганського і «Молодий те¬атр», який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від «Молодого театру» і з групою акторів створив театр ім. І. Франка. В основу театральної естетики «Молодого театру» були покладені західноєвропейські модерністські тенденції, він став засновником новітнього напряму в історії українського театрального мистецтва. Свій перший сезон театр відкрив постановкою п'єс «У пущі» Лесі Українки і «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана. Сенсацією сезону були спектаклі «Гайдамаки» Т. Шевченка та «Цар Едіп» Софокла. Лесь Курбас (1887—1937 рр.) здобув визнання як ви¬датний організатор театру і режисер-реформатор теат¬рального мистецтва. Вихований на класичній освіті, він прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль. У своїх. естетичних пошуках режисер наближався до програми нео¬класиків, намагаючись синтезувати здобутки класичної єв-ропейської драматургії і традиції українського театру. У 1922 р. Лесь Курбас на основі «Молодого театру» створив новаторське об'єднання — театр «Березіль». Теат¬ральна практика «Березолю» сприяла згуртуванню і твор¬чому зростанню акторів А. Бучми, В. Василька, й. Гірняка, О. Добровольської, М. Крушельницького, Н. Титаренко, Н. Ужвій, В. Чистякової. Традиції театру увійшли в твор¬чу практику акторської майстерності, заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні. Розвиток нового напряму в драматургії -значною мірою пов'язаний з творчістю письменника В. Винниченка (1880—1951 рр.), у якій відбилися суперечності тогочасно¬го соціально-політичного життя України. Значну частину життя він перебував в еміграції. З 20-х років його драматургія стала широко відомою у західній Європі. В Берліні у 1921 р. була екранізована його п'єса «Чорна пантера і Білий ведмідь», у якій йшлося про тра¬гічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужден¬ною реальністю богеми. У драматургії В. Винниченка вперше виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Письменник художньо досліджує психологію політизованої людини, ре-волюціонера-самозреченця, особисте життя якого підпо¬рядковане громадським потребам, а моральне єство — сві¬тоглядним ідеалам і принципам. Показовою є п'єса «Між двох сил» (1918 р.), де зображено конфлікт між ідеалами людини та її політичними поглядами, моральні хитання - особистості у критичних (межових) обставинах. За типом . художнього втілення образів українського революційного процесу письменник, по суті, передбачив розвиток політич¬ної і духовної ситуації в-українському відродженні. Слід зазначити, що драматургія В. Винниченка, підпо¬рядкована українським проблемам суспільного розвитку, позначена певним композиційним схематизмом. М. Зеров, відзначаючи талант і професіоналізм письменника, критич¬но оцінював ідеологічну перевантаженість його творів, вва¬жав їх художньо спрощеними. Ще категоричніше висло¬вився про творчість В. Винниченка Є. Маланюк. Він писав, що «Винниченко не індивідуальність, а тип і при тому тип російської природи на Україні».Широку палітру взаємозв'язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія М. Куліша (1892—1937 рр.). Колізія між орієнтацією на громадські цінності та психологічно укоріненими мотивами індивідуа¬лізму, що виявляється як постійне прагнення до свободи, характеризує героїв його п'єс. Творчість М. Куліша належить до визначних здобутків української драматургії XX ст. Його п'єси у 1930-х роках ставили в театрах Москви і Берліна. Широкою популяр ністю користувалися психологічні драми «97» та «Зона», комедія «Мина Мазайло», лірична драма «Патетична со¬ната». У постановці Л. Курбаса п'єси М. Куліша «Народ¬ний Малахій» (1928 р.) та «Мина Мазайло» (1929 р.) набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України. На етапі національного відродження в 20-ті роки знач¬но пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх в цьому напрямі надала Українська Академія Мистецтв, утворена в 1917 р. Перший ректор Ака¬демії видатний художник-графік Г. Нарбут (1886—1920 рр.) залишив помітний слід в історії української культури. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А. Дюрера, традицій неокласи¬цизму та модернізму. Творчі пошуки Г. Нарбута визначає національне спрямування. Він створив п'ятнадцять своє¬рідних композицій до «Української абетки» (1917 р.), де особливо відчутні національні фольклорні мотиви, йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для гра¬фічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак. У витоків українського авангарду стояли художники О. Богомазов (1880—1930 рр.), О. Екстер (1882—1949 рр.), В. Єрмилов (1894—1967 рр.) та інші. Тенденції модернізму відбилися у творчості П. Холод¬ного (1876—1930 рр.), який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924 р.). Значний внесок у розвиток культури на західноукраїн¬ських землях зробив художник і громадський діяч І. Труш (1869—1941 рр.). йому належить ініціатива створення у Львові «Товариства для розвою руської штуки» (1898 р.), «Товариства прихильників української літератури, науки і штуки» (1905 р.), першого у Львові українського мис¬тецького журналу «Артистичний вісник» (1905 р.). Для творчості художника О. Новаківського (1872— 1935 рр.) характерні мотиви експресіонізму (картини «Мо¬лох війни», 1919 р.; «Революціонерка», 1924 р.). Він засну¬вав у Львові художню школу (1913 р.), де здобули почат¬кову мистецьку освіту С. Гебус-Баранецька, Г. Смольський, О. Плешкан. Непересічне значення для розвитку українського мону¬ментального живопису має творчість художника М. Бойчу-ка (1882—1937 рр.), який обстоював власну концепцію живопису, що грунтувалася на поєднанні національних (пе-: редусім іконописних) і світових традицій малярства. Під . керівництвом М. Бойчука виконано розписи Луцьких ка-; зарм у Києві (1919 р.), санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928 р.), Червонозаводського театру у Харкові (1933— '1935 рр.). Він виховав плеяду послідовників (Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, О. Мизін, О. Павленко, В. Седляр та ін.). Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналіс¬тичних ідей, М. Бойчук був репресований 1937 р. і розстрі-. ляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мисте-'цтва міцно ввійшли поняття «школа Бойчука», «бойчу-кізм». На традиції європейського модернізму орієнтувалися представники «Об'єднання Сучасних Митців» (ОСМ), заснованого А. Петрицьким (1895—1964 рр.). Він працював у галузі театральної декорації (зокрема, оформляв виста¬ви «Молодого театру»). У творчій спадщині митця чільне місце займає серія зі 150 портретів діячів української ?, культури, серед яких М. Семенко, П. Усенко, Остап Вишня та ін. Відомі своїми новаторськими пошуками художники '^ М. Бурачек, М. Жук, Василь і Федір Кричевські, О. Му-'3 рашко, К. Костанді, О. Шовкуненко, О. Курилас, В. Мона-"^ стирський, О. Сорохтей. Стосовно української скульптури слід зазначити, що на .; її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана «монументальна пропаганда», спрямована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна ' цензура в галузі скульптури проявилася найвідчутніше. Показові в цьому відношенні всесоюзний конкурс на про¬ект пам'ятника Т. Шевченку у Києві 1926 р., де були від-" ' хилені всі 26 пропозицій, а також міжнародний конкурс на .'•^. проект пам'ятника Т. Шевченку у Харкові 1930 р., де були відхилені проекти відомих українських скульпторів Б. Крат-ко, А. Петрицького, І. Кавалерідзе та ін. Пам'ятники Т. Шевченкові у Харкові (1935 р.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М Манізер (1891— 1966 рр.). У галузі архітектури періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національ¬ний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дере¬в'яної архітектури і «козацького бароко». У цьому напря¬мі працював архітектор Д. Дяченко (1887—1942 рр.), один '•з засновників українського архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у м. Лубнах (1914— !915 рр., тепер школа), комплекс Української сільськогос¬подарської академії (1925—1927 рр.) та ін. Талановитіш митець був незаконно репресований. Принципи народної архітектури використовував у своїй творчості В. Троценко (1888—1978 рр.), автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920— і930 рр.), Черпонозаводського театру в Харкові (1931— 1938 рр.) тощо. Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, му¬зичної школи М. Лисенка та нової європейської стилістики, закладеної творами Р. Вагнера, Р. Штрауса, М. Равеля, О. Скрябіна, Е. Гріга, А. Дворжака. Значний внесок у роз¬виток української музичної культури зробили М. Леонтович (трагічно загинув у 1921 р.), К. Стеценко, Я. Степовий. Б. Підгорецький, П. Сениця та ін. У 1920—1930 рр. українська музика виходить на рівень ьіісокої професійності, для неї характерна багатожанро¬вість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Активно розвивається жанр оперного мистецтва, діють оперні театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Широкого визнання набуває виконавська майстерність І. Паторжинського, М. Литвиненко-Вольгемут, 3. Гайдаи-0. Петрусснко та ін. Шлях авангарду й експериментаторству в українські''! музиці прокладав композитор, диригент, педагог Б. Лято-шинський (1894—1968 рр.). На Західній Україні плідно працювали композитори Л. Січинський, А. Вахнянин. Ф. Колесса, С. Людкевич.-Н. Нижанківський, В. Барвін-ський, Й. Витвицький. У Львові відкрився Вищий музичнії!! інститут ім. М. Лисенка (1907 р.), оперний театр (1900 р.). Тут працювали талановиті співаки С. Крушельницька. О. Мишуга, М. Менцинський, О. Руснак та ін. Широку культурно-просвітницьку роботу проводили музично-спі вацькі товариства «Руська бесіда», «Торбан», «Боян». Проте культурне піднесення в Радянській Україні май¬же припиняється у 1932—1933 рр., відомих як час «розстрі¬ляного відродження», коли розпочалось масове знищення талановитих діячів української літератури, мистецтва, нау¬ки. Саме в цей час розпочинається тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслід¬ки для духовного життя народу. Навіть талановиті радян¬ські письменники, поети, художники, режисери, які дебю¬тували в 30-ті роки, змушені були орієнтуватися на пере-січні ідеологічні стандарти та художні прийоми. Прикладом може бути поезія А. Малишка (1912— 1970 рр.), драматургія О. Корнійчука (1905—1972 рр.). Поезія А. Малишка багато в чому споріднена з народною поетичною творчістю, є романтично піднесеною, музикаль¬ною. Його вірші, покладені на музику П. Майбородою («Київський вальс», «Пісня про рушник», «Стежина»), О. Білашем («Цвітуть осінні тихі небеса»), отримали на¬родне визнання. Проте у А. Малишка можна знайти чима¬ло кон'юнктурних творів.'Зокрема, про його збірку віршів, присвячених Шевченкові, критик І. Дзюба писав: «Чимало в книжці велемовності і суєслів'я. Надміру в ній вишневих садків, дніпрових хвиль, світанків і зір, рушників і калино¬вих грон, чебрецю, а зовсім немає куди важніших складни¬ків Шевченкової поезії» *. У 30-ті роки розпочався злет кар'єри драматурга, кінорежисера, громадського діяча О. Є. Корнійчука. На всесоюзному конкурсі у Москві в 1933 р. його п'єса «Заги¬бель ескадри» була відзначена премією. Успішно йшли в театрах його п'єси «Платон Кречет» (1934, 2-га ред. 1963 р.), «Правда» (1937 р.), «Богдан Хмельницький» (1939 р.), «Фронт»» (1942 р.), «В степах України» (1941, 2-га ред. 1963 р.), «Макар Діброва» (1948 р.), «Сторінка щоденника» (1964 р.), «Пам'ять серця» (1969 р.) тощо. Персонажі багатьох творів О. Корнійчука позначені вираз¬ною індивідуальністю, автор прагне до психологічного аналізу. Про значення творчості О. Корнійчука в тогочас¬ному культурному житті свідчить те, що виконанням ролей в його п'єсах прославили себе актори А. Бучма, Ю. Шум-ський, Д. Мілютенко, Н. Ужвій, В. Добровольський, П. Нят-ко, О. Ватула, М. Яковенко, О. Кусенко та ін. Водночас драматургії О. Корнійчука притаманні соціальний схематизм, спрощеність життєвих ситуацій, відх:; лення від життєвої правди. Послідовне проведення «лінії партії», вірність принципам соціалістичного реалізму — все це сприяло не лише мистецькій, але й політичній кар'є¬рі драматурга, який був керівником Спілки письменників України (1946—1953 рр.), Головою Верховної Ради УРСР (1959—1972 рр.), лауреатом державних премій. Трагічно склалася доля О.Довженка (1894—1956 рр.) — одного з провідних діячів національного і світового кіно¬мистецтва. До значних здобутків митця належать фільми «Звенигора» (1928 р.), «Арсенал» (1929 р.), «Земля» (1930 р.), «Іван» (1932 р.), «Аероград» (1935 р.), «Щорс» (1939 р.). Він був також автором документально-публіци¬стичних фільмів, п'єс, автобіографічної повісті «Зачарована Десна» (1957 р.), кіноповісті «Повість полум'яних літ» (1944—45 рр., екранізована в 1961 р. Ю. Солнцевою) тощо. Митець надзвичайної сили, О. Довженко змушений був ба¬гато в чому обмежити свій творчий пошук, коли після фільму «Земля» розпочалось його переслідування офіцій¬ною критикою. Зокрема, нереалізованим залишився його намір екранізувати повість М. Гоголя «Тарас Бульба», сце-нарій до якої був написаний у 1940 р. «Автобіографія» та «Записні книжки» О. Довженка засвідчують непересічність його творчої обдарованості. ДІЯЧІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ЕМІГРАЦІЇ Невід'ємною складовою частиною процесу національно-культурного відродження є творчість представників україн¬ської еміграції. Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есе¬їст, критик і публіцист Є. Маланюк (1897—1968 рр.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, ми¬тець звертається до визначення ролі національне свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призна¬чення людини в добу політичних і соціальних потрясінь. У вірші «Доба» (1940 р.) поет наголошує, що запору¬кою відродження України є активність, воля і наполегли¬вість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти сво¬боду:Щоб. крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерти, Ліов по трупах років, перекрочить добу, Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу. Певний час Є. Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання україн¬ської нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчість митця не вкладається в жодні штучні ідео¬логічні рамки. Є. Маланюк — самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчість споріднена з гуманістичними Ідеями І. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Є. Маланюка займає оригінальна концепція «України-Ски-тії, степової Гелади». Є. Маланюк є також автором оригі¬нальних есе, присвячених філософії української культури. Між українською та-світовою культурою будував мости С. Гординський (нар. 1906 р., з 1944 — за кордоном) — поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людпяа енциклопедичних знань, С. Гординський здобув освіту у Львівському університеті, навчався в Академії Мистецтв у Берліні та академії Р. Жульєна в Парижі, зокрема у Ф. Ле-же.Великий знавець української поетики і мови, він напи¬сав ряд поетичних збірок, прикметних своєю класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів «Слова о полку Ігоревім». С. Гординськнй перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго. Ш. Бодлера, Г. Апполінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. В. Гете, Ф. Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки — «Франсуа Війон. Життя і твори» (1971 р.), статті про Т. Шевченка як ху¬дожника, про український іконопис тощо. Відомий С. Гор¬динський і як талановитий живописець (був учнем С. Но-ваківського), графік, організатор мистецького життя й мистецьких виставок. Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багря¬ного (1907—1963 рр.). Він навчався у Київському худож¬ньому інституті, належав до літературного об'єднання «Марс». Був репресований 1932 р., а 1945 р. емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» (1944 р., перевиданий 1947 р. під назвою «Тигролови» і «Сад Гетсиманський») (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію по¬неволеного в центрі Європи народу. Твори написані на до-- кументальному матеріалі і особистих переживаннях автора, їм притаманний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад антилюдяної державної політики. Роман «Сад Гетсиманський» у своїй образній доверше¬ності і людяності співзвучний з кращими творами світової літератури, передусім Е. Ремарка, Б. Брехта, Т. Драйзера. Попри деяку публіцистичність «Сад Гетсиманський» нале¬жить до визначних творів XX ст., стоїть в одному ряді з такими визначними творами XX ст., як романи Л. Кестлера «Сліпуча пітьма» (1940 р.) та Дж. Орвелла «1984» (1948 р.). Світового визнання набула творчість скульптура О. Ар-хипенка (1887—1964 рр.), який 1908 р. емігрував у Францію. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. («Ступаюча жінка», 1912 р.; «Постать», 1920 р.). Серед відомих українських скульпторів слід згадати М. Че-решньовського (нар. 1913 р.), який створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) й Торонто (Канада); Л. Молодожанина (нар. 1915 р.), автора пам'ятників Т. Шевченкові у Вашінгтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 р.). Світовим визнанням кооистується творча спадщина гра¬фіка, живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського (1915— 1985 рр.), який з 1949 р. жив V США. Широко відомі його графічні твори — «Соняшник» (1962 р.), портрет М. Скрип¬ника (1971 р.), живописні — «Пшеничний лан» (1960 р.), «Селянський хліб» (1981 р.) та ін. У 1990 р. виставка його творів експонувалася у Києві. У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А. Рудницький (1902—1975 рр.). Випускник Берлінської консерваторії, він прокладав модерністський напрям в українській музиці. В 1938 р. емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних, симфонічних оркест¬рі" і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. У його твор¬чій спадщині — опери «Довбуш» (1938 р.), «Анна Яро-славна» (1967 р.). «Княгиня Ольга» (1968 р.), кантати, симфонії, йому належать теоретичні праці «Українська музика» (1963 р.), «Про музику і "музик» (1960 р.). Його син Роман (нар. 1942 р.), відомий піаніст та педагог, лау¬реат трьох міжнародних конкурсів піаністів, тричі гастро¬лював в Україні. У його репертуарі твори Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, А. Рудницького, В. Косенка, В. Барвіп-ського, Я. Степового та ін. З усіх форм культурного розвитку поза кордонами Ук¬раїни, мабуть, найбільш успішно та творчо проявила себе українська вища школа, яка за умов денаціоналізації на батьківщині виконувала велике й важке завдання вихован¬ня національних інтелектуальних кадрів, які могли б збе¬регти національну традицію та продовжити розбудову ук¬раїнської культури. Першою українською вищою школою за кордоном став заснований у Відні в 1921 р. Український Вільний Універ¬ситет. його засновником був Союз Українських Журналіс¬тів і письменників, а співзасновниками — М. Грушевський та визначний вчений-юрист С. Дністрянський. Восени 1921 р. університет був перенесений у Прагу, де проіснував до 1939 р., а після другої світової війни відновив свою ді¬яльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури О. Колесса. До 1939 р. докторські дипломи в університеті одержали 109 чоловік. Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська Господарська Академія в Подєбрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економіч¬но-кооперативний, інженерний. Ректором її був І. Шовгенів. У професорсько-викладацькому персоналі було 90 осіб, а число студентів досягало 600. У 1932 р, на цій базі було створено Український Технічно-Господарський Інститут позаочного навчання, його ректором став Б.Іваницький, а пізніше відомий економіст Б. Мартос. В 20—30-х роках в Празі працював Український Висо-, кий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти. Директором інституту був історик української літе¬ратури Л. Білецький. У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету — Дм. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський заснували Українське Історико-філологічне Товариство. У 1938 р. воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіографії, воєнної історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філо-логії. Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут в Берліні, заснований у 1926 р. Першим ректором інституту був відомий україн¬ський історик Д. Дорошенко, а з 1932 р. і до другої світової війни — філософ і історик культури В. Мірчук. При інсти¬туті працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературо¬знавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ ' Д. Чижевський та ін. Після другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Аме¬рику — Канаду та США. Завдяки активній діяльності ук¬раїнської громади вже у 1945 р. у Саскатунському універ¬ситеті (Канада) було запроваджено викладання україн¬ської мови, літератури, історії. Нині, за свідченням дирек¬тора Канадського інституту українських студій пои Аль-бертському університеті Б. Кравченка, українознавчі про¬грами запроваджені в 12 університетах Канади * УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА НАПЕРЕДОДНІ XXI СТОЛІТТЯ Сутність та історія культури українського народу пеки що недостатньо вивчені. Залишається неопрацьованою низ¬ка теоретичних проблем: архетипи нашої культури, вплив на неї історичних, расових, соціо- та геопсихічних, геопо-літичних та інших чинників, західних, східних, південних, північних факторів. Відкритим питанням залишається й іс¬торична зміна типів української національної культури. Протягом століть український етнос розвивався у не¬сприятливих умовах. Імперські та тоталітарні режими еко¬номічно, соціальне, морально-психологічно сприяли поши¬ренню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури. Проте наша культура засвідчила свою міцність. Творчі си¬ли народу не вичерпалися, і сьогодні ми є свідками обна-дійливих процесів. Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвиток української культури, а са'.іе: 1) поглиблення національного самопізнання та самоусві¬домлення; 2) створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчо¬сті; 3) врахування світового культурного досвіду, усвідом¬лення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цін¬ностей та усвідомлення Землі як спільного дому усього людства; 4) всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної менталь¬ності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загально¬людське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрі-.лості культури. Зараз поки що важко передбачити конкретні форми, яких набуде культура в умовах національно-державного відродження. Але провідною тенденцією, мабуть, буде роз¬кріпачення творчості, збагачення мистецького арсеналу, •посилення новаторських тенденцій і водночас звертання до джерел національної традиції як до школи художнього мислення. Особливої уваги заслуговує українізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин не дістали розвитку в Україні або втратили національну ви¬значеність. Наприклад, телевізійні жанри, оперета, різні форми відеокультури тощо. Однією з актуальних проблем є державна підтримка та захист національної культури. До речі, таку функцію вико¬нують зараз держави, які репрезентують потужні культури. Зокрема, йдеться про Францію, Німеччину, інші європейські країни, які змушені захищатись від засилля масової аме-риканізованої культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної куль¬тури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України і не суперечила загальнолюдським прин¬ципам, державна підтримка культур національних мен¬шин * — ось один з необхідних напрямів національно-ду¬ховного відродження народів нашої держави. Вдруге у XX ст. Україна одержала самостійність, дер¬жавну суверенність, а отже, і шанс на духовне відроджен¬ня. Культура повинна випереджувати суспільні процеси, адже особливий дар творчої особистості, митця — у відпо¬відальний час історії бути Месією, Пророком свого наро¬ду, його дороговказом.

Школа й освіта в XIX ст

Поруч з економічним визиском, практикованим дідичами та їх­німи довіреними, продовжався і культурний утиск. Румунська верхівка на Буковині, так само як і польська в Галичині, не бажала освіче­них селянських мас, зокрема українських, і тому не допускала до шкіл української мови. У 1780 р. на Буковині не було жодної публіч­ної школи, в 1788 р. їх було вже 12 (дві нормальні взірцеві й 10 по­вітових), а в 1792 р. — 32 школи і запланованих було ще 28. Влада це оправдувала браком українських книжок, хоча такі книжки були в су­сідній Галичині. Зате вона протегувала румунську мову в школі й да­вала гроші на видавання шкільних підручників румунською мовою. У 1805 р. буковинські школи підпорядковано під нагляд львівсь­кої польської римо-католицької консисторії, яка так повела спра­ву, що в короткому часі залишилось тільки 15 шкіл, причому не було ані одної української, крім приватних т. зв. дяківок, у яких дяки вчили читати кирилицю і гражданку1. Надалі цей стан дещо поправився, однак в 1843 р. на Буковині було лише 25 шкіл, та й то здебільшого так звані тривіальні школи, в яких учили лише читати, писати й лічити. Навчання велося німецькою, румунською або польською мовами. Отже, село залишалося без належної осві­ти, бо єдиними установами там були — церква і корчма. Підпо­рядкування буковинських шкіл римо-католицькій консисторії стрі­нуло великий протест, оскільки Буковина була в основному пра­вославного віровизнання. Коли нагляд над школами в 1850 р. перебрала православна бу­ковинська консисторія на чолі з єпископом Євгеном Гакманом (1793—1873), цей стан поправився, але рішучий перелом в розвит­ку шкільництва зробив аж державний закон з 1868 р. Прилучення Буковини до Галичини на початку не було корис­ним, бо до румунізації прилучилася ще й полонізація українського населення, насаджувався римо-католицизм. Але в другій половині того періоду, коли зросла національна свідомість українців Гали­чини й Буковини, таке прилучення виявилося корисним. Буковина в Австрійській імперії до 1848 р. вважалася політич­ним закутком. "Спокійно і мирно було в нашому краю,— писав сучасник революційних подій Л. Ставфе-Сімігіновіч у своїх спога­дах. — В політичному житті брали участь лише окремі одиниці. Про національний рух мало було чути... Для тих небагатьох оди­ниць, що порушували суспільний спокій тільки тоді, як дозволяли собі в корчмі забагато, вистачало тих кількох поліцейських, що були на послугах громадських урядів... Буковина була далеко віддалена від усього, що означало великий світ, і тому губилася вона поміж іншими краями австрійської монархії". країнська архітектура ХХ ст. вагомим внеском лягла в скарбницю української та світової культури. У зодчестві того часу панівним стилем в архітектурі і мистецтві був модерн (фр. moderne — сучасний, новий). Його принципи руйнували канони інших стильових напрямів, зокрема класицистичного, відкривались можливості для творчого розвитку на основі національних традицій. Митці часто ставали на позиції розуміння прекрасного в раціональному. Для споруд раціоналістичної спрямованості характерні витонченість, тендітність, графічність ліній, площинність фасадів. Митці ототожнюють прекрасне з легкістю, прозорістю, простором. Раціоналістичний модерн спрощував і виявляв функції об’єкта в декорі споруди. Раціоналістичний модерн перетворював корисне у витончене. На початку ХХ ст. в Україні творили такі видатні архітектори, як А. І. Бернардацці, Л. А. Владек, В. В. Городецький, О. Б. Мінкус, Ф. А. Троунянський, Ф. Н. Неструх, О. В. Кобелєв, П. Ф. Альошин, Е. П. Бродтман, О. М. Вербицький, В. О. Осьмак, О. М. Гінзбург, К. Н. Рженішевський, О. Л. Красносельський, В. С. Скоробагатов. Майже всі вони працювали в стилі модерн, ведучи пошук пластичних можливостей нових конструкцій та матеріалів, виробляючи нову пластичну мову. Раціоналістичні риси модерну найяскравіше проявлялись у творах О. М. Вербицького, яким властиві логічна закономірність архітектурного мислення, функціональна обґрунтованість об’єкта, осмислення можливостей нових конструкцій, барвистість декору. Архітектурне вирішення фасаду житлового будинку на розі вулиць Рейтарської та Стрілецької в Києві приваблює чіткою пластикою фасадів, зручними еркерами різної форми, пропорцією вікон, ліпним орнаментом. Професор Валерій Микитович Риков (1874—1942) — архітектор з великим творчим потенціалом. Близько 300 будівель зведено в Києві з його безпосередньою участю. Одним з перших був будинок «Народної аудиторії» (нині вул. В. Воровського, де розміщується «Діпроцивільпромбуд»), споруджений 1909 р., модерн. Звертають на себе увагу балкони, вишукана ліпнина вікон, картуші, карниз. Його творчості належать будинки на вул. Заньковецької, відбудова театру «Апалло», споруди на Саксаганського, 9, Шовковичній, 16, Франка, 17, будівлі Київської студії імені О. Довженка. Він проектує кінотеатр «Київ», проектує і здійснює надбудову будівлі нинішнього Нацбанку (було прийнято варіант, розроблений архітекторами О. Кобелєвим і В. Риковим). Творчість його була різностильовою. Він виховав цілу плеяду архітекторів, працював заступником голови Спілки художників України. Яскравою спорудою раціоналістичного модерну є критий Бессарабський ринок у Києві (1909—1912) — проект архітектора Г. Ю. Гая за участю П. Н. Бобрусова. Площа споруди 3000 м2, висота 30,6 м, вражає оголеністю конструкцій та інтер’єром, який майже не декорувався. Фасад будинку від Хрещатика оформлено декором з елементами народної творчості, надвіконня другого поверху прикрашає геометричний орнамент. Горельєфи «Селянин» та «Молочниця», які виконав скульптор Т. В. Руденко, органічно вписуються у фасад. Визначальними особливостями споруди є конструктивна виразність та природність матеріалів. Комплекс КПІ побудовано в 1889—1902 роках за проектом архітектора І. С. Кітнер за участю О.В. Кобелєва, В. О. Осьмака, О. М. Вербицького, В. О. Обремського, Г. І. Реутова. Раціоналістичну спрямованість будівлі надає «цегляний» стиль. Композиційна побудова корпусів функціонально вписується в ландшафт дванадцятигектарного парку. Раціоналісти підкреслювали залежність архітектурної форми від суспільних потреб, природну властивість матеріалу та розважливу ощадливість. У стилі раціоналістичного модерну будували мости, башти, промислові будівлі. На базі творів цього стилю у 20-х роках сформувався такий напрям, як конструктивізм та функціональний метод проектування. У стилі неокласицизму збудовано в 1911—1913 рр. будинок Педагогічного музею (нині Будинок учителя) на Володимирській вулиці в Києві (архітектор П. Ф. Альошин). Його творчості належить і сучасне приміщення НАН України. У 1902—1905 рр. у стилі «ранній ренесанс» збудовано споруду Держбанку (архітектори О. В. Кобелєв та О. М. Вербицький). У класичному стилі в 1897—1900 рр. за проектом В. В. Городецького збудовано споруду історичного музею. У 1903—1906 рр. побудовано в Полтаві будинок земства (архітектори В. Кричевський, розписи інтер’єру С. Васильківського). Ця споруда (нині це Полтавський краєзнавчий музей) вражає особливостями українського модерну. За проектом архітектора О. Щусєва 1906 р. збудовано Троїцький собор Почаївської лаври (російсько-візантійський стиль). Зразком неокласицизму є будинок філії № 1 Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського та корпус бібліотеки університету ім. Т. Г. Шевченка. Основними течіями модернізму в мистецтві були символізм, авангардистські течії, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, імпресіонізм, абстракціонізм, імажизм, дадаїзм. В основі мистецтва символістів лежав символ — засіб уникнення буденності, прагнення досягти ідеальної суті світу — краси. 1899 р. в Києві відкрито Міський музей пам’яток давнини і мистецтв (тепер Національний художній музей). Про українське мистецтво тоді і мови не могло бути, однак мистецтвознавці директор Н. Біляшівський, Д. Щербаківський, Ф. Ернст зібрали чудову колекцію творів української школи живопису. Були представлені твори Т. Шевченка, І. Рєпіна, В. Боровиковського, В. Тропініна, М. Врубеля, М. Ге, Г. Нарбута, М. Мурашка. 1929 р. в музеї було вже 110 тис. експонатів і бібліотека в 40 тис. томів. У наш час у музеї зберігається 20,5 тис. експонатів. Серед українських архітекторів слід виділити Д. Дяченка, К. Жукова, С. Тимошенка, А. Добровольського, Л. Катка, Я. Красного, О. Власова, О. Заварова. 1904 р. за проектом архітектора Роберта Марфельда збудовано «Замок Річарда» (Андріївський спуск, буд. № 15). Розпочинав будувати відомий підрядник Дмитро Орлов, завершувала будівництво його вдова. Кожен з напрямів мистецтва, архітектури має свої особливості. Для імпресіонізму, наприклад, це передання суб’єктивного враження художніми засобами, асоціативність, гра кольору і звуку, складна метафоричність. Для експресіонізму — це нервова емоційність, символіка, ірраціональність, гіперболічність, відсутність барв або контрастів. Для сюрреалізму характерне спирання на підсвідомість людини, синергетичність, запис першого, що прийшло в голову, і викликаних цим асоціацій, це психічний автоматизм, який має за мету реально відобразити функціонування думки (Андре Бретон). В українському авангарді окремою постаттю стояв скульптор кубофутурист Олександр Архипенко (1887—1964). Живучи і працюючи за кордоном, він здобув світове визнання. Українська скульптура ХХ ст. представлена такими іменами, як Ф. Балавенський, М. Гаврилко, І. Кавалерідзе, Г. Кузневич, М. Паращук, В. Климов. Нещодавно на Михайлівській площі в Києві відновлено пам’ятник княгині Ользі. Автор проекту монумента, установленого 1911 р., скульптор І. Кавалерідзе. Художнім керівником робіт був Ф. Балавенський, архітектор ансамблю В. Риков. Статуї княгині Ольги (висота 9 м), Св. Кирила і Мефодія виконав І. Кавалерідзе, апостола Андрія Первозванного — П. Сніткін. Творчості Івана Кавалерідзе притаманні новаторські пошуки. Для серії скульптурних портретів діячів культури (В. Стефаника, С. Людкевича, І. Франка, М. Лисенка), виконаних М. Паращуком, характерні імпресіоністичне мислення, світлотіньові ефекти. Скульптор І. Севера став родоначальником високохудожньої реалістичної пластики. Його твори «Філософ», «Молодий Шевченко», «Коперник» сповнені особливою внутрішньою експресивністю. Науко́ве товари́ство імені Шевче́нка (акронім: НТШ) — академічна організація, утворена 1873 року у Львові. У 1920-30-х роках зазнавала переслідувань від польської влади, 1939 зліквідована радянською владою; відновлена 1947 року в Західній Європі та Сполучених Штатах Америки, де стала відома як Shevchenko Scientific Society. З 1989 року організація знову діє на території України. В українській історії перша суспільна установа, яка, сповідуючи Шевченкові ідеї служіння Україні, присвоїла собі його ім'я (початкова назва інституції — «Товариство ім. Шевченка»). Після першого етапу розвитку, пов'язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності, Товариство за оновленим статутом, прийнятим у 1892, перетворюється в багатопрофільну академію наук — з пріоритетом до проблем українознавства. Зміст 1 Історія товариства 2 НТШ 1873—1939 Особистості 3 Видавнича справа 4 Наукове товариство ім. Шевченка за межами України 4.1 США 4.2 Канада 4.3 Австралія 4.4 Європа 5 Діяльність у новій Україні 5.1 Львівський центр НТШ 5.2 Донецьке відділення НТШ 5.3 Осередок НТШ у Черкасах 6 НТШ в новому тисячолітті 6.1 Концепції розвитку НТШ в Україні 7 Голови Наукового товариства ім. Шевченка 7.1 Голови Наукового товариства ім. Шевченка у Львові: 7.2 Голови Наукового товариства ім. Шевченка В США 7.3 Голови Наукового товариства ім. Шевченка в Канаді 8 Виноски 9 Див. також 10 Посилання Історія товариства Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) — перша українська національна академія наук, яку створено в 1873 у Львові за ідеєю подвижників відродження Сходу і Заходу України, на той час розшматованої двома чужинецькими імперіями : Росією та Австро-Угорщиною. Об'єктивні передумови для виникнення Товариства в столиці Галичини створював стимульований Шевченковою духовною спадщиною поступ українського національного відродження за обставин заборон українського розвитку на теренах царської Росії (зокрема після Валуєвського циркуляру 1863) та більш ліберального ставлення до українства в Австро-Угорській імперії. Упродовж більшої частини історії НТШ його структуру визначали три секції: Історично-філософська Філологічна Математично-природописно-лікарська. Від 1892 р. з появою першого тому «Записок НТШ» а далі й інших серійних наукових збірок, розпочалася наукова розбудова Товариства. Особливий науковий та організаційний поступ здійснено під головуванням Михайла Грушевського (1897—1913): великого розмаху набрав випуск численних серійних і монографічних видань, придбано декілька великих будинків, розпочато створення музеїв, бібліотеки та архівів. Академічний статус Товариства закріплено запровадженням елітарного корпусу провідних вчених — дійсних членів НТШ, до якого крім видатних подвижників української науки приєднано велику когорту славетних вчених Європи. У цей період з'явилось ряд фундаментальних збірок та монографій, пов'язаних зі студіями української історії, словесності та етнографії (зокрема багатотомна «Історія України-Руси» Михайла Грушевського). Інтелектуально-організаційне осердя НТШ в період тогочасного дуже плідного етапу діяльності Товариства, створювала «золота трійця» в особі Михайла Грушевського (голова Товариства, історик), Івана Франка (голова Філологічної секції) та Володимира Гнатюка (науковий секретар, наукові зацікавлення — фольклор і етнографія). Перша світова війна радикально змінила долю НТШ. В часи нетривалої російської окупації Львова (1914-15) Товариство було закрите, знищені його колекції та друкарня. Також наступне післявоєнне відродження НТШ проходило в умовах польських репресій та економічної дискримінації. Проте Товариство продовжувало свою діяльність, виходили «Записки НТШ» та інші збірки. Набули значної ваги наукові напрямки пов'язані зі стислими науками, формувалися нові музеї та природні заповідники. Вийшла друком перша Українська Загальна Енциклопедія. Набула особливого світового значення Бібліотека україніки НТШ. В 1940 р. після приходу у Львів більшовиків Товариство було розгромлене, його музеї та колекції розчленовані між різними установами, окремі діячі репресовані та навіть фізично знищені (Р. Зубик, К. Студинський, П. Франко, В. Старосольський). Проте вже після війни численні діячі НТШ, що подалися в еміграцію, на своєму з'їзді в Баварії у 1947 р. відновили діяльність НТШ. У зв'язку з міграцією переміщених осіб у різні країни вільного світу в діаспорі утворилося чотири краєві центри НТШ: в США (з 1947 р.), Канаді (1949) Австралії (1950); західноєвропейський осередок НТШ переселився в Сарсель під Парижем, де під проводом проф. В. Кубійовича сформувався Інститут Енциклопедії Українознавства. Упродовж останніх п'ятдесяти років діаспорні крайові Центри НТШ достойно представляли у світі вільну українську науку, в першу чергу українознавство. В період так зв. перебудови і з наближенням розвалу СРСР вчені Львова — 21 жовтня 1989 р. відновили діяльність НТШ в Україні, як суспільного сектора української науки. Першим головою відновленого НТШ став Олег Миколайович Романів — професор, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, відомий український учений у галузі механіки матеріалів, організатор науки, ініціатор відродження і довголітній Голова Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) в Україні, Генеральний Секретар Світової Ради НТШ. Упродовж років нової Української незалежності НТШ перетворилося в загальноукраїнську суспільну академію з центром у Львові. Діяльність Товариства охоплює 6 наукових секцій та 35 комісій, Донецьке відділення НТШ, а також 15 територіальних осередків, переважно в обласних центрах України. У частково відзисканих будинках розташована адміністрація Товариства, бібліотека, сесійні приміщення, Дослідно-видавничий центр НТШ, що включає комп'ютерний осередок, друкарню та «Українську книгарню наукового Товариства ім. Шевченка». Найвагомішим здобутком відродженого Товариства є активна видавнича діяльність, вона включає випуск численних серійних видань, зокрема «Записок НТШ». Деякі територіальні осередки НТШ заснували свої серійні видання (Донецьке відділення , Черкаський осередок та ін.) НТШ 1873—1939 Особистості Поза всяким сумнівом, Наукове товариство ім. Шевченка виникло і розвивалось як соборне явище Сходу і Заходу України. Ініціативу його створення на підавстрійських теренах в Галичині пов'язують насамперед з іменами історика Володимира Антоновича і письменника Олександра Кониського, хоча статутно членами засновниками могли стати лише галичани. Серед останніх чільне місце належить Корнилу Сушкевичу (перший голова Товариства), о. Степанові Качалі, Омеляну Огоновському, Юліянові Романчукові. Меценатами Товариства (в першу чергу його друкарні) стали придніпрянці Дмитро Пильчиков, Єлизавета Милорадович-Скоропадська, Михайло Жученко. Найвизначнішими фундаторами будівель Товариства були Василь Симиренко, Павло Пелехін, Євген Чикаленко, Теофіл Дембіцький. Чільні діячі Товариства на першому етапі його діяльності: Корнило Сушкевич, Омелян Огоновський, Сидор Громницький, Олександр Барвінський. Останній, разом з Юліяном Целевичем, ініціював трансформацію Товариства в наукову академію. На цьому наступному етапі діяльності НТШ виплекало і згуртувало цілу плеяду вчених, що створили фундамент сучасного українознавства. В рамках Історично-філософської секції під проводом Михайла Грушевського виросла значна історична школа. Це насамперед Степан Томашівський, Іван Джиджора, Іван Крип'якевич, Мирон Кордуба. До когорти вчених-правників та суспільників належали Кость Левицький, Володимир Охримович, Володимир Старосольський, Станіслав Дністрянський, Михайло Лозинський, Василь Панейко. Філологічна секція крім Івана Франка мала особливо багато видатних вчених. Серед них Омелян Огоновський, Степан Смаль-Стоцький, Микола Сумцов, Кирило Студинський, Сергій Єфремов, Василь Щурат, Євген Тимченко, Михайло Возняк, Іван Зілинський, етнологи Володимир Гнатюк, Федір Вовк, Олександр Колесса і Філарет Колесса, Володимир Шухевич, Іларіон Свєнціцький. Особливо цікавим був розвиток третьої секції, що охоплювала широкий спектр стислих наук, починаючи від математики до медицини і в рамках якої вперше, в нашій історії почато генерування україномовного наукового продукту в сфері стислих наук. Тут яскраво виділяються імена математика Володимира Левицького, природодослідників Івана Верхратського, Івана Раковського та Миколи Мельника, славетного електротехніка Івана Пулюя, світової слави біохіміка і водночас парламентського діяча Івана Горбачевського, лікарів Євгена Озаркевича, Тита-Євгена Бурачинського. Світовий рівень діяльності НТШ підтверджує участь його делегатів у міжнародних конференціях (Прага, Париж, Варна, Софія, Санкт-Петербург), а також численні іноземні дійсні члени НТШ. Серед них Альберт Ейнштейн, Александер Брюкнер, Ян Бодуен де Куртене, Давид Гільберт, Альфред Єнсен, Раймунд Кайндль, Фелікс Кляйн, Андре Мазон, Томаш Масарик, Любор Нідерле, Макс Планк, Олексій Шахматов, Ватрослав Ягич та інші. Незважаючи на складні політичні та економічні обставини польської окупації у міжвоєнний період, діяльність НТШ успішно розвивали історики Іван Крип'якевич, Мирон Кордуба, філологи Василь Сімович, Михайло Возняк, Кирило Студинський, Василь Щурат. Появилися видатні особистості в нових напрямках стислих наук: Іван Фещенко-Чопівський(металургія), Володимир Кучер, Олександр Смакула, Зенон Храпливий, Остап Стасів (фізика). На новий рівень вийшла географічні студії під проводом Володимира Кубійовича. Засновником модерної енциклопедичної справи слід вважати проф. Івана Раковського. Видавнича справа Див. Перелік серійних видань Наукового товариства імені Шевченка Усвідомлюючи особливу відповідальність за поширення українського друкованого слова (яке було заборонене в підросійській Україні) Товариство з самого початку свого існування приступило до видання на власній поліграфічній базі книг українського письменства. Слід вважати особливою роль Товариства у становленні чільних загальнонаціональних часописів: щоденної газети «Діло» (з 1880 р.), двотижневика «Зоря» (1885—1897) та «Літературно-наукового вістника» (1898—1913). Головним серійним виданням НТШ за усіх періодів його існування стали «Записки НТШ» (ЗНТШ) засновані у 1892 р., до розбудови яких особливо приклався Михайло Грушевський (під редакцією М. Грушевського вийшло 107 томів ЗНТШ). Крім ЗНТШ також розпочато цілий ряд інших серійних видань. У 1895 році започатковано серійну збірку «Жерела до історії України-Руси» (усього 22 томи), «Пам'ятки українсько-руської мови і літератури» (8 томів), «Етнографічний збірник» (40 томів), «Матеріали до українсько-руської етнології» (22 томи), «Студії з поля суспільних наук та статистики», «Часопись Правнича і Економічна». Крім того виходили «Збірник Історично-філософської секції», «Збірник Філологічної секції») та інші серійні видання. В 1897 р. вперше в історії українського народу з'явилося україномовне серійне видання в галузі природничих та технічних наук — «Збірник Математично-природописно-лікарської секції», а також далі окремо «Лікарський збірник». У цих виданнях провідні діячі НТШ закладали основи української наукової, медичної і технічної термінології. Під редакцією Володимира Гнатюка, наукового секретаря НТШ, з 1900 р. почав виходити інформаційний квартальник про діяльність Товариства «Хроніка НТШ», одночасно українською та німецькою мовами. До популяризації українських письменників до Першої світової війни особливо причинилося книгозбірня НТШ в рамках «Українсько-руської бібліотеки». Серед перших монографічних праць діячів Товариства слід назвати «Studien aus dem Gebiete Ruthenisher Sprache» Омеляна Огоновського, «Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя», Олександра Кониського, у двох томах. Головною фундаментальною монографічною працею створеною в НТШ слід вважати «Історію України-Руси» Михайла Грушевського — 8 томів, що з`являлись упродовж його діяльності в НТШ. Серед численних монографічних студій діячів Товариства, що були опубліковані вперше в збірках НТШ, слід назвати серію праць Івана Франка, Володимира Гнатюка, п'ятитомник В. Шухевича «Гуцульщина». Наслідком спільної праці подвижників НТШ стала перша «Українська Загальна Енциклопедія» під редакцією І. Раковського «Велика історія України» та «Історія Українського Війська» з видавництва І. Тиктора. В 1937 р. серед численних праць Географічної комісії НТШ вийшов «Атлас України та суміжних країн» під редакцією Володимира Кубійовича. У 30-х роках напередодні нової світової війни зросла функція НТШ, як видавця часописів культурологічного спрямування. Серед них «Українська книга» (з 1937 р.), «Українська музика» (з 1939 р.) журнал «Сьогочасне і минуле» (1939 р.). Загальний видавничий доробок НТШ за станом на вересень 1939 складав майже 1200 томів збірок, монографій, часописів тощо. Про науковий рівень праць НТШ як академічного центру української славістики засвідчував широкий обмін виданнями з науковими установами і бібліотеками на усіх п'яти континентах. Так наприклад у 1909 р. такий обмін здійснився з 244 установами в 28 країнах світу (зокрема з 22 центрами в США). Єдиною у своєму роді світовою скарбницею української культури стала бібліотека НТШ. За станом на 1939 р. вона налічувала 350 тис. Одиниць (книг, часописів, стародруків, рукописів — в тому числі унікальних збірок української періодики ХІХ ст.). На цей час в складі НТШ сформовано п'ять паритетних музейних збірок (археологічна, етнографічна, мистецька, природнича, також окремо музей воєнно-історичних пам'яток). Наукові здобутки НТШ як загальнонаціональний фактор Якщо подивитися на здобутки НТШ узагальнено, то насамперед треба ствердити, що Товариство, численні покоління його діячів, у своїх працях розбудували систему українознавчих знань у сфері історії, мови, літературознавства, етнографії, фольклористики, географії, антропології та інших дисциплін, зафіксували й науково опрацювали безцінну багатовікову спадщину українського народу в контексті плюралістичного слов'янознавства як проблеми окремого народу. Ще у 80-х роках ХХ століття Омелян Огоновський, а далі й Степан Смаль-Стоцький, у мовознавчих працях Товариства науково довели окремішність української мови в середовищі рівноправних слов'янських мов та безпідставність тверджень імперських мовознавців про діалектний рівень нашої мови. Михайло Грушевський, довголітній голова НТШ, у своїх історичних студіях, зокрема, у схімі руської історії, науково арґументував окремішність українського історичного процесу, його пряму спадкоємність від Київської княжої держави. Ці праці були об'єктом шаленої нагінки і спротиву, як зі сторони імперських російських істориків, так і пізніше з боку більшовиків, що з позицій імперського екстремізму, замаскованого під радянську інтернаціональну ідеологію, відмовляли українцям у праві на власний національний і державний розвиток. Унаслідок титанічної праці в НТШ великої когорти етнографів, фольклористів та географів (В. Гнатюк, Ф. Колесса, Ф. Вовк, С. Рудницький, В. Кубійович та інші) була показана етнічна соборність українських земель, яка витримала випробування століть, незважаючи на нашу хронічну бездержавність та вікове розчленування українських земель під різними окупаціями; були встановлені і демографічно описані етнічні обшири українських земель. НТШ ще з кінця XIX століття послідовно впроваджувало українську мову в наукові праці не тільки з питань українознавства, а й стислих наук, було промотором формування наукової термінології та української наукової мови. Вчені НТШ здійснили особливий внесок у вироблення єдиних правописних норм української мови. НТШ співавтор першого загальноукраїнського правопису. Діяльність Товариства з перших років праці мала чітко окреслене націотворче та націозахисне спрямування. Скеровані на Схід друковані видання Товариства створювали ефективну протидію заборонам валуєвського і емського циркулярів, діячі НТШ від імені усієї інтелектуальної України представляли українство на міжнародних конгресах, а також на підросійських археологічних з'їздах, на ювілеї І. Котляревського тощо. Наукові середовища НТШ, його чільні діячі чинили постійний тиск на польські шовіністичні кола з метою утвердження української присутності в університеті, вони очолювали змагання за український університет в Галичині. Діячі НТШ відіграли провідну роль в діяльності Таємного українського університету та в обороні українського шкільництва. В час, коли більшовицьке правління над Східною Україною увійшло в стадію сталінської диктатури, НТШ у Львові залишалося єдиною загальноукраїнською академічною науковою установою, що представляло вільну наукову думку на українських землях, а також протидіяла процесам політичного та культурологічного етноциду в УРСР. Зібрані під егідою НТШ фонди стародруків, рукописів, часописів, книг, колекції українських старожитностей та фольклорної спадщини становлять золотий фонд україніки, мають особливий пріоритетний характер, оскільки є в переважній більшості хронологічно першими національними збірками, їх унікальність та загальнонаціональне значення зумовлене ще й тим, що подібні збірки були відсутні на Сході України, або були знищені войовничим російським більшовизмом і внаслідок воєнного лихоліття упродовж 30 і 40-их років XX ст. Основні ідеї і напрямки у розвитку мистецтва. Живопис. У міжвоєнний період у мистецтві з’явилися нові течії та напрямки, розвивалися старі. До Першої світової війни в європейському образотворчому мистецтві панував реалізм. Світ тоді уявлявся гідним його реалістичного зображення. Особистість художника, його смаки та вподобання могли виявитися у виборі жанру, композиції, в перевазі форми чи кольору. Перша світова війна і післявоєнна нестабільність призвели до того, що світ втратив свою гармонійність та раціональність в очах художників, його реалістичне відбиття начебто втрачало сенс. Відбулася зміна в розумінні художника. Вона полягала не у адекватному відбитті світу, а у виявленні художником його бачення світу. А таке розуміння світу могло звестися, наприклад, до певного співвідношення ліній та геометричних фігур. Такий вид живопису отримав назву абстракціонізм. Засновником його був російський художник Василь Кандинський. Сюрреалісти (сюрреалізм по-французьки означає надреалізм) на чолі з Сальвадором Далі намагалися зобразити ірраціональний світ. На їхніх картинах, на відміну від картин абстракціоністів, присутні предмети, що їх можна пізнати, але інколи вони дивно виглядають і знаходяться в незвичайних композиціях, як у сновидіннях. Одним з нових напрямків у літературі та мистецтві був авангардизм. Авангардизм – умовна назва багатьох антиреалістичних течій в літературі та мистецтві XX ст. Виник на грунті анархічного, суб’єктивного світорозуміння. Звідси розрив з попередньою реалістичною традицією, формалістичні пошуки нових засобів художнього вираження. Попередниками авангардизму були модерністські напрями першої третини XX ст. – фовізм, кубізм, футуризм, сюрреалізм та додекафонія у музиці. Серед представників авангардизму і неоавангардизму- художники П.Мондріан, СДалі, письменники Р.Деснос, А.Арто, С.Беккет, композитори -С.Буссоті, Дж.Кейдогс. Модернізм – основний напрям мистецтва доби 20-30-х років, що характеризується розривом з ідейними і художніми принципами класичного мистецтва. Зародився в 20-30-х роках XX ст., охопив усі види творчості. Художники-модерністи Е.Кірхнер, Д.Енсор, Е.Мунк, Е.Нольде, В.Кандинський, П.Клеє, О.Кокошка пропонували інтуїтивізм та автоматизм у творчому процесі -використання фізичних властивостей геометричних фігур і кольору, відмову від ілюзій простору, деформацію предметів у зображенні, символів, суб’єктивізм у змісті. Реалізм – одна із основних властивостей мистецтва і літератури, яка полягає у прагненні до правдивого об’єктивного відображення і відтворення дійсності у формах, що їй відповідають. У більш вузькому розумінні – течія в мистецтві, що протистояла модернізму та авангардизму у міжвоєнний період XX ст. її представниками були, зокрема, художники Ф.Мазерель (Бельгія), Фужером і Таслицький (Франція), Р.Гуттузо (Італія), Г.Ерні (Швейцарія). Театр. Вагомих успіхів було досягнуто в галузі театрального мистецтва та кіномистецтва. Це стосується перш за все країн Західної Європи та США. Досить повно відбувався розвиток театрального мистецтва у США. Тут було засновано театри, в яких працювали режисери Г.Клерман, Е.Казан, Л.Старсберг, Р.Маму-лян, актори – К.Корнелл, Дж.Баррімор, Х.Хейс, Е.Ле Гальєнн. В репертуарі були п’єси молодих американських драматургів К.Одетса, Ю.О’Ніла, ДжЛоусона, А.Мальци та ін. Кіно. Кіновиробництво в США починається з 1896 p., з 1908 р. зосереджується в Голлівуді. Найвидатніша постать американського кіно в ті роки – режисер Д.У.Гріффіт, який у своїх історичних фільмах заклав основи кіно як самостійного мистецтва. Цьому сприяла діяльність режисерів Т.Х.Інса, який започаткував фі-льми-вестерни, та М.Сеннетта, позначена високою професійною культурою. Найбільшим майстром кінокомедії став Чарлі Чаплін. Найпопулярніші зірки 20-30-х років – М.Пікфорд, Д.Фербенкс, Р.Валентіно, Г.Гарбо, Л.Гірш, Б.Кітон, К.Гейбл, Ф.Астор, Г.Купер, Х.Богарт. В цей час У. Дісней розробив основи мультиплікаційно- , го фільму. Слід зазначити, що серед фільмів були і такі, що піднімали інтелектуальні проблеми, наприклад, “Громадянин Кейн” (1941 p., режисер О.Уеллес). У СРСР розвиток кіномистецтва відбувався у тому ж напрямку, що і в інших країнах, але мав свої особливості, пов’язані з існуванням тоталітарної держави. У 20-30-ті роки були зняті фільми “Панцерник “Потьомкін”, “Чапаев”, творили видатні режисери Ейзенштейн, О.Довженко та інші. В інших частинах світу кіномистецтво перебувало в зародковому стані, зате активно розвивалося театральне мистецтво. Виняток становила Індія, де перший фільм був знятий ще у 1913 р. У 30-х роках тут було випущено картини “Алам Ара” режисера Ірані, “Девдас” режисера Баруа. Архітектура. В мистецтві 20-30-х років тривав інтенсивний пошук відповіді на питання про роль і місце людини в суспільстві, про принципи її взаємодії з оточуючим середовищем і про майбутнє людства. Французький архітектор Ле Корбюзье розглядав архітектуру як складову частину суспільного прогресу і віддавав перевагу розробці зручних житлових будинків і комплексів, підтримував необхідність серійного проектування й індустріалізації будівництва. За допомогою архітектури зодчі намагались ліквідувати існуючу несправедливість, удосконалити суспільство. З’явилася ідея роззосередити населення великих міст у містах-супутниках, створити “місто-сад”. Подібні проекти здійснювали в Англії, Франції, Голландії. У різних формах ідею гармонічного поєднання людського житла і природи реалізували в США, Фінляндії, Чехословаччині, Швеції та інших країнах. її підхопили в СРСР, але при цьому вихолостили суть, звівши до пропагандистських лозунгів. “Я знаю – город будет, я знаю – саду цвесть, когда такие люди в стране советской есть!” – писав поет В.Маяковський у 1929 р. про розбудову міста Кузнецька. Однак і досі там переважає видобувна і металургійна промисловість і слабкою залишається суспільна інфраструктура. В країнах з тоталітарним режимом мистецтву прагнули нав’язати ідеї переваги одного суспільного устрою над іншим, прищепити символи вічності і непорушності існуючої влади, яка турбується про добробут народу і його духовну чистоту. В архітектурі й скульптурі Німеччини та Італії втілювались ідеї беззаперечної покори, національної і расової зверхності, культивувались сила і грубість. В СРСР підтримували тих митців, які зуміли виразніше і переконливіше показати пафос соціалістичного будівництва і заслуги в ньому більшовицької партії та її вождів. Видатним явищем інтернаціональної художньої культури тут тривалий час називали скульптурну групу В.Мухіної “Робітник і колгоспниця”, створену спеціально для Всесвітньої виставки 1937 р. в Парижі.