2. Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів.
З метою здійснення господарської діяльності на засадах підприємництва громадяни можуть утворювати виробничі кооперативи (кооперативні підприємства).
1. «Кооператив» — це родове поняття, що містить ознаки, притаманні всім передбаченим чинним законодавством України видам і типам кооперативів. Загальними ознаками, що дозволяють віднести кооперативи до особливої організаційно-правової форми, є такі: вони створюються шляхом добровільного об'єднання громадян та/або юридичних осіб на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності; мають на меті задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування (статті 1, 6 Закону України «Про кооперацію» від 26 травня 1988 p.).
Крім положень гл. 10 ГК та § 2 гл. 8 ЦК, що регламентують правовий статус виробничого кооперативу в Україні, існує низка законів, присвячених правовому регулюванню окремих видів кооперативів. Це закони України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.,«Про споживчу кооперацію» від 10 квітня 1992 р.,«Про кредитні спілки» від 20 грудня 2001р.
Загальні засади правового становища виробничого, обслуговуючого та споживчого кооперативів визначені Законом України «Про кооперацію».
2.Кооперативи самостійно визначають основні види та напрями своєї господарської діяльності. Вони можуть створюватися і діяти у галузі промисловості, будівництва, на транспорті, у торгівлі й громадському харчуванні, побутовому обслуговуванні, медицині та інших галузях.
14.
Організаційно-правові форми об'єднань підприємств
Published by Jurist on Ср, 11/12/2008 - 18:45
1. Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, кон¬церни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом. 2. Асоціація -договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господар¬ської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох ви¬робничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, орга¬нізації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матері¬альних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств - учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відно¬синах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. 3. Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання ви¬робничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуван¬ням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації. 4. Консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науко¬во-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної про¬грами, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його стату¬том. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність. 5. Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організа¬цій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фі¬нансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у від¬носинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концер¬ну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну. 6. Державні і комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).
1. Ця стаття Кодексу передбачає низку організаційно-правових форм об'єднань підпри¬ємств і дає визначення таким із них: асоціація, корпорація, консорціум, концерн. Кодекс пе¬редбачає, що інші види об'єднання можуть бути передбачені законом. 2. За визначенням Кодексу асоціація є договірним об'єднанням, отже її установчими до¬кументами є установчий договір і статут. Основною метою асоціації є постійна координація господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, яка забезпечується завдяки централізації однієї або кількох управлінських функцій (функції стратегічного планування тощо), розвитку спеціалізації і кооперації, орга¬нізації спільних виробництв для задоволення потреб учасників. Координація може забезпечу¬ватися використанням одного або двох із зазначених шляхів, або обох їх у сукупності. Орга¬нізація спільних виробництв відбувається на основі об'єднання учасниками своїх фінансових і матеріальних ресурсів і має за мету задоволення переважно господарських потреб учасни¬ків, а не отримання прибутку. У статуті асоціації має бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Це необхідно для відмежування господарських асоціацій від асоціацій, які створюються у громадській сфері. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств — учасників асоціації. Це слід враховувати при визначенні управлінських функцій, що централізуються в асоціації: вони не можуть торкатися питань оперативного управління поточною діяльністю підприємств. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у від¬носинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. 3. Корпорація також є договірним об'єднанням. До числа установчих документів корпо¬рації входять установчий договір і статут. Корпорація створюється на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інте¬ресів, на відміну від асоціації, де відбувається координація лише виробничої діяльності. В об'єднанні підприємств даної організаційно-правової форми відбувається незначна централізація повноважень регулювання діяльності учасників. Підприємства делегують органам управління корпорації окремі повноваження центра¬лізованого регулювання діяльності кожного з учасників, що закріплюється в установчих до¬кументах корпорації. Корпорація має право втручатися в господарську діяльність підприємств-учасників лише в межах делегованих їй повноважень. 4. Консорціум визнається статутним об'єднанням підприємств, що діє на основі статуту, в якому відображаються всі особливості правового статусу консорціуму. Статут має бути підписа¬ний уповноваженими представниками всіх підприємств, що входять до складу об'єднання. Консорціум є тимчасовим об'єднанням, що створюється для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, буді¬вельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, може використовувати централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність: ліквідуєть¬ся або реорганізується в інший вид об'єднання підприємств. 5. Концерн також визнається статутним об'єднанням підприємств, яке діє на основі стату¬ту об'єднання, де відображаються всі особливості його правового статусу. До складу концерну входять підприємства, а також інші організації (наукові, проектно-конструкторські тощо), які об'єднують свою діяльність на основі фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання. Суб'єкти господарювання, пов'язані відносинами фінансової залежності, укладають між собою установчий договір про створення концерну з метою централізації їх діяльності. Без такого договору асоційовані підприємства, пов'язані відносинами економічної залежності, не можуть визнаватися концерном. Документальним оформленням установчого договору про створення концерну є статут. Статут є єдиним установчим документом, в якому відображаються всі особливості правово¬го статусу концерну: як ті, що передбачені законодавством, так і ті, що встановлені в дого¬вірному порядку. У концерні відбувається значна централізація функцій. Централізуються функції науко¬во-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємства¬ми і організаціями. Кодекс передбачає, що учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну. Право входити до складу об'єднань інших організаційно-правових форм не обме¬жується. 6. Кодекс передбачає, що державні і комунальні господарські об'єднання утворюються пе¬реважно у формі корпорації або концерну. Можуть використовуватися також інші організа¬ційно-правові форми об'єднань підприємств (асоціація, консорціум, інші організаційно-пра¬вові форми, передбачені законом, у тому числі промислово-фінансові групи). Державні корпорації, концерни тощо створюються з урахуванням особливостей створення державних гос¬подарських об'єднань, передбачених частинами 4 та 5 статті 119 цього Кодексу. Такі економічні терміни, як «комбінат», «трест», «синдикат», «залізниця», «пароплавство» тощо, які використовуються у найменуванні об'єднання, не позначають організаційно-право¬вих форм об'єднання. Стаття 127 цього Кодексу передбачає, що законом можуть визначатися й інші форми об'єднання інтересів підприємств (союзи, спілки, асоціації підприємців тощо), не передбаче¬ні у коментованій статті.
16.
Stvorennya sg
Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. 2. Суб'єктами господарювання є: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці. 3. Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах. 4. Суб'єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом. 5. Суб'єкти господарювання, зазначені у пункті першому частини другої цієї статті, мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи. Стаття 56. Утворення суб'єкта господарювання 1. Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з додержанням вимог законодавства. 2. Суб'єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України. 3. Створення суб'єктів господарювання здійснюється з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства. Стаття 57. Установчі документи 1. Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання. 2. В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом. 3. У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону. 4. Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству. Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом. 5. Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону. Стаття 58. Державна реєстрація суб'єкта господарювання 1. Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом. 2. Відкриття суб'єктом господарювання філій (відділень), представництв без створення юридичної особи не потребує їх державної реєстрації. Відомості про відокремлені підрозділи суб'єктів господарювання залучаються до її реєстраційної справи та включаються до Єдиного державного реєстру в порядку, визначеному законом.
17.
Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
2. Суб'єктами господарювання є:
1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
3. Суб’єкти господарювання залежно від кількості працюючих та доходів від будь-якої діяльності за рік можуть належати до суб’єктів малого підприємництва, у тому числі до суб’єктів мікропідприємництва, середнього або великого підприємництва.
Суб’єктами мікропідприємництва є:
фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи - підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України;
юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.
Суб’єктами малого підприємництва є:
фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи - підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України;
юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.
Суб’єктами великого підприємництва є юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) перевищує 250 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності перевищує суму, еквівалентну 50 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.
Інші суб’єкти господарювання належать до суб’єктів середнього підприємництва.
4. Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.
5. Суб'єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.
6. Суб'єкти господарювання, зазначені у пункті першому частини другої цієї статті, мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.
19.
На сьогодні в економічній літературі немає єдиного, позбавленого розбіжностей і вад визначення поняття «статутний капітал». Так, зокрема, у посібнику «Бухгалтерський облік і прийняття рішень в банках» статутний капітал трактується як «кошти, що внесені акціонерами банку шляхом придбання його акцій» [132, с. 128]. За іншим визначенням [215, с. 408] статутний капітал — це «сукупність вкладів (у грошовому виразі) учасників (власників) у майно підприємства для забезпечення його діяльності в розмірах, визначених установчими документами». І те, і те визначення мають вади. По-перше, не можна пов’язувати поняття «статутний капітал» лише з такою організаційно-правовою формою діяльності, як акціонерна. Банки, зокрема, можуть створюватися й у формі товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. По-друге, з позицій бухгалтерського обліку статутний капітал є пасивним рахунком, а тому відбиває джерела утворення господарських засобів і коштів, а не майно, передане учасниками підприємству та обліковуване на активних рахунках. Отже, неприпустимо ототожнювати поняття «статутний капітал підприємства» з поняттям «майно підприємства». По-третє, мінімальний розмір статутного капіталу визначається засновницькими документами з урахуванням вимог чинного законодавства України.
Не вдаючись до аналізу інших поглядів на поняття «статутний капітал», наведемо визначення, яке, на нашу думку, найповніше відбиває суттєві риси статутного капіталу та забезпечує чіткість розгляду порядку його формування: статутний капітал являє собою вартість вкладів учасників (засновників, акціонерів) банку, внесених з метою формування його активів для початку чи подальшої банківської діяльності, а також гарантування інтересів вкладників і кредиторів банку.
Виходячи з такого визначення, а також функцій, які виконує власний банківський капітал і які притаманні й найважливішій його складовій — статутному капіталу, видається за доцільне системно підійти до розгляду механізму формування статутного капіталу (рис. 2.4).
Рис. 2.4. Системний підхід до формування статутного капіталу банку
Процес формування статутного капіталу створюваного банку має низку законодавчо не врегульованих особливостей та проблемних питань.
Здійснювати банківські операції, не маючи певних гарантій, які саме й забезпечуються необхідним розміром статутного капіталу, не можна. Тому актуальним є питання щодо мінімального рівня статутного капіталу банку. Зазначимо, що згідно з міжнародною практикою та чинним законодавством України вимоги щодо мінімального розміру статутного капіталу встановлюються тільки на момент реєстрації банку, тобто для новостворюваних банків. Основним же показником оцінки діяльності банку є його власний капітал. У першу чергу це викликано тим, що, якщо взяти за основу тільки статутний капітал, то спрямування всіх зароблених банком коштів на його збільшення може позбавити банк можливості формувати в достатньому розмірі резерви на покриття ризиків від здійснення активних операцій, створювати інші цільові фонди і резерви, необхідні для забезпечення його нормального функціонування. Невиплата дивідендів власникам банку негативно впливає на його імідж, можливості банку залучати нових акціонерів (учасників) і кредиторів.
Закон України «Про банки і банківську діяльність» (ст. 31) встановлює мінімальний розмір статутного капіталу на момент реєстрації, який залежить від організаційно-правової форми та територіального охоплення діяльності банку: для місцевих ко-оперативних банків це 1 млн євро; для банків, що здійснюють свою діяльність на території однієї області, — 3 млн євро, а на території всієї України — 5 млн євро. Крім того, НБУ надано право встановлювати для окремих банків, залежно від їх функціональної спеціалізації, диференційований мінімальний статутний капітал на момент реєстрації банку, але не нижче наведених мінімальних розмірів. Зауважимо, що до прийняття цього Закону диференціація мінімального розміру статутного капіталу здійснювалася за ознакою резидентності банку з урахуванням розміру частки іноземного капіталу в статутному капіталі банку. Тепер іноземні та вітчизняні банки зрівнено в питанні розміру статутного капіталу, що з погляду залучення іноземного капіталу в банківську систему України можна оцінити позитивно. Разом з тим, збільшення розміру мінімального статутного капіталу сприятиме тенденції укрупнення банків з національним капіталом. Це пов’язано, зокрема, з таким. Законом України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що вимоги до статутного капіталу банків, створених до набрання цим Законом чинності, регулюються ст. 32, яка передбачає, що капітал банку не може бути меншим статутного капіталу, необхідного для заснування банку. Більше того, в ст. 35 Закону зазначено, що капітал банку не може бути менше суми мінімального розміру статутного капіталу, визначеного ст. 31. Отже, вимоги цієї статті до банків, створених до набрання цим Законом чинності, поширюються на розмір загального капіталу. Однак такі банки повинні протягом двох років після набрання Законом чинності привести розмір капіталу у відповідність до його вимог.
Процес формування статутного капіталу залежить від організаційно-правової форми банку. Згідно з чинним законодавством банки можуть створюватись у формі: акціонерного товариства (відкритого чи закритого типу), товариства з обмеженою відповідальністю, кооперативного банку. Якщо банк створюється у формі акціонерного товариства відкритого типу, то його акції пропонуються широкому колу інвесторів, здійснюється публічне розміщення акцій на умовах їх вільного подальшого обігу. Акції, як правило, є предметом угод купівлі-продажу на біржовому та позабіржовому ринках. Якщо банк створюється у формі закритого акціонерного товариства, то він здійснює закрите розміщення акцій серед обмеженого кола засновників. Такі акції не можуть вільно відчужуватися третім особам без згоди керівних органів акціонерного товариства, визначених його статутом.
Згідно з чинним законодавством термін відкритої підписки на акції не може перевищувати шести місяців. Якщо до закінчення цього строку не вдалося покрити підпискою 60 % акцій, акціонерний банк уважається незаснованим. До дня установчих зборів засновники, що підписалися на акції, повинні оплатити не менше 30 % (для закритих акціонерних товариств — 50 %) номінальної вартості акцій, але не менше розміру, передбаченого ст. 31 Закону України «Про банки та банківську діяльність». Акціонери у строки, встановлені установчими зборами, але не пізніше одного року після реєстрації акціонерного банку, повинні оплатити повну вартість акцій. Привілейовані акції можуть бути випущені на суму, що не перевищує 10 % статутного капіталу банку. Банкам забороняється випуск акцій на пред’явника.
Пайові банки формують свій статутний капітал за рахунок вкладів (внесків) учасників, при цьому за кожним з них зберігається право власності на його частку в капіталі. До моменту реєстрації пайового банку кожен з учасників зобов’язаний внести не менше 30 % вкладу, а повністю внесення вкладу повинно відбутися не пізніше одного року після реєстрації пайового банку.
Зазначимо, що Законом України «Про банки і банківську діяльність» не визначено специфіку діяльності кооперативних банків. Зокрема, не визначено відмінність місцевих кооперативних банків від звичайних обласних комерційних банків (за винятком розміру статутного капіталу і кількості учасників). Потребує законодавчого врегулювання й питання щодо переліку чи обмежень здійснюваних операцій і послуг, а також визначення кола клієнтів, що обслуговуються кооперативними банками.
Убачається доцільним і законодавче врегулювання підстав, на яких НБУ має право встановлювати для окремих спеціалізованих банків диференційований мінімальний статутний капітал. Зауважимо, що Законом не визначено саме поняття «спеціалізований банк», коло операцій і послуг таких банків. У ньому не дається й визначення «активів одного типу», які суттєво впливають на віднесення банку до спеціалізованого: банк набуває такого статусу в разі, якщо понад 50 % його активів є активами одного типу. Таке нечітке формулювання може призвести до того, що банк, основною діяльністю якого є кредитування, та загальний обсяг кредитів якого становить понад 50 % суми активів, буде визнаний спеціалізованим банком. Тоді такий банк підпадає під дію ст. 48 Закону, якою передбачено, що спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади (депозити) від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5 % капіталу банку. В Інструкції «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні» НБУ це обмеження взагалі пов’язане з регулятивним капіталом, чим ще більше звужено можливості банків: банки будуть змушені обмежити залучення вкладів фізичних осіб, що негативно вплине на ресурсну базу банків, не сприятиме залученню до банківської системи коштів, які знаходяться у позабанківському обігу. Слід урахувати також наведене у Законі трактування банківського кредиту: це будь-яке зобов’язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов’язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов’язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов’язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.
Підсумовуючи викладене, зазначимо, що процедура створення банків у формі акціонерних товариств складніша за процедуру створення товариств з обмеженою відповідальністю, проте умови подальшого функціонування акціонерного товариства є сприятливішими, оскільки не залежать від особистих відносин між засновниками. Тому коли у формуванні статутного капіталу бере участь відносно велика кількість осіб, безумовно привабливішою формою є акціонерне товариство.
Коли ж з метою здійснення банківської діяльності свої кошти об’єднує невелика кількість осіб, — більш ефективне використання форми товариства з обмеженою відповідальністю. Відносна простота створення і подальшого функціонування такого товариства інколи може мати суттєві переваги порівняно з акціонерним товариством. Тому до вибору організаційно-правової форми банку слід підходити виважено, враховуючи її переваги і вади кожної, особливості створюваного банку, його спеціалізацію. Створення спеціалізованих банків може сприяти вирішенню питання інвестицій через поєднання державних ресурсів з ринковими методами управління, пошуками об’єктів кредитування, залучення коштів не лише традиційними методами (вклади, депозитні сертифікати тощо), а й з допомогою емісії цільових облігацій, використання інших фінансових інструментів. Розвиток спеціалізованих банків сприятиме поєднанню у часі залучення банківських ресурсів з їх розміщенням, що потрібно за визначення розміру інвестиційних витрат.
Оскільки банківська діяльність пов’язана переважно з операціями з високоліквідними активами, то виникає питання щодо форми інвестування у статутний капітал. Формування та збільшення статутного капіталу банку може здійснюватися виключно шляхом грошових внесків. Ці внески резиденти України здійснюють у гривнях, а нерезиденти — в іноземній вільно конвертованій валюті (ВКВ) або у гривнях. Фактично це означає, що резидентам заборонено розрахуватися, зокрема за акції банку, вільно конвертованою валютою навіть за умови її наявності на законних підставах. Такі учасники банку повинні продати ВКВ на валютному ринку, а отримані гривні спрямувати на формування або збільшення статутного капіталу. Зазначений підхід ставить резидентів і нерезидентів у нерівні умови, причому нерезиденти мають можливість вибору того, в якій валюті (гривнях чи ВКВ) їм вигідніше здійснити внески до статутного капіталу банку. Тому логічною є пропозиція щодо надання резидентам можливості (за умови наявності дозволу НБУ) здійснювати внески до статутного капіталу також у ВКВ.
Мінімальний розмір статутного капіталу банку визначається в євро. Водночас згідно з валютним законодавством України гривня виступає єдиним законним засобом платежу. У разі курсових коливань створюються додаткові перешкоди в плануванні банками своєї діяльності, зокрема у формуванні банківського капіталу, здійсненні інвестиційних операцій, а також у відносинах банку з регулювальними та наглядовими органами. Так, у разі девальвації національної валюти може скластися ситуація, коли власний капітал банку знеціниться і стане меншим за мінімальний розмір статутного капіталу, оскільки останній визначено в євро. Отже, з незалежних від банку обставин ним буде допущено порушення ст. 32 Закону України «Про банки і банківську діяльність», що може потягнути за собою застосування до банку заходів впливу аж до відкликання ліцензії за відсутності фактичної вини з боку банку.
Прив’язка мінімального розміру статутного капіталу до євро слугує основою для пропозиції щодо деномінування його в іноземній валюті. На наш погляд, з такою пропозицією погодитися не можна. Зростання валютного курсу призведе до необхідності переоцінки власного капіталу, оскільки банківська звітність і фінансовий облік (зокрема синтетичний) складається (ведеться) у гривнях. Статутний капітал (як і весь власний капітал) обліковується на пасивних рахунках. Позаяк збільшення статутного капіталу за кредитом має відбуватися одночасно з дебетуванням іншого рахунка — пасивного або активного. Дебетувати пасивний рахунок в даному разі неможливо, оскільки відбувається збільшення пасиву балансу. Активні рахунки призначені для обліку розміщення коштів і господарських засобів, включаючи витрати банку. Дебетувати рахунки витрат неможливо, оскільки це зменшує, а не збільшує розмір власного капіталу.
Потребує законодавчого врегулювання питання щодо джерел формування статутного капіталу. Відповідно до Законів України «Про господарські товариства» і «Про цінні папери і фондову біржу» він формується за рахунок власних коштів учасників банку, тобто коштів, що знаходяться у їх розпорядженні після сплати податків і процентів за банківський кредит. Забороняється використовувати для формування статутного капіталу бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит і під заставу. Однак у Законі України «Про банки і банківську діяльність» (ст. 32) зазначається, що статутний капітал банку не повинен формуватися з непідтверджених джерел; прописується й заборона використовувати для його формування бюджетні кошти, якщо такі кошти мають інше цільове призначення. Разом з тим, у Законі не визначено поняття «непідтверджені джерела». Така невизначеність може призвести до використання для формування статутного капіталу банку не призначених для цього коштів учасників.
Однією з найгостріших у розвитку банківської системи є проблема захисту власного та статутного капіталів від знецінення. З даних табл. 2.4 видно, що, незважаючи на номінальне зростання обсягів власного та статутного капіталу банків, спостерігається реальне їх зниження в окремих звітних періодах за рахунок девальвації гривні. Так, під час загострення фінансової кризи 1998 р. українські банки втратили майже третину власного капіталу. І хоча у другому півріччі 1999 р. удалося відновити тенденцію зростання реального власного капіталу банківської системи, його обсяг у доларовому еквіваленті в результаті девальвації гривні впродовж 1998—1999 рр. зменшився майже наполовину, а статутний капітал — більш як на 20 %. Вплив інфляції на статутний капітал банківської системи України характеризують дані, наведені у табл. 2.5. Як бачимо, фактично сплачений статутний капітал банків за аналізований період збільшився з 42 тис. грн. до 4576 млн грн. Однак у цінах 1992 р. зростання статутного капіталу становило 21,4 %.
20.