Питання №4 (Поняття морфеми. Морф, аломорф та варіант морфеми).

Морфема — найменша частина слова, що має певне значення (за визначенням американського лінгвіста Леонарда Блумфілда, 1933). Членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що не мають значення — фонем.

Вивченням морфем займається наука морфеміка.

Морфема є абстрактною одиницею мови, і тому є не знаком, а класом знаків.

Морф — найкоротший мінімальний відрізок словоформи, або інакше — текстового слова, що наділений самостійним значенням і певною формою. Через те, що морфи реалізуються в конкретних мовленнєвих ланцюжках, вони доступні спостереженню. Родовим поняттям для морфів є морфема. Морф — конкретний лінійний представник морфеми, узагальненої абстрактної одиниці мови, один із формальних її різновидів, що встановлюється при поділі текстового слова.

Аломорф — морф певної морфеми, зовнішня несхожість якого порівняно з іншими морфами тієї самої морфеми зумовлена фонемним складом сусідніх морфів, отже, тільки його позицією в слові. Морфема виступає як клас позиційно зумовлених аломорфів. Ця абстрактна одиниця маніфестується (реалізується) в текстах як сукупність аломорфів.

Аломорфи морфеми характеризують три ознаки. Вони:

1. мають те саме значення

2. наділені формальною (фонемою) близькістю, тобто частково подібним складом фонем і порядком їх слідування,

3. замінюють один одного лише в певних позиціях, перебуваючи в контексті взаємовиключення.

Так, морф -ін- у наведених прикладах з'являється лише після коренів, що закінчуються йотованим. У цій позиції не можливий морф -ин-. Морф -юват- зі значенням неповного вияву ознаки приєднується лише до коренів з кінцевим приголосним н.

Співвідношення між морфою, аломорфом та морфемою приблизно таке саме, як між фоном (звуком мови), алофоном та фонемою. Важливо розуміти, що аби дві морфи відносилися до одного аломорфу, вони не обов’язково повинні мати абсолютно однакове звучання: вони повинні мати лише однаковий фонемний склад та наголос.

*************

Потік мовлення поділяється на відрізки, що повторюються з тим самим значенням і формою. У словах голуб-ин-ий, гороб-ин-ий, журав-л-ин-ий, сокол-ин-ий з тим самим значенням і в тому ж звуковому (або графічному) оформленні повторюються два відрізки: -ин-, суфікс, що виражає значення присвійності, та -ий- прикметникове закінчення. У прикметниках зміj-ін-ий, чаj-ін-ий один із щойно названих відрізків зберігає значення, але набуває іншої форми, стаючи відрізком -ін-¹. Такі відрізки, як -ин- та -ін-, називаються морфами.

Морф — найкоротший мінімальний відрізок словоформи, або інакше — текстового слова, що наділений самостійним значенням і певною формою. Через те, що морфи реалізуються в конкретних мовленнєвих ланцюжках, вони доступні спостереженню. Родовим поняттям для морфів є морфема. Морф — конкретний лінійний представник морфеми, узагальненої абстрактної одиниці мови, один із формальних її різновидів, що встановлюється при поділі текстового слова.

Морфема — елементарна мінімальна одиниця мови, що має значення, неподільна за формою в межах одного слова, але подільна за семантикою. Прикметникове закінчення -ий, наприклад, виражає три значення: чоловічого роду, називного відмінка й однини. У слові жов-т-уват-ий морфема -уват- не поділяється за формою на менші відрізки, але вона подільна за семантикою, бо одночасно виражає категоріальне частиномовне значення прикметника (ознаковість) і неповний ступінь виявлення ознаки.

Морфема як двостороння одиниця, що має значення та матеріальні засоби його вираження, варіюється у плані форми вираження. Морфи і є проявом цього варіювання. Названі морфи -ин- та -ін- належать морфемі -ин-, -уват- разом із -юват- (порожнюватий, синюватий) об'єднуються в морфемі -уват-. Такі морфи називають аломорфами.

Аломорф — морф певної морфеми, зовнішня несхожість якого порівняно з іншими морфами тієї самої морфеми зумовлена фонемним складом сусідніх морфів, отже, тільки його позицією в слові. Морфема виступає як клас позиційно зумовлених аломорфів. Ця абстрактна одиниця маніфестується (реалізується) в текстах як сукупність аломорфів². Аломорфи морфеми характеризують три ознаки. Вони 1) мають те саме значення, 2) наділені формальною (фонемою) близькістю, тобто частково подібним складом фонем і порядком їх слідування, 3) замінюють один одного лише в певних позиціях, перебуваючи в контексті взаємовиключення³. Так, морф -ін- у наведених прикладах з'являється лише після коренів, що закінчуються йотованим. У цій позиції не можливий морф -ин-. Морф -юват- зі значенням неповного вияву ознаки приєднується лише до коренів з кінцевим приголосним н.

У словах екс-пресі-он-іст, ім-пресі-он-ізм, компаньй-он, кух-он-н-ий, сол-он-ий повторений відрізок -он-. Для встановлення того, чи це морф однієї морфеми, потрібно окреслити значення відрізка. В іменниках експресіоніст, імпресіонізм відрізок -он- не має чітко окресленого значення⁴. Його функція в складі слова конструктивна. Такі морфеми прийнято називати асемантемами. Вони є тим будівельним матеріалом у складі слова, що допомагає усунути труднощі в поєднанні морфем на їхніх швах і чіткіше виразити мотиваційні відношення між словами, пор.: Піфагор-піфагор-ій-ц-і, Європа-європ-ей-цi, Токіо-ток-iй-ськ-ий, Ялта-ялт-ин-ськ-ий.

Питання №5 (Корінь слова і кореневе слово).

Морфеми поділяються на два основних типи — кореневі (корені, або основи), та афіксальні (афікси).

Корінь — основна значуща частина слова. Корінь є обов’язковою частиною будь-якого слова — не існує слів без кореня. Кореневі морфеми можуть утворювати слово як разом з афіксами, так і без них.

За тією роллю, яку корінь" відіграє в структурі слова, він зіставляється з афіксами, службовими і необов'язковими морфемами в слові. У сучасній мові слів без кореня не існує, проте є слова, що не мають у своєму складі афіксів, тому і називаються безафіксними. Останніх близько 500. Це здебільшого невідмінювані частини мови: прийменники /від, до, над, під, про, у/, сполучники /але, і, та/, частки /би, ж, не, ні/, прислівники /де, там, тут/, а також невідмінювані іменники /койне, купе, леді, турне, шоу/ та прикметники /беж, бордо, електрик, хакі/.

За фонемним складом, тобто матеріально, корінь може збігатися з основою в непохідних відмінюваних словах: сил-а, вез-у, біл-ий. Проте між ними існує істотна функціональна відмінність: закінчення додається до основи, а не до кореня. Ця відмінність виразно простежується в похідних словах, пор.: земл-я і земель-к-а, де в непохідному слові корінь земл- матеріально збігається з основою, а в похідному відрізняється від неї, що позначено підкресленнями.

Слід пам'ятати, що корінь — це хоч і центральна, але лише частина слова, навіть у тих випадках, коли він збігається з кореневим безафіксним словом.

Корінь на відміну від афіксів, що бувають матеріально вираженими і нульовими, завжди є матеріально вираженим, отже, ненульовим.

На відміну від афіксальної морфеми той самий корінь бере участь у побудові слів різних лексико-граматичних класів (іменників, дієслів, прикметників, прислівників тощо). Афікси набувають своїх значень лише в контексті кореня. Той самий афікс здебільшого трапляється у класах слів одного порядку, наприклад,

• морфему -ач спостерігаємо тільки в складі іменників: глядач, сікач;

• -ува- — в дієсловах або в похідних від них утвореннях: диктувати, зачитувати,

• -ист- / -іст- — в іменниках-назвах осіб: бандурист, гітарист.

Омонімічний до іменникової морфеми прикметниковий суфікс -ист- використовують для вираження кількісного вияву ознаки, названої за відношенням до твірної основи: барвистий, глинистий, тінистий, шовковистий.

Кореневі морфеми вживаються у словах з різними формами відмінювання, пор. корінь -сад- у ряді: сад, садити, садівник, садивний. Афікси використовують у словах з однаковими формами, наприклад, -ах- у словоформах: (на) батьк-ах, (у) рук-ах, сел-ах.

Джерелом виникнення нових коренів є спрощення морфемної структури слова, пор. корені двох різних у сучасній мові словотвірних гнізд зна- знати і знах- знахар, що колись належали єдиному етимологічному гнізду знати.

Склад коренів поповнюється внаслідок запозичень з інших мов (шимпанзе, факультет, кліпси), а також формування специфічних абревіатурних морфем, так званих аброморфем: зав, зам, лавсан, мелан, тол.

Коренів набагато більше, ніж афіксів. В українській мові їх близько 17 тисяч. Більшість із них об'єднує від двох: джем, джемовий, бобслей, бобслеїст, мензурка, мензурковий до кількох десятків: -вітер-, -пис-, -чит- або й сотень: -біл-, -вод-, -нес-, -ход слів. Понад 5 тисяч коренів засвідчені одним словом: бабуїн, байт, вінчестер, глезер, думпер, кеп, ніпель, фрау, серфінг, чизель, шимі, що є переважно запозиченнями.

Питання №6 (Класифікації коренів).

Корінь — основна, єдина обов'язкова для кожного слова морфема, що є носієм його лек­сичного значення, повторюється у всіх граматичних формах і споріднених словах.

Корінь — це центральна частина сло­ва, яка є неподільною частиною споріднених слів, що утворюють словотвірне гніздо.

Корінь може збігати­ся з основою слова: сад-ок; зіставляється з іншими — некореневими морфемами.

Афікси при­єднуються до коренів у певній послідовності, набу­ваючи своїх значень тільки в його контексті. Проміжними між коренями та афіксами є афіксоїди. Під впливом афіксів оточення кореня можуть варію­ватися.

Класифікація коренів

Корені, що вільно сполучаються з різними словотвірчими афіксами і можуть вжива­тися без них, називають вільними (біг, біг-ун, біг-ати). Корені, які використовують тільки в по­єднанні з суфіксами і префіксами, називають зв'язаними (в-зу-ття, в-зу-ти, роз-зу-ти). Зв'яза­ні корені з'являються внаслідок спрощення мор­фем, будови слів, лексичних запозичень.

Є корені живі, які легко виділяють у структурі слова (пис-ати, за-пис) та історичні, або етимологічні, що вста­новлюються у слові на основі етимологічного аналізу (зод-ч-ий, му-х-а).

Питання №7 (Прості та складні афікси).

За способом вираження виділяють афікси фонемно виражені та нульові, фонемно не виражені. Афікси як морфеми є одиницями двосторонніми, тобто вони мають ПЗ і ПВ. Звичайно кожнову ПЗ відповідає певний ПВ: ліс –ЛЗ «сукупність дерев» -н- - СЗ «загальна відносність» - ий – ГЗ «Н.в. одн. ч.р.» Однак в словах типу ліс- (ЛЗ «сукупність дерев») -? (ГЗ «Н.в. одн.») є план вираження ГЗ «Н.в.одн.», позбавлений фонемного вираження. На позначення такої відсутності засобів вираження певного значення було уведене поняття нульової морфеми//морфа.

Нульовий афікс – це така морфема//морфа, яка не виражена фонемно, однак за нею закріплене в мові певне значення: велик-0, кіт-0, Кийів-0,стойав-0.

Фонемно виражені афікси поділяють: а). за кількість фонем – на одно- і багатофонемні; б). за якістю фонем – на вокалічні (а-кати, о-хопити), окнсонантні (п-нути, з-робтии) і вокалічно-консонантні (дерев-о,пере-до-руч-и-ти-0).

За формою виділяють прості (непохідні) та складні (похідні) морфеми. Простими вважають такі афікси, у складі яких не можна виділити менші компоненти: Р на-, об-, перед-; S –ак-, -ец’-, -ов-, -іст-, -с’к-; Z –у, -е, -і.

Складними вважають афікси, що витворилися в процесі історичного розвитку мови шляхом злиття кількох (переважно двох) афіксів – префіксів: по- + над- - понад (понад-строковий); суфіксів: -ик- + -а- - ича- (ман’ірн-ича-ти-0); суфікса і закінчення: -а- +-м(земл’-ам); закінчення і займенника: -а + -йа- - -айа (зелен-айа).

Питання №8 (Типи флексій).

Флексія – це закінчення, змінна частина слова, що служить для вираження його граматичного значення. Флексія є показником відношення одного слова до іншого. Ф. властиві тим частинам мови, що мають словозміни. Ф. не мають незмінні частини мови. Ф. бувають нульові, матеріально не виражені. Ознаки Ф.: розташ. в кінці слова,є регулярною морфемою, кожна конкретна ф. може долучатися до тієї основи будь-якого слова, що належить до певного типу, ф. координується суфіксоми, синтаксична морфема.

Постфікс – той, що стоїть після закінчення. В укр. мовознавстві постфіксом вважають сл, сь,будь, небудь, бо, но,то,сь. Постфіксальні морфеми дуже близькі до суфіксальних.

Інтерфікс – асемантичний морф,це словотвірний елемент, що використ. в словотворі, бо разом з іншими засобами словотвору творить нові слова. Вперше інтерфіксацію описав Трубецький. З’являється для зручної сполучуваності морфем. (шосе – шосе-й-ний, америк-ан-ський).

Конфікс – це словотвірні афікси, які обрамлюють твірну основу і виступають як нероздільні словотворчі елементи. (на- і –ник- використ.одночасно) Конфікс – біморфема, біфікс, циркунфікс, префіксально-суфіксальна морфема. (борода – під-борід-д-а)

Афіксоїди – це ті афікси, що займають проміжне положення між коренем та афіксом. (мір – землемір, водомір; їд – афіксоїд, мурахоїд)

Питання №9 (Інтерфікс та його роль у складі слова)

Iнтерфiкс — структурна частина слова, яка не має значення, виражається одним або кількома звуками, перебуває між морфемами і використовується для їхнього з'єднання, наприклад, меч|о|носець, дв|ох|тисячний, вод-о-спад.

ІНТЕРФІКС (лат. inter — між, fixus — прикріплений) — морф, що служить для сполучення двох основ в одне ціле при утворенні складних слів (землекоп, лісостеп, життєпис, криголам). Основна функція інтерфіксів словотворча. Як зв’язочні морфи о, е виступають у ролі варіантів, поява яких залежить від характеру кінцевого приголосного першої основи складання: після твердого кінцевого приголосного першої основи — о (пароплав, водограй), після м’якого — е (буревісник, краєзнавство). Інколи це правило порушується (пор.: честолюбство, каменотес). За походженням інтерфікси о, е — це колишні суфікси першої основи словосполучення (злодій, листьпадь). За цим зразком з часом утворилося багато складних слів, словотворчим засобом яких були інтерфікси о, е. В сучасній мові панівною моделлю для складних слів є модель із морфом о, е.

Інтерфікс пов'язує морфеми в слові. Це сполучні голосні і , о, є в складних словах на зразок суходіл, землетрус; вставні звуки й звукосполучення у відносних прикметниках на зра­зок буквений, ставиш/енський (від Ставище), будищанський  (від Будища), деснянський, латинський.

Питання №10 (Постфікси та їх функції).

Постфікси - Словотворча морфема, що стоїть після закінчень і формотворчих суфіксів.

В українською мовою представлені постфікси-ся (-сь),-то,-небудь,-небудь (уми-ть-ся, к-ого-небудь).

Питання №11 (Поняття афіксальної морфеми).

Морфеми поділяються на два основних типи — кореневі (корені, або основи), та афіксальні (афікси).

Афікс — допоміжна частина слова, що приєднується до кореня, та служить для словотвору та вираженню граматичних значень. Афікси не можуть самостійно утворювати слово, а лише з коренями. На відміну від коренів, афікси не бувають одиничними (тобто, зустрічаються в багатьох словах, а не якомусь одному).

Питання №12 (Класифікації афіксів). Класифікація афіксів

Афікси поділяються на типи в залежності від їхнього положення в слові. Найбільш поширені в мовах світу два типи афіксів — префікси, що стоять перед коренем, та постфікси, що стоять після кореня.

Префікс уточнює смисл кореня, передає лексичне значення, інколи виражає і граматичне значення (наприклад, вид у дієслів).

В залежності від значення, що виражається постфіксами, вони розділяються на суфікси (що мають дериваційне, або словотвірне значення) і флексії або закінчення (що мають реляційне значення, тобто вказують на зв’язок з іншими членами речення). Суфікс передає лексичне та (частіше) граматичне значення.

Є мови, в яких не вживаються префікси (тюркські, угро-фінські), а всю граматику виражають постфіксами. В деяких інших мовах, наприклад, суахілі (родина банту, Центральна Африка), використовуються префікси і майже не використовуються постфікси. Індоєвропейські мови, до яких належить і українська мова, використовують і префікси і постфікси, але з перевагою останніх.

Окрім префіксів та постфіксів зустрічаються й інші типи афіксів. Інтерфікси — службові морфеми, що не мають власного значення, і слугують для зв’язування коренів у складних словах (наприклад, вод-о-спад). Конфікси — комбінації префікса з постфіксом, які завжди вживаються спільно, оточуючи корінь (як, наприклад, в німецькій мові ge-lob-t — «хвалений»). Інфікси — афікси, що вставляються в середину кореня, і служать для вираження нового граматичного значення; зустрічаються в індонезійських мовах (наприклад, ta-n-go) . Трансфікси — афікси, які, розривають корінь, що складається лише з приголосних, і визначають граматичне значення слова (характерні для семітських мов, наприклад, для арабської).

Питання №13 (Префікси та їх різновиди).

Префікс (від лат. prae - попереду і fixus - прикріплений) - це частина слова, що стоїть перед коренем і служить для утворення нових слів чи інших граматичних форм. Словотворчий префікс змінює лексичне значення слова (друкувати надрукувати, глядач наглядач).

Формотворчі префікси можуть використовуватись для утворення нових форм слів: робити доробити (доконаний вид дієслова), видатний найвидатніший (найвищий ступінь порівняння прикметників).

Префікс — значима частина слова, що стоїть перед коренем і служить для творення нових слів або форм слова; приросток.

Словотворча активність запозичених в ново англійський період префіксів здійснюється за рахунок їх участі в творенні термінологічної лексики. При цьому збереглась тенденція до помітного звуження кола динамічних і розширення числа статичних варіантів локативних значень, що виражаються запозиченими префіксами.

Префіксальний спосіб словотворення має важливе значення для створення бази анатомічної номенклатури. Особлива роль, зокрема,  відводиться префіксам із локативним значенням (вони становлять переважну більшість), адже необхідно точно встановлювати місцезнаходження анатомічного утворення.

Префікси із локативним значенням поділяються на дві групи [17]:

І. Префікси із вказівкою на   локалізацію;

ІІ. Префікси із вказівкою на  напрям.

За семантикою вираження локалізації перша група префіксів має такі різновиди:

1. Префікси, що виражають горизонтальну локалізацію перед просторовим орієнтиром (лат. ante-, prae- (pre-); грец. pro-), напр.,  antebrachium – передпліччя або за просторовим орієнтиром (лат. роst-, retro-;  грец. meta- (met-), напр.,  postganglionaris – постгангліонарний,  retronasalils – позадносовий.

2. Префікси, що вказують на локалізацію у межах, у центрі або внутрішній частині  просторового орієнтира  (лат. intra-, intro-, in- ; грец. endo-, ento-, en-), напр., intraabdominalis – внутрішньочеревний,  incretorius інкреторний – той, що відноситься до внутрішньої секреції.

3. Префікси, що визначають локалізацію відносно зовнішнього боку просторового орієнтира (лат. extra- (extero-); грец. ecto-), напр., extrauterinus – позаматковий.

4. Префікси, що визначають локалізацію над просторовим орієнтиром (лат. supra- (super-); грец. epi-), напр., suprascapularis – надлопатковий, а також локалізацію під просторовим орієнтиром (лат. infra-, sub-; грец. hypo-), напр.,  infrascapularis – підлопатковий.

5. Префікси, що містять вказівку на розміщення в анатомічному просторі з усіх  чи  кількох  боків  просторового  орієнтира  (лат. circum-; грец. peri-, para-), напр., circumflexus – огинаючий, periarterialis – навколо-артеріальний,   pericranium – зовнішнє окістя черепа. Префікс peri-  у поєднанні з назвою органа означає зовнішню оболонку, капсулу або тканину, що покриває орган, наприклад, periosteum – окістя.

6. Префікси, що виражають локалізацію посередині просторових орієнтирів або між ними (лат. inter-; грец. meso-), напр., intercostalis – міжреберний.

7. Префікси, що вказують на протилежну локалізацію відносно орієнтира (лат. contra-; грец. anti-), напр., contralateralis – той, що знаходиться на протилежному боці.

Префікси із вказівкою на  напрям також поділяються на підгрупи залежно від їх семантики.

1. Префікси, що містять вказівку на приближення (лат. ad-) або віддалення (лат. ab-;  грец. apo-),  напр.,  m. adductor – аддуктор (привідний  м’яз), m. abductor – абдуктор (відвідний  м’яз),  aboralis – віддалений від рота.

2. Префікси, що вказують на рух або напрям через просторовий орієнтир (лат. trans-),  напр., transversus – поперечний,  transthoracalis – той, що проходить через грудну клітку.

Половина із запозичених префіксів сучасного періоду англійської мови є багатозначною. Найбільшою кількістю локативних значень володіє endo-: «з-під», «зсередини», «всередині», «під»; за ним слідує exo-: «назовні», «поза», «вдалині»; infra-: «ззовні», «всередині» і «під чим-небудь». Префікси аpo-, juxta- і meso- передають тільки по одному значенню.

Невеликі по протяжності синонімічні ряди, що складаються не більше, ніж з двох префіксів, є характерними для таких значень: «ззовні» – exo-, infra-; «під» – endo-, infra-; «вдалині» – apo-, exo-. Передача решти значень здійснюється тільки одиничними та префіксальними одиницями.

Питання №14 (Суфікси та їх класифікація).

Су́фікс (або ще на́росток в українській традиційній мовознавчий літературі ) — словотвірна, рідше словозмінна (формотворча) морфема, що стоїть по кореню (разом з яким творять основу слова) перед флексійним закінченням (риб-к-о, риб-'яч-ий, риб-ал-и-ти, рибал-к-а; ход-и-в, ход-и-л-а, -л-и).

Суфікси, або наростки, поділяються на продуктивні, що ними утворюються нові слова (-ник: молод-ник, -ува-ти: телефон-ува-ти) й непродуктивні, здебільшого наявні лише в небагатьох словах (зна-к, да-р, ра-л-о). Нові суфікси утворюються складанням (перерозподілом) елементів двох і більше інших суфіксів (-н-ик: кривав-ник, хоч є лиш: крив-авий) чи виділюванням з чужомовних позичень (-ущий: знач-ущ-ий; -умок: поціл-унок; -ізація: яров-ізація). В українській мові розвинені суфікси емоційного забарвлення (див. Пестливі форми).

Суфікси досліджували Роман Смаль-Стоцький, А. Вовк, Т. Возний, П. Горецький, О. Ізюмов, К. Ленець, К. Лук'янюк, М. Плющ, Ю. Редько, Віталій Русанівський, В. Франчук, В. Токар, О. Шевчук, Лідія Юрчук та ін.