29. Міжнародний режим нерозповсюдження ядерної зброї являє собою сукупність міжнародних домовленостей і організацій за участю як ядерних, так і неядерних держав, а також внутрішніх законодавств країн-учасниць, метою яких – перешкодити набуттю ядерного статусу державами, які не мали його до 1967 року.
Предметом режиму є усі ядерні вибухові пристрої (ЯВП) (оскільки було визнано принципово неможливим розрізнити ЯВП, що використовуються у воєнних і в мирних цілях, хоча зазвичай йдеться саме про зброю), а також матеріали, обладнання і технології, призначені для їх виготовлення.
Механізм режиму полягає у регулюванні поведінки країн-учасниць, що включає збереження без’ядерного статусу учасників, які не мали ядерної зброї до 1967 року; непередачу ЯВП, матеріалів, обладнання і технологій, призначених для їх створення та виробництва, країнам, що не беруть участі в режимі або мають намір його порушити; відмову неядерних держав від отримання будь-якими засобами таких матеріалів, обладнання і технологій, так само як і ЯВП; а також проведення переговорів між ядерними державами – учасницями режиму у напрямку ліквідації такої зброї.
Наведене вище визначення включає низку істотних моментів, які вимагають окремого розгляду.
По-перше, цей режим закріплений у низці взаємопов’язаних міжнародних угод різного статусу, центральне місце серед яких посідає. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р.Поряд з ним існують інші важливі угоди, такі, як Статут МАГАТЕ і конвенції, укладені під егідою Агенства.
До системи угод, пов’язаних безпосередньо з режимом ядерного нерозповсюдження, приєднується комплекс угод у галузі скорочення ядерної зброї, в тому числі двосторонні радянсько- (російсько-) американські договори і низка багатосторонніх угод (наприклад, про заборону випробувань ядерної зброї, про нерозміщення зброї в Антарктиці, на Місяці та інших небесних тілах, на дні морів та океанів тощо). З режимом нерозповсюдження безпосередньо пов’язані договори про створення зон, вільних від ядерної зброї (ЗВЯЗ).
Частиною режиму є два міжнародних механізми, що формально до нього не входять, але відіграють ключову роль у виробленні спільних дій найрозвиненіших держав (тобто тих, яким є що передавати потенційним порушникам) у сфері експертного контролю. Це створений у 1971 році Комітет ядерних експортерів, відомий як Комітет Цангера, а також створена у 1974 році Група ядерних постачальників (ГЯП).
Щільна мережа різноманітних інститутів, що пов’язують учасників режиму, зміцнює його стабільність і здатність своєчасно реагувати на зміни ситуації, виробляючи заходи з підвищення ефективності.
По-третє, частиною режиму є пов’язане з ним внутрішнє законодавство кожної країни-учасниці, особливо тих з них, хто володіє високорозвиненою ядерною промисловістю. Зокрема, йдеться про законодавство, що стосується обліку та контролю за розщеплюваними матеріалами і ЯВП, а також системі експортного контролю, що перешкоджає нелегальному і контрабандному вивезенню предметів, що підлягають контролю, за кордон. Національне законодавство у цій галузі базується на системі гарантій, які розробляє МАГАТЕ, а також документах Комітета Цангер і ГЯП. Разом з тим, кожна сторона по-своєму застосовує у своїй юридичній практиці ці документи, іноді встановлюючи навіть більш жорсткі обмеження, ніж ті, що вимагають міжнародні документи, а також сама вирішує питання їх втілення у життя.
Практика засвідчила, що обмежувати розповсюдження ядерної зброї певною мірою легше, ніж інших видів ЗМЗ: її створення вимагає специфічних матеріалів та обладнання, які краще піддаються контролю, а також значних і фінансових ресурсів.
30. Заборона ядерних випробувань
Першим кроком на шляху створення правового механізму заборони
ядерних випробувань було підписання в 1963 р. ядерними державами Московського договору про заборону випробувань ядерної зброї у атмосфері, в космічному просторі і під водою, учасниками якого на сьогодні являються понад 130 держав. Далі послідувало підписання Договору про обмеження підземних випробувань ядерної зброї 1974 р. і вже в 1996 р. Був підписаний Договір про усеосяжну заборону ядерних випробувань.Незважаючи на те що його учасниками стали більше 170 держав, з яких більше 100 його вже ратифікували, основною проблемо юзалишається те, що не ратифікували його ряд ядерних держав, в першу чергу США. Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань був прийнятий 50-ою сесією Генеральної Асамблеї ООН 10 вересня 1996 року і відкритий для підписання 24 вересня 1996 року. Договір складається з преамбули, 17 статей, двох Додатків і Протоколу. Відповідно до Статті I Договору:
Кожна держава-учасник зобов'язується не проводити будь-який випробувальний вибух ядерної зброї і будь-який інший ядерний вибух, а також заборонити і запобігати будь-якому такому ядерному вибуху в будь-якому місці, що знаходиться під його юрисдикцією або контролем.
Кожна держава-учасник зобов'язується далі утримуватися від спонуки, заохочення або якої-небудь участі в проведенні будь-якого випробувального вибуху ядерної зброї і будь-якого іншого ядерного вибуху.
31. Інститут без’ядерних зон у сучасному міжнародному праві
Без'я́дерна зо́на — територія, вільна від випробування, виробництва, розміщення, зберігання і транзиту ядерної зброї, а також у межах — якої і проти якої виключається застосування ядерної зброї. Без'ядерні зони утворюють як регіони (наприклад, у 1967 було підписано Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці), так і окремі держави (наприклад, у 1984 Гренландія оголосила свою територію без'ядерною зоною) чи частини держав (окремі територіально-адміністративні одиниці в США, Канаді, Японії оголосили себе вільними від ядерної зброї). 1991 рокуВерховна Рада України оголосила її без'ядерний статус.
Велике значення для зміцнення режиму нерозповсюдження мають створені по всьому світу у рамках реалізації ст. VII Догово- ру регіональні без'ядерні зони. Без'ядерними зонами на сьогодні являються:
- Антарктика(Договір про Антарктику 1959 р.); - космічний простір, включаючи Місяць і інші небесні тіла (Договір по космосу 1967 р.); - дно морів і океанів і їх надра(Договір про нерозміщенняОМУ у вказаних просторах 1971 р.); - Латинська Америка(Договір Тлателолко 1967 р.); - південна частина Тихого океану(Договір Раротонга 1985р.); - Африка(Договір Пелиндаба 1996 р.); - Південно-східна Азія(Договір Бангкока 1995 р.); - Архіпелаг Шпіцберген(Договір про Шпіцберген 1920 р.); - Аландские острова(Договір про Аландских островах міжСРСР і Фінляндією 1920 р.).
Цей режим активно розвивається, ведуться дослідженняі вивчаються можливості по встановленню подібного режиму вдеяких регіонах Азії, Близького Сходу, на Корейськомуполуострове1. Знаковою подією є звернення Казахстану в ООН в 2002 р. Про створення в регіоні без'ядерної зони, в результаті якого 8вересня 2006 р. був підписаний Договір про зону, вільну відядерної зброї, у Центральній Азії.
Держави-учас-ниці, що не володіють ядерною зброєю та входять у без'ядерну зону, зобов'язуються за загальним правилом не здійснювати випробувань, виробництва та розміщення ядерної зброї, не вступати в будь-яку форму володіння ядерною зброєю, вони можуть використовувати ядерну енергію винятково в мирних цілях. Держави, що володіють ядерною зброєю, зобов'язуються не сприяти державам, що входять у без'ядерну зону, у випробуваннях і придбанні ядерної зброї в будь-якій формі, не розміщати ядерну зброю в межах визначеної договором території, а також не застосовувати проти держав-учасниць у без'ядерній зоні ядерну зброю. Для дотримання режиму без'ядерної зони створюються системи міжнародного контролю, визначені в договорі
http://www.pircenter.org/data/SS/Zones.pdf