21. Політика як соціальне явище

Політика (від грец. politike — державне чи суспільне діло) — складне й багатогранне явище. Тому цілком зрозуміло, що дати їй глибоке й одночасно цілісне визначення можна тільки з урахуванням усіх найважливіших засобів, які виробило людство. Водночас багатовіковий досвід політичного розвитку, досягнутий характер і рівень критичного осмислення соціальних процесів і, врешті-решт, здоровий глузд дають змогу з´ясувати найпринциповіші і найпосутніші риси політики як суспільного явища. У найзагальнішому визначенні політика означає суспільну діяльність, яка пов´язана передусім з участю в одержанні й реалізації влади в державі. Є підстави стверджувати, що політика конституювалась як відносно самостійна сфера суспільства на певному етапі суспільного розвитку і була зумовлена необхідністю політичного врегулювання відносин між людьми з метою найефективнішої реалізації їхніх інтересів. Поступове ускладнення механізмів матеріального виробництва, зростання соціальної мобільності, культурний прогрес людства і деякі інші причини спонукали людство до організації специфічних політичних інститутів, які були покликані регулювати міжгрупову поведінку людей, виводячи тим самим політичну владу на якісно новий рівень управління політичними процесами.

22. Основні концепції політики, її структура та функції

Трактування політики можна згрупувати так:

1. політика як процес боротьби за завоювання та утримання влади (Мак’явеллі, Бюрдо, Дюверже, Арон);

2. політика як специфічний вид діяльності соціальних суб’єктів, пов’язаний з боротьбою за владу, розподілом цінностей, управління державними та суспільними справами. (Ільїн, Мельвіль, Федоров).

Політика виникла з необхідності підпорядковувати індивідуальні та групові інтереси всезагальному, який полягає у збереженні цілісності і єдності розшарованого суспільства. Цей собливий вид людської дільяності покликаний з’ясовувати як довготривалі, так і поточні інтереси різних соціальних груп. Політика є засобом забезпечення інтересів як великих груп людей (наприклад, націй, класів), так і нечисельних груп (наприклад, фінансових чи регіональних кланів). Вона є усвідомленою діяльністю, спрямованою на забезпечення суспільних процесів, їх регулювання, розвиток у певному напрямку.

У політиці, як сфері життєдіяльності людей, виявляються відмінності інтересів різних груп, які, з одного боку — стикаються, а з іншого — взаємоузгоджуються. Політика є продуктом свідомої довільної, а часом — свавільної діяльності людей, рушійною силою якої є певний інтерес. Проте в цілому політика виражає інтегрований інтерес.

Структуру політики становлять суб’єкти політики, об’єкти політики, політична діяльність, політичні відносини, політичні інтереси, політична свідомість, політична психологія, політична культура, і крім того, виділяють нормативний аспект. Під суб’єктами політики розуміються учасники політичного процесу, здатні діяти вільно і самостійно. Є три рівні суб’єктів політики: соціальний (індивіди, класи, еліти, етноси, мафія, натовп, корпоративні групи); інституційний (партії, органи державної влади, суспільні організації, такі супер-інститути як ООН, НАТО); функціональний (армія, органи розвідки, лоббі, опозиція, бюрократія).

Об’єктами політики виступають суспільні явища, на які спрямована діяльність суб’єктів політики, зокрема влада. Суб’єкти, здійснючи політичну діяльність, вступають у політичні відносини, взаємодіючи з приводу використання влади. Ці взаємодії будуть керуватся політичними інтересами учасників, які є безпосередньою спонукальною причиною політичної активності.

Нормативний аспект виражений конституціями, законами, програмними документами партій і політичних рухів.

Політика може бути різних видів: економічна, соціальна, культурна, правова та державна.

У залежності від масштабів, спрямованості, змісту завдань, політика поділяється на внутрішню і зовнішню.

Мета політики — забепечення панування одних суспільних груп над іншими, одних інтересів над іншими або узгодження соціальних інтересів.

Завдання політики — підтримання певного порядку в суспільстві, соціальної справедливості, максимального забезпечення як інтересів окремих індивідів, так і соціальних груп, а також загальносуспільного інтересу, забезпечення цілісності суспільства.

Засобами політики є право, державний примус (сила), мораль.

Призначення політики у тому, щоб на основі спільних інтерсів об’єднувати всі верстви суспільства і спрямовувати їх дії на вирішення важливих суспільно-державних завдань.

Функції політики:

1. функція управління — розробка основних напрямків економічного, соціального, духовного розвитку суспільства;

2. прогностична функція — визначення перспектив суспільного розвитку, створення різноманітних моделей майбутнього стану політичної системи тощо;

3. функція інтеграції полягає в об’єднанні різноманітних груп суспільства довкола фундаментальних ідей, інтересів цінностей;

4. мобілізаційно-інтеграційна функція проявляється у мобілізації матеріальних, духовних, трудових ресурсів для ефективного вирішення суспільних завдань;

5. ідеологічна функція полягає у розробці певного суспільного ідеалу, який включає політичні та соціальні цінності;

6. виховна функція спрямована на соціалізацію індивідів, тобто їх включення у політичне життя;

7. інноваційна функція спрямована на творче осмислення політичної дійсності, вироблення способів і методів її зміни. Тобто політика має своїм завданням створювати нові, прогресивніші форми соціальної організації життя.

23. Співвідношення політики із іншими сферами суспільної життєдіяльності

Політика та економіка.

Взаємодія та взаємовплив економіки та політики мають двосторонній характер

З однієї сторони, вважається, що слаборозвинута економіка передбачає централізацію влади, посилює авторитарні тенденції. У той же час підвищення добробуту населення сприяє плюралістичній демократії.

У політики, в свою чергу, є регулюючі здібності у відношенні до економіки, але тільки тоді, коли яка-небудь господарча проблема набуває значного соціального характеру та починає зачіпати інтереси усього суспільства. Характер такого впливу може бути позитивним, негативним та нейтральним.

Але треба пам’ятати, що політика та економіка зв’язані не безпосередньо, а через суспільні відносини.

Політика та право.

Правова сфера закріплює у діючому законодавстві основні принципи політичного панування тих або інших сил.

Право є тією системою вимог до спільного існування людей, яка визначена самою природою суспільства і без якої неможливе її існування.

Право визначає межі та можливості як опозиції, так і правлячих структур.

У конкретних політичних системах відносини між політикою та правом достатньо протилежні та неоднозначні.

В усіх суспільствах (тоталітарних, авторитарних, демократичних) політична діяльність ставиться вище закону, а закон завжди відповідає праву.

Політика та мораль.

Проблема співвідношення політики та моралі займає розум мислителів на протязі багатьох сторіч. В цілому в історії політичної думки склалося три основні підходи до вирішення цієї проблеми.

Деякі теоретики (Макіавеллі, Моска, Міхельс, Бентлі) заперечують яку-небудь серйозну роль моралі у політиці.

Інші (Платон, Аристотель, Фромм, Хаксли), навпаки, практично розцінюють політичні підходи у морально-етичних оцінках.

Треті (Ганді, Швейцер, Епштейн) наполягають на ушляхетнюванні політики мораллю.

Однак, практичний досвід показує. Що у політиці, як і у інших сферах суспільного життя, процес формування та реалізації інтересів зв’язаний з моральним вибором людини, її уявленнями про справедливість своїх домагань влади, межах свободи та рівності.

Політика поєднує у собі дві системи координат: користі та моральності. І якщо політична свідомість примушує людину оцінювати події та вчинки з точки зору користі або шкоди, то мораль переміщує ці ж питання у плоскість взаємовідносин добра та зла.

24. Політологія як наука та навчальна дисципліна

Політологія як наука вивчає політичне життя суспільства в його різноманітних виявах, заглиблюючись у таємниці політики і влади, закономірності діяльності політичної еліти, партій, лідерів, соціальних верств і народних мас. Вона сприяє виробленню світоглядних і ціннісних настанов, вмінню пов´язувати політичні знання із суспільно-політичною практикою. Закорінені в давніх часах спроби збагнути особливості політичного розвитку людської цивілізації постійно розвиваються і вдосконалюються, збагачуючи світову суспільно-політичну думку, синтезуючи й систематизуючи політичні знання.

25. Методи політичної науки

Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослідження.

1. Серед методів теоретичного пізнання, тобто прийомів дослідження, способів узагальнення і формування системи знання, як правило, виділяють такі:

інституціональний метод, який передбачає, що в центрі дослідження повинні знаходитися політичні структури, їхні властивості і взаємозв'язки, а також фіксовані норми, на основі яких функціонують ці інститути;

соціологічний метод орієнтований на виявлення соціальної обумовленості політики, вплив на неї економіки, культури, ідеології та соціальної структури;

історичний метод, який розглядає політичні явища в процесі їх становлення в минулому і розвитку в теперішньому;

системний метод, котрий застосовується при дослідженні складних багаторівневих об'єктів (політичні системи, інститути); об'єкт розглядається як цілісність, що формується взаємодією елементів і знаходиться в багатогранних зв'язках із зовнішнім середовищем;

порівняльний метод передбачає співставлення однотипних об'єктів (політичних систем або їх окремих структурних компонентів, моделей політичних режимів у різних країнах) у різних народів з метою виявлення подібностей і відмінностей;

структурно-порівняльний метод, який полягає у розгляді внутрішньої структури системи з позиції функціонального призначення кожного її елементу;

антропологічний метод, котрий пояснює політику, виходячи з природи і універсальності родових якостей людини;

психологічний метод спрямований на вивчення психологічних механізмів політичної поведінки;

біхевіоралістський метод, який розглядає політику як поведінку індивідів і груп, що мають певну мотивацію та установки; як уже зазначалося, цей підхід вимагає емпіричної перевірки всіх висновків;

нормативно-ціннісний метод оцінює політичні процеси з погляду оптимального варіанту, ідеалу.

2. У другу групу входять філософські та загально-логічні методи, які використовуються не тільки в політології, але й в інших науках:

діалектичний метод, який передбачає розгляд політичних явищ з урахуванням їхньої постійної зміни, взаємозв'язку частин, компонентів і внутрішнього протиріччя;

метод сходження від абстрактного до конкретного;

аналіз і синтез;

індукція і дедукція;

узагальнення.

3. Поряд з теоретичними в політології застосовуються численні емпіричні методи збору і аналізу інформації, запозичені з природничих наук, кібернетики і соціології. До них відносять:

опитування - один з найпоширеніших методів збору політичної інформації; воно може проводитися у формі розмов, інтерв'ю, анкетування, що дозволяє виявити стан суспільної думки з того чи іншого питання;

спостереження, яке дозволяє безпосередньо відслідковувати політичні факти; спостереження буває двох типів: невключеним і включеним; у першому випадку події і факти відслідковуються зі сторони, у другому - передбачається безпосередня участь спостерігача в якій-небудь події або діяльності організації;

статистичні методи, за допомогою яких здійснюється накопичення і систематизоване узагальнення різнобічних емпіричних даних, що характеризують різні стани об'єкта;

математичні методи, які відкривають можливість для моделювання політичних процесів;

метод моделювання: модель - це схематичний зразок об'єкта, що вивчається, який відображає його сутнісні якості. Моделювання дозволяє перевірити гіпотези, скласти прогнози, пояснити чи описати які-небудь політичні явища і процеси.