4. Охарактеризувати основні тенденції розвитку дипломатії другої половини 18ст.

Визначення поняття ’’дипломатія’’. Роль дипломатії на початку ХХІ ст. у вирішенні глобальних проблем сучасності.

Поняття «дипломатія» походить із Стародавнього Риму, де «дипломатами» спочатку називали осіб, які мали диплом — рекомендаційну, або вірчу, грамоту, що видавалася сенатом офіційним посланникам, яких направляли у провінції імперії чи за кордон

Класичне визначення дипломатії міститься в Оксфордському словнику англійської мови: «Дипломатія — це здійснення міжнародних відносин шляхом переговорів; сукупність засобів, що їх використовують посли й посланники з метою забезпечення переговорного процесу; праця або мистецтво дипломата». Англійський дипломат Е. Сатоу уточнює: дипломатія — це «застосування розуму і такту з метою розвитку офіційних відносин між урядами незалежних держав».

Таким чином, дипломатія безпосередньо належить до сфери зовнішньої політики і по своїй суті є одним із головних і найбільш ефективних засобів ЇЇ здійснення. Дипломатія — це діяльність щодо ведення переговорів, підписання міжнародних угод, вивчення основних тенденцій та перспектив розвитку як регіональних, так і глобальних міжнародних відносин.

Отже, критеріальними ознаками дипломатії є: належність до сфери міжнародних відносин, сфери зовнішньої політики держави;

застосування переговорів як основного інструмента облаштування мирними засобами міждержавних стосунків;

наявність інституту державних службовців-дипломатів, які безпосередньо ведуть переговори і виконують всі інші функції, передбачені статутом дипломатичної служби кожної держави.

Щодо третьої складової —кадрового забезпечення дипломатії —надзвичайно влучними с слова відомого французького фахівця в цій галузі Жюля Камбона, який стверджував: «Я не знаю діяльності більш різноманітної, ніж професія дипломата. В усякому разі немає такої професії, де було б так мало твердих правил і так багато того, що засновано на традиції; де для успіху потрібна була б надзвичайна наполегливість, і де б сам успіх такою мірою залежав від випадку; де б потрібна була сувора дисциплінованість, і де особа повинна була б мати твердий характер та незалежність у міркуваннях».

Роль дипломатії як знаряддя зовнішньої політики держави завжди була надзвичайно великою. Адже навіть між варварськими племенами існували більш-менш стабільні від­носини, відбувалися переговори, укладалися угоди і союзи як економічного, так і військово-політичного характеру. Багатий матеріал для розуміння витоків дипломатії, як одного із видів державної діяльності, дає історія Стародавнього Єгипту. В одній із гробниць було знайдено зображення міністерства закордонних справ, його канцелярії та архіву, яке датується 1400 р. до н. е. Це свідчить про те, що Давній Єгипет підгримував різнобічні стосунки із сусідніми державами, а значить проводив активну дипломатичну діяльність. Тому не випадково, що перший міжнародний договір, відомий історії, було виявлено саме в Єгипті. Цей договір про союз було укладено приблизно в 1270 р. до н. е. між єгипетським фараоном Рамзесом II та царем хеттів Хаттасілем, і виконаний він був за всіма правилами дипломатичного мистецтва.

Постійні посольства почали з'являтися в Європі лише після підписання Вестфальської мирної угоди 1648 р., яка є епохальною в історії розвитку міжнародних відносин. На Сході, в Японії, перші постійні посольства з'являються лише в другій половині XIX ст., після «насильницького відкриття» цієї країни. Спочатку гармати американського командора М. Перрі зіграли роль перших «вірчих грамот», і лише згодом у цій країні з'явилися перші іноземні — голландські, британські, російські, американські — купці, консули, дипломати.

Ще повільнішими темпами відбувалося утворення перших зовнішньополітичних відомств. Щоправда, вже в XIII ст. в Іспанії, Франції, а згодом і в Англії при монархах з'являються секретарі, які поряд із внутрішніми справами відали зовнішніми зносинами. Проте, по-перше, це дійсно були лише секретарі, які ретельно виконували волю своїх володарів, а, по-друге, вони тривалий час поєднували виконання як зовнішньополітичних, так і внутрішньополітичних функцій. Лише наприкінці XVIII ст. в переважній більшості європейських монархій визначаються особливі статс-секретарі з іноземних справ і формуються спеціальні дипломатичні відомства та інститути.

Історію сучасної, тобто класичної, дипломатії можна поділити на три великі етапи, кожен з яких, у свою чергу, ділиться на окремі періоди та півперіоди. Початком першого етапу вважається Віденський конгрес 1815 р. та Аахенський протокол 1818 р., які вперше встановили поділ на класи дипломатичних агентів («Положення щодо дипломатичних агентів»), заклали правила і традиції дипломатичного церемоніалу та протоколу. Саме на цьому етапі формуються класичні правила геополітики та дипломатії. Ще в XVI ст. італійський вчений і дипломат Франческо Гвіччардіні вивів правило зовнішньої політики держави, в якому стверджувалося: «Не варто давати можливості своєму маленькому сусідові стати більшим, а великому сусідові стати ще більшим». Острівна Англія у своїй дипломатичній діяльності виходила саме з цього постулату. Вона пильно стежила за тим, щоб на узбережжях, близько розташованих до «острова», та на головних морських шляхах, що простягалися до Альбіону, виникали б лише невеликі держави і щоб ці держави, не доведи Господь, не стали більшими, або не були захоплені іншими. Якраз через це Англія так переймалася незалежністю Голландії і Португалії'. Утвердженню суверенітету цих країн вона всіляко сприяла і, насамперед, не стільки військовими, скільки дипломатичними методами. Лондон сприяв також відокремленню Норвегії від Швеції в 1905 р.

Початок другого етапу в історії дипломатії збігається із завершенням Першої світової війни 1914—1918 рр. та облаштуванням повоєнного світу Версальською системою мирних угод, одним із головних наслідків яких було утворення Ліги Націй. Хоча й на цьому етапі дипломатії не вдалося врятувати людство від вселенської катастрофи 1939—1945 рр., вона стала більш зрілою, набула певних усталених міжнародно-правових форм.

Саме на цьому етапі ухвалено цілу низку конвенцій, які заклали основи сучасного дипломатичного та консульського права. Так, у 1911 р. було прийнято Каракаську конвенцію про консульські функції, у 1928 р.— Гаванську конвенцію про консульських чиновників. Водночас було прийнято «кодекс Бустаманте» (1928), названий за ім'ям його основного укладача — відомого кубинського вченого-міжнародника, професора А. Бустаманте. Цей документ став важливим колективним міжнародним договором, який регулював функції консула. На сьогодні кодекс ратифікували більшість країн Центральної та Південної Америки.

Третій етап охоплює другу половину XX ст. Даний період разюче відрізняється від усіх попередніх цивілізаційних спіралей розвитку людства. Ця нова якість базується на принципово нових технологіях і нормах економічного та соціально-політичного розвитку суспільства, нових інформаційних системах, гігантських змінах (на жаль, негативних) У природному навколишньому середовищі. До того ж якісно нові політичні трансформації відбулися наприкінці 80-х — початку 90-х років, коли світова теорія і практика тота­літаризму зазнали історичної поразки і перед людством надзвичайно гостро постало питання —як жити далі в цих нових умовах, щоб утримати рівновагу, не скотитись у провалля загального хаосу?

Зазначимо, що саме на цьому етапі остаточно формується міжнародно-правовий кодекс дипломатії, «правила гри» стають універсальними і чітко визначеними. З прийняттям Статуту ООН у 1945 р.. Конвенції про привілеї та імунітети ООН у 1946 р.. Віденської конвенції про дипломатичні зносини в 1961 р., Віденської конвенції про консульські зносини в 1963 р.. Конвенції про спеціальні місії 1969 р., Конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру в 1975 р. та цілої низки інших міжнародно-правових актів світова дипломатія отримала цивілізаційний інструментарій для ведення своїх справ у нових історичних умовах.

З огляду на ці обставини професія дипломата в наш час набула ще більшої ваги. Дипломатія стала надзвичайно значущою, впливовою, відповідальною як за двосторонні, так і глобальні міждержавні стосунки. Класичний образ дипломата, виведений Бомарше, який вклав в уста Фігаро такий наказ дипломату: «Прикидатися, начебто не знаєш того, про що насправді знаєш, і ніби знаєш те, чого не знаєш, вслуховуватися в те, чого не розумієш, і не чути того, що розумієш, робити великий секрет із того, що не є таємницею, і усамітнитися з пером напоготові, щоб зробити глибокодумний вигляд у той час, як у голові нічого немає, удавати з себе важливу персону, насаждати шпигунів та утримувати зрадників, відклеювати печатки та перехоплювати листи і намагатися виправдати ницість засобів величчю мети»,— не є вже актуальним, хоча деякі «риси» в цій характеристиці професії дипломата, звичайно, якщо сприймати їх з певною долею іронії, залишаються незмінними і в наш час. Безперечно, заувага видатного дипломата XIX ст. Талейрана про те, що мова дана дипломату, аби не виплескувати, а приховувати свою думку, є справедливою і нині. Можна також згадати вислів відомого французького дипломата Альберта Муссе, який у 1926 р. писав: «Здібним є той дипломат, хто з цікавістю слухає малозначні речі й виглядає байдужим, коли йдеться про речі для нього важливі». Все це правильно. Але перетягувати ковдру на себе жодна дипломатія світу сьогодні дозволити собі просто не може. Людство як ніколи щільно сидить в одному човні. І класична перемога, на зразок ХІІІ—ХІХ — початку XX ст., однієї країни над іншою може стати початком кінця благополуччя не тільки її власного, а й загальнолюдського. Адже не зможуть вважати себе щасливими економічно благополучні Західна Європа та Північна Америка, коли Південь планети залишатиметься зоною голоду, неписьменності, зростаючого тероризму, СНІДу, наркотиків.

Отже, роль дипломатії, а відтак й дипломата, з огляду на об'єктивні обставини, в наш час незмірно зросла. Саме він — Дипломат — у складних умовах сьогодення покликаний знаходити ефективні формули компромісу, розблоковувати конфлікти, попереджати негативний розвиток подій, давати урядам і президентам бездоганно зважені пропозиції та слушні поради. Це надзвичайно цікава і відповідальна професія.

5. Визначити особливості дипломатії європейських держав періоду Англійської буржуазної революції. Королівська влада в Англії вже до початку XVII ст. стала оплотом відживаючих феодально-абсолютистських порядків, а економічно і соціально посилилися буржуазія і нове дворянство прагнули самостійно спрямовувати політику уряду в своїх інтересах. У нижній палаті парламенту вони знайшли готове політичне знаряддя для проваджень своїх цілей. Боротьба між короною і парламентом, що почалася ще при Єлизаветі I, призвела при Карлі I до розпуску парламенту (1629 р), а в 1640 р. - до буржуазної революції, що отримала назву "Великий заколот".

Історію англійської буржуазної революції прийнято ділити на чотири етапи:

• конституційний етап (1640-1642гг.);

• перша громадянська війна (1642 - 1646 рр..);

• боротьба за поглиблення демократичного змісту революції і друга громадянська війна (1646 - 1649 рр..);

• Індепендентська республіка (1649 - 1653гг.).

Початок революції прискорилося поразкою Англії в англо-шотландської війні 1639 спалахнули селянські та міські повстання, відсутність грошей, невдоволення не тільки в народних низах, але і серед фінансистів і купецтва зробили становище монархії безвихідним і змусили Карла I скликати новий парламент. З моменту скликання цього парламенту, названого Довгим і працював з 3 листопада 1640 до 20 квітня 1653 року, починається конституційний етап революції.

Прийняті Довгим парламентом документи обмежували королівську владу і сприяли утвердженню конституційної монархії. Однак просвітеріане (лендлорди і велика буржуазія), що зайняли панівне становище в парламенті, побоювалися поглиблення революції, і до осені 1642 р. політичний конфлікт переріс у збройний.

В кінці літа 1642 р - король оголосив війну парламенту. Почалася перша громадянська війна - між роялістами ("кавалерами") і прихильниками парламенту ("круглоголовими"). Були створені регулярні армії. Нерішуча політика пресвітеріан призвела до того, що парламентська армія зазнала поразки в першому ж бою. Після цього військове керівництво перейшло в руки індепендентів на чолі з Кромвелем. Взимку 1645 р. у відповідності з "Ордонансом про нову модель", прийнятим парламентом, була створена нова парламентська армія, яка повинна була утримуватися за рахунок держави. Рядовий склад комплектувався з вільних селян і ремісників. Офіцерські посади займалися за здібностями незалежно від походження. Влітку 1645 р. реорганізована парламентська армія розгромила королівські війська. До кінця 1646 перша громадянська війна завершилася перемогою парламенту.

Для пресвітеріанського парламенту революція була завершена. Їх влаштовувала ідея політичного ладу на кшталт конституційної монархії - верховенство парламенту, що здійснює владу в країні разом з королем. Джентрі і буржуазія після перемоги над королівськими військами визнали революцію в основному закінченою. Їх головні цілі були досягнуті Ордонансом від 24 лютого 1646:

• знищено лицарське тримання і все що випливали з нього повинності на користь корони;

• зі знищенням монопольних прав у торгівлі та промисловості частково взяв гору принцип вільної конкуренції;

• було призупинено дію законодавства проти обгородження. Індепенденти і виділилися з їхньої партії левеллери ("зрівнювачі") прагнули до більш радикальних реформ. Боротьба між індепенден-тами і пресвітеріани призвела в 1648 р. до другої громадянської війни, розв'язаної королем і пресвітеріанських парламентом. Підтримка левеллеров забезпечила перемогу индепендентской армії. Наприкінці 1648 р. армія знову зайняла Лондон і остаточно очистила Довгий парламент від пресвітеріанської більшості.

Після страти короля в 1649 р. Англія була оголошена республікою, верховна влада в якій належала однопалатному парламенту (палата лордів була скасована).

Конституційне закріплення республіканської форми правління було завершено актом 19 травня 1649.

Розпродавши за безцінь конфісковані землі короля, єпископів і "кавалерів", нова республіка, яка виявилася индепендентской олігархією, збагатила буржуазію і нове дворянство. Після установи республіки соціальна боротьба не послабшала, так як для левеллеров це було лише початковим етапом боротьби за поглиблення перетворень.

Британська імперія ( англ. British Empire ) - найбільше з коли-небудь існували держав за всю історію людства з колоніями на всіх континентах. Найбільшою площі імперія досягла в середині 30-х років XX ст., тоді землі Сполученого Королівства простягалися більш ніж на 37 млн км , що становить близько чверті земної суші. Загальна чисельність населення імперії становила приблизно 500 млн осіб (приблизно одна четверта частина людства). Саме спадщиною Pax Britannica пояснюється роль англійської мови як найбільш поширеного в світі в сферах транспорту та торгівлі.

Британська імперія зростала протягом більше двох сотень років. Кульмінацією розширення колосального держави прийнято вважати початок XX в. У цей час різноманіття різних територій на всіх континентах справедливо називають імперією, "над якою сонце ніколи не заходить".

Експансивні етапи врегулювання і завоювань почалися з відносно мирного етапу торгівлі і дипломатії. Імперія сприяла поширенню британських технологій, торгівлі, англійської мови і форми правління по всьому світу. Імперська гегемонія має вирішальне значення для економічного зростання та впливу Сполученого Королівства на політику багатьох країн. З пристрою колоній ясно, що вплив Британської імперії мало досить двозначний характер. У колонії були завезені англійську мову, адміністративні і правові рамки, створені за образом і подобою самій Великобританії. В ході деколонізації Сполученого Королівства відбулася спроба ввести в колишніх колоніях парламентську демократію та верховенство права, хоча і з різним ступенем успіху. Більшість колоній вирішили, що Співдружність націй заміняє їм Імперію в психологічному плані.

Британські колонії служили, головним чином, економічним інтересам Сполученого Королівства. Хоча в колоніях емігрантів створювалася інфраструктура для створення незалежної економіки, але в тропічних регіонах Африки і Азії вони грали тільки роль постачальників сировини та отримали лише мінімальну частину інфраструктури. Сьогодні економіка багатьох країн, що розвиваються найчастіше залежить від експорту сировинних ресурсів.

Хоча в Середні століття Англія була переважно острівною державою, вона до XVI століття не мала військового-морського флоту і часто була об'єктом атак з континенту. Самі англи і сакси прибутку на Британські острови з Німеччини. Спочатку їх військові загони були запрошені місцевими британськими володарями, незадовго до цього отримали незалежність від Римської імперії, але не мали достатніх сил для її захисту, а потім заснували тут власні королівства. Чергове завоювання Англії було здійснено французькими норманнами в 1066 році, після чого очолював їх нормандський герцог Вільгельм I Завойовник заснував нову династію і розділив всі англо-саксонські землі між французькими баронами. Не обмежившись володіннями англо-саксів і бриттів, спадкоємці Вільгельма згодом приєднали до свого королівства Уельс (1282 р.) і в 1169 році почали колонізацію Ірландії. Шотландія приєдналася до Англії на правах рівноправного держави в XVII столітті. На континенті англійські королі також володіли половиною Франції і претендували на французький престол, до тих пір поки в ході Столітньої війни Англія не втратила всі підвладні собі французькі території. Посилення Франції співпало з розколом в середовищі англійської знаті, за яким послідувала війна Червоної та Білої троянди і нове завоювання країни засновником династії Тюдорів, Генріхом VII.

Ще в 1496 році, незабаром після успішних плавань Колумба, король Генріх VII направив в Атлантичний океан експедицію Кабота до доручення дослідити нові торгові шляхи до Азії [1]. Як і Колумб, Кабот, який досяг о. Ньюфаундленд в 1497 році, прийняв його за азіатський берег і привіз звістки про це на батьківщину [2]. Але з наступної експедиції, що відбулася через рік, його судно не повернулося.

На цьому англійські плавання до Нового Світу надовго припинилися. У XVI столітті Англію стрясала реформація, в результаті якої загострилися англо-іспанські протиріччя, що призвели до відкритої війні в кінці цього сторіччя. В 1562 році британський уряд видало каперські патенти пріватірам Хокінсу і Дрейку, які не без успіху зайнялися в південних морях работоргівлею і піратством. Їх морський досвід був згодом використаний для створення британського військово-морського флоту і послужив прикладом для цілого ряду інших пріватіров на службі англійської корони. Зокрема, у 1578 році Єлизавета I видала аналогічний патент Гілберту Гемфрі [3]. У тому ж році Гілберт відправився в Вест-Індію з наміром зайнятися піратством і заснувати колонію в Північній Америці, але експедиція була перервана ще до того як він перетнув Атлантику [4] [5]. У 1583 році Гілберт зробив другу спробу, цього разу діставшись до острова Ньюфаундленд, бухту якого він формально проголосив англійською. На зворотному шляху в Англію він помер, і його справа продовжував його брат Уолтер Релі, якому був виданий власний патент в 1584 році. Через рік Релі заснував колонію Роанок на узбережжі сучасної Північної Кароліни, але брак досвіду і постачання, а також, ймовірно, заходи, прийняті проти англійців іспанцями, призвели до того, що колонія зазнала невдачі [6]. Згодом англійці зробили ще декілька спроб заснувати тимчасові колонії в Північній Америці, в тому числі на її тихоокеанському узбережжі (під час кругосвітнього плавання Дрейка), але всі вони до початку XVII ст. були евакуйовані або зникли без сліду.

Після розгрому в 1588 " Непереможної армади "потужність Іспанської імперії була подломлена і надалі Іспанія не представляла особливої ​​загрози для розвитку майбутньої Британської імперії. Непереможну армаду спіткала невдача: судна потрапили в бурю, частина флоту загинула, розбившись об скелі, а іншу потопили англійці." Розбита і розвіяна по всім румбам ", доповів віце-адмірал Френсіс Дрейк.

У 1603 році король Яків I зійшов на англійський престол і в наступному 1604 уклав Лондонське угоду, яка завершила військові дії з Іспанією. Тепер, у час миру зі своїм основним противником, англійське увагу змістилося від нападів на іноземну колоніальну інфраструктуру до справи створення своїх власних заморських колоній [7]. Підстава Британської імперії нарешті відбулося на початку XVII століття з появою невеликих англійських поселень у Північній Америці і Вест-Індії та організацією низки приватних компаній для торгівлі з Азією (у тому числі Ост-Індської компанії в 1600 році). Період від цього часу до втрати Тринадцяти колоній під час Американської війни за незалежність до кінця XVIII століття згодом стали називати "Першою Британською імперією" [8].

Британська Вест-Індія спочатку надавала собою найбільш важливі та вигідні англійські колонії [9], але перш ніж вони стали успішними, кілька спроб колонізації провалилися. Так, спроба заснувати колонію в Британській Гвіані в 1604 році тривала всього два роки і зазнала невдачі у своїй основній меті - знайти золото [10], так як англійці довго намагалися повторити досвід іспанської колонізації і використовувати власні колонії як джерело дорогоцінних металів. Колонії Сент-Люсія (1605) і Гренада (1609) також незабаром зникли, але врешті-решт поселення були успішно засновані на островах Сент-Кітс (1624), Барбадос (1627) і Невіс (1628) [11]. Успіх цих колоній пояснювався тим, що вони перейняли систему вирощування цукрового очерету, успішно використовувану португальцями в Бразилії. Вона залежала від праці рабів, яких спочатку набували переважно у голландських работорговців, які купували потім вироблений тут цукор для перепродажу в Європі [12]. Щоб гарантувати, що безперервно зростали прибутки від цієї торгівлі залишаться в англійських руках, англійський парламент у 1651 році постановив, що тільки англійські кораблі зможуть займатися торгівлею в англійських колоніях. Це призвело до конфліктів з Об'єднаними голландськими провінціями та серії англо-голландських воєн, в результаті підсилили англійські позиції в Америці за рахунок голландських [13]. У 1655 році Англія анексувала острів Ямайка у Іспанії, а в 1666 році успішно колонізувала Багами.

У другій чверті XIX ст. Англія вела активну загарбницьку політику на всіх морях і на всіх континентах земної кулі. Одним з найбільш послідовних провідників цієї політики був лорд Пальмерстон, який з 1830 до 1841 і з 1846 до 1851 р. обіймав посаду міністра закордонних справ. Безцеремонність Пальмерстона в обігу зі слабкими і малими державами не знала меж. У найважливішою англійської колонії - Індії безроздільно хазяйнувала Ост-Індська компанія. Вона містила свій флот та армію, творила суд і розправу. У 1833 р. при перегляді положення про компанію привілеї її були кілька урізані, зокрема торгівля з Китаєм була відкрита для більш широкого кола англійських купців і промисловців. Тим не менше Ост-Індська компанія все ще залишалася могутньої економічної і політичною організацією.

Продовжуючи розширювати своє панування в Індії, англійські колонізатори в 1843 р. захопили Сінд, у 1846 р. - Кашмір. Під фальшивим приводом «оборони» підступів до Індії Англія зайняла в 1839 р. порт Аден, продовжувала розширювати свої володіння на Малаккській півострові. У тому ж році англійські колонізатори почали агресивну війну проти Афганістану, але, наштовхнувшись на рішучий опір афганського народу, змушені були в 1842 р. укласти договір з афганським еміром і на якийсь час відмовитися від захоплення цієї країни. У Китаї в результаті так званої першої опіумної війни (1839-1842) Англія захопила Гонконг і змусила Цінської уряд відкрити ряд портів для іноземної, головним чином англійської, торгівлі (зокрема, для ввезення опіуму). Продовжувалося розширення англійських володінь і в інших частинах земної кулі: в 1840 р. була захоплена Нова Зеландія, в 1842 р. - північна частина острова Борнео (князівство Саравак), у 1843 р. - території в Південній Африці (Наталь).

Агресивна політика Англії загострювала її відносини з іншими державами. Англо-російські відносини на Близькому Сході безперервно погіршувалися. Загострювалися і англо-французькі протиріччя; кілька разів Англія і Франція опинялися на межі збройного конфлікту через Єгипту, Нової Зеландії і т. д. Серйозним супротивником Англії на американському континенті були США, що претендували на панування в Західній півкулі. Англія вела з США гостру боротьбу за визначення кордону між Канадою і штатом Мен, за територію Орегона і ін, а також за панування в Центральній Америці, де в кожної з обох держав був свій проект спорудження каналу, який з'єднав би Атлантичний і Тихий океани. Не прийшовши до угоди з цього питання, Англія і США ухвалили в 1849 р. взаємне зобов'язання не приступати до спорудження такого каналу, і аж до початку XX ст. судна, що прямували з одного океану в інший, змушені були здійснювати тривале і небезпечне плавання навколо Південної Америки. У середині XIX ст. Англія була найбільшою колоніальною державою світу. Її колонії займали територію більш ніж у 2 млн. кв. км з населенням в 100 мільйонів чоловік. Велика колоніальна імперія Англії була для її панівних класів джерелом казкового збагачення. Величезні цінності, отримували шляхом пограбування народів колоній, прискорювали розвиток капіталізму в метрополії. У 1833 р. англійської буржуазії довелося піти на скасування рабства в своїх колоніях, так як раби наполегливо домагалися свободи, піднімаючи, неодноразово повстання: весь кінець XVIII ст. і початок XIX ст. наповнені повстаннями рабів на плантаціях у Вест-Індії. У 1837 р. почалося стихійне повстання в Нижній Канаді, а потім і у Верхній Канаді, де головним гаслом фермерства була вимога вільного продажу землі. Буржуазія незабаром відійшла від руху, злякавшись активності народних мас. Англійські війська придушили повстання.