Соціальна історія України у 20-30-ті рр.

Соціальна структура населення: номенклатура, робітничий клас, селянство, інтелігенція, “непмани”, “куркулі” та інші. Колективізація, розкуркулення, голодомор. Демографічні характеристики населення України. Сімейно-шлюбні відносини. Історія повсякденності.

Номеклатура.

Робітничий клас.

Селянство.

Інтелігенція.

“Непмани”.

“Куркулі”.

Колективізація, розкуркулення, голодомор.

Демографіні характеристики населення України.

Сімейно-шлюбні відносини.

Історія повсякденності.

Номеклатура. Головна особли - вість формування керівних кадрів в СРСР полягає в тому, що жовтневий більшовицький переворот 1917 р. припинив кадрову спадкоємність і виштовхнув до вершин влади людей з раніше безвладних соціальних верств. Почалася реалізація однієї з основоположних

ідей марксизму щодо залучення трудящих до управління державою

“диктатури пролетаріату”, які, на думку “класиків” будуть одночасно

керуючими й керованими, а державне управління поступово перетвориться на самоврядування трудящих. Ні основоположники марксизму, ні лідери більшовиків не мали жодної уяви про те, як реалізувати декларовані принципи, а тому їх наміри створити державне

народовладдя практично одразу ж привели до створення антидемократичного диктаторського режиму, опорою якого стала “робітничо-селянська” партійно-державна бюрократія на чолі з керівництвом РКП(б) – ВКП(б).

Реалізуючи концептуальний підхід, в основі якого твердження про другорядність номенклатури УСРР у порівнянні з вищою ланкою керівництва СРСР, автор виходив з переконання в тому, що процес становлення партійно_радянської номенклатури в Україні тісно пов’язаний з практикою, яка мала місце в діяльності Російської Комуністичної партії (більшовиків), оскільки КП(б)У від часу її створення в липні 1918 р. була її невід’ємною частиною. Тому кадрова політика тут здійснювалася значною мірою під диктовку московського партійного центру. Пояснювалося це не лише централістським характером побудови більшовицької партії, а й своєрідністю процесу встановлення радянської влади в Україні, де більшовики упродовж тривалого часу не мали достатньої підтримки з боку місцевого населення. Зіткнувшись з проблемою несприйняття їх влади в Україні, російські більшовики, реалізуючи свою кадрову політику в республіці, весь час мусіли враховувати цей фактор, внаслідок чого в досліджуваний нами період партійно_радянське керівництво УРСР рекрутувалось переважно з так званих “інтернаціоналістів” – осіб, які не мали нічого спільного з українським національно-державним відродженням, національною ідеєю.

Номенклатура УРСР створювалась під пильним наглядом центру, у нас є вагомі підстави акцентувати увагу не лише на особливостях її зародження та становлення, а й виділити окремі специфічні риси, такі як багатокорінність походження керівного прошарку УРСР, поділ його на угруповання (клани), що вели між собою запеклу боротьбу за вплив у керівних партійно-радянських структурах тощо.

“Куркулі”. Власне бачення проблеми визначення специфічних ознак заможного

селянства у 20-х рр. ХХ ст. пропонували чисельні науковці, державні діячі,

економісти. Більшість із них на той час була відомими фахівцями. Кожний із

них пропонував авторську систему соціально-економічного поділу селянських

господарств, виокремлюючи, вирішальні, на його думку, параметри госпо-

дарства заможного селянина.До кінця не визначена в тогочасних вищих партійних колах позиція відносно того, яким чином провести градацію між заможним селянином та «експлуататором-куркулем», спонукала продовження дискусії та пошуку загальноприйнятних критеріїв градації селянських господарств, особливо їх заможної частини.

Так, у 1925 р. власне бачення економічних критеріїв, за якими можна

визначити господарство «куркуля» (зазначимо, вживається саме термін «кур-

куль», а не «заможник» чи «багач») подав В. Богушевський. Головні

ознаки такого типу господарства, за В. Богушевським, такі. «Куркуля» дослід-

ник характеризує як сільського капіталіста з особливими рисами. На його думку

це підприємець, який створює капітал поза власним сільськогосподарським

виробництвом, тобто шляхом торгівлі, лихварства тощо. В. Богушевський вва-

жав, що цей суспільний прошарок в умовах непу був «примарою старого світу»,

відмираючим явищем.

Досить специфічні параметри заможного господарства у доповіді, опуб-

лікованій в 1925 р. у «Віснику Комуністичної Академії» виокремив Л. Кріцман.

Автор цілком обґрунтовано наголошував на тому, що заможні господарства поряд із іншими селянськими колективами, були носієм прогресу в сільському господарстві. Заможник більшою мірою, ніж решта селян, що мали індивідуальні господарства, застосовував технічні удосконалення знарядь праці.

Інтелігенція. «Вовки в овечій шкурі», «таргани у шпарах», «дрібнобуржуазна стихія», «баласт», «антирадянський» або «соціально непригодний (ворожий)

елемент» – такими та іншими шаблонними словосполученнями зарясніли

шпальти республіканської періодики 1920-х рр. Відповідно, вони ввійшли до

лексикону «пролетарських» студентів, ставши незамінним та обов’язковим

елементом карикатурного образу «ворожої» новій владі молоді. Так називали

не лише «колишніх» людей – вихідців із дворян, священиків, офіцерів цар-

ської і білої армій тощо, які після 1917 р . були, за висловом Ш.Фіцпатрик,

«приписані» до так званого «класу буржуазії»1. Щоби стати «своїм», потріб-

но було, за висловом нашого видатного сатирика О.Вишні, не лише вчасно

«стати на платформу»2, а й мати неабиякий хист утриматися на ній під час

руху. Падали не лише «чужі» – серед них була молодь зі значними револю-

ційними заслугами, «своя» за духом і походженням. Втративши рівновагу,

не всі знаходили у собі сили підвестися та, довівши право на існування, зно-

ву влитися у лави студентства. Переповненість вищих навчальних закладів студентами, переважна більшість яких не могла похвалитися потрібним новій владі класовим походженням, призвела до закономірного процесу «розвантаження» вишів і реалізації політики пролетаризації. Із кожним роком держава все більше втручалась і контролювала політичне поле вищої школи, намагаючись досягти такого стану, щоби, за образним висловом А.Луначарського, виші були «якнайбільше загіпнотизовані нашим комуністичним духом»6. Нова влада використовувала різні методи «гіпнозу», намагаючись виробити у молоді необхідне їй ставлення до подій політичного і громадського життя, сформувати нового радянського студента як соціальну реальність, як людину, яка б за своєю

сутністю відповідала духу нового суспільства, його соціокультурним нормам. Відтак, цілком розумна мета – відкрити дорогу до вищої освіти дітям робітників і селян – вирішувалася не зовсім розумними методами.

Таким чином, у політичному просторі вищої школи 1920-х рр. бути «чу-

жим» («соціально-ворожим», «вовком в овечій шкурі») зовсім не значило лише мати непролетарське походження. До цієї категорії молоді в основному потрапляли ті вихідці із «колишніх», робітників чи селян, які, чітко вибудовуючи свою життєву мету, не бажали бути бездумними реалізаторами пролетарського світогляду і котрих пригнічували «стандартні фрази виступів, мертвечина, без живого просвіту думки», бездушність і штучність. Вони, на противагу іншим, наважувалися не лише висловлювати своє бачення дійсності, а й намагалися протистояти сліпим виконавцям волі партії, що могли, за висловом М.Хвильового, лише «комсомолити у пустопорожнє».

Саме проти цієї категорії молоді і спрямовувалися постійні перереєстрації

або чистки особового складу вишів, що не могли кардинально змінити «фізі-

ономію складу студентства», але були дієвим методом морального пресинґу,

надійним способом подолання відкритого опору студентів і плекання «єдино

вірного світогляду» без будь-яких проявів власної ініціативи у майбутньому.

Соціальна історія України в роки Другої світової війни

Найбільш табуйованими темами історії війни були і є донині, на нашу думку, якраз 2 теми: - окупації і повсякденне життя в умовах війни.

«Окупанти тримали тубільне населення Києва за варварське бидло, і радянське керівництво, яке тримало своїх громадян за ніщо, залишило їх на призволяще.

У західній історіографії , починаючи з 1970 – х років тема історії окупації здобула визнання як історія суспільства. Бо досліджується не лише окупаційна політика гітлерівського уряду й окупаційних органів, але і її вплив на економічну, політичну, етнічну і соціальну структуру окупованих країн.

У Польщі цю проблему вивчали А. Конечний і Г. Шургач. Німецькі вчені Дітер Поль і Томас Зандкюлер опублікували дослідження про Галичину, а Бернард Кері і Крістіан Герлах – про Білорусь.

В Україні останнім часом (1995 - 2006) ведеться робота по проблемі окупації І. Г. Ветровою про економічну експансію третього рейху в Україні. О. В. Потильчака – про експлуатацію трудових ресурсів України гітлерівською Німеччиною в роки окупації. П. В. Рекотов здійснив реконструкцію системи органів управління на окупованій території України. В. Ю. Король писав про долі військовополонених та становище інтелігенції і її співпрацю з окупантами.

Релігійне життя досліджують Ю. В, Волошин, В. В. Гордієнко, О. Є. Лисенко, Грідіна. Проблему освіти у період окупації досліджували – Ленська, Потильчак. Російські вчені Б. В. Соколов « Окупація. Правда і міфи».

Цінним історичним джерелом є документальна повість Малакова « Оті два роки… У Києві при німцях».

У роки окупації у Києві було знищено житло. Щоденний голод. Брак тепла, одягу, світла. Поліпшене житло займали лише функціонери окупаційної влади. Ворота будинків на ніч закривалися і охоронялися сторожами. Світло горіло лише в тих кімнатах де жили німці.

За житло кияни платили радянськими карбованцями (1,32 крб. за кубометр житла і 4 крб. з кожного члена сім'ї за комунальні послуги).

Радянські гроші ходили паралельно з німецькими марками де 10 крб. дорівнювали 1 німецькій марці.

Були відновлені і почали працювати молочні заводи, консервна фабрика, дріжджовий завод, кондитерські цехи, тютюнова, пивоварна та лікерні фабрики. Була розповсюджена проституція. Кожна повія мала спеціальну карточку, по якій проходила медичний огляд у лікарів.

У жовтні 1941 року окупаційна влада проголосила через міську газету, що всі кияни будуть отримувати по 200 грам хліба щоденно, але через деякий час хліб видавати перестали. Двічі на тиждень у продажі був оселедець, якого продавали не більше ніж 500 грам на людину. На базарах склянка житнього борошна коштувала 10 крб. , солі – 10, 1 кг сала – 1000, 1 літр молока – 45.

Окупаційна влада не займалася питанням освіти. З ВНЗ у Києві фактично продовжував свою роботу сільськогосподарський інститут. Працювало дві школи в яких викладали німці. Згасло культурно – масове життя, у кінотеатрах показували журнали з пропагандою.