1. Суспільно-політичні ідеї в українському суспільстві наприкінці хіх – на початку хх ст. М.Драгоманов, і.Франко, м.Грушевський.

Яскравим представником українського народолюбства був проф. В.Б. Антонович. У «Моїй сповіді» він заперечив шляхетські порядки Речі Посполитої і обгрунтував заклик до повернення української еліти до суспільної праці на користь народних мас, який у подальшому вплинув на формування світогляду української інтелігенції. Хоча у той же час в українському суспільстві продовжувались тенденції малоросійської свідомості, представниками і виразниками яких були Г.Галаган, М.Юзефович (обгрунтовували тісний союз малоросійського і великоросійського народів у єдиній державі для захисту від зовнішніх небезпек; Малоросія – тільки частина цілого, а не самодостатній державний організм).

З громадівського руху вийшов М.П. Драгоманов, який один із перших спробував політизувати український рух. Український вчений був переконаним прихильником позитивізму та раціоналізму. Для політичних поглядів М. Драгоманова однією з головних тез було заперечення централізму як принципу державного устрою. Саме тому він був прихильником федерації народів, рівноправності громадян і націй. М.Драгоманов розробив теорію політичної боротьби, в якій виступав проти політичного терору, який заперечує принцип політичної свободи, проти залучення молоді до революційної боротьби.

Ідеальний політичний устрій за Драгомановим, будується на основі об’єднання громад у асоціації. Характерною рисою поглядів мислителя було те, що націю він вважав тільки однією з форм таких асоціацій громад. Загальнолюдські принципи повинні переважати над національними. Тому М.Драгоманов рішуче виступав проти націоналістичних тенденцій. Разом з тим, культурна робота інтелігенції повинна мати національну форму.

І.Я.Франко на початкових етапах творчості формувався як мислитель під сильним впливом М.Драгоманова. Його політичні погляди базувались на уявленні письменника і вченого про суспільний розвиток в цілому. Відповідно до нього, фундаментом усіх явищ суспільно-політичного і духовного життя є соціально-економічні відносини. Головною дійовою особою в історії мислитель вважав маси, а не окрему людину. Як і М.Драгоманов, Франко мислив історичний розвиток людства як прогрес. Прогрес (в оригіналі у Франка – поступ) є сенсом історії, її метою і полягає він у піднятті культури людства. Головним критерієм періодизації історії вчений вважав поширення знань. Разом із тим у праці «Що таке поступ» І.Я.Франко найбільше місця присвячує соціальній організації суспільства, в якій, на думку Франка, кореняться всі досягнення і хиби, притаманні для прогресу.

Виступаючи як переконаний прихильник соціальної справедливості, прав людини протягом усього свого життя, І.Франко поступово еволюціонував у національному питанні. З марксизму він запозичив ідею пролетаріату, але пристосовуючи її до галицьких умов, вважав, що рух пролетаріату буде на Західній Україні переважно аграрним. Уся соціальна боротьба, на думку мислителя, зводиться до усунення економічного визиску в усякій формі, тому в справі політичної самостійності кожного народу економічне питання треба вважати вихідною точкою. Але на рубежі ХІХ і ХХ ст. центральною ідеєю політичного життя для І.Франка стає ідея нації. Політична самостійність нації є запорукою успішного вирішення і соціальних, і економічних проблем. Ідеал повного життя нації є синтезом усіх ідеалів суспільного життя людства. Важливу роль у розвитку суспільної свідомості відіграє наука, яка у Франка протиставляється вірі, релігії в цілому і покликана її замістити. Наука покликана пояснювати існуючий стан речей у світі і суспільстві і давати спосіб його перетворення на краще.

Ідея нації у І.Франка повинна згуртувати українську спільноту, дати можливість їй вижити як народу в умовах жорстокої міжнаціональної та міждержавної конкуренції. Разом із тим першим принципом громадського життя мусить бути повага до людини, її кровних інтересів та природних прав, і тому основою національної автономії повинна бути повна політична воля і рівність кожної людської одиниці, забезпечення її прав.

Продовжувачем намагань М.Драгоманова перенести на український грунт ліберальні ідеї Західної Європи був професор університету св. Володимира Богдан Кістяківський (1868-1920). У численних працях він обгрунтовував необхідність поєднання ліберальної та соціальної ідей. Але найбільш оригінальним і змісновним внеском Б.Кістяківського у розвиток суспільно-політичних ідей в Україні була розробка теорії правової держави. Передумовою міцного правопорядку є рівність громадян у правах та пріоритет прав особи. Державу він уявляв як надкла­сову інституцію, основне завдання якої – творити загальне добро. Головний прин­цип правової або конституційної держави полягає в тому, що державна влада в ній обмежена і діє у певних рамках, котрі не слід переступати. Обмеженість влади створюється визнанням за особистістю її невід'ємних і непорушних прав. Б. Кістяківський один із перших розмежував поняття держави і громадянського суспільства, яке діє поза межами державної регламентації. Обов’язковим елементом правової держави Б.Кістяківський вважав виборне народне представництво з законодавчими функціями.

Відповідно до історико-філософських уявлень М.С.Грушевського, історичні долі українського народу непереборно штовхали його в бік демократії. Народоправство в українських землях має ще староруські традиції, які в московських землях були придушені бюрократичною самодержавністю. Сприяли демократизації суспільних традицій в Україні також зради політичної еліти, яка у ХVІІ ст. полонізувалась, а у ХVІІІ ст. русифікувалась. Відповідно, на думку М.Грушевського, соціальні і національні вимоги українського народу практично тотожні. Вчений обгрунтовував постулат якомога ширшої участі народу в управлінні і контролі, запровадженні виборного принципу в організації управління від низів до верхів державного ладу, широкої децентралізації, усунення будь-якого штучного нівелювання чи регламентації культурного, суспільного і національного життя і створення сприятливих умов для суспільної самодіяльності й ініціативи, успішного розвитку народів і областей, що входять до складу держави. Як шкідливе явище для українського руху М.Грушевський розглядав т.зв. малоросійство – позицію частини освічених українців, яка підкреслювала етнографічність українства, виступаючи за розвиток великоросійської державності і не висуваючи політичних вимог.

В умовах революції 1917 р. М.Грушевський висуває вимогу здобуття широкої політичної автономії для України, пов’язуючи її із трансформацією всієї російської державності у федерацію народів. Разом із тим, в роки національно-визвольних змагань вчений детально розробляє проект територіального устрою українських земель, який був покликаний вирішити проблему національних меншин та регіонів з відчутною часткою неукраїнців. Рецептом вирішення даних проблем Грушевський пропонує цілковиту децентралізацію державного устрою. Намагаючись пристосуватися до встановлення і популяризації радянської влади в Україні, мислитель пропонує організувати українську державність у формі федерації громад та їхніх рад. При цьому первинною ланкою вчений передбачав робітничо-селянську раду громади (комуни). Потім місцеве об’єднання (волость, місто), земля, і нарешті Всеукраїнський конгрес рад або Центральна рада. Центральний орган зосереджувався на справах міжнародної політики, оборони, війська, флоту, а всю решту слід віддати до компетенції земель. М. Грушевський, перебуваючи серед керівництва українських есерів, і на початку 1920-х виступав проти федерації з більшовицькою Росією. Разом з тим він допускав економічний і військовий союз із Росією з огляду на спільність ідеологій та політичні умови. Пізніше, в умовах повернення до радянської України, вчений зосередився на суто науковій роботі.

2. Український націонал-комунізм та еволюція поглядів В.Винниченка.

Український консерватизм. Класократична концепція В.Липинського.

До прихильників українського націонал-комунізму умовно відносять тих, хто намагався поєднати марксизм в його радикальному варіанті (але не тільки ленінський) та українську національну ідею. Передвісником цього напряму, який вперше сформулював частину його ідей слід вважати Лева Рибалку (Юркевича). Юркевич наполягав на декларативності проголошеного російськими більшовиками принципу самовизначення націй і вважав, що насправді В.Ленін та його прильники вороже ставляться до питання національного визволення. Обов’язок української соціал-демократії – боротьба за звільнення свого народу. Для цього необхідна окрема, пов’язана автономно з російською соціал-демократією українська організація.

В роки громадянської війни 1918-1920 рр. представниками українського націонал-комунізму виступили С.Мазлах та В.Шахрай. Вони наголосили на відхиленні ленінської комуністичної партії від власних теоретичних принципів і засвоєння нею російських дрібнобуржуазних поглядів. Поставили вимоги самостійної України із власним урядом і окремою комуністичною партією.

Частково ці ідеї продовжували у 1920-х роках О.Шумський та М.Скрипник. Шумський намагався протидіяти одночасно українському націоналістичному табору (представником якого вважав М.Грушевського) і водночас наголошував, що кожен комуніст-українець у КП(б)У перебуває під постійною підозрою в націоналізмі. О.Шумський віддано проводив у життя комуністичні ідеї культурної революції, але намагався надати їм чіткого національного обличчя.

Микола Скрипник прямо ніколи не підтримував Шумського. Однак уже на початку 1920-х років він вимагав неухильного виконання постанов партії по національному питанню, послідовному проведенню політики українізації і т.под. Значні сили він спрямовував на розробку теорії національного питання. Разом з тим, ще 1930 р. він виступав із промовою «Сталін як теоретик національного питання» апологетичного характеру. До націонал-комуністів також відносять М.Хвильового та Волобуєва, хоча їхні напрацювання та ідеї не мали політичного характеру.

В.Винниченко політичні погляди найповніше розкрив у творах «Відродження нації» 1920 р. та «Заповіт борцям за визволення» 1949 р. Перша з них присвячена аналізу досягнень і помилок української національної революції. На думку В.Винниченка, основним завданням українського народу у ході революції було досягнення як національного, так і соціального визволення. Діячі УНР акцентували увагу тільки на першому аспекті, і тому потерпіли поразку. Але і більшовики, хоча й досягли перемоги, але навпаки, зосередили свою програму дій на другій із зазначених позицій.

На еміграції В.Винниченко виступає з ініціативою організації закордонної групи УКП. Називаючи себе переконаним комуністом, під комунізмом він розуміє не лише ідеологію, але загалом філософію життя людини і суспільства у найдрібніших його аспектах. Ця філософія життя не допускає панування нації над нацією. Разом із тим, під час поїздки в УСРР та радянську Росію 1920 року письменник дійшов висновку, що в реальності політика більшовиків є програмою безоглядного централізму. Більшовицька партія перетворилась у сліпу машину, якою керує групка людей. В.Винниченко виступав за ідеальний комунізм і більшовицька практика його глибоко розчарувала. Саме з позицій ідеального комунізму, за який необхідно боротися, він оцінює більшовицьку систему.

На схилі життя погляди В.Винниченка дещо змінюються. Він суворо критикує роз’єднаність і амбітність української еміграції, як міжвоєнного, так і повоєнного часу. Винниченко продовжує наполягати на важливості досягнення незалежної держави українського народу і водночас на тому, що досягнути цього можна тільки безпосередньою політичною боротьбою на території України. Тому, з одного боку, він відкидає ідеї Д.Донцова, але з іншого, схвально оцінює боротьбу УПА. Водночас він підкреслює, що українська державність існує і в радянській формі, нехай і дуже обмежена, і з цим необхідно рахуватися українській еміграції. Як ідеальний політичний лад Винниченко пропонує т.зв. колектократію – устрій, який базується на колективній власності на засоби виробництва, своєрідну світову федерацію виробничих колективів, ініціативу в утворенні якої повинна взяти на себе громадськість провідних держав того часу – США та СРСР.

До представників українського консерватизму традиційно відносять, крім В.Липинського, Степана Томашівського (1875-1930) та Василя Кучабського (1895-1945). Спільною рисою для всіх них є відстоювання необхідності монархічного устрою української держави. Разом з тим, в їхніх поглядах є і відмінності. Якщо Томашівський пропонував тісний союз монархічної влади та греко-католицької церкви – свого роду клерикальну монархію, то В.Кучабський намагався оперти українську державність на військовій силі. Провідним станом у майбутній державі повинна стати військова аристократія, а Галичина була покликана відіграти роль українського П’ємонту.

Найбільш ретельно розроблені погляди В.Липинського (1882–1931). Польський аристократ за походженням, свою політичну теорію він розробляє головним чином протягом 1920-х років. Відповідно до його уявлень, фундаментом майбутньої української держави повина була стати організація класів – хліборобів, робітників, ремісників та ін (звідси його термін класократія). Кожен клас розглядався ним як самоврядна структура із власним представництвом, яке повинне було захищати класові інтереси. Фігура монарха розглядалася як арбітр цих міжкласових змагань, причому монарх повинен був здійснювати цю функцію на засадах права і закону. Джерело державної влади повинно бути надкласовим.

Провідну роль у відновленні української державності В.Липинський відводив класу хліборобів, під якими розумів самостійних господарів на власній землі як селянського, так і шляхетського походження. При цьому Липинський наголошував на об’єднанні зусиль селянства і залишків української шляхти, яка повинна була організувати селянські маси навколо державницької програми і навколо об’єднуючої фігури монарха. Важливу роль В.Липинський відводив створенню організації хліборобів-державників, якій доручалась місія боротьби за українську державність. Вкрай критично ставився В.Липинський до української інтелігенції, не вважаючи її класом, і вбачаючи в її безкласовості одну з головних проблем, яка зумовила роз’єднаність української еліти.

В.Липинський негативно ставився до запозичення західноєвропейських зразків демократії, вважаючи, що стабільна республіканська влада створювалась лише на грунті сильної попередньої монархії, а також, що народовладдя у т.зв. демократичних державах є лише ширмою панування буржуазії, інтереси якої у парламентах представляла інтелігенція.

Важливим аспектом стабільності держави є опора на релігію і Церкву, як греко-католицьку, так і православну, як традиційні для України. Необхідним для української еліти В.Липинський вважав виховання державного мислення і державної культури і перш за все відмови від огульного заперечення державотворчих досягнень попередніх поколінь.

Враховуючи спільність історії, культурного поля, релігії українців та росіян, В.Липинський рекомендував для майбутньої української держави створення стратегічного союзу з Росією та Білоруссю і відмежування від Заходу. Мислитель застерігав від масштабної конфронтації з Росією, яка несе в собі загрозу розколу всередині українського народу, тому пропонував підтримувати зовнішню політику російської держави в обмін на відмову від її втручання у внутрішні українські справи.

3. Концепції націоналізму в історії української політичної думки.

Микола Міхновський (1873-1924) в основу програми РУП, відомої під назвою «Самостійна Україна» поклав ідею месіанізму. У праці він обгрунтував тезу про наростання національних суперечностей, які становлять основну суть світових конфліктів наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. М.Міхновський доводить також тезу про поневолення України чужою владою, російською. Міхновський погоджується з деякими вихідними тезами Грушевського та українських істориків, які зазначали про спольщення української еліти у 16-17 ст. і русифікацію у 17-18 ст. Але замість еліти взагалі він звинувачує інтелігенцію. Це інтелігенція, а не шляхта, згідно з ним, спольщилась у ХVІІ ст. Але на арену історії виступає третя українська інтелігенція. Вона починає криваву боротьбу усіма засобами проти чужинського панування.

Дмитро Донцов вважається засновником ідеології «інтегрального націоналізму» (термін належить Дж. Армстронгу). Для його поглядів характерна стрімка еволюція від соціал-демократизму (від був членом УДСРП) до націоналізму протягом Першої світової війни. Найвідоміші з його праць - «Підстави нашої політики» 1921 р., «Націоналізм» 1926 р. У них він критикує ідеї та діяльність української інтелігенції ХІХ ст., особливо М.Драгоманова та провідників української революції 1917 р.

Д.Донцов, на противагу В.Липинському, визначає Україну як країну західної культури, вважаючи, що російський вплив спотворював українські традиції. На перший план він ставив культ вождя, волю до боротьби, нехтуючи правовими свободами і взагалі правом. Поступово еволюціонує від несприйняття фашизму до визнання його корисності для українців.

Старші учасники майбутньої ОУН ставилися до творів Д.Донцова досить критично. Рецензії, які ідеологи націоналістів писали на книгу «Націоналізм», були далеко не завжди захоплюючі.

Відповідно до ідеологів ОУН, серед яких виділялись В.Мартинець та М.Сціборський, у ході очікуваної національної революції необхідно було утворити національну диктатуру, яка б забезпечила боротьбу за Українську державу. Соціальними засадами майбутнього режиму проголошувалися засада приватної власності, орієнтація на середнього селянського господаря, відокремлення церкви від держави,але водночас співпраця з нею у вихованні на християнських засадах, безоплатна обов’язкова освіта. Особливу роль відводили ОУН.

Програма, прийнята на великому зборі ОУН конкретизувала три етапи державного будівництва України. Етап національного визволення, етап державного закріплення новоствореного режиму влади і етап розвитку даного типу політичної влади. Глава держави мав очолювати виконавчу владу, передбачалося і законодавче представництво.

В. Мартинець вважав, що головною причиною поразки визвольних змагань 1917-1920 рр. став брак проводу, який би дав належні організаційні форми стихійному прагненню українців до державності. Для подолання цього явища необхідна сильна надпартійна організація, очолена вождем. Вождь наділявся необмеженими диктаторськими правами, якими міг користуватися на власний розсуд. ОУН – надкласова і всенаціональна. Суворий ценз при наборі членів і контроль прийнятих.

Національна революція, за М.Сціборським, це особливий спалах психо-духовного напруження нації, до якого у вирішальній мірі причетна ОУН завдяки своїй ідеологічній та організаційній роботі. Для досягнення цього стану необхідна, перш за все, боротьба з вартостями та ідеями «старого ідейно-політичного світу.. » і формування нових ідей. ОУН має надзвичайно важливе значення у цій боротьбі, тому що це той чинник, спаяний дисципліною та сильною ідеєю, який повинен процеси революції поглиблювати. За М.Сціборським в основу аграрної доктрини націоналізму має бути покладене кредо: приватна власність на землю тих, хто на ній працює.

Відповідно до праці «Націократія» передумовою забезпечення всебічного розвитку нації та її активної ролі в світі є власна незалежна держава. Завданням її політики є поширення державних кордонів на етнографічний простір народу. Далі – виборення самостійної соборної держави, яка буде орієнтуватися на завдання власної нації, і цьому будуть підпорядковані всі інші цілі та інтереси: класові, партійні, групові та особисті. Національно-державницький імперіалізм – неминучий прояв історії.

Націократія – це режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою усіх суспільно-корисних верств, об’єднаних – відповідно до їх суспільно-продукційної функції – у представницьких органах державного управління. Етап національної диктатури необхідний для стабілізації української державності, а потім повинен установитися республіканський устрій, бо націоналізм «відкидає монархізм як чуже українству». Управління, оборона і порядок мають належати до націократичних органів, поряд із якими буде здійснюватися самоврядування у формі громадських самоуправ (громад, повітових і крайових).

Законодавчим органом буде Державна Рада, яку обиратимуть усі громадяни. На чолі держави буде стояти Голова – Вождь Нації, якого обиратиме Національний Збір із депутатів Державної ради, Всеукраїнської господарської ради, представників краєвих рад і синдикатів. Він же буде одночасно прем’єром і призначатиме міністрів, які будуть йому підзвітними. Цей же Національний Збір обиратиме Найвищий Державний суд. Глава держави буде одночасно головнокомандуючим і матиме законодавчу ініціативу, право вето і розпуску Державної ради. Представники центрального уряду очолюватимуть місцеві адміністрації і водночас Краєві ради. В останньому аспекті теоретики українського націоналізму розходилися з фашизмом та націонал-соціалізмом, який критикували за надмірний централізм.