Значення слова і контекст: лексична сполучуваність

Сучасних дослідників дедалі більше цікавить мовний тип соціуму,

національномовні моделі світу. Як таку картину світу розглядають як

“базисне поняття теорії людини” [], “універсальний

орієнтир людської діяльності, що визначає загальний перебіг усіх

процесів у суспільстві, все його соціокультурне життя” []. В основу цих досліджень покладено ідеї В. фон Гумбольдта,

О.О.Потебні та їхніх послідовників, які розглядали закономірності

розвитку мови в тісному зв’язку з “народним життям”, “народною

психологією”, вважаючи, що через мову все створене народом у минулому

впливає на індивіда.

Розвиток науки останнім часом примусив по-новому поглянути на стару

проблему значення. Значною перешкодою в розвитку семантичної теорії є

відсутність глибокого проникнення в природу контексту. Зміст терміна

контекст ще більшою мірою, ніж значення, на різний лад модифікується в

лінгвістичній літературі: від безпосереднього словесного оточення до

суми всіх знань людини про світ. Для теорії комбінаторики значень слів

важливим є розрізнення таких понять, як значення і смисл []. Досі термін смисл не має єдиного тлумачення. У багатьох

дослідженнях поняття значення і смисл не розрізняються, хоч без такого

розрізнення нині неможливий подальший розвиток семантики.

Л. А. Булаховський писав, що “природа слова мало не в кожній новій фразі

дає про себе знати новими відтінками стосовно до інших сполучень, у яких

слово це вже сприймалось”[]. Про правила складання

смислів, що “дають не суму смислів, а нові смисли”, говорив і Л.В.Щерба

Для утворення смислу потрібно, щоб у слові відбувся процес ослаблення

значення, а цей процес починається при утворенні будь-якого

словосполучення. У словосполученні відбувається специфікація значення,

яка опирається на знання понять, реалій, і через те остання не є власне

лінгвістичним процесом. При специфікації варіюється концептуальне ядро

значення, відбувається деяка зміна семного складу [].

Перехід від слова до словосполучення в поняттєвому плані означає

здійснення процесу мислення, а суть мислення полягає в комбінуванні або

поєднанні ідей [].

Утворення смислів можливе лише в контексті. Оскільки комбінаторика

значень слів є вже в будь-якому словосполученні, то словосполучення

треба вважати мінімальним контекстом [], а

сполучуваність слова — його систематизованим, узагальненим

синтагматичним контекстом.

У мовознавчій літературі для окреслення кола проблем, пов’язаних з

вивченням сполучуваності лінгвістичних елементів, використовуються

терміни сполучуваність, валентність, дистрибуція, рідше конотація,

інтенція, семантична вибірковість, синтаксичні потенції, конфігурація та

ін. У дослідженнях з лексемотактики ці терміни часто вживаються як

абсолютні синоніми, що заважає однозначному їх розумінню. Різні

дослідники, хоч і диференціюють значення зазначених термінів, проте

вкладають у них неоднаковий зміст.

Валентність

Започаткована вітчизняними (М. Смотрицький, М. В. Ломоносов) і зарубіжними вченими( В. Адмоні, Г. Гельбіг, С. Кацнельсон, Л. Теньер) теорія сполучуваності і валентності знайшла подальший розвиток у філології другої половини ХХ століття (Р. Джакендорф, Дж. Тейлор та ін.). С. Д. Кацнельсон, який першим у русистиці застосував термін “валентність”, продовжуючи розвивати основні засади теорії валентності, дав визначення і розмежування змістової (універсальної) та формальної валентності, виділив деякі інші типи валентності (семантичної), вказав на здатність різних частин мови (зокрема дієслова, іменника, прикметника, прийменника, сполучника та ін.) та деяких граматичних категорій (наприклад, категорії стану) мати валентність.[3, c. 45]

Окреме місце у подальшій деталізації вчення про сполучуваність і валентність посідають праці дослідників української мови (Й. Ф. Андерш, І. Р. Вихованець, А. П. Загнітко, М. П. Кочерган та ін. ).

Суттєву рису досліджень цього періоду становило те, що українські вчені, на відміну від вербоцентричної теорії речення (Л. Теньєр та ін.), на якій будується поняття валентності в працях більшості зарубіжних дослідників, обстоювали потенційні валентнісні властивості різних (а не тільки дієслова) частин мови [6, c. 13].

Розвиток теорії сполучуваності та валентності, який розпочався ще за часів М. Смотрицького та М. В. Ломоносова та продовжувався у працях вітчизняних мовознавців [2, с. 41], пройшов шлях від розгляду сполучувальних властивостей дієслова як центру речення до розгляду валентнісних властивостей не тільки інших частин мови, але й одиниць різних мовних рівнів[5, c. 86].

В основу розрізнення термінів “валентність” і “сполучуваність” покладено їх зумовленість семантикою слова [1, с. 110].

Вале́нтність (від лат. Valentia − сила) − здатність слова визначати кількість і якість залежних від нього словоформ, зумовлена його семантичними і граматичними властивостями [1, с. 112].

Валентність, як лінгвістичне поняття, характеризується гетерогенністю, неоднорідністю, і може бути показана як така, що включає рівні: логічний (категоріальний), семантичний, лексичний, синтаксичний. Валентність є рубіжним явищем між граматикою та лексикологією, синтаксисом та семантикою [ 6, с. 13] .

Валентність і сполучуваність мовної одиниці − це дві сторони одного явища − здатності мовної одиниці до комбінування з іншими одиницями того ж рівня, причому валентність відноситься до сфери мови, а сполучуваність − до сфери мовлення [2, с. 183].

У роботі валентність мовної одиниці не ототожнюється з її дистрибуцією, оскільки поняття "валентність" є дещо вужчим, ніж поняття "дистрибуція" [1, с. 114].

Валентність відрізняється, з одного боку, від інтенції як поняття, співвіднесеного з рівнем семантики, а з другого – від керування (валентність, на відміну від керування, стосується не лише додатка, а й підмета, обставини).

Сполучуваність – це поєднання за певним синтаксичним зв’язком будь-яких слів, тому як різновид дистрибуції вона охоплює не тільки валентні, а й не валентні зв’язки (узуальні і оказіональні) [6, с. 9].

Сполучуваність слова можна інтерпретувати як його контекст. Розрізняють контекст лексичний, де значення слова визначається іншими словами, і контекст граматичний, де значення слова визначається граматичною формою слова-поширювача. Відповідно розрізняють лексичну і синтаксичну сполучуваність. Синтаксична сполучуваність – це набір і умови реалізації синтаксичних зв’язків слова, це сполучуваність певних граматичних розрядів слів [2, c. 105].