- •100. Країни Центральної Америки.
- •101. Країни Югославії: спільна історія та різне сьогодення.
- •102. Країни Західної Європи.
- •103. Країни Східної Європи.
- •104. Міжнародні відносини доби «холодної війни».
- •107. Розвиток країн «третього світу».
- •108. Принципи мп в міжнародно – правових документах – Статуті оон, Декларації та принципи мп, Заключному акті нбсє.
- •109. Роль, діяльність та основні функції оон.
- •110. Поняття та структура права єс та передумови його виникнення.
- •111. Види міжнародно – правового визнання, як визнання де – юре і де – факто. Визнання ад хок, визнання в якості сторони, яка воює чи повятала, визнання і членство оон.
- •112. Інтеграційні процеси в Європі.
- •113. Країнознавча характеристика країн Закавказзя.
- •114. Процедура призначення глави дипломатичного представництва та підстави припинення місії дипломатичного представництва.
- •115. Взаємодія права України та міжнародного права.
- •116. Правонаступництво України у зв’язку з припинення існування срср.
- •117. Поняття: посередництво, миро творчість, міжнародні переговори, превентивна дипломатія.
- •118.Статус міжнародних проток, каналів та виключних економічних зон.
- •119. Процес укладення міжнародних договорів.
- •120. Проаналізуйте основні принципи діяльності юнеско.
119. Процес укладення міжнародних договорів.
Міжнародний договір – це угода, що добровільно укладається між суб’єктами міжнародного права, як правило у письмовій формі, з метою встановлення, фіксації, зміни чи припинення їх прав і обов’язків у певній сфері міжнародних відносин. Об’єктами міжнародного договору найчастіше виступають матеріальні та нематеріальні блага, дії та утримання від дій. Міжнародне право не містить яких-небудь обмежень щодо вибору державами та міжнародними організаціями об’єкта договору. В залежності від наміру сторін це може бути будь-яке питання як зі сфери міжнародних відносин, так і зі сфери внутрішніх справ держав. Як правило, об’єкт визначається у преамбулі або у тексті самого міжнародного договору. Наприклад, об’єктом Статуту ООН є дії держав пов’язані зі створенням та функціонуванням ООН, а об’єктом Європейської конвенції про громадянство 1997 р. – дії держав, спрямовані на врегулювання відносин громадянства.
Сторонами договору можуть бути тільки суб’єкти міжнародного права, що володіють договірною правоздатністю. Віденська конвенція 1969 р. визнає таку правоздатність за державами (ст. 6), а Конвенція 1986 р. – за міжнародними організаціями, які мають право укладати міжнародні договори у відповідності до їх засновницьких актів (ст. 6). Процес укладення міжнародного договору – це сукупність стадій і дій, спрямованих на встановлення та
якої укладається договір.
Процес укладення міжнародного договору охоплює такі стадії:
1) договірна ініціатива зацікавленої сторони – це попередня стадія, пов’язана з висуненням пропозиції однієї чи кількох держав, або міжнародної організації укласти договір з наданням проекту тексту майбутнього договору. Порядок реалізації цієї стадії, як правило, визначається внутрішнім законодавством держави або установчими документами міжнародної організації.
2) підготовка тексту договору – тобто погодження волі та інтересів договірних сторін щодо встановлення тих чи інших правил поведінки. Підготовка тексту договору може проходити в трьох формах: шляхом ведення переговорів, на міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях.
3) встановлення автентичності тексту договору (попереднє прийняття тексту договору) – це визнання розробленого тексту договору таким, що відповідає справжньому волевиявленню сторін та є остаточним. Парафування – скріплення ініціалами уповноважених осіб кожної сторінки договору на знак згоди з текстом. Така форма попереднього прийняття тексту договору використовується при укладанні договорів з обмеженою кількістю учасників. Парафований договір підлягає остаточному прийняттю.
4) остаточне прийняття тексту договору тягне за собою певні юридичні наслідки для його учасників, зокрема, дає право стороні договору затвердити його та зобов’язує сторону не змінювати цілі та об’єкт договору. Основною формою остаточного прийняття тексту договору є його підписання сторонами.
5) надання згоди на обов’язковість договору, тобто визнання державою або міжнародною організацією норм міжнародного договору обов’язковими для себе. Ст. 11 Віденської конвенції 1969 р. встановлює, що згоду держави на обов’язковість для неї договору може бути виражено підписанням договору, обміном документами, затвердженням, приєднанням або будь-яким іншим способом, про який домовились сторони.
Підписання – це форма надання згоди на обов’язковість договору, при якій підписання договору є одночасно як підтвердженням прийняття тексту договору, так і вираженням згоди на його обов’язковість. Найчастіше така форма надання згоди на обов’язковість договору застосовується стосовно міжвідомчих міжнародних договорів.
Обмін документами – це спрощена процедура укладення міжнародного договору, змістом якої направлення однією стороною іншій стороні (сторонам) листа або ноти з пропозицією щодо врегулювання певного питання і направлення останньою листа (ноти) у відповідь з повідомленням про прийняття пропозиції.
Ратифікація (прийняття, затвердження) – це надання згоди на обов’язковість договору одним з вищих органів державної влади (як правило, парламентом або головою держави) у відповідності до процедури, встановленої національним законодавством. У міжнародному праві та законодавстві більшості держав світу склався підхід, згідно з яким ратифікація здійснюється парламентом, а прийняття та затвердження – главою держави або урядом. Такий механізм закладено і у Законі України “Про міжнародні договори України”.
Укладені примірники двосторонніх договорів передаються на зберігання сторонам. Укладення ж багатосторонніх договорів вимагає призначення депозитарію, який здійснює обслуговування укладеного договору, зокрема, зберігає оригінал договору та пов’язані з ним документи (ратифікаційні грамоти, акти застережень, заперечення проти застережень тощо). Депозитарієм може бути одна або кілька держав, міжнародна організація або її посадова особа.