6. Романтизм як художня система

1. Ведущий принцип романтизма – индивидуализм (сосредоточение на собственном «Я»

центральная антитеза «личность – мир», где реализуется идея романтического двоемирия

не найдя контактов с миром, романтическая личность отправляется на поиски своей духовной родины.

2. Самоценная личность

Личность (микрокосмос) – это центр мира, равновелик и противопоставляется остальному миру (макрокосмосу)

А) Внутренний мир – это малая духовная, но Вселенная, где всё пропущено через душу. Тело для романтиков – признак второстепенный, смерть не означает окончания жизни.

Б) Внешний мир никогда не изучался представителями романтизма как самостоятельный. Всё отражено в в душе. Только проникнув в неё, можно судить об окружающем мире. О действительности судят душой – это было открытием романтизма.

В) Характер героя суверенен и самоценен. Он взят вне каких – то обстоятельств. «Всё, чем я наделён, я обязан себе»

Романтический герой изначально одинок

Главным приёмом раскрытия образа является исповедь

3. Система жанров

Жанрами романтизма стали лирические произведения: элегия, послание, мадригал. Посвящение, песня. Ведущими жанрами стали баллада и поэма. Лиризм стал основой жанровой системы романтизма

Поэтика романтизма

Мотив отчуждения: А) сиротство в мире, одиночество Б) отчуждение В) бегство

Портрет героя нормативен. А) глаза чёрные или голубые ( они привлекают к себе внимание) Б) взгляд, который свидетельствует о внутреннем богатстве человека В) высокий лоб. Возможны морщины Г) чёрные волосы до плеч

Появлению героя всегда предшествует развёрнутый авторский вопрос, который создаёт атмосферу таинственности

До діячів романтизму відносять братів Шлегелей, Новалива, Шлейермахера, Шеллинга, Гельдерлина, Гофмана, Байрона, Гейне, Шуберта, Вагнера, Карлейла. Цей список можна значно розширити. Парадоксальним образом романтизм з’єднував культ особистої неповторності індивідуума з тяжінням до безособового, стихійному, колективному; підвищену рефлективність творчості – з відкриттям миру несвідомого; гру, що розуміє як вищий зміст творчості, – із закликами до впровадження эстетического в «серйозну» життя; індивідуальний бунт – з розчиненням у народному, родовому, національному

Хронологічні рамки романтизму характеризуються відносною одночасністю початку (1790-і роки) і невизначеністю завершення (1820–1830-і – в Англії й Німеччині, 1870–1880-і – у Франції). Для США ці дати варто зрушити вперед на 20–30 років. Соціально-політичні передумови романтизму лежать у революційних потрясіннях кінця XVIII століття: Війназа незалежність в Америці й, головне, Велика французька революція 1789–1794 р. Її емоційне переживання, а потім осмислення її досвіду, її наслідків зіграли вирішальну роль у виникненні й розвитку романтичного світогляду. Головні представники романтизму в літературі – Новалис, Жан Поль, Э.Т.А. Гофман, У. Вордсворт, В. Скотт, Дж. Байрон, П.Б. Шеллі, В. Гюго, А. Ламартин, А. Міцкевич, Э. По, Г. Мелвилл, М.Ю. Лермонтов, В.Ф. Одоєвський; у музиці – Ф. Шуберт, К.М. Вебер, Р. Вагнер, Г. Берліоз, Н. Паганини, Ф. Аркуш, Ф. Шопен; в образотворчому мистецтві – живописці Э. Делакруа, Т. Жерико, Ф.О. Рунге, К.Д. Фрідріх, Дж. Констебл, У. Тернер, у Росії – О.А. Кипренский, А.О. Орловський

Ідеї й художні принципи Гофмана вплинули на наступну літературу як реалістичну (О. Бальзак, Ч. Диккенс, Ф.М. Достоєвський), так і символістську (ірраціональні й містичні мотиви). Демократичні ідеї пізнього Р. знайшли своє вираження у творчості А. Шамиссо, ліриці Г. Мюллера, у поезії й прозі Гейне, що справедливо називали себе «останнім романтиком» (він виходить за рамки властиво романтизму й піддає його спадщину критичному перегляду).

Міфологічна школа, напрямок у фольклористиці й літературознавстві 19 в., що виникло в епоху романтизму. Її філософська основа – естетика Ф.В. Шеллинга й братів А. і Ф. Шлегелей, що сприймали міфологію як «природну релігію». Для міфологічної школи характерне подання про міфологію як про «необхідну умову й первинний матеріал для всякого мистецтва» (Шеллинг), як про «ядро, центр поезії» (Ф. Шлегель). Остаточно міфологічна школа оформилася в працях братів В. і Я. Гримм .Відповідно до їх теорії, народна поезія має «божественне походження»; з міфу в процесі його еволюції виникли казка, епічна пісня, легенда й інші жанри; фольклор – несвідома й безособова творчість «народної душі».

Користуючись методом порівняльного вивчення, брати Гримм пояснювали подібні явища у фольклорі різних народів загальної для них найдавнішою міфологією. Міфологічна школа поширилася в багатьох країнах Європи: Німеччини (А. Кун, В. Шварц. В. Манхардт), Англії (М. Мюллер, Дж. Кокс), Італії (А. де Губернатис), Франції (М. Бреаль), Швейцарії (А. Пикте), Росії (А.Н. Афанасьєв, Ф.И. Буслаєв, О.Ф. Міллер). Міфологічна школа розвивалася у двох основних напрямках: «етимологічному» (лінгвістична реконструкція початкового змісту міфу) і «аналогійному» (порівняння подібних по змісту міфів). Перше представлено роботами Куна («Сходження вогню й божественного напою», 1859; «Про стадії мифообразования», 1873) і Мюллера («Досвіди по порівняльній міфології», 1856; «Читання про науку й мову», 1862-1864). Користуючись «палеолингвистической» методикою, Кун і Мюллер прагнули реконструювати древню міфологію, пояснюючи зміст міфів обожнюванням явищ природи – світил («солярна теорія» Мюллера) або грози («метеорологічна теорія» Куна).

Йенский романтизм. Художні принципи: теорія роману, фрагмента, принцип міфологічної типізації, роль творчої інтуїції. Иенский романтизм складався в атмосфері передових суспільно-політичних ідей, які висунула й прагнула здійснити революція кінця XVIII в. у Франції, і він не міг не випробовувати їхнього плідного впливу. В Иенском унив-те брати Ш., Фихте, Новалис, Людовик Тик – центр ідеологічної опозиції. Їм далека була віра в здійснення передових ідеалів Французької революції в майбутньому. Вони не були ні реакціонерами, ні реставраторами середньовічних відносин, але їхні пошуки справедливого внебуржуазного ідеалу ставали ретроспективними й нерідко виражалися в ідеалізації давньої давнини, як правило, середньовіччя, що вони все-таки прагнули співвіднести із сучасним суспільним розвитком (утопія Новалиса). При цьому в утопічному ідеалі иенцев акцент ставився не на суспільної, а на эстетической стороні

Йенский кружок (1796-1802). Перше європейське романтичне об’єднання, “ідеал романтичного симпозіуму” (Н. Берковский). Основні учасники: брати А. В. і Ф. Шлегели, Л. Тик, Новалис, Ф. В. Шеллинг, Ф. Д. Шлейермахер. Вироблення теорії романтизму і її практичне втілення. Видання журналу “Атеней” (1797-1800). Відсутність більших трактатів-маніфестів. Фрагментарний стиль мислення. Фрідріх Шлегель (1772-1829) як головний теоретик иенской школи. “Критичні (ликейские) фрагменти” і “Атенейские фрагменти”. Універсальність – головна характеристика “романтичної поезії”. Концепція романтичної іронії не тільки як способу піднятися над злиденністю міщанського життя, але як прояву вищої духовної діяльності людини, найважливішого засобу художнього пізнання. 216 фрагмент: “три провідні тенденції” свого часу (Французька революція, філософія Фихте, роман Ґете “Роки навчання Вільгельма Мейстера”). Апологія роману як синкретичного жанру, що найбільше відповідає вимозі універсальності мистецтва. “Люцинда” Ф. Шлегеля як проблемно-філософський роман

Ідеальна любов – співтворчість, тотожність життя й поезії. Пафос здійснення, переживання досягнутого ідеалу. Автобіографізм. Критичне відношення сучасників до роману. Жанровий універсалізм Людвіга Тику (1773-1853). “Білявий Экберт” (1796) як зразок раннеромантической новели-казки. Цикл комедій (“Кіт у чоботах” і інші, 1797-1800) – приклад романтичної іронії до вироблення Шлегелем теорії. “Мандрівки Франца Штернбальда” (1798) – перший романтичний роман про художника, жанровий еталон для наступних добутків у цьому роді. Творчість Новалиса (сьогодення ім’я Фрідріх фон Гарденберг) (1772-1801). Теоретичні “Фрагменти”, філософія “магічного ідеалізму”. Любов до Софії фон Кюн. Автобіографізм “Гімнів до ночі” і їхній метафізичний зміст. “Генріх фон Офтердинген” (1801 – незаконч.) як самий характерний раннеромантический роман. Історія становлення поета. Символіка “блакитної квітки”. Значення образів східної дівчини, рудокопа, пустельника, Матильди, Ціани

1: Романтизм как тип культуры и художественная система. изменение мировоззрения людей. 1789 – Французская революция, у которой были романтические мировоззрения. Эпоха «опьянения свободой».На рубеже веков происходит сдвиг,

юмор и ирония – основные средства от того, чтобы не сойти с ума; 9) у романтизма – много вариантов. ИТОГ: несмотря на множество вариантов романтизма, везде есть индивидуализм, культ личности, романтическое двоемирие, антиклассицистическая эстетика и ром. ирония. Романтизм – это духовное движение во всех областях культуры, прежде всего в литературе, музыке, философии, исторических науках и пр. К деятелям романтизма относят братьев Шлегелей, Новалива, Шлейермахера, Шеллинга, Гельдерлина, Гофмана, Байрона, Гейне, Шуберта, Вагнера, Карлейла. Этот список можно значительно расширить. Парадоксальным образом романтизм соединял культ личной неповторимости индивидуума с тяготением к безличному, стихийному, коллективному; повышенную рефлективность творчества – с открытием мира бессознательного; игру, понимаемую как высший смысл творчества, – с призывами к внедрению эстетического в «серьезную» жизнь; индивидуальный бунт – с растворением в народном, родовом, национальном. Хронологические рамкиПОДХОДЫ к романтизму: 1) исторический (ром-м как конкретное ист. движение, цельная культ. эпоха, объединенная особым типом мышления, продукт сознания); 2) внеисторический (=психологический; ром-м как бунт против эпохи). ПРЕДПОСЫЛКИ: 1) Сентиментализм; 2) Готический роман; 3) Взгляды Руссо (руссоизм; культ личности естественного человека), Канта (кантовский дуализм) и Фихте («абсолютное Я»). Отсюда - ЭСТЕТИКА РОМАНТИЗМА: 1) антиклассицистическая эстетика; 2) культ личности (гл. проблема; активный субъект; неординарность; всегда в меньшинстве противостоит реальности; не анализирует, а сразу отрицает мир; разрыв м/у идеалом и действительностью); 3) отношение к искусству как средству создания второй реальности (влюбиться + заняться историей + уехать в путешествие); 4) требование естественности; 5) мифологизм (переработка старых + создание новых мифов); 6) упор на воображение и фантазию + разум; 7) постановка себя выше филистеров; 8) осмеяние их и себя романтизма характеризуются относительной одновременностью начала (1790-е годы) и неопределенностью завершения (1820–1830-е – в Англии и Германии, 1870–1880-е – во Франции). Для США эти даты следует сдвинуть вперед на 20–30 лет. Социально-политические предпосылки романтизма лежат в революционных потрясениях конца XVIII века: Война за независимость в Америке и, главное, Великая французская революция 1789–1794 гг. Ее эмоциональное переживание, а затем осмысление ее опыта, ее последствий сыграли решающую роль в возникновении и развитии романтического миросозерцания.Главные представители романтизма в литературе – Новалис, Жан Поль, Э.Т.А. Гофман, У. Вордсворт, В. Скотт, Дж. Байрон, П.Б. Шелли, В. Гюго, А. Ламартин, А. Мицкевич, Э. По, Г. Мелвилл, М.Ю. Лермонтов, В.Ф. Одоевский; в музыке – Ф. Шуберт, К.М. Вебер, Р. Вагнер, Г. Берлиоз, Н. Паганини, Ф. Лист, Ф. Шопен; в изобразительном искусстве – живописцы Э. Делакруа, Т. Жерико, Ф.О. Рунге, К.Д. Фридрих, Дж. Констебл, У. Тернер, в России – О.А. Кипренский, А.О. Орловский.