11.Принципи створення національного характеру у новелістиці Меріме

12. «Пані Боварі» як втілення об’єктивного методу французького реаліста.

В духе времени он считал, что материал для искусства содержите «во всем и везде», нет более запретных, непоэтических тем. Изображать мир следует «все более и более приближаться к науке». Наука же Предполагает, с одной стороны, беспристрастность изображения, а с другой - глубину исследования и широту. Поэтому" писатель, по мысли Флобера, «должен быть созвучен всему и" всем, если он хочет понимать и описывать». Ли-тература, как и наука, должна стать не дидактической, а наглядной.

Под наглядностью искусства он понимал новый принцип отражения мира, который он сам назвал объективным. Объективная картина в произведении Флобера - это не фотография мира, но осмысленное автором, творчески переработанное его воспроизведение, стимулирующее восприятие читателя. При этом в соответствии со своими принципами искусства новой эпохи писатель стремится избегать драматических эффектов и случайностей; он мечтает создать «книгу ни о чем, книгу без внешней привязи, которая держалась бы сама собой, внутренней силой своего стиля, как земля, ничем не поддерживаемая, держится в воздухе, - книгу, которая почти не имела бы сюжета или, по меньшей мере, в которой сюжет, если возможно, был бы почты невидим».

Содержание такой книги, в которой будет «описана обыденная жизнь, как история или эпопея», может быть раскрыто, по мысли автора, при помощи мастерской композиции и иронии, создаваемых соотношением изображенных картин. Чтобы извлечь поэзию из обыденных характеров, Флобер предъявлял особые требования к правдивости в изображении связей" личности и обстоятельств. Здесь начинал действовать тот фатальный закон, который он почерпнул из философии Спинозы. Верность психологии, по Флоберу,- одна из основных задач искусства. Стремление к совершенству формы у Флобера - это не формализм, а желание создать гармоничное "произведение, которое отразит мир и заставит задуматься о его сущности, не только лежащей на поверхности, но и скрытой, изнаночной.

Настаивая на праве художника обращаться к самым пошлым и тривиальным сюжетам, Флобер говорив: «Поэзия, подобно солнцу, заставляет и навозную кучу отливать золотом». Именно это и происходит в «Мадам Бовари». Поднятая на высочайший уровень правдивого аналитического искусства банальная история жены-прелюбодейки обретает в романе неожиданную, на первый взгляд, идейно-философскую глубину и подлинную эстетическую значимость. Перед зорким оком писателя-реалиста Эмма Бовари, оставаясь героиней буржуазного адюльтера, раскрывается как личность трагическая, пытавшаяся восстать против ненавистной пошлости, но в конце концов поглощенная ею. Образ героини внутренне противоречив.

Неоднозначно и авторское отношение к ней. Погруженная в трясину обывательского бытия, Эмма стремится вырваться из нее. Вырваться силой любви - единственного чувства, которое (в воображении героини) может поднять ее над опостылевшим серым миром. Поэтому она, не задумываясь, принимает предложение Шарля и становится его женой. Поэтому же, обманувшись в муже, она, словно в омут, бросается в объятья Родольфа, а затем, тяжко пережив

измену любовника, с вновь возродившейся надеждой и страстью отдается Леону. Однако везде Эмму как рок преследует жестокое разочарование Неудовлетворенность обывательским существованием в мире уютно устроившихся мещан и поднимает над трясиной буржуазной пошлости Эмму, приближая ее к близким Флоберу героям его ранней лирической прозы. Эта особенность мироощущения Эммы, надо полагать, и позволила писателю заявить: «Мадам Бовари - это я!» Однако характер Эммы нов, и автор относится к ней иначе, чем к своим романтическим героям, абсолютно свободным от пошлости и бескомпромиссным в противостоянии ей. Крушение романтических иллюзий началось буквально с первых дней замужества.

Роман « Госпожа Бовари» стал новым словом во французском и европейском искусстве. Это книга о будничной жизни, где сюжет почти невидим. Но одновременно это одна из трагедий, которые постоянно происходят в обыденной действительности. У романа - многозначительный подзаголовок «провинциальные нравы». Однако для Флобера « Нет провинций - есть Франция». В романе, начатом после смерти Бальзака он развивает его принципы: история главной героини, по имени которой назван роман, даёт возможность увидеть зависимость её характера от воззрений и обычаев среды, а так же самую среду, имеющую в романе не меньшее значение.

То, что это роман о нравах, подтверждает и композиция: начавшись с рассказа о Шарле Бовари, он завершается рассказом об аптекаре Оме. Эмма появляется только во второй главе, а после её смерти, следуют ещё три главы, где автор рисует лицемерие церковников, пустоту церковного обряда, самодовольство и карьеризм Оме. Шарль, ничтожный в своей зависимости от внешних факторов, усвоенных от Эммы, после её смерти возвышается над всеми своим умением любить и страдать.

Флобер ставил перед собой труднейшую задачу - « Передавать пошлость точно и в то же время просто», а для этого он меняет тип композиции, сложившийся до него. Особенно большее место он отводил экспозиции - 260 страниц, на основное отводил лишь 120-160, а на заключительную, смерть Эммы, описание похорон и горе мужа - 60. Таким образом, описательная часть была бы в два раза больше, нежели изображение самих событий. Но как увлечь читателя такою пошлостью? Флобер отказался от «интересного» материала, которым в его время широко пользовались крупные и мелкие романисты, от Дюма и Эжена Сю до Диккенса.

Здесь не было ни буйного колорита исторической эпохи, ни соблазнительной роскоши великосветской жизни, ни семейных тайн, ни страшной экзотики парижских или лондонских трущоб. Все здесь было просто, слишком просто.

Даже событий никаких не было. Флобер повествовал о неподвижном провинциальном существовании, о стоячем болоте ничем не привлекательного быта, без «драмы», без ревности, почти без действия. Идя по следам Бальзака, он создавал новый тип повествования, противоре-чивший традиционным литературным представлениям. «Мадам Бовари», как и все романы Флобера, построена в виде биографии. С точки зрения традиционной композиции, это биография не Эммы, а Шарля.

Роман начинается с его поступления в школу, потом подробно рассказывается о его первом браке, вдовстве, затем незаметно в его жизнь входит Эмма - как-то сбоку, словно случайно, как это всегда бывает в действительности. В продолжение всего романа благополучное существование Шарля сопровождает долгую семейную агонию Эммы - словно однообразная нота, составляющая скучный фон основной мелодии. И после смерти Эммы, вопреки правилу эффектного конца, Шарль, уже один, продолжает свою унылую биографическую повесть. Флобер нарушает все литературные традиции, и мастер концен-трированной композиции, как, например, Бальзак, мог бы упрекнуть его в нечеткости структуры и в непродуманности плана. Согласно правилам традиционного повествовательного искусства, автор должен был в ходе изложения подсказать читателю значение тех или иных событий, выдвинув на первый план главное, отодвинув в тень второстепенное. Он должен был расставить в повествовании логические ударения, чтобы читатель не растерялся во множестве фактов и сразу понял, куда его ведут.

Композиция Флобера преследует как раз противоположную цель. Не желая запутывать читателя ложной видимостью, как то делали авторы детективных романов, он, однако, не хотел ничего подсказывать и предоставлял читателю самому разбираться в беспристрастной картине жизни. «Логический акцент», не соответствующий естественному течению событий, показался бы ему искажением действительности и недопустимым вторжением автора. Такой установкой объясняется и построение «Мадам Бовари» и обычный для Флобера биографический принцип повествования.

Скудость действия, отсутствие всяких драматических эффектов и резких тонов, однообразие картин, отличающихся лишь оттенками, - все это заключалось в самом замысле. Флобер писал в полном противоречии с «французским вкусом» и не хотел идти ни на какие уступки. Придать повествованию больше внешнего интереса значило бы уничтожить всю художественную систему романа.

Творчість видатного французького письменника Г. Флобера є важливим етапом розвитку світового літературного процесу між бальзаківським етапом реалізму першої половини ХІХ століття й етапом "натуралізму", який у другій половині ХІХ століття був представлений Е. Золя і його школою. Письменник позиціонує себе як «ворога капіталістичного суспільства» причому слово "буржуа" у його сприйнятті позбавлене класового змісту. Для нього "буржуа" – це символічна назва всього жадібного, егоїстичного, бездуховного, вульгарного і низькопробного. Недолікам сучасного йому суспільства письменник протиставляв високе, тобто мистецтво. Йому був близьким поетичний символ романтика Альфреда де Віньї – "вежа із слонової кості". Для Флобера цей символ – антитеза буденності, визнання високої ролі мистецтва. Але його цікавило і реальне життя, яке він досліджує у творчості зрілого періоду. Літературними авторитетами для Флобера були В. Шекспір і О. Бальзак.

Флобер ішов власним шляхом у літературі, відмінним від О. Бальзака і Ф. Стендаля, виробляв свою естетику та стиль. Усе в художньому творі, на думку письменника, залежить від стилю, якому він приділяв головну увагу. Мистецтво для письменника було не втечею від життя, а засобом творчого діалогу з ним. "Об'єктивний стиль" (або метод), як називають його літературознавці, розроблений Флобером, став одним із провідних принципів його реалізму, а пізніше був прийнятий іншими французькими письменниками (Гі де Мопассаном, Емілем Золя, натуралістами). Об'єктивізм, за Флобером, – це відсутність автора у творі. Флобер застосовував прийом психологічного аналізу героїв через світ речей, які їх оточують. Письменник намагається створити нову літературу, що базується на науковому мисленні. Він прагнув встановити зв'язок між психологічною та фізичною природою людини, показати фізіологічну основу пристрастей, глибокий психологізм життя як героя, так і суспільства[1,c.155]. Письменник розпочав роботу над своїм найвизначнішим романом «Пані Бооварі» восени 1851 року. Критики назвали твір одним з найбільших досягнень реалізму в літературі. Ще в 1838 році з'явилася його повість "Пристрасть і доброчинність", у сюжеті якої відчувається задум "Пані Боварі". Працюючи над творами Флобер планує створити оригінальний твір з художньо - стилістичної точки зору. Повільність роботи над романом він пояснює складністю сюжету, працею над стилем. Основна тема твору визначена самим письменником у підзаголовку роману: "Провінційні звичаї".

Флобер змальовує та досліджує життя Франції середини ХІХ століття: деградацію людської душі, відчутне нівелювання культурних цінностей, мистецтва, науки, політики, релігії, побуту, їх провінціалізацію.

Значну увагу автор приділяє проблемі обумовленості характеру героя навколишнім середовищем. Теми кохання, втрачених ілюзій висвітлюються інакше, ніж у Cтендаля та Бальзака. Флобер розвінчує жіночі ілюзії і засуджує явище, яке критики пізніше назвали "боварізмом" (намагання уявити себе іншим, ніж ти є насправді). Це відчуття переживають майже всі герої роману, але саме Еммі найбільшою мірою властиве жити вигаданим життям.

За жанром "Пані Боварі" – реалістичний, соціально-психологічний роман. Письменник використовує психологізм, як ознаку власного творчого стилю та методу. Психологізм Флобера виявляється в його умінні точно передавати словами ледь відчутні душевні імпульси, «рух пристрастей». Усі вчинки героїв глибоко мотивовані. Сам автор називав свій твір аналітичним, а сучасники порівнювали його перо зі скальпелем. Сюжет роману простий: жінка виходить заміж за чоловіка-посереднього характеру , розчаровується в ньому і накладає на себе руки. Флобер збагатив цей сюжет численними проблемами. У його розвитку провідне значення має внутрішній світ героїв - думки, почуття, переживаня героїні. Основу конфлікту твору становить протиставлення реального життя і мрії. Композиція роману продумана, має чіткий план; в її основі перебуває біографічний принцип – опис життя Емми. Композиційно роман поділяється на три частини: у першій йдеться про знайомство Шарля з дочкою фермера Еммою Руо. Основним місцем дії в першій частині є провінційне містечко Тост, куди Шарль після весілля привозить свою другу дружину Емму. Незабаром Емма зрозуміла, що Шарль не відповідає тим ідеалам, про які читала Емма, перебуваючи в монастирській школі. Найважливіша подія для Емми в цій частині – відвідання балу в замку Воб'єссар.

Дія другої частини роману відбувається в Йонвілі. Народження дитини мало відволікло Емму від "мрій". Закоханість Емми в службовця Леона, а потім у цинічного Рудольфа свідчить про те, що вона продовжує жити в ілюзорному світі, не помічаючи, що її "книжковий ідеал" не має нічого спільного з дійсністю. Автор не висловлює відкрито своє ставлення до подій, але інколи це йому вдається за допомогою композиційних засобів (сцена сільськогосподарської виставки). Кохання до Рудольфа закінчується для Емми нервовим зривом. Друга частина книги завершується зустріччю Емми з Леоном у руанській опері, куди вивіз її Шарль.

Детальному опису їх "кохання" присвячена третя (остання) частина роману. Це історія подальшого падіння Емми, її нової матеріальної залежності від нотаріуса Лере. Зупиняється Емма, коли сім'я зазнає повного фінансового краху. Емма обрала смерть від отрути як єдиний вихід для себе. Її смерть від миш'яку дуже прозаїчна. Це враження буденності підсилюється картиною "похмурого гротеску" – похорону, на якому біля труни заснули аптекар і священик.

Смерть Емми нічого не змінила в житті провінційного міста. Аптекар Оме домігся значних успіхів у роботі, Леон одружився, Рудольф завів нову коханку. Шарль, який справді кохав Емму, помирає від туги за нею.

Флобер використовує нові форми і засоби розкриття "непомітного", зовні "нецікавого сюжету". Кожна з трьох частин твору містить історію загибелі однієї з трьох великих ілюзій Емми. Песимістичним є фінал роману, де автор з гіркою іронією констатує тріумф світу духовного занепаду людини. Предметом зображення в романі стає одна з провінцій країни, але для письменника вся Франція – провінція, втілення загального зубожіння і деградації. Автор з неперевершеною майстерністю змальовує характери типових представників сучасного йому суспільства. лікар, аптекар, крамар, нотаріус, власник сільського готелю, священик. Жодної яскравої особистості. Гроші репрезентує хитрий і хижий Лере, церкву – обмежений і жалюгідний отець Бурнізьєн, інтелігенцію – нікчемний Шарль Боварі, всевладну вульгарність і лицемірство – аптекар Оме. Своє ставлення до героїні письменник дуже влучно передає висловом "Емма Боварі – це я"[2,c.18]. Автор поділяє її ставлення до вульгарного світу і карає не її страждальницьку душу, а той міщанський ідеал, який вона вигадала у власній уяві та свідомості.

Одним з основних принципів та прийомів для Флобера була форма роману.

У своїй творчості письменник дотримувався принципу об'єктивізму: у ньому немає авторських реплік, роздумів, відкритого коментування вчинків героїв. Флобер – визначний майстер стилю та психологічного аналізу. Він збагатив романну "техніку" новими засобами художнього зображення людського характеру.

Саме у творчості Флобера реалізм утверджується у французькій літературі як провідний напрям. Флобер, його однодумці та послідовники роблять багато для того, щоб правильно осмислити й витлумачити творчість Бальзака. Захист спадщини Бальзака триває в умовах складної ідейної боротьби, і в цій боротьбі важливе місце займає Флобер, його естетичні позиції і, головне, його чудовий та цікавий, насичений реалістичним зображенням оточуючої дійсності роман, «Пані Боварі». Творчу спадщину автора «Людської комедії» Флобер намагається освоювати критично. Йому вдається сказати нове слово в літературі, сказати це слово в умовах іншої епохи, проявивши при цьому у всій широті свою творчу індивідуальність. Його творчість є тісно пов’язаною із реалістичними прийомами, характерними для класичних реалістів першої хвилі. Це і зосередженість на тенденціях, які існують в суспільстві, і осмислення руху історії через показ доль окремих особистостей, але Флобер жив вже в іншу епоху – епоху соціальної і економічної стабільності, коли влада грошей вже нікого не дивувала, коли література поділялася на елітарну ( художню ) й масову

( комерційно спрямовану). Реалізм продовжує існувати, але стає іншим: на зміну глобальним узагальненням приходить дослідження приватних, домашніх, інтимних випадків, характери героїв стають більш типовими і звичайними. Франція періоду трьох революцій, барикадних бійок на вулицях Парижу, часів великого піднесення людського духу відходить у минуле. З’являється Франція капіталістична, меркантильна, торговельно-промислова. Важливо, що Флобер, як і його сучасники усвідомлює: Люди, що були рабами, рабами і залишились, не зважаючи на героїзм і на численні людські втрати. Таким чином у творчості Флобера зароджується принцип фаталізму. Він писав: “Мій фаталізм ствердився однозначно. Я заперечую особисту свободу, тому що я не відчуваю себе вільним; що ж до людства, то почитайте історію і ви побачите, що з ним не завжди відбувається те, чого воно прагне”. Великі гасла Великої революції – Свобода, Рівність, Братерство – перетворились на парламентські вислови, якими спекулювали депутати. Як наслідок, виникає недовіра Флобера до будь якого суспільного руху, хоча він і не заперечував республіканські цінності і називав себе “скептичним і розлюченим республіканцем” [3,c. 69]. Його концепція особистості близька до точки зору Шекспіра на людину, яку англійський драматург називав “двоногою твариною”. Флобер стверджував: “Політичний стан країни підтвердив мої старі апріорні погляди про двоногу безпір’яну тварину, яку я вважаю шулікою і індиком одночасно”[4, c.25].

Індик,в розумінні письменника, - алегорія дурості. Втеча від індиків складала сенс життя Флобера. Нехай індики ганяються за щастям, кар’єрою, грошима. Флоберу усі ці марення не були потрібні. Він нехтував ними заради Краси і Мистецтва Служіння Красі і Мистецтву Флобер не уявляв без затишку і спокою: “Щастя – обман, пошуки якого спричиняють всі життєві бідування. Зате існує безтурботний спокій, який є схожим на щастя, він, навіть кращий за нього”[3,c.16]. Принципи прагматизму були абсолютно протилежними його натурі. На письменництво він дивився, як на покликання і дуже високо ставив таку якість, як майстерність. Він постійно повертався до написаного, знову і знову переробляючи його, вдосконалюючи свій стиль, намагаючись довести його до досконалості. Ідеальним витвором мистецтва Флобер вважав стіну афінського акрополю, просто стіну, на якій нічого не написано і не намальовано. Але, як зізнавався Флобер, він не міг відірвати від неї очей, настільки ідеально був обточеним камінь, настільки досконало були пригнаними одна до одної плити. Флобер мріяв створити книгу “ні про що”, яка трималась би у свідомості людей тільки силою стилю, як наша планета тримається у космосі силою гравітації, яку не можна побачити. Він мріяв створити щось повністю протилежне масовій літературі, яка приваблює читачів карколомним сюжетом або скандальною інтригою. Він мріяв про книгу, в якій би майже не було сюжету, книгу про буденне життя, яке б осмислилося на рівні історії або епопеї.

Естетична позиція Флобера принципово відрізнялась від звичних вимог до епічного твору тим, що звичайно епік ( письменник ) розповідає. Флобер шукав “філософський камінь” у мистецтві і намагався не розповідати, а створювати картини, які б не просто зображували певні моменти життя, а надавали б можливість зазирнути у глибину життя, у ті його моменти, які є непомітними для звичайного погляду. А от щоб зробити свій твір максимально глибоким, письменник повинен розповідати не про себе, а про зовнішній світ. "... чим більш особистого існує в нашій творчості, тим вона є слабкішою”[5,c.7], - стверджував він. Флобер цінував літературу “стильну”, незалежно від того, про що вона розповідала.

Характерною особливістю стилю Флобера є писання “сірим по сірому”. В ньому Флобер передає бачення світу Емми Боварі, тому читач співчуває героїні, жаліємо її. Сам Флобер ставився до Емми іронічно, бачив її обмеженість і егоїзм. Але під час створення твору перевтілився на неї, причому перевтілився до такої міри, що під час написання сцени отруєння і смерті Емми сам відчув ознаки отруєння миш’яком, в нього навіть з’явилися небезпечні симптоми, і йому викликали карету швидкої допомоги. Точка зору Емми на світ є цілком протилежною світогляду письменника: те, що в Емми викликає огиду, наприклад сільське життя, Флобер дуже любив; література, якою зачитується “учениця Ламартина”, нічого, окрім іронії у письменника не викликає. У роману нібито існує два автори – Гюстав Флобер і сама Емма, яка інколи може переконати читачів у своїй правоті. Письменник змальовує не лише долю пересічної жінки Емми Боварі, яка недолуго прожила життя хоча і трагічно, його закінчила. Флобер пише про Францію, про її долю, про її суть, яку може показати тільки провінція. Столиці завжди є космополітичними. Таким чином картина пересічного життя набуває якості багатовимірності, надає читачу можливість зазирнути у глибину життя. Емма, красива, елеґантна, емоційна до екзальтованості, узагальнює в собі Францію, з її трьома революціями, які Флобер вважав облудою. Так само, як Емма нищить життя своєї патріархальної родини, повірив у “романи-обмани”, так само Франція знищила саму себе, повіривши у “ідеї-обмани”.

Емма вчиняє жорстоко і одночасно наївно, і читач не помічає її жорстокості, тому що її наївність приваблює . Емма руйнує життя Шарля і Берти, але і сама при цьому страждає, і ми співчуваємо “нещасній”, тому що свідомість Емми опинається на авансцені, а сам автор залишається десь дуже далеко, даючи можливість читачеві самому оцінити вчинки персонажів. Шарль, сільський лікар, є людиною звичайною. “Молодим дубком” називає його автор. Але він по-справжньому кохає Емму, і тільки він, той кого вона зраджувала, обкрадала, кому постійно брехала, залишається поряд у скрутну хвилину.