18.Сскам’янілі дерева

У минулому столітті, на початку сімдесятих років, під час розробки піщаного кар’єру поблизу міста Дружківки Донецької області виявили цікаву знахідку. На майдані завбільшки в один гектар з‑поміж твердих, наче граніт, пнів було розсіяно багато

скам’янілих шматків дерева різного розміру. Деякі не перевищували двох‑трьох сантиметрів, інші були понад кілька метрів. А трохи далі, в північно‑східному напрямку знайшли цілий мінералізований стовбур шість метрів завдовжки і один метр завтовшки.

Як свідчать геологи й археологи — дослідники цієї території, скам’янілі дерева в земних надрах були розташовані майже вертикально. Деякі з них вивищувалися над підошвою кар’єру на дванадцять — п’ятнадцять метрів, а їхні корені сягали далі в глибину. Зовні скам’янілі дерева скидалися на щойно спиляні, проте були набагато важчими від звичної деревини і мали досить чіткі кристали кварцу. Роздивляючись зрізи стовбурів під мікроскопом, учені побачили в них клітинну будову.

Післі проведених дослідів учені з’ясували вік знайдених поблизу Дружківки скам’янілих дерев: понад двісті п’ятдесят мільйонів років. Тоді клімат у цій місцині був зовсім інший, і дерева росли в лісах на березі річки. Заввишки дерева були сорок, подекуди навіть п’ятдесят метрів. Дослідники припускають, що зник прадавній ліс через потужний ураган, який вирвав дерева з коренем. Велетні ж попадали в річку, де припинився доступ повітря, і пролежали там, не розкладаючись, сотні років. А на місці прадавнього лісу пізніше утворилося море. І хоча до того часу дерева вкрив товстий шар осадової породи, до них просочувалася морська вода і вимивала з їхніх стовбурів органічні речовини, місце яких займали мінерали. В такий спосіб тисячі й тисячі років відбувалося скам’яніння. Про це розказали й багато інших археологічних знахідок, які трапляються і по сьогодні: щелепи акули, скам’янілі морські лілії, корали. Оскільки нашарування морського дна відбувалося упродовж багатьох віків, осадові породи кам’яновугільного періоду у Донецькому басейні розташовані на глибині майже одинадцять кілометрів.

Як же сталося, що дерева, які були заглиблені в земних надрах, піднялися майже на поверхню? Учені припускають, що це сталося близько ста сімдесяти мільйонів років тому, коли на Землі відбувався процес гороутворення, який різко змінив рельєф місцевості. Саме тоді гірські породи виштовхнули на поверхню скам’янілий ліс.

«Кам’яний ліс» у степах Донбасу — рідкісне, хоча не єдине місце у світі. Таке явище відоме на всіх континентах. Подібні реліктові дерева були знайдені в пустелях Монголії, Північної Америки, на островах Греції, в Єгипті. І скрізь ці унікальні пам’ятки стають національним надбанням. Вони приваблюють туристів. Сьогодні відомі придатні для харчування вічнозелені дерева з гострим пласким листям, лускатою корою й плодами‑шишками, що ростуть у Південній Америці й Австралії. Проте таких дерев на планеті дуже мало.

19. Учитель

Юрій Нечипоренко мріяв побачити свого вчителя. Задовго до зустрічі він уявляв собі, як поцілує натруджені руки Григорія Матвійовича, але водночас йому було якось не по собі через те, що його, такого молодого і порівняно невправного, знає весь світ, тоді як

його вчителя знає лише це маленьке сонне прибережне містечко.

Та щойно він побачив Григорія Матвійовича, усі його побоювання зникли. Учитель зовсім не постарів і здавався ще бадьорішим, ніж кілька років тому. Його очі випромінювали молодість і радість.

Григорій Матвійович сказав Нечипоренку, що пишається ним. Лагідно додав, що пам’ятає, як удосвіта будив хлопця і вкладав у його руки смичок. А потім запропонував Нечипоренкові, уже відомому музикантові, лауреатові, позмагатися, можливо востаннє, зі своїм учителем, перед людьми, серед яких пройшло все жит тя. Звісно, Нечипоренко пристав на цю пропозицію.

Невеличкий зал місцевого театру не вмістив і половини глядачів, які зійшлися на цей незвичайний концерт. Першим виступав Нечипоренко. Лауреат грав так, як мусить грати лауреат,— не гірше й не краще, та й вітали його, як годиться вітати лауреатів,— щирими бурхливими оплесками. Але ось стихли останні аплодисменти, Нечипоренко зійшов зі сцени, сів у першому ряду і став звичайним слухачем.

Завіса довго не одкривалася. Коли ж нарешті лаштунки розсунулися, Нечипоренко побачив таке, від чого в нього перехопило дух. На сцені, вишикувавшись у п’ять рядів, стояли сорок зовсім юних музикантів, хлопчиків і дівчаток, зі скрипками в руках. У білих сорочечках і в білих блузках стояли вони тихо, непорушно і дивилися на свого вчителя, який скромно притулився десь збоку.

Усі присутні встали. За мить у мертвій тиші сплеснули чиїсь долоні, і нестримні овації покотилися приміщенням. Учитель переміг, навіть не граючи. Коли ж у залі настали тиша, Григорій Матвійович відточеним рухом затиснув скрипку під підборіддям. Найвимогливіший критик не міг би зробити жодного зауваження, побачивши цих юних музикантів. Центр ваги тіла — на ліву ступню, лікоть лівої руки — навпроти серця, гриф, щоб не лягав на долоню, затиснутий великим пальцем. Усе бездоганно, як у справжніх маестро.

Григорій Матвійович ледь помітно дав знак головою, і сорок смичків торкнулися струн, і струни спочатку заплакали, а потім засміялися, ніби зрадівши своїй силі, і заспівали чудову, широку, як море, пісню.

Раніше Нечипоренко слухав гру багатьох прославлених оркестрів і виконавців, був присутній на різноманітних концертах, але таке він бачив уперше. Це був вражаючий гімн життю старого вчителя, людській невтомній праці. Саме це заслуговує на велике

слово — безсмертя...