3. Поняття та класифікація доказів
Суд у процесі вирішення справи повинен встановлювати факти, що належать до правопорушення, з приводу якого порушено господарську справу. Для вирішення справи необхідно пересвідчитися, що одна зі сторін не виконала або неналежно виконала свої зобов’язання. Досягнути цього суд може тільки за допомогою доказів.
Незважаючи на наявність різноманітних концепцій щодо визначення поняття та сутності доказів, найпоширенішою та найобґрунтованішою є позиція про те, що судові докази є відомостями про факти, які отримані із застосуванням передбачених законом засобів доказування і в свідчать про обставини, що мають значення для вирішення господарського спору, тобто являють собою єдність змісту та процесуальної форми. Це пов’язано з тим, що самі фактичні дані без їх джерела не можуть бути доказами. Так, сам факт зіпсованої продукції стане доказом лише у тому випадку, якщо він знайде відображення та закріплення у таких джерелах як пояснення відповідних осіб, акт експертизи, речовий доказ. Тому фактичні дані як докази не можна розглядати окремо, відривати їх від джерел, які свідчать про них. Отже, поняття доказів містить у собі два тісно пов’язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів і способи доказування як процесуальна форма. Засоби доказування та способи доказування не потрібно змішувати, оскільки засоби – це люди і предмети, що містять відомості про доказувані факти, а способи доказування – це прийоми, методи, порядок отримання та закріплення доказів.
Приблизно у такому плані вирішується це питання у ст. 32 ГПК України, яка передбачає, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність або відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів, поясненнями представників сторін та інших осіб, що беруть участь у судовому процесі.
У роботі з доказами істотне значення має їх класифікація, яка допомагає правильно організувати і здійснити процес їх збирання, дослідження, оцінки і використання у доказуванні, визначити місце кожного з них у системі доказів у справі. Поняття судових доказів характеризується багатогранністю, а тому класифікація доказів, розроблена процесуальною наукою, являє собою логічну операцію розподілу їх на види, а окремих видів доказів – на підвиди, що дозволяє більш глибоко вивчити окремі докази, їх позитивні риси і недоліки для процесу досягнення істини, сприяє більш точному вираженню у нормах процесуального права окремих правил збирання, дослідження доказів, їх допустимості та належності, допомагає точніше враховувати їх при оцінці.
Одна з основних класифікацій доказів як джерел фактичних даних за їх змістом і характером форми закріплена у ст. 32 ГПК України, яка поділяє докази на декілька груп: 1) письмові докази; 2) речові докази; 3) висновок експертизи; 4) пояснення представників сторін (а також, звичайно, третіх осіб з самостійною вимогою і без такого); 5) пояснення посадових осіб і інших працівників підприємств, установ і організацій, що не тільки беруть участь в справі. Зазначена класифікація суттєво відрізняється від аналогічних розподілів, наведених у ЦПК України і КПК України, в яких перше місце посідають пояснення сторін, третіх осіб, свідків (у цивільному процесі) та показання обвинувачених, потерпілих, свідків (у кримінальному процесі), і лише потім – письмові та речові докази.
У теорії господарського процесу існують також класифікації доказів за характером зв’язку змісту доказу з фактом, що доводиться, та за процесом формування відомостей про факти.
Характер зв’язку доказу з підлягаючими встановленню обставинами зумовлює наявність прямих і непрямих доказів. Доказ може бути безпосередньо пов’язаний з обставинами, що встановлюються (наприклад, договір як письмовий доказ безпосередньо підтверджує наявність або відсутність певних умов). Такий доказ прийнято називати прямим. За загальним правилом, прямий доказ має безпосередній, однозначний зв’язок, що встановлює або спростовує наявність якоїсь обставини (наприклад, товарно-транспортна накладна з відповідною відміткою є прямим доказом перевезення вантажу).
Однак зв’язок між доказом та обставиною, що встановлюється, може бути більш складним і багатозначним. У цьому випадку з доказу складно зробити однозначний висновок про наявність або відсутність обставини, а можливо лише припускати декілька висновків. Докази, за допомогою яких не можна зробити однозначний висновок про наявність або відсутність якогось факту, називаються непрямими. Для підтвердження обставини недостатньо посилатися лише на один непрямий доказ. Наприклад, для обґрунтування факту наявності договірних відносин може бути наведено лист з проханням відвантажити товар. Однак такий доказ не підтверджує наявності договірних відносин, він повинне бути оцінений у сукупності з іншими доказами у справі: відвантаженням товару, виставленням рахунку, прийняттям товару тощо.
Складним у теорії та практиці доказування за допомогою непрямих доказів є питання про достатність непрямих доказів для обґрунтування істинного висновку. Якщо для обґрунтування висновку у господарській справі іноді буває досить одного прямого доказу (наприклад, акту приймання-передачі товару, поданого на підтвердження виконання умов договору), то один непрямий доказ ніколи не буває достатнім для обґрунтування вірного висновку про факт. Наприклад, квитанція про поштовий переказ не є достатнім доказом наявності між сторонами договору позики. Такий висновок випливає з природи непрямих доказів. Оскільки з непрямого доказу випливає декілька версій, то для обґрунтування єдино правильного висновку потрібна сукупність непрямих доказів або поєднання прямих і непрямих доказів. При доказуванні за допомогою непрямих доказів обґрунтування висновку проводиться шляхом виключення помилкових припущень.
За процесом формування відомостей про факти докази розподіляються на первинні і похідні. Первинні докази (першоджерела) формуються внаслідок безпосереднього впливу шуканого факту на носій інформації. Похідними (копіями) називаються докази, зміст яких відтворює відомості, отримані з інших джерел. Підставою цієї класифікації є теорія відображення, яка передбачає, що будь-яке явище може бути відображене у реальному світі. Первинним відображенням є безпосереднє сприйняття подій та явищ. У процесуально-правовій сфері результатом первинного відображення є оригінал договору, недоброякісний товар тощо як первинні докази. Вторинне відображення є відображенням слідів, що виникли внаслідок первинного відображення: копія договору, фотографія недоброякісного товару тощо.
Похідні докази формуються пізніше первинних і містять менший обсяг інформації, а тому можливі випадки спотворення та деякої втрати інформації при переході її від первинного носія до похідного. Тому при користуванні похідними доказами потрібно максимально прагнути до знаходження первинних доказів, першоджерел інформації. Первинний доказ володіє більшою достовірністю, ніж похідний.
Господарське процесуальне право не містить обмежень у використанні похідних доказів. Однак закон підкреслює, що «письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії», «оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду» (ст. 36 ГПК України). Таким чином, належно засвідчена копія прирівнюється до оригіналу доказу, при цьому суд взагалі не приймає до розгляду копії документів, що не засвідчені у встановленому порядку.
Використання похідних доказів у господарському процесі в ряді випадків є об’єктивною необхідністю. Зокрема, у зв’язку із розвитком технічного прогресу створюються електронні копії документів, фотографії, ксерокопії, які виступають у процесі як похідні докази, свідомо створені людиною.
У залежності від джерела отримання інформації докази поділяються на особисті, предметні та змішані. Особисті докази мають місце у тому випадку, коли відомості про факти виходять від людини і доводяться до суду людиною. Предметні докази наявні у тому випадку, коли відомості про факти містяться на матеріальних об’єктах. Тому до особистих доказів відносяться пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі, а до предметних – письмові та речові докази. Змішаним доказом є висновок експерта, оскільки викладена у ньому інформація про факти отримується з двох джерел – особистого і предметного: експерт спочатку вивчає речові докази, надані для дослідження, перетворює отримані з цього джерела відомості про факти і формує джерело нового доказу – висновку експерта.
У процесі збирання, дослідження та оцінки необхідно враховувати особливості особистих доказів, які полягають у тому, що носієм фактичних даних завжди є людина, яка повинна бути здатною свідчити, тобто правильно сприймати, зберігати у пам’яті та відтворювати сприйняте. Особисті докази завжди несуть на собі відбиток особистості, що сприймала події, а потім відтворювала їх в суді, що також необхідно враховувати при оцінці доказів. Виходячи з викладеного, процес формування особистого доказу складається з трьох елементів: сприйняття, зберігання та відтворення. Тому використання особистих доказів в процесі доказування вимагає врахування психологічних характеристик особи, а також різних форм інтересу в повідомленні достовірних фактичних даних.
В окремих випадках у юридичній літературі виділяють поняття «необхідні докази» як докази, без яких справа не може бути вирішеною. У кожній категорії справ існують необхідні докази. Наприклад, якщо позивач не додав до позовної заяви про визнання угоди недійсної копію договору, то суд має право вказати на необхідність подання такого доказу. Необхідні докази не володіють заздалегідь встановленою доказовою силою та не мають якихось переваг перед іншими, але за їх відсутності суд не може встановити правовідносини, що існують між сторонами. Неподання необхідних доказів затягує процес і може навіть призвести до неправильного вирішення спору.
Дані про те, які докази є необхідними, випливають з норм як матеріального, так і процесуального права. Норми матеріального права, визначаючи предмет доказування, допомагають зробити висновок про необхідні у справі докази. Інформація про необхідні докази міститься в законодавчих і нормативних актах України. Наприклад, ст. 7 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначає документи, які необхідно додати до заяви боржника. До їх числа відносяться: рішення власника майна (органу, уповноваженого управляти майном) боржника про звернення боржника до господарського суду із заявою; бухгалтерський баланс на останню звітну дату, підписаний керівником і бухгалтером підприємства-боржника; перелік і повний опис заставленого майна із зазначенням його місцезнаходження та вартості на момент виникнення права застави; рішення загальних зборів акціонерного товариства, учасників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю, яке визначає уповноважену особу; протокол загальних зборів працівників боржника, на якому обрано представника працівників боржника для участі в господарському процесі під час провадження у справі про банкрутство; інші документи, які підтверджують неплатоспроможність боржника.