58. В сучасній юридичній літературі склалося три підходи до характеристики законодавства:

І. законодавство – це сукупність законів як актів вищої юридичної сили, що приймаються представницьким органом чи референдумом та регламентують найважливіші сфери суспільних відносин. Вказане визначення законодавства засновується на визначенні закону як основної ланки законодавства, на основі, на виконання і у відповідності до якої приймаються інші нормативно правові та індивідуальні акти. “законодавство = закон” (Погоріло В.Ф.).

ІІ. законодавство – це система законів та підзаконних актів загального характеру, що приймаються референдумом, представницьким органом влади та вищим органом виконавчої влади. Вказана позиція обґрунтовується необхідністю прийняття відомчих, локальних та індивідуальних актів на основі законів та загальних підзаконних актів, що конкретизують закони (Рабинович П.М.).

ІІІ. законодавство – це система всіх нормативно-правових актів держави, що прийняті в межах повноважень органів з дотриманням принципу ієрархії норм (Бобровник С.В.). Вказане визначення законодавства надає можливість:

1. визначити законодавство як систему нормативних актів, що мають різну юридичну силу;

2. визначити підходи щодо ієрархії (підпорядкування) нормативних актів;

3. визначити зміст законності як принципу побудови системи законодавства (верховенство закону);

4. визначити законодавство як систему, що характеризується наявністю певних елементів та різноманітних аспектів структури.

Законодавство є зовнішньою формою виразу права і складається з трьох основних елементів:

 правовий припис

 інститут законодавства

 галузь законодавства.

Оскільки поняття законодавства має самостійний характер, то його елементи можуть як збігатися, так і не співпадати з елементами системи права. Структура законодавства може бути розглянута в трьох основних аспектах, що відображають особливості дії нормативних приписів за ієрархією, предметом регулювання та територією дії.

І. вертикальна (ієрархічна) структура законодавства зумовлюється різноманітною юридичною силою актів, що приймаються різними правотворчими органами, а також різною силою актів, що приймаються одним органом. Вказана система не залежить від території поширення актів та від сфери відносин, що ними регулюються. Вертикальна система включає наступні елементи: Конституція – конституційні закони – загальні підзаконні акти – відомчі акти – локальні акти. Вона засновується на принципах верховенства закону, вищої сили актів представницького органу влади, прийняття підзаконних актів на основі, у відповідності і на виконання закону та найменшої сили локальних актів.

ІІ. горизонтальна (галузева) структура законодавства заснована на двох факторах:

А) сфера правового регулювання

Б) ієрархічне підпорядкування актів у межах сфери правового регулювання.

Ця система значною мірою відповідає поділу права на галузі, хоча цілком з ними не збігається. Горизонтальна структура законодавства відображає особливості правового регулювання певної сфери відносин та характеризується як сукупність джерел певної галузі права.

ІІІ.державно-організаційна структура законодавства засновується на побудові нормативно-правових актів в залежності від їх територіальної дії. Вона відображає особливості форми державного устрою. Вказана структура законодавства характеризує лише федеративну та децентралізовану унітарну державу. Законодавство федеративної держави включає загальнофедеральний рівень та рівень законодавства суб’єктів федерації, який засновується на принципах відповідності загальнофедеральному законодавству та врахуванні особливостей суб’єктів федерації.

59.60.

Структура законодавства може бути розглянута в трьох основних аспектах, що відображають особливості дії нормативних приписів за ієрархією, предметом регулювання та територією дії.

І. вертикальна (ієрархічна) структура законодавства зумовлюється різноманітною юридичною силою актів, що приймаються різними правотворчими органами, а також різною силою актів, що приймаються одним органом. Вказана система не залежить від території поширення актів та від сфери відносин, що ними регулюються. Вертикальна система включає наступні елементи: Конституція – конституційні закони – загальні підзаконні акти – відомчі акти – локальні акти. Вона засновується на принципах верховенства закону, вищої сили актів представницького органу влади, прийняття підзаконних актів на основі, у відповідності і на виконання закону та найменшої сили локальних актів.

ІІ. горизонтальна (галузева) структура законодавства заснована на двох факторах:

А) сфера правового регулювання

Б) ієрархічне підпорядкування актів у межах сфери правового регулювання.

Ця система значною мірою відповідає поділу права на галузі, хоча цілком з ними не збігається. Горизонтальна структура законодавства відображає особливості правового регулювання певної сфери відносин та характеризується як сукупність джерел певної галузі права.

ІІІ.державно-організаційна структура законодавства засновується на побудові нормативно-правових актів в залежності від їх територіальної дії. Вона відображає особливості форми державного устрою. Вказана структура законодавства характеризує лише федеративну та децентралізовану унітарну державу. Законодавство федеративної держави включає загальнофедеральний рівень та рівень законодавства суб’єктів федерації, який засновується на принципах відповідності загальнофедеральному законодавству та врахуванні особливостей суб’єктів федерації.

61. Система права – це внутрішня структура права, що виявляється в єдності та узгодженості норм, що її складають, та одночасної їх диференціації на складові елементи системи – інститути і галузі – в залежності від предмету та методу регулювання.

Законодавство являє собою не просту сукупність нормативно-правових актів, а їх узгоджену систему, що створюється в процесі упорядкування нормативного матеріалу,

законодавство – це система законів та підзаконних актів загального характеру, що приймаються референдумом, представницьким органом влади та вищим органом виконавчої влади. Вказана позиція обґрунтовується необхідністю прийняття відомчих, локальних та індивідуальних актів на основі законів та загальних підзаконних актів, що конкретизують закони (Рабинович П.М.).

Система права та система законодавства є самостійними, але взаємодіючими категоріями, що співвідносяться як зміст і форма. Вказані категорії взаємодіють в процесі втілення правових приписів у реальні життєві відносини. Визначення шляхів взаємодії системи права і законодавства вимагає характеристики спільних рис цих категорій, що мають правовий характер, та відмінностей, що вказують на самостійний характер кожної з них.

Спільні риси:

1. характеризуються як засоби існування права та надання йому рис формальної визначеності;

2. характеризуються розподілом на елементи та їх ієрархічним підпорядкуванням;

3. основою диференціації цих категорій на внутрішні елементи є предмет правового регулювання, що покладається в основу визначення інститутів та галузей;

4. нормативну основу цих категорій складає галузева уособленість норм та нормативних актів;

5. існування цих систем зумовлюється об’єктивними факторами та потребами щодо управління суспільством;

6. основу цих систем складає правова норма.

62. Відмінності:

Система права Система законодавства

1. характеризує внутрішню структуру права 1. є зовнішньою формою виразу права, що характеризується як система джерел

2. первинним елементом є правова норма 2. первинним елементом є нормативний припис

3. в основу поділу норм покладений метод і предмет регулювання

3. галузевий поділ законодавства здійснюється лише за предметом, єдиного методу не передбачається

4. має єдину структуру - галузеву

4. має три аспекти структури – ієрархічну, галузеву, державно-організаційну

5. залежить від об’єктивних факторів, оскільки виникає і функціонує в суспільстві за наявності певних умов 5. залежить від суб’єктивних факторів, оскільки формується законодавцем чи народом у відповідності до їх волі та інтересів

6. є системою норм, що не підлягає

Систематизації 6. має певний рівень узгодженості та підлягає

Систематизації

7.має вихідний характер, оскільки є нормативною базою законодавства 7. має похідний характер, оскільки залежить від особливостей системи права

Таким чином, взаємодія системи права та системи законодавства засновується на :

А) наявності системи права, що відповідає об’єктивним умовам розвитку суспільства;

Б) необхідності формального виразу правових норм в тексті юридичних документів;

В) наявності законодавства як системи нормативно-правових актів, що вміщають правові норми.

63.Метою створення правового норми є регулювання суспільних відносин. Процес регулювання цих відносин пов’язаний з їх упорядкуванням шляхом поширення дії норми на певних суб’єктів чи конкретну життєву ситуацію. Процес поширення дії норми пов’язується з виникненням правовідносин як різновиду суспільних відносин, що виникають чи змінюються під впливом дії права та мають особливості (риси), що і визначають самостійний характер категорії “правовідносини”. Риси:

1) це відносини, що виникають між соціальними суб’єктами;

2) це відносини, що мають двосторонній характер;

3) наявність чітко визначеного об’єкту, на використання чи охорону якого націлені правовідносини;

4) наявність суб’єктів, взаємодія яких здійснюється на основі і в межах наданих ним прав та покладених обов’язків;

5) це відносини, що мають двосторонній характер, оскільки право однієї сторони, що є уповноваженою, забезпечується обов’язком іншої сторони, що є зобов’язаною;

6) сторони правовідносин мають визначений характер, оскільки одній з них належить право, а на іншу покладається обов’язок;

7) використання суб’єктивних прав гарантується судовим захистом;

8) виконання юридичного обов’язку забезпечується можливістю застосування заходів від імені держави;

9) правовідносини є засобом конкретизації загального змісту норми до певного випадку чи суб’єктів;

10) це відносини, що є основним засобом реалізації правових приписів;

11) це суспільні відносини, що є результатом усвідомленої діяльності суб’єктів;

12) це відносини, суб’єктами яких є особи, що характеризуються певними властивостями (правосуб’єктність);

13) це відносини, що мають динамічний характер, тобто виникають, змінюються чи припиняються під впливом права;

14) це є вольові відносини, оскільки, з однієї сторони, засновуються на праві, що відображає волю держави, а з іншої, - передбачають досягнення певного результату, відображаючи волю певних суб’єктів.

Правовідносини – це різновид суспільних відносин, учасники яких взаємодіють шляхом використання суб’єктивних прав та виконання юридичних обов’язків, що гарантуються та забезпечуються державою.

Значення правовідносин:

1. надають можливість визначити, в якій сфері суспільні відносини регулюються за допомогою права;

2. конкретизують зміст прав та обов’язків суб’єктів;

3. надають можливість визначити характер поведінки суб’єктів з точки зору її відповідності правовим вимогам;

4. визначають найбільш раціональний шлях досягнення мети правового регулювання;

5. надають можливість уникнути конфліктів;

6. є засобом конкретизації та реалізації права.

64. Правовідносини є юридичною категорією, що має багато аспектний характер та складний зміст та структуру. Це надає можливість класифікувати їх за наступними критеріями:

I. за галузевою ознакою: конституційні, цивільні, адміністративні, кримінальні тощо.

II. за функціями права:

1. регулятивні, що виникають з правомірної поведінки суб’єктів (цивільні, трудові, сімейні);

2. охоронні, що виникають як наслідок вчинення правопорушення та передбачають відновлення порушених прав і покарання правопорушника (адміністративні, кримінальні).

ІІІ. за характером дії зобов’язаної сторони:

1. активні, що передбачають обов’язок вчинити дії на користь уповноваженої сторони (правовідносини в сфері повернення боргу);

2. пасивні, що передбачають обов’язок утримання від вчинення небажаних для іншої сторони дій (правовідносини в сфері власності).

ІV. за ступенем визначеності суб’єктів:

1. абсолютні, в яких визначена лише одна сторона, як правило, уповноважена (правовідносини в сфері власності та авторства);

2. відносини, в яких чітко визначаються права та обов’язки всіх учасників (правовідносини в сфері купілв0продажу та освіти).

V. за характером субординації суб’єктів:

1. матеріально-правові, що виникають на основі норм матеріального характеру та передбачають відносини суб’єктів як на основі координації, так і субординації (правовідносини в сфері цивільного, трудового, адміністративного права);

2. процесуальні, що виникають на основі норм процесуального права, мають виключно субординацій ний характер та функціонують у двох основних різновидах:

а) процесуально-регулятивні, що виникають з правомірної поведінки суб’єктів (правовідносини в сфері укладення договору);

б) процесуально-охоронні, змістом яких є реалізація юридичної відповідальності (правовідносини в сфері кримінальної, адміністративної відповідальності).

VІ. за суб’єктами - між:

1) громадянами;

2) громадянами та державою;

3) державою та юридичними особами;

4) юридичними особами;

5) юридичними та фізичними особами;

6) органами держави;

7) органами держави та посадовими особами;

8) органами держави та іноземцями, особами без громадянства.

VІІ. за кількістю суб’єктів:

1. прості, що виникають між двома суб’єктами (правовідносини в сфері оренди);

2. складні, що виникають між невизначеною кількістю суб’єктів (правовідносини в сфері суборенди).

VІІІ. за розподілом прав та обов’язків суб’єктів:

1. односторонні, в яких кожна із сторін має або права, або обов’язки (правовідносини в сфері дарування або позики);

2. двосторонні, в яких кожна із сторін має як права, так і обов’язки (правовідносини в сфері купівлі-продажу).

ІХ. за характером волевиявлення суб’єктів:

1. договірні, що виникають на основі узгодження інтересів обох сторін (правовідносини в сфері приватного права);

2. управлінські, що виникають на основі волевиявлення уповноваженої сторони (правовідносини в сфері публічного права).

Х. за часом дії:

1. короткочасні, що націлені на однократний ефект (правовідносини в сфері спадкування;

2. довго часові, що виникають з приводу реалізації прав, що передбачають досягнення якихось проміжних результатів (правовідносини в сфері шлюбно-сімейних правовідносин).

65. Правовідносини - це складна юридична категорія, що характеризуються визначеною структурою та змістом. Структура правовідносин – це сукупність елементів правовідносин, що взаємодіють та визначають сутність правовідносин. Значення структури правовідносин:

1. характеризує наявність елементів правовідносин та забезпечує можливість визначення суспільних відносин саме як правовідносини;

2. характеризують сферу та особливості суб’єктів і цим самим визначають особливості правовідносин;

3. визначають характер правовідносин з точки зору їх можливості забезпечення інтересів суб’єктів чи забезпечення негативної реакції держави на протиправну діяльність.

Основними елементами структури правовідносин є :

- об’єкт- суб’єкт- зміст, що має самостійний характер.

Характерною ознакою правовідносин є наявність чітко визначеного об’єкту. Без наявності такого об’єкту відносини між суб’єктами не можуть мати визначеного змісту і не є правовідносинами. Об’єкт правовідносин – це предмет чи явище, на використання чи охорону якого націлені права та обов’язки суб’єктів. Саме об’єкт правовідносин характеризує той інтерес, на реалізацію якого націлені правовідносини. В юридичній літературі склалося два підходи до визначення об’єкту правовідносин:

І. моністичний, об’єктом правовідносин який визначає лише дії та вчинки суб’єктів;

ІІ. плюралістичний, що визначає можливість існування різноманітних об’єктів правовідносин, що класифікуються на п’ять основних груп:

 матеріальні блага (майно, речі, цінності), що мають певний грошовий еквівалент;

 нематеріальні блага, що відображають природні можливості суб’єктів і не мають грошового еквіваленту (життя, здоров’я, гідність);

 результати духовної творчості, що можуть бути об’єктом як матеріальних (грошова винагорода), так і не матеріальних (авторство) відносин (комп’ютерні програми, результати наукової діяльності, твори мистецтва, літератури, музики);

 результати дій учасників правовідносин, що визначають результат діяльності суб’єктів та суб’єктивні інтереси (результати відносин в сфері будівництва, перевезення);

 цінні папери та документи, що є об’єктами галузевих правовідносин (акції, гроші, атестати, дипломи).

Таким чином, об’єкт правовідносин є необхідним елементом структури, що надає можливість:

 чітко визначити характер явищі чи предмету (особистий, матеріальний);

 визначити характер дій суб’єктів правовідносин (використання чи охорона об’єкту); визначити зміст прав та обов’язків, що характеризують поведінку суб’єктів (регулятивний чи охоронний).

66.?

В юридичній літературі традиційно розрізняють право в об’єктивному і суб’єктивному розумінні.

Об’єктивне право (“власне право”) – це система загальнообов’язкових визначених норма, які встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин (наприклад, система законодавства, юридичні звичаї, прецеденти, договори і т.д.).

Суб’єктивне право – це міра юридично можливої поведінки, яка задовольняє інтереси конкретної особи (це конкретні права та свободи певного суб’єкта, які залежать від волі та свідомості даного суб’єкта).

Спільні риси об’єктивного та суб’єктивного права:

1) мають юридичний характер;

2) є засобами регулювання суспільних відносин;

3) встановлюються державою;

4) мають певний зміст;

5) мають нормативний характер.

Взаємодія об’єктивного і суб’єктивного права:

 об’єктивне право є мірою реалізації можливостей, наданих суб’єктивним правом;

 суб’єктивне право – це засіб реалізації об’єктивного права шляхом його конкретизації.

Відмінності:

Об’єктивне право Суб’єктивне право

1.залежить від об’єктивних умов розвитку суспільства

2.метою є врегулювання суспільних відносин

3.формами зовнішнього прояву є форми права

4.поширюється на всі сфери життєдіяльності суспільства

5.складають норми загального характеру

6.складається із системи юридичних норм, які підпорядкована одна одній

7.встановлює межі та способи правового регулювання

8.потребує конкретизації та залежить від потреб розвитку суспільства 1.залежить від суб’єктивних факторів

2.націлене на реалізацію можливостей конкретного суб’єкта

3.існує у формі індивідуальних актів

4.поширюється на чітко визначену сферу відносин

5.притаманна наявність чітко визначених суб’єктів (норми індивідуального характеру)

6.складається із системи індивідуальних приписів, які залежать від повноважень правозастосовчого органу

встановлює можливості конкретних суб’єктів

8.не потребує конкретизації та залежить від юридичних фактів

67?

Суб'єкти правовідн осин повинні володіти право-суб'єктністю: правоздатністю, дієздатністю та делікто-здатністю -такими правовими властивостями, які не можна ні продати, ні передати, ні подарувати.

Правоздатність - це здатність мати права і обов'язки, що належать до різноманітних галузей права. У вузькому розумінні правоздатність - це здатність особи бути суб'єктом прав і обов'язків лише у сфері цивільного права. Вона виникає у громадян України з дня народження і припиняється з моменту смерті. Для юридичних осіб вона виникає з часу:

S видання компетентним

органом постанови про

утворення;

S затвердження статуту або положення; •/ реєстрації статуту, якщо така реєстрація передбачена

законодавчим актом.

Припиняється правоздатність юридичних осіб з моменту:

•S їхньої реорганізації, поділу, роз'єднання, злиття;

•S їхньої ліквідації за рішенням компетентного органу.

Дієздатність - здатність суб'єкта своїми діями набувати і здійснювати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. На відміну від правоздатності, дієздатність характеризується тим, що діяльність суб'єктів мусить бути усвідомленою, з необхідністю оцінювати суспільні та економічні явища, тобто вона залежить від віку, досвіду та стану здоров'я. У різних галузях права питання про набуття особою дієздатності вирішують по-різному. Повна дієздатність у громадян наступає з досягненням ними повноліття (18-річного віку), а при одруженні - до досягнення 18-річного віку (з моменту одруження). Ніхто не має права без законних підстав обмежити особу в дієздатності. Обмежити

дієздатність або визнати особу недієздатною може лише суд у випадках, визначених законом. Не в повному обсязі наділяються дієздатністю неповнолітні віком від 15 до 18 років, вони можуть бути учасниками багатьох цивільних правовідносин, що виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму, дарування, страхування, факту винаходу, створення творів науки, літератури, мистецтва. Всі інші угоди вони вправі укладати за згодою своїх батьків (усиновителів) або піклувальників. Неповнолітні, які не досягли 15 років самі угоди (крім внесення вкладів, дрібних побутових угод для задоволення разових потреб) не можуть укладати. Від їхнього імені діють батьки (усиновителі), опікуни.

68?мало

Деліктоздатність - це здатність нести юридичну відповідальність за невиконання обов'язків або за вчинення різних правопорушень. У різних галузях права деліктоздатність настає з різного віку: в цивільному праві за майнову шкоду - з 15 років; в кримінальному - з 16 років (за особливо тяжкі злочини - з 14 років), в адміністративному - з 16 років тощо.

69. Необхідною умовою правовідносин, їх виникнення та функціонування, є зміст правовідносин, що має подвійний характер:

а) юридичний;

б) фактичний.

Юридичний зміст правовідносин – це можливість певних дій уповноваженого суб’єкта, а також необхідність здійснення чи утримання від здійснення певних дій зобов’язаного суб’єкта, що передбачаються правовою нормою.

Фактичний зміст правовідносин – це дії визначених суб’єктів, в яких реалізуються передбачені правовою нормою права та обов’язки суб’єктів у конкретних правовідносинах.

Юридичний зміст правовідносин є більш широкою категорією, оскільки фактична діяльність суб’єктів правовідносин може бути націлена на реалізацію значно меншого кола прав та обов’язків, що мажуть передбачатися юридичним змістом.

Таким чином, зміст правовідносин складають суб’єктивні права і юридичні обов’язки, а також реальна діяльність по їх реалізації.

Суб’єктивне право – передбачена нормами права міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі, сприяє задоволенню її інтересів та забезпечується обов’язком іншої сторони та захистом держави. Ознаки суб’єктивного права:

• це міра можливої поведінки;

• це поведінка, що передбачає вибір суб’єкта, чи реалізувати право, чи утриматись від його реалізації;

• реалізація суб’єктивного права залежить від настання юридичних фактів;

• його зміст визначається юридичними нормами;

• гарантування суб’єктивного права зумовлюється обов’язком зобов’язаної сторони чи забезпечується державою; метою суб’єктивного права є забезпечення інтересів уповноваженої сторони.

Суб’єктивне право є складною категорією, що характеризується певною структурою. Структуру права складають чотири основні правомочності:

I. право на власні дії суб’єкта, що націлені на використання чи захист об’єкта правовідносин у відповідності з власними інтересами. Цей елемент структури характеризується як право використання.

II. право на чужі дії, змістом якого є можливість вимагати виконання обов’язку зобов’язаною стороною. Цей елемент характеризується як право виконання.

III. право за захист, змістом якого є можливість звертатися за захистом, змістом якого є можливість звертатися за захистом до держави у випадку порушення суб’єктивних прав (правозахист).

IV. Право на юридичні дії, змістом яких є можливість прийняття юридичного рішення стосовно об’єкту правовідносин (право використання, дарування чи передача у спадок певної речі власником).

Юридичний обов’язок – це передбачена правовою нормою для зобов’язаної сторони та забезпечувана державним примусом міра необхідної поведінки, що забезпечує суб’єктивне право. Ознаки:

1) це міра необхідної поведінки, що має чітко визначений зміст;

2) це поведінка, що характеризує зобов’язану сторону правовідносин;

3) зміст обов’язку визначається правовою нормою;

4) є засобом забезпечення суб’єктивних прав;

5) може мати як активний (обов’язок), так і пасивний (заборона) характер;

6) виконується як добровільно, так і примусово;

7) має обов’язків характер, оскільки невиконання обов’язку визнається правопорушенням.

Юридичний обов’язок складається з наступних елементів, що характеризують його структуру:

• необхідність утриматися від вчинення протиправних дій, що порушують інтереси уповноваженої сторони;

• необхідність вчиняти активні дії з метою забезпечення права, що належить уповноваженій стороні;

• необхідність добровільного виконання правомірних дій, що забезпечують суб’єктивне право;

• необхідність нести відповідальність у випадку невиконання обов’язку чи порушення заборон.

Таким чином, зміст правовідносин характеризує поведінку суб’єктів та надає можливість визначити правомірний чи протиправний їх характер.