8.Комедія Карпенка – Карого «Хазяїн» - гостра сатира на стяжателів, експлуататорів,міщан.

В основі п'єси "Хазяїн" лежать реальні факти капіталістичної дійсності кінця XIX століття. У комедії "Хазяїн" показано кілька типів управителів маєтку Пузиря. Для них основний засіб наживи — хижацька експлуатація робітників.

Пузир — типовий образ українського мільйонера-глитая. Письменник виразно змальовує риси характеру експлуататора: скупість, егоїзм, жорстокість, некультурність, впертість, самодурство, безмежну жадобу до наживи, зневажливе ставлення до освічених людей. У нього дуже багато найманих робітників, але їх він годує гірше собак.

Пузир носить подертий одяг, відмовляє в обіді своєму спільникові в шахрайських махінаціях Маюфесу. Епізод з пошиттям халата теж є яскравою деталлю, що показує мету Пузиря — прагнення скрізь і в усьому до наживи.

І ця підступна мета штовхає експлуататора на шлях злочинних махінацій. Він добре усвідомлює, що, погодившись взяти участь у прикритті злісного банкрутства купця Михайлова, порушує державні закони. Пузир боїться відповідальності та не може з собою нічого вдіяти: його притягує великий зиск і примушує стати на небезпечний.

Першими      помічниками      хазяїна     є      Феноген      і Ліхтаренко. Це хижаки в людській подобі, що у всьому наслідують свого хазяїна, запопадливо крутять його "хазяйське колесо". Ліхтаренко спритніший за Феногена, він глибше розуміє, як крутиться колесо капіталістичної машини, знає, що одні просклизають крізь те колесо, а інших воно давить. На відміну від Феногена Ліхтаренко не плазує перед хазяїном, а сміливо і нахабно говорить про своє злодійство, як про якісь заслуги, виправдовуючи і свої дії законами капіталістичної дійсності. Руками Ліхтаренка Пузир грабує селян, морить голодом людей та здійснює інші злочинні заходи,

Феноген — потайний злодій. Він лицемірний, улесливий, спритний і підступний, як змія. Багато років Пузир вважає його своєю "правою рукою", але Феноген обманює його, наживаючи собі великі багатства. Він діє так хитро, що Пузир вірить йому. Феноген нагарбав так багато грошей, що хоче сам стати великим хазяїном і шукає собі шматок землі. Багатство для Феногена, як і для Пузиря, — мета життя.

У п'єсі "Хазяїн" висвітлено важливу й злободенну тему. І.Карпенко-Карий показує типові картини системи господарства капіталіста-землевласника та руйнування бідняцьких господарств в умовах вищої стадії розвитку капіталізму. Драматург послідовно розвиває демократичну ідею боротьби проти "темного царства" хижаків, жорстоких, звироднілих експлуататорів трудового народу.

6. Створення українського професійного театру в другій половині ХІХ ст.

Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли у 60-70 роках. У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очо­лив М. Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український професійний театр під назвою «Руська бесіда» був заснований 1864 р. О.Бачинським.

Марко Кропивницький народився 7 травня 1840 р. на Херсонщині. Освіту М. Кропивницький здобував без будь-якої системи — то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій повітовій школі, яку юнак закінчив із похвальним листом.

У 1871 р. Кропивницький перейшов у професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах він набув величезного сценічного досвіду, глибоко вивчив специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

Збірка творів М. Кропивницького, що вийшла у Києві в 1882 р., включала п'єси «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук» та «Невольник».

7. Багатогранність діяльності М.Старицького, її значення для розвитку української культури.

В українській літературі другої половини XIX - початку XX століття значне місце посідає творчість Михайла Петровича Старицького - талановитого поета, драматурга, прозаїка. Всеосяжність інтересів, дійовий громадський темперамент спонукали Старицького до роботи в різних галузях культури. Він був організатором театральної справи на Україні, режисером і антрепренером, одним а фундаторів Всеросійського театрального товариства, видавцем, перекладачем - одним із тих невтомних трудівників, чиєю подвижницькою працею живиться кожна національна культура.

Продовжуючи демократичні й гуманістичні традиції Шевченка, кращих зразків усієї української і російської прогресивної літератури, Старицький був насамперед людиною свого часу, виразником його передових ідеалів і суспільної боротьби, що й дало підстави І. франкові назвати його творчість, зокрема поетичну, відгуком скорбних дум всеросійського інтелігента. І справді, в усій своїй творчості Старицький осмислював національні проблеми в зв'язку з соціальними, як підпорядковані їм і ними обумовлені, осмислював їх у широкому загальноросійському і загальноєвропейському контекстах. Як художник слова Старицький у кращих своїх творах досяг вершин реалістичного письма, опертого на новітні досягнення соціології й психології, проте значна частина спадщини письменника, переважно на історичні теми - твори романтичні. Реалізм і романтизм органічно поєдналися в його творчості, як і в творчості його сучасників І. Франка, Л. Українки.

10.Іван Франко як письменник, громадський діяч, перекладач і вчений.

Народився 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичі (нині с. Івана Франка) Львівської області. Після Дрогобицької гімназії вступив до Львівського університету. Через 16 років закінчує Чернівецький університет. У 1893 р. захистив у Відні докторську дисертацію. Організатор видань «Громадський друг», «Дзвін», «Молот». Його друкована спадщина сягає 50 томів «Зібрання творів». Відомий визначними творами політичної лірики: «Гімн», «Каменярі», «Товаришам із тюрми». У збірнику «Зів’яле листя», «Мій ізмарагд» переважають мотиви філософської та інтимної лірики. Автор поем «Панські жарти», «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей», оповідань «бориславського циклу», повістей «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки» та ін. Написав драматичні твори «Сон князя Святослава», «Кам’яна душа», «Украдене щастя» та ін. Автор праць з історії та теорії літератури, перекладач творів з російської, польської, чеської, сербської, хорватської, німецької, англійської, французької, старогрецької, римської, арабської, ассиро-вавилонської та інших мов. Твори І.Франка перекладено багатьма мовами світу. Окремі поезії покладено на музику, деякі прозові твори екранізовано й інсценізовано. Помер І.Франко 28 травня 1916 року.

11. Поема І.Франка «Мойсей» - заповіт українському народові

Тема народу, його минулого й майбутнього, історичного призначення і місця серед інших народів — одна з провідних у творчості  І.Франка. Особливо потужно прозвучала ця тема в поемі «Мойсей», написаній поетом 1905 року, коли  в Росії піднімалася революційна хвиля. Франко сподівався, що революція нарешті принесе визволення й українському народові.

 Для реалізації суспільно-політичної проблеми Франко обрав біблійну історію про те, як старозавітний пророк Мойсей вивів єврейський народ з єгипетської неволі.

 Поема «Мойсей» розкриває глибоку віру поета у невичерпні сили народу,  в те, що, попри тяжкі поневіряння, український народ матиме щасливе майбутнє.

 Для втілення свого задуму — показати шлях рідного народу до волі — Франко вдається до біблійного сюжету про Мойсея, легендарного пророка, який повів єврейський народ до землі обітованої. Надзвичайно тяжкою була доля Мойсея, він мав збудити в пригнобленого народу потяг до свободи, переконати його, що прагнення ситого, але бездуховного життя не може бути шляхом до щастя.

Народ майже розгубив оті «скарби духу» і втратив віру в можливість знайти обітований край, а тому звинуватив Мойсея в усіх бідах, не оцінивши його великої пожертви, і в цьому трагедія народу. Проте Мойсей, розуміючи цю трагедію, терпляче вислуховує сповнені ненависті прокльони своїх єдиновірців, бо вірить у велич власної місії. Адже потрібен час, щоб люди поступово перебороли в собі психологію рабів.

Франко вірить у світле майбутнє народу. Щасливе майбуття асоціюється в поета з колом «вольних народів», де засяють і українці, де наш люд буде «хазяїном домовитим» і в своїй господі, і на своїй ниві.

12. «Зів'ялелистя» — збіркатворівІвана Франка. Вона є зразкомінтимноїлірики. Написана протягом 1886 - 1896 років і видана у 1896 році. Збіркатакожмаєназву «Ліричнадрама».Вційзбірцірозкривається душевна трагедіяліричного героя (самого Івана Франка), викликана тяжкими обставинамиособистогожиття, зокреманерозділенимкоханням. До поетичної драми “Зів’ялелистя” ввійшлаінтимнапоезія, щостворюваласявпродовжпопередніх десяти років і певноюміроювідбивалавіддалені в часімоментиособистогожиття автора. Перевидана збіркабула в 1911 р. Збірка складається з трьох частин, або «жмутків». У першому «жмутку» є вірші і з громадянськими мотивами, але переважаєскорботнаінтимналірика. У поезіях другого «жмутка» Іван Франко оспівує не лишекохання, а йчарівну красу природи. Провідний мотив поезійтретього «жмутка» — пекельніпереживанняпоета, спричиненінещасливимкоханням. Історіянещасливогокоханняздавнабула причиною створенняпоезії. Іван Франко не став винятком. Недармазбірканазивається — «Зів’ялелистя». Кружляють у тихому сумному повітрі листочки, сповнені туги за втраченою красою, за веселим, щасливимжиттям. Отак і ліричний герой «кружляє» середзів’ялихмрій та надій, згадуючимилийсерцю образ. Немаєвжепорядкоханої, але її образ не виходить з пам’яті, відтворюючизнову і зновугодини, хвилинищастя. Все можнаперекреслити, забуваєтьсямайже усе, тількидорогісерцюочікоханої, їїполум’янівустаповертаються до ліричного героя кожноїднини, особливо з приходом ночі. Кохання до Ольги РошкевичпронісІван Франко через усе життя. Але стояли на перешкоді тупа несхитністьтогочаснихсімейнихтрадицій, застій, плісень і рутинність, пануючі у Галичині. Не вдалосяФранковіз’єднати половину свогосерця з половиною серцякоханоїдівчини, бо не було у неїсиливирватися з міщанськогосвіту. Коханнязалишилосядесьпозаду, а теперятритьсерценевимовна туга, надривнийбільпокинутості. Герой не можепозбутися думок про кохану, хоч вона вже давно перестала й згадуватийого. І ці думки приносятьлишестраждання. Навіть у снівони не даютьйомуспокою, бентежачи кожного разу уяву. Проте не чутновідповіді, та здається, ліричний герой їїніколи не почує,бокохана далеко віднього і навряд чи до ньогоповернеться. Але, як відомо, закоханівірять у диво, вірять, що одного разу щастяповернеться до них, і докімнатизайде та дівчина, чиєсерцебулозавжди, як «колюче терня». Можливо, тодізасміється вона, глянеласкаво, і серцеліричного героя зігріється, розквітне, мовтроянда, відніжності та палкоїлюбові. Коханаздаєтьсягероєвінайчарівнішоюдівчиною у світі, а їїочінавітьясніші, ніжсонце. Людськещастя — це, перш за все, любов, кохання. Якщойогонемаєабоякщовоно не взаємне, людинавідчуває себе одинокою, загубленоюсереднатовпу, бо, озирнувшись, бачитьлишечужі, байдужіобличчя. А коженхоче, щобйогорозуміли, щоб не відверталисявіднього. Щоббула на світілюдина, яка б могла розділитивеликепочуття — кохання. Іван Франко дуже про цемріяв, бо про цемрієкожналюдина!

13. "Тiнi забутих предкiв" − дума про добро i зло, любов i ненависть. Одвiчнi прагнення людини до краси, любовi, добра. Та на перешкодi завжди злi сили, земнi i небеснi. Пiснею переплелись вони в життiIвана, головного героя повiстi М. Коцюбинського "Тiнi забутих предкiв". Як пpекpасна поезія постає пеpед нами кохання Івана і Маpічки. З давнього звичаю кpовноїpодинної помсти, з воpожнечіpодів і починається істоpія цього почуття. Чистого і палючого. Та не судилося молодятам щастя: у буpхливому потоці загинула Маpічка, а чеpез кілька pоків, не звідавши щастя з Палагною, з туги за пеpшим коханням помиpає Іван. Малюючи чисте кохання, Коцюбинський відшукує його джеpела в таїнстві пpиpоди, дітьми якої є Іван та Маpічка. Тому й любов у них така віддана. Hе залишає поза увагою автоpобpядовістьгоpян, зокpемаобpяд поховання. Пpоникливо змальовує письменник в повісті святвечіp. Звучать у твоpіфольклоpні пісні Каpпат. Великий митець назвав свою повість своєpідно − "Тіні забутих пpедків". То хто, чи що є тими тінями . Можливо міфічні істоти, пpо які йде pозповідь у повісті. Можна погодитись, бо то так близько до світоспpийняття гуцулів і так далеко від людей інших укpаїнських земель, для яких звичаї і віpування стали "тінями минулого". Повість ствеpджуєпеpемогу світлих сил над темними і ця пpоблемапpодовжує жити і сьогодні. Вона хвилює нас, адже з поступом людства впеpед не поменшало зла. Hавпаки, інколи здається, що воно всесильне. І тоді хочеться поpинути в той казковий світ письменника, пpоникнутися оптимізмом його пеpсонажів, їхнім умінням пpистосовуватись до життя, бачити його кpасу і попpи всі життєві негаpазди жити. Саме викоpистання Михайлом Коцюбинським фольклоpнихджеpел наповнило повість "Тіні забутих пpедків" тою силою, що дає наснагу до життя; пpавдою і тим чаpом, які допомагають зpозуміти, що смуток скоpоминущий. Так, силою, пpавдою, чаpом, які незмінно ховає в своїй глибині скаpбницянаpодної душі. Та й у свiтi людей не легше. Народилось в сiм'їПалiйчукiв двадцятеро дiтей, а живими залишились тiльки п'ятеро. Не раз звучала трембiта, оповiдаючи про смерть у господiПалiйчукiв. Та батько i брат загинули вiд рук ворожого роду. Знала ненависть дорогу i до серця Iванового. Не раз хапався за татову бартку в бажаннi помститися родовiГутинюкiв. Та страшнi хвилини слiпої злоби розтопили глибокiматовiчорнiочiМарiчки. То була велика i єдина пiсня життя Iванкового, бо вквiтчалавсi полонини своїми спiванками про їхнє кохання Марiчка." То ж несила було жити Iванковi, коли загинула Марiчка. Цiйсвiтлiйсилi кохання протиставленi почуття Палагни та Юрка. Не ховаючись нiвiд кого, зраджує вона Iвановi i стає любаскою Юри. Та й вiн, спiзнавшись з нечистою силою, уособлює зло, темну сторону життя. Гине Iван, зачарований нявкою. Зло перемагає. Але смертю своєю стверджує вiн невмирущу силу кохання. Заключна сцена повiстi є ще одним тому ствердженням. Перемогу сил життя над смертю ми бачимо в останнiх рядках твору. Ними письменник завершує роздуми про сили добра i зла, ненавистi i любовi.

14.Повість "Тіні забутих предків" — це справжня пісня, створена ніби самими гуцулами, у якій відобразилися всі їх вірування, звичаї, світогляд. Життя карпатських гуцулів дуже відрізняється від того, про що ми читали у І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Карпенка-Карого. Гуцули, як і мешканці Центральної та Східної України, були християнами. Але їх віра у Бога переплелася із давніми язичницькими віруваннями дуже міцно. Язичники жили серед природи як невід'ємна її частка. Вони вважали, що ліс населений безліччю живих істот: нявки заманюють парубків до провалля, щезники, чугайстри, лісовики доглядають свою худобу. А над ними усіма панує сатана. Дивно, але в казці, що розповідає Іванові Микола, саме арідник є творцем усіх речей. Де що лиш є — віз, кінь, музика, млин або хата, — все вигадав він... А Бог лиш крав та давав людям. Таке-то..." Здавалося, чого б людям боятися того, хто створив все навкруги, але, згадуючи про чорта, Іван і Микола хрестяться, щоб часом не накликати біди. Арідник і вся нечиста сила могли заподіяти багато лиха людині і худобі, а худоба дуже багато значила для гуцулів, бо вона їх годувала.Парубки влітку йшли на полонину де пасли корів і овець, доїли їх, виготовляли бринзу, котру потім розподіляли поміж селянами — хазяями худоби. На Святий вечір худоба першою куштувала традиційні дванадцять страв. На Маланки, вважалося, до маржини приходив сам Бог, питав її про ґаздів і, якщо вона була задоволена ними, давав новий приплід. Нечиста сила, небезпечна для худоби, жила не тільки в лісі, а й серед людей. Такою, на думку Палагни і Івана, була їх сусідка Хима, що, перетворюючись на білого пса або жабу, нишпорила по сусідьских загородах. Після цього худоба починала слабувати або давала плохий надой. Була у селі і ще більш всесильна людина — мольфар Юра, що на очах Палагни зміг відвернути бурю. Язичницький і християнський світогляд так тісно, сплелися у свідомості мешканців Карпат, що вони й самі не помічають, як одна їх дія протирічить іншій. Це дуже яскраво відбито у сцені похорону. Починається вона з голосінь Палагни, які не стільки виражали тугу за чоловіком, СКІЛЬКИ були обов'язковою частиною обряду, більше того — справжнім мистецтвом. За вікном сумно грала трембіта. З кожного кутка хати чулися зітхання. Але раптово тишу розірвав жіночий сміх. Нікого це не вразило і не здивувало. Почалися танці, жарти, поцілунки. Наші далекі предки-язичники вважали, що людину треба проводжати на той світ веселими піснями і танцями, щоб там душа не сумувала за рідними та друзями. Як бачимо, гуцули багато успадкували від пращурів такого,, що навіть нашим предкам з XIX сторіччя здавалося дивним, не кажучи вже про нас. Але М.Коцюбинський зміг відтворити такий незвичний світогляд так, що він здається природним і позбавленим протиріч. Язичництво, з яким боролися, починаючи з X сторіччя, не зникло, бо є ще народи, що живуть серед природи і сприймають її як живу істоту. Ця віра не є усвідомленою, але у дивному сплаві з християнством вона відтворилася у побуті, звичаях і віруваннях.

15. Новела "Intermezzo" - один із кращих творів М. Коцюбинського. Його можна вважати ліричним монологом самого автора. Задум написати такий твір виник у письменника під час відпочинку в селі на Полтавщині. Приводом до написання і темою твору послужили події 1905 року. Ліричний герой твору - митець, письменник. Втомившись, він пробує вирватися із залізних рук міста, втекти подалі від людського болю, жаху, бруду, від побутової банальності. Герой відчуває в собі наростання неприродної духовної байдужості. Людське горе, жахіття переповнили його душу і він не сприймає їх як зло. Він звик до них. А це для письменника неприпустимо. Саме тому він покидає місто, людей, їх тривоги і йде в безлюддя, тишу і чистоту. Серед розкішної природи має намір відновити сили. Тут минають дні його "Intermezzo" (відпочинку). Однак жах переслідування не зразу покидає ліричного героя. Навіть тут він не впевнений у тому, що не відхиляться двері і з невідомої темряви не почнуть виходити люди... всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра. Та час і світ природи, повна ізольованість від людей поступово починають лікувати його втомлену душу. Його душа вбирає в себе всю привабу нив у червні і виповнюється позитивними емоціями. З насолодою цілими днями ліричний герой слухає небесні співи птахів. Відновивши сили, спокій своєї душі, ліричний герой ловить себе на думці про можливість зустрічі з людиною, її горем. Але це його вже не лякає. І зустріч відбулася. Зустріч із селянином враз запалила душу глибоким співчуттям до людського горя, до голодних дітей, яких "чомусь не забрала гарячка", до селянина, якого "раз на тиждень становий б'є по обличчі" за те, що хотів мати землю і під час революційних подій заявив про своє право на неї. Та найбільше ліричного героя повели "Intermezzo" вражає продажність і зрада. Розумом і серцем, сповненим любові, жалю співпереживання за людей, що "в темноті жеруть один одного", ліричний герой прагне змін. З такими настроями митець іде знову до людей.

16. B 1902 р. з'явилась велика повість з селянського життя - “Земля”, присвячена батькові письменниці Юліанові Кобилянському. В основу твору лягла трагічна подія, що сталася в сім'ї селянина у якій брат убив брата. Вперше про цю подію О.Кобилянська згадує в «Царівні», але розгорнуту у широке полотно в повісті “Земля”. У повісті «Земля» перед читачем постає багатий світ непростих людських стосунків, повний глибоких емоційних переживань і сильних почуттів, тісно переплетених між собою.Через власне серце пропускає Ольга Кобилянська болі, терпіння, сподівання хлібороба. Жах трагедії вражає насамперед тому, що сталася вона в родині добрих, працьовитих, порядних господарів. ІвонікаФедорчук - батько Михайла і Сави - чесний і працьовитий господар, що невсипущими трудами з дружиною Марійкою зібрав чотири гектари землі, яку хоче передати синам. Земля для Івоніки - жива істота, він подумки розмовляє з нею. Старший син Івоніки Михайло - його гордість і надія. Так само прив'язана до землі його дружина Марійка. Відмовляючи молодшого сина від його поведінки, мати говорить, скільки праці вкладено в землю. Письменниця майстерно відтворює діалектику людської душі: коли батьки дізналися про смерть Михайла, горе змінило їх, бажання помсти і ненависть до вбивці охопило їх. Але ж Сава-тепер їх єдиний син. Івоніка блискавично хапає й ховає кулю, що випала з тіла Михайла під час експертизи, бо по ній можна впізнати вбивцю. Сава - вбивця. І коли Марійка почала ходити по ворожках, хто ж убивця Михайла, Івоніка вдруге вдарив її, хоча до загибелі сина "й не кивнув пальцем на свою жінку". Не однаковими виросли їхні сини - Михайло й Сава. Михайло - роботящий юнак, який любить і поважає батьків, уміє і прагне працювати. Він як старший син мусив іти до армії. Це справжня велика драма, яку тяжко переживали батьки і він сам. Михайло любить землю, працю на ній, але людина для нього - дорожча. Покохавши бідну наймичку Анну, він ладен відмовитися від своєї частки землі, якщо батьки, які мріють про заможну невістку, не погодяться на їхній шлюб.Письменниця глибоко проникає у психологію Сави, який не любить землі. Він цілими днями вештається лісами і луками з рушницею. Вбити пташку чи дрібну тваринку було для нього задоволенням. Жорстокий і ледачий, він звик до крові, і вона не страшила його. Савина прив'язаність до двоюрідної сестри, циганки Рахіри, злодійкуватої і ледачої, - це теж патологічний зв'язок, заснований на гріхові і злі. Рахіра потихеньку призвичаювала його до думки, що тільки він один мусить володіти батьківською землею. Вона заклинає його, ворожить, чародіє. Він одружується з Рахірою, але все це не дало йому ні щастя, ні спокою. Ольга Кобилянська з винятковою силою психологізму передає любов українського хлібороба до землі і виболене упродовж багатьох поколінь ставлення українського селянства до служби в арміях чужих йому держав. У "Землі" всебічно розкрито характер самого процесу мислення хлібороба. У цьому творі вперше було висвітлене його нелегке життя в триєдиному вимірі: соціальному, національному й психологічному.Центр уваги письменниці - не безодня навколо нас, а серце людини. Цих сердець, характерів у повісті багато: бідна наймичка Анна, старий ІвонікаФедорчук, його дружина, сини Михайло і Сава, Рахіра та інші. Серед них виділяються найсильніші характери Анни і Михайла з одного боку, Рахіри і Сави - з другого. З особливою любов'ю розкрито образ Анни. О. Кобилянська наголошує, що предметом її дослідження будуть не стільки зовнішні факти і події, скільки їхній внутрішній зміст. Повість О.Кобилянської - гостро драматичний твір, сповнений гірких роздумів про тяжку селянську долю , про залежність селянина від землі. О.Кобилянська з великою правдивістю і художньою переконливістю показала, як в умовах приватновласницького суспільства влада землі для селянина стає фатальною, як власницькі інстинкти знищують високі людські почуття. Повість захопливо сприйняла критика та українська громадськість. Її роман “Земля”, крім літературної та повної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття”.

17. Василь Стефаник – один із славетних майстрів української літератури, письменник залишив величезну спадщину – близько сімдесяти новел.У його новелах не зустрінеш народних героїв-богатирів, не зачаруєшся красою юної феї, бо його твори – це картини трагедій селянського життя, безнадійної самоти, туги за рідною землею. Спадщина письменника – це книги новел «Синя книжечка», «Камінний хрест» та низка невиданих творів.Прощання з рідним краєм, землею, пошуки порятунку від голодної смерті за океаном показані в новелі «Камінний хрест». Цілі галицькі села були змушені емігрувати за океан. Селянин Іван Дідух тяжко працював усе життя на шматку землі, на горбі. Авор показує страшну працю селянина, який запрягався поруч із конем та орав. Від такої тяжкої праці Іван був зігнутий у поясі до землі, за що його й прозвали Переламаним. Родина Івана покидає рідне село, надіючись знайти кращу долю в Канаді. Та марні їхні надії… Емігранти там потрапили в нове рабство, гинули від непосильної праці. Із болем у душі покидає Іван Дідух свою потом политу землю, а щоб залишити пам’ять про себе, він зносить на горб важкий кам’яний хрест, вибивши на ньому своє та жінчине імена. Іван Дідух, описаний у творі, дійсно жив у Канаді, писав В. Стефанику, що все там йому чуже, немиле, але змушений страждати заради дітей.Головну увагу в новелі приділено аналізу психологічного стану героя в критичний момент його життя, реалістично зображено думи й почуття сільської бідноти, муки голоду, злидні. Про що б не писав Стефаник, на першому в нього – селянська доля. Трагізм його новел – в усвідомленні того, що смерть легша за життя, про що свідчать життєві історії його персонажів. Поетом мужицької розпуки, співцем сільської бідноти, борцем проти соціального й національного гніту неспроста називали Василя Стефаника. Значення його неповторного таланту, зміст особистого життя можна охарактеризувати словами: він великий син великого народу.

18.Леся Українка вийшла за межі традиційних тем. ЇЇ творчість охоплювала широке поле світових мотивів, тому стала вагомим художнім здобутком світової культури. Леся Українка зростала під впливом казкової волинської природи, рідного слова, пісні, народної традиції, любов до якої була прищеплена насамперед матір'ю Оленою Пчілкою. Духовне збагачення поетеси відбувалося під впливом висококультурних родин Старицьких, Лисенків, дядька по матері М. Драгоманова. Українка стала письменницею європейського і світового масштабу. Дух поетеси гартувала хвороба. Вона спонукала до аналізу конкретних життєвих ситуацій та осмислення суті буття людини. Поезія Лесі Українки носить переважно патріотичний характер. Це твори громадянського і політичного характеру. Навіть особистий біль, туга, тривога у її віршах переплітаються Із проблемами всієї України. Щиро і зворушливо звучить її поетичне зізнання.

19. Безсмертну драму-феєрію «Лісова пісня» Леся Українка написала за 12 днів, хоча виношувала її в своєму серці все життя. Цей твір - гімн єднання людини і природи, вона стала шедевром не тільки української, а й світової літератури. Слід відзначити, що фольклорно-міфологічний матеріал поетеса пропустила через свою душу і прийшла до глибоких філософських обґрунтувань з питання сенсу людського життя. Жанр твору визначила сама письменниця. Письменниця виступила як новатор, бо до появи «Лісової пісні» не було в нашій літературі жодного твору, в якому б так широко були використані міфологічні пласти. Головний конфлікт драми «Лісова пісня» - це конфлікт між покликанням людини, яке дає їй природа від народження, і сутністю її у відповідних соціально-політичних умовах, між красою і буденщиною, між добром і злом. Лукаш, за своїм драматизмом перевершує образ Мавки. Лукаш втрачає під впливом оточуючого середовища щедрість, щирість, ніжність почуттів, і Лісовик, для якого Мавка - донька, перетворює його у вовкулаку. Постать Лукаша вовкулаки - це образ, сповнений протиборства людини з собою. Мавка більш зрозуміла нам. її велич в тому, що вона бореться за кохану людину, вона хоче звільнити Лукаша. Лукашеві важче. На прикладі цього персонажу Леся говорить про дискомфорт душі, що знаходиться в невідповідному їй тілі. Сюжет драми осмислюється нами так, що Лукаш позбувається чарів. Але, ставши всевидющим, він усвідомлює, як багато втратив з того, що іншим людям доступне. Мавка гине в кінці твору, щоб ранньою весною знову відродитися, бо має «в серці те, що не вмирає».Леся Українка в образі Мавки втілила свої мрії про вільне, гармонійне, духовно багате життя, а образом Лукаша ствердила іншу думку: людина з суперечливим характером, роздвоєною душею, дрібновласницькою психологією, обмежена і бездуховна, не має права на щастя, бо порушує своїми діями споконвічні закони природи.

20. Драма "Бояриня" вводить читача у складний період української історії - добу Руїни. Зрозуміло, що публікування твору, у якому художньо відтворені суспільно-національні взаємини України і Росії, не дозволялося радянською цензурою. "Бояриня", написана 1910 р. у Єгипті, прийшла до українського читача лише недавно. На історичному тлі XVII ст. Леся Українка розглядає насамперед проблеми національної пасивності і зрадництва, які виливаються у трагедію. Головна героїня драми Оксана виховувалась у козацькій сім'ї, де нормою були державницькі настрої. Покохавши доброго і щирого боярина Степана та одружившись з ним, вона опинилась у Москві (батько Степана присягнув московському цареві і переїхав до Москви). Її спочатку не лякає чужина, адже там коханий оберігатиме і її і рідну Україну. Та сподівання Оксани невдовзі облітають. Вона серцем і розумом відчула себе у рабській неволі. Вона побачила, як принижує свою гідність її чоловік, щоб догодити цареві і московським звичаям, як мати Стспанова згинається під тягарем чужого побуту, розгублюючи рештки людської самоповаги. У Москві Оксана почувається дуже погано, вона не може звикнути до тутешніх суспільно-політичних умов. До відчаю доводить Оксану те, що ця відстала, реакційна країна диктує волю її Вітчизні. Конфлікт наростає, коли Степан наказує не приймати посланця з України, забороняє Оксані "озиватись" до брата Івана. Холопська поведінка чоловіка зламує її остаточно. Важко хвора Оксана, пригадуючи епізод знахідки у дитинстві іржавої шаблі, каже-Степанові: "Отак і ми з тобою зрослись, мов шабля з піхвою . навіки . Обоє ржаві". Ці слова промовисто виражають ідейний задум Лесі Українки. Наскрізь трагічним у драмі "Бояриня" є образ Степана. Адже він не може не усвідомлювати власного холопства - холопства "боярина Стьопки", компромісу із власною совістю, зневаги своєї гідності і честі. Трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам, як він, Москва не вірить, що вони завжди перебувають під пильним наглядом. Степан погоджується з Оксаною у тому, що обох їх доля "скарала тяжко" чужиною, обох здушила "змора", але не вистачило у них сили псремогги цей чужинецький тягар.

21. Він народився одного року з Лесею Українкою — в час, коли українське слово переслідувалося й принижувалося, злочинно замовчувалося й не визнавалося. На душу українця — горду й вільнолюбиву — було накладено кайдани усвідомлення своєї «вторинності», меншовартості. Дух новаторства, непокори, наближення української літератури до сприйняття й визнання її Європою — це все Микола Вороний. Тонке розуміння прекрасного, заглиблення в загальнолюдські проблеми— ось ті чинники, що зробили митця славетним, принесли йому любов розумного інтелігентного читача. Своїм художнім словом закликає кожного підносити духовність, не бути байдужими у вирішенні актуальних проблем.Для митця у всі часи головною була проблема свободи творчості. Тільки ті поетичні рядки, які викликані власними багатими емоціями, хвилюють читача. Вірші, написані на замовлення, — це поетова ганьба. У розв'язанні морально-етичних проблем засобами поезії М Вороний стоїть на позиціях народних уявлень про честь, совість, порядність, справедливість, милосердя. Любов до матері й любов до Вітчизни — ось два найсильніших почуття, що роблять людину непереможною. У поемі «Євшан-зілля» ця думка звучить з особливою силою. Які б випробування не зустрілися на шляху людини, вона завжди має пам'ятати, чиєї землі вона дитина. Син половецького хана, взятий у полон ще підлітком, на якийсь час забуває рідний край, та пам'ять серця оживає, коли юнак почув запах степової трави — євшану, уже ніщо не змогло зупинити сина половецьких степів на шляху до рідної домівки.

22.Інтимна лірика O.Олеся — дивовижна казка про кохання, найвищу красу людської душі. Можна говорити про поєднання громадянських й інтимних мотивів у ліриці О. Олеся, основними темами якої були кохання, природа, бурхливі соціальні події, настрої після поразки першої революції, вболівання за народ, надії на його пробудження, журба і розпач, вибухи радості й закоханості у дні Лютневої революції. Мініатюра «З журбою радість обнялась» презентувала особливість творчої манери молодого поета — уміння фіксувати найтонші нюанси сердечних реакцій ліричного героя на внутрішні й зовнішні чинники. Гостре відчуття контрастів у житті й природі є домінантним не тільки в першій збірці поета, айв усій його творчості. Цікаво, що й сам лірик усвідомлював власне новаторство. Мало кому з українських поетів-ліриків вдавалося з такою граничною щирістю й проникливістю висловити інтимні почуття. Одним з чудових свідчень тому є поезія "Чари ночі", що під рукою талановитого композитора Миколи Лисенка стала улюбленою народною піснею ("Сміються, плачуть солов'ї..."). Рядки цієї поезії сповнені живими людськими почуттями, емоційною зворушливістю, пісенною мелодійністю. Вона сприймається як гімн юності, коханню, як уславлення органічної єдності життя людини і природи. Прикметною рисою при цьому є відносна простота вираження поетового світовідчування. Поезія "Чари ночі" — приємно-болісний щем, прекрасне і чисте поривання юнацької душі до життєвих радощів, до дивовижного світу в собі і не менш дивовижного світу навколо. Поет напрочуд точно вловлює ритми та мелодії гаїв і полів, музикою дихає у нього кожен образ. Це голос самої української землі, розкішної й лагідної.

23. Володимир Винниченко увiйшов в iсторiю України як активний полiтичний дiяч i письменник свiтового рiвня, що силою художнього слова вiдбив соцiальнi струси початку XX столiття. Стихiя бунтiв i зворушень, зiткнення влади з народом давали йому надзвичайно цiкавий i багатог ранний матерiал для написання яскравих творiв. За висловом I. Франка, Винниченко вмiє ловити життя на “гарячiм вчинку” i зобразити його в цiкавiй, хвилюючiй, гостросюжетнiй i драматичнiй формi.  Одним з таких “гарячих вчинкiв” став епiзод iз життя українського села передреволюцiйної доби невдовзi пiсля “грабiжок” на Полтавщинi 1902 року. Наростання селянського невдоволення, коли ось-ось може “закипiти” й село, в якому верховодить земський начальник Михайло Денисович Самоцвiт, зримо i переконливо змальоване в оповiданнi “Суд” (1903). На мою думку, вже в саму назву твору Винниченко вклав гостру iронiю й сарказм, бо нiякого правового дiйства в ньому немає. Бiльш того: Самоцвiтiв “суд” - це трiумф розлюченого куркуля! Тому з такою ж колючою iронiєю звучить i прiзвище цього українського унтерпришибєєва Самоцвiта. Носiй такого “благородного” прiзвища, яке викликає поетичнi асоцiацiї, виявляється брутальним самодуром.Коли я читав це оповiдання, то весь час вiдчував, що автор примушує уважно вчитуватися у сюжет, самостiйно його аналiзувати, складати власне враження i ставлення до подiй. Сам же письменник нiби усувається вiд коментування подiй i образiв, передаючи свої “повноваження” Самоцвіту.Прикладом також може бути новела Малорос-європеєць» в якій автор використовує власний досвіднабутий у ті часи, коли заробляв на прожиття репетиторством у панських маєіках. Там він набачився і наслухався різних панків, їхніх дітей та лакеїв, які й стали персонажами цього та інших оповідань. Уже з першої сторінки читач під магічним впливом письменницького слова переймається повною довірою до оповідача-репетитора й на все дивиться його очима. Ми бачимо всю фальшивість пози Коростенка, його балаканини про бажання «малоросів-європейців» сказати «нове слово старій нашій неньці Україні». Позиція письменника в оповіданні однозначна: святій справі національного відродження, плеканню таких високих почуттів, як національна гордість, честь, завжди завдають найбільшої шкоди ті підлі, мізерні люди, що задоволення потреб власного черева намагаються видати за невтомну патріотичну діяльність. Чи не тому й прізвище для свого героя Винниченко добирає з відвертою прямолінійністю.Сюжети його новел відтворюють не просто захоплюючий, а найважливіший момент людського життя. - бачимо, що мала проза Володимира Винниченка містить чимало фактів із життя письменника, віддзеркалює його політичні переконання та моральні критерії. Імпульсивність натури, багатий досвід автора сприяють цікавості творів та їх популярності;- домінуючою думкою творчості Володимира Винниченка є необхідність подолати інерцію вітчизняної культури, стати на рівні з кращими зразками світової літератури. Роздуми В.Винниченка сповнені розуміння тяжких історичних обставин і гострої національної самокритики. Ці два мотиви в нього тісно переплітаються, не раз набираючи особистого характеру;- його герої є сильними особистостями, проте несуть в собі всі ознаки деградації, нігілізму та цинізм;- новели Володимира Винниченка займають важливе місце у його творчості, саме у них він намагається проникнути в сутність людини, з’ясувати сенс життя.- твори Володимира Винниченка можна говорити багато - це талант, вміло використаний досвідченим літератором. Це не письменник, що керується виключно емоційними. Кожна річ, написана ним, є результатом титанічної праці. Попри звинувачення в аморальності, дегенерації та зайвій амбітності, український читач не може не оцінити того величезного обсягу роботи, виконаної Винниченком;- ми можемо пишатися, що в українській літературі був Володимир Винниченко. Навіть попри його огріхи в письмі, напади феміністок та політичні переконання. Він - майстер своєї справи. Цим сказано усе.

24. С. Васильченко жив і творив на межі епох, коли відбувалися значні історичні події, злам у свідомості багатьох людей. Тому закономірно, що він увібрав у себе кращі традиції попередників і разом із тим розширював свої творчі можливості за рахунок сприйняття нового.Основні герої творів Васильченка — селяни, їхні діти, вчителі. І це в той час, коли вже заявили своїми «маніфестами» про потребу розширення національним письменством тематики та змісту Вірув потужну потенційну здатність людини села до саморозвитку, письменник зображував своїх героїв переважно в моменти душевного зльоту, коли вони виявляли кращі свої риси характеру. І дійсно, здатність радіти притаманна переважній більшості його героїв. У цьому немає нічого дивного. Адже вони романтики від природи, чесні, відверті, і найповніше розкритися можуть у світі, витвореному власною уявою, де панують закони рівності, добра і краси. Уявний світ героїв, що усвідомили себе як особистість, далеко не відповідає дійсності. І Васильченко примушує читачів замислитися над цією болючою проблемою, яка не вирішена, на жаль, і в наш час.Художньо виписуючи позитивні характери, Васильченко, як сам стверджував, мав на меті повернути своїх читачів до самих себе, побачити краще у своїх звичаях, манерах поведінки, прислухатися до своєї чарівної мови. Мовляв, нехай побачать самі, якою лагідністю, природним тактом, інтелігентністю, тонким розумом, поетичним світовідчуттям, здатністю жартувати наділений наш народ. І це теж було нове слово в тогочасній літературі.Отже, С. Васильченко органічно поєднав у своїй творчості «краще старе» і «краще нове». Він був справді «мужній талант», який неголосно, делікатно відстоював свої гуманістичні принципи в літературі, власні погляди на її призначення. Письменник не поспішав оспівувати нову дійсність, був правдивим із самим собою та своїми читачами. Степан Васильненко не захоплювався широкими полотнами —- романами, епопеями, бо був переконаний: «Напхати мішок всяким, яке попаде під руку, ганчір'ям, аби був товстіший мішок, далеко легше, ніж написати гнучку й різьблену новелу... Товщина твору є сумнівна цінність, швидше — хиба». Тому й зараховують Степана Васильченка до кращих майстрів українського слова.

25. Збірка "Сонячні кларнети" (1918) стала етапною подією в українській літературі.  Світ "Сонячних кларнетів" сповнений і дзвінких, і пастельних барв та звуків. Світлові і звукові барви творять світлову музику сонячних кларнетів, які, за визначенням одного із дослідників П. Тичини А. Ніковського, нагадують "щось подібне до довгих блискучих трембіт в руках янголів... Кларнети - це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння". Ми на уроках розглядали вірш Арфам–арфами.     У поезії "Арфами, арфами..." у символічному образі дівчини-весни закладене оптимістичне передчуття випробувань і тривог, які постануть перед українською нацією. Вони накладаються на пласт особистих очікувань ліричного героя. Поезія прочитується як багатогранне і святкове сприйняття особистої весни і весни нації. Їхньої молодості, буяння сил, надії, тривоги, сподівання злету, перемоги.      Вже у "Сонячних кларнетах" спостерігаємо славнозвісні неологізми П. Тичи-ни: самодзвонні арфи, ніжнотонні думи.  Збірка "Сонячні кларнети" завершувалася невеликою поемою "Золотий гомін", яка є гімном весняному сонцю, повносиллю буття. Передчуття омріяної волі, віра в національне і соціальне визволення знаходять відгук у природі, яка відповідає ліричному героєві "золотим гомоном". Такою радісно збудженою, очікуючою, напруженою входила у XX століття українська нація. Душа П. Тичини висловила це очікування радості з надзвичайною силою. Національний оптимізм початку століття с однією Із визначальних рис поезій збірки "Сонячні кларнети", які роблять її рідкісним явищем мистецтва.  У природі, котру сприймав як величний храм, сонцесяйний собор і до якої ставився з обожнюванням та поклонінням, вбачав юний поет джерела життя і любові. Захоплення повнотою життя висловлене в образах і звучанні поезії "Ви знаєте, як липа шелестить...". Шелест липи, сон старих гаїв, місячні весняні ночі - символи молодого чуття, що купається у безкраї Всесвіту. Вірш характеризується винятковою музичністю, замилуванням звучання українського слова. У ньому- прекрасна чуттєва картина української ночі. 

26.В. Сосюра — поет-лірик, який глибокоемоційно, з високою художньою майстерністю відобразив багатство життя в його внутрішньому русі й розвитку. Поет немов пропускає через своє серце болі і радощі людей, і вони повертаються до нас у поетичних образах його віршів, несучи на собі відбиття творчої індивідуальності автора.Інтимна лірика В. Сосюри здобула величезну любов молоді. Його віршами про кохання захоплюються і сучасні юнаки й дівчата, з хвилюванням їх згадують укриті сивиною люди. Яким постає перед нами ліричний герой В. Сосюри у дружбі й коханні? Які нові грані душі відкриваються в ньому? В чому таємниця нев'янучої сили інтимної лірики поета? Краса і багатство духовного світу людини особливо яскраво виявляютьсв коханні — найсвітлішому почутті, яке окрилює людину, сповнює радістю і вірою її в красу життя. Мотив кохання у поезії «Білі акації будуть цвісти» поєднується з мотивом любові до Вітчизни. Поет твердить, що для щастя людини мало кохати — їй треба відчути себе громадянином, жити в ім'я щастя Батьківщини. Справжня повнота щастя можлива лише тоді, коли людина кровно зв'язана з рідним краєм, а тому й образ України набирає рис коханої, а може, кохана уособлює для ліричного героя Батьківщину з вічною красою її весен, солов'їного співу і цвітіння білих акацій. Основний образ твору — це двоєдиний образ коханої і Вітчизни.Зворушливо й просто передається радість розділеного кохання, що сповнює душу людини оптимізмом, вірою в те, що життя прекрасне й буде вічно на землі, у вірші «Васильки». Синій колір польових васильків, сині гаї на видноколі, сині очі коханої. Цей колір у сприйманні ліричного героя стає кольором щастя. Поезія «Васильки» пройнята свіжістю. У цій поезії В. Сосюра по-філософському осмислює життя. Минуть роки. «І ось так же, в полі будуть двоє йти, але нас не буде». Зате вічним буде кохання і щастя, весняне оновлення природи: «може, васильками станем — я і ти». Прекрасне не гине, не зникає безслідно. Прекрасне вічне. Воно залишає на землі слід, у якому панує чистота й любов. В. Сосюра — співець ніжності і дружби. Це талановитий лірик і мислитель. Він зумів показати у своїх поезіях особистість свого часу, розкрити її внутрішній світ, за що й полюбили сучасники його лірику. 

27.Максим Тадейович справедливо вважається визнаним майстром пейзажної та інтимної лірики, хоча ці поетичні струмені в його творчості раз у раз єднаються нероздільно, адже через тонко відчуту природу, через її настрої в художника слова завжди промовляє людська душа. Слід зауважити, що Рильський, бувши істинним співцем природи, зображував живий довколишній світ не приблизно, не поверхово, а з високою достовірністю і, сказати б, шанобою та закоханістю, і це в ті роки, коли часом ставало гаслом дня боротися з природою, коли навіть і дітям прищеплювалось, що їхнім обов'язком буде підкоряти, приборкувати природу, хоча нині всім ясно, що треба було вчити людину насамперед дружити з природою, шукати з нею розумніших взаємин і турботливої злагоди і, може, якраз на цьому шляху відкривати для себе саму суть життя.Роки Великої Вітчизняної для Максима Рильського, як і для всіх письменників країни, були роками посиленої патріотичної діяльності. Голос поета набуває нової енергії, пристрасті і громадянського звучання. Яскравим прикладом тих років є поезія «Слово про рідну матір» Максима Рильського, твір величезної емоційної сили, сповнений справді синівської любові до рідної землі, на той час розтерзаної ворогом, але не скореної.Гірко згадувати, якої несправедливої, просто-таки безглуздої критики зазнав поет у перші повоєнні роки. Одначе духом він і тоді не занепав. Максим Рильський прожив велике життя. Бачив Україну в загравищах громадянської війни, творчим зором поступово осягав, як відкривались перед республікою нові обрії, разом зі своїм народом пережив торжество великої історичної справедливості, коли настав день Возз'єднання українських земель, день, про який мріялося віками. Гідним громадянином на посту духовному був Рильський у роки Великої Вітчизняної. На схилі своїх літ поет, мовби вдруге розквітнувши, явив нам новий творчий злет, явив народові прощальний спалах душі — душі, яка в слові мудрому і прекрасному відкривала справжні глибини життя, його філософські гуманістичні цінності. найбільшого напруження, правдивості та вмотивованості.

28. Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.Прикладом є твір «Я(Романтика)». У цій новелі автор розкриває суперечності між ідеалом синівської любові і фанатичним служінням згубній доктрині, яка вимагає зречення від усього людяного.Проблематика новели, М. Хвильовий розвінчує фальшиву романтику,-що заступає собою людські цінності, штовхає на злочин, веде до руйнації душ головного героя. Герой твору (єство – «Я») опиняється перед неминучим вибором, зазнає роздвоєння, яке розкривається у повсякчасних спробах самовиправдан-ня. Зіткнення почуттів синівської любові і революційного обов’язку, служіння найдорожчій ідеї обумовлюють трагічну розв’язку. В ім’я примарної «загірної комуни», абстрактного марева «Я» приносить найбільшу жертву – власну матір. Марія – Божа і вселюдська мати – виступає головним гуманістичним символом. Розповідь у новелі ведеться від першої особи, повністю відсутнє пряме авторське втручання. Психологізм новели. М. Хвильовий був переконаний, шо свята мета, заради якої проливалася кров, творилася насильно. Вона починає тьмяніти, набухати кров’ю невинних жертв. Поступово відбувається зіткнення психології Добра і Зла в душі людини, боротьба між обов’язком і природним людським почуттям. Але головною залишається проблема людяності й сліпої відданості абстрактній ідеї. Син підносить руку-на Матір, котра породила його і прощає йому цей смертний гріх.У творі використані різноманітні художні засоби, панорамність у зображенні інших героїв новели, щоб досягти

29. Роман "Вершники" присвячений показу боротьби украïнського народу проти зовнiшньоï i внутрiшньоï контрреволюцiï в роки громадянськоï вiйни в Украïнi. Твiр вiдкривається новелою "Подвiйне коло", яка вiдразу вводить нас у шквал гарячих подiй: "Лютували шаблi, i конi бiгали без вершникiв... рубали по чiм попало i топтали конем... i пiдводили високих степовикiв, i летiли ïхнi голови... Висвистували шаблi". I саме тут з найбiльшою силою розкривається трагедiя родини Половцiв, як i трагедiя усього роду украïнського, що потрапляє у смертельне коло вiйни. Устепу пiд Компанiï вкою гарячого лiта мiж синами однiєï матерi протягом дня точаться кривавi боï, i Iван Половець загубив трьох своïх братiв - "Одного роду, - сказав Герт, - та не одного з тобою класу". Розповiдь про боротьбу братiв Половцiв переплiтається з розповiддю про ïх батька Мусiя Половця, чорноморського рибалку, який виховував разом з дружиною п'ятеро сирiв, прищеплював ïм одвiчну народну мудрiсть: тому роду не буде переводу, в котрому браття милуються згоду. Але сталося так, що сини пiшли рiзними шляхами, сприйняли рiзнi iдеï та погляди i опинилися у ворожих таборах. Андрiй став офiцером царськоï армiï, Оверко пiшов служити до Петлюри, Панас подався у махновцi, а Iван очолив загiн червоних кiннотникiв. I от рiднi брати в смертнiй битвi один з одним на максимально стиснутому п'ятачку пiвденного степу. Спершу у кривавому двобоï сходяться загiн петлюрiвцiв на чолi з Оверком Половцем i загiн денiкiнцiв пiд командуванням його брата Андрiя. Петлюрiвцi перемагають. Оверко вбиває Андрiя: "...i поточився Андрiй, i заревли переможцi, i дмухнув з пiвденного заходу майстро, i стояли нерухомо вежi степового неба". Та ось здiйнявся встепу смерч, примчав махновський загiн Панаса Половця, i тепер уже гине Оверко вiд руки свого брата-анархiста: "Оверко не зводив очей i не бачив воєï смертi, вона вилетiла з Панасового маузера...". Над закривав леним степом пролив дощ, i ось здалеку замайорiв червоний прапор загону Iвана Половця. Переможений Панас сам накладає на себе руки. Наймолодшого брата Сашка, також анархiста, червоноармiєць Iван милує i вiдпускає: "Бiсовоï душi вилупок", - промимрив Iван та взяв Сашка за чуба , що виглядав з-пiд шапки по махновському звичаю, став скубти, як траву, а Гердт посмiхнувся". Отже, закономiрно, що в цiй боротьбi перемагає "правда бiдних", у яку так вiрив письменник. Своïм романом Юрiй Яновський наштовхує на думку про зв'язок мiж революцiєю, бездушним братовбивством в роки громадянськоï вiйни i масовим нищенням украïнцiв у 20-30-х роках. Автор роману пiдводить нас до висновку не повторювати помилок iсторiï, не допускати найбiльшого лиха - вiйни та братовбивства.

30. "Мисливські усмішки" є найбільш поетичними творами Остапа Вишні. Центральними образами творів цього циклу є благородні, розумні та кмітливі люди. Усі вони веселі оповідачі, які знають безліч мисливських побрехеньок та вигадок. Це щирі любителі і охоронці природи, які кохаються в пташині і звіряткові, деревці і квіточці. Герої Остапа Вишні — люди високих і благородних поривів, чистої душевної краси. Вони вміють побачити й оцінити велич природи. Людські характери, порухи душі доповнює чаруюча природа квітучої України. У "Мисливських усмішках" вона не є фоном, вона жива і діюча. Автор звертається до живих істот, як до людей, співчуває та радить їм. Звірі та птахи виступають своєрідними героями творів Остапа Вишні. Вони такі ж кумедні, як і їх полювальники. Письменник розуміє мову птахів та звірів, майстерно описує її. Коли перепел кличе свою кохану, то це буде чарівне стакато, іволга заливається флейтою, соловей не співає, а ридає. Яким треба бути спостережливим, як треба любити і знати природу, щоб так достовірно передати найтонші її нюанси, як це робив Остап Вишня"Мисливські усмішки" сповнені гніву до винищувачів рідної природи, браконьєрів: "Браконьєр — це, власне кажучи, людина тільки зверху: в неї, коли починати знизу, дві ноги, черево, груди, дві руки, писок, баньки, голова й кашкет..." Утворах Остапа Вишні все живе, сміється, радіє. Струмочки весело співають, сонечко усміхається, пташки шлють привітання, берізка кокетує своїм станом, дуби обнімаються вітами з ріками і т. ін. У цій любові до рідної природи, у вмінні зрозуміти та розкрити її й криється неповторність, і незабутнє враження від прочитання "Мисливських усмішок" Остапа Вишні.

31.У п*єсі Миколи Куліша «Мина Мазайло»відтворено ситуацію, що склалася в родині Мазайлів у 20-ті роки минулого століття, у період українізації. Голова родини Мина, як і його дружина та дочка, мають цілу «трагедію» із прізвищем, яке «як віспа» у їхньому житті, бо як не крути, а «Мазайли» — та й годі! Це ж так не звучить і не пасує для «благороднього» дому. Сором що написати, що вимовити. З'являється намір змінити осоружне прізвище на більш «пристойне», на зразок «Тюльпанов, Розов, де Розе, фон Лілієн». Проте комизиться старший син Мазайлів, бо він, як на гріх, захоплюється українською мовою, як і всім українським, а тому до смішного болісно реагує на всякі диверсії проти. «І досади тобі на цілий день». Поміж батьком і сином — Рина, молодша дочка Мини, яка прагне вгамувати сімейний конфлікт, підтакує батькові у тому, що «Мока збожеволів від укрмови», намагається відвернути брата від його чудернацьких вподобань і демонстрацій протесту. Для цього вона вмовляє подругу Улю «закохати в себе» навіженого брата, щоб зайняти його думки і почуття сильнішою пристрастю, ніж українофільство. Протилежні сторони здобувають кожен по «союзникові»: Мока із залученою на його бік Улею — дядька Тараса, решту Мазайлів — учительку російської, не менш категоричну у відстоюванні своєї позиції. Урешті-решт виходить «багато шуму» майже з нічого. Щиро кажучи, читаючи п'єсу, я насміялася від душі, хоч це мав би бути сміх крізь сльози. По-перше, тому що змальовані «філологічні баталії» таки доводять персонажів до справжніх неврозів. По-друге, гірко, що боротьба за гарну, милозвучну українську мову мала стати таким неприроднім фарсом. Власне, я не так давно зрозуміла розкіш спілкування чистою мовою — українською чи іноземною. Бо ж грамотне, вишукане усне мовлення людини неабияк впливає на те, як її слухають. А тим часом що доводиться іноді чути на вулицях! Які жахливі мовні «вінегрети», недоладності, той же суржик. Причому люди вже не відчувають цієї неоковирності, звикли до неї, та й байдужі. Бо ж, як вважається, є стільки більш насущних житейських проблем, то ж чи народові та урядові до таких дитячих забав, як якась там «культура спілкування». А на телебаченні? А у пресі? А в державних установах? Ми продовжуємо втішати себе тим, що тональність нашої мови заворожує іноземців, що за мелодійністю звучання вона посідає друге місце у світі після італійської. А функціональність, вживання її у різних галузях людського життя? Із цим у нас, носіїв української мови, очевидні проблеми. І в цьому полягає актуальність п'єси Куліша, її доведеного до гротескності конфлікту. Нашій державі потрібні освічені українці — політики, перекладачі, науковці з різних галузей, хороші вчителі, щоб ми виходили зі своїми надбаннями на світовий рівень, вивчали іноземні мови, але майстерно володіли і пишалися рідною. І тоді ніяка універсалізація міжнародного спілкування не перешкоджатиме іноземцям поважати нашу культуру і нас самих.

32.У творах І. Кочерги історія українського народу знайшла своє високе мистецьке відображення. Події XVI ст., поневолення Русі-України литовськими воєводами лягли в основу драматичного твору "Свіччине весілля". Похмурим і темним містом зображений Київ 1506 року. Щоб відчули ремісники, трударі, що вони холопи темні, безправні і безсилі, литовські завойовники заборонили їм вечорами світити свічки. Перед киянами постало питання: жити в темноті чи при світлі? Коритись чи боротися? У боротьбі за право на світло розпочинається боротьба за волю: Головний герой твору Іван Свічка твердо вирішує: що б там не було, здобути киянам право на світло. Отож київські ремісники усвідомлюють, шо шлях до волі пролягає через збройну боротьбу. Вогник свічі, яку несе Меланка, спалахує полум'ям повстання. Щоб визволити коханого, Меланка змушена була крізь вітер і бурю по крутих ярах і байраках Подолу пронести запалену свічку. Образ Меланки, як писав І. Кочерга, - це поетичний символ України, яка "з тьми віків та через стільки бур" пронесла незгасний живий вогник своєї волі та культури.  Драма "Свіччине весілля" дає можливість читачеві широко познайомитися із розвитком ремісництва Києва. Знайомство з ремісниками (зброярі, золотарі, кравці, кушнірі) наводить на думку, що наш волелюбний народ, який мав добре розвинену економіку відповідно до свого часу, ніколи не виношував мрій про поневолення інших. Коли ж зазіхали на його волю, не хилив смиренно голову, а ставав на боротьбу, бо "свічки мирної не варта та країна, що в боротьбі її не запалила". У творах І. Кочерги історія українського народу знайшла своє високе мистецьке відображен

33. Поезія Олега Ольжича (Кандиби) посідає чільне місце в його творчості, — це поезія патріотичної мужності й визвольної боротьби, вона гідно репрезентує так звану «Празьку школуОлег Ольжич був відважним борцем за незалежність України. Ольжич творив поезію, що стала провідною зіркою для багатьох справжніх патріотів української землі, яка закликала й вела до відродження України, саме в ній ми знаходимо пояснення, чому в розквіті сил поет віддав своє молоде життя. Він жив для України, він творив заради України.  Олена Теліга мала особливий тип світогляду, в якому героїзм був найвищою чеснотою, орієнтиром, покликаним спрямувати всю енергію на національне визволення рідного народу в поєдинку між двома імперіями. Наскрізна тема її творчості — протест проти байдужості, сірості, прагнення повноти життя, а ще — боротьба і героїзм, любов до рідної землі. Поезія Теліги — це поезія мужності боротьби за Україну, протесту проти всякого міщанства і самозадоволення. У вірші „Сучасникам” О.Теліга насправді звернулася не тільки до сучасників.Можна стверджувати, що рядки цього твору-моральний заповіт усім нащадкам, яких вона закликає не до словесних гасел, а до конкретних дій. Для О. Теліги як і для багатьох її однодумців, повідною ідеєю і в поезії і в громадській діяльності була ідея державності України. Цьому було присвячене її життя. Так, у вірші „Пломінний день”,що належить до громадянської лірики, поетеса декларує своє життєве кредо – служити рідній країні. Душа її сповнена енергії жити і боротися заради Вітчизни до кінця життя. Авторка переконана, що там де патріоти, там немає байдужих. Утворі простежується філософська думка про те, що героїня ладна боротися до останнього, бо її душа „рушає на шляхи великі”

34. Голод, неначе страшна повінь, неначе жахлива чума, поступово входить в життя кожного українського села, зокрема й Кленоточів, де живе родина Мирона Даниловича Катранника. Він руйнує таке звичне для селянина життя, сповнене праці й радості. Ось на перших сторінках роману Дарія Олександрівна одягає малу Оленку і в душі відчуває велику радість: «Наряджає доню: здається, то власне серце, вийняте з грудей, окремо радіє». Але радість уже затьмарюється неясною поки що тривогою за чоловіка, якого для чогось покликали до сільради. Цей епізод не випадковий у романі. Він показує всеперемагаючу силу батьківської любові, яка протягом страшних випробувань допомагає героям зберегти людське обличчя, не звиродніти, опираючись жовтому князеві. Родина Катранників, у якій завжди панував лад і спокій, взаєморозуміння, культ праці та любові, є втіленням усього траційно українського, і у своїй трагічній долі вона уособлює історію долі всього українського селянства, якому випало на початку XX століття перенести страшні випробування на духовну міць. В. Барка, характеризуючи радянську владу тих часів та тих, хто її представляє, порівнює розпорядників-комуністів зі злодіями, бо "злодії тільки краще візьмуть, а розпорядники - все".  Родина Мирона Катранника уособлює всіх, хто пережив страшні роки голодомору і ні за яких умов не втратив людяності, хто зберіг моральні принципи. Народ розуміє, що в Україні панує зло, але нічого зробити не може.  Члени родини Катранників не можуть дивитися на голодних, безсилих людей і чим можуть діляться з ними. Горе не обминуло і їх: смерть матері, Мирона, старшого сина, Оленки - болем лягла на серце Дар'ї Олександрівни. Вона прагне врятувати хоча б Андрійка, але помирає від голоду і розпачу. Із усієї родини, колись великої і працьовитої, живим залишився лише Андрійко.  Я думаю, що В. Барка залишив малого Андрійка живим, щоб ще раз переконати читача: добро не можна знищити. Все те хороше і добре, чого вчили Андрійка батьки, житиме разом із ним, а він збереже на все життя пам'ять про своїх рідних, які загинули в ті страшні роки, і передасть цю пам'ять своїм дітям. Щоб ніхто ніколи не забував справжньої історії свого народу... 

35. З давніх-давен боротьба добра і зла займала найважливіше місце в житті усіх народів і часів. Традиційним закінченням кожної казки була перемога добрих і відважних героїв над злими і підступними. Крізь призму століть пролетіла ця боротьба, знайшовши відбиток в усіх жанрах літератури, і досягла ХХ століття. Однією з головних проблем роману У. Самчука “Марія” є протистояння добра і зла. Тисяча вісімсот шістдесят перший… рік скасування кріпацтва. Саме це, здавалося, було перемогою білого над чорним. Селяни отримали свободу, проте життя не стало легше. Наступного року народилася Марія – біла цяточка на тлі чорного жорстокого світу людини. Ще в дитинстві вона відчула цей морок, втративши батьків і пішовши в найми. Бо змушена була і хотіла жити. А як же не хотіти, коли тільки з’явилася на світ, тільки розплющила очі, і сонце вже засліпило і зігріло своїм яскравим теплим промінням. Воно ніби освітило темряву, в якій було до цього немовля. Пізніше, працюючи наймичкою, дівчинка зазнала кривди від злих сусідських дітей, проте, поплакавши, знову поверталася до них. Отже, добро знову отримало маленьку перемогу. Сповнена сонячним сяйвом Марія стала прекрасною дівчиною і зустріла перше кохання. Але й тут втрутилось зло в образі царського режиму і змусило коханих розлучитися. Кажуть, що наше життя – це зебра, вкрита чорними і білими смугами. Тож Маріїне життя минало то темною, то світлою смугою. І скоро з’явилася людина, яка принесла світло, тримаючи в руках білу стрічку життя. Дівчина довго не хотіла приймати щастя, бо старе кохання засліпило очі. Втративши надію на світле майбутнє з Корнієм, Марія вийшла заміж за Гната. І тут її спіткало лихо: зла доля забрала дітей. Проте повернула коханого Корнія. Згодом колишня любов повернулася, народилися Корнієві діти. Та щастя недовго тривало. Замість одного лиха з’явилося інше. Царський режим змінила радянська влада, а життя Марії знову торкнулася темрява. Син Максим став лютим ворогом своїм батькам. Їх протиріччя настільки загострилися, що Корній був змушений вбити власне дитя. З одного боку, померла зла людина, але з іншого, вбивство – це злочин (корінь слова – зло). Самчук показує Марію як людину високої честі і широкої душі. Вона знає, що її господарство спалив Гнат, але вона також знає, що таке справжнє кохання, і також знає, що Гнат любить її й злочин цей вчинив з болю, а тому й не жадає помсти. …Тане Марія, як свічка. Доживає свої останні дні без єдиної крихти хліба. Вона помирає під промінням сонця з посмішкою на вустах, бо ні на кого не тримає зла: ні на Гната за те, що підпалив хату, ні на Корнія за те, що зрадив юному коханню, ані на Максима за те, що відмовився від батьків. Адже Марія – це вічне добро.

36. Образ молодого інтелігента 30-х років, та ще й змальованого у героїко-романтичному плані, для української літератури новий. Ми захоплюємось юнаком, що став легендою, гордим соколом для в’язнів ешелону смерті, підпилявши неймовірними зусиллями дошки вагону і вистрибнувши на ходу зі скаженого поїзда. Він став «дияволом» і страшною легендою для свого мучителя — слідчого Медвина, бо під страшними тортурами не зламався, не став просити, а тільки проклинав або мовчав.

Григорій Многогрішний ішов безмежними тайговими нетрями, без їжі, одягу, без будь-яких засобів для оборони чи полювання, без напряму, і все-таки не втрачав віри: «Проте відчай не брав його. Дуже-бо багато він перетерпів, щоб ще впадати у відчай. …Його гнала вперед надзвичайна впертість, сто раз випробувана і загартована мужність. Вперед, наперекір всьому!» Виснажений, зголоднілий втікач знайшов у собі сили, щоб врятувати не лише себе, а й дівчину від лютого звіра.

Григорій виявляє себе згодом чудовим мисливцем, навіть бере участь у полюванні на тигрів. Його девіз: «Бог не без милості, козак не без щастя».

І щастя його знаходить — він завойовує серце гордої й прекрасної дівчини — Наталки. Вони разом, сміливо кинувши виклик долі, з дивовижними пригодами переходять кордон і опиняються в безпечному місці. Дівчина згодна йти з коханим навіть на його Україну, наражатися на небезпеку. Адже він поклявся собі повернутися на батьківщину, але вже не як вигнанець, а «як месник». Історія ця може здатися неймовірною, фантастичною, коли б не була частиною життя самого автора. Звичайно, у даному випадку перед нами не автобіографія, а художнє узагальнення, хоч основні факти дійсно збігаються (втеча, переховування в українських переселенців і навіть одруження та повернення на батьківщину).

Отже, Григорій Многогрішний стає живою ланкою, що поєднує дві України — омріяну, сонячну, ясну і нещасливу, стероризовану, скривджену. Тому його образ набирає символічного звучання. Він втілює в собі непокірну й горду молодість та молодість сплюндровану, страчену, яка спокутує, мабуть, гріхи батьків і дідів — покірність, політичну байдужість, непослідовність, довірливість та брак національної самосвідомості.

37. Уперше за багато років зібралася родина Запорожців уся разом: і старі батьки, Лаврін та Тетяна, і їхні діти, п'ятеро синів і дочка Олеся, — щоб ушанувати материнську старість. Та недовго тривало сімейне свято. Спалахнула Україна в огні, що принесли із собою німецькі завойовники, залунали зойки болю й крики ненависті, запанувала всюди смерть. Піднявся український народ проти загарбників, щоб боронити свою волю, своє право на майбутнє. Уособленням справжніх патріотів України виступають у творі всі Запорожці. Не жаліючи власного життя, захищають вони свою Вітчизну від зазіхань ворога. Смертю героя помирає Іван Запорожець. Він чесно виконав свій обов'язок перед совістю, "поквитався з життям, з війною, з ворогами на всю силу". Живе далі задля боротьби з загарбниками Роман, командир партизанського загону. Не дає він спокою непроханим гостям, горить земля в них під ногами, та земля, що, як уважали нападники, стане черговою рабою фашистської імперії. З неменшою гідністю поводять себе інші справжні українці, бо "не було в цих ненависті до інших народів, ні заздрості". Це Кравчина, Грицько Гулак, Овчаренко Гнат, Теліга Захарко, Іван Гавриш та інші. Навіть дівчата, ніжні, тендітні, ласкаві, такі, як Христа й Олеся, подають приклад мужності та патріотизму, опираючись новим работорговельним порядкам. Найбільш мужньою, найбільш трагічною постаттю в кіноповісті є Лаврін Запорожець. Опинившись на підвладній німцям території після відступу наших військ, він бере на свої плечі важкий тягар відповідальності за рідне село Тополівку, приймає посаду сільського голови, стаючи начебто на службу до німців. Але, ставши головою, Лаврін не стає запроданцем. Усі свої сили покладає він на служіння Вітчизні: відсилає односельчан до партизан, боронить їх від жорстокості полковника Краузе, розпалює вогонь народної ненависті до гнобителів. І за всю свою антигітлерівську діяльність старий Запорожець ледве не поплатився життям, коли прийшли партизани, що не спішили розбиратися, де вороги, де свої, стригли всіх під один гребінець. На щастя, у даному випадку з'ясувалася правда, і справедливість одержала верх.  Кіноповість "Україна в огні" — це літопис про найтяжчі найгрізніші дні в історії України, який уславлює героїзм нашого народу в період Великої Вітчизняної війни. Відтворивши минуле, яскраво показавши фашистське панування на нашій землі та боротьбу з ним, Довженко написав твір, що виховує справжніх патріотів, викриває ті помилки, яких нам треба намагатися уникати в майбутньому. 

38. «Зачарована Десна» — автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...», про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла — неперевершеного косаря. Оповідач у творі — сам письменник, який виступає у двох образах: як автор і як герой кіноповісті — маленький Сашко. Відповідно й розповідь має двоплановий характер. Перший план — це своєрідне поетичне відтворення світу в дитячій свідомості (письменник зосереджується на внутрішньому світові хлопчика), другий — філософські роздуми зрілої людини-митця про сенс людського буття, роль дитинства у формуванні особистості. Темою кіноповісті «Зачарована Десна» є спогади письменника про своє дитинство, про кровний зв'язок з народом і рідною землею. О. П. Довженко, вихований у повазі до праці, усе життя звеличував її, бачив щастя, людей і їхню красу саме в труді. Середовище навчило майбутнього митця поважати простого селянина, воно відкрило очі й на талант дядька Самійла. який «вважавсь поганим хліборобом», але був неперевершеним косарем Він «обкосив би всю землю, аби була тільки добра трава та хліб і каша», і люди ціну вали його, прозивали косарем, часом забуваючи справжнє прізвище З особливою любов’ю згадує О. Довженко батька-хлібороба, його мудру житейську мораль. Саме нелегка чесна праця, готовність прийти на допомогу людям підносили його, давали права письменникові бачити батька прекрасним і гідним поваги. З любов’ю говорить Довженко і про свою матір, яка любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Образ матері постає перед нами як взірець працьовитості й доброти. «Зачарована Десна» засвідчує, що весь уклад селянського побуту сприяє вихованню дитини в доброті. Хата, що ніби сама виросла серед розкішної природи, настроювала на це: «У ній ніщо не замикалось. Заходьте, будь ласка, не питаючись — можна? Милості просимо!» Добрий господар, перш ніж сісти їсти, догляне худобу, домашню птицю. Така чуйність була нормою народної моралі і поведінки. Дід, наприклад, умів розмовляти з кіньми, волами, мати пестила кожну посаджену рослину. І малий Сашко пройнявся щирим співчуттям до коней, яких часом дуже бив батько; навчився хлопець бачити глибоку тугу в їхніх очах. Захоплювався розвагами Рябка, мріяв про те, щоб весь навколишній світ кишів тваринами і птахами. Ця любов до природи, чуйне ставлення до неї породять пізніше чудову мрію — засадити всю землю садами, виховувати людей-гуманістів. Як бачимо, у «Зачарованій Десні» О. Довженко, збагачений життєвим досвідом, звертається до тієї пори свого дитинства, коли «світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну». Разом з тим він критично розглядає умови, в яких зростав, відверто, з сумом розповідає про забобонність рідних, розкриває соціальні причини цього. Але скрізь наголос робиться на всьому доброму, що запало в дитячу душу, сприяло формуванню його світогляду і нової моралі нашого сучасника.

39. У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу приходить плеяда талановитих українських поетів — І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, Б. Олійник, В. Стус, В. Симоненко. Вони прагнули наблизити людей до ідеалів добра, справедливості, гуманізму, правди — цих загальнолюдських ідеалів, за якими не губилися ідеї національної свідомості, патріотичних почуттів.  Василь Симоненко(1935-1963)  Народився Василь Симоненко у селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в селянській родині. Виховувався без батька. Дитинство і юність припали на воєнні та післявоєнні роки. Ще у школі Василь почав складати вірші, і школярі називали його гучним словом «поет». Після закінчення сільської середньої школи (із золотою медаллю) у 1952-1957 навчався на факультеті журналістики Київського інституту. Працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником вузівської літстудії.  Симоненко почав писати, навчаючись в університеті. З 1957 він був співробітником газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», власкором «Робітничої газети». Перша збірка поезій «Тиша і грім» з'явилася у 1962 році й одразу стала подією у літературно — мистецькому житті України.  Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді.Василь Симоненко брав активну участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, залучався до літературних вечорів та диспутів, виступав на творчих вечорах...  1957— 1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», потім, у 1960—1963 pp.,— у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю.  Точкою останнього відліку для Василя Симоненка була подія, що сталася влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах. Між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня відмовилась продати Василеві пачку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого, Симоненко пред'явив редакційне посвідчення. А далі... Далі були побої в районному відділку міліції. Побої особливо жорстокі, біль яких невгамовно мучив Симоненка до самої смерті. Трохи більше як через рік після цього — 14 грудня 1963 року — він помирає.  Після смерті поета видано такі збірки: «Земне тяжіння» «Поезії» «Лебеді материнства» «Поезії» Василя Симоненка було посмертно удостоєно Національної премії ім. Тараса Шевченка в 1995 році.

40. Василь Симоненко — поет, патріот, він понад усе любив рідну Україну, український трудовий народ. Для поета Україна — святиня, відданість їй — його обов’язок і щастя.

такий шедевр інтимної лірики, яким стала відома пісня «Лебеді материнства». Мати щиро зустрічає сина, вона завжди ділиться з ним своїми роздумами, вона дає йому свої материнські поради і вірить, що син розуміє її:

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

Образи матері і Вітчизни недаремно ставляться у пісні поряд, вони для кожної людини священні, наповнюють її почуттями гордості і гідності, роблять її сильною і непереможною. Патріотичний мотив вірша звучить як материнський заповіт.

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину!

Василь Симоненко — поет, патріот, він понад усе любив рідну Україну, український трудовий народ. Зворушливі і задушевні слова знайшов поет, звертаючись до матері, образ якої стає уособленням рідного краю, всієї Вітчизни. Колискова матері, білі лебеді на стіні рідної хати, вишневий садок, тополі все життя супроводжували поета, були разом з ним, стали часткою його духовного багатства.

41 Іван Драч у своєму творі показав всі страшні наслідки чорнобильської катастрофи Поема має своєрідну композицію, цементує її в єдине ціле наскрізний образ Мадонни, що сприймається читачем як образ Марії, матері Христа. Та Драч інтерпретує ці образи по-своєму. Ідея поеми: проблема людини і природи, їх взаємозв'язок. Драч зображує не по дієвий бік трагедії, а становище душі, яка повинна до дрібниць все осмислити, щоб надалі не допускати таких смертельних помилок. Автор звертається до читачів, до мешканців Землі і просить їх перевірити свою совість і свої діяння. Центральним образом поеми є Мадонна. Вона проходить у творі цілий ряд варіацій: солдатська мати, селянська мадонна, Хрещатицька мадонна, чорнобильська мадонна. Саме вона, посивіла від горя, несе на руках хворе дитя. Іван Драч закликає нас дбати про рідну матір свою, рідну Україну, ми повинні задуматись над твором, замислитись треба усім.  

42. Д. Павличко чимало створив ліричних віршів, де розкрита ніжна душа ліричного героя, його морально-етична краса. Поет пише про кохання і вірність, про духовне багатство людини, нашу прекрасну вітчизну. Ліричні вірші поета — пристрасні, повні ніжності, емоцій, ніби самі просяться в пісню. Покладені на музику, вони зажили великої популярності не тільки в Україні, а й далеко за її межами, деякі з них стали навіть народними піснями. Одна з таких пісень — «Лелеченьки» почала свій шлях з екрану. Вперше вона прозвучала в кінофільмі «Сон»(1964 р.) і відтоді стала однією з найпопулярніших у народі. Не може не приваблювати й така відома пісня, як «Дзвенить у зорях небо чисте». Де звучить небуденна поетична думка, яскрава образність, зображується мінливість почуттів ліричного героя.  Навряд чи знайдеться в Україні людина, яка б не чула й не знала пісні на слова Д. Павличка «Два кольори». Вона справді стала народною. І в цьому — найбільше визнання її автора. її краса і нев'януча свіжість — передусім у поетичному тексті. Поет майстерно відтворює життя ліричного героя ще від того часу, коли він «малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами».  Вишита матір'ю сорочка, «червоними і чорними нитками», супроводжує його на всіх життєвих шляхах. Червоний колір символізує любов, а чорний — журбу. Тобто радість і смуток, веселість і печаль супроводжують ліричного героя усе життя. Вони органічно поєднані, «переплелись, як мамине шиття, мої сумні і радісні дороги». Але найголовніше те, що ліричний герой зберіг найсвятіше — «горточок старого полотна і вишите ... життя на ньому», — зберіг пам'ять про матір, вірність рідній батьківській землі.  Пісні, створені на слова Дмитра Павличка, нікого не залишають байдужими, бо в них дзвенить велика любов до України, рідного краю, світла радість і тиха печаль — усе, що оточує людину, робить її життя змістовним, допомагає вистояти у скрутну хвилину, звеселяє душу. У великий, широкий потік української пісні вливається й голосно дзвенить струмок пісень Дмитра Павличка й розтікається по всій Україні.

43. Андрій Малишко народився і виріс на наддніпрянських кручах, його вели у світ обухівські дороги і київські тракти. І це не географічні пунктири долі, а духовний материк, що виховав його як людину і поета й увічнився в його художньому слові:  Від рідної неньки навчився Андрій Малишко розуміти і любити народну пісню. В річищі українського фольклору знайшов він справжні цінності, поняття добра і зла, правди і кривди, краси й незугарності — незрадливу й нерозчинну спадщину. До кращих поетичних книг української літературі війни належать збірки Малишка «Україна моя!», «Битва», «Ярославка».  Справжнім трагізмом перейняті рядки поета про його нерозривний зв’язок із землею, яку доводиться лишати: «я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг». Не скоро ще заговорить поезія про ціну, що її платить народ у цій боротьбі, а Малишко у своїй відвертій розмові з Вітчизною скаже про майбутнє — переможне, радісне і водночас порубцьоване війною, бідою гартоване, але через те дорожче:  У книгах «Дорогапід яворами», «Рута», «Серпень душі моєї» звучать тривожні роздуми про світ і поступ, моральну забезпеченість сучасності. Природа виступає в поета суддею суспільної практики і незрадливим моральним орієнтиром:  Образ Вітчизни у Малишка злитий з категорією долі, — гіркої і щасливої, невичерпної і до болю короткої, — долі, в якій життя особистості мить у мить переливається в буття Батьківщини. Це — неосяжний світ, поділений між «мною, тобою і кимось третім», поділений і неділимий.

Пісенна творчість Упродовж усього життя А. Малишко натхненно працював як пісняр. Музику до його поетичних творів писали такі відомі композитори, як П. Козицький, М. ВериківськийЧимало творів ще за його життя стали народними піснями: “Ми підем, де трави похилі”, “Рідна мати моя”, “Білі каштани”, “Стежина”, “Пісня про рушник” та інші.

Пісенність – одна з найголовніших прикмет усієї поезії А. Малишка. Його поетичне мислення завжди було взаємозв’язане з елементами народно-пісенної поетики

44. Герої роману «Маруся Чурай» (1979) живуть і діють у відблиску всеохоплюючого образу - історичної України, яка піднялась на священну війну за свої права, державність і незалежність. Ліна Костенко у цьому творі найбіль-шою мірою довела, що українській ментальності притаманні не тільки емоцій-ність і ліризм, але й прагнення дії, сильна воля та інтелект.

Полтава, де відбуваються основні події роману, - складова частина України. Міське козацтво, запорожці - палкі патріоти, які захищають свій край віл ворожих навал і готові померти за Україну славною козацькою смертю. У них багато спільних рис: відданість козацькій присязі, побратимству, відчайдушна хороб-рість, духовне благородство, але кожний з них - це яскрава індивідуалізована постать. Сивочолий полковник Пушкар, який «і славу мав, і силу», зберіг розважливість розуму, гуманність, повагу до закону.

Почуття обов’язку - ця непорушна святість є основною рисою національного характеру героїв роману. Вона яскраво втілена в образі Івана Іскри. Тільки-но «заграли знову труби до походу», Іван відгукується на поклик гетьмана.Висока внутрішня культура Івана Іскри, душевне благородство виказують себе у кожному порухові його душі, у кожному вчинку. Маруся для Іскри - не просто дівчина, вона для нього символ України, легендарна українська пісня, поетичне українське єство. На суді схвильовано і вирішальне звучить його слово:«Ця дівчина не просто так, Маруся, Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа!».

Іншу національну рису українського козацтва втілює Лесько Черкес. Справедлива, відчайдушна душа, він з презирством ставиться до судейських: «Ви, канцелюги, у чорнилі пальці, бумажне кодло… в походах небувальці». Гарячий і поривистий Лесько Черкес зберігає вірність обов’язкові.

Носієм справедливості виступає у творі велитсий гетьман Богдан Хмельниць-кий. У романі «Маруся Чурай» розум Богдана Хмельницького осягає всі народні проблеми. За його наказом піднімається Україна. Саме воля і мудрість гетьмана вирішили долю Марусі Чурай.В образі головної героїні художньо вмотивована одна із найкращих національних рис характеру українців - вірність даному слову, вірність у коханні, вірність материзні. Такими були і батьки героїні. Це ж вони вчили доньку, що найбільшим злом для України завжди була зрада. Недарма ж запорожець зронив на суді: «Зрадити в житті державу - злочин, а людину - можна?».

45.   У кожного з поетів свій неповторний голос, своє особливе бачення світу. Читаючи вірші Тараса Шевченка і Лесі Українки, В. Симоненка і М. Вінграновського, І. Драча і Д. Павличка, ми бачимо багатовимірність, різнобарвність усього, що нас оточує, учимося відчувати, сприймати напівтони і напіввідтінки, глибше усвідомлюємо неповторність кожної миті життя. Українську поезію сьогодні важко уявити без Ліни Костенко (народ. 1930 р.). У її дивовижному за красою і силою поетичному голосі гармонійно поєдналися зворушлива ніжність жінки і твердість духу справжнього борця, філософська заглибленість у проблеми буття і пристрасна емоційність трибуна.              Непросто складалася творча доля поетеси. Після блискучого успіху перших трьох книжок — тяжкий шістнадцятирічний період замовчування. Твори Ліни Костенко забороняли друкувати, дві її збірки були «розсипані» уже після набору. Але мужня жінка, самобутня поетеса витримала і цькування влади, і несправедливі закиди критики, і пасивне мовчання «юрби». Сьогодні Ліна Василівна — один із найулюбленіших українських поетів. Щире захоплення читачів викликає сила і яскравість її творчого обдарування, велич і благородство духу.        Ліні Костенко судилося жити в час, коли немодно, „ шкідливо, навіть небезпечно було говорити про загальнолюдські цінності.  І, напевно, саме тому глибоко гуманістична творчість поетеси, її щире, правдиве слово викликали страх і шалену ненависть влади.        Вірші Ліни Костенко нікого з читачів не залишають байдужими, вони сповнені справжньої, непідробної любові — до людини, природи, рідного краю. Все, про що пише письменниця — про події сивої давнини чи кохання, красу навколишнього світу чи поезію, — читати однаково цікаво. Чудова пейзажна лірика Ліни Костенко. Прочитавши її вірші про природу, мимоволі закохуєшся у дощ, що «підкрався і шумить», у ніч, красиву, «мов Кармен», у квіти і дерева. Природа у поетеси — це ніби жива істота, що думає, переживає, сумує, як людина. У її віршах «весна піднімає келихи тюльпанів», «виглядають жоржини через тин», ліс має «добрі очі», а «дика груша журиться: одна».        Особливо любить Ліна Костенко ліс. «Мій добрий ліс, моя любове», — звертається вона до нього у своїх «Летючих катренах».               Гострим болем відгукнулася в серці Ліни Костенко чорнобильська трагедія.               Для кожної людини надзвичайно важливими є вміння радіти життю, його незвичайним і буденним подарункам. Ліна Костенко щедро наділена оцим даром радості, умінням відчувати неповторність кожної хвилини, талантом ділитися з усіма своєю трепетною любов'ю, своїм щастям буття. Для неї «благословенна кожна мить життя на цих всесвітніх косовицях смерті», вона вдячна за кожен прожитий день: «Вечірнє сонце, дякую за день!».  Ліна Костенко здатна віднайти прекрасне у най-непримітніших речах.У своїй любові до всього сущого вона ніби зливається з природою, стає гармонійною і невід'ємною її частиною      У пейзажній ліриці Ліни Костенко часто зустрічаємо слово «люблю». Природа, ніби відчуваючи настрій людини, приймає її болі і страждання, наснажує світлою радістю і тихим умиротворенням, дарує відчуття скороми-нущості суєтного людського життя і вічності навколишнього світу, і поетеса відповідає їй любов'ю і вдячністю.              

46. Собор - символ духовної краси людини е однойменному романі          "Собор" Олеся Гончара - це твір високої художньої наснаги, великого інтелектуального наповнення. "своїм романом "Собор" Олесь Гончар увійшов у саму гущу пекучих питань сучасності і розворушив, розтривожив їх рій".      Коли у другій половині XVIII ст. за наказом Катерини II російське військо підступно зруйнувало Запорозьку Січ, легендарне козацтво задумало лишити по собі світлу пам'ятку. І нею став прекрасний собор у Новомосковську. Образ собору у творі став яскравим метафоричним символом, свідком історії народу, зразком мистецької вправності зодчих-будівників.     Він "ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій..". Тепер у соборі просто склад комбікорму. Стоїть "облуплений собор".     Спрямований у небо силует собору видно здалеку.     Герої роману, повертаючись до рідних країв, першими помічають цей витвір козацького зодчества: "Зуміли ж так поставити!" Якусь невидиму магічну силу-відчувають у соборі і Баглай-студент, і Вірунька, і козацький професор Яворни-цький. Ось над цим реально існуючим символом безсмертя народу нависла загроза знищення.      Ставлення до собору є виміром людських чеснот і духовності. Як же ставляться персонажі роману до собору?     Начальство зробило із собору пустку. Трудові зачіплянці дуже швидко змирилися з тим, що собор одягли у "потьомкінські" риштування. Але вони не уявляють своєї Зачіплянки без нього, він щось таке для них, що їм потрібне, хоча висловити вони цього не можуть. Це відверто сказала Вірунька, коли Микола Баглай повідомив її, що собор збираються зруйнувати.    Студент Микола Баглай - найвірніший захисник собору. Микола відчуває перед ним "дивний смуток". Собор навіває на нього щось "велике", він реально чує музику його куполів. Микола не хоче вірити, що "святості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм", хоча бачить, як убога антихудожність шалено наступає проти всього людяного, прекрасного у житті, проти українського. Він уперто шукає спадщину віків, щоб пізнати корені невмирущої сили народу. Микола зачарований мистецькою красою собору, він для юнака - символ душі, духовної краси.       Володька Лобода виявив через ставлення до собору всю ницість свого єства: зачіплянський висуванець, що "сидить" на районній культурі, зауважив на засіданні, що на місці собору "доречно ув'язувалось би будівництво зразкового критого ринку для трудящих".      Олесь Гончар не ставив метою занурюватися в глибини релігійної моралі. Зрозуміло, що у 60-х рр. висвітлення цієї проблеми було б неможливим. Для нього образ храму-собору - це символ духовного генія запорозького лицарства і нетлінна пам'ятка козацького зодчества. Наші предки увічнили себе в неповторній красі цієї споруди, яка зачаровувала колись, чарує і тепер кожного, хто заглибить-ся в мудрий задум цієї "гордої поеми степового козацького зодчества". Вдумливий читач "Собору" мимоволі поставить перед собою запитання, яке так хвилювало Миколу Баглая; "А в чому ж твоя душа увічнить себе, де вони, поеми твої?" 

47.Григір Михайлович Тютюнник належить до тієї когорти творців української прози, до якої увійшли Роман Іваничук, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Валерій Шевчук. Його творчість — на диво відверта і чесна, багатогранна і проста, повна непідробної сердечної теплоти, глибоко національна, доволі колоритно відбиває конкретну історичну добу, але разом із тим є утвердженням непроминущих істин, оберегом споконвічних загальнолюдських скарбів, таких, як щирість людських почуттів, повага до праці, душевна чистота, гідність і мудрість. Оповідання і повісті письменника справляють магічний вплив. Це починаєш усвідомлювати, коли раптом розумієш, що тобі несила відірватися від цих талановитих рядків, що тебе веде за собою вправний оповідач — і тому кортить дослухати, дізнатися, чим закінчиться його чергова історія. Ці нескладні, короткі, а такі глибокі сюжети переказані уважним спостерігачем, знавцем життя і людської природи, без моралізаторства і натиску, але з таким промовистим емоційним підтекстом, що ти відразу робишся пільником автора, його товаришем і однодумцем. Гарне, привабливе, вартісне у змальованому ним світі стає таким же очевидним, як і потворне та відразливе.  Згадаймо оповідання «Зав'язь». Зачаровує, зворушує, хвилює трепетна розповідь про взаємини двох підлітків, Миколки і Соні. Перше кохання, перші надії і тривоги — це вічне диво, яке залишається на все життя і бентежить солодким спогадом. Автор майстерно підкреслює цнотливість і несміливу ніжність не знаних досі обіймів, шляхетність почуттів двох маленьких чистих створінь, для яких спалахує усіма барвами цей новий світ — світ Любові.  А «Три зозулі з поклоном»? Яке блискуче обрамлення: шумлять сосни, посаджені батьком, шумлять роки й роки над улюбленим сином, бо посаджені у добрий час і на добру згадку. В оповіданні «Син приїхав» — інша тональність, інші акценти. «Син приїхав!» — найточніше і найлаконічніше визначення основної події твору. Павло Дзякун — начебто й позитивний персонаж. Описуючи його приїзд до стареньких батьків, письменник наголошує: новенька машина, новенький костюм, гарненька невісточка, веселий онук. Але щось у тому бездоганному ансамблі насторожує, викликає неприємне почуття: чи то зневагу, чи жалість. Саме у цьому, на мою думку, полягає письменницька майстерність Григора Тютюнника: відображаючи розмаїття людських характерів і типів, він виявляє себе як тонкий психолог, разом з тим — як носій і охоронець найкращих етичних уявлень, що не потребує виокремлювати «мораль байки», бо вона легко відчитується у його талановитих творах, які є справді цінним надбанням української літератури.