63. Який зміст ми вкладаємо в поняття «віра», «знання» і «мудрість»?

Термін релігія почали вживати в епоху Відродження для характеристики загального поняття віри в Бога незалежно від конфесії (у Західній Європі — близько XV ст., в Україні — близько XVI ст.). Його вживали Мартін Лютер і Христофор Філарет. Слово релігія, згідно з сучасними словниками, походить з латинського religio — честь, побожність, благоговіння, пошана; або від religiosus — совісний, благочестивий; або за Цицероном, від religere — совість. Але й в атеїстичній гуманістичній свідомості віра як переконаність у справедливості, правоті цілей і реальності їх досягнення є необхідною умовою і могутнім стимулом творчості, прогресу. Така віра (на відміну від сліпої віри, або фанатизму) не тільки не протистоїть і не суперечить розуму але і відкриває простір для активної діяльності свідомості.

Існує думка, що віра, насамперед релігійна віра, не має нічого спільного

зі знанням, оскільки віра й знання відносяться до доповнюючих один

одного, але не порівняних сторін дійсності.

Співвідношення знання й віри багато в чому неясно. Очевидно тільки, що

вони істотно переплетені, нерідко взаємно підтримують один одного й

поділ їх і віднесення до різних, несопоставимих одна з одною сторін

дійсності може бути тільки тимчасовим і умовним.

Ф. Бекон, висунувши гасло “Знання – сила”, указував, що істину треба шукати в даних досвіду і спостережень, а не в сутінках схоластики й у цитатах зі священних книг. Уже на початку XX ст. католицька церква висувала положення про те, що віра не повинна бути сліпим рухом душі і що не може бути ніякої дійсної розбіжності віри і розуму, тому що всі знання відбулися від Бога.

Оригінальні ідеї про співвідносини знання (істини) і віри висловлював Б. Рассел. Він розумів віру як сукупність зв’язаних між собою станів організму, цілком або частково мають відношення до чогось зовнішнього.

І.А.Ільїн підкреслював, що знання і віра зовсім не виключають один одного. З одного боку, тому, що позитивна наука, якщо вона коштує на висоті, не перебільшує ні свого обсягу, ні своєї вірогідності і зовсім не намагається судити про предмети віри (до приклада – “Бог є” чи навпаки, “Бога немає”). Її границя – почуттєвий досвід, її метод – пояснити всі явища природними законами і намагатися довести кожне своє судження.

Отже, знання́ — суб'єктивний образ, об'єктивна реальність, тобто адекватне віддзеркалення зовнішнього і внутрішнього світу в свідомості людини у формі уявлень, понять, думок, теорій.

Му́дрість (грец. Σοφία) — володіння знанням, розумінням, досвідом, обачністю та інтуїтивним розумінням включно зі здатністю також вживати ці якості. Це — розсудливе та грамотне застосування знання. Великий, глибокий розум, що опирається на життєвий досвід. Здатність знаходити рішення різних проблем, в тому числі життєвих, опираючись на свій і чужий досвід, уникаючи часом безпосередніх логічних операцій і розуміння онтології того що відбувається. Поняття «розум» не є синонімом поняття мудрість. Розумна людина не є обов'язково мудрою, але мудрий вже підрозумовує під собою розумний.