Проголошення незалежності Карпатської України і її історичне значення

5 березня 1939 р. у приміщенні гімназії м. Хуста зібрався Сейм Карпатської України, на якому було проголошено її незалежність. Сейм ухвалив закон, який містив такі положення: 1.Карпатська Україна є незалежна Держава. 2. Назва Держави є: Карпатська Україна. 3. Карпатська Україна є республіка на чолі з президентом, вибраним Сеймом Карпатської України. 4. Державна мова Карпатської України є українська мова. 5. Барвами державного прапора Карпатської України є синя і жовта..." Президентом обрано А. Волошина. Засідання Сейму відбувалось під акомпанементи наступаючих угорських військ. Вирішальні бої розгорнулися на Красному полі під Хустом. Незважаючи на відчайдушний опір Карпатської Січі 18 березня територія краю була окупована повністю. Уряд Карпатської України емігрував до Румунії. До кінця квітня окремі загони, застосовуючи партизанські методи боротьби, чинили опір угорським окупантам, однак зупинити агресію не змогли. До того ж Карпатська Україна опинилась у міжнародній ізоляції. Сталінське керівництво СРСР ставилося до неї з відкритою неприязню, вбачаючи тут небезпечне вогнище українського самостійництва. У промові на XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. Сталін з неприхованим глумом говорив про прагнення Карпатської України добитися самостійності і цим розпочати справу визволення всієї України. "Комашка, що хоче прилучити до себе слона", — такими словами він охарактеризував героїчну боротьбу карпатоукраїнців. Карпатська Україна проіснувала лише кілька днів, проте залишила свій слід у боротьбі за національну державність. Історичне значення незалежної держави карпатоукраїнців полягало в тому, що було ще раз продемонстроване непереборне прагнення українського народу до створення власної держави. Крім того, західноукраїнське населення пересвідчилось у неспроможності й небезпечності орієнтації на підтримку чужих держав.

Колонізаторська політика Польщі в Західній Україні у міжвоєнний період.

80-90 % західноукраїнського населення становили селяни. Західноукраїнські землі  у міжвоєнний період були одним з найбільш аґрарно перенаселених країв Європи.  Тяжке економічне становище ускладнювалось ще й національним чинником. Для  зміцнення польського елементу на "східних кресах" Речі Посполитої, у 1920 і 1925  роках сойм ухвалив закони про надання землі тут польським офіцерам та солдатам.  На східно-українські землі внаслідок цієї акції переселилося бл. 200 тис.  польських осадників. Подібну політику, хоча й з дещо меншим розмахом, проводив і  румунський уряд. На відміну від Варшави і Бухаресту, празький уряд не  практикував заселення українських земель чеськими і словацькими колоністами.  Щобільше, чеська влада доклала чималих зусиль для впровадження кращих методів  сільського господарства, організувала сільськогосподарські школи. Становлячи  більшість сільського населення, українці перебували у меншості серед населення  великих і середніх міст. Соціальні відмінності співпадали з національними.  Український селянин чув себе покривдженим польським, мадярським чи румунським  поміщиком і нерідко ворогував з євреєм – власником сільського магазину, який  небагато платив за сільські продукти й дорого брав за промислові товари.

Західна Україна залишилася аграрною окраїною, внутрішньою колонією Польської держави. Уряд поділив територію країни на дві частини: Польщу ''А'' (корінні польські землі) та Польщу ''Б'' (східні окраїни - Західна Україна і Західна Білорусь). На розвиток Польщі ''А'' виділялась більша частина капіталовкладень, тут зосереджувались основні галузі промисловості. Польща ''Б'' стала джерелом дешевої сировини і ринком збуту продукції польської та іноземної промисловості.

Стабілізація польської дійсності після рішення Ради Амбаса-дорів змусила українські політичні партії пристосуватися до нових реалій. Упродовж 1923-1930 pp. відбулося перегрупування політичних сил Західної України, внаслідок якого на перший план виступили дві організації, що відображали основні напрями в українському національно-визвольному русі 30-х років XX ст.:

• національно-демократичний - Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) обстоювало легальний парламентський шлях боротьби за національне визволення;

• національно-революційний - Організація українських націоналістів (ОУН) вважала, що Українську державу можна здобути лише революційним шляхом.