18. Загальна характеристика адміністративно-політичного влаштування запорізького козацтва. (Аркас Історія України)

Оно создало собственную военно-политическую и хозяйственную организацию, постепенно превращая ее в своеобразную государство со значительными подконтрольными территориями, многотысячной армией, административным аппаратом, казной, обычным правом и символикой (хоругви, бунчук, булава, печать с изображением герба Запорожской Сечи - казак с саблей боку и ружьем на левом плече). По форме правления это была демократическая республика, которая наиболее соответствовала национальному характеру украинского.

Здесь действовал самобытный государственное устройство, что исключал узурпацию власти казацкой старшиной, предвидя ежегодные отчеты и перевыборы всех должностных лиц.

Высшей законодательной властью в Сечи выступала Казацкий совет, в котором имели право участвовать все без исключения казаки и которая решала основные вопросы внутренней жизни и внешних относил. "Здесь, - по словам непревзойденного знатока истории Запорожской Сечи Д. Яворницкого, - царила полная равенство между всеми членами общины; каждый пользовался одинаковым правом голоса, каждый мог отвергнуть предложения другого и взамен предложить собственные планы и соображения; однако, когда решение было принято большинством голосов на совете, оно становилось необходимым и обязательным для всех ".

Постановления на совете принимались громкими возгласами присутствующих, иногда доходило и до драк (кстати, драки в парламентах демократических стран мира не редкость и сегодня). Когда предложение одобрялось, казаки подбрасывали вверх шапки.

Казацкий совет, как правило, собиралась трижды в год: 1 января, на 2-3-й день после Пасхи и 1 (14) октября (на праздник Покрова), а в случае необходимости и в другое время. Она заключала мир или объявляла войну, в исключительных случаях осуществляла судебные функции, принимала и отправляла посольства, выбирала казацкий правительство - Кош.

Во главе Коша стоял кошевой атаман, который, объединяя в своих руках военные, административные, судебные и духовные дела, олицетворял высшую исполнительную власть на Сечи. Он открывал Казацкую раду, командовал войском, осуществлял дипломатические отношения с иностранными государствами, распределял военную добычу, утверждал выбранных советом министров и судебные приговоры, назначал духовных лиц в сечевую и паланковые церкви подобное.

В мирное время кошевой атаман не мог принимать важных решений без согласия Казацкой совета, зато во время военных походов его власть была неограниченной.

Кроме кошевого атамана, в состав высших чиновников также входили судья, писарь и есаул.

Военный судья творил суд над нарушителями казачьих законов, ведал сметой и артиллерией, при необходимости выполнял обязанности кошевого атамана.

11. Захват украинских земель иностранными государствами ( Пецко найдет)

Приєднання південно-західних земель до Литви і Польщі

У XIII ст. внаслідок розкладу первіснообщинного ладу і зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава для захисту своїх земель від зовнішніх ворогів (Лівонського і Тевтонського орденів). Її засновником і першим князем був Міндовг. Послаблені монголо-татарами і політично роз'єднані українські і білоруські землі стали об'єктом захоплення їх Литвою і Польщею. Вже в період правління великого литовського князя Гедиміна (1316—1341), який титулував себе «королем литовським і руським», було завершено приєднання білоруських і почалося захоплення південно-західних (українських) земель. Просуваючись на південь, литовці зіткнулися з Золотою Ордою, що володіла українськими землями. 1362 р. у битві при Синіх Водах вони завдали поразки ординцям, внаслідок якої до Литовського князівства, яким тоді правив син Гедиміна Ольгерд (1345—1377), відійшли Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля і більша частина Волині. Українське населення фактично не чинило опору литовцям, оскільки бажало покласти кінець владі над ним Золотої Орди та міжусобицям князів. У литовській владі бачили запоруку стабільності і спокою. На землях Галицько-Волинської держави події розгортались дещо інакше. Коли стало відомо, що Юрій-Болеслав помер, на Галичину рушив король Польщі Казимир III. Його перший похід завершився короткочасним загарбанням Львова. Зібравши сили, галицькі бояри на чолі з Дмитром Детьком змусили загарбників полишити місто.

Тим часом виступила Литва: син великого князя литовського Дмитро-Любарт здобув Волинь і домігся визнання себе галицьким князем. Протягом дев'яти років бояри на чолі з Дмитром Детьком робили спроби відстояти незалежність Галицько-Волинської держави, але ця боротьба завершилась поразкою. 1349 р. Галичину загарбав польський король. Але після смерті Казимира III 1370 р. польським королем став Людовік Угорський і Галичина опинилася під владою Угорщини. Лише після його смерті 1387 р. вона була в Угорщини відвойована поляками. Волинь же у середині XIV ст. опинилася під зверхністю Литви.

Таким чином, в останній чверті XIV ст. більшість українських земель відійшла до Великого князівства Литовського. Литовські князі намагалися не порушувати місцевого устрою. Тому місцева влада була фактично в руках української верхівки.

Оволодівши більшою частиною українських і білоруських земель, Литовське князівство стало сильною феодальною державою. Ці землі були на становищі удільних князівств, на чолі яких стояли литовські князі. Захоплені Литвою землі з їх високою культурою мали великий вплив на політичне і суспільне життя Литовського князівства. Багато князів із династії Гедиміновичів прийняли православ'я, майже всі вони були одружені на руських православних княгинях. Слов'янська українська мова була офіційною державною мовою князівства. Литовці приймали місцеві українські звичаї, назви посад і станів.

Після смерті Ольгерда 1377 р. на чолі держави став його молодший син Ягайло. З метою укріплення свого внутрішнього становища (боротьба зі своїми братами та родичами за великокнязівський престол) і зовнішнього (загроза Тевтонського ордену та посилення Московського князівства) Ягайло пристав на пропозицію польської знаті про укладання унії Литви і Польщі.

14 серпня 1385 р. в замку Крево поблизу Вільно між Литвою і Польщею була підписана Кревська унія. Ягайло приєднав до Польщі Велике князівство Литовське разом з українськими і білоруськими землями, сам прийняв католицтво, передав Польщі литовську казну. 1386 р. Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, був проголошений польським королем. Кревська унія значно укріпила позиції Литви та Польщі. Разом вони змогли відвоювати в Угорщини 1387 р. Галичину, а 1410 р. розгромити Тевтонський орден у битві при Грюнвальді. Одночасно ця унія дала можливість польським феодалам захоплювати українські землі і насаджувати католицизм.

Однак намагання приєднати до Польщі литовські землі і перетворити їх на провінцію Польщі викликали опір з боку литовської знаті і особливо брата Ягайла — Вітовта. У боротьбі з Ягайлом Вітовт наприкінці XIV ст. домігся незалежності Литви і став її князем. Проводячи жорстке укріплення Литовської держави, посилюючи залежність українських і білоруських земель, Вітовт ліквідував існуючі раніше великі удільні князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське і Подільське) і перетворив їх на провінції Литви, змістивши місцевих князів і посадивши там своїх намісників. Отож за час правління Вітовта (1392—1430) Литва знову стала сильною державою, значно посилився соціальний і національний гніт українського народу.

Польський уряд на загарбаних українських землях провадив двояку політику: деякий час зберігалася „руська старовина” (залишалася цій частині державна назва «Королівство Руське», дозволялося вживання давньої української мови в діловодстві поряд з латинською, відновлена галицька православна митрополія), але разом з тим роздавав ці землі іноземцям за зобов'язання служити у польському війську, сприяв німецькій колонізації краю, підтримував

польських купців і католицьких місіонерів. 1434 р. були остаточно скасовані будь-які автономні права Галичини у складі Польщі.

Після смерті Вітовта 1430 р. його наступником став молодший брат Ягайла сіверський князь Свидригайло. Він знову почав боротьбу проти посилення Польщі за незалежність Литви, спираючись на православну знать, що викликало невдоволення литовських феодалів-католиків, очолюваних Сигізмундом Кейстутовичем. У наступні чотири роки в межах Великого князівства литовського існувало дві держави — власне Литва і «Велике князівство Руське». У цій боротьбі переміг Сигізмунд. Але Свидригайло зберіг за собою Волинь, відновивши її автономію. Волинське князівство було остаточно ліквідовано після смерті Свидригайла 1452 р.

Після смерті Сигізмунда (1440) великим князем став син Ягайла Казимир, який 1444 р. успадкував трон свого брата, польського короля Владислава III і став одночасно Великим князем литовським і польським королем. Він продовжив наступ на українську автономію у складі Литви. При ньому Волинь, Київщина і Поділля остаточно стали литовськими провінціями.

Українські землі під владою інших держав

З Основним об'єктом експансії Угорщини на сході було Закарпаття. Остаточно воно було включено до складу Угорщини у XIII ст. Місцеве українське населення було закріпачене і позбавлене будь-яких прав.

Буковина у свій час входила до складу Галицько-Волинської держави. Але після монголо-татарської навали зв'язки цих земель з галицько-волинськими значно послабшали. До середини XIV ст. ними володіла Золота Орда, потім вони потрапили під владу Угорщини, а з XV ст. увійшли до складу Молдавського князівства. У середині XV ст. від Золотої Орди відокремилося Кримське ханство із столицею в Бахчисараї, яким правили хани династії Гіреїв. 1478 р. воно визнало себе васалом турецького султана. Встановивши контроль над землями Північного Причорномор'я та Приазов'я, татари у другій половині XV ст. розпочали грабіжницькі походи на сусідні землі з метою захоплення полонених, який потім продавали на невільницьких ринках у Кафі (Феодосії) та Гезлеві (Євпаторії). Торгівля невільниками була головним джерелом збагачення ханства.

У середині XV ст. зростає могутність Московської держави. Московський князь Іван III проголосив свої історичні права на всі землі Київської Русі. Утиски князів з боку польсько-литовської держави призвели до того, що частина прикордонних з Московією земель почали переходити під владу московського государя. Це спричинило литовсько-московські війни. їх наслідком стало входження на початку XVI ст. до складу Московії Чернігово-Сіверських земель.

Таким чином, на початку XIV — XVI ст. відбувся розподіл українських У земель між сусідніми державами з повною ліквідацією ознак їх державності.