Відмова від підтримання обвинувачення

Якщо прокурор, ознайомившись із матеріалами кримінальної справи, прийде до висновку, що винність обвинуваченого не підтверджується, він повинен відмовитися від участі в судовому розгляді. Таким чином, прокурор, якому доручено підтримувати в суді державне обвинувачення, повинен мати внутрішнє переконання у винності обвинуваченого.

З огляду на принципову можливість зміни прокурором свого початкового переконання у винності підсудного слід проаналізувати причини, які вплинули на його позицію як державного обвинувача. Причини у кожному випадку можуть бути такими: Судове слідство показало, що докази, зібрані під час досудового слідства, на підставі яких прокурор планував зробити висновки про винність особи, були оцінені неправильно, без необхідної ретельності й аналізу. На судовому слідстві виявилися нові, раніше невідомі обставини, які зламали всю систему обвинувачення, побудованого на фактах, котрі під час досудового слідства не були перевірені в повному обсязі. На судовому слідстві виявляються факти грубих порушень норм КПК при проведенні досудового слідства: фальсифікація, однобічність, усунення зі справи всього того, що виправдовувало б обвинуваченого й інше. Слід ураховувати й суб’єктивну сторону відмови від обвинувачення, тобто особисту позицію прокурора. Так, відповідно до ч. З ст. 264 КПК України: "Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення і у своїй постанові викласти мотиви відмови". З цього можна зробити висновок, що відмова прокурора від державного обвинувачення – це не тільки право, але і його обов’язок. Проте згідно з ч. 2 ст. 267 КПК потерпілий чи його представник мають право вимагати продовження розгляду справи. Таким чином, вони особисто будуть підтримувати обвинувачення, яке вже неможливо вважати державним. У разі, якщо потерпілий чи його представник не бажають підтримувати обвинувачення, то суд на підставі ч. 2 ст. 282 КПК своєю ухвалою (постановою) зобов’язаний закрити справу. Отже, можна зробити висновок, що під відмовою прокурора від державного обвинувачення слід розуміти його звернення до суду, у якому він повністю або частково заперечує обґрунтованість обвинувачення і викладає мотиви неможливості його підтримання. Виходячи зі змісту відмови прокурора від обвинувачення, можна виділити два різновиди відмови від державного обвинувачення – повну та часткову. Повна відмова має місце тоді, коли прокурор пропонує закрити справу або виправдати особу в повному обсязі обвинувачення. Можна стверджувати, що повна відмова прокурора від обвинувачення – це виправлення помилки, допущеної при порушенні кримінальної справи, її розслідуванні, затвердженні обвинувального висновку, а також при попередньому розгляді справи в суді. На цих стадіях процесу в результаті більш глибокої перевірки й аналізу обставин справи в більшості випадків можна було виявити допущені помилки. Часткова відмова від обвинувачення має місце в тому разі, коли прокурор відмовляється від обвинувачення у вчиненні одного або декількох злочинів, залишивши обвинувачення особи в інших злочинах. У даному випадку від прокурора надходить пропозиція про закриття справи або виправдання особи за однією або кількома статтями Кримінального кодексу, залишивши обвинувачення в інших злочинах. Часткову відмову від обвинувачення слід розмежувати зі зміною обвинувачення. Під зміною обвинувачення слід розуміти внесення до нього прокурором тих чи інших поправок, які впливають на сутність, обсяг чи характер обвинувачення у справі. Характерно, що часткова відмова прокурора від державного обвинувачення, як і повна, якщо потерпілий погоджується з прокурором, згідно ст. 282 КПК, для суду є обов’язковою. Повна відмова від обвинувачення означає, що, на думку прокурора, підсудний повинен бути виправданий. Згідно з чинним законодавством (ст. 327 КПК) виправдання судом можливе за умови, коли дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, тобто: 1) якщо не встановлено подію злочину (п. 1 ст. 6 КПК); 2) якщо в діянні підсудного немає складу злочину (п. 2 ст. б КПК); 3) якщо не доведено участь підсудного у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 213 КПК). Таким чином, за наявності вказаних підстав суд виносить виправдувальний вирок. Поряд Із цим, згідно зі ст. 282 КПК суд своєю ухвалою (постановою) повинен закрити справу, якщо прокурор відмовиться підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий також погоджується з прокурором. Розглядаючи справу щодо особи, до якої необхідно застосувати акт про амністію чи помилування (ч. 4 ст. 6 КПК), прокурор свою позицію повинен викласти з урахуванням вимог закону, який визначає, що за цих обставин суд повинен довести розгляд справи до кінця, постановити обвинувальний вирок зі звільненням засудженого від покарання. Розглядаючи справу щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку (п. 5 ст. 6 КПК), прокурор повинен запропонувати винести ухвалу – постанову про закриття справи (ст. 282 КПК), а до підсудного застосувати примусові заходи виховного характеру відповідно до ст. 447 КПК. Коли ж у судовому засіданні встановлено, що на час розгляду справи внаслідок зміни обставин вчинене особою діяння втратило суспільну небезпеку або особа, яка його вчинила, перестала бути суспільно небезпечною (ст. 7 КПК), прокурор повинен підтримувати обвинувачення. У цих обставинах суд за наявності підстав, зазначених у ст. 48 КК, а це стосовно особи, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може звільнити від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розгляду справи в суді, унаслідок зміни обстановки, вчинене нею діяння, втратило суспільну небезпеку, або ця особа перестала бути суспільно небезпечною. Прокурор при цьому повинен підтримувати обвинувачення, суд же може закрити справу, додержуючись вимог, зазначених у ч. 2 і 3 ст. 7 КПК, тобто у зв’язку з примиренням підсудного з потерпілим або із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, а може погодитися з прокурором і винести обвинувальний вирок зі звільненням засудженого від покарання (ч. 2 ст. 334 КПК). Такі випадки свідчать, що в разі встановлення в судовому засіданні вказаних обставин, прокурор може або продовжувати підтримувати обвинувачення, або відмовитися від нього. Необхідно також визначити групу обставин, які ведуть до закриття провадження в справі незалежно від того, винний чи невинний підсудний у вчиненні злочину: а) за відсутності скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше, як за його скаргою (п. 7 ст. б КПК); б) щодо померлого, якщо його рідні не наполягають на продовженні розгляду справи з метою реабілітації (п. 8 ст. б КПК); в) щодо особи, про яку є вирок по тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави (п. 9 ст. 6 КПК). Характерно, що питання про винність особи в цих випадках не треба вирішувати. Тому прокурор і не повинен висловлювати свою позицію щодо обвинувачення. Він має звернути увагу суду на вказані обставини й запропонувати закрити провадження в справі, тобто за наявності цих обставин прокуророві не треба виносити постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення, а достатньо лише в усній формі довести суду свою позицію про необхідність закриття справи. У випадках, коли в судовому засіданні буде встановлено, що особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, примирилася з потерпілим і відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду (ст. 46 КК), прокурор не відмовляється від обвинувачення. Такою самою є позиція прокурора й у справах стосовно неповнолітнього, який уперше вчинив злочин невеликої тяжкості (ст. 97 КК). При цьому суд на підставі ст. 8 КПК у звязку з примиренням підсудного з потерпілим виносить постанову про закриття справи, а також виносить постанову про закриття справи і відносно неповнолітнього (ст. 9 КПК). Прокурор у цих випадках доводить винність підсудних І може запропонувати суду закрити справу, а може запропонувати і міру покарання. У практичній діяльності виникають також питання щодо позиції прокурора при звільненні від кримінальної відповідальності у звязку з передачею особи на поруки (ст. 10 КПК). Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро розкаялася, може бути звільнена від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їх клопотанням (ст. 47 КК). За наявності зазначених підстав прокурор не відмовляється від обвинувачення, а шляхом доведення винності підсудного висловлює суду свою пропозицію про можливість закриття провадження у справі з передачею підсудного на поруки. Суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи. Таким чином, аналізуючи підстави, які спричиняють відмову прокурора від обвинувачення, ми констатуємо, що Кримінально-процесуальний кодекс допускає різні випадки, коли прокурор може відмовитися від обвинувачення, а в ряді випадків така відмова є обовязковою. Переконання у відсутності даних про винність особи виникають у прокурора на підставі аналізу доказів, досліджених під час судового слідства. При цьому прокурор повинен проаналізувати не тільки ті дані, що були зібрані слідчим і перевірені в судовому засіданні, але й нові докази, які слідчий не досліджував, а вони виявилися під час судового слідства. За таких обставин прокурор, аналізуючи нові докази, повинен встановити причини, чому вони не потрапили в поле зору слідчого. Висновки з такого аналізу повинні дати чітке уявлення про конкретні зміни, яких зазнало обвинувачення в суді, як вплинули ці зміни на формулювання та юридичну кваліфікацію інкримінованого підсудному діяння, а також на фактичні підстави і правову сутність обвинувачення. Якщо зміни формулювання та юридичної кваліфікації обвинувачення з підсудного не знімають, то зміна фактичних підстав і правової сутності істотно впливають на позицію прокурора. Даючи їм об’єктивну оцінку, прокурор вирішує заявити про відмову від підтримання обвинувачення. Відмовившись від державного обвинувачення, прокурор визнає, що в справі відсутні дані суду для винесення обвинувального вироку. За відмови від обвинувачення у зв’язку з відсутністю підстав вважати підсудного винним прокурор повинен звернутися до суду з пропозицією про закриття справи. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення відповідно до вимог ст. 264 КПК можлива лише шляхом винесення відповідної постанови. У постанові повинні бути наведені мотиви відмови й аргументи на їх підтримку. Постанова про відмову від обвинувачення складається з трьох частин: вступної, описово-мотивувальної та резолютивної. У вступній частині зазначається дата, місце винесення постанови, посада прокурора, його прізвище та ініціали, а також назва кримінальної справи. В описово-мотивувальній частині постанови вказуються фактичні обвинувачення, які ставилися за вину підсудному, результати аналізу й оцінки досліджених доказів у досудовому та судовому слідстві, юридичні та фактичні підстави для відмови від підтримання державного обвинувачення. При цьому прокурор повинен навести підстави для відмови: не встановлено події злочину; у діянні підсудного немає складу злочину або не доведено участі підсудного у вчиненні злочину. У резолютивній частині, крім рішення про відмову від обвинувачення, доцільно вмістити пропозиції щодо поновлення прав підсудного, а також зазначати причини й умови необґрунтованого притягнення особи як обвинуваченого і пропозиції щодо їх усунення. У практичній діяльності виникає питання: у який момент судового розгляду прокурор може заявити про відмову від підтримання державного обвинувачення? У юридичній літературі з цього приводу висловлюються різні думки. Більшість науковців стверджують, що прокурор може відмовитися від підтримання державного обвинувачення лише після судового слідства. Таких поглядів дотримуються В.І. Басков, В.Д. Фінько, В.Т. Маляренко, І.В. Вернидубов. Слід погодитись із цією позицією, оскільки вона відповідає вимогам ст. 264 Кримінально-процесуального кодексу України. У судовому засіданні прокурор згідно зі ст. 22 КПК зобов’язаний ужити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи. Це дозволить йому переконатися, що дані судового слідства або підтверджують, або не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення. Таким чином, у прокурора з’являється впевненість у тому, що обвинувачення не підтвердилося, і він має підстави відповідно до вимог ч. З ст. 264 КПК відмовитися від підтримання обвинувачення, про що виносить постанову, яку передає суду. Водночас слід зауважити, що мають місце випадки, коли безпідставність обвинувачення стає очевидною прокуророві ще до закінчення судового слідства. Такі випадки можуть бути: а) коли особа не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку (п. 5 ст. б КПК); б) коли відсутня скарга потерпілого, якщо справа може бути порушена не інакше, як за його скаргою (п. 7 ст. б КПК); в) коли розглядається справа відносно померлого, рідні якого не наполягають на продовженні розгляду справи з метою реабілітації (п. 8 ст. 6 КПК); г) коли розглядається справа відносно особи щодо якої є вирок за тим же обвинуваченням, який набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави (п. 9 ст. 6 КПК). За таких обставин прокурор має всі підстави відмовитися від підтримання обвинувачення і в інших стадіях судового розгляду, у тому числі й до закінчення судового слідства. У подальшому підтримання обвинувачення є порушенням закону. На нашу думку, прокуророві в даних випадках не потрібно виносити постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення, а досить про це заявити клопотання відповідно до ст. 282 КПК. Оскільки за цих обставин не вирішується питання про винність особи, то застосовувати вимоги ст. 264 КПК немає підстав. У практичній і науковій діяльності виникає питання про становище прокурора в судовому процесі, коли він відмовився від підтримання державного обвинувачення: зберігається його статус державного обвинувача чи він перестає бути ним? Деякі науковці вважають, що процесуальний статус прокурора, якщо він відмовився від державного обвинувачення, зберігається, тобто він продовжує бути державним обвинувачем. Так, В.М. Савицький зазначає, що "прокурор, як і раніше, продовжує бути державним обвинувачем, його процесуальне становище зберігається без будь-яких істотних змін". Деякі науковці висловлюють іншу позицію. Г.Н. Агеєва ставить запитання: "Як же прокурор може залишатися державним обвинувачем, якщо він відмовився викривати підсудного перед судом?". А В.Т. Маляренко та І.В. Вернидубов зазначають, що, "проголосивши постанову про повну відмову від державного обвинувачення, він (прокурор) перестав бути державним обвинувачем, оскільки вже немає державного обвинувачення". З такою позицією слід погодитися. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 264 КПК участь прокурора у судовому засіданні є обов’язковою, крім випадків, коли він відмовився від підтримання державного обвинувачення. Таким чином, коли прокурор проголосив постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення і передав її до суду, він уже не державний обвинувач і має право залишати судове засідання й не виголошувати ніяких промов. Суд, отримавши постанову прокурора, зобов’язаний роз’яснити потерпілому та його представникові їх право вимагати продовження розгляду справи та підтримувати обвинувачення. Якщо потерпілий чи його представник не згодні з позицією прокурора про закриття справи, то підтримання обвинувачення переходить до них. У такому випадку обвинувачення перестає бути державним, оскільки представник держави – прокурор – відмовився від нього, Воно стає приватним, незважаючи на те, що це справа публічного чи приватно-публічного обвинувачення. Такий вид обвинувачення не суперечить нормам Кримінально-процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 49 КПК у випадках, визначених кодексом, "потерпілий має право під час судового розгляду особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах". У ст. 267 КПК це положення конкретизовано: "У разі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий вправі вимагати продовження розгляду справи. У цьому випадку він підтримує обвинувачення". Таким чином, якщо прокурор у судовому засіданні дійшов висновку, що дані судового слідства не підтверджують предявленого підсудному обвинувачення, він свою позицію викладає у вмотивованій постанові про відмову від державного обвинувачення. Така постанова для суду є обов’язковою. Тому що, керуючись принципом змагальності, він зобов’язаний прийняти рішення, запропоноване прокурором. Слід зазначити, що постанова прокурора про відмову від підтримання обвинувачення є важливим і відповідальним процесуальним документом. Справа в тому, що суд, у разі заяви прокурора про відмову від державного обвинувачення і винесення відповідної постанови, зобов’язаний погодитися з позицією прокурора – такі вимоги закріплено в ч. 2 ст. 282 КПК. Характерно, що суд повинен погодитися з постановою прокурора про закриття справи, якщо з цим погоджується потерпілий, і в тих випадках, коли така постанова по своїй суті не відповідає матеріалам судового слідства. Наприклад, коли прокурор помилково оцінює події або діяння підсудного, коли неправильно тлумачить матеріальний чи процесуальний закон, який застосовується, коли помилково оцінює докази, їх достатність, достовірність чи допустимість та в інших випадках, у тому числі коли прокурор зловживає службовим становищем. Ці й інші випадки, безумовно, спричинять прийняття судом незаконного рішення про Закриття справи. Тим же часом незаконна постанова (ухвала) суду про закриття справи, винесена на підставі ч. 2 ст. 282 КПК, за чинним законом не може бути переглянута з ініціативи прокурора та потерпілого в апеляційній і касаційній інстанціях. У законі визначено, що на постанову чи ухвалу про закриття справи протягом семи діб з дня її винесення сторони можуть подати апеляції до апеляційного суду, а якщо справа розглядається по першій інстанції апеляційним судом – касаційні подання чи скаргу подають до касаційного суду (ч. 4 ст. 282 КПК). Згідно зі ст. 348 КПК потерпілий чи його представник можуть подати апеляцію тільки в частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції; прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, – у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справ судом першої інстанції. Ці суб’єкти не можуть реалізувати своє право на апеляцію з приводу скасування ухвали чи постанови суду про закриття справи у зв’язку з тим, що вони відмовилися від обвинувачення. Таким чином, в апеляційній інстанції незаконна постанова чи ухвала суду про закриття справи не може бути переглянута з ініціативи прокурора та потерпілого. У касаційному порядку така постанова (ухвала) також не може бути переглянута з ініціативи цих суб’єктів через те, що згідно з вимогами ст. 383 КПК особа, щодо якої закрито кримінальну справу, не є суб’єктом касаційного провадження в справах, у яких судові рішення набрали законної сили. Ураховуючи вимоги ст. 261 КПК про рівність прав сторін у судовому розгляді, при оскарженні рішень суду прокурор і потерпілий також не можуть оскаржити постанову (ухвалу) про закриття кримінальної справи, яка набрала законної сили. Не допускається перегляд такого судового рішення і в порядку виключного провадження, оскільки згідно з ч. 2 ст. 400-4 КПК такий перегляд не допускається. Отже, з вини державного обвинувача незаконна постанова (ухвала) про закриття кримінальної справи, яку винесено на підставі ч. 2 ст. 282 КПК, не може бути переглянута. Така ситуація викликає певне занепокоєння і вимагає від державних обвинувачів значно поліпшити підготовку до судових процесів, ретельніше вивчати матеріали, брати активну участь у суді. Генеральний прокурор України Наказом N0 3 від 30 березня 2004 р. "Про завдання та організацію роботи прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ" попереджає прокурорів щодо належного рівня підтримання державного обвинувачення в судах. Про відмову від обвинувачення прокурори повинні, згідно з наказом, доповідати керівнику прокуратури відповідного рівня або його заступнику (п. 4.4 наказу). Таким чином, державним обвинувачам необхідно постанови про відмову від обвинувачення виносити виважено, для підготовки брати перерву в судовому засіданні, зміст обов’язково погоджувати з прокурором або його заступником, на якого покладено обов’язок щодо організації роботи з підтримання державного обвинувачення в суді. Такі вимоги Генерального прокурора України спрямовані на попередження незаконних і необґрунтованих постанов про відмову від обвинувачення. Вимоги не суперечать нормам КПК України, оскільки обвинувач обстоює в суді не свій власний інтерес, а є представником державного органу – прокуратури, яка діє на принципах єдиної централізованої системи (п. 1 ст. б Закону України "Про прокуратуру"), і керівник повинен цікавитися позицією державного обвинувача, особливо якщо вирішується питання про його відмову від державного обвинувачення

*Відмо­ва про­ку­ро­ра від підтри­ман­ня дер­жав­но­го об­ви­ну­ва­чен­ня в суді є од­ним із важ­ли­вих еле­ментів у стру­к­турі об­ви­ну­валь­ної діяль­ності, яку він здійснює під час роз­гля­ду криміналь­ної спра­ви по суті. За да­ни­ми М.О. Чель­цо­ва, за­ко­но­дав­чий по­чин на­ле­жить Нор­вегії. Тут у Ста­туті криміналь­но­го су­до­чин­ст­ва 1887 р. про­ку­ро­рові бу­ло на­да­но пра­во відмо­в­ля­тись у су­до­во­му засіданні від об­ви­ну­ва­чен­ня в усіх ви­пад­ках, ко­ли він виз­нає за­сто­су­ван­ня по­ка­ран­ня не­доцільним [2]. Як ба­чи­мо, відмо­ва про­ку­ро­ра від підтри­ман­ня дер­жав­но­го об­ви­ну­ва­чен­ня в йо­го вихідній пра­вовій рег­ла­мен­тації моти­ву­ва­ла­ся не­доцільністю за­сто­су­ван­ня по­ка­ран­ня до осо­би, в діях якої вста­но­в­ле­но склад зло­чи­ну. Та­ким чи­ном, при­ро­да цьо­го інсти­ту­ту ба­га­то в чо­му зу­мо­в­лю­ва­ла­ся роз­су­дом ор­га­ну об­ви­ну­ва­чен­ня: «...за на­яв­ності закон­них підстав і при­во­ду до по­ру­шен­ня спра­ви відмо­ви­тись від пе­ресліду­ван­ня, вра­хо­ву­ю­чи особ­ли­вості даної спра­ви, які, на дум­ку про­ку­ро­ра, роб­лять не­доціль­ним за­сто­су­ван­ня по­ка­ран­ня» [3].

під відмо­вою про­ку­ро­ра від підтри­ман­ня дер­жав­но­го об­ви­ну­ва­чен­ня в суді слід ро­зу­мі­ти по­ста­но­ву про­ку­ро­ра, звер­не­ну до су­ду й при­єдна­ну до спра­ви, в якій він повністю або ча­ст­ко­во за­пе­речує об­грун­то­ваність об­ви­ну­ва­чен­ня та мо­ти­вує не­мож­­ли­вість йо­го підтри­ман­ня, де фа­к­то і де юре при­пи­ня­ю­чи в ціло­му чи в якійсь ча­с­тині про­дов­жен­ня об­ви­ну­валь­ної діяль­ності про­ти да­ної осо­би.

Вра­хо­ву­ю­чи, що об­сяг діяль­ності, який ста­но­вить зміст відмо­ви про­ку­ро­ра від підтри­ман­ня дер­жав­но­го об­ви­ну­ва­чен­ня, мо­же бу­ти різним, вва­жаємо за не­обхідне виділи­ти два різно­ви­ди відмо­ви про­ку­ро­ра від підтри­мання дер­жав­но­го об­ви­ну­ва­чен­ня — пов­ну і ча­ст­ко­ву. На об’єктив­не існу­ван­ня та­ких форм звер­та­ють ува­гу Р.Д. Ра­ху­нов і В.С. Зе­ле­нець­кий

. Вирок суду — найважливіший акт правосуддя. Властивості вироку

Published by Admin on Сб, 09/17/2011 - 18:38

Відповідно до Конституції України правосуддя в Україні здійсню­ється виключно судами (ст. 124); визнати особу винною у вчиненні злочину і піддати її покаранню може тільки суд у вироку, що набрав чинності (ст. 62). У взаємному зв'язку ці два конституційні положення дозволяють найчіткіше з'ясувати як суть правосуддя по кримінальних справах, так і значення такого акта правосуддя, як вирок суду.

Вирок — найважливіше процесуальне рішення суду першої і апе­ляційної інстанцій, результат всієї передуючої його винесенню про­цесуальної діяльності органів досудового розслідування і суду, акт правосуддя. Тільки такий, що відповідає всім вимогам закону, вирок суду здатний забезпечити досягнення завдань правосуддя, захист прав і законних інтересів усіх учасників процесу, від імені держави дати оцінку соціальної небезпеки злочинного діяння, сприяє формуванню правової свідомості в суспільстві, переконаності громадян у стабіль­ності і силі державної влади і авторитетності влади судової, підтримці правопорядку в країні.
Вирок є процесуальним актом, у якому реалізується важлива про­цесуальна функція суду — вирішення кримінальної справи (право­суддя).
Особливість вироку суду, яка відрізняє його від інших актів засто­сування права, полягає в тому, що він постановляється іменем України, виноситься тільки судом у встановленому законом процесуальному порядку та містить вирішення основних найбільш важливих питань по кримінальній справі — про наявність або відсутність злочину, ви­нуватість або невинуватість підсудного та про призначення йому по­карання, якщо винуватість встановлена судом. Таким чином, постанов- лення судом як обвинувального, так і виправдувального вироку є га­рантією дотримання прав та законних інтересів підсудного, оскільки він виноситься на підставі тих доказів, які були розглянуті в судовому засіданні, їх оцінки за внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 323 КПК).
Вирок суду є актом застосування норм права, він не створює нових норм, але являє собою процесуальне рішення, де застосовуються чинні норми права відповідно до конкретних обставин кримінальної справи.
У судовому рішенні — вироку констатуються кримінально-правові відносини, які виникають між громадянином та державою у зв'язку з фактом вчинення злочину. Як зазначив Конституційний Суд України у своєму рішенні, з моменту пред'явлення особі обвинувачення у вчи­ненні злочину починається притягнення її до кримінальної відпові­дальності як стадії кримінального переслідування, а настає криміналь­на відповідальність тільки з моменту набрання законної сили обви­нувального вироку суду[1].
Судовий вирок має силу акта правосуддя, якщо він наділений пев­ними властивостями, які містяться у законі. Теорія кримінального процесу, чинне кримінально-процесуальне законодавство дає підстави для виокремлення зовнішніх та внутрішніх властивостей вироку, які між собою у взаємодії дають якісне вираження цього процесуального судового рішення.
До зовнішніх властивостей вироку належать виключність; за­гальнообов'язковість; преюдиціальність.
До внутрішніх властивостей вироку правомірно віднести закон­ність; обґрунтованість; мотивованість; справедливість.
Виключність вироку — це якісне значення акта правосуддя, яке констатує, що кримінальна справа не може бути порушена проти осо­би, відносно якої є вирок по тому ж обвинуваченню, який набрав за­конної сили (п. 9 ст. 6 КПК). Таким чином, виключність вироку — це така його властивість, яка виключає можливість повторного розгляду кримінальної справи у суді, відносно однієї особи, за таким же обви­нуваченням, яке вирішено вироком суду, що набрав законної сили.
Виключність вироку втілює конституційну вимогу про те, що ні­хто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 61 Конституції
України), а також міжнародний стандарт, який міститься у Міжнарод­ному пакті про громадянські і політичні права (ст. 14) — ніхто не по­винен бути вдруге засуджений або покараний за злочин, за який він вже був остаточно засуджений чи виправданий. Вказане конституцій­не положення та міжнародно-правовий стандарт конкретизується в ч. 3 ст. 2 КК України, де зазначається, що ніхто не може бути при­тягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин біль­ше одного разу.
Іноді у теорії права виділяють таку якісну характеристику судових рішень, як остаточність поряд з виключністю. Вона означає, що всі обставини, які розглядались у судовому засіданні та отримали своє процесуальне розв'язання і на підставі яких рішення прийнято та на­брало законної сили, не можуть бути переглянуті повторно. У такому розумінні остаточність вироку збігається з його виключністю.
Загальнообов'язковість вироку передбачає, що вирок, ухвала і по­станова суду, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, посадо­вих осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території Украї­ни (ст. 403 КПК). Обов'язковість вироку забезпечує дію принципу законності на території держави, тому всі посадові особи, громадяни повинні не тільки виконувати вирок, але й сприяти його виконанню.
Обов'язковість вироку перш за все забезпечується як особливим механізмом приведення його до виконання, так і встановленою законом відповідальністю за невиконання вироку, що набрав законної сили, або за перешкоджання його виконанню.
Правовідносини, які виникають при виконанні вироку, який набрав законної сили, забезпечуються кримінально-правовою охороною. Так, КК України в розділі «Злочини проти правосуддя» містить ст. 382 «Не­виконання судового рішення», яка передбачає кримінальну відпові­дальність за вказані вище дії.

У пункті 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» роз'яснюється, що «відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції судові рішення ухвалюються іменем України і є обов' язковими до виконання на всій її території усіма без винятку органами державної влади, місцевого самоврядування, підприємства­ми, організаціями, установами, посадовими особами, а також окреми­ми громадянами та їх об'єднаннями... У разі невиконання судових рі­шень суди мають піддавати винних у цьому осіб встановленій законом відповідальності».
Мова йде про кримінально-процесуальну преюдицію вироку, яка визначає його обов'язковість для всіх судів, які розглядають справи у кримінальному, цивільному, адміністративному та господарському судочинстві, щодо прийняття без повторної перевірки всіх фактів та обставин, які раніше були встановлені по іншій кримінальній справі відповідним судовим рішенням, яке набрало законної сили. Преюди­ціальне значення має не тільки вирок у цілому, але й мотивувальна його частина, оскільки мотиви прийняття того чи іншого рішення мо­жуть бути предметом оскарження.
Термін «преюдиція» у кримінально-процесуальному законодавстві не вживається і не врегульований ним. Преюдиції використовуються на практиці тоді, коли суд поставлений перед фактом, що певні дії осо­би або фактичні обставини, які мають значення для справи, що пере­буває в провадженні, уже були раніше розглянуті судом і стосовно них було винесене рішення.
Інститут преюдицій повинен бути використаний не тільки стосов­но доказового значення обставин, встановлених у раніше винесеному рішенні юрисдикційного органу. Його потрібно застосовувати й у тих випадках, коли з наявністю цих обставин закон пов'язує настання певних матеріально-правових наслідків. Преюдиціальне значення ра­ніше винесеного рішення в таких випадках обумовлене тим, що факти і зроблені на їх основі правові висновки, встановлені в раніше вине­сеному рішенні, є юридичними фактами, що тягнуть за собою певні кримінально-правові наслідки і входять до предмета доказування, що у свою чергу дає можливість використання преюдицій і у процесі до­казування по розглянутій пізніше кримінальній справі.
Преюдиціально встановлені факти є обставинами, що були вста­новлені на основі якихось доказів у попередній справі, тому відрізня­ються від доказових фактів тим, що: а) встановлюються в процесі провадження по іншій кримінальній чи цивільній справі; б) через це мають процесуальну форму, властиву доказам; в) істинність їх може бути піддана сумніву в процесі використання при встановленні істини по іншій кримінальній чи цивільній справі (у рамках законної сили вироку чи рішення, тобто поки воно не буде скасоване).

На практиці виникають ситуації, коли встановлені судом раніше обставини покладені в основу вироку, суперечать переконанню суду 424 по справі, що розглядається. Такі обставини не можуть мати значення заздалегідь встановлених доказів, оскільки практиці відомі випадки набуття законної сили незаконними і необгрунтованими вироками. Тому здається, що у разі, коли при розгляді кримінальних справ, пов' язаних з раніше вирішеною, виникають дані, що свідчать про не- правосудність раніше винесеного вироку, він не може бути покладений в основу висновків у новому судовому рішенні.
Кримінально-процесуальний закон не містить ніяких вказівок, як діяти суддям, коли при розгляді справи, пов' язаної з раніше виріше­ною, достовірно встановлюються фактичні дані, що свідчать про незаконність і необґрунтованість раніше винесеного рішення. Вва­жаємо, що таке рішення не може і не повинно бути покладене в осно­ву рішення, що виноситься в новому судовому розгляді. У такому випадку виникає колізія між законною силою раніше винесеного рішення і внутрішнім переконанням суддів, що ґрунтується на оцін­ці доказів по новій справі.
Необхідно враховувати можливість виникнення колізії між преюди- цією і внутрішнім переконанням суду, що змушує суд виносити рішен­ня, яке суперечить вироку, що набрав законної сили. Це можливо в тих випадках, коли висновки суду по розглянутій кримінальній справі стосовно осіб, на яких не поширюються суб'єктивні межі законної сили раніше винесеного рішення, яке має значення для справи, що розгля­дається, суперечать висновкам, установленим у раніше винесеному рішенні. Ці ситуації, по суті, є випадками, коли виноситься судове рішення, що суперечить вироку, який набрав законної сили, і тому ви­никає питання про шляхи усунення суперечностей між преюдицією і внутрішнім переконанням.

Виникнення колізії між преюдицією і внутрішнім переконанням суду можливе в таких випадках: по-перше, коли при провадженні по кримінальній справі стосовно осіб, що брали участь у розгляді цивіль­ної справи, суд ставить під сумнів правильність висновків про подію чи дії по цивільній справі. По-друге, колізія можлива й у випадках, коли при провадженні по кримінальній справі стосовно особи, що має судимість, у суду виникають сумніви в правильності правових виснов­ків, зроблених у раніше винесеному судовому рішенні. І нарешті, по-третє, у випадку, коли у суду, що розглядає питання про скасування раніше винесеного вироку за нововиявленими обставинами, виникають сумніви в законності чи обґрунтованості вироку, що встановив ці об- ставини. Така ситуація можлива, наприклад, при розгляді справи за нововиявленими обставинами, внаслідок зловживання прокурорів, слідчих, осіб, що провадять дізнання, і суддів (ст. 4005 КПК).
При виникненні такої колізії вирішення питання на користь пре­юдиції спричиняє винесення вироку всупереч внутрішньому переко­нанню суддів, а на користь оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів — до винесення таких, що суперечать один одному, вироків (рішень) стосовно тих самих фактів.
Наділення преюдиціальною силою судового рішення засновано на презумпції істинності судового акта, що набрав законної сили. Закон­на сила судового вироку забезпечує дію преюдиції. Уявляється, що преюдиціальність не слід ставити поруч із такими властивостями ви­року, як виключність, загальнообов'язковість.
У тих випадках, коли колізія між преюдицією і внутрішнім пере­конанням суду виникає при встановленні фактичних обставин, раніше винесене судове рішення по цивільній справі має значення доказу, що може бути перевірене при провадженні у кримінальній справі за за­гальними правилами доказування. У тих же випадках, коли у суду, що розглядає справу, виникають сумніви в правильності вирішення ма­теріально-правових питань у раніше винесеному вироку, суд повинен виносити своє рішення, ґрунтуючись на вимозі про те, що усі факти у вироку повинні бути встановлені достовірно, а сумніви суду, що не можуть бути усунуті, тлумачаться на користь обвинуваченого.
Правила преюдиції вносять упорядкованість у судове пізнання і завжди повинні співвідноситися з вимогами, які слідують з оцінки доказів та формування вільного судового внутрішнього переконання при прийнятті відповідного судового рішення. Окрім кримінально- процесуальних, вирізняють цивільно-процесуальні та адміністративні преюдиції; преюдиції які спростовуються і які не спростовуються.
Так, у ст. 61 ЦПК України йдеться про підстави звільнення сторін від доказування, тобто про факти, які не підлягають доказуванню. До цих фактів згідно із ч. 4 ст. 61 ЦПК України відносяться преюдиціаль­ні факти, які містяться у вироку, що набрав законної сили, або поста­нові суду у справі про адміністративні правопорушення. Такі факти обов'язкові для суду, що розглядає праву про цивільно-правові наслід­ки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з пи­тань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Що стосується значення цивільно-процесуальної преюдиції рішен­ня, ухвали, постанови та застосування її у розгляді кримінальної спра- 426 ви, то, на жаль, це питання не отримало чіткої, належної правової ре­гламентації. На підставі аналізу статей 6, 28, 328 КПК слід зазначити, що рішення, ухвала, постанова суду з цивільної справи, що набрали законної сили, обов'язкові для суду у кримінальному судочинстві тіль­ки з питання — чи мала місце подія або дія (суспільно небезпечне винне діяння: дія або бездіяльність) особи, але не відносно винності особи, тому цивільно-правова преюдиція не може обмежувати суд у кримінальному судочинстві щодо встановлення обставин, фактів, які стосуються винуватості або невинуватості підсудного.
Статті 323, 334 КПК містять внутрішні властивості вироку: закон­ність, обґрунтованість, мотивованість, справедливість.
Під законністю вироку слід розуміти його властивість, яка відбиває правильне застосування судом кримінально-процесуального закону при досудовому розслідуванні, судовому розгляді та постановленні вироку, а також правильне застосування кримінального, цивільного та інших матеріальних законів при розв'язанні питань, які виникають при судовому розгляді кримінальної справи.
Вирок може бути визнаний законним, якщо: він проголошений за­конним складом суду; на досудовому і судовому провадженні по кри­мінальній справі були проведенні всі слідчі та судово-слідчі дії без порушення кримінально-процесуального закону та прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які брали в них участь; виснов­ки суду, які зазначені у вироку щодо винуватості або невинуватості особи, призначення покарання або звільнення від його відбування, застосування інших матеріальних законів ґрунтуються на їх правиль­ному тлумаченні суддями.
Тільки законний вирок забезпечує виховний результат судової ді­яльності. Будучи виявленням правосвідомості суддів, законний вирок формує правосвідомість громадян, впроваджує правову ідеологію, зміцнює віру громадян у непорушність їх прав та законних інтересів.
Поняття обґрунтованості вироку пов'язане з відношенням виснов­ків суду до доказів, які досліджені у судовому засіданні і на цій під­ставі суд робить висновок про наявність фактів, які входять до пред­мета доказування по кожній кримінальній справі (ст. 64 КПК).

Обґрунтованість вироку — це достовірна відповідь суду з питань, які в порядку ст. 324 КПК належить вирішити при постановленні ви­року по будь-якій кримінальній справі, тому обґрунтованість вироку — це така його властивість, при якій висновки про подію злочину, про винуватість і невинуватість підсудного у вчиненні злочину, про при­значення йому міри покарання, про задоволення або відмову у задо­воленні цивільного позову, про вирішення всіх інших питань по кри­мінальній справі з достовірністю слідують із повністю зібраних до­казів по справі і розглянутих судом у судовому засіданні.
Законність та обґрунтованість вироку — це дві сторони правосуд- ності вироку, його діалектичні взаємопов'язані, взаємозалежні та такі, що внутрішньо взаємодоповнюються, правові властивості. Вирок може бути або правосудним, тобто законним та обґрунтованим, або неправо­судним, тобто незаконним та необґрунтованим.
Зміст ст. 323 КПК вимагає від суду, щоб його висновки у вироку були зроблені тільки на тих доказах, які розглянуті у судовому засіданні. У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 року № 5[2] «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримі­нальних справ і постановлення вироку» пропонується звернути увагу суддів на те, що згідно з вимогами ст. 323 КПК в основу вироку можуть бути покладені лише достовірні докази, досліджені у судовому засідан­ні. При постановленні вироку суд колегіально чи суддя одноособово, в умовах, що виключають будь-яке втручання у вирішення конкретних справ, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об' єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, повинен дати остаточну оцінку доказам з точки зору їх належності, допустимості, достовірності і достатності для вирішення питань, зазначених у ст. 324 КПК.
Мотивованість — це така правова властивість вироку, яка встанов­лює систему правових, фактичних, етичних мотивів, які судді засто­совують при обґрунтуванні процесуальних рішень при розгляді кри­мінальної справи по суті.
Мотивованість вироку перш за все свідчить про переконання суду в достовірності зібраних та досліджених у судовому розгляді доказів, на яких базуються висновки суду стосовно всіх питань, що необхідно ви­рішити при постановленні вироку. Як зазначено у ст. 327 КПК, обви­нувальний та виправдувальний вирок повинні бути судом мотивовані.
У фактичних, правових, логічних мотивах, які судді наводять у виро­ку, відбивається особисте осмислення суддями сукупності доказів, їх оцін­ка, достовірності та достатності для прийняття рішення, особисте розумін­ня суддями застосування норм процесуального та матеріального права.

Визначеність та точність мотивів судового рішення надає учасни­кам судового розгляду (сторонам) можливість аргументовано оскар­жувати у вищих судових інстанціях вироки, постанови, ухвали, як ті, що не набрали, так і ті, що набрали законної сили.
Переконливість мотивування спирається на його логічність та не- суперечливість, тому при мотивуванні своїх висновків судді повинні дотримуватись певних логічних правил: не застосовувати судження, які суперечать одне одному; не використовувати доводи, які не можуть бути підкріплені іншими доказами; не застосовувати судом необґрун- тованих узагальнень щодо певної особи — підсудного; обов'язково дотримуватися логічного зв'язку між обставинами, які підлягають до­казуванню, фактичними обставинами у справі та висновками, які сформульовані у вироку.
На це спрямовує суддів Пленум Верховного Суду України у згаду­ваній постанові «Про виконання судами України законодавства і по­станов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку», де підкреслюється, що висновки суду щодо оцінки доказів належить викласти у вироку в точних і категоричних судженнях, які виключали б сумніви з приводу достовірності того чи іншого доказу. Прийняття одних і відхилення інших доказів судом повинно бути мотивовано.
Природно, що при наявності загальних правил мотивування судо­вих рішень мотивування обвинувального та виправдувального вироку має свої особливості.
За загальним правилом саме поняття «справедливість вироку» не розкрито національним законодавцем, відповідно до змісту кримінально- процесуальної діяльності. Лише у ч. 1 ст. 370 КПК, яка містить випадки істотних порушень кримінально-процесуального закону, зазначено, що істотними є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і поста­новити законний, обґрунтований і справедливий вирок чи постанову.
У Документі Копенгагенської наради Конференції з людського виміру СБСЄ від 29 червня 1990 року зазначено, що справедливість у кримінальному судочинстві є індикатором дотримання прав людини, захисту та підтримки прав людини та основоположних свобод, їх ви- знання[3].
Справедливість вироку як його властивість визнається теорією кримінального процесу і означає його моральну сторону і перш за все моральність висновків суду з питань, які необхідно вирішити при його постановленні.
Важливо зазначити, що більшість вчених-процесуалістів під­тримують думку про те, що справедливість є найважливішою влас­тивістю вироку, однак по-різному дають визначення такої справед­ливості для здійснення правосуддя та прийняття процесуальних рі­шень.
Справедливими повинні бути судження суду про винність підсуд­ного, про призначення покарання, про суспільну небезпеку діяння, яке вчинив підсудний, про форму вини та мотиви злочину, щодо застосу­вання до підсудного норм кримінального закону, які передбачають обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання. У вироку з точки зору моральності також враховується поведінка та особистість підсудного.
Спираючись у кримінально-процесуальному пізнанні на реальні факті, які мали місце насправді і на яких ґрунтується вирок, суд таким чином доводить справедливість у своїх висновках. Суворе дотримання судом кримінально-процесуального законодавства протягом судового розгляду кримінальної справи, постановлення вироку, проголошення вироку також свідчить про дотримання засад справедливості у судовій кримінально-процесуальній діяльності.
Справедливими будуть дії суду, якщо в процесі слухання кримі­нальної справи були виявлені порушення прав та законних інтересів учасників кримінального судочинства і суд доклав усіх зусиль, щоб поновити порушені права та у зв'язку з цим у порядку ст. 232 КПК прийняв відповідне судове рішення — окрему ухвалу (постанову).
Якщо вирок законний, обґрунтований, мотивований, то він є і справедливим.

Види вироків

Published by Admin on Сб, 09/17/2011 - 18:40

Вирок може бути обвинувальним або виправдувальним (ст. 327 КПК).

Обвинувальний вирок не може постановлятися на припущеннях, він виноситься судом, якщо в ході судового розгляду винуватість під­судного у вчиненні злочину доведена. Обвинувальний вирок може бути двох видів: з 1) призначенням підсудному покарання та 2) із призна­ченням покарання та звільненням засудженого від відбування покаран­ня на підставах, передбачених ст. 80 КК (ч. 3 ст. 327 КПК). Обвину­вальний вирок із звільненням від відбування покарання постановля­ється також судом і за наявності підстав, передбачених ч. 1 статей 75, 79, 104 КК, тобто у разі призначення покарання з випробуванням про­тягом призначеного судом іспитового строку.
Суд при постановленні обвинувального вироку може звільнити підсудного від покарання у зв'язку з актом амністії, якщо цей акт усу­ває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з по­милуванням підсудного (ч. 2 ст. 6 КПК).

Суд також своїм вироком може звільнити від покарання особу, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, коли визнає, що з 434 урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною (ст. 12, ч. 4 ст. 74 КК, ч. 5 ст. 7 КПК).
Виправдувальний вирок може бути постановлений лише з таких підстав: 1) коли не встановлено події злочину; 2) коли в діянні підсуд­ного немає складу злочину; 3) коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину (ч. 4 ст. 327 КПК). Виправдання підсудного з будь- якої із вказаних підстав означає його повну реабілітацію, підтверджен­ня його непричетності до злочину.
На жаль, чинний КПК не містить чіткого визначення щодо підстав виправдання підсудного. Враховуючи, що в судовій практиці в ряді випадків по-різному вирішувалося питання про розмежування понят­тя «відсутність події злочину» і «відсутність складу злочину», Пленум Верховного Суду України у п. 21 постанови від 29 червня 1990 року № 5 роз'яснив, що виправдувальний вирок за відсутністю події зло­чину постановляється, коли судовим розглядом справи встановлено, що діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, взагалі не мало місця, відсутній причинний зв'язок між діяннями підсудного і шкідливими наслідками, настанням яких обумовлюється злочинність діяння, зокрема, коли шкідливі наслідки настали внаслідок дій особи, якій заподіяно шкоду, або в результаті дій сил природи тощо.
Що стосується виправдувального вироку за відсутністю в діянні складу злочину, то він постановляється, коли встановлено, що діяння, яке ставилось у вину підсудному, ним вчинено, але кримінальним за­коном воно не визнається злочинним, зокрема, якщо воно лише фор­мально містить ознаки злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки (ст. 11 КК); відсутні інші умови, за яких діяння визнається злочинним (повторність діяння, попереднє притягнення до адміністративної відповідальності тощо); діяння вчинено у стані необ­хідної оборони чи крайньої необхідності; мала місце добровільна від­мова від вчинення злочину, а фактично вчинене не містить складу ін­шого злочину; підсудний не є суб'єктом злочину через відсутність спеціальних ознак, встановлених для суб'єкта даного складу злочину; підсудний не досяг віку, з якого він може нести кримінальну відпові­дальність, тощо (статті 17, 18, 22, 36-43 КК).

Третя підстава для постановлення виправдувального вироку — не­доведеність участі підсудного у вчиненні злочину — має місце у ви­падках, коли факт суспільно небезпечного діяння встановлено, але досліджені судом докази виключають або не підтверджують вчинення його підсудним.
Незалежно від того, на яких підставах постановлено виправду­вальний вирок, він повністю реабілітує підсудного. Саме тому законом не допускається включення у виправдувальний вирок формулювань, які ставлять під сумнів невинність виправданого (ч. 4 ст. 334 КПК).
При постановленні виправдувального вироку суд зобов'язаний роз'яснити виправданому порядок поновлення його порушених прав і відшкодування шкоди, завданої незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності[1].
Якщо при постановленні виправдувального вироку за недоведеніс­тю участі підсудного у вчиненні злочину особа, яка вчинила цей злочин, залишається невиявленою, суд після набрання вироком законної сили виносить ухвалу про направлення справи прокурору для вжиття за­ходів до встановлення особи, винної у вчиненні злочину (ч. 5 ст. 327 КПК).

Стаття 323. Законність і обґрунтованість вироку

Published by Консультант on Вс, 02/01/2009 - 18:43

 

Вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим.

Суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

(Стаття 323 із змінами, внесеними згідно з Законом № 2857-12 від 15.12.92)

Законність вироку забезпечується тим, що вирок за своїм змістом заснований на незаперечних доказах, а за формою і характером прийнятих рішень відповідає вимогам Конституції України, 

кримінального, кримінально-процесуального законодавства й інших нормативних актів.

Законним може бути лише справедливий вирок, вирок, що ґрунтується на встановленій істині та на правильному розв'язанні справи.

Під обґрунтованістю вироку розуміють відповідність висновків, викладених у вироку, фактичним обставинам справи, фактам, що мали місце в дійсності і встановленим сукупністю належних до справи, допустимих та достовірних доказів у справі.

Про оцінку доказів див. коментар до ст. 67.

Постановления суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови, згідно зі ст. 375 КК України, карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. Ті самі дії, що спричинили тяжкі наслідки або вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах,— караються позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.

Межі судового розгляду. Зміна обвинувачення в суді

Published by Admin on Сб, 09/17/2011 - 18:32

Розгляд справи, згідно з ч. 1 ст. 275 КПК проводиться тільки від­носно підсудних і тільки в межах пред'явленого їм обвинувачення. Тобто межі судового розгляду справи (публічного і приватно-публічного обвинувачення) визначаються постановою судді про призначення справи до судового розгляду, обвинувальним висновком або постано­вою прокурора про зміну обвинувачення, винесеною під час судового розгляду, а в справах приватного обвинувачення — скаргою потерпі­лого.

Таким чином межі судового розгляду визначаються виходячи: із змісту обвинувального висновку; із змісту заяви потерпілого (у справах приватного обвинувачення); із змісту постанови судді про призначен­ня справи до судового розгляду, якщо цією постановою вносяться зміни у сформульоване у вищеназваних процесуальних документах обвинувачення.
У разі коли прокурор відмовився від обвинувачення чи змінив його в бік пом'якшення, а потерпілий (чи його представник) вирішив скорис­татися правом на підтримання обвинувачення у раніше пред' явленому обсязі, межі судового розгляду продовжують визначатися тим проце­суальним документом, у якому викладено те обвинувачення, що під­тримується потерпілим.

Недодержання вимог закону щодо меж судового розгляду є істот­ним порушенням права підсудного на захист і може бути підставою для скасування вироку (пп. 3 і 11 ч. 2 ст. 370 КПК).
Під час судового розгляду можуть бути встановлені обставини, які свідчать про необхідність зміни обвинувачення.
Зміну обвинувачення під час судового розгляду передбачено за­коном (ст. 277 КПК України). Зміна обвинувачення в судовому роз­гляді може мати місце як на менш тяжке, так і на більш тяжке. Зміна обвинувачення не допускається, якщо нею будуть порушені правила про підсудність (справа стане підсудною суду вищого рівня) або обо­в'язковість проведення досудового слідства (наприклад, внаслідок зміни кваліфікації злочину на таку, за якої проведення досудового слідства є обов'язковим), або пов' язана з доповненням обвинувачення новими епізодами.
Зміна обвинувачення можлива лише за дотримання певних умов: по-перше, прокурор не вправі змінити обвинувачення після закінчен­ня судового слідства; по-друге, прокурор не вправі змінити обвинува­чення в усній формі.
Прийшовши до переконання, що пред'явлене особі обвинувачення потрібно змінити, прокурор виносить постанову, в якій формулює нове обвинувачення та викладає мотиви прийнятого рішення, оголошує її і вручає копії підсудному, його захиснику і законному представнику, потерпілому, позивачу, відповідачу та їх представникам. Постанова долучається до справи.
Суд при зміні обвинувачення зобов'язаний роз'яснити підсудному, що той буде захищатись у судовому засіданні від нового обвинувачен­ня, після чого відкладає розгляд справи не менше ніж на три доби для надання підсудному, його захиснику і законному представнику мож­ливості підготуватись до захисту проти нового обвинувачення. За клопотанням підсудного цей строк може бути скорочений. Після за­кінчення цього строку розгляд справи продовжується.
Одночасно закон передбачає і норми, спрямовані на захист прав потерпілого: якщо в постанові прокурора ставиться питання про за­стосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин чи про зменшення обсягу обвинувачення, то суд роз' яснює потерпілому та його представнику їх право підтримува­ти обвинувачення у раніше пред'явленому обсязі.
Якщо в судовому засіданні буде встановлено, що злочин вчинила будь-яка з осіб, не притягнутих до кримінальної відповідальності, суд за клопотанням прокурора, потерпілого або його представника, не зупиняючи провадження у справі, виносить мотивовану ухвалу (по­станову), якою про вчинення цього злочину повідомляє прокурора (ст. 278 КПК). Якщо злочин, у вчиненні якого обвинувачується під­судний, тісно пов'язаний із злочином іншої особи, суд повертає спра­ву для додаткового розслідування. Вирішувати питання про повідом­лення прокурора щодо вчинення злочину особою, не притягнутою до кримінальної відповідальності, або порушувати проти неї справу суд за власною ініціативою не може. Виняток із цього правила встановле­ний для вирішення питання про порушення кримінальної справи про притягнення до відповідальності свідка, потерпілого, експерта або перекладача за завідомо неправдиві показання, висновок чи переклад. Висновок про це суд може зробити лише під час постановлення ви­року чи іншого судового рішення, яке він виносить, закінчуючи про­вадження у справі, і своєю ухвалою (постановою) суд за власною іні­ціативою ставить перед прокурором питання про притягнення особи, яка дала завідомо неправдиві показання, висновок чи зробила непра­вильний переклад, до кримінальної відповідальності.
Закон не передбачає можливості подання апеляцій чи касацій на ухвали (постанови) суду, винесені в порядку ст. 278 КПК.
Під час судового розгляду справи може бути встановлено, що під­судний вчинив ще й інший злочин, по якому обвинувачення пред'явлено йому не було (ст. 276 КПК). Відповідно до ст. 275 КПК суд не вправі досліджувати обставини вчинення цього злочину (якщо тільки він не пов'язаний з обвинуваченням, що пред'явлене), а також притягувати чи ініціювати притягнення підсудного до кримінальної відповідаль­ності за цей злочин.
Питання про притягнення до кримінальної відповідальності за новий злочин під час судового розгляду справи вправі підняти, заявив­ши відповідне клопотання, прокурор, потерпілий чи його представник. Суд у таких випадках, розглянувши в нарадчій кімнаті це клопотання, задовольняє його або відмовляє в його задоволенні. Задовольнивши таке клопотання, суд, не зупиняючи розгляду справи, виносить ухвалу, а суддя — постанову, якими про вчинення цього злочину повідомляє прокурора, який і має вирішити питання про наявність підстав для порушення кримінальної справи по новому обвинуваченню.
Якщо нове обвинувачення не пов' язане з початковим, то кожне з них може розглядатися окремо.
У тих же випадках, коли нове обвинувачення тісно зв'язане з по­чатковим і окремий розгляд їх неможливий, вся справа повертається для додаткового розслідування, після чого направляється до суду в загальному порядку.
На ухвалу суду, постанову судді (про задоволення клопотання щодо порушення перед прокурором питання про нове обвинувачення від­носно підсудного) протягом семи діб з дня її винесення сторони можуть подати апеляції до апеляційного суду, а якщо справа розглядається по першій інстанції апеляційним судом — касаційні подання чи скаргу до касаційного суду (ст. 276 КПК).
При постановленні вироку суд не вправі вирішувати питання про нове обвинувачення підсудного в спосіб, передбачений ст. 276 КПК. Якщо до того є підстави, суд про наявність ознак іншого злочину в діях підсудного вправі повідомити прокурора окремою ухвалою (постано­вою) (ст. 232 КПК).

Стаття 277. Зміна обвинувачення в суді

Published by Консультант on Вс, 02/01/2009 - 12:22

 

Під час судового розгляду до закінчення судового слідства прокурор вправі змінити пред'явлене особі обвинувачення. 

Зміна обвинувачення не допускається, якщо цим будуть порушені правила про підсудність чи обов'язковість проведення попереднього слідства. У цьому випадку за наявності до того підстав прокурор заявляє клопотання про повернення справи на додаткове розслідування.

Переконавшись, що пред'явлене особі обвинувачення потрібно змінити, прокурор виносить постанову, в якій формулює нове обвинувачення та викладає мотиви прийнятого рішення. Прокурор оголошує постанову і вручає п копії підсудному, його захиснику і законному представнику, потерпілому, позивачу, відповідачу і їх представникам. Постанова долучається до справи.

Якщо в постанові прокурора ставиться питання про застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин, чи про зменшення обсягу обвинувачення, суд роз'яснює потерпілому та його представникові їхнє право підтримувати обвинувачення у пред'явленому раніше обсязі.

Якщо потерпілий та його представник відмовились підтримувати обвинувачення у пред'явленому раніше обсязі, а також у всіх інших випадках суд роз'яснює підсудному, що той буде захищатись в судовому засіданні від нового обвинувачення, після чого відкладає розгляд справи не менше ніж на три доби для надання підсудному, його захиснику і законному представнику можливості підготуватись до захисту проти нового обвинувачення.

За клопотанням підсудного цей строк може бути скорочений. Після закінчення цього строку розгляд справи продовжується.

(Стаття в редакції Закону України №2533-111 від 21.063001} 

Зміна обвинувачення в суді можлива як на менш тяжке, так і на більш тяжке.

Зміна обвинувачення на більш тяжке — це така зміна, якою погіршується становище підсудного: застосування іншої норми кримінального закону, яка передбачає більш тяжке покарання; доповнення обвинувачення новими епізодами злочинів, що збільшує фактичний обсяг обвинувачення, чи змінює юридичну оцінку дій обвинуваченого.

Змінити обвинувачення в суді закон надає право обвинувачу — прокуророві, який підтримує обвинувачення. При зміні обвинувачення прокурор виносить постанову, в якій формулює нове обвинувачення та викладає мотиви прийнятого рішення. Постанова оголошується в суді, а прокурор вручає її копії підсудному, його захиснику і законному представнику, потерпілому, позивачу, відповідачу і їх представникам. Постанова долучається до справи.

Після виконання цих дій суд відкладає розгляд справи не менше ніж на три доби для надання підсудному, його захиснику і закон¬ному представнику можливості підготуватись до захисту проти но¬вого обвинувачення.

( Це положення включено до КПК України в 2001 році)

Стаття 277. Зміна обвинувачення в суді

Під час судового розгляду до закінчення судового слідства

прокурор вправі змінити пред'явлене особі обвинувачення.

Зміна обвинувачення не допускається, якщо цим буде порушено

правило обов'язковості проведення досудового слідства. У цьому

випадку за наявності до того підстав прокурор заявляє клопотання

про повернення справи на додаткове розслідування.

Прийшовши до переконання, що пред'явлене особі обвинувачення

потрібно змінити, прокурор виносить постанову, в якій формулює

нове обвинувачення та викладає мотиви прийнятого рішення. Прокурор

оголошує постанову і вручає її копії підсудному, його захиснику і

законному представнику, потерпілому, позивачу, відповідачу і їх

представникам. Постанова долучається до справи.

Якщо в постанові прокурора ставиться питання про застосування

кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш

тяжкий злочин, чи про зменшення обсягу обвинувачення, то суд

роз'яснює потерпілому та його представнику їх право підтримувати

обвинувачення у раніше пред'явленому обсязі.

Якщо потерпілий та його представник відмовились підтримувати

обвинувачення у раніше пред'явленому обсязі, а також у всіх інших

випадках, суд роз'яснює підсудному, що той буде захищатись в

судовому засіданні від нового обвинувачення, після чого відкладає

розгляд справи не менше ніж на три доби для надання підсудному,

його захиснику і законному представнику можливості підготуватись

до захисту проти нового обвинувачення. За клопотанням підсудного

цей строк може бути скорочений. Після закінчення цього строку

розгляд справи продовжується.

Стаття 21. Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому і підсудному права на захист

     Підозрюваному, обвинуваченому і підсудному забезпечується право на захист

     Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'ясняти їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.

(Стаття 21 в редакції Закону N° 3780-12 від 23.12.93)

 

    Забезпечення обвинуваченому права на захист — це сукупність процесуальних засобів, прав і можливостей, гарантоване використання яких надає можливість знати зміст обвинувачення і протистояти йому, спростовувати висунуті обвинувачення, доказувати свою невинуватість та захищати свою честь, гідність, свободу й інші законні права та інтереси.

    Закон в рівній мірі гарантує право на захист як обвинувачуваному, так і підозрюваному та підсудному.

Право обвинувачуваного (підозрюваного, підсудного) на захист включає:

—           право знати, в чому він обвинувачується;

—           право самостійно захищати встановленими законом засобами свої права, свободи, честь, гідність та законні інтереси, використовуючи надані права і юридичні можливості їх реалізації (давати показання чи відмовитись від давання показань, надавати докази, виступати з останнім словом та інші);

—           право користуватись юридичною допомогою захисника;

—           право звертатись до суду та оскаржувати факти затримання та інших незаконних дій і рішень;

—           право звертатись до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

—           право на звернення до Європейського Суду з прав людини, якщо вичерпані всі можливості національних засобів правового захисту.

   Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суд повинні надати підозрюваному, обвинуваченому, підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення і не вправі перекладати на нього обов'язок доведення своєї невинуватості у вчиненні злочину.

    Право самому захищати свої інтереси. Для цього обвинувачений (підозрюваний) наділяється правом: знати, в чому він обвинувачується (підозрюється); давати показання; надавати докази та заявляти клопотання про провадження необхідних

слідчих дій; заявляти відводи, а обвинувачений, крім того, має право брати участь у судовому слідстві, виголошувати останнє слово, оскаржити прийняті рішення суду.

    Право користуватись юридичною допомогою захисника. Відповідно до ст. 59, ч.2 ст. 62, ч.2 ст. 63 і п.6 ч.З ст. 129 Конституції України, ст. 21 і 22 Кримінально-процесуального кодексу України для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура. Обвинувачений, підозрюваний, підсудний, а ЕТІМ І потерпілий мають право на юридичну допомогу з боку захисника. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

     Як захисник може виступати як адвокат, так і будь-який інший фахівець у галузі права (особа, яка має юридичну освіту, і відсутні обставини, за наявності яких вона підлягає відведенню від участі в конкретній справі), а в суді — близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники. При цьому участь останніх не позбав¬ляє підсудного права мати захисника з числа адвокатів чи інших фахівців у галузі права.

Кількість захисників законом не обмежується.

    Судові рішення підлягають скасуванню у випадках, коли істотне порушення права на захист позбавило чи обмежило підозрюваного, обвинуваченого, підсудного або його захисника в здійсненні цього права і перешкодило чи могло перешкодити суду всебічно, повно та об'єктивно розглянути справу і винести законне та обгрунтоване судове рішення.

     Захисник допускається до участі у справі з моменту пред'явлення обвинувачення, а в разі затримання підозрюваного або застосування до нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту — з моменту оголошення йому протоколу про затримання або постанови про застосування до нього запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання.

    Захисник запрошується обвинуваченим (підозрюваним) або його законним представником, рідними та близькими за його дорученням чи на його прохання. Обвинувачений (підозрюваний) має право на побачення із захисником наодинці до першого допиту, а після першого допиту — без обмеження кількості та тривалості побачень.

   Слідчий повинен до першого допиту обвинуваченого (підозрюваного) пояснити йому право мати захисника та порядок реалізації даного права, вжити заходів до запрошення захисника через колегію адвокатів у випадках неможливості явки захисника, обраного обвинуваченим (підозрюваним), відсутності в останнього коштів на оплату послуг адвоката, коли участь  захисника за законом має обов'язковий характер.

Зокрема, чинне процесуальне законодавство передбачає, наприклад, обов'язкову участь у справі захисника, коли санкція статті, по якій кваліфікуються дії обвинувачуваного, передбачає довічне позбавлення волі.

    Звернення до Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України приймаються протягом року з моменту виникнення підстав для звернення. Уповноважений з прав людини має право на ознайомлення з матеріалами кримінальної справи та внесення подання в компетентні органи.

    Звернення до Європейського Суду з прав людини, якщо вичерпані всі можливості національних засобів правового захисту. Європейська Конвенція з прав людини, ратифікована Україною Законом України від 17 липня 1997 року (Див. Офіційний вісник України.— 1998.— №13), створила Європейський Суд з прав людини (м. Страсбург, Франція). Судді обираються Парламентською Асамблеєю від кожної Високої Договірної Сторони більшістю поданих голосів із трьох кандидатів, висунутих Стороною, терміном на шість років. Термін повноважень суддів спливає, якщо вони досягають 70-річного віку.

    Суд може приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви про порушення однією з Високих Договірних Сторін її прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Сторони зобов'язуються не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню цього права.

    Суд може прийняти справу до розгляду тільки після того, як були використані всі національні засоби захисту, відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення. Суд не розглядає індивідуальні заяви, якщо вони анонімні, або порушують питання, що вже було розглянуте Судом або вже розглядалось шляхом іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання і якщо вони не містять ніякої нової відповідної інформації.

   Якщо Суд визнає заяву прийнятною, він проводить разом із представниками сторін розгляд справи і, у разі необхідності, розслідування, для ефективного здійснення якого зацікавлені держави створюють всі необхідні умови. Слухання справ проводяться у відкритому засіданні, якщо Суд не ухвалить іншого рішення.

    Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.