16. Луїс де Гонгора вершина барокової лірики - звязок з народною поезією, вплив на іспанську та світову лірику

У різних країнах Бароко розвивається несинхронно. В ХVІІ-ХVІІІ столітті воно утверджується в Італії та Іспанії (окремі його елементи знаходять тут, починаючи з XVI століття). У XVII ст. цей напрям досягає розквіту в країнах Західної Європи і функціонує поряд з класицизмом і просвітительським реалізмом. В Іспанії він представлений поезією,зокрема Луїса де Гонгори-і-Арготе. Саме з його ім’ям пов’язаний такий різновид бароко,як гонгоризм, який ще називають культеранізмом. Його поезія якого поєднала в собі ясний і темний стилі та характеризувались витонченою вишуканістю мови. Гонгора «затемнював» думку, вимагаючи читати вірш кілька разів, щоб проникнути в його зміст, доступний не всім, а лиш обраним, культурним (звідси назва «культеранізм»).

Ґонґора-і-Арґоте — центральна постать лірики бароко. Недаремно у першій поетичній збірці, яка вийшла друком у рік смерті поета, Ґонґора-і-Арґоте був названий «іспанським Гомером

Як і поезія Відродження, творчість Ґонґора-і-Арґоте розвивалась у двох планах. Він використовував два стилі — один зрозумілий і простий, другий — складний і заплутаний, розрахований на вузьке читацьке коло. Було би помилкою вважати, що у перший період Ґонґора-і-Арґоте використовував «зрозумілий» стиль, а в другий — «темний». Обидва стилі існували паралельно і навіть взаємодіяли, оскільки вони — елементи єдиної поетичної системи Ґонґора-і-Арґоте.

Звертаючись до народнопоетичних жанрів, Ґонґора-і-Арґоте віддавав перевагу романсам і летрильям. У творах «ясного» стилю поет спирається на певний, чіткий сюжет, простий і завершений мотив. Вибравши з народної поезії такий сюжет і мотив, він створює свій варіант, досить відмінний від народного. Традиційні жанри народної поезії Ґонґора-і-Арґоте прикрашає різноманітними і складними художніми тропами — метафорами, антитезами, гіперболами. Загалом це створювало особливий стиль, позначений свідомою поетичною майстерністю, народний мотив поєднувався та контрастував з вишуканими мистецькими прийомами.

У Ґонґора-і-Арґоте є насмішкуваті та сатиричні летрильї, які тонко та граційно відтворюють почуття. Не меншим розмаїттям вирізняються і романси поета, в яких виразилося характерне для бароко протиставлення мистецтва природі, переконання в тому, що лише витончена майстерність може створити прекрасне. У художньо-тематичному аспекті ці романси досить строкаті: ліричні, прикордонні (присвячені боротьбі з маврами та перемозі над ними), мавританські. Крім серйозних, героїчних, він створив і бурлескно-сатиричні романси.

Головне достоїнство сонетів Ґонґора-і-Арґоте — раціоналістична побудова, логічний розвиток думки. У нього є сонети, в яких він оспівує та прославляє, і є сонети сатиричні. У сонетах першої групи Ґонґора-і-Арґоте прославляє живих і створює епітафії померлим, змальовує чудові іспанські міста та річки, описує пам'ятки архітектури тощо. Сонети Ґонґора-і-Арґоте, присвячені коханню й уславленню жіночої краси, також зазвичай побудовані на контрасті. Це контраст між життям і смертю, красою та неминучістю її знищення.

Стиль Ґонґора-і-Арґоте остаточно сформувався у поемах. Одна з них — «Історія Поліфема та Галатеї» («Fabula de Polifemo у Galatea», 1612) — написана октавами. її сюжет запозичений із «Метаморфоз» Овідія, які привабили поета своїм фантастичним характером і химерністю образів. Відштовхуючись від класичного взірця, Ґонґора-і-Арґоте створив викінчену та досконалу поему бароко, при цьому швидше ліричну, ніж розповідну.

Інакше принцип бароко виразився у «Поемах усамітнення» («Soledades», 1614). Ґонґора-і-Арґоте написав першу поему «Усамітнення полів» і частину другої «Усамітнення берегів», плануючи створити ще дві: «Усамітнення лісів «і «Усамітнення пустель». Ці поеми значно різняться від «Історії Поліфема та Галатеї». У них відсутня фабула, немає заданої класичної традиції та строгої віршової форми. Ґонґора-і-Арґоте сам склав їхній сюжет і написав їх сільвою, довільною комбінацією 11- і 7-складових рядків, що давало поетові більшу внутрішню свободу.

Щоби зрозуміти поезію Ґонґора-і-Арґоте, слід особливо детально розглянути його «темний» стиль, ті стилістичні прийоми та вишукані ходи, які він використовує, щоби перетворити реальний світ у світ стилізований і фантастичний. Складність і «темнота» мистецтва Ґонґора-і-Арґоте пояснюються не стільки глибиною висловлених у ньому ідей, скільки навмисним прагненням поета ускладнити саму манеру їхнього вираження. У листі з приводу свого стилю Ґонґора-і-Арґоте пояснював, що він прагне до «темного» та заплутаного: його мистецтво повинно бути доступним лише невеликій кількості освічених знавців-аристократів, він пише для обраних.

Ґонґора-і-Арґоте представляв бароко в його аристократичному варіанті. Дійсності він протиставляв ілюзорний світ, схожий на феєрію й умовну декорацію. Створенню цього світу слугував і стиль поета, який започаткував цілий напрям в іспанській поезії, відомий під назвою «ґонгоризм».

Творчість Прийнято ділити творчість Гонгори на два періоди - «ясний» (до 1610 ) і «темний». У перший період він пише ліричні і сатиричні вірші - традиційні сонети, романси, летрільі. Плоди другого періоду - «Ода на взяття Лараче» (1610), міфологічна поема «Сказання про Поліфема і Галатеї» (1613) і вінець поезії Гонгори, одна з вершин іспанського віршованого мистецтва - цикл пасторальних «Поема усамітнення» (ісп.Soledades, інше значення слова - печаль, любовна туга). З задуманих чотирьох поем («Самота в полі», «Самота на березі», «Самота в лісі», «Самота в пустелі») написані тільки перша і частина друга. Створене Гонгор в цей період зараховують до «наукового» поезії, так званому культеранізм або культізму (ісп.el culteranismo, el cultismo) - течією барокової словесності, протягом життя Гонгори викликає гостру літературну полеміку. Його супротивниками виступали Лопе де Вега і Франсіско Кеведо (сонети останнього, втім, не чужі «темною» манері); Сервантес віддавав належне мистецтву Гонгори.

Біографія Син коррехідора. Навчався права в університеті Саламанки, служив каноніком у кафедральному соборі Кордови. З 1589 мандрував по Іспанії, виконуючи доручення капітулу. У 1609 повернувся в рідне місто. У 1617 був призначений королівським капеланом, до 1626 жив при дворі короля Філіпа III в Мадриді. У 1627 серйозно захворів, втратив пам'ять і знову повернувся додому, де в крайній бідності помер незабаром від апоплексії.

Спадщина та визнання Святкування 300-річчя з дня смерті Гонгори (1927), організоване в Севільї тореадором Ігнасіо Санчесом Мехіас, стало актом символічного згуртування поетів, що групувалися навколо Федеріко Гарсіа Лорки, і дало групі ім'я «покоління 1927». Після цього створене Гонгора, який за життя не опублікував жодної книги (його вірші переписувались від руки і друкувалися лише в антологіях), входить в класичний канон. У цій якості воно ніби заново повернулося у вітчизняну та світову поезію: лірика, поеми і драми Гонгори активно перевидаються, перекладаються і вивчаються тепер в Іспанії і в усьому світі. Піонерське значення в цьому русі мали праці видатного поета і філолога Дамасо Алонсо - він, зокрема, показав, що «темна» манера присутній і в ранніх творах поета. Одне з видань Гонгори (1948) ілюстрував Пікассо.

Іспанець Луїс Гонгора-і-Арготе (1561-1627) також дав своє ім'я аристократичній поетичній школі гонгористів, своїх послідовників серед поетів Іспанії та Латинської Америки. Суть її майже тотожна з марінізмом. Треба писати не для всіх, а лише для обраних, для "культурних" людей, вважав Гонгора. Поет оспівував у своїх творах смерть, страждання. Він каже, що немає нічого сталого на землі, що праця марна, досвід даремний. Гонгористи відділяли себе від концептистів і навіть полемізували з ними, однак насправді різниця між концептизмом, марінізмом, гонгоризмом, евфуїзмом і пре-ціозною літературою була скоріше уявною, ніж реальною.