Котляревський — автор «Енеїди» (1798, 3 частини; 1842 — повне посмертне видання)
Валуєвський циркуляр 18 липня 1863 року — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.
Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II вiд 18(30) травня 1876, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком. мський указ доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. Указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Дозволялося видавати українською історичні літературні пам'ятки та художні твори, але лише за умови їх написання згідно з загальноросійською орфографією та отримання попереднього дозволу на публікацію від Головного управління у справах друку. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою, що не відповідають зазначеним вимогам.
Русько-Українська радикальна партія (РУРП). Русько-Українська радикальна партія - перша українська політична партія. РУРП утворена в 1890 р. у Львові. Засновниками і лідерами партії були Iван Франко (член партії до 1899 р.), Михайло Павлик (до 1914 р.), В. Будзиновський, С. Данилович, Є. Левицький та ін. Великий вплив на формування ідеології радикального руху мав М. Драгоманов. У своїй діяльності РУРП прагнула поєднувати відстоювання соціальних інтересів українських селян Галичини із захистом національних прав українського народу. Під час гострих внутрішньопартійних дискусій між так званими «старими» (I. Франко, М. Павлик) і «молодими» членами партії (В. Будзиновський, В, Охримович, Є. Левицький та ін.) вперше було висунуто й обґрунтовано постулат політичної самостійності України (книжка Ю. Бачинського «Україна ірредента» і друга програма РУРП).
Після розколу РУРП у 1899 р. частина членів увійшла до складу новоорганізованих Української національно-демократичної партії (УНДП) та Української соціал-демократичної партії (УСДП).
Діячі партії відіграли значну роль в організації селянських страйків у Галичині в 1902 p., січового руху, посідали провідні посади в уряді ЗУНР. У 1919-1939 pp. під час польської Окупації Галичини Українська радикальна партія (УРП; колишня РУРП) була однією з найвпливовіших партій так званого легального сектора. У 1926 р. УРП об'єдналася з волинською Українською соціально-революційною партією під назвою Українська радикально-соціалістична партія (УРСП). Чисельність партії досягала .20 тис. чол. Після Другої світової війни діяла в еміграції.
Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві.
1805 р. — Відкриття Харківського університету. 1834, 15 липня — Відкриття Київського університету ім. Св. Володимира. 1837 р. — «Руська трійця» видала в Будапешті літературний альманах «Русалка Дністрова». 1846 p., січень — 1847 p., початок — Діяльність Кирило-Мефодіївського братства. 1846 р. — Видання в Москві «Історії русів». 1848 р. — Створення першої української політичної організації — Головної Руської Ради у Львові. Ліквідація панщини в Східній Галичині і Буковині. 1851 р. — Розпуск Головної Руської Ради. 1861, січень — 1862 р. — Видання в Петербурзі щомісячного громадсько-політичного і літературного журналу українською мовою «Основа». 1863, 18 липня — Валуєвський указ про обмеження видання книг і заборону навчання у школах українською мовою. 1865 р. — Відкриття Новоросійського університету в Одесі. 1866—1934 pp. — Роки життя Михайла Грушевського. 1868 p., 8 грудня — Заснування товариства «Просвіта» у Львові. 1873 р. — Заснування літературного товариства ім. Т.Шевченка у Львові. 1875 р.— Заснування Чернівецького університету. 1876 р. — Олександр II підписав Емський указ, що забороняв видавати та ввозити з-за кордону літературу українською мовою. 1885 p.— Заснування Народної Ради у Львові. 1890 р. — Утворення Русько-української радикальної партії в Східній Галичині. 1891 — 1898 — Діяльність «Братства тарасівців» — першої української політичної організації, що стояла на засадах самостійності України. 1903 р. — Видання у Відні «Біблії» українською мовою:
Періодизація
Періодизація української літератури залежить від методології. Крайні підходи — соціологічний і естетичний.
Соціологічна періодизація представлена у Сергія Єфремова ("Історія українського письменства"):
І. Доба національно-державної самостійності до з’єднання з Литвою й Польщею (кін. ХІV ст.).
ІІ. Доба національно-державної залежності, але з повсякчасними спробами вернути втрачену волю (кін. ХІV – кін. XVІІІ ст.).
ІІІ. Доба національного відродження (кін. XVІІІ – XX ст.).
Подібна концепція потім була в радянському літературознавстві [1].
Естетичну періодизацію запропонував Дмитро Чижевський у своїй "Історії української літератури":
І. Доба монументального стилю — 11 ст.
II. Доба орнаментального стилю — 12-13 ст.
III. Переходова доба — 14-15 ст.
IV. Ренесанс та Реформація — кінець 16 ст.
V. Бароко — 17-18 ст.
VI. Класицизм — кінець 18 ст. — 40 роки 19 ст.
VII. Романтика — кінець 20-х років — початок 60-х років 19 ст.
VIII. Реалізм — від 60-х років 19 ст.
IX. Символізм — початок 20 ст.
Іван Франко на засадах культурно-історичної школи (повнота і різносторонність, твори як документи духовного життя певної епохи) увів узагальнену періодизацію української літератури [2]. Він виділив три епохи:
I. Староруська (XI—XV ст.)
II. Середньоруська (XVI—XVII ст.)
III. Новочасна (XIX ст.)
Цей підхід був продовжений Михайлом Возняком, який виділив три доби в історії української літератури: давня, середня і нова [3].
Давня література
Українська література має тисячолітню історію. Початки її належать до часів формування Київської Русі. Однак ще в передісторичну добу (до ІХ ст.) предки українців мали розвинену усну творчість. Визначною пам'яткою того часу є літопис «Повість минулих літ», який є не тільки джерелом історичних відомостей, а й хрестоматією епічних пісень, легенд та переказів епохи Київської Русі. Поетичним шедевром давньої літератури є «Слово о полку Ігоревім». Цей героїчний епос увібрав у себе найкращі зразки народної творчості того часу і став надбанням та гордістю всього слов'янського світу.
Середня доба
Значний інтерес викликає художнє надбання XV—XVIII ст., яскравим виразником духовного контексту доби в якому є забезпечена глибоким історичним корінням полімовність. Саме на цей час в Україні припадає створення основного масиву новолатинської літератури(термін європейського літературознавства, який охоплює твори різних жанрів, написані латинською мовою, починаючи з епохи Відродження). Літературна латиномовна спадщина європейських народів, попри низку спільних ознак, володіє виразними національними рисами. Тісна взаємодія із польсько-литовськими складовими західного світу в коді літератур результувала вироблення українськими митцями прийнятного способу духовно-культурного синтезу власної та перейнятої традицій.
Самобутнім явищем середньовічної літератури є полемічні твори Івана Вишенського, Мелетія Смотрицького, Феофана Прокоповича та ін. Вершина давньої української літератури добибароко — творчість поета і філософа Григорія Сковороди (1722—1794). «Український Сократ» мандрував Україною та країнами Центральної Європи, щоб ближче пізнати людей. Наскрізною для філософії Григорія Сковороди є проблема щастя, яка мислиться ним через розкриття божественної суті людини, виявлення таланту, закладеної в неї Богом, що забезпечує працю за покликанням. Слова філософа «Світ ловив мене, та не впіймав», які він заповів викарбувати на своїй могилі, стали ще одним свідченням відданості Григорія Сковороди духовному життю перед земними суєтністю і марнотою.
Незважаючи на тривале забуття і винищення латиномовного спадку, в Україні ще й досі збереглося безліч творів етикетного, наукового, історіографічного та богословського напрямів. Їх можна знайти у відділах стародруків бібліотек Києва, Львова, Чернігова, Ніжина та інших.