27. Міжнародні конференції як форма співробітництва держав в галузі охорони навколишнього середовища.

Міжнародні конференції є однією з найбільш розвинутих форм міжнародного співробітництва. Щорічно у світі проводяться сотні урядових і неурядових конференцій з питань навколишнього середовища. Вони сприяють обміну інформацією, досвідом природоохоронної діяльності, є способами вирішення наукових і практичних проблем.

Рішення міжнародних конференцій не завжди є обов'язковими навіть для учасників, але вони впливають на міжнародний правопорядок, на політичну атмосферу, напрямки розвитку міжнародного співробітництва. Перша конференція з міжнародної охорони природи, яка визнала необхідність термінових міжнародних заходів щодо охорони природи, відбулася в Берні (Швейцарія) в 1913 році. У ній взяло участь 17 держав. Конференція висловила занепокоєння станом природі ресурсів світу і прийняла постанову про створення Комісії з метою збирання, узагальнення та структурування всіх даних про стан природи світу та її охорони, а також, пропаганди міжнародної охорони природи.

Рішення цієї конференції не були реалізовані, оскільки почалася І ша світова війна, яка відсунула питання охорони природи на задній Пл

У 1967 році Генеральна Асамблея ООН виступила з ініціатив проведення міжнародної конференції, на якій були б виробле міжнародні заходи обмеження та зупинення забруднення навколи) нього середовища.

У червні 1972року відбулася конференція ООН з проблем навколишнього середовища, яка прийняла Декларацію принципів і Плану дій ці документи поклали початок регулярній міжнародній діяльності по охороні навколишнього середовища в рамках ООН.

Декларація складається з преамбули і 26 принципів. У преамбул підкреслено глобальний характер проблем охорони навколишньог середовища і, не дивлячись на те, що приводом до конференції стала стурбованість світового співтовариства з приводу погіршення навколишнього середовища, у Декларації висловлена впевненість у здатності людства використати свої знання, досягнення науки для збереження і покращення навколишнього середовища.

План Дій є програмним документом, який містить 109 рекомеї дацій вирішення екологічних проблем, які стосуються планування населених пунктів із врахуванням якості навколишнього середовища, управління природними ресурсами.

28. Механізми мирного вирішення міжнародних спорів Мирные средства разрешения международных споров по Уставу ООН. В Уставе ООН выделены следующие виды международных споров:

споры, продолжение которых могло бы угрожать поддержанию международного мира и безопасности

любые споры

споры юридического характера

местные споры

В Уставе ООН содержится также положение о ситуации, которая может привести к международным трениям или вызвать спор (ст. 34). В ст. 36 Устава ООН указывается, что Совет Безопасности уполномочен рекомендовать надлежащую процедуру или методы урегулирования спора

Способи решения:

путем переговоров,

посредничества,

примирения,

арбитража,

судебного разбирательства,

обращения к региональным органам или соглашениям или иными мирными средствами.

Как видно, перечень мирных средств и процедур разрешения международных споров не является исчерпывающим, и стороны по своему усмотрению могут выбрать дополнительные. Совет Безопасности, когда он считает необходимым, может потребовать от сторон разрешения их спора при помощи перечисленных средств (п. 2 ст. 33).Переговоры являются эффективным универсальным средством урегулирования отношений между государствами, применяемым с незапамятных времен

Международные арбитражные и судебные процедуры являются действенным средством мирного разрешения споров, получившим широкое применение в международной практике.

Общие правила создания международных арбитражей и арбитражные процедуры установлены в Гаагской конвенции о мирном разрешении международных споров 1907 г. и в документах Генеральной Ассамблеи ООН — Общем акте о мирном разрешении международных споров 1949 г. и Образцовых правилах арбитражного процесса 1958 г.

Наиболее известными международными судебными учреждениями являются Международный Суд ООН (см. § 10.3 гл. 9); Европейский Суд по правам человека (см. § 4 гл. 7); Суд Европейского Союза (см. § 7 наст, гл.); Международный трибунал по морскому праву.

29. Екстрадиція в міжнародному праві. Таким чином, екстрадиція – це узгоджений між зацікавленими державами на основі норм міжнародного права акт правової допомоги, що полягає у передачі фізичної особи, яка скоїла злочин міжнародного характеру, іншій державі з ціллю притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності або для приведення до виконання вироку, що вступає в силу відносно цієї особи.

В наш час загальновизнано, що видача злочинців – це право держави, а не її обов’язок. Обов’язок видачі може бути тільки за наявності відповідного міжнародного договору із врахуванням визначених умов. Правовими основами екстрадиції є багатосторонні договори по боротьбі з окремими видами міжнародних правопорушень і правопорушень міжнародного характеру, наприклад, Конвенція Ради Європи про видачу правопорушників 1957 року, Конвенція Ради Європи про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року, Гаазька Конвенція по боротьбі з незаконним захопленням повітряних суден 1970 року.

Власне процедура екстрадиції є досить тривалою і складається з ряду формальностей. В більшості випадків ця процедура здійснюється за допомогою Інтерполу. Проте участь Інтерполу не є обов’язковою і екстрадиція може здійснюватись на основі двосторонніх домовленостей.

Багато уваги цьому інституту приділяють вчені, члени Міжнародної асоціації кримінального права. Спеціально ця проблема розглядалася на колоквіумі в Гельсінкі (вересень 1992 р.), який був підготовчим до Міжнародного конгресу цієї асоціації, що відбулося в 1994 р. у Ріо-де-Жанейро.