97. Південноросійський робітничий союз у Києві.

В Україні діяли як гуртки «Чорної волі», так і «Чорного переділу», часто вони працювали в контакті, а інколи навіть об’єднувалися в одному гуртку. Вони розповсюджували революційні прокламації та інші підпільні видання, вели пропагандистську роботу серед інтелігенції, студентів, робітників, солдат. Чорнопередільці Є.Ковальська та М.Щедрін весною 1880р. Створили в Києві «Південноросійський робітничий союз», який складався з окремих груп і гуртків робітників, переважно арсенальців та залізничників. У цілому пропагандистська діяльність охопила бл. 1 тис.чоловік. У програмі, виробленій Ковальською і Щедріним, передбачалося встановлення такого суспільного ладу, при якому фабрики, заводи, земля стали народною власністю, перебували б у користуванні робітничих та селянських робітничих асоціацій і всім громадянам забезпечувались би політичні свободи. Рекомендуючи як методи діяльності пропаганду та агітацію серед робітників, селян, інтелігенції і в армії, основою тактики засновники вважали: для селян-сільський нвродний терор проти панів, станових, ісправників, Для робітників-робітничий терор, спрямований проти найбільшжорстоких і ненависних робітників, для солдат-терор проти ненависних командирів. За складом «Союз» був інтернаціональним. У ньому переважали українці та росіяни, але були також поляки, євреї, французи, румуні і тп. Мав друкарню- видрукували 13 прокламацій, в яких вимагали поліпшити становище робітників. Але 22 жовтня 1880р. Щедрін і Ковальська були заарештовані. «Союз» на чолі з С.Богомольцем та І.Кашевичем працював до початку 1881р. коли був розгромлений. Його керівники були віддані до суду. Щедрін і Ковальська були заслані на довічну каторгу.

98.Радикально-демократична течія у суспільно-демократичного русі західноукраїнських земель у др. Пол. XIX ст.

З 1880-х рр. народовці поступово стають провідною силою в руському таборі, відтиснувши москвофілів на другі позиції.Однак перемігши москвофілів, народовці самі зазнали внутрішнього переродження. Перші програмні заяви народовців мали радикальний, антиклерикальний характер. Але вони залишалися малочисельною групою міських інтелектуалів, які не мали доступу до українського села – основного джерела сили українського руху. Шлях до селянства лежав через сільське греко-католицьке духовенство. Це змусило народовців йти на компроміси з кліром і, відповідно, надати своєму рухові більш консервативного характеру.

У середині 70-х років у Галичині з'являється молода інтеліґенція, яка критично оцінювала діяльність обох руських течій і бажала надати українському рухові модерного, європейського характеру. Під впливом Михайла Драгоманова молоді українські політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та ін. навертаються до соціалізму. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана радикальна течія. Її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти українських соціалістів (Івана Франка та його товаришів) 1877-1878 рр.

Попри свою малочисленність, галицько-українські радикали зіграли велику роль у зміні ідеологічних основ та організаційних форм національного руху. Вони були постійними збурниками спокою у галицькому суспільстві. Радикали вели соціалістичну пропаганду серед українського селянства та робітництва і – що робило їхню діяльність особливо несприйнятною для поміркованого національного керівництва —виступали з різкою критикою греко-католицького духовенства.

У 1890 р. вони утворили першу українську політичну партію – Русько-українську радикальну партію (РУРП). У дискусіях, що велися всередині партії, вперше викристалізувалася ідея політичної самостійності України. Вона містилася у книзі молодого радикала- марксиста Юліана Бачинського "Україна ірредента" (1895) та була включена у партійну програму .

Національний рух швидко політизувався під впливом актуалізації зовнішньополітичного аспекту українського питання. У 1889 р. у берлінському журналі "Ґеґенварт" появилася стаття німецького філософа Едуарда фон Гартмана, в якій висловлювалася ідея відірвання від Росії українських земель й утворення з них "Київського королівства". Стаття викликала певний політичний резонанс у Берліні, Відні і Санкт-Петербурзі; подейкували, що її поява була інспірована самим Отто фон Бісмарком. Так чи інакше, українська справа набрала особливого звучання з огляду на можливу війну Німеччини й Австрії з Росією.