71.Народницькі гуртки чорнопередільського спрямування на Україні.

71. Розбіжності в поглядах серед народників збільшувалися, і після Воронезького (червень 1879 р.) та Петербурзького (серпень 1879 p.) з'їздів «Земля і воля» розкололася на дві організації — «Народну волю» й «Чорний переділ». До «Народної волі» належали А. Желябов, О. Михайлов, М. Фроленко, М. Морозов, В. Фігнер, С. Перовська, М. Кибальчич та ін. До «Чорного переділу» входили Г. Плеханов, Я. Стефанович, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Є. Ковальська, М. Щедрін, М. Попов та ін. Народники України відіграли велику роль в організації й діяльності як «Народної волі» (Желябов, Фроленко, Кибальчич та ін.), так і «Чорного переділу» (Аксельрод, Стефанович, Дейч, Засулич та ін.). Народовольці перейшли до політичної боротьби проти царизму шляхом індивідуального терору, чорнопередільці залишалися на старих бакуністсько-бунтарських позиціях.

Народовольські чорнопередільські гуртки на Україні. «Південноросійський робітничий союз».

В Україні діяли як гуртки «Народної волі», так і «Чорного переділу», і часто вони працювали в контакті, а інколи ї чорнопередільці й народовольці об'єднувалися в одному гуртку. Так, з осені 1879 до початку 1880 р. в Києві діяв об'єднаний гурток, очолюваний чорнопередільцем М. Поповим і народовольцем Д. Буцинським. В середині 1879 р. в Києві виник гурток терористів, керований В. Бичковим та І. Левинським. Народовольські гуртки в 1879—1881 pp. існували також в Одесі, Ніжині, Полтаві, Ромнах, Єлисаветграді, Миколаєві. У Харкові у 1878—1879 pp. спочатку існував гурток пропагандистського характеру на чолі з Є. Ковальською, а потім утворився народовольський (організатор П. Теллалов).

Як народовольці, так і чорнопередільці розповсюджували революційні прокламації та інші підпільні видання, вели пропагандистську роботу серед інтелігенції, студентів, робітників, солдатів.

Чорнопередільці Є. Ковальська та М. Щедрін весною 1880 р. створили в Києві Південноросійський робітничий союз», який складався з окремих гуртків і груп робітників, переважно арсенальців і залізничників. У цілому пропагандистська і агітаційна діяльність цього «Союзу» охопила близько 1 тис. чол. У програмі, виробленій Ковальською і Щедріним, передбачалося добиватися встановлення та кого суспільного ладу, при якому фабрики, заводи, земля стали б народною власністю, перебували б у користуванні робітничих та селянських виробничих асоціацій і всім громадянам забезпечувались би політичні свободи. Рекомендуючи як методи діяльності пропаганду та агітацію серед робітників, сільського населення, інтелігенції і в армії* основою тактики Щедрін і Ковальська вважали: для селян — сільський народний терор, спрямований проти найближчих ворогів і гнобителів народу — справників, станових, урядників, поміщиків, багатіїв та ін.; для робітників — фабричний терор, спрямований проти найбільш жорстоких і ненависних робітникам хазяїв; для солдатів — терор проти найбільш ненависних солдатам командирів.

За своїм складом «Союз» був інтернаціональним. Члени «Союзу» збиралися на сходки здебільшого за містом, де виробляли вимоги до підприємців, вели бесіди на політичні теми, читали прокламації і т. п. У друкарні, яку мав «Союз», було надруковано 13 прокламацій, в яких висувалися вимоги поліпшити становище робітників. Але 22 жовтня 1880 р. Щедрін і Ковальська були заарештовані. «Союз» на чолі з С. Богомольцем, І. Кашинцевим та ін. працював до початку 1881 p., коли був розгромлений. Його керівники були віддані до суду, Щедрін і Ковальська заслані на довічну каторгу.

72-73. Формування робітничого руху у др. пол. XIX ст.

Тяжкі економічні й політичні умови життя штовхали робітників до боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Але в перший час, особливо в 60—70-і роки, коли тільки йшло формування пролетаріату, коли в нього ще не склалася класова свідомість, робітники часто вважали, що умови їх життя залежать від доброї чи злої волі їх хазяїна і, борючись проти свого хазяїна, не пов'язували свого виступу з боротьбою проти капіталістичного ладу в цілому. Виступи робітників набували форми заворушень, хвилювань, коли робітники поодинці або групами втікали чи самовільно переходили на інше виробництво, а то, доведені до відчаю жахливими умовами праці й життя, били власників і адміністрацію підприємств, ламали машини, громили заводські контори, крамниці, шинки і т, п. Другою, вищою формою боротьби були страйки. Але в перший час і страйки й заворушення мали переважно стихійний, неорганізований, оборонний характер. Робітники виступали проти зменшення заробітної плати та за її своєчасну виплату, проти подовження робочого дня, накладання штрафів, за поліпшення харчування й житлово-побутових умов, проти свавілля адміністрації і т. д. Отже, робітники боролися за більш вигідні умови продажу своєї робочої сили капіталістам, а не проти класу капіталістів, не проти всього експлуататорського ладу.

З самого початку робітники України розгортали боротьбу проти капіталістів спільно з робітниками всієї країни. У 60-х pp. в Україні сталося 8 страйків і заворушень із 60 страйків та заворушень по Росії в цілому. 70-ті роки почалися великими страйками на Невській бавовнопрядильній фабриці в Петербурзі в 1870 р. і на Кренгольмській мануфактурі в Нарві в 1872 р. Ці страйки справили значний вплив на боротьбу робітників в інших місцевостях, в тому числі й в Україні.

У 70-х роках в цілому по Росії відбулося 326 страйків і заворушень, з яких на Україні — 64. У 1870 р. через затримку видачі підрядчиками заробітної плати застрайкували будівельники харківського вокзалу. У 1871 р. страйкували портові робітники Миколаєва. З 1874 р. активну боротьбу почали вести металурги й шахтарі Юзівки, що стала центром страйкового руху в Донбасі. Так, у квітні 1875 р. застрайкували дві тисячі робітників Юзівки, висунувши вимогу: «Получку — щомісяця». Страйкарі розгромили фабричні крамниці й шинки, вступили в сутичку з поліцією. Було викликано війська й заарештовано 30 найактивніших учасників страйку.

Кілька страйків (на заводах — механічному Белліно — Фендеріха і чавуноливарному Гульє — Бланшарда, в друкарні Бирюкова) відбулося у 1875 р. в Одесі.

Взагалі в 60—70-і роки найбільш активну участь у страйках і заворушеннях брали робітники, що працювали на будівництві залізниць і водяному транспорті, у харчовій, зокрема цукровій, промисловості, на металообробних і машинобудівних заводах. Усього в 72 відомих за 60—70-і роки виступах в Україні взяли участь понад 40 тис. робітників. Хоча ці виступи були, як правило, неорганізованими й стихійними, вони відіграли значну роль у політичному вихованні робітників.

Як і в цілому в країні, робітничий рух в Україні в 60—70-х роках мав ще стихійний характер і не був поєднаний з теорією наукового соціалізму, залишався в річищі «загальнодемократичного» руху і не виділився в окрему пролетарську течію.