88.Харківські народницькі гуртки середини 80-х рр. XIX ст.

Народництво у 80-х роках.

Революційна діяльність народників, особливо терор народовольців, була одним з найважливіших елементів другої революційної ситуації, яка склалася в Росії в 1879—1881 pp. і змусила царизм маневрувати, переходити від репресій до поступок. Протягом двох з половиною років Виконавчий комітет «Народної волі» організував вісім замахів на царя Олександра II, в тому числі два рази — під Одесою і Олександрівськом — в Україні. Нарешті, 1 березня 1881 р. у Петербурзі І. І. Гриневицький бомбою убив царя. Але на його місце став Олександр НІ, і життя народу не покращало.

Учасники замаху на царя були засуджені, а А. Желябов, С. Перовська, О. Михайлов, М. Кибальчич і М. Рисаков 3 квітня 1881 р. в Петербурзі, на Семенівському плацу, повішені. «Народна воля» була розгромлена, а революційній ситуації 1879—1881 pp. царизмові вдалося протистояти.

Після розгрому «Народної волі» окремі народовольські гуртки і групи в ряді міст, в тому числі й в Україні — в Києві, Харкові, Кам'янці-ПодільськОму, Гадячі, Одесі, в 1882—1883 pp. продовжували діяти — розповсюджували прокламації, вели агітаційну роботу серед інтелігенції, робітників, студентів. В Україні, зокрема в Одесі і Миколаєві, діяла Військово-революційна організація, очолювана підполковником М. Ашенбреннером. У 1882—1883 pp. в керівництві діяльністю народовольських гуртків активну участь брала В. Фігнер, єдиний не заарештований член Виконавчого комітету «Народної волі» (заарештована в Харкові у 1883 р.). У 1885 р. уцілілі від арештів народовольці скликали в Катеринославі з'їзд, щоб відновити центр організації, але поновити «Народну волю» їм не вдалося.

Отже, народники взагалі і народовольці зокрема досягти поставленої мети — підняти селянство на соціальну революцію, повалити царизм і повести народ до соціалізму — не змогли. Але їхня героїчна боротьба мала велике значення в історії визвольного руху в Росії. Народовольці перейшли до політичної боротьби з самодержавством, створили добре законспіровану революційну організацію, до якої намагалися залучити всіх невдоволених. Вони виявили безмежний героїзм у нерівній боротьбі з царизмом, що справляло величезний вплив на революційне виховання народних мас. Про роль «Народної волі» в історії один із її організаторів і активних діячів Віра Фігнер у своїх спогадах писала: «Народна воля»... потрясла Росію, нерухому і пасивну; створила напрям, основа якого з тих часів не вмирала. її досвід не пропав даремно; свідомість необхідності політичної свободи і активної боротьби за неї залишилась в умах наступних поколінь і не переставала входити в усі наступні революційні програми...»

Народництво в 90-х роках.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років народницький рух переживав складний і тяжкий стан. Революційні народницькі організації були розгромлені, більшість активних їх діячів була ув'язнена або відправлена на каторгу чи заслання.

Деякі з них емігрували, інші відійшли від революційної діяльності або перейшли на марксистські позиції. У цих умовах панівною в народництві стала ліберальна течія.

Ідеологами ліберального народництва були В. Воронцов, С. Кривенко, С. Южаков, М. Михайловський та ін. їх праці публікувалися в журналі «Русское богатство», газеті «Неделя» та ін. В Україні з ліберально-народницькими поглядами виступали кооператор М. Левитський, який, вважаючи, що врятувати селян від розорення може тільки об'єднання їх в землеробські артілі, робив спроби організовувати такі артілі в Єлисаветградському та Олександрійському повітах Херсонщини, письменник Б. Грінченко, Т. Осадчий та ін.

Ліберальні народники продовжували твердити, що капіталізм не має ґрунту в Росії і насаджується штучно, що в зв'язку з цим робітничий клас не може бути провідною, прогресивною силою в суспільстві, що «самобутнє» російське селянство, народ можуть уникнути страхів капіталізму лише через збереження сільської общини і розвиток «народного виробництва» (артілей, кустарних промислів і т. д.).

Якщо революційні народники боролися проти самодержавства, то ліберальні народники відмовилися від революційної боротьби з царизмом і ставили метою при збереженні поміщицько-буржуазного режиму домагатися поліпшення становища селянства шляхом часткових реформ і змін: збільшення селянських наділів, влаштування довгострокової оренди, полегшення переселення селян, надання селянам дешевого кредиту, реорганізації селянського банку та ін.