53.Заснування і діяльність Харківського і Київського університетів.

У першій половині XIX ст. у Росії було шість університетів і серед них в Україні — два. Це були університети: Московський (1755 p.), Петербурзький (1819 p.), Казанський (1804 р.), Дерптський (Тартуський) (1802 p.), Віленський (1803 p., закритий після польського повстання 1830—1831 pp.), Харківський (1805 р.) і Київський (1834 p.). Головним завданням університетів, як це визначав університетський статут 1804 p., була підготовка «юнацтва для вступу у різні звання державної служби», тобто підготовка державних чиновників.

У Харківському університеті, заснованому за ініціативою В. Каразіна в 1805 р., у перший час було чотири відділи (факультети): словесний, етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету (1805—1811 pp.) був професор російської словесності Іван Степанович Рижський. У рік відкриття університету в 1805 р. у ньому навчалося 65 студентів, у 1825 р. — 346, у 1855 р. — 492. Серед них переважали діти дворян і чиновників. До 30-х років серед професорів було засилля іноземців, а з цього часу викладачами ставали в основному випускники університетів Росії, в тому числі й Харківського.

Київський університет, відкритий у 1834 p., спочатку мав один філософський факультет, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного, у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. і медичний факультет. Першим ректором став відомий учений-природо-знавець, філолог, фольклорист та історик професор Михайло Олександрович Максимович. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855 р.— 808.

За дореформенний період Харківський університет закінчили 2800 чол., Київський — 1542 чол. Випускники працювали учителями, лікарями, адвокатами, суддями, чиновниками різних відомств та ін.

Крім навчальної й наукової роботи, університети контролювали роботу шкіл своїх навчальних округів і здійснювали цензурний нагляд за літературою, що видавалася в межах цих округів.

Царський уряд виділяв дуже мало коштів для університетів, тому вони нормально розвиватися не могли. У той же час він вдавався до репресій, намагаючись перетворити всі навчальні заклади, в тому числі й університети, в оплоти самодержавства й офіційної ідеології. Особливо посилилися репресії в період революції 1848—1849 pp. у Західній Європі. Був установлений суворий контроль за роботою професорів, скорочено програми суспільних наук, викладання філософії в університетах припинено, читання лекцій з логіки й психології доручено професорам богослов'я. Навчальні округи — Харківський і Київський — було передано у відання генерал-губернаторів.

54.Наукові товариства і установи у перш. Пол. XIX ст.

Про рівень наукових знань та організацію науки на українських теренах свідчить поява перших наукових товариств та установ.

Досить поширеними були наукові установи природничого профілю. Впродовж 1811–1818 рр. В.Каразін у своєму маєтку на Слобожанщині в с.Кручик плекав Філотехнічне товариство, що сприяло розвитку землеробства та тваринництва, впровадженню нової техніки та технологій у господарче життя.

При Харківському університеті діяло Товариство наук (1812–1829), мета якого – поширення наукових знань, видання спеціальних праць.

Товариство сільського господарства південної Росії, діяльність якого сприяла розвиткові лісівництва, агрономії, ветеринарії було утворено в Одесі (1828).

У 1840 р. виникло Товариство київських лікарів, президентами якого свого часу були відомі медики І.Кудрявцев, В.Караваєв та ін.

Протягом 30–40 рр. ХІХ ст. при губернських правліннях були створені статистичні комітети, які підпорядковувалися статистичному відділу Міністерства внутрішніх справ і сприяли розвитку статистичних досягнень у регіонах.

Найвідомішою науковою установою в західноукраїнських землях був «Оссолініум» – Інститут Оссолінських, заснований у 1817 р. відомим літературознавцем, істориком та бібліографом Ю.Оссолінським. В інституті існували бібліотека і музей, де зберігалися унікальні археологічні, нумізматичні колекції, зібрання зброї, картин, скульптури, гравюри тощо. Ця наукова установа була центром освіти, культури та науки в усіх західноукраїнських землях – Галичині, Буковині, Закарпатті.

У Наддніпрянській Україні в першій половині ХІХ ст. виникають наукові товариства гуманітарного характеру. В Одесі було засноване Товариство історії та старожитностей (1839), яке займалося історико-археологічними дослідженнями Криму і півдня України. Активними діячами товариства були А.Скальковський, М.Мурзакевич. До товариства входили представники слов’янського відродження, відомі вчені-славісти В.Ганка, Я.Коллар, В.Караджич.

З 1843 р. у Києві була створена Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, мета якої – збирання і публікація документів, пам’яток, джерел з історії «Південно-Західного краю» – Правобережної України. Активними співробітниками комісії стали М.Костомаров, М.Максимович, В.Антонович. У діяльності археографічної комісії брав участь Т.Шевченко, котрий, як художник, мав зарисовувати археологічні та архітектурні пам’ятники. Комісія видавала багатотомний «Архів Південно-Західної Росії».

Саме в цей період в Україні створюються перші музеї та архіви. В Києві при Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів організовано Центральний архів (1852), де зберігалося 6 тис. книг і 500 тис. документів українською, польською, латинською, російською та іншими мовами. У Львові функціонували архів Ставропігійського інституту, міський та головний архіви.

На початку ХІХ ст. в Україні поширюється музейний рух. Створено музей старожитностей у Феодосії (1810), у Керчі (1826). Міський археологічний музей відкрито в Одесі (1828).

У 1835 р. при Харківському університеті виникає Музей мистецтв і старожитностей – перший на Слобожанщині. В Києві при університеті св. Володимира створено Музей мистецтв і старожитностей (1842).

При Ніжинському ліцеї була відкрита картинна галерея.