15.Становище українського дворянства на початку 19 ст.

Формування української еліти – дворянства, мало свої регіональні та соціоетнічні особливості. По-перше, провідна верства українського суспільства – козацька старшина, існувала лише в Слобідській та Лівобережній Україні.

В інших українських землях еліта була денаціоналізована, в Галичині – спольщена та онімечена, в Північній Буковині – зрумунізована та онімечена, в Закарпатті – мадяризована та онімечена. По-друге, процес соціальної трансформації козацької старшини у дворянство відбувався під впливом обставин, створених російським урядом. Цей процес став складовою системної кризи, яку переживало українське суспільство в кін. XVIII–поч. ХІХ ст., що зумовлювалася зміною форм власності та соціальної структури.

Спочатку українська верхівка не бажала шукати дворянства, а віддавала перевагу статусу литовсько-польського шляхтича. Справа в тому, що за Литовським статутом шляхта мала більше прав ніж російське дворянство, а саме: звільнення від державної служби, квартирування війська, отримання власності, заснування міст і сіл, вільної торгівлі, заборона конфіскації; крім того шляхтич не підлягав фізичним тортурам і не засуджувався до страти.

Права шляхти і російського дворянства були фактично зрівняні Катериною ІІ. У день свого народження, 21 квітня 1785 р., вона видала «Жалувану грамоту дворянству», яка забороняла тілесні покарання, звільняла від обов’язкової державної служби, податків і військового розквартирування, та надавала право володіння маєтком, кріпаками, майном у місті; також дворянин мав право судитися судом рівних (становим), утворювати свої організації – дворянські збори, подорожувати за кордон і поступати на військову службу.

У 1797 р. цар видав указ про створення нового родовідника, і всі дворянські прізвища повинні були підтвердити свої права. Була утворена Герольдія1 – герольдмейстерська контора, яка стала остаточним арбітром, до якої повинні були звертатися місцеві комісії дворянства. Герольдія визнала усі польські ранги і герби, що було вигідно українському дворянству. Однак герольдмейстерська контора не вважала службу в українських інституціях підставою для зарахування до реєстру знаті. Легко отримували підтвердження дворянського статусу ті вихідці з української шляхти, котрі служили вже в імперських установах.

Загалом, до 90-х рр. XVIII ст. кількість українського дворянства становила 23-25 тис. осіб. Разом з тим, боротьба нащадків української старшини за нобілітацію тривала аж до 30-х рр. ХІХ ст. У 1835 р. дворянські ранги були визнані за бунчуковими та військовими товаришами.

Трансформація укр. еліти у дворянство мало велике значення. Українське суспільство мало свою соціальну еліту, яка відіграла важливу роль і в житті імперії, і на ранніх стадіях українського національного відродження. Особливості соціальної трансформації української знаті в напрямку компромісу між імперською і регіональною елітами призвели до формування імперської свідомості українського дворянства. Більша його частина, зберігаючи любов і повагу до рідного краю (відчуття українського патріотизму), демонстрували вірнопідданські настрої. Крайнім виявом імперської свідомості української еліти є позиція віце-канцлера В.Кочубея, українця за походженням, який стверджував: «хотя я по рождению и хохол, но я более русский, чем кто другой и по моим принципам, и по моему состоянию, и по моим привычкам» (1830). Перетворення козацької старшини на дворянство означало процес модернізації соціальної структури українського суспільства. Сутність процесу модернізації полягала в уніфікації соціального статусу імперської і регіональної української еліт, а також уніфікації владних структур у Лівобережній Україні. Уніфікація апарату управління здійснювалася місцевою елітою. Так, представники українського дворянства становили ядро адміністративно-політичної бюрократії краю: А.Гудович з 1798 р. обіймав посаду губернатора Малоросійської губернії, А.Милорадович з 1781 р. був правителем Чернігівського намісництва, М.Миклашевський з 1797 р. став цивільним губернатором Малоросійської губернії, а з 1801 р. – Катеринославським цивільним губернатором; намісником Новгород-Сіверського намісництва був І.Журман, віце-губернатором – В.Туманський.