10. Апологетика як етап філософії середніх віків.

Це перший період патристики з ІІ-ІІІ ст. В рамках апологетики: формулюються фундамент основи християн віровчення, систематично виклад підстави або докази, на яких покоїться і якими виправдовується віра християнина в безумовну істину корінних основ релігійно-християнського учення, критикується заперечення християнських істин з боку проти-релігійних і проти-християнських переконань. Філософія ґрунтувалася на безперечному авторитеті Біблії та необхідному її захисту від критики тих чи інших опонентів. Анонімність філософа підкреслювала його смиренність перед Божою істиною. Своїм головним завданням вважали доведення того, що язичницьке віровчення не є істинним, антична філософія є суперечливою, а теологія є єдино правильною порівняно з античною мудрістю. Квінт Тертулліан був представником латинської апологетики. Релігійна віра у нього була антиподом розуму. Він вважав , що розум не має місця в доведенні істин християн. віровчення. Абсурдність основою віри в Бога, який зявляється людині найабсурднішим і найнезрозумілішим способом. Тертулліан одним з перших обстоював принцип триєдинства христ. Бога. Йому також належить авторство слова особистість. Більшість своїх теоретичних робіт присвятив христ. етиці, в основі якої лежить свобода дія-сті людини й необхідність подолання первородного гріха. Вважав, що свобода вибору між добром і злом призвела до первородного гріха.

11. Патристика як етап філософії середніх віків.

Підґрунтям розвитку патристики стало вчення Тертуліана. Це був визнаний оф. церквою напрямок, розробл «отцями церкви». Представники цього періоду: Августин Блаженний, Василій Великий, Григорій Нисський та ін. Вивчали і розробляли такі проблеми: сутність Бога та його триєдинства, взаємовідносини реліг віри та розуму, одкровення як спосіб отримання істини, відповідальність людини за свої вчинки і дія-сть, свобода волі та можливість спасіння душі, проблема походження зла у світі, виправдання Бога. Основою концепцій було критично переосмислені вчення античної філос., насамперед Платона, що знайшло своє віддзерк. в сх. патристиці. Вона органічно виходила з античної традиції, але здійснювала самост пошук духовних основ. Зачну роль у систематз. елементів христ. духовної к-ри відіграла творчість Псевдо-Діонісія Ареопагіта, який поєднував ідеї неоплатонізму та христ. Він запропонував 3 способи богопізнання: 1. шляхом послідовного позитивн перелічення якостей Бога. 2. шляхом негат перелічення предметів мат. світу, які не є Богом. 3. містичне сходження людини до Бога. Рівності між матер світом і Богом немає, Бог завжди існує над світом. Матер світ є рез-том божеств. волі та мудрості.. Августин, використавши ідеї платонізму, систематизував христ. вчення. Виступав як послідовний теїст, його філос. мала теоцентр. характер – Бог існує вічно, він є першопричиною, яка творить світ з нічого, керуючись власними ідеями, божою мудрістю. Людина прагне жити вічно, вона постійно прагне до вічного Бога, щоб отримати вічне блаженство. Можливість єднання Бога й людини гарантує її богоподібність і насамперед добро і зло. Зло відносне, добро – абсолютне. У творі «Про Град Божий» репрезентував христ. бачення світ. історії згідно з якою існує 2 види люд спільноти – Град Земний, де панує диявол, зло, гріхи і Град небесний – христ. Церква, її завд – боротись зі світом диявола задля перемоги Царства Божого. Августин започаткував модель моральн прогресу, в основі якої лежав христ. оптимізм. Мета життя на землі – щастя людини, яке можна отримати завдяки реліг. вірі й христ. самовдосконаленню. Віра повинна передувати раціон розумінню світу, тобто «Вірю, щоб зрозуміти».