24. «Філософія серця» Юркевича.

Відомим філософом 2 пол 19 ст. був Юркевич, професор Київ Духовної академії. У 1860 р він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріаліст, а й ідеаліст філософія, він критикує діалектику Гегеля. У його філософ с-мі провідною фігурою є індивід особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною дія-стю існує не причинний, а лише ідеальний, «доцільний» зв'язок, в основі якого лежить духовна суть. Важає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму, стверджуючи, що ост неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити прав картину світу. За вічно змінними явищами природи, які сприйм нашими органами чуття, він як філософ намагався знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відкрив не лише мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з реліг і моральн прагненнями людини. У цьому процесі сходж до істини знання пов'яз з вірою, яка є могутнішим фактором, ніж просто емпір зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходж до абсол, до Бога, є вже містичн спогляд.

Отже, філософ погляди Юркевича можна охарактеризувати як теолог ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.

25. Філософія Франка.

Франко — класик укр літ-ри, видатний мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Його філософ поглядам притаманний матеріалізм, сві­домий діалект підхід до природи і сусп-ва, впевненість у пізнанні навкол світу І.Я.Франко перший в укр (і один з перших у європ) літ-рі всебічно розробляє тему праці і труд моралі. Вже в першому своєму філософ трактаті "Поезія і її становисько в наших временах" Франко говорить, що дух ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює гол з-н людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. Але жити лише для праці неможливо. Крім праці є внутр благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У його творчості постійно виступають 2 взаємозал сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книга і хліб. Однак в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громад свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс люд покликання на землі.

Одна з осн філософ ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а "правдивий живий чоловік". Така людина — носій духу, а той дух є «вічний революціонер». Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності люд духу. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський.

Він був великим просвітителем-гуманістом укр народу, переклав на укр мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував вчення Ч. Дарвіна та його послідовника — матеріаліста Е. Геккеля. У цілому погляди Франка можна розцінити як матеріаліст. Це був мислитель з енциклопед освіченістю, глибокий історик свого народу. Франківська філософія породжує досить важл і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності. Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому його філософія — це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст., основи якої заклали Г.Сковорода і Т.Шевченко