Інвестори та учасники інвестиційного процесу
До суб’єктів інвестиційної діяльності віднесено інвесторів та учасників інвестиційної діяльності, які забезпечують здійснення інвестицій.
Суб’єктом інвестиційної діяльності є інвестор, який приймає рішення про вкладення власних, позикових або залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування. Іншими словами, інвестор відмовляється від задоволення нагальних потреб у розрахунку на очікуване задоволення їх у майбутньому, але вже в більших розмірах.
Суб’єктами інвестиційної діяльності (інвесторами та учасниками) можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних країн, а також держави в особі урядів.
Учасники інвестиційної діяльності – громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора. Інвестор визначає мету, спрямованість та обсяги інвестицій і залучає для їх реалізації на договірних засадах будь-яких учасників інвестиційної діяльності, в тому числі й шляхом організації конкурсів і торгів. Держава і посадові особи не вправі втручатися в договірні відносини учасників інвестиційної діяльності понад своєї компетенції.
Як передбачено законодавством, інвестори можуть виступати в якості:
– покупців (якщо вони купують страхові поліси, ощадні сертифікати комерційних банків і т.д.);
– продавців;
– замовників (під час укладення договору-підряду на будівництво);
– кредиторів.
Інвесторам в умовах ринку надається широке коло повноважень відповідно до їх економічної самостійності. Це, перш за все, визначення цілей, спрямованості, видів та обсягів інвестицій, визначення складу інших учасників інвестиційної діяльності. Законодавством передбачена заборона втручання державних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між суб’єктами інвестиційної діяльності.
Суб’єкти інвестиційної діяльності реалізують власні економічні інтереси, вступаючи у певні взаємовідносини на інвестиційних ринках. Ці ринки регулюють процес обміну інвестиціями та інвестиційними об’єктами.
Держава виступає в ролі інвестора за наступних умов:
– як інвестор – бере на себе функції інвестора тих галузей економіки і виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер і відповідно до законодавства може вироблятися на державних підприємствах або підприємствах, приватизація яких проводитиметься найближчим часом;
– фінансування тих галузей та виробництв, де держава є замовником та споживачем продукції (оборонна промисловість, об’єкти державної інфраструктури, магістралі, термінали);
– функції інвестора в соціальній сфері, особливо при фінансуванні продукції агропромислового комплексу;
– держава тимчасово може інвестувати ті виробництва, де спостерігається спад виробництва (агрегати, вузли, запасні частини, які споживаються вітчизняними підприємствами);
– держава може інвестувати розвиток виробництв, доцільність яких обґрунтовується ринковою кон’юнктурою (з метою отримання прибутку).
Зростаюче недофінансування сектора економічної інфраструктури державою, з одного боку, та все більш низька ефективність функціонування державних підприємств у даному секторі – з іншого, обумовили пошук урядами багатьох країн світу виходу із становища, що склалося.
Приблизно в один і той же час (70-і роки) багато з них прийшли приблизно до однакового висновку про необхідність залучення до сектора економічної інфраструктури приватного капіталу, конкретні способи та умови якого досить різноманітні:
– приватизація об’єктів економічної інфраструктури;
– контракти на управління цими об’єктами приватними структурами;
– лізинг об’єктів;
– створення спільних підприємств за участю державних та приватних структур в секторі економічної інфраструктури;
– державні концесії і т.д.
Найбільш радикальним способом із перерахованих вище є приватизація, однак вона пов’язана з високими ризиками як для держави, так і приватних структур, може породжувати великі витрати для суспільства, створювати політичну спрямованість економічних перетворень.
Найменш «революційною» формою залучення приватних структур є контракти на управління об’єктами економічної інфраструктури, але при цьому фінансування створення самих об’єктів, як і раніше, здійснюється з державного бюджету, що не викликає радикального оздоровлення державних фінансів. Проміжне положення замають такі форми, як лізинг, спільні підприємства та державні концесії.