3. Природа, концепції та класифікації політичного лідерства.

Проблема політичного лідерства має давню історію. Певний історичний період вимагав свого лідера і в кожний період з'являлися теорії, які відображали тип лідерства:

• Античні часи – лідером вважали особу, здатну творити історію.

• В епоху Відродження, коли почався небувалий злет мистецтва, науки, створив свою теорію Ніккола Макіавеллі:

• всі люди різні, а звички однакові;

• в масі своїй люди більше схиляються до поганого;

• в основі людської природи – інтерес або жадоба влади й наживи.

Він також описує такі якості лідера як: мужність, авторитет.

• Фрідріх Ніцше – зробив теорію лідера- надлюдини – це вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановленні мораль, культуру, політичні цінності.

• Спрощений підхід до концепції Ніцше застосували фашисти.

• Гюстав Тард – французький соціолог. Вважав, що лідер є рушієм суспільного прогресу, силою, що спонукає, скеровує розвиток людської історії.

• Карл Маркс – вважав, що лідер – це особа, що має певний набір таких особистих якостей: уміння, знання, авторитет, організаційний талант. Лідер – виразник інтересів, волі певного класу, зокрема пролетаріату.

У політології існує багато інших теорій концепцій лідерства:

Теорія рис лідерства – вона вимагає від лідера певних рис, що є необхідною нормою, яка дає змогу визначити певну особу, як лідера (масштабніше ніж у інших мислення, вміння уникати конфліктів, розв'язувати їх, високий рівень інтелекту, нестандартне мислення).

Ситуаційна концепція – функція лідера виконується особою в певній конкретній ситуації (лідер вирішує проблему, поставлену в той чи інший період).

Теорія послідовників – політичне лідерство розглядається як особливі відносини між лідером і підлеглими.

Психологічні концепції' лідерства – дав своє пояснення Зігмунд Фрейд. В основі лідерства лежить політичне лібідо – здебільшого підсвідоме почуття сексуального характеру. Воно проявляється в бажанні перебороти певні комплекси і табу, досягти більшого ніж ти маєш чи можеш мати.

У політологічному аспекті лідерство визначається по-різному:

• як вплив на інших людей;

• як управлінський статус;

• як зразок поведінки та організації певної групи осіб і здатність реалізувати їх вимоги в державних структурах;

• як бізнес, підприємництво в рамках політичного ринку.

В загальному політологічному означенні політичне лідерство – це суспільно – політичний інститут (процес), за якого одна, а іноді й декілька осіб, беруть на себе роль глави, керівника певної соціальної групи, політичної партії, руху, держави або суспільства в цілому.

Політичного лідера слід відрізняти від вождя.

Вождю властиві наступні риси:

• вождь не піднімає масу до свого рівня, а сам опускається до рівня маси;

• вождь служить не державі чи масі, а певним групам, що висунули його;

• вождь звертається до людей з натовпу, свою діяльність базує на насиллі, маніпуляціях людьми, зневажанні особистості.

Класифікації лідерства:

• За мірою впливу на суспільство:

• реальні (лідер – герой),

• лідер – менеджер(не має яскраво вираженого впливу на події в суспільстві).

• 3 огляду на типи поведінки (за Є.Вятром)

• лідер – ідеолог, лідер – прагматик (щодо ставлення до власного впливу і можливостей);

• лідер – харизматик (формує волю виборців);

• лідер – угодовець (залагоджує конфлікти), лідер – фанатик (загострює конфлікт, знищує суперника).

За способом оцінки здібностей:

• відкритий та лідер – догматик.

Всі види політичного лідерства проявляються в різних комбінаціях.

• У марксизмі лідерів поділяють на:

• правлячі й опозиційні;

• буржуазні та пролетарські;

• кризові і рутинні.

• Залежно від стилю керівництва і політичної системи:

• диктатор (прагне досягти мети, спираючись на страх покарання);

• демократичний (спирається не тільки на свій авторитет, а й підтримує дух співробітництва);

• автократичний (має високі особисті і професійні якості, щоб перемогти опонента).

  • Відокремлюють також ще наступні:

плутократичний вид лідерства (часто це лідери „тіньової економіки");

популісти – спираються на сьогоденні політичні бажання, пропонують прості і загальноприйняті способи виходу з негативних ситуацій, що склалися.

Функції політичного лідерства:

• об'єднання суспільства навколо загальних цілей;

• схвалення та здійснення компетентних політичних рішень;

• зв'язок влади і підвладних, зменшення емоційної відчуженості між двома частинами державного механізму;

• підтримка чи пропагування соціального оптимізму;

• легітимація наявного суспільно – політичного устрою.

Соціальна значимість політичного лідерства залежить від рівня політичної культури і активності мас суспільства.

4. Демократія і свобода особи як загальнолюдські цінності

Проблема демократії, свободи особи та її роль в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології. Ще з античних часів політична думка розглядала демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.

Демократія – форма державно-політичного устрою суспільства, що ґрунтується на визнанні народу джерелом влади.

Поняття „демократія” зустрічається вперше у працях мислителів Стародавньої Греції. Так, наприклад, у класифікації держав, що була запропонована Аристотелем, це поняття означало „правління всіх”.

Характерною рисою демократії є її еволюція. Так, кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній формації відповідала своя форма демократії. Скажімо, в рабовласницькій демократії (Афіни, республіканський Рим) раби автоматично виключалися з усієї системи громадянських відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном та ін. За феодалізму елементи демократії почали зароджуватись у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (парламент в Англії, Генеральні Штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна дума в Росії, Військова рада в Запорозькій Січі). Величезний прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції та ін. країнах.

Життя розвінчало міф про „соціалістичну демократію”, яка нібито була вищим типом демократичного устрою суспільства. За часів „тоталітарного соціалізму” сталося не розширення й збагачення змісту демократії, а навпаки – різке його збіднення,

звуження і згортання (репресії. обмеження прав і свобод та ін.).

Розрізняють демократію пряму(безпосередню) і представницьку.

Пряма демократія – громадяни управляють державою безпосередньо. Формами такої демократії є проведення виборів на основі загального виборчого права, референдумів, які проводяться з метою ухвалення закону або інших рішень на основі виявлення волі народу, всенародних обговорень законопроектів, які ефективно використовуються в багатьох країнах.

.Представницька демократія – участь в управлінні державою через представників. Особливо велике значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади.

Суспільство не може бути демократичним, якщо громадяни позбавлені можливості брати реальну участь в управлінні. Головний критерій демократичного суспільства – наявність прав і свобод громадян. Нормою сучасної політичної культури стає розуміння пріоритетності прав людини над будь – якими іншими правами та інтересами (партій, класів,...)

Лише в демократичному суспільстві можлива гуманізація економічої, політичної, духовної діяльності людини.

Політичні принципи демократії:

• Це народний суверенітет (єдиним джерелом і носієм влади є народ);

• Представництво (народ делегує владу державним огранам);

• Виборність органів влади;

• Громадський консенсус (принципова згода основної маси громадян дотримуватись встановлених норм);

• Мажоритаризм (правління більшості);

• Дотримання та охорона прав меньшості;

• Принцип поділу державної влади;

• Принцип рівності і свободи.

Традиційне тлумачення свободи полягає в тому, що її звичайно сприймають як відсутність широких обмежень діяльності особи. Це не означає абсолютної свободи. Держава встановлює певні вимоги, яким має відповідати діяльність кожної особи. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Таким чином, свобода не означає вседозволеність. Принцип свободи деталізується в конституційно проголошених правах і свободах, до найважливіших з яких належать політичні: свобода слова, друку, процесій, мітингів, зборів, совісті виборче право тощо.

Демократія передбачає принцип політичного плюралізму (багатопартійність, політичне суперництво, наявність різних ідеології).

Демократія є і ціллю, і умовою, і ефективним засобом радикальної трансформації політичної системи та всього суспільства, гарантією незворотності цього процесу.