Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
пит з 71 - 90.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
10.09.2019
Размер:
281.09 Кб
Скачать

76. Розкрийте погляди п.Бурдьє на соціальне і політичне поле.

"Поле", згідно з поглядами П. Бурд'є, є ареною змагань соціальних діячів або групи за поліпшення своїх позицій, за здобуття певного місця в соціальній ієрархії і водночас "поле" є структурною частиною "соціального простору". Тому в соціальному світі є декілька "полів" (економічне, політичне, релігійне, культурне і т. ін.). "Поле" виступає своєрідним різновидом ринку, де використовуються різні види "капіталів" (економічний, культурний, соціальний).

Поняття "каліталу" займає у соціологічній концепції Бурд'є досить вагоме місце. В діях "агента" в "соціальному просторі" капітал виступає в різних формах - не тільки в економічному розумінні. Тут "капітал" слід розглядати як факт закріплення людських соціальних відносин у формі інтересів, поваги, обов'язку, що дає шанси людині на здобуття влади, впливу в межах певного соціального поля і т. п. Капітал проявляється в різних формах: культурний капітал (дипломи, знання, рівень мови, манери); соціальний капітал (зв'язки, мережі впливу).

Бурд'є, як зазначалось, займався найширшим колом питань: соціальне відтворення, система освіти, держава, влада і політика, література, мас-медіа, соціальні науки. В одній з основних його праць "Практичний зміст" - висвітлюються фундаментальні питання співвідношення філософського, антропологічного і соціологічного пізнання, теорії і практики, формування категорій соціальної перцепції; на етнографічному матеріалі аналізується формування і функціонування логіки практики і практичне почуття. Зокрема, саме Бурд'є першим звернув увагу вчених на комплекс проблем, пов'язаних з новим перерозподілом світових ресурсів, появою "нових бідних", за що його іноді називають "ідейним натхненником антиглобалізму".

Дослідження П. Бурд'є соціальних факторів найглибшим чином змінили наш погляд на деякі інститути: музеї, телебачення, науку і, у першу чергу, освіту. У "Спадкоємцях" (1964) і "Відтворенні" (1970), двох роботах написаних разом з Жан-Клодом Пассероном, він показує, яким чином система шкільної освіти "відкидає" дітей зі скромного середовища і спростовує сформовані уявлення про рівні можливості державної школи. Він також говорить про те, що погляди і "габітус" викладачів престижних шкіл, які схожі з поглядами дітей з родин визначеного соціального рівня, сплетені міцним культурним і соціальним капіталом, сприяють відтворенню з покоління в покоління нового, так званого "державного дворянства".

_______________________________________________________________________-

Повертаючись до розгляду політичної соціології П'єра Бурдьє, аналіз її категоріального апарату почну з одного з ключових понять концепції - поняття поля. Соціальний простір, по Бурдьє, представляє собою ансамбль різного типу полів, в тому числі політичних, релігійних, економічних, етнічних, які живуть за власними законами. Таким чином, Бурдьє трактує простір як поле сил, а точніше як сукупність об'єктивних відносин сил, які нав'язуються всім, хто входить в нього і які несвідомих до намірів індивідуальних агентів одно, як і до їхньої взаємодії.

Категорія поля позначає специфічну систему об'єктивних зв'язків між різними позиціями, що знаходяться в альянсі або в конфлікті, в конкуренції або кооперації. Бурдьє називає поля "автономними Універсум", свого роду "ігровими майданчиками", на кожній з яких ігри ведуться за своїми особливими правилами. Ставка гри - спільна для всіх полів - претензія на нав'язування легітимного бачення соціального світу, принципів сприйняття, оцінювання, вирази і ділення соціального світу. Агенти, що діють у полі, наділені постійними диспозиціями, засвоєними за час перебування у ньому. Однак позиції агентів повинні розглядатися тільки у взаємних відносинах. Принцип відносності - найважливіший для розуміння теорії полів і всієї концепції П'єра Бурдьє. Агенти визначаються через займані ними в поле позиції, що відрізняються один від одного поєднанням об'єктивувати в них капіталів і, як наслідок, специфічної владою і впливом, одержуваної матеріальної і символічної прибутком, ціною, яку треба заплатити, щоб їх зайняти. Поля насамперед специфічні, у них відбуваються ігри з призами та ставками абсолютно різної природи. З іншого боку, поля гомологічних, тобто структурно подібні: у кожному полі відбувається боротьба за володіння специфічною формою капіталу між домінуючими і підлеглими групами (класами).

Таким чином, формування поняття "поля" обумовлено тим, що сукупність всіх соціальних відносин не є щось однорідне - воно володіє певною структурою.

Поле політики у Бурдьє - не щось статичне, незмінне, об'єктивно нам дане і не залежне від нас, - це те, що постійно формується і відтворюється за допомогою політичної практики, це та умова, і результат практики. Соціолог розглядає поле політики як ринок, у якому існує виробництво, попит і пропозиція. Це місце, де в конкурентній боротьбі між агентами, які виявляються в неї втягнутими, виробляється політична продукція - політичні партії, програми, думки, позиції, концепції, події і коментарі. При розгляді політичного поля в логіці попиту і пропозиції, звичайні громадяни постають у положенні споживача. Ризик помилитися й вибрати неякісний "товар" тим більше, чим далі людина знаходиться від місця виробництва.

Становлення державної монополії на легітимне фізичне і символічне насильство призводить до утворення поля політики - простору боротьби за монопольне володіння вигодами, пов'язаними з цією монополією. Боротьба політичних сил в рамках аналізованого поля - нормальний процес у демократичному суспільстві. У центрі уваги політиків і політичних угруповань - електорат. Звідси мета боротьби в політичному полі - боротьба за голоси виборців - мобілізація активного електорату і залучення пасивного. Для досягнення успіху в цій боротьбі протистоять один одному сторони використовують різні методи впливу на тих, за ким залишається право остаточного вибору.

П'єр Бурдьє зазначає таку особливість політичного поля як володіння високим ступенем рефракції, тобто здатністю переформулювати будь-яку соціальну чи економічну проблему в специфічно політичних термінах. Так, поле політики часто-густо підпорядковує логіку і проблематику социологичес досліджень політичній логіці, і ставить, таким чином, соціальні науки собі на службу.

Розгляд природи різних благ, які індивіди ставлять на карту в боротьбі за заняття певної позиції в полі, призвело Бурдьє до висновку, що за всім багатством ховаються різні категорії капіталів. Таким чином, згідно Бурдьє, існує не один капітал, на чому наполягали Маркс і «марксисти», а безліч капіталів. Так, нам пропонується багатовимірне бачення соціального простору, що складається з безлічі автономних полів, кожне з яких визначає специфічні способи домінування. Композиція видів капіталу і визначає співвідношення сил між соціальними агентами в кожному субполя в певний момент часу. Капітал - важлива категорія в соціологічній концепції П'єра Бурдьє. Від початкового капіталу залежить здатність агента панувати в присвоєному (овеществленном) просторі. Бурдьє виділяє такі види капіталу: економічний, культурний, соціальний і символічний. Економічний капітал - це володіння матеріальними благами, до яких можна віднести гроші, допомагають зайняти переважне місце в полі, а також будь-який товар в широкому розумінні цього слова. Культурний капітал - освіта ( загальне, професійне, спеціальне) і відповідний диплом, а також той культурний рівень індивіда, який йому дістався від сім'ї і засвоєний в процесі соціалізації. Соціальний капітал - ресурси, пов'язані з приналежністю до групи: мережа мобілізуючих зв'язків, якими не можна скористатися інакше, як посередництво групи, що володіє владою і здатністю надати «послугу за послугу» (сім'я, друзі, церква, асоціація, спортивний або культурний клуб і т. п.). Символічний капітал - різновид соціального, пов'язаний з володінням певним авторитетом, репутацією; це капітал визнання групою рівних і зовнішніми інстанціями (публікою). Це престиж, ім'я тощо. Розподіл капіталів між агентами проявляється як розподіл влади і впливу в цьому просторі. Кожен вид капіталу розпізнається набором суспільно значущих (або легітимованих) ознак. Для економічної власності ця ознака - документ, що підтверджує право володіння, для культурної - диплом або вчене звання, для соціального капіталу - дворянський титул. Слід зазначити, що позначені види капіталів є не тільки ставками в грі, її виграшем, але й умовами входження в саму гру.

Специфічні знання та навички, визнаний статус, зв'язки - це ті види капіталу, якими повинен мати у своєму розпорядженні агент, для того, що виробляти політичну стратегію, представляти себе в політичному дії. Політична стратегія - це реалізація необхідності, властивою політичної ситуації, вона не є результатом свідомого прагнення на основі знання. Вона визначається зовнішніми обставинами і визначається вимогами конкретної ситуації.

Поняття влади як однієї з основних категорій політичної соціології раскривется Бурдьє наступним чином. У його концепції влада має не тільки і не стільки політичний сенс. Влада визначається мірою володіння капіталом. Вона дає можливість одних соціальних агентів впливати на інших крім їх волі і бажання. Подібне відбувається практично в кожній сфері суспільного життя: багаті впливають на бідних, освічені - на неосвічених. Символічний або інтелектуальний капітал, які вводить у свою концепцію Бурдьє, описує унікальну ситуацію, при якій бідний, але освічений може вплинути на багатого, але некомпетентного в якості його радника, священика або судді, наприклад. У Бурдьє влада грошей і влада знань еквівалентні по своїх можливостях, а на чиєму боці буде перемога, залежить від конкретного суспільства і прохідною ним стадії розвитку.

Видами влади полі політики є активні характеристики агентів, їх здатність діяти ефективно. Кожна політична позиція описується специфічними поєднаннями цих характеристик, визначена відносинами з іншими позиціями. Місце, де з'єднуються різні поля і капітали, П'єр Бурдьє називає полем влади. Це та точка, в якій стикаються агенти, що займають домінуюче положення в різних полях, це "поле боротьби за владу між володарями різних форм влади". Все в полі політики - позиції, агенти, інститути, програмні заяви, коментарі - може бути зрозуміле виключно через співвідношення, порівняння і протиставлення.

Таким чином, соціологія політики П'єра Бурдьє як спеціальна соціологічна теорія має свій об'єкт дослідження - поле політики, предмет - механізм формування політичних уявлень і думок, распределеіе влади, позицій і політичних сил. У рамках концепції вироблений свій специфічний понятійно-категоріальний апарат, що включає поняття агента, поля, габітусу, влади і капіталу.

Ментальні характеристики політичної свідомості українців

Майбутнє кожної держави значною мірою залежить від того, наскільки успішно вона зможе накреслити свої цілі, усвідомити свої інтереси та наскільки вірно поєднуватимуться інтереси самої держави з інтересами її громадян, а також наскільки громадяни й еліта зможуть порозумітися і якою мірою зможуть консолідуватися навколо ідеї державотворення.

На рівень, стан, тенденції і перспективи розвитку політичної свідомості, та і в цілому політичної ситуації в Україні, суттєво впливає ментальність народу. М.Михальченко, аналізуючи проблему ідеологii в умовах сучасного розвитку України, зауважує: «Крихка етнічна, культурно-аксіологічна, світоглядна, орієнтальна й навіть етична архітектоніка сучасного українського суспільства вимагає реалістичної, твердої, відповідальної реконструкції українського світу, пошуків форм державного і суспільно-політичного втілення адекватних українській вдачі, українському менталітету, українським чеснотам, українській традиції, потреби формування концепції, незакаламутненої ганебними сенсожиттєвими компромісами, здрібненими світоглядними чи ціннісніми девальваціями» [1].

Ментальність - як і багато інших ознак, притаманних народу, - важко вичленити, виміряти, обгрунтувати. «Ментальність така ж невловима, як і об'єктивна. Вона існує і визначає. Її не може не бути. Це та сама даність, потреба в якій не усвідомлюється, оскільки реалізовується щосекунди. Ментальність - одночасно і повітря психічного буття, і спосіб існування в цій атмосфері» [2].

Усвідомлені елементи менталітету тісно пов'язані зі сферою несвідомого, яка розуміється відносно до етносів, націй як колективне безсвідоме. У найзагальнішому її вигляді ментальність може бути визначена як певна, характерна для конкретної культури, специфіка психічного життя репрезентуючих цю культуру людей, - психологічний архетип, «темперамент» тієї чи іншої людської спільноти, детермінований економічними та політичними умовами життя в історичному аспекті.

Ментальність відбиває сутність колективної свідомості. Ідея на рівні ментальності - це не продукт чийогось індивідуального світобачення, а радше емоційний грунт, на якому виникають ідеї і символи. Пізнавальна цінність ментальності як психологічного субстрату якраз і полягає у тому, що вона являє собою відображення історичного процесу у суспільній психології - нехай і не завжди адекватне, здебільшого трансформоване пізнішими ідеологічними нашаруваннями, подекуди навіть спотворене.

Поняття «ментальність» пов'язане з такими латинськими аналогами, як mentalis, mens, mentis - «розумовий», «розум», «думка» або «інтелект». У англійській мові слово mentality означає «розум», «інтелект», «розумові особливості», «міра інтелектуальної енергії», «напрямок мислення», «характер» або «спрямування інтелекту». Отже, виходячи з самої етимології слова, зміст ментальності міститься в когнітивній сфері та визначається насамперед тими знаннями, якими володіє дана спільнота. Разом з віруваннями знання створюють уявлення про навколишній світ, який є грунтом ментальності, задаючи разом з домінуючими потребами та архетипами колективного безсвідомого ієрархію цінностей, яка характеризує дану спільноту [3].

За визначенням В.Храмової, ментальність - це спільне «психологічне оснащення» представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю у річище певного світобачення [4]. Ментальність зберігає генетичний код народу, допомагає зрозуміти закономірності розвитку культури, суспільної моралі. На її основі виникає відчуття ідентичності, що визначає політичну і побутову поведінку.

Є.В.Чорний запропонував як модель єдності ментальності та ідентичності - айсберг. Ментальність - підводна частина, «самість» суспільства. Над водою - здійснена у виборі ідентифікація. Весь айсберг, таким чином, це унікальність, оригінальність суспільства. І цей айсберг «дрейфує», зазнаючи впливів етнічних, політичних, релігійних, економічних та інших умов [5].

З погляду політології ментальність означає певний рівень індивідуальної і суспільної свідомості, а також пов'язаний з нею спектр життєвих позицій, культури і моделей поведінки, які претендують на незалежність від офіційно визначених ідеологічних установок і політичних орієнтацій; спільний для членів суспільно-політичної групи чи організації своєрідний політико-психологічний тезаурус, який дозволяє однозначно сприймати існуючу соціально-політичну реальність, оцінювати її й діяти у ній згідно з певними усталеними у суспільстві нормами і зразками поведінки, адекватно сприймаючи й розуміючи при цьому один одного [6].

Для українського етносу суттєвим моментом у становленні менталітету стали яскраво виражені автохтонність і формування способу життя у відповідності з місцевим ландшафтом. У ході досліджень українськими вченими було виділено чотири системотворчі ознаки ментальності українського народу:

1. Інтровертивність вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності, що виявляється у зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу.

2. Кордоцентричність, що проявляється у сентименталізмі, чутливості, любові до природи, яскраво відображених у пісенному фольклорі.

3. Анархічний індивідуалізм, партикулярне прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, коли бракує ясних цілей, дисциплінованості й організованості.

4. Перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом [7]. Уявлення про успіх, благо, про можливості людської особистості в українській думці не розвинуті, примітивні, якоюсь мірою інфантильні. «Українці - природні буддисти. Вони . знаходять вихід не в катарсисі, а в каталепсії. Стороння спостережливість та індиферентність - це реакція безсильної перед світом і перед собою людини», зазначає М.Розумний [8]. Однак, незважаючи на нерозвиненість уявлень про особистість, конфлікт особистого і суспільного вирішувався українцем завжди на користь особистого. Несформованість свого «ми», своєї соціокультурної аури призводить до історичних колізій, перегинів, різко полярних суджень про історію, про людство, про державність. Тут, з одного боку, мова може йти про політичні складові менталітету, а з другого - про вплив ментальності на політичну свідомість суспільства.

Висновки про інтровертивність вдачі українців грунтуються на аналізі найвідоміших постатей українства - Г.Сковороди, М.Гоголя, Т.Шевченка. З інтровертивністю пов'язується і український егоцентризм, що «дає перевагу всьому особистому над усім загальним» і спричинив вже не одну історичну катастрофу України. Прагнення до самовираження не знає меж: «Духовна істота в мені - це Богові рівна істота, в ній цілий світ і Бог», - писав Г.С.Сковорода. Інтровертивний характер українського індивідуалізму, його спрямованість на відособлення індивіда від суспільства і від інших людей, спрямовує зусилля особистості на створення свого малого індивідуального світу, на ізоляцію в ньому і убереження себе від впливу інших людей і від соціуму. Саме цим можна пояснити парадоксальність сьогоднішньої ситуації, коли в нації індивідуалістів катастрофічно не вистачає соціально-активних людей [9].

Водночас ряд дослідників відзначають і контрастні якості інтровертизму та емоційності українського менталітету. За великого егоцентризму («моя хата скраю»), соціальної байдужості українці схильні до співчуття, гуманізму; при розвиненому братолюбстві, всепрощенні, що ослаблює агресивність, войовничість, українець здатен до помсти, бунту проти несправедливості, що посилюється тенденцією до анархізму; український інтровертизм не є замкнутістю в собі, він є лише спрямуванням на себе. Велика чуттєвість при інтровертизмі потребує контакту, оскільки українець не терпить самотності і спрямовує самовияв на якийсь зовнішній об'єкт [10]. Емоційність, домінування емоційно-чуттєвого переживання над холодною розсудливістю чітко виявляється і в політичній сфері. Для української політики і минулого, і сучасного характерним є багатоманітність глобальних «прожектів» різної спрямованості, що мають за мету перетворення дійсності в цілому, або ж її окремих сфер. Але з питанням переведення політичних планів, цілей на практичні рейки, прогнозуванням наслідків тих рішень, що приймаються в українській політиці, завжди були проблеми. А це і є свідченням її недостатньої раціональності.

Егоцентричне спрямування уваги на внутрішній світ заважає також визнанню авторитетів. Українці визнають авторитет скоріше під впливом настрою, раптового захоплення, ніж в результаті холодного аналізу заслуг людини. Ці риси українського електорату відмітив і директор Школи виборчих технологій (м. Москва) Д.Алексєєв: «Українець не любить почуватись у програші, тому голосувати за того, хто явно не виграє, він не буде. Це дуже відрізняє його від росіянина, котрий жаліє слабких і полюбляє чинити «назло» [11].

Утім, є й інший погляд на вищезазначені якості українського менталітету. Український дослідник Є.Онацький емоційність та чуттєвість вважає не негативними, а позитивними і певною мірою захисними (від раціоналістичного руйнування душі) рисами української вдачі, прикметою «нашої національної вищості». «Без сумніву, ми повинні зберегти й належно плекати здорову емоційність, бо розвиватися й рости можна тільки на грунті того, що вже маємо. Але треба звернути увагу й на розвиток нашого інтелекту й волі, щоб осягнути всебічний розвиток нашої особистости. Мусимо йти до цього шляхом повільного виховання, але в усякому разі не відкиданням нашої емоційности, не висушуванням нашого серця, не нищенням нашої людяности - теоріями, що походять з уже виродженого світу, де запанувала мертва логіка, бо мертве не може дати життя» [12].

Можливо таке переосмислення української емоційності стане однією з умов подолання комплексу меншовартості в національно-політичній свідомості, який значною мірою грунтується на пріоритеті раціонального над ірраціональним та негативному ставленні до власного, внутрішнього, іманентного, емоційно забарвленого світу. Цей комплекс сформувався під впливом історичних реалій і проявляє себе як на рівні політичної еліти (постійне порівняння успіхів, досягнень, невдач, тих чи інших політичних рішень з відповідними у «старшого брата»), так і масової свідомості (в настроях запрограмованості повторення російських політичних сценаріїв в політичному житті України; в переконаннях частини українського соціуму у неможливості побудови незалежної української держави, аж до прагнення повернути СРСР). На позитивні впливи інтровертизму українського народу вказує і Д.Алексєєв, змальовуючи психосоціальний портрет середньостатистичного українця напередодні президентських виборів 1999 року: «Свідомість українця двоїста . Здавалося б ці суперечності призведуть до соціальної шизофренії, але це не так. На відміну від росіян, орієнтованих на екстравертність, українців відрізняє здорова інтровертність. Це одна з яскравих рис українців як виборців» [13].

Переважна більшість український дослідників, аналізуючи український характер і вдачу, виходили з визначального впливу географічного і геополітичного розташування України, особливостей клімату та господарського життя. Зв'язком українця з землею пояснюється домінування емоційного над раціональним. Більше того, В.Липинський вважав родючу землю і сприятливий клімат не лише благом, а й фактором, що спричинює українську недержавність. Адже такі умови швидко призводили до «дегенерації громадських інстинктів», розвивали лінощі і нездатність до постійного, тривалого і методичного зусилля [14].

Вплив геополітичного становища на формування менталітету українців теж неоднозначний. Ним пояснюється надзвичайне прагнення свободи, стихія вільної самодіяльності особистості, природний демократизм. Вони спонукають до утворення різноманітних місцевих форм самореалізації на локально-суспільному та особистісному рівнях, і водночас до анархізму. Так, М.Костомаров характеризує Україну як соціальну спільноту, яка з давніх-давен знати не хотіла «ні царя, ні пана», а Д.Яворницький дає оцінку запорозькому козацтву як хранителю політичних і суспільних ідеалів українського народу, соціального феномена, що слугував «живим провісником свободи», «живим протестом проти насилля і рабства». І.Лисняк-Рудницький розглядав степ не як ворожий і чужий українцеві, а як формотворчий чинник українського характеру. «Українська людина пограниччя був козак, що в XVI - XVII століттях став репрезентативним типом свого народу» [15].

На думку сучасного дослідника С.Грабовського, тлумачення пограниччя лише на межі хліборобської і кочової цивілізації хоча і є справедливим, але вочевидь недостатнім. Адже Україна виступала як місце зіткнення (і взаємовпливу) західного і східного християнства (з усіма єресями та трансформаціями і першого, і другого), а на додачу - християнства, ісламу й іудаїзму. Україна (з ХУІІІ ст.) виступила місцем перетину традицій, з одного боку європейської цивілізації, заснованої на чільній ролі міст (саме до неї належали українські землі з часів Київської Русі і до держави Богдана Хмельницького) і, з іншого боку, євразійсько-російської цивілізації, в якій чільна роль належала селам і панським маєткам. Цей ряд можна продовжити аж до ХХ ст., коли в 30-і роки Східна Україна виступала пограниччям «диктатури пролетаріату», а Західна - «європейської демократії», та і нині йдеться про роль української держави як «моста» між геополітичними і соціокультурними материками [16].

Чисельні історичні факти підтверджують анархічний індивідуалізм українців, відсутність згуртованості, єдності, взаємопідтримки, прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності. В умовах України державність тривалий час була чужорідною - турецькою, польською, російською - нав'язаним інститутом гноблення, який до того ж обмежував індивідуальну свободу і господарську ініціативу. І тому, природно, подібний досвід викликав у суспільній психології і свідомості реакцію відторгнення, неприйняття державності. Перевага практично-соціальних інстинктів над політичними виражається в устремлінні українського народу впродовж всього історичного розвитку до соціального порядку на рівні компактних спільнот - родини, братства, громади, які поєднані почуттям. Спільноти формуються під впливом почуттів, а не розуміння необхідності чи інтересу. Тому значно слабшим є розуміння необхідності єдності великих спільнот, яке вимагає певного абстрагованого розуміння. Все ж під впливом ідеалістичного начала українським народом шанується традиція як сума витворених століттями ідеалів. Традиція виконує дисциплінуючу функцію, особливо важливу при анархічності вдачі. Авторитет ідеалу набагато сильніший за авторитет особи, а протиставлення колишньої свободи сучасній неволі зміцнює традиціоналізм.

У певній мірі саме ці особливості українського менталітету в свій час сприяли популярності більшовицьких лозунгів. Вихованому на ідеях козацького демократизму і соціалістично забарвленого народництва, пересічному українцеві імпонували гасла із закликами до всевладдя рад, зображення верхніх прошарків суспільства у вигляді «паразитів», проголошення боротьби з бюрократизмом і багато іншого в більшовицькій риториці. І сьогодні, коли, здається, соціалістична ідея, дискредитована її викривленим втіленням в СРСР, повинна була б померти, вона виявляється живучою саме завдяки ментальним рисам українського народу, на тлі масового зубожіння в умовах сучасного реформування.

Відсутність єдності, злагоди в суспільстві в сучасній історії України проявилася в протистоянні законодавчої та виконавчої гілок влади, більшості і меншості в парламенті, в елементах певного протистояння західного і східного регіонів країни. Звичайно, ці фактори значною мірою заважають Україні вийти з тяжкого економічного, соціально-політичного стану, успішно проводити реформування всіх сфер життя українського суспільства.

В той же час стійкі самоврядні потенції української ментальності, традиційний природний демократизм українського народу, психологічне несприйняття ним деспотичного характеру центральної влади за умови створення сприятливих можливостей для його самореалізації можуть прислужитися в суспільно-політичній, державотворчій практиці.

Ще одна риса українського характеру - терплячість, має теж два протилежні аспекти. Вона і позитивна, бо необхідно, щоб влада змогла в спокійній обстановці приймати зважені, оптимальні рішення, втілювати їх у життя на певному етапі розвитку держави, коли об'єктивно виникають складні економічні та політичні умови, створюється кризова ситуація.

Іншого значення набуває терплячість в умовах, коли владні структури або нездатні вивести країну з кризового стану через свою некомпетентність, або в своїй діяльності прагнуть досягнути власних цілей, далеких від інтересів народу та держави. Стабільність і безконфліктність в Україні, як свідчить досвід останніх років, має досить суперечливий характер, і залишається одним із факторів, що практично не впливає на політичне та економічне реформування. Безконфліктність базується в основному не на відсутності чи врегульованостi суперечностей, а на свiдомому чи інстинктивному самоусуненні від їх вирішення. Орієнтація пересічного українця на свої власні сили, вміння пристосуватися до змін середовища при бажанні забезпечити сімейний та особистий добробут дають, вже вкотре, шанс правлячій еліті впроваджувати свої модернізаційні проекти.

Дослідження, висвітлення і осмислення особливостей української ментальності пов'язане з нагальною потребою досягти певної відповідності державотворчих процесів та «образу» держави особливостям вдачі, внутрішнім прагненням і потенційним можливостям українського народу. Політична еліта, пропонуючи реформи, повинна усвідомлювати, на які політичні, соціальні, економічні і культурні фактори вона може розраховувати, модернізуючи суспільство. Адже існує небезпека переступити поріг максимально допустимого потоку інновацій, коли суспільство через самобутність своєї культури просто не в змозі осягнути, переосмислити і включити в свій світогляд новаторські ідеї, оскільки вони викликають дискомфорт у переважної більшості населення. Глибоке знання базових рис української вдачі має сприяти (разом з іншими чинниками) осмисленню напрямків творення і розвитку вітчизняного державотворчого процесу з урахуванням світової практики й самобутності історичного досвіду українського народу.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]