Шпора 9

Політекономія

53. Економічна система соціалізму: теорія і практика. Як доктрина соціалізм виник з ідей Маркса та ін радикальних мислителів 19ст. Соціалізм знаходиться посередині між капіталізмом та комунізмом. Соціалізм хар-ся: власність держави на виробничі ресурси (соціалісти вірять, що розміри приватної власності повинні бути зменшені. Такі основні сфери, як залізниці, добування кам вугілля та виробництво заліза повинні бути націоналізовані. В останні роки через низьку результативність підприємств, що знаходяться в держ власності, ентузіазм з приводу націоналізації в більшості розвинених демократ країнах потух); державне планування (соціалісти не підтримують “хаос” ринків та ефективність невидимої руки. Вони наполягають, що для координації різних секторів необхідний механізм планування); перерозподіл доходу (багатство, доставшееся в наследство і самі високі доходи повинні бути зменшені шляхом активного використання державної податкової влади, в деякіх західноєвропейських країнах граничні податкові ставки досягли 98%. Допомога по соціальному запеспеченню, мед обслуговування та ін послуги, що надавались людям, колективно забеспечені за рахунок системи прогресивного оподаткування, збільшують добробут громадян, що знаходяться в менш привелейованому положенні і гаррантують мінімальний рівень життя); мирна і демократична еволюція (соціалісти часто захищають мирне і поступове розповсядження державної власності – “еволюцію через виборчі бюлетні а не революцію через пулі”). Тобто головними рисами соціалізму є: Суспільна власність майже на 90% всього матеріал багатства країни. Всі громадяни вважаються власниками, а насправді не так. За неефективне використання власності практично ніхто не має ні економіч ні іншої відповідальності. Централізоване планування регулює всі сторони економ життя. Плани складаються дуже докладні, їх виконання обов’язкове, але вони розраховуються лише в одному варіанті, що робить систему не гнучкою. Економічне стимулювання здійснюється через з/п і премії, але все це жорстко регулюється. Виключено, наприклад, працюючи за двох отримати подвійну з/п. Сама оплата праці низька, але при фіксованих цінах забезпечує мін проживання. В економіці панує дефіцитність. Соціаліст госп-во виглядало зовні благополучним, збалансованим, стабільним, так як на фасаді були низькі ціни, гарантовані заробітки, система суспільних фондів споживання, обов’язкова зайнятість, рівномірно прискорений темп росту. Проте за цим приховувалась низька ефективність, ресурсоємність, далеко переважаюча західні норми, подавлена інфляція, низька продуктивність праці. Протягом останніх десятиліть привабливість соціалізму зменшилась через падіння комунізму та тріумфу ринку. 46. Розподільчі відносини та їх місце у відтворювальному процесі. Розподіл доходів. Для продовження існування будь-якого суспільства, воно не повинно використовувати вироблений річний продукт не особисте споживання. Частина продукту, яка відшкодовує спожиті засоби виробництва, повинна повернутися у виробництво й тим самим забезпечити його безперервність. Це так звана стара вартість, яка існувала до початку даного процесу виробництва у вигляді певної кількості сировини, палива, допоміжних матеріалів і знарядь праці. І лише те, що створюється впродовж року заново, тобто національний доход, може піти на задоволення особистих потреб громадян і нагромадження. Тому національний доход - це джерело, яке забезпечує існування й розвиток суспільства. Щоб задовольнити потреби різних категорій учасників суспільного виробництва, а також нагромадження, його необхідно розподілити. Причому розподілити оптимально тому, що пропорції поділу національного доходу безпосередньо впливають на особисті та сімейні доходи, зумовлюючи матеріальний та соціальний статус окремих людей та соціальних груп. Від пропорцій розподілу національного доходу залежать і темпи економічного розвитку країни. Розподіл національного доходу виступає як сукупність відносин, що виникають з приводу новоствореної вартості між безпосе-редніми учасниками її виробництва - власниками факторів виробництва (капіталу, праці, землі, інтелекту). На рівні первинних господарських ланок (підприємств, фірм) у процесі розподілу національного доходу утворюються такі специфічні форми доходів як заробітна плата, додаткова вартість, прибуток, дивіденд. Ці доходи є первинними або основними. Водночас їх можна назвати й факторними, оскільки кожен з них пов'язаний з певним фактором виробництва. У привласненні тієї чи іншої специфічної форми доходу й відбувається економічна реалізація власності на даний фактор виробництва. В результаті розподілу національного доходу утворюються доходи безпосередніх учасників матеріального виробництва. Доходи учасників нематеріального виробництва формуються в результаті перерозподілу національного доходу, під яким розуміється сукупність економічних відносин між учасниками сфери матеріального виробництва й представниками нематеріальної сфери з приводу вторинного привласнення національного доходу. Отже, первинні доходи не залишаються повністю в розпоря-дженні суб'єктів виробництва, а частково трансформуються в так звані вторинні або похідні доходи учасників нематеріальної сфери. Механізм перерозподілу національного доходу є однією з найважливіших підсистем національної економічної системи. У сучасних економічних системах похідні доходи реалізуються також через виплати із соціального страхування, стипендії, проценти по вкладах, виграші по облігаціях тощо. У результаті розподілу та перерозподілу національного доходу в усіх групах населення, підприємствах та установах утворюються кінцеві доходи, з реалізацією яких пов'язана заключна стадія руху національного доходу - його використання. Використання національного доходу здійснюється в процесі споживання та нагромадження.

56. Зміст перехідної економіки: загальне і особливе. Перехідна економіка (ПЕ) – це тип економічної системи, яка існує протягом переходу від однієї ек системи до іншої. Вона характеризується високим рівнем безробіття, швидкою інфляцією, економічним спадом, політичним хаосом(частіше у країнах, що розвиваються). Прискорення світового НТП різко підвищило вимоги до ефективності економіки всіх держав, активізувало намагання країн, що розвиваються подолати економічну відсталість. Методологія аналізу соц-екон перетворень у країнах що визволились, вимагає відрізняти їх техніко-орган форми, пов ’язані з функц-ням продукт сил(загальне), та подолання відсталості виробничих відносин, тобто перетворення в соціально-економічних формах(особливе). Як форма існування і розвитку продуктивних сил, виробничі відносини не можуть не відображати їх стану. В економіці країн, що розвиваються діють дві підсистеми виробничих відносин – та що змінюється (неринково-традиційна) і та що змінює (ринкова). Аналіз усієї системи виробничих відносин буде неможливим якщо не будуть враховуватися ті виробничі відносини які виникають у ході становлення системи і при занепаді її. Ці виробничі відносини і є перехідними. У перехідних виробничих відносинах переплітаються різноманітні за своїм змістом виробничі відносини, поєднуються властивості відмираючих і народжуваних економічних зв’язків. Перехідні відносини різноманітні. Вони не можуть бути однаковими навіть при переході від одного й того самого екон устрою але в різні історичні епохи і в різних країнах. Перехідні форми охоплюють не тільки економічний базис і соціальну структуру а й політичну організацію суспільства. Взагалі ПЕ – це особливий стан в еволюції економіки, коли вона функціонує в період переходу від однієї історичної сходини до іншої. Вона представляє собою проміжний стан суспільства, відображає циклічність економічного розвитку. ПЕ більше характерна в даний період для країн постсоціалізму. Вона була обумовлена нездатністю адміністративно комадн економіки забезпечити стійкі темпи економічного розвитку. Зміни які відбуваються в ПЕ є переважно змінами розвитку а не функціонування, як це характерно для системи що склалася. Головними рисами ПЕ є: змінність, нестабільність, що носить безповоротний характер. Вони не просто тимчасово порушують стійкість системи, а послаблюють її, вона поступова уступає місце іншій економічній системі; для ПЕ, що представляє собою суміш старого і нового, характерно існування особливих перехідних економічних форм. Такою, напр, сьогодні є акціонерна форма власності, яка лише зовні співпадає з тою що в розвиненій ринковій економіці; особливий характер протиріч. Це протиріччя нового і старого, протиріччя різних, стоячих за тими чи іншими суб’єктами відносин, прошарків суспільства. Зміни що проходять в ПЕ, ведуть до зміни екон системи, а в соціально-політичному плані перехідні епохи часто супроводжуються різким загостренням протиріч, які приводять до соціально-політичних потрясінь; історичність, що обумовлено особливостями економічного розвитку окремих країн. ПЕ базується на різних типах і видах власності, різних формах господарювання. В ПЕ розвиток отримують змішані виробничі структури: державно приватні підприєства, СП, на базі націонал та іноз. В ПЕ, з однієї сторони, відбувається зміна ступеню держ втручання в економіку та державне регулювання екон процесів губить всезагальний характер. З іншої сторони, міняються форми і методи держ регулювання, непригодні для держ рег-ня економіки в перехідний період. Проте в ПЕ роль ДРЕ більш значима ніж в склавшихся ринкових системах.

57. Світове господарство: його суть та структура. Світове господарство – це сукупність національних господарств та економічних взаємозв’язків між ними, або сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях. Необохідність таких зв’язків зумовлена: 1. прагненням народів світу вижити в умовах надмірного нарощування ядерних потенціалів і загрози можливої ядерної війни, політикою мирного співіснування. 2. Розгортанням науково-технічної революції. Нині жодна з країн світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об’єднувати свої зусилля у цій сфері. 3. В сучасних умовах країни світового співтовариства можуть ефективно розвивати своє виробництво на рівні світових стандартів, випускати високоякісну продукцію, використовуючи процеси спеціалізації та кооперування виробництва на міжнародному рівні. 4. Необхідністю об’єднання зусиль країн при розв’язанні глобальниї проблем(екологічних, продовольчих). Ці фактори сприяють формуванню цілісного організму світового господарства. Характерною ознакою такого господарства є інтегративність, тобто процес зближення між його структурними елементами. Цей процес відбувається у функціонуванні прямих зв’язків між підприємствами, об’єднаннями, у поглиблені процесів спеціалізації та кооперування виробництва, створені міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств тощо. У широкому плані структура світового господарства включає дві складові частини: 1. всі національні господарства 2. міжнародні економічні зв’язки між країнами-партнерами. Перший елемент передбачає вивчення продуктивниї сил і виробничих відносин, промислового, науково-технічного, трудового потенціалу кожної країни, її системи управління тощо. Щодо розгляду міжнародних економічних відносин як складової частини світового господарства, то до його структурних елементів належать міжнародні відносини у сфері виробництва, обміну, науково-технічні зв’язки, валютно-фінансові відносини, форми створення інфраструктури світового господарства, міграції робочої сили. Якщо виходити з примату загальнолюдських цінностей, то світове господарство слід розглядати як цілісну і взаємозалежну систему національних господарств, що взаємодіють на основі спільних економічних законів і формують загальносвітові економічні явища та процеси, комплекс міжнародних економічних відносин. Структура с.г. : 1. розвинуті кап країни 2. країни,що розвиваються 3. країни соц орієнтації.

59. Закон грошового обігу: сутність і значення. Кількість грошей, необхідних для обігу, тобто для реалізації товарів, визначається законом грошового обігу. Різні форми грошей підпорядковуються своїм особливим законам. З урахуванням двох пе рших функцій грошей(міри вартості і засобу обігу) він набуває вигляду формули, в якій кількість грошей залежить від суми цін товарів(що у свою чергу визначається кількістю товарів і рівнем цін на кожний з них) і швидкості обігу одноіменої грошової одиниці. К= Ц / О, де К- кількість грошей необхідних для товарного обігу в даному році; Ц- сума цін товарів, що реалізуються у даному році; О- середнє число обертів за рік кожної грошової одиниці. Це загальний закон кількості грошей в обігу. З розвитком функції засобу платежу формула закону набуває більш складного вигляду: Кп = СЦ – К + П – ВВ / Шо, де СЦ- сума товарних цін; К- сума цін товарів проданих у кредит; П- сума платежів за борговими зобов’язаннями; ВВ- сума взаємопогашуваних безготівкових платежів; Шо- середня кількість обертів грошової одиниці(як засобу обігу і платежу). Основними елементами закону грошового обігу виступають товарна маса, яка перебуває в обігу, рівень цін товарів і швидкість обігу грошей. Причому не рівень цін товарів залежить від кількості грошей в обігу, а навпаки. Також кількість грошей залежить від швидкості обігу. Із сформульованих законів випливає дуже важливий принцип грошового обігу – обмеження грошової маси реальними потребами обігу. Отже, у підтриманні рівноваги в економіці, збалансованості попиту і пропозиції важливу роль відіграє грошова маса. Вона виступає як сума купівельних та платіжних засобів, що обслуговують господарський обіг і належать державі, фірмам та окремим особам. Суть закону: протягом даного періоду часу для обігу необхідна лише певна об’єктивно-зумовлена маса купів і плат засобів. Це можна виразити рівнянням: Кн = Кф. Кн – об’єктивно необхідна для обігу маса грошей, Кф – фактична маса грошей в обігу. Якщо Кф більще Кн значить в обігу з’явились зайві гроші, і навпаки. Якщо сферу обігу обслуговують паперові гроші, то порушення закону грошового обігу стає хронічним, оскільки держава випускає їх у відповідності зі своїми потребами, а не з потребами обігу, які визначають величину Кн. Поступове знецінення гр знаків, розладнання їх в обігу набувають постійного характеру і виступають зовнішнім проявом порушення закону гр об. Досягнення рівності Кн=Кф за таких умов можливе тільки шляхом збільш-ня цін. Внаслідок чого збіль-ся Кн до Кф. Т.ч. знецінення гр знаків є наслідком порушення закону гр обігу і проявом об’єктивності його дії в умовах обслуговування обігу паперовими грошима. Стримування зростання Кф з метою зрівнювання його з Кн можливо лише як тимчасове явище і може здійснюватись державними заходами спрямованими на оздоровленя держ бюдж, чи зменш-ня його дефіциту.

60. Структура економічних відносин: критерії класифікації. Економічні відносини(вирбничі) – відносини, що виникають між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання. Суть і основу названих відносин складають відносини власності на засоби виробництва. Тому що вони характеризують по-перше, суспільний спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, по-друге, відносини між людтми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва, по-третє, умови розпорядження і використання факторів і результатів виробництва, тобто ту суспільнуформу, у якій відбувається виробництва. Отже відносини власності визначають, у чиїх інтересах ведеться виробництво, тип суспільства, а також його класову і соціальну структуру. Ця група виробничих відносин отримала назву соціально-економічних відносин. Проте виробничі відносини виникають не лише з приводу вироб-ва, розподілу, обміну і споживання, вони виникають і в процесі організації вир-ва та управління ним. Ця група відносин називається організаційно-економічними відносинами. Специфіка їх полягає в тому, що вони характеризують лише стан виробництва, відображають особливості розвитку факторів вир-ва, їх суспільну комбінацію. При цьому не зачіпаються соціально-економічні форми вир-ва(феодалізм, капіталізм, соціалізм тощо). Тому орг-екон відносини можуть мати спільний зміст на різних історичних ступенях розвитку. Підкреслюючи інертність орг-ек відносин до відносин власності на засоби вир-ва, в той час слід пам’ятати, що саме вир-во, а отже й орг-ек відносини теж є похідними(як і соц-ек) від відносин власності. Історично будь-яке вир-во починається з привласнення кимось засобів вир-ва. Правда потім на відміну від соц-ек, вони функціон-ть як самостійні, що створює зовнішню видимість непричепності їх до власності на засоби вир-ва.

52. Фінансово-монополістичні групи (ФМГ) і фінансова олігархія. ФМГ—це організаційна форма розвитку фін. капіталу та панування фін. олігархії. Фін. капітал в свою чергу—це якісно нова форма капіталу та усуспільнення засобів вир-ва на вищій стадії розвитку кап. способу вир-ва, яка виникає внаслідок сплетіння, злиття монополістичного банківського та пром. капіталів. У ФМГ об`єднуються монополістичний капітал промисловості, торгівлі, банківської сфери, страхування тощо. ФМГ утворюються переважно навколо великого банку, ін. фін. інститутів, проте значну роль відіграють і неакціонерні форми контролю (особиста унія, кредитні зв`язки, спільна біржова діяльність тощо). ФМГ займають вирішальні позиції в економіці, мають тісний зв`язок з державою, здійснюють суттєвий вплив на зовнішню та внутрішню політику країни. ФМГ розширюють сферу впливу за межі своєї країни шляхом експорту капіталу та співробітництва з іноземними ФМГ. В сучасних умовах зростає могутність японських ФМГ і дещо послаблюється–американських. Виникнення та інтенсивний розвиток ФМГ є однією з форм вияву дії законів адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку прод. сил, інтернаціоналізації госп. життя. Це виявляється у тому, що вони значно посилюють процес концентрації та централізації капіталу, сприяють його переливу у передові науко- і капіталомісткі галузі, завдяки чому розширюються масштаби планомірного розвитку. Суть фін. олігархії (ФО) полягає в ек. і політичному пануванні невеликої групи фін. магнатів (найбільших власників банківських і пром. монополій). ФО, привласнюючи переважну частину сусп. багатства і захоплюючи політ. владу, значною мірою впливає на держ. апарат і визначає внут. і зовн. політику наймогутніших країн світу. Інші ФО багатих країн світу поширюють свій вплив і на менш розвинені країни. Панування ФО—одна з найхарактерних ознак сучасного капіталістичного сусп-ва. Процес виникнення ФМГ призводить до панування в економіці кап. країн нечисленних фін. груп., які контролюють сотні корпорацій у різних галузях промисловості, торгівлі, банківської справи тощо. Для прикладу, в США 7% населення володіє біля 70% всього нац. багатства країни.

50. Господарський механізм (ГМ), його сутність і елементи. ГМ—це система основних форм, методів і важелів використання ек. законів, розв`язання суперечностей сусп. способу вир-ва, реалізації власності, а також всебічного розвитку людини й узгодження її інтересів з інтересами колективу, класу, суспільства. Якщо розглядати структуру ГМ, то можна виділити такі елементи: 1. Управлінські форми відносин власності, форми її реалізації та організації; йдеться про такі конкретні форми реалізації відносин власності на засоби вир-ва (або, конкретно, на осн. і додатков. продукт) як ЗП, прибуток (торговельний, підприємницький), позичковий процент, податок тощо. До конкретних управлінських форм відносин власності належать тривалість роб. дня, його інтенсивність, контроль над процесом праці, вартість товару, робоча сила, дивіденд і т. ін. На ці конкретні форми відносин власності можна свідомо впливати, їх можна регулювати на різному рівні (п-ство, відомство, мін-во, на держ. рівні і навіть на наднаціональному). 2. Техніко-економічні відносини—відносини спеціалізації, кооперування, комбінування та концентрації вир-ва, тобто конкретні форми організації вир-ва, госп. зв`язків між п-ствами однієї та різних галузей промисловості, за допомогою яких вони обмінюються виготовленими продуктами праці тощо. Такими зв`язками також можна керувати. Так, в Україні після розпаду СРСР більшість зв`язків було порушено, деякі з них стали нераціональними, що частково зумовило кризу у виробництві. Поступово ці старі зв`язки замінюються новими, раціональними. 3. Форми і методи організації вир-ва як одни зі складових продуктивних сил. Інші ланки продуктивних сил (робоча сила, засоби і предмети праці, наука, використовувані людьми сили природи та інформація) безпосередньо не входять до ГМ, але ті їхні сторони, що формують функціональні риси прод. сил і дають змогу останнім взаємодіяти між собою (напр., рівень освіти робітників, рівень розвитку техніки, розвитку, якості та кількості сировинної бази тощо), вже є складовими ГМ.

49. Фактори розширеного відтворення робочої сили суспільства. РС, яка використовується в процесі вир-ва, повинна постійно відновлювати свою працездатність шляхом споживання необхідних засобів існування. Розширене відтворення РС означає забезпечення існування робітника та його здатності до праці, утримання його сім`ї, можливості навчатися і підвищувати кваліфікацію, споживання певного рівня духовних благ, а не просто відтворення фізичних сил робітника. В умовах ринкової економіки отримати ці блага (мат., духовні, соціальні) можна, купивши їх, для чого треба мати певні кошти. Тому безпосереднім чинником розширеного відтворення РС є її ціна на ринку трудових ресурсів. В свою чергу, на формування ціни РС впливають такі основні фактори: 1) природно-кліматичний фактор; в різних кліматич. поясах люди потребують різну кількість мат. благ для свого існування (одежа, їжа…); 2) цивілізаційний; в різних країнах з різним рівнем розвитку відповідно різні потреби в духовних і соц. благах—відрізняється і ЗП; 3) економічний; збалансованість на ринку РС попиту і пропозиції визначає ціну; 4) соціальний; рівень організованості робітників у їх боротьбі проти спроб роботодавців знижувати ЗП; 5) інституціональний; рівень захищеності працівників з боку держави (встановлення мінімал. ЗП, обмеження тривалості роб. дня, встановлення соц. гарантій тощо). Також можна виділити такі чинники, як кваліфікація працівника, місце його проживання (село/місто), досвід роботи та багато інших суб`єктивних з точки зору роботодавця чинників. 51. Економічна система монополістичного капіталізму. Вища стадія розвитку кап-зму (його монополістична форма) почалася в перші роки ХХ ст. і триває досі. Від домонополістич. кап-зму її відрізняють значні зміни у прод. силах сусп-ва, у техніко-ек. відносинах, відносинах власності, а також в цілому в госп. механізмі. Зміни у ПС характеризуються перш за все активним використанням науки, її зближенням з вир-вом; прод. силою стала і інформація, а також форми та методи організації вир-ва. Зміни у техніко-ек. відносинах полягають у ще більшому поглибленні суспільного поділу праці (виникають нові галузі – космічна, ядерна, якісно змінюється машинобудування, приладобудування тощо), посиленні міжгалузевих зв`язків, процесу стандартизації у виробництві деталей. Широких масштабів набула концентрація вир-ва (виникнення ТНК). Відносини власності на сучасному етапі відзначаються персоніфікацією, тобто найманий працівник перетворюється на співвласника завдяки переходу до колективних, акціонерних форм власності. Цей процес має в основі загальну тенденцію до усуспільнення вир-ва, зумовлену стрімким розвитком ПС. Іншою важливою зміною стало різке зростання ролі державної власності. З`явилася "наддержавна" (інтегрована) форма власності. У госп. механізмі з`являється держ. регулювання економіки, розробляються плани розвитку н/г. Виникають принципово нові явища і процеси, зазнають істотних змін такі ек. категорії, як ринок, товар, гроші, капітал, фінанси, кредит тощо. Відбувається поступовий перехід до наднаціональних форм і методів управління економікою в межах цілих регіональних об`єднань (наприклад, ЄС). Для монополістичного кап-зму є характерним інтенсивний тип ек. прогресу, коли вся система ПС вдосконалюється якісно, на основі НТП. За умов все більшої нестачі ек. ресурсів сусп. вир-во йде шляхом інтенсифікації, і, як наслідок, його ефективність зростає.

55. Чинники загальної кризи і розпаду світової системи соціалізму. Світова система соціалізму грунтувалась на адміністративно-командних методах, розвивалась успішно, екстенсивно використовуючи гігантський економічний та науково-технічний потенціал. В 70-80рр СРСР, Польша, Китай, Болгарія, Угорщина та інші члени соціалістичної співдружності зіткнулись з гострими проблемами заниження темпів економічного зростання, прихованого безробіття, зниження життєвого рівня, ускладнення демографічної ситуації, забруднення навколишнього середовища та ін. Причин цього немало. Надто сильний виявився тягар широкомасштабної мілітаризації і тотального одержавлення, що стосується механізму державного управління і планування, то він застарів і став неефективним. Криза соціалізму була неминучою, її передбачали ще у 60-ти роки. Першим поштовхом до ліквідації соціалізму була реформа 1965р, яка мала позитивні наслідки. Загальна криза соціалізму розпочалась у квітні 1985р. В її розвитку можна виділити такі етапи: 1) квітень 1985 – червень 1988; 2) червень 1988 – серпень 1991; 3) серпень 1991 – жовтень 1992; 4) кінець1992 – до нашого часу. Криза проявляється: у зниженні обсягів виробництва і темпів економічного зростання; у дефіцитності державного бюджету; у зростанні безробіття; в інфляції тощо.

58. Міжнародні економічні відносини та їх форми. Ефективність функціонування національної економіки залежить від її участі в МПП, ступеня інтегрування у світове господарство. МЕВ є елементом світового господарства. МВЕ – це система господарських зв’язків між національними економіками різних країн, що базується на МПП. Вони являють собою частину цілісної системи економічних відносин. Сучасні МЕВ є системою економічних зв’язків, які характеризуються: 1. виходом за межі національних господарств 2. взаємодією юр і фіз осіб, держав і міжнар організацій 3. визначеністю форм 4. різними рівнями глибини існування, функціонування, здійснення. Рівні МЕВ можна розбити на макро-, мета-, мікрорівень, де макро – це рівень державних і міждержавних міжнародних процесів, мета – це міжнародні зв’язки галузевого і регіонального значення, мікро – рівень зв’язків між фірмами різних країн. Також розрізняють рівні МЕВ за ступенем розвитку стосунків між суб’єктами МЕВ, за ступенем тривалості угод і переплетеності економік. Виділяють: міжнародні економічні контракти; міжн ек взаємодія; міжн ек співроб-во; міжн ек інтеграція. Виділяють такі форми МЕВ: міжн вал від-ни; фін- кред; виробниче співроб-во; науково-технічне співроб; трудові від-ни; міжн торгівля товарами та послугами; міжн трансп від-ни. Суб’єктами МЕВ є учасники міжн екон явищ і процесів, котрі здатні самостійно й активно діяти з метою реалізації своїх екон інтересів.

37. СУТЬ ПІДПР-НИЦТВА, УМОВИ ФОРМУВАННЯ Підприємництво (під-во) - орг-госп новаторство на основі використання різноманітних можливостей для випуску нових або старих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту, реорганізація вир-ва. Під-во може реалізуватися у промисловій, аграрній, науковій, інформаційній, сервісних та інших сферах. Невід’ємний атрибут під-ва - інтерес, вигода і отримання прибутку. Отримати прибуток можна лише за умови застосування найбільше ефективного варіанта викор-ня ресурсів, ек. ризику, новаторських ідей. Це спонукає підприємця йти непротореним шляхом, застосовувати найкращі свої якості. Найважливішими рисами підприємця є пошук можливостей та ініціативність, готовність до ризику, відповідальність і здатність жертвувати в інтересах справи, орієнтація на ефективність та якісь, цілеспрямованість, систематичне планування та спостереження, вміння переконати, встановлювати та підтримувати зв’язки. У прийнятому ВР Укр Законі “Про під-во” зазначається, що обов’язковою умовою і ознакою під-ва є свобода ек. самодіяльності людини, її самостійність у виборі госп. діяльності та джерел її орг-ції, прийняття управлінських рішень. В останні роки в Укр панувала своєрідна ейфорія під-цької дія-сті. Перш ніж стати на цей шлях, молода людина повинна реально і критично оцінити чи є у неї зазначені вище риси підприємця. Світова наука довела, що такими рисами володіє близька 5% дорослого населення. Під-во як явище госп. життя завжди розвивається у певному соц-ек та історичному середовищі, тому для його безперервного відтворення необхідні певні передумови. Існує 4 групи передумов: 1) Ек. передумови - суть їх полягає в тому, що у сусп-ві мають функціонувати багато суб’єктні (приватні, колективні і ін) власники. Це сприяє свободі під-ї діял-ті. Шлях створення передумов- роздержавлення, приватизація і ін. 2) Політ. передумови - створення сприятливого політ. клімату для під-ва. Шлях досягнення - розробка і здійснення стабільної пол-ки в країні, яка повинна надати усім господарюючим суб’єктам гарантії збереження їх власності, виключення можливостей експропріації. 3) Юр. передумови - грунтуються на зак-ві, нормативних актах, розроблених в країні, які повинні надавати усім однакові “правила гри” і так, щоб під-во діяло самостійно, але в межах законів. 4) Психологічні - позитивна суспільна думка щодо під-ва. Розпочинаючи виробничо-господ. діял-ть, суб’єкт має чітко уявляти задля чого він збирається організовувати вир-во тих чи інших мат. благ або надання послуг. Уявлення про мотивацію дія-ті виробничих ланок в тій або іншій сфері має важливе значення в процесі упр-ня ек-ю. Від того, наскільки ефективно впливають різні адміністративні або ек. заходи на інтереси госп.одиниць залежать спроможність управляти ек. процесами на нац., галузевому чи регіон. рівні, пошук найефективніших засобів для реал-ї цієї мети. Принципи підпри-ї дія-ті в Укр: вільний вибір діял-ті на добровільних засадах, залучення до здійснення під-ї дія-ті майна і коштів юр.осіб і громадян, самостійне форм-ня програми дія-ті, вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до зак-ва, вільне наймання працівників, залучення і викор-ня мат-тех, фін., труд., природних та інших ресурсів, вик-ня яких не заборонено або не обмежено зак-вом, вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених зак-вом, самостійне здійснення підприємцемцем - юр. особою зовіншньоек. діял-ті.

39. ПЕРЕТВОРЕННЯ ГРОШЕЙ У КАП-Л, ФОРМУВ-НЯ ЙОГО РУХУ Найпершою засадою госп. діяль-ті, без якої вона взагалі неможлива, є наявність засобів вир-ва та кваліфікованих працівників, тб грошових засобів під-ва має бути достатньо для того, щоб організувати ефективне вир-во, доход від якого перевищуватиме витрати. Отже, для того щоб функціонувати як виробник, потрібно мати достатню кількість грошей, купити за них засоби вир-ва, найняти працівників, організувати вир-во певних товарів, реалізувати їх і отримати суму грошей, що перевищує витрачену. Саме такий перебіг подій, які становлять життєвий цикл виробника, перетворює витрачені ним гроші на капітал, тб капітал - це авансована вартість, що в процесі свого рузу приносить більшу вартість, тб самозростає. Перетворення звичайних грошових знаків на капітал включає як суто техн., техніко-організаційні, так і соц-ек.моменти. По-перше, виробник (власник капіталу) повинен вступити у відносини з іншими виробниками з приводу купівлі засобів вир-ва. По-друге, якщо його наявного капіталу недостатньо для орг-ї ефективного вир-ва, йому доведеться звертатися до кредитних установ. По-третє, він мусить найняти певну кількість працівників, щоб забезпечити ефективне функціонування засобів вир-ва, якщо цього вимагають обсяги вир-ва. Отже, перетворюючи свої гроші на капітал, виробник має вступити в ек.відно-сини з під-ми, що виробляють необхідні йому товари та послуги, та з індивідами, що через певні причини отримують засоби для існування не завдяки власній підприємницькій дія-ті, а шляхом найму за гроші. Отже, капітал - категорія, що виражає не стільки техн чи організаційні, скільки соц-ек. відносини, тб капітал як такий може існувати лише за певних соц-ек умов, якими є: 1) високорозвинені товарне вир-во і обіг; 2) наявність такої мотивації дія-сті виробника, як особисте збагачення; 3) зосередження у частини господарюючих агентів значної частки засобів вир-ва, тб певний ступінь концентрації вир-ва і капіталу; 4) відсутність власних засобів вир-а у частки суб’єктів, що змушує їх найматися Капітал - така сума грошей, яка вик-ся для їх збільшення. Для нового під-ва капітал починає свій рух у сфері обігу як грошовий капітал, функцією якого є придбання елементів виробничого капіталу. За наявності засобів вир-ва і рбочої сили можна починати виробничий процес. Капітал тут виступатиме як виробничий капітал, функцією якого є вир-во товару і дод.вар-ті. Для одерж-ня вар-ті та дод. вар-ті у грошовій формі треба продати продукт капіталу: доставити товар на відповідний ринок, знайти покупця. При цьому капітал набуває форми товарного капіталу, головною фунуцією якого є реал-ція товару і одержання дод.вар-ті у грошовій формі. Отже, капітал проходить 3 стадії і набуває відповідно 3 форм - грошової, виробничої і товарної. Такий послідовний рух називають кругообігом капіталу. Припинення руху на одній із стадій кругообігу призводить до порушення процесу зростання капіталу. Формула кругообігу капіталу нефінансової сфери така: Г —Т—(ЗВ і РС)....В....Т’ —Г’, де Г - гроші, Т -товар, ЗВ - засоби вир-ва, РС - робоча сила, В -вир-ва, ... - переривання процесу обороту при переході до стадії вир-ва і від неї до стадії обігу. Викор-ня грошей означає, що капіталіст спочатку купує на свої гроші певні товари, а потім знову отримує гроші від продажу своїх товарів: Г—Т—Г’ - формула обігу капіталу, Т—Г—Т - кругообіг товару. Між формулами кругообігу капіталу та товару: і спільне, і відмінне: в них зворотня послідовність фаз обігу. Метою руху капіталу є отримання Г’ (приросту Г).

40. ВАРТІСТЬ РОБ СИЛИ: СУТЬ, ФАК-РИ, ЩО ЇЇ ВИЗНАЧАЮТЬ Робоча сила - сукупність фізичних і духовних властивостей людини, які вона застосовує в процесі вир-ва споживчих вартостей. Р.с. є основним елементом продуктивних сил у будь-якому сусп-ві, але товаром стає лише при капіталізмі. Це зумовлено тим, що робітник розбавлений власності на засоби вир-ва і на засоби існування, але сам він особисто вільний, тб є власником своєї Р.с. і може розпоряджатися нею. Як і будь-який інший товар, Р.с має 2 сторони: споживчу вар-ть та вар-ть. Р.с. - товар специфічний. Капіталіст купує Р.с, точніше тимчасове розпорядження нею, але її виробниче споживання означає включення у процес праці не лише фіз і духовних властивостей людини, а й усієї людської особи з притаманними їй метою, волею, свідомістю, культурними навичками тощо. Це надає вартісним властивостям людської Р.с. особливого хар-ру і позначається на кожній із сторін товару Р.с. З погляду споживчої вар-ті особливість цього товару в тому, що у процесі її споживання вона не зникає, а створює нову вар-ть, більшу від вар-ті самого товару Р.с. Тому специфічність вар-ті товару Р.с. полягає у здатності до такої кількості абстрактної праці, яка перевищує необхідні затрати праці на відтворення самої Р.с. різницю між зановоствореною вар-тю і вар-тю самої Р.с. присвоює капіталіст як додаткову вар-ть - це вар-ть, створена найманими робітниками зверх вар-ті їх Р.с. і безкоштовно привоєна капіталістом. Якщо Р.с. розглядати з точки зору вар-ті, то зрозуміло, що як і будь-який товар, вона потребує суспільно необхідних затрат на своє відтворення у певних суспільних умовах. Мінімальна межа цих затрат - вар-ть життєвих засобів, що фізично необхідні робітникові. Водночас для відтворення Р.с. потрібно більше затрат, ніж для створення фізично необхідних робітникові життєвих засобів. По-перше, робітник не вічний, а тому відтворення Р.с. повинно містити затрати на утримання його сім’ї. По-друге, для виконання більш складної роботи потрібен певний рівень освіти і кваліфікації роб-ка. А це вимагає додаткових затрат на Р.с. По-третє, на відміну від звичайних товарів, Р.с. (та її носій - людина) історично розвивається, на величину її вар-ті впливає соціально-історичний елемент. Він виражає розвиток інтересів робітничого класу на різних етапах еволюції капіталізму, його матеріальних і духовних потреб в тій чи іншій країні.

32. Позичковий капітал та його роль у ринковій економіці. Позичковий капітал – капітал, який приносить процент. Першою формою був лихварський капітал, але з появою промислового капіталу він втратив своє значення і поступився місцем позичковому капіталу. Джерела виникнення позичкового капіталу: 1. Грошові капітали, вивільнені в процесі кругообігу промислового капіталу є основним джерелом позичкового капіталу. 2. Грошові доходи і заощадження населення. 3. Вільні грошові кошти держави, компаній тощо. У розвинутій ринковій економіці практично завжди існує ситуація, коли одні підприємці відчувають нестаток трудових ресурсів, а інші мають їх у наявності. Капіталу не характерне перебування у стані спокою. Виникає суперечливість між наявністю тимчасово вільних грошових коштів і необхідністю їх використання для потреб розширеного відтворення. Ця суперечливість вирішується тим, що тимчасово вивільнені грошові кошти акумулюються в банках і видаються у позику. Після закінчення терміну позики капітал повертається до власника з приростом, що утворює суму грошей, яку виплачує позичальник за використання капіталу. Цей приріст, який сплачується підприємцем за користування позикою називається процентом. 30. Ринкові відносини, їх суб’єкти та об’єкти. Ринкова інфраструктура. Ринок слід розглядати як комплексне поняття, яке включає одночасно сферу обігу, де здійснюється обіг товарів і послуг, систему товарно-грошових відносин, які складаються в процесі обміну товарів і послуг за даної системи виробничих відносин. Об’єкти ринку – засоби виробництва, предмети споживання, технології, наукові відкриття і ідеї, різні послуги, природні багатства, елементи національного багатства, цінні папери, акції, облігації. Якщо розглядати еволюцію ринку з точки зору суб’єктів ринкових відносин, то ми побачимо, що з початку, це були безпосередньо виробники і споживачі товарної продукції. Потім у міру свого розвитку і відокремлення в самостійні галузі торгівлі і грошового обігу активними учасниками ринкових відносин стають торгівельні і фінансові посередники. Основними суб’єктами ринкових відносин є: 1) домогосподарства – економічна одиниця, що складається з однієї або більше осіб, що постачають ресурси і використовують отримані гроші для придбання товарів і послуг з метою задоволення власних потреб; 2) фірма або підприємство – це економічна одиниця, яка використовує фактори виробництва і виготовляє продукцію для задоволення потреб споживачів, прагне максимізувати свій прибуток; 3) держава – це самостійний суб’єкт ринку, до складу якого входять урядові установи, що здійснюють економічну, політичну та юридичну владу для забезпечення умов господарювання всіх суб’єктів економіки. Основні суб’єкти господарської діяльності взаємодіють між собою і здійснюють безперервний кругообіг ресурсів, товарів, послуг. Для аналізу ринкової інфраструктури необхідно з’ясувати основні компоненти ринку: попит, пропозицію, ціну, кон’юнктуру і рівновагу. Попит – платоспроможна потреба або сума грошей, яку покупці можуть та мають намір заплатити за потрібні товари. Пропозиція – сукупність товарів з певними цінами, які готові продати виробники. Ринкова ціна – не може бути вищою за ціну попиту та нижчою за ціну пропозицію. Кон’юнктура – співвідношення попиту та пропозиції щодо окремих товарів або цілої товарної маси на відповідному ринку. Кон’юнктура змінюється під впливом: масштабу виробництва, розмірів товарних запасів, динаміки цін і грошових доходів, організації реклами та торгівлі. Стан ринкової рівноваги – повна відповідність обсягу пропозиції і обсягу попиту. Ринок як складне утворення має багату структуру та інфраструктуру (розуміють систему державних, приватних, громадських інститутів і суспільних засобів, що обслуговують інтереси суб’єктів ринкових відносин, забезпечують їх ефективну взаємодію). Виділяють: організаційно-технічну, фінансово-кредитну, науково-дослідницьку інфраструктуру ринку. До орг.-техн. інфрастр. належать: торгові палати, холдінгові та брокерські компанії, інформаційні центри та ярмарки, сервісні центри, пункти прокату тощо. Одні з них покликані сприяти встановленню ділових контактів між підприємствами, надавати інформаційні, консультативні та інші послуги (ярмарки, біржі, центри). Інші беруть на себе організації загальної координації ринкових зв’язків, представляють інтереси членів на регіональному, державному, міжнародних рівнях. Фін-кред. структура ринку: банки, біржі, страхові і інвест. компанії, фонди профспілок, інші громадські організації, ті, хто займається мобілізацією тимчасово вільних грошових ресурсів, перетворює в кредити, потім в капіталовкладення. Наук.-досл. інфраструктура: наукові інститути з вивчення наукових проблем, інформ.-консультативні, аудиторські. організації, спец. навчальні заклади. Інститути та організації. що утворюють цю інфраструктуру, вивчають динаміку, стратегічну і тактичну поведінки підприємств, прогнозів для уряду і підприємців тощо. Крім загальної інфраструктури, що обслуговує весь простір ринкових відносин, існують часткові, що забезпечують ефективне функціонування окремих ринків. Так на ринках товарів і послуг діють підприємства оптової та роздрібної торгівлі, фірми, що забезпечують перевезення вантажів. Ринок праці обслуговують біржі праці, державні та приватні служби зайнятості, пенсійні фонди, державні центри підготовки кадрів. Функціонуючі ринки капіталу забезпечують фондові та валютні біржі, інвест. компанії, брок. контори, інвест. банки, податкові інспекції, тощо.

31. Роль та види конкуренції в ринковій економіці. Конкуренція - об’єктивно необхідна умова ефективного функціонування ринкового механізму. Економічна конкуренція – один із регуляторів пропозиції суспільного виробництва, фактор утворення середньої норми прибутку, формування ринкової вартості товару, диференціації товарних виробників за доходами. Конкуренція виступає економічним законом ринкових відносин, товарного виробництва взагалі, і водночас одним із важелів суспільного відтворення. Першою функцією конкуренції є прямий вплив на процес ціноутворення. Друга економічна функція – стимулювання НТП. Економічна конкуренція може виступати і здійснюватися різними методами: може бути внутрішньогалузева і міжгалузевою. В міжгалузевій (предметній) конкуренції йдеться про конкуренцію між виробниками, які мають відмінності в ціні, якості, дизайні та призводить індивідуальні вартості до єдиної ринкової ціни. Міжгалузева конкуренція – боротьба між підприємствами різних галузей за найбільш прибуткове застосування капіталу і отримання найбільш високої норми прибутку. Виявляється у переході капіталу з галузей низької норми прибутку в іншу з високою нормою. Внаслідок чого утворюється середня норма прибутку. За методами здійснення економічну конкуренцію поділяють на: цінову, нецінову, неекономічну (нечесну). При ціновій конкуренції основним елементом змагання виступає ціна. Виробники виходять з того, що остання є вирішальним показником, який впливає на рішення покупців. Цінова конкуренція передбачає продаж товарів та послуг за більш низькими цінами, ніж у конкурентів. Цінова конкуренція – змагання підприємців шляхом зменшення витрат на виробництво, зниження цін на товари і послуги без істотної зміни асортименту чи якості. За сучасних умов більш значну роль відіграє нецінова конкуренція. Тут застосовується продаж товарів більш високої якості, надання більшого обсягу послуг, подовження строків гарантованого обслуговування, проведення рекламних кампаній. Метод нецінової конкуренції передбачає оригінальність, привабливість, врахування специфіки та індивідуальності кожного з майбутніх покупців (клієнтів). Неекономічна конкуренція – підкуп службових осіб для врегулювання справ, переманювання кращих спеціалістів. Залежно від режиму конкурентної боротьби розрізняють досконалу (чисту) і недосконалу конкуренцію. Досконала конкуренція – це вільна конкуренція в умовах ринку, де не існує підприємців, здатних диктувати або нав’язувати свої умови виробництва і реалізації продуктів та послуг. Зараз більше існує як теоретична модель.

27. Кейнсіанська теорія макроекономічного регулювання: сутність та основні положення. Дж. Кейнс в книзі “Загальна теорія, зайнятості, відсотка та грошей” (1936) вперше піддав конструктивні критиці класичну теорію макроеконом. регул-ня. На противагу клас. теорії ринкового само регул-ня та держ. невтручання в економіка він запропонував альтернативну теорію, в основі якої лежить державне регул-ня економіки. Прихильники кейнс. теорії відстоюють думку, що ринковий механізм самостійно не може гарантувати досягнення в економіці повної зайнятості. Вони стверджують, що завдяки ринковим регуляторам економіка може бути врівноважена, тобто в ній може забезпечуватися рівновага між сукупним попитом і сукупною пропозицією, але водночас може існувати неповна зайнятість, вимушене безробіття та високий рівень інфляції. Аргументи на доказ кейнс. теорії 1. Кейнс. теорія відкидає положення про те, що % ставка гарантує забезпечення рівноваги між заощадженнями та інвестиціями. Власники заощаджень та інвестори – це зовсім різні економічні групи, які в процесі прийняття рішень про заощадження та їх перетворення у інвестиції керуються неоднаковими мотивами: 1) % ставка; 2) одержання доходів від заощаджень; досить часто заощадження здійснюються для вирішення інших проблем: 1) з метою накопичення грошей для здіснення великих закупок, вартість яких перевищує розмір поточних доходів; 2) для створення резерву з метою здійснення непередбачених витрат; 3) з метою нагромадження, щоб забезпечити майбутні потреби. Кейнсіанці, на відміну від класиків, уявлення про роль поточних заощаджень як джерела інвестицій вважають надмірно спрощеним. На їх думку, крім поточних заощаджень на грош. ринку існують інші джерела інвестицій: готівкові заощадження, тобто населення зберігає гроші не лише в банківській системі, але й у готівк. формі на руках; кредитні установи, які здатні мультиплікативно примножувати заощаджені гроші, внаслідок чого величина інвестицій може перевищити величину заощаджень. 2. Кейнс. теорія ставить під сумнів класичне положення про високу еластичність цін і з/п, особливо в бік зниження останньої при зменшенні сукупного попиту. Причини: 1) наявність монополій, які стримують зниження цін і профспілок, які стримують зниження з/п, що перешкоджає адекватному зниженню цін і з/п в короткостроковому періоді і протидіє відновленню сукупної пропозиції на рівні потенц. ВВП. 2) зниження цін та з/п не викличе зростання сукупного доходу працюючих і тому не забезпечить відновлення попиту на рівні потенц. ВВП. Висновок кейнсіанців – ринковий механізм не здатний самостійно відновлювати повну зайнятість і тому повинен доповнюватись держ. регулюванням економіки. При визначенні об`єктів держ. впливу, кейнсіанці виходять з того, що головною причиною падіння вир-ва є недостатність сукупного попиту. Фактори відставання сукупного попиту від сукупної пропозиції (на думку кейнсіанців): 1) психологія споживачів (домогосподарств). Зі збільшенням доходу зменшується частка, що йде на заощадження, і збільшується та, що йде на споживання. (“основний психологічний закон” Кейнса); 2) зниження ефективності капіталу. Зі збільшенням обсягів нагромадження капіталу норма прибутку падає відповідно до закону спадної продуктивності капіталу. Це обумовлюється зниженням можливостей реалізувати вироблені продукти за достатньо високими цінами внаслідок зменшення граничної схильності до споживання. (Зниження гранич. схильн. до споживання – зниження інвестиційного попиту як компоненту сукупного попиту). Т.ч., за кейнс. теорією, не пропозиція створює попит, а навпаки, попит створює власну пропозицію, тому головним об`єктом держ. регулювання повинен бути сукупний попит, який у Кейнсу носить назву “ефективного попиту”. Це означає, що збільшуючи сукупний попит, держава може ефективно впливати на рівень вир-ва. Спираючись на концепцію “ефективного попиту” кейнсіанці пропонують два методи активізації і стимулювання сукупного попиту: 1) за рахунок збільшення держ. закупок або зниження податків; 2) за рахунок зниження % ставок, що підійме “граничну ефективність капіталу” і збільшить інвестиції приватного сектору. Важливу роль в теорії відіграє мультиплікатор інвестицій. Але ефект мультиплікатора за різних умов може бути різним. Найбільшу ефективність він має за умов наявності в економіці невикористаних потужностей і вільної робочої сили. При наявності резервних потужностей досягається дешеве нарощування випуску продукції за рахунок незначних додаткових інвестицій. Тому в умовах недостатнього сукупного попиту держава може за рахунок бюджетних витрат забезпечувати значний мультиплікативний ефект.

1. Система економічних законів, їх суть і класифікація. Система ― це сукупність певних елементів або підсистем і зв’язків між ними, якій притаманні такі ознаки цілісності, як організованість, наявність інтегративних властивостей і функцій, саморух і загальна мета. Економічний закон (ЕЗ) ― це внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між економічними явищами і процесами, а також між протилежними сторонами окремих явищ і процесів, їх елементами і властивостями. Сутність, а отже і закон (бо ці поняття однорідні) всебічно можуть бути досліджені лише через всі інші категорії діалектики (кількість і якість, зміст і форма, ціле й частина тощо). ЕЗ не залежать від свідомості людей, але залежать від їх свідомої діяльності. До системи ЕЗ належать 4 їх типи: 1. Загальні ЕЗ ― властиві всім суспільним способам виробництва (з. відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, з. зростання продуктивності часу, з. економії робочого часу). 2. ЕЗ, які діють у декількох суспільно – економічних формаціях ― з. вартості, з. попиту і пропозиції тощо. Такі ЕЗ відображають сталі й суттєві зв’язки, властиві декільком технологічним способам виробництва в їх взаємодії з деякими однаковими елементами різних суспільних форм в однотипних сусп. – екон. формаціях. 3. Специфічні ЕЗ ― ті, що діють лише в межах одного суспільного способу виробництва. Найважливіший серед них ― основний ЕЗ, який виражає найбільш глибинні зв’язки між продуктивними силами і виробничими відносинами, відносинами власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил. 4. ЕЗ, що діють лише на одній із стадій (висхідній або низхідній) суспільного способу виробництва (наприклад, з. породження монополії концентрацією виробництва, який діє на вищій стадії розвитку капіталізму).

2. Економічна теорія в системі економічних наук та її функції. Завдання кожної науки ― розкривати сутність явищ і процесів, що вивчаються. Виходячи з цього, економічна теорія є базовою наукою серед інших економічних дисциплін, яка розкриває виробничі зв’язки і відносини між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання товарів і послуг (або дії людей у цих сферах), а також економічні закони, що управляють цими процесами. Адже екон. закони є внутрішньо необхідними, сталими, причинно – наслідковими зв’язками між різними економічними явищами і процесами. Екон. теорія приділяє увагу найраціональнішим шляхам виходу з кризових ситуацій у економіці, підвищенні продуктивності виробництва, господарського механізму, форм власності, пошук нових організаційно – господарських форм. Сучасна економічна теорія виконує такі основні функції: 1) практичну ― всебічне обгрунтування необхідності і шляхів вдосконалення прогресивних форм власності, які найбільше відповідають інтересам людини, колективу, суспільства; розробка наукових основ управління господарством, винайдення адекватних форм розв’язання економічних суперечностей; 2) пізнавальну ― розкриття сутності економічних законів і категорій та форм їх вияву, притаманні їм внутрішні суперечності, механізм їх дії. Ця функція реалізує першу. 3) економічна теорія покликана виробляти новий тип економічного мислення і таким чином формувати сучасний світогляд людини.

3. Загальні методи наукового пізнання та їх використання. Термін “метод” походить від грецького слова “methodas”, яке означає шлях до чогось. В економічній теорії метод ― це шлях пізнання системи економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил, мисленного відтворення цієї взаємодії в теорії діалектики. Головними методами економічної теорії є: 1) філософські та загальнонаукові принципи (розвитку, суперечності, детермінізму, взаємодії, об’єктивності, аналізу й синтезу, системності тощо); 2) закони діалектики (з. єдності і боротьби протилежностей, з. кількісно-якісних змін і з. заперечення заперечення); 3) категорії діалектики (кількість і якість, сутність і явище, зміст і форма та ін.); 4) закони і категорії економічної теорії (з. вартості, грошового обігу тощо; категорії вартість, гроші, прибуток та ін.). Три перші структурні елементи діалектичного методу дослідження не механічно накладаються на економічні явища і процеси, а відображаються через предмет і метод екон. теорії як науки. Найпростіший елемент діалектичного методу ― м. абстракції, що означає відмову від поверхневих, несуттєвих сторін явища з метою розкриття його внутрішніх, суттєвих зв’язків. М. абстракції тісно пов’язаний з поняттям конкретного ― цілісного об’єкту в єдності з його різноманітними сторонами, властивостями, рисами. Ядром діалект. м. є принцип суперечності. Так, товар ― це єдність двох протилежних сторін: споживчої вартості й вартості. У процесі взаємодії таких суперечностей відбувається розвиток екон. явищ і процесів, а їх єдність і боротьба ― є джерелом їх еволюції. Також використовуються методи історизму (екон. явище досліджується в екон. системі на різних етапах її розвитку), м. аналізу й синтезу, індукції та дедукції; моделювання, діаграми, математичні формули, графіки; принципи граничності, теорії оптимуму.

25. Сутність та процес еволюції грошей(Г). Гроші – це специфічний товар, який виконує роль загального еквівалента. Гроші об’єктивно з’явилися як результат розвитку товарного обміну. Сусп. розподіл праці породив потребу в обміні продуктами праці, які, таким чином, ставали товарами. Обмін відбувався за формулою Т1 – Т2. Одночасно виникала економічна задача: як і в яких співвідношеннях можна поміняти свої тов. Обмін однієї корисної речі відбувався випадково і одноразово, тобто 1 шкура=1 кг солі=1сокира. Пізніше тов. стали виготовлятись в великій кількості. Власник якогось тов. міг виміняти його на декілька інших корисних продуктів, кожен з яких служив йому еквівалентом, тобто: 2 сокири=3 шкури=10 кг солі. Але, в цьому випадку, одна річ безпосередньо обмінювалась на інше благо, що не завжди задовольняло покупців. Тобто ймовірність знайти потрібний товар з першого разу була дуже незначною, часто випадковою. Якщо ж власники таких тов. і знаходили один одного, обмін теж міг не відбутися у зв’язку з невідповідністю кількості чи якості наявного тов. потребам іншої сторони. Це суперечливість натурального обміну обмежувала розвиток вир-ва, робила його надто ризиковим. Коли вир-во і обмін тов. стали регулярними, то в кожній країні і в великих промислових районах з’явились на місцевих ринках загальні еквіваленти – найбільш ходові товари, які поступово перетворювалися в засоби обміну, тобто набували грошових якостей. Акт обміну перетворювався на купівлю-продаж. Спочатку товарними Г ставали предмети першої необхідності, напр., у греків і арабів – худоба, у слов’ян – хутро. Але, з розвитком торгівлі, з’явилась потреба в визнаному всіма еквіваленті – Г. Для виконання ролі Г найбільше підійшло золото (срібло) – благородний метал, який має здатність до тривалого зберігання, портативність, подільність, наявність в достатній кількості для обміну, велику вартість. Так, Г – особливий тов., який став загальним еквівалентом. Т.я. Г (золото, срібло) є загальновизнаним втіленням вартості, то вони стали виступати в ролі свого роду еталона – ними вимірюють вартість всіх товарів. З появою Г простий товарообмін був замінений обігом, який має формулу Т1 – Г – Т2. З розвитком тов. відносин, з’явились нові форми Г: паперові, депозитні, електронні. Економічна сутність Г і роль Г проявляється в їх функціях, тобто в конкретному призначенні їх в екон. – міри вартості, засобу обігу, засобу платежу, засобу нагромадження, світових Г.

26. Функції грошей (Г). Гроші - це специфічний товар, який виконує роль загального еквівалента. Під функцяіми Г розуміють конкретне призначення їх в екон. Звичайно виділяється декілька ф-цій: міра вартості, засіб обігу, засіб платежу, засіб нагромадження, світові Г. Хоча іноді виділяють лише 3 ф-ї: міри вартості, засобу обігу, засіб збереження. Міра вартості – Г забезпечують вимірювання вартості тов. і послуг і визначають її у формі ціни (тарифу). Завдяки цьому тов. і послуги стають порівняльними. Ціни тов. виражаються в певній кільк. Г-го товару, золота. Кількість золота, (його маса) вимірюється його вагою. Певна вагова кільк. металу приймаєтося за одиницю його маси, яка, якщо встановлюється державою в якості Г одиниці, наз. масштабом цін . Вартість Г – це та кільк. тов., які можна обміняти на Г одиницю. Засіб обігу – Г обслуговують реалізацію тов., тобто виступають як посередник в обігу. Г, виконуючи цю ф-ю, постійно приводять в рух тов., зумовлюючи їх обіг. Після кожного акту купівлі-продажу тов. вибувають з обігу, переходять у сферу споживання, а Г продовжують рух в сфері обігу. Спочатку золото виконув. цю ф-ю в злитках., пізніше – в формі монет. Подальший розвиток призвів до появи паперових Г. Засіб нагромадження – Г накопичуються і зберігаються як скарб. Тобто, коли продавець отримував за свій тов. Г, але не витрачав їх на купівлю речей, процес обігу переривався і Г ставали скарбом. Цю ф-ю спочатку виконувало золото, а пізніше вартість почала нагромаджуватись у формі заощаджень. Засіб платежу – Г обслуговують погашення боргових зобов’язань, які виникають між суб’єктами екон. в процесі відтворення; боргові зобов’язання виникають, коли платіж відділяється у часі від передачі продавцем товару покупцю. В цій ролі Г використовуються і поза сфери тов. обігу в випадках, якщо виплачується з/п, виконуються різні фін. зобов’язання (податки, за оренду землі). Боргові зобов’язання породжують нову форму Г – кредитну. Банки почали випускати банківські білети, які випускались на круглі суми, мали золоте забезпечення, мали велику здатність до обігу. Світові Г – обслуговують екон. відносини суб’єктами екон. різних країн. Такі відносини складаються у зв’язку з зовнішньою торгівлею, туризмом, кредитними, культурними, політичними, зв’язками між країнами. Якщо нац. валюта країни вільно конвертується, то вона спроможна безперебійно обслуговувати платежі не лише на внутр. ринку, а на зовн. - в тих самих ф-ях Г. Для зовн. зв’язків не потрібна якась нова форма Г, крім нац. валюти. Якщо ж нац. валюта в країні вільно не конвертується, то зовн. зв’язки обслугов. іноземн. валютою, яка і виступає в формі світових Г. Як світові Г використовуються іноз. валюти, які мають найбільшу довіру на світ. ринку ($, марка Німеччини, фунт стерлінгів і т.д.), а також міжнародні валюти: СДР, ЕВРО.

9. Економічна система: сутність та структурні елементи. Конкретна історична сукупність економічних відносин, що відповідає системі продуктивних сил і взаємодіє з нею, розвивається на основі дії як об’єктивних економічних законів, так і суб’єктивних факторів, визначає сутність економічної системи суспільства. Отже, економічна система – це сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності. Структурні ланки, що утворюють різноманітні економічні системи, за своїм змістом неоднорідні. Вони поєднують у собі загальні та специфічні, основні та похідні, нові, що народжуються, та відмираючі старі, перехідні та проміжні економічні форми, кожна з яких функціонує на основі спільної для всієї системи і разом з тим власної логіки розвитку. Цим визначається необхідність структурної диференціації складових ланок економічної системи суспільства, без якої неможливо пізнати об’єктивні закони та принципи її функціонування. Будь-яка економічна система характеризується ієрархічністю, прагне набути стану цілісності та органічності. Ієрархія системи визначається місцем її елементів в соціальній структурі та механізмом їх субординації. Тип взаємозв’язку елементів системи може бути “вертикальним” або “горизонтальним”. Вертикальна залежність виявляється у відносинах примусу, влади – підкори, керованості – підлеглості. Горизонтальні зв’язки є партнерськими, добровільними, конкурентними. Наявність не тільки необхідних, а й достатніх елементів для саморозвитку, самовідтворення, поліфункціональної діяльності системи характеризує її цілісність, самодостатність. Ознака органічності системи вказує на внутрішню, родинно-генетичну єдність, чистоту, нечужинність її елементів. Чим більше в економічній системі перехідних, змішаних явищ, форм та процесів, тим нижчий ступінь її органічності, чистоти. Економічна система характеризується різними сферами функціонування, рівнями господарювання її суб’єктів. Сучасна економічна система складається з 4 рівнів: глобально-економічний, макроекономічний, метаекономічний, мікроекономічний. Розвиненість, взаємодія та взаємодоповнення економічних рівнів є запорукою стійкості, динамічності та ефективної результативності системи. Економічна система має 3 основні ланки, підсистеми: економічну структуру продуктивних сил суспільства, систему економічних відносин і механізм господарювання. Продуктивні сили – це система економічних факторів, які в процесі суспільного поділу праці забезпечують перетворення навколишнього середовища, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства, визначають рівень продуктивності суспільної праці. Економічні відносини – являють собою сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв’язків між господарюючими суб’єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, послуг і доходів. Механізм господарювання – узгоджує функціонування і розвиток ланок економічної системи, приводить у відповідність продуктивні сили і економічні відносини і являє собою сукупність конкретних форм господарювання, організаційно-інституціональних систем, методів та важелів регулювання економічних процесів.

Специфіка економічної системи суспільства визначається соціально-економічними виробничими відносинами, які мають складну і багатогранну структуру, що грунтується на відносинах власності. Важливим питанням є класифікація економічних систем. Її класифікація залежить від різних критеріїв, головними з них є домінуюча форма власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і координації економічної діяльності. Багатокритеріальним є поділ економічних систем на ринкові та адміністративно-командні системи.

10. Продуктивні сили як матеріальна основа виробництва та їх складові елементи. Якщо розглядати загальну для всіх суспільно-економічних формацій структуру продуктивних сил, то до їх складу входять засоби виробництва і люди, які володіють виробничим досвідом і приводять у рух засоби виробництва. Основною продуктивною силою є людина. Предмети праці входять до складу продуктивних сил тією мірою, якою вони йдуть на продуктивне споживання і використовуються як джерела енергії. До структури продуктивних сил в усіх формаціях належать також використовувані людьми сили природи: вітер, сонце тощо. В сучасних умовах до складу продуктивних сил включають також науку (як специфічну продуктивну силу), форми і методи організації виробництва. Окремим елементом продуктивних сил стає інформація. Сучасні продуктивні сили – це складна система, що включає матеріальні й духовні (за складом), об’єктивні й суб’єктивні (за характером відтворення і специфікою функцій), суспільні й природні елементи. В процесі історичного розвитку їх склад у цілому, як і окремі елементи, постійно збагачується, наповнюється якісно новим змістом. На ранніх етапах розвитку капіталізму потреби виробництва задовольняли робітники з низьким рівнем освіти і кваліфікації. Нині робітники, як правило, мають високий рівень освіти, кваліфікації. Сучасний етап автоматизації виробництва вимагає не лише більшого залучення фізичних і розумових здібностей робочої сили, а й творчих обдарувань особистості, її організаторських здібностей, духовних компонентів. У результаті постійно поновлюваного процесу взаємодії усіх елементів продуктивних сил вони перебувають між собою у діалектичній єдності, кількісній та якісній функціональній залежності. Між ними існують суперечності, які розв’язуються відносно незалежно від виробничих відносин. Системі продуктивних сил властиві свої внутрішні закони розвитку. Такими, зокрема, є закони переміщення функцій від особистих до матеріальних факторів виробництва, або закони випереджаючого зростання обсягу уречевленої праці в структурі сукупної праці, відповідності живої й уречевленої праці, переміни праці, зростання продуктивності праці та ін. Дія цих законів, пронизана внутрішніми суперечностями, зумовлює зміни в розвитку продуктивних сил, якісні зрушення в їх змісті. Продуктивні сили виражають відношення людини до природи, процес праці, спільний для всіх суспільних способів виробництва. Отже, продуктивні сили – це фактори, які забезпечують перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

11. Суспільний поділ праці і структура продуктивних сил. Суспільний поділ праці в еволюційному розвитку економічних систем відіграє вирішальну роль. Він визначає не тільки структуру та організаційну побудову продуктивних сил, комбінацію факторів виробництва, а й базові відносини, що виникають між суб’єктами господарювання. Це складне багатоаспектне економічне явище, яке виявляється у співіснуванні різних видів конкретної праці та характеризується певною структурою суспільної організації виробництва. Представлений в часі, суспільний поділ праці виступає як процес. Суспільний поділ праці може бути класифікований за вертикальними рівнями н/г структури; основними організаційно-економічними формами реалізації; сферами суспільного виробництва; видами. За вертикальними рівнями н/г структури суспільний поділ праці можна зобразити як триповерхову піраміду, в основі якої знаходяться численні економічно самостійні суб’єкти господарського життя – підприємства та підприємці. Над ним розташована розгалужена надбудова (галузевий або частковий рівень). Верхній поверх становить невелика кількість господарських галузей, об’єднаних загальним рівнем суспільного поділу праці. Основними організаційно-економічними формами реалізації суспільного поділу праці є: спеціалізація виробництва, його кооперація, концентрація та комбінування. Спеціалізація виробництва виражається у зростанні кількості самостійних виробництв, що відбувається завдяки їх техніко-економічному відокремленню і формуванню у них сталих внутрішніх зв’язків. Кооперація – це відносини зв’язку окремих виробників, їх обміну різними видами діяльності та продукцією. Там, де існує спеціалізація, має бути і кооперація. Ці організаційно-економічні форми взаємопов’язані й зумовлюють одна одну, перетворюють процес виробництва на суспільну комбінацію праці. Концентрація виробництва виявляється в досягненні певного обсягу чи масштабу спеціалізованих підрозділів загальної кооперації виробництва. Концентрація засобів виробництва і робочої сили в окремому підприємстві здійснюється завдяки процесам нагромадження капіталу і формування кількісних пропорцій обміну. Комбінування виробництва є формою раціоналізації виробничої кооперації в межах окремих складних виробництв. Основною метою комбінування є найбільш ефективне використання всіх факторів виробничого процесу на підприємстві, створення безвідходних технологій. Суспільне виробництво поділяється на сфери матеріального і нематеріального виробництва; переважно розумової і переважно фізичної праці. Ще одним важливим аспектом суспільного поділу праці є його видова специфіка. Структура продуктивних сил включає такі елементи: - Людина:освіта, кваліфікація, здібності, здоров’я, культура, психічний стан, національна свідомість. - Засоби праці (машини, устаткування, земля, труби, бочки, тара та ін.) та предмети праці (дані самою природою, піддані попередній обробці /сировина/) формують засоби виробництва. - Використовувані людьми сили природи: вогонь, вітер, сонце, ядерна енергія, вода. - Форми і методи організації виробництва: система Тейлора, система Мейо, автономні бригади, участь в управлінні. - Наука: прикладна, фундаментальна, природнича, гуманітарна. - Інформація: економічна, науково-технічна, політична. 12. Економічні відносини: суть та їх класифікація Будь-яке виробництво має суспільний характер – це означає, що в процесі виробництва люди вступають у відносини не лише з природою, але й між собою і ці відносини отримали назву виробничих або економічних відносин. Виробничі відносини не слід розуміти лише як виробництво, що виникають між людьми безпосередньо в процесі виробництва матеріальних благ або послуг, а це є весь процес відтворення, який включає в себе 4 ланки: безпосередньо виробництво як процес створення матеріальних благ (послуг); розподіл, в результаті якого кожен учасник суспільного виробництва отримує свою частку у виробленому національному продукті; обмін, в процесі якого отримана частка при розподілі обмінюється на необхідні конкретні засоби існування; споживання – тут вироблений продукт завершує свій рух, відбувається його кінцеве споживання, й тим самим дається поштовх до розпочинання нового виробничого циклу. Суть і основу названих відносин складають відносини власності на засоби виробництва. Тому що вони характеризують: по-перше, суспільний спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, по-друге, відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва; по-третє, умови розпорядження і використання факторів і результатів виробництва, тобто ту суспільну форму, у якій відбувається виробництва. Отже, відносини власності визначають, у чиїх інтересах ведеться виробництво, тип суспільства, а також його класову і соціальну структуру. Ця група виробничих відносин отримала назву соціально-економічних відносин. Проте виробничі відносини виникають не лише з приводу виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних благ або привласнення засобів і результатів виробництва. Вони виникають також і в процесі організації виробництва та управління ним. Ця група відносин називається організаційно-економічними відносинами. Вони характеризують лише стан виробництва, відображають особливості розвитку факторів виробництва, їх суспільну комбінацію. Отже, структура виробничих відносин суспільства неоднорідна. Вона включає в себе соціально-економічні та організаційно-економічні відносини. Основою ж усіх виробничих відносин виступають відносини власності. В сукупності всі ці відносини складають систему виробничих відносин суспільства.

16. Економічна теорія й економічна політика: діалектика взаємозв’язку. Політекономія – це наука про суспільство. Політекономія вчить, що з усієї різноманітності явищ і процесів суспільного життя слід виділити ті, які утворюють основу розвитку. А такою основою є економіка. Економіка – це народне господарство країни (або його частина), яка включає відповідні галузі та види виробництва. Отже, політекономія – це наука про економіку. Основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних благ. Виробництво – це складна соціально-економічна й організаційна система. Цілком зрозуміло, що ефективне функціонування такої системи неможливе без певної координації, регулювання, а також управління. Управління – це цілеспрямований вплив на людей (колективи або окремих робітників), який передбачає організацію та координацію їхніх дій з метою підвищення ефективності виробництва. Отже, управління – це діяльність для досягнення певної мети з допомогою системи методів. Мета й методи управління визначаються економічною політикою. Економічна політика – це сукупність науково сформульованих ідей і положень, довгострокових і найближчих завдань, цілеспрямованих дій, з допомогою яких здійснюється керівництво економікою (підприємством). Тобто – це розробка й проведення в життя системи господарських заходів, скерованих на розвиток і підвищення ефективності виробництва. Економічна політика, щоб бути дійовою, не повинна бути результатом вольових, випадкових рішень окремих осіб, тих чи інших владних структур. Її зміст визначається вимогами об’єктивних економічних законів. Тому ефективність, дійовість економічної політики, а в остаточному підсумку ефективність системи управління, залежить від того, наскільки повно й чітко економічна політика відображає ці вимоги. А від чого це залежить? Економічні закони, характер і механізм їх дії, вимоги вивчає політекономія. Отже, щоб бути ефективною, економічна політика повинна спиратися на концепції, рекомендації, які розробляються політекономією. Будь-які спроби в економічній діяльності обійти вимоги економічних законів, особливо на макрорівні, обертається значними економічними втратами, а якщо це робиться тривалий час, то й катастрофою. Повільний характер економічних реформ, негативні наслідки більшості господарських заходів, які проводяться в Україні, починаючи з 1991 р., і є результатом того, що вони носять вольовий, випадковий, безсистемний характер. У більшості випадків вони копіюють західні зразки, не відповідають конкретним соціально-економічним і політичним умовам України, а найголовніше, як правило, суперечать вимогам економічних законів. Місце політекономії в системі управління виробництвом.

4. Основні фактори суспільного виробництва: сутність і співвідношення. Трьома основними факторами суспільного виробництва є: капітал, земля, праця. Але деякі вчені виділяють і четвертий фактор ― підприємницький талант (здібності). Кожний із факторів створює свою частину доходу. Капітал, під яким розуміють переважно засоби виробництва, приносить прибуток, земля ― ренту замлевласникові, праця ― платню робітникові; п/п талант приносить додаткові доходи підприємцю. Зараз окремими факторами виробництва ще називають також ризик, інформацію, час. Речові фактори виробництва називають ще природніми, об’єктивними, а працю людини ― суб’єктивним фактором. Речові фактори вир-ва самі не є капіталом, вони перетворюються у нього лише тоді, коли слугують засобом експлуатації найманої робочої сили, коли вони є матеріальним носієм певної суспільної форми, тобто певного виробничого відношення. Засоби вир-ва ― це речові фактори, які беруть участь у створенні споживчої вартості товарів, але вартості (і додаткової вартості також) не створюють. Їхня вартість лише частково переноситься на новостворений продукт конкретною працею робітника. Праця ― це цілеспрямована, доцільна і свідома діяльність людей, в процесі якої вони змінюють зовнішню природу. Предмети праці ― це речовини природи, на які люди діють у процесі праці, піддаючи їх обробці. Засоби праці ― це речі або їх сукупність, якими людина діє на предмети праці, а також усі матеріальні умови процесу праці (будівлі, споруди, дороги, канали). Якщо процес праці розглядати як його результат (продукти), то він виступає як процес виробництва, а засоби і предмети праці ― як засоби виробництва.

8. Єдність і суперечності в системі інтересів. Економічні інтереси – є формою реалізації економічних потреб, це користь, вигода, яка досягається в процесі реалізації економічних відносин. Причому вона є такою, що забезпечує самостійність, саморозвиток суб’єкта, тобто створення умов, необхідних для його відтворення на рівні прогресивних соціально-економічних досягнень. Економічні потреби – це ідеальний внутрішній мотив людини, що спонукає її до економічної діяльності з метою забезпечення власного добробуту та добробуту членів своєї сім’ї. Кожен суб’єкт є носієм конкретного інтересу. Скільки суб’єктів економічних відносин, стільки і економічних інтересів. За ознакою суб’єктивності виділяють особистий, колективний і суспільний інтереси; за ознакою важливості – головні та другорядні тощо. Для економічного життя суспільства характерна наявність різноманітних взаємопов’язаних і взаємодіючих інтересів, які утворюють єдину систему. Проте система економічних інтересів суспільства завжди суперечлива. Суперечності інтересів мають як суб’єктивну, так і об’єктивну основу. У реальному житті єдності інтересів досягають через реалізацію кожного з них в процесі їхньої взаємодії та взаємореалізації. Економічні інтереси більшості сучасних працівників спрямовані на отримання предметів споживання та послуг, а інтереси власників засобів вир-ва – на збільшення різних видів власності (цінних паперів, нерухомого майна, коштовних металів та ін.). Тому засобом реалізації економічних інтересів працівників є отримання заробітної плати, а власників засобів вир-ва – привласнення прибутків. В процесів реалізації своїх економічних інтересів робітники та власники засобів вир-ва єдині в думці, що їх праця дозволить першим отримувати зар. плату, а другим прибуток, і таким чином існувати. Але одночасно проявлєяться суперечність в системі інтересів: робітники бажають підвищення зар. плати, проте її підвищення для роботодавця означає зменшення власного доходу, з іншої сторони він розуміє, що підвищення зар. плати сприяє підвищенню продуктивності праці робтіників. Економічні інтереси стають могутньою рушійною силою соціально-економічного прогресу, коли оптимально поєднуються особисті (в т.ч. приватні), колективні та суспільні інтереси. Таке поєднання необхідне на рівні окремого підпр-ва, галузі і всієї держави. На рівні підпр-ва воно здійснюється шляхом впровадження прогресивних форм заробітної плати, раціонального розподілу прибутку на стимулювання праці, розширення масштабів вир-ва та відрахувань у держ. бюджет тощо. Оптимальне поєднання економічних інтересів на рівні держави відбувається тоді, коли отримані державою через механізм оподаткування кошти раціонально розподіляються на соціальні витрати (розвиток освіти, охорони здоров’я та ін.), захист навколишнього середовища, розвиток економіки, оборону тощо. Серед різних типів економічних інтересів у наш час домінують колективні інтереси, і насамперед колективні трудові інтереси. Це зумовлено тим, що на підпр-вах, де переважає колективна праця, створюються матеріальні блага. При цьому повинні оптимально поєднуватись особисті та колективні інтереси, кожен член трудового колективу має бути впевнений, що створений спільними зусиллями доход підпр-ва, в т.ч. частина прибутку, будуть раціонально розподілені відповідно до кількості та якості праці.

45. Сутність та види економічного відтворення: просте і розширене відтворення. Основою життя людського суспільства є матеріальне виробництво, бо в ньому створюються необхідні засоби існування людини. Виробництво повинно безперервно повторюватися. Безперервне його повторення отримало назву відтворення. Для цього необхідно вироблений продукт постійно реалізовувати, тобто доводити до споживача й тим самим давати новий поштовх для виробництва. За виручені від реалізації продукції кошти купуються нові засоби виробництва, робітникам виплачується заробітна плата, тобто починається новий кругооборот. Тому проблема реалізації полягає в тому, щоб вироблений суспільний продукт (результат річного функціонування національного виробництва) без перешкод міг реалізовуватись і тим самим створювати умови для подальшого продовження процесу виробництва. І не тільки в незмінних масштабах, а й забезпечуючи економічне зростання. Це означає, що відтворення – процес неоднорідний. Розрізняють два види відтворення: просте і розширене. Просте означає, що виробництво з року в рік повторюється в незмінних масштабах. Це може відбуватися за умов, коли вся створена додаткова вартість буде використовуватися на задоволення особистих потреб товаровиробника. Розширене відтворення передбачає, що виробництво з року в рік повторюється у зростаючих масштабах. Це можливо лише за умов, коли частина додаткової вартості буде використовуватися для нагромадження. Отже, розширене відтворення передбачає розподіл додаткової вартості на дві частини: частина відходить в особисте споживання (фонд споживання), а частини йде на додаткове придбання засобів виробництва та робочої сили (фонд нагромадження). Тільки розширене відтворення забезпечує постійне збільшення обсягів виробництва, а цим самим більш повне задоволення зростаючих потреб суспільства. Тому просте відтворення не є характерним для людського суспільства. Воно може бути лише як окремий епізод, а не постійно діюча форма суспільного виробництва.

47. Необхідність та важелі державного регулювання розподілу доходів. Класична ринкова с-ма дозволяє належним і досить ефективним способом здійснити розподіл доходів між основними агентами економічної діяльності. Через механізм ринкової конкуренції більші доходи отримують ті виробники, які вкладають у виробництво більше уречевленої і живої праці та організація трудової діяльності яких є краща. З економічної точки зору це правильно. Але з соціальної точки зору ринкова система не в змозі оптимально здійснювати розподіл доходів. В умовах ринкового регулювання економіки завжди матиме місце поглиблена диференціація доходів між різними групами населення. Ця диференціація не обов`язково відображає зміну в участі членів суспільства у виробничому процесі, що зрештою призводить до поглиблення соціальної нерівності. Зважаючи на те, що кінцевою метою функціонування суспільного виробництва є створення умов для життєдіяльності людей та досягнення певного рівня їхнього життя, і на те, що за умов диференціації доходів та рівня життя виникає гостра соціальна проблема бідності, тобто рівня життя, який не може забезпечити нормальні умови для відтворення населення, гостро постає потреба в держаному регулюванні розподілу доходів. Таке регулювання найчастіше полягає у вигляді проведення політики соціального захисту певних груп населення. Соціальний захист населення здійснюється в контексті бюджетно-фіскальної політики. Найхарактернішими важелями цієї політики є податки, бюджетні видатки у вигляді дотацій, соціальних гарантій, соціальної допомоги, соціального страхування. Так, встановлення прогресивної шкали оподаткування доходів економічних суб`єктів дає можливість збільшити податкове навантаження саме на тих, хто отримує більші доходи. Важливу роль у збільшенні доходів бюджету за рахунок заможніших верств населення можуть відігравати і непрямі податки, зокрема акцизний збір. Встановлення підвищених ставок податку на товари не першої необхідності дозволяє дещо зрівняти доходи економічних суб`єктів. З бюджету може надаватися соціальна допомога у вигляді соціальних благ та послуг соціально уразливим групам населення на основі визначення їх потреб. Об`єктом соціальної допомоги є малозабезпечені верстви населення, доходи яких нижчі від прожиткового мінімуму. Вона може здійснюватись як у грошовій так і в натуральній формах.

Спеціальні позабюджетні фонди дають можливість здійснювати соціальне страхування населення від різних ризиків, пов`язаних з втратою працездатності та доходів. Ці фонди формуються за рахунок цільових внесків работодавців і працівників за підтримки держави. Отже, необхідність державного регулювання доходів пов`язана з нерівномірністю їх розподілу серед економічних суб`єктів, а, отже, і неможливістю ринкового механізму забезпечити ефективне відтворення населення. Ефективність регулювання доходів залежить від зваженого і ефективного використання бюджетних та податкових важелів, зокрема податків, соціальної допомоги, соціального страхування, соціальних гарантій.

48. Зайнятість та відтворення сукупної робочої сили. Процес відтворення національного виробництва передбачає відтворення не лише сукупного продукту, але й робочої сили. Це означає, що робоча сила, яка використовується в процесі виробництва (матеріального та нематеріального), повинна постійно відновлювати свою працездатність шляхом споживання необхідних засобів існування (матеріальних, духовних, соціальних). В умовах ринкової економіки отримати ці засоби існування можна, лише купивши їх, для чого потрібно мати певні кошти. Основним джерелом отримання цих коштів для переважної частини працездатного населення є продаж робочої сили, в результаті чого робітники (носії робочої сили) включаються у виробничий процес і отримують статус "зайнятих". Отже, відтворення робочої сили перш за все передбачає забезпечення працездатного населення, а точніше, трудових ресурсів країни, роботою, їх зайнятість. Трудові ресурси - це частина населення країни, яка володіє необхідним фізичним розвитком, має певні знання, практичний досвід для роботи й знаходиться в певних вікових межах. В Україні - це жінки від 16 до 54 років, чоловіки - від 16 до 59 років. В інших країнах світу віковий ценз трудових ресурсів може бути більшим або меншим залежно від чинного законодавства. Зайнятість - це сукупність економічних, правових, соціальних, національних та інших відносин, пов’язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та його участю в суспільно корисній діяльності, яка приносить заробіток або доход. Форми реалізації зайнятості населення: - Наймана праця за трудовою угодою в державному секторі, на об’єктах колективної або приватної власності; - Особиста праця на об’єктах, де робітник має свою частку акцій, пайовий внесок, тобто є співвласником; - Особиста праця власника засобів виробництва, коли він є власником і трудівником; - Робота на спільному підприємстві. Оптимальним варіантом функціонування національного виробництва й важливим фактором захисту населення в трудовій сфері є повна зайнятість трудових ресурсів. Теоретично повна зайнятість означає забезпечення робочими місцями й оплачуваною роботою всіх, хто бажає і вміє працювати. Але практика господарювання нібито спростовує таке визначення, і на це вказують багато відомих економістів Заходу, стверджуючи, що висока ефективність національної економіки можлива лише за наявності певного резерву незайнятого самодіяльного населення.

ДО ПИТАННЯ 38 (ПЕРВІСНЕ НАГРОМАДЖЕння) повну приватну власність особи. Так багато директорів перетворились у власників. 5. Створення на законних основах різного виду трастів, інших фондів, банків, кредитних тов-в для вилучення грошових коштів населення з подальшим знищенням. 6. Корупція чиновників. 7. Торгівля держ. ресурсами для власного збагачення.

29. Інституціональні основи ринкової економіки. РЕ – економічна система, що базується на індвідуальних формах приватної власності, вільній грі ринкових сил (вільній кокуренції, вільному ціноутворенні, стихійному переливу капіталу тощо.) Цей термін ввів відомий економіст, який вважав, що розвиток капіталізму повинен здійснюватись у відповідності з принципом laissez-faire, що означає "надати подіям природнього ходу". Природною рушійною силою господарського розвитку, на його думку, є прагнення індивіда до досягнення своїх економічних інтересів. Головні риси людини – самолюбство, егоїзм. Суперечність між індивідом і суспільством відсутня. Інституціональними основами РЕ такі: 1)приватна власність; 2)конкуреція; 3)вільне ціноутворення; 4)свобода підприємництва і вибору; 5)особистий інтерес як головний мотив поведінки; 6)обмежена роль уряду; 7)розширена ринкова інфраструктура; 8)використання передової технології; 9)спеціалізація. 1) – це право дає власникам факторів виробництва мотив використовувати їх якомога ефективніше, тому що власники знають, що вони отримають прибуток, якщо зможуть задовольнти попит. 2) – суперництво між суб`єктами на ринку (покупцями та продавцями) для отримання найбільшого ефекту від своєї діяльності. Вона дає можливість покупцям отримувати кращі і якісніші продукти, а продавцям – оптимізувати свою діяльність та ефективніше використовувати фактори виробництва. 3) – діє ринковий механізм ціноутворення, при якому ціни на продукцію встановлюються стихійно, під впливом попиту та пропозиції та інших чинників, але не директивним способом. Ціна являється грошовим виразом товарів та послуг. 4) – означає відповідальність за вібір певних рішень, які враховуються і становляться економічно ефективними. Фірми можуть купляти ресурси, організовувати процес виробництва та продавати вироблені продукти за власним вибором. Споживачі вільні в межах своїх грошових доходів купляти товари таким чином, як вони вважають за потрібне. 5) – кожен суб`єкт економіки намагається робити те, що найбільш вигідніше їй самій. 6) – в ринковій економіці уряд відіграє другорядну та відносно пасивну роль в економіці. 7) - ринок як складне утворення має багату структуру та інфраструктуру (розуміють систему державних, приватних, громадських інститутів і суспільних засобів, що обслуговують інтереси суб’єктів ринкових відносин, забезпечують їх ефективну взаємодію). Виділяють: організаційно-технічну, фінансово-кредитну, науково-дослідницьку інфраструктуру ринку. 8) – це обумовлюється широким використанням і відносно швидким розвитком складних засобів виробництва. 9) – це відноситься до того моменту, що у кожної людини свої нахили і здібності, тому кожен повинен займатися тією справою, до якої він здатен. А звідси вже – кооперація. Приватна власність на ресурси і свобода індивідів займатися самими різими иадами діяльності - засіб підвищення свого матеріального добробуту. Будь-яка вигода слугує рухомою силою такої екоомічної системи, а конкуренція виконує в ній роль регулюючого і контролюючого механізма.

41. Сутність заробітної плати. Номінальна і реальна заробітна плата. Заробітна плата – це грошовий вираз вартості і ціни товару робоча сила та результативності функціонування робочої сили. Її речовим, матеріальним змістом є кількість життєвих благ, необхідних для відтворення робочої сили найманого робітника і членів його сім’ї. Це життєвий фонд робітника, який в умовах товарного виробництва має і вартісний, і грошовий вираз. Оскільки робоча сила є товаром, то її ціна, як і всіх інших товарів, регулюється також співвідношенням між попитом і пропозицією. Із зниженням попиту або збільшенням пропозиції ціна робочої сили, тобто заробітна плата, зменшуватиметься і навпаки. На розмір заробітної плати впливає дія законів зростання продуктивності праці й підвищення потреб населення, співвідношення сил між робітниками і роботодавцями, виступи трудящих тощо. Заробітна плата існує у двох основних формах: почасовій і відрядній. Почасова заробітна плата – це оплата вартості та ціни робочої сили за її функціонування протягом певного робочого часу. Для визначення рівня оплати робочої сили з’ясовують погодинну ставку заробітної плати, яку називають ціною праці (ціна робочої сили = денна вартість робочої сили / середня тривалість робочого дня). Погодинна оплата праці як різновид почасової використовується для подовження тривалості робочого дня. Під час економічної кризи підприємці скорочують робочий час з одночасним зниженням погодинної заробітної плати, що призводить до зниження заробітної плати нижче від вартості робочої сили. Відрядна або поштучна заробітна плата – це оплата вартості й ціни товару робоча сила залежно від розмірів виробітку за одиницю часу. Вона є перетвореною формою погодинної заробітної плати. Витрати робочої сили за цієї форми заробітної плати вимірюються кількістю й якістю виробленої продукції. Відрядна заробітна плата використовується для підвищення інтенсивності праці, скорочення витрат на нагляд за робітниками, посилення конкуренції серед робітників. У сучасній економічній системі застосовуються такі системи заробітної плати: тарифні, преміальні, колективні форми оплати. Їх вибір залежить від трьох основних факторів: - ступеня контролю робітником кількості й якості виробленої продукції; - ретельності, з якою продукція може бути врахована; - рівня витрат, пов’язаних із впровадженням тієї чи іншої системи оплати. Розрізняють номінальну та реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата – це грошова сума, яку отримує робітник за продаж роботодавцю своєї робочої сили. Її розміри не дають реального уявлення про життєвий рівень робітника, рівень його споживання. Водночас без показника номінальної заробітної плати не можна обчислити реальної заробітної плати. Реальна заробітна плата – це кількість споживних вартостей (товарів і послуг), яку робітник може придбати за свій грошовий заробіток за певного рівня цін після сплати податків. Отже, рівень реальної заробітної плати залежить від: 1. номінальної заробітної плати; 2. рівня цін на предмети споживання та послуги (індекс вартості життя); 3. податків, які сплачують робітники до бюджету держави і фондів соціального страхування. Для визначення реальної заробітної плати індекс номінальної заробітної плати ділиться на індекс вартості життя. Реальна заробітна плата прямо пропорційна змінам номінальної заробітної плати і обернено пропорційна змінам рівня цін.

42. Форми господарювання в сільському господарстві та їх особливості в різних країнах. На кожному етапі розвитку людства формуються різноманітні види крупного, середнього, дрібного землеволодіння на основі притаманних їм форм земельної власності. Серед них виділяються державні, колективні, групові та індивідуальні види землекоритсування. Нині практично в усіх країнах світу спостерігається співіснування різних форм власності на землю і відповідних їм форм землекористування і землеволодіння. Так, в США великим землевласником виступає сама держава, якій належить 40% всіх земельних угідь. Серед них є землі не тільки федерального уряду, а й урядів штатів і місцевої влади. Із загальної кількості землі, яка знаходиться у володінні і користуванні фермерських господарств, 59,9% належить сімейним фермам, 17,3% знахожиться у спільному володінні, а 23,5% використовується монополіями. У більшості західноєвропейських країн найбільш типовими є сімейна селянська ферма і підприємницькі господарства, які використовують найману працю. В деяких державах мають розповсюдження крупні форми аграрного підприємництва: сільськогосподарські компанії та виробничі кооперативи. В той же час в окремих країнах (Італія, Іспанія, Португалія) зберігаються поміщицькі латифундії, які широко використовують найману працю. В Україні підприємницька діяльність ведеться на основі державної колективаної і приватної власності на землю. У державній власності перебувають всі землі України, за винятком переданих у колективну і приватну власність. В Україні – колгоспам належить 69%, радгоспам та іншим державним с/г підприємствам – 24%, особистим господарствам населення та присадибним ділянкам – 6% і лише близько 1% угідь – пред`явлено фермерським господарствам.

43. Економічні функції держави та її роль в економічному розвитку. У цивілізованому суспільстві нормальне функціонування економіки неможливе без державного втручання. Держава впродовж всієї історії свого існування поряд з підтриманням порядку, законості, організації національного захитсу і т.ін. виконувала певні економічні функції, такі як збір податків, організація грошового обігу тощо. За сучасних умов економічна роль держави значно посилилась. Держава стала власником значної части заосбів виробництва, виконує незамінну роль у регулюванні економіки. По суті будь-яка сучасна розвинена ринкова система є змішаною економікою, в якій вільне підприємництво співіснує з державним регулюванням. Говорячи про економічні функції держави треба зазначити, що не має однієї думки щодо їх визначеного переліку. Але серед значної кількості економічних функції держави можна виділити такі, які є основними, а саме: 1. Розробка й затвердження правових основ економіки. 2. Визначення мети й пріоритетів макроекономічного розвитку. 3. Реалізація соціальних цінностей. 4. Регулювання економічної діяльності, спрямоване на вирівнювання сукупного попиту й пропозиції. 5. Захист конкуренції. 6. Перерозподіл доходів, спрямований на усунення надмірних відмінностей у рівні доходів, властивих ринковій системі. 7. Фінансування суспільних благ і послуг. 8. Регулювання зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку. 9. Стабілізація економіки, яка забезпечує повну зайнятість і стабільний рівень цін.

44. Суспільний продукт та його форми. Суспільне виробництво – це сукупність індивідуальних виробництв (підприємств, фірм) в їхньому взаємозв’язку, взаємодії, взаємозумовленості та взаємозалежності. Результатом суспільного виробництва є суспільний продукт. Суспільний продукт – синтезоване поняття. До його складу входять різноманітні матеріальні й нематеріальні блага та послуги, які створюються в різних галузях виробництва. Він являє собою всю суму матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу, як правило, за рік. У практиці господарювання суспільний продукт розраховується по-різному, і тому в реальному житті ми маємо справу з різними його формами залежно від того, які елементи включають до його складу. Однією з форм суспільного продукту є валовий суспільний продукт (ВСП), його розраховують як суму виробленої за рік валової продукції всіх галузей матеріального виробництва. При визначені величини ВСП до його складу завжди включається повторний рахунок виробничих затрат окремих галузей. Це означає, що до його вартості включається не лише вартість готового, а й вартість проміжного продукту, який для відповідних галузей виступає як готовий продукт. Повтор цей може бути багаторазовим, що суттєво збільшує вартість ВСП. Тому ВСП не дає точного уявлення про ту реальну суму благ, яка створюється протягом року в країні. В зв’язку з цим виникає потреба розраховувати кінцевий суспільний продукт (КСП) – це продукція, яка надходить в особисте або виробниче споживання, на відновлення спожитих засобів праці та нагромадження в готовому вигляді. Отже, КСП є лише частиною ВСП, яка виключає повторний рахунок. ВСП і КСП – це показники матеріального виробництва, але крім матеріального – суспільне виробництво включає ще й галузі нематеріального. Тому необхідно обраховувати весь результат господарської діяльності – це здійснюється за допомогою такого показника, як валовий національний продукт (ВНП). ВНП обчислюється не за виробничим принципом, а як сума кінцевих доходів, які отримують підприємства, організації, установи й окремі громадяни в усіх галузях і сферах народного господарства. Його складовими частинами є: а) вартість спожитих населенням предметів споживання та послуг; б) вартість державних закупок; в) капітальні вкладення; г) сальдо платіжного балансу. Найважливішим результативним показником розвитку економіки країни є чистий продукт або національний продукт (ЧП). Він являє собою частину ВСП або нову створену вартість за рік, тому, що є результатом живої праці, затраченої в даний період. Це реальний доход, який суспільство може використовувати для особистого споживання, а також для розвитку виробництва. Кількість ЧП – це різниця між ВСП і вартістю спожитих засобів виробництва (ЗВ). ЧП поділяється на дві частини: необхідний продукт і додатковий продукт. Необхідний продукт (НП) – це та частина ЧП, яка необхідна для нормального відтворення робочої сили, тобто для підтримання її працездатності, включаючи й підготовку нового покоління працівників. За рахунок НП повинні покриватися витрати на харчування й одяг, утримання житла, здобуття освіти, задоволення культурних і соціальних потреб, на екологічні заходи. Мінімальна величина НП визначається життєвим мінімумом, потрібним виробникові для відтворення своєї робочої сили й нормального її функціонування. Максимальна – розмірами ЧП. Додатковий продукт (ДП) – це частина ЧП, яка виступає як надлишок над НП. ДП виникає лише на певному ступені розвитку людського суспільства, при досягненні ним певного рівня розвитку продуктивних сил. Тобто, лише тоді, коли виробник здобув можливість своєю працею створювати більше продукту, ніж йому необхідно для життя.

38. Первісне нагромадження капіталу: суть та методи. Первісне нагромадження капіталу охоплює період 17-18 століть і було характерне для сучасних розвинутих капіталістичних країн. Первісне нагромадження капіталу здійснювалось на базі простого товарного вир-ва та у період розпаду феодального способу вир-ва. Первісне нагромадження капіталу (П.н.к.) - це відокремелння виробників від засобів вир-ва, перетворення їх в найману робочу силу і становлення власників капіталу. Методи П.н.к.: 1. Використання конкуренції з метою розорення слабих простих товаровиробників і перетворення останніх в найманих робітників. У зв’язку з цим виникали багаті товаровиробники, які нагромаджували капітал у вигляді засобів вир-ва і грошей, що створювало можливість перетворення їх в роботодавців, тобто в наймачів робочої сили. 2. Використання торговцями і лихварями свого капіталу для перетворення простих товаровиробників в найманих робітників (конкретні способи для цього перетворення: організація торговцем роботи на дому, в майстернях, в мануфактурі), внаслідок чого торговець переворювався в пром. капіталіста. 3. Перетворення цехових середніх орг-й у під-ва кап. типу. 1. Викор-ня держ. позик та субсидій з метою орг-ї під-в, що використовують найману працю. 2. Приватизація державних (королівських) земель. 3. Насильне обезземелення селян. 4. Незаконні методи нагромадження капіталу (шахрайство, бандитизм, хабарництво). 5. Колоніальна торгівля. Особливості нагромадження капіталу в Україні полягають в тому, що: 1) воно здійснюється в умовах відсутності простого товарного вир-ва на період створення незалежної країни; 2) здійснюється в процесі роздержавлення і приватизації держ. майна, а саме, великих і малих державних під-в, держ. земельних ресурсів тощо. Методи П.н.к в Україні пов’язані з особливістю суті П.н.к. в Україні, яка полягає в перетворенні формально-спільних власників загальнонародних засобів вир-ва в найманих працівників приватних кап.під-в та у відсутності простого товарного вир-ва, а є розмах капіталістичного. Особливості П.н.к. в Україні: 1. Формування підприємницького капіталу на основі держ. позик і пільг. 2. Реал-я заощаджень на купівлю невеликих під-в на аукціонах за власні гроші. 3. Використання економічного туризму для нагромадження власного капіталу і придбання малих під-в або контрольного пакету акцій, організованого на державному рівні. 4. Основні методи пов’язані з шахрайством, корупцією, хабарництвом, рекетом. Найпростіше - це скупка приватизаційних сертифікатів з тим, щоб забезпечити контроль на під-ві, що приватизується, або перетворити його в

35. Капітал підприємства та його кругообіг: форми, стадії. Рух будь-якого капіталу, що вкладається у виробництво, починається з грошової його форми. Власник капіталу авансує визначену суму коштів для придбання факторів виробництва – засобів виробництва (Сп) та робочої сили (Рс). Перша стадія кругообігу капіталу може бути виражена: / Рс На цій стадії кругообігу грошовий капітал перетворюється Д – Т на виробничий. Після цього процес обігу авансованої \ Сп вартості переривається Придбання на ринку праці р/с є визначаючою умовою для перетворення авансованої вартості, капітал, що виступав в грошовій формі, в капітал, тобто вартість, що приносить додаткову вартість. Друга стадія кругообігу капіталу заключається у виробничому споживанні придбаних капіталістом засобів виробництва та р/с. вони виражається у вигляді: — … П … — Крапки перед П означають, що обіг капіталу перервано, але процес його кругообігу не призупинився, оскільки із сфери товарного виробництва він вступає у сферу виробництва. В результаті функціонування виробничого капіталу створюється товар, в якому втілено додаткову вартість. Після створення товару процес виробництва знову переривається, а виробничий капітал перетворюється в товарний (Т). Третя стадія кругообігу капіталу позначається Т` - Д`, де Т` означає, що у виробленому товарі знаходиться додаткова вартість. На цій стадії капіталіст виступає продавцем товару, створеного на його підприємстві. В результаті його продажу капітал знову набуває первинної форми – грошової. Додаткова вартість з товару перетворюється в грошову. Т.ч., капітал в своєму русі послідовно приймає три форми: грошову, виробничу та товарну, що відповідає трьом стадіям його кругообігу. Одна з цих стадій відноситься до сфери виробництва, а дві інші – до сфери обігу. Рух капіталу, в процесі якого він послідовно перетворюється з одної форми в іншу і повертається до первинної форми, називається кругообігом капіталу. Кругообіг капіталу виражається формулою: / Рс Д – Т … П … Т` - Д` \ Сп Формула показує мету капіталістичного способу виробництва – зростання авансованої капітальної вартості на величину додаткової вартості. Три функціональної форми промислового капіталу. Кожній функціональній формі промислового капіталу властивий свій кругообіг. Кругообіг грошового капіталу виражається формулою: / Рс Д – Т … П … Т` - Д` \ Сп Вона співпадає з формулою кругообігу промислового капіталу. В кругообігу грошового капіталу найбільш яскраво виражена мета капіталістичного виробництва – зростання додаткової вартості. Формула кругообігу виробничого капіталу має наступний вигляд: / Рс П … Т` - Д` - Т` … П \ Сп Ця формула кругообігу підкреслює неперервність, циклічність процесу виробництва. Формула кругообігу товарного капіталу наступна: / Рс Т` – Д` - Т` … П … Т`` \ Сп Кругообіг товарного капіталу закінчується капітальною вартістю, що зросла. Його зміст полягає в реалізації капітальної вартості та додаткової вартості. Аналіз трьох форм кругообігу капіталу відкриває зміст процесу кругообігу промислового капіталу. Тільки єдність всіх трьох форм кругообігу обумовлює неперервність руху капіталу, єдність процесу виробництва та процесу обігу. Загальним для всіх форм кругообігу капіталу є зростання вартості як визначаюча мета та рухаючий мотив виробництва. Неперервність кругообігу промислового капіталу потребує послідовної та постійної зміни форм, збереження між ними необхідних пропорцій.

54. Сутність і ознаки змішаної економіки. Це переважаюча форма економічної організації в некомуністичних країнах. В змішаній економіці господарська організація базується, в першу чергу, на ціновій системі, але при цьому для зменшення (преодоления) макроекономічної нестабільності і недосконалості ринку використовуються різні форми держ втручання (податки, держ витрати, держ регулювання, індикативне планування, контроль за цінами та грошовою масою, обмеження монополій, розвинуте господарське право, ЦБ тощо). Це економіка з елементами ринку і командної форми управління. А також в змішаній економіці проводиться сильна соціальна політика, захист бідних, забезпечення зайнятості, забезпечення прав людини. Понятття "змішана економіка" виникло з умов існування двох протилежних соціально-ек систем і в низ зроблена спроба в деякій мірі синтезувати позитивні риси таких систем чи відгородитись від окремих негативних рис. Так змішана економіка розглядається як “економічна система, в якій з’єднуються характеристики капіталізту і соціалізму”. Конкретніше в цьому визначенні підкреслюється те, що в змішаній економіці джерела розподіляються частково через децентралізовані ринки і частково з допомогою рішень, які приймаються централізовано державою. П. Самуэльсон під цим терміном розуміє “цінову систему економічної організації з державним втручанням і регулюванням макроекономічниї процесів і конкурентних ринків". Залежно від ступеня держ втручання в економіку змішана економіка кожної країни має особливу модель з переважанням елементів лібералізму або дирижизму. Виділяють три моделі. Американська модель. Її основу становить система заохочення підприємництва, досягнення особистого успіху, збагачення найактивнішої частини населення. Завдання соціальної рівноваги громадян при цьому гостро не ставиться, а пряме держ втручання в економіку є незначним і охоплює такі питання як визначення правил гри на ринку, використання бюджетної системи, перерозподіл доходів через податкові механізми та ін. Японська модель. Характерне держ втручання в економіку. Розвиток економіки підпорядкований загальним національним завданням, велику роль відіграє економічне планування (індикативне). Розв’язанням соціальних завдань безпосередньо займаються корпорації і об’єднання. Шведська модель. Характерною особливістю є її соціальна спрямованість на рівні держ політики. Скорочення майнової нерівності досягається за рахунок перерозподілу доходу через бюджет на користь менш забезпечених верств населення. У держ бюджеті акумулюється більш ніж 50% ВВП. Модель змішаної економіки в кожній країні залежить насамперед від індивідуальних факторів (природні, демограф, техн, місце країни в світовому господарстві та ін), цілей та приорітетів держ політики. Суб’єктами змішаної ек-ки є домогосподарства, підпр-ва (фірми) і держава. кожен з них виконує певні функції. Так, домогосподарства є власниками економ ресурсів ( робочої сили, матер ресурсів, грош капіталу). Проте, самі вони не використовують економічн іресурси а надають їх підприємствам через ринок ресурсів. Тобто, функція підпр-в полягає у використанні економ-х ресурсів для вироблення продуктів та надання послуг, реалізації їх на товарному ринку з метою одержання доходу. Держава насамперед як власник держ підприємств здійснює підпр діяльність, є виробником товарів, послуг; як суб’єкт влади, забезпечує регулювання відносин між виробниками і споживачами, впливає на динаміку і структуру ВВП. Через оподаткування і держ витрати вона істотно впливає на економ відносини здійснюючи урядові закупки товарів і послуг, трансфертні виплати, а також надаючи домогосподарствам колективні блага і послуги.

Шпора 10 1. Зародження і розвиток політ економії. Основні напрямки, школи і течії в політичній економії. Політекономія-складова частина економічної теорії. Господарчо-ек-чні проблеми завжди знаходились в центрі уваги людей. Першим, хто спробував теоретично осмислити проблеми використання майна й еквівалентного обміну був ще Арістотель. Накопичення великих обсягів економічних знань призводить до їх розчленування й обособлення. Виникнення спеціальних досліджень відноситься до початку 17 ст. (зародження капіталізму та формування національних ринків). Виражала інтереси буржуазії. Тоді й виник термін політекономія. Він був вперше застосований французьким вченим - меркантилістом Антуаном де Монкретьєном. Меркантилізм-перша школа політекономії. Багатство суспільства ототожнювали з золотом. Джерелом багатства-торгівлю. Меркантилісти сприяли розкладу феодалізму, первинному накопиченню капіталу. Класична політекономія виникла у зв’язку з проникненням капіталу в сферу вир-ва. Класична Політекономія була пануючою школою в 2 пол.18-поч.19 ст. Перші представники цієї школи - фізіократи (природа и влада). Родоначальник Франсуа Кенэ. Джерело багатства перенесли зі сфери обігу в сферу вир-ва вир-во, але лише в с/г. Класична Політекономія: Вільям Петті, Адам Смітт, Давід Рікардо обґрунтували, що джерелом сусп-го багатства є все суспільне вир-во (праця). Визначили гроші як товар, що має трудове походження. Розрізнили дві сторони ціни – ринкова ціна і вартість товару, дві сторони товару – вартість і споживчу вартість Заклали основи трудової теорії вартості. Дослідили механізм відтворення сусп-го капіталу. Виступали за обмеження втручання держави в ек-ку, за свободу торгівлі. В середині та другій половині 19ст розвивалась дрібнобуржуазна Політекономія. Вона відображала інтереси і погляди мілких товаровиробників; не змогла відкрити закони економічного розвитку й тому виявилась безплідною. Велику роль у розвитку політ ек-ії відіграв марксизм, що у методах наукових досліджень віддавав перевагу діалектичному матеріалізму. Маркс довів до досконалості вже існуючу на той час теорію вартості, найвагомішим внеском вважаеться ввідкриття механізму створення додаткової вартості а механізму сусп-го відтворення. Сучасна економічна теорія характеризується більшою кількістю напрямків, шкіл, течій. Основні: 1) Неокласична; 2) кейнсіанська; 3) монетаризм; 4) неолібералізм. Вони різняться трактуванням ролі ринку і держави, їх співвідношення і взаємодії в економічному розвитку. Неокласична виходить з корінного положення класичної школи про ринок і конкуренцію, як про природні умови функціонування і розвитку ек-ки. Ринковий механізм саморегулювання вважається єдино ефективним способом функціонування ек-ки. Державне втручання може привести до порушення економічної рівноваги, до зниження ефективності. Засновується на теоріях межової корисності та виробничості. Кейнсіанство виникло в 30-ті роки, у зв’язку з необхідністю виводу буржуазної ек-ки з світової кризи 29-33 рр. Кейнс випустив в 1936 р. працю "спільна теорія зайнятості, відсотку і грошей". Основні положення: ринковий механізм не здатен повністю ліквідувати кризи і безробіття, необхідне державне втручання, з використанням податків, субсидій, ссудного відсотку. Монетаристські теорії інтенсивно розвиваються. В центрі їх уваги - антикризові заходи: стимулювання економічної активності з використанням фінансово-кредитної системи, грошового обігу, інфляцій для підвищення попиту. Институціонально-соціологічна. Об’єктом дослідження є такі суспільні інститути як корпорації, профспілки, держави. При цьому в центрі уваги - загальнолюдські цінності. Виступають проти надмірної ідеологізації сусп-го життя, проти мілітаризації ек-ки, за індикативне державне планування ек-ки, за гарантовані доходи, за розширення державних соціальних програм, за організацію державою перекваліфікацію робітників у зв’язку з технологічним безробіттям. Політекономія - суспільна наука. Вивчає відносини між людьми в процесі їх виробничо-господарської діяльності. Ек-чні відносини - відносини 1) з приводу економічного поєднання робітників з засобами вир-ва; 2) з приводу організації виробничого процесу; 3) з приводу присвоєння й використання результатів вир-ва. Політекономія здійснює екскурси в інші науки. Зачіпає політичні, ідеологічні відносини, особливо економічну та соціальну політику, психологію, юриспруденцію в галузі господарського та цивільного права. Також стикається з науками, що вивчають техніку і технологію вир-ва. 2. Предмет політ економії. Тлумачення предмета політ економії різними школами. Політекономія - суспільна наука. Вивчає відносини між людьми в процесі їх виробничо-господарської діяльності. Ек-чні відносини - відносини 1) з приводу економічного поєднання робітників з засобами вир-ва; 2) з приводу організації виробничого процесу; 3) з приводу присвоєння й використання результатів вир-ва. Політ економія вивчає найзагальніші ек закони, що регулюють процес вир-ва, розп, об і сп мат благ і послуг Класична політ ек визначае предмет так:дії людей у процесі вибору рідкіснх ресурсів для вир-ва товарів та сфера діяльності, що належить до вир-ва, обміну і спроживання товарів і послуг. Марксизм – виробничі відносини у процесі вир-ва, розп, об і сп тов і послуг. 3. Економічна теорія і політ економія: проблеми взаємозв’язку. Позитивна і нормативна політ економія. Політекономія-складова частина економічної теорії. Економічна теорія складається з політекономії, макроек-ки, мікроек-ки, історії економічних вчень. В цілому економічна теорія є методологічною основою всіх економічних дисциплін., Об’єктом економічної теорії є ек-ка в цілому. Термін “політ економія” щодо економічної теорії був застосований ще у 1615 році. Цей термін можна трактувати як науку про ведення господарства в державі, суспільстві. А політекономія - суспільна наука. Вивчає відносини між людьми в процесі їх виробничо-господарської діяльності. Ек-чні відносини - відносини 1) з приводу економічного поєднання робітників з засобами вир-ва; 2) з приводу організації виробничого процесу; 3) з приводу присвоєння й використання результатів вир-ва. Отже, політекономія та економічна теорія є тісно взаємопов’язаними науками та явищами, які переплітаються у своєму існуванні. Позитивна – описує факти, наявні процеси, має об’єктивний хар-р Нормативна – містить оцінні судження якихось людей, позатеоретичні судження. Приклад нормативно-догматичної політ ек-кії. 4. Закони і категорії політ економії. С-ма економічних законів. Виробничо-господарській діяльності властиві об’єктивні ек-чні закони. Ек-чні закони - внутрішні, істотні, стійкі причинно-наслідкові зв’язки і залежності економічних відносин людей. С-му ек законів складають такі їх типи: Усезагальні (притаманні будь-якому типу ек с-ми) – закони розвитку сусп ви-ва, відносин власності Особливі (властиві декільком типам ек сис-м) – тов вир-ва і ринку Специфічні (лише в певній ек с-мі) Стадіальні – ті, що притаманні певній ек с-мі лише на певному етапі її розвитку. Вони проявляються не в кожному окремому явищі або процесі, а у всій їх сукупності на досить довгих відрізках часу; Люди не безсильні перед цими ек-чними законами, не лишені своїх інтересів і активної ініціативності в їх реалізації. Закони незалежні від волі і свідомості людей, але не від їх діяльності. Пізнаючи ек-чні закони та здійснюючи свою виробничо-господарську діяльність в їх руслі, люди добиваються високих результатів в своїй діяльності. Економічнаі категорія – наукове поняття, абстракція, яка відображає реально існуючі ек відносини. Основними властивостями є те, що вона відображає певну властивість певної с-ми ек відносин та носить об’єктивний і історичний хар-р У політ ек використовуються такі ек категорії як ціна, вартість, ринок, гроші, капітал... 5. Методи економічних досліджень. Загальні методи наукового пізнання та їх використання. Метод –це є шлях дослідження предмета науки. Методи поділяються на загальнонаукві та спеціальні. Прикладом заг аук методу може бути Діалектичний, який розглядає ек явище як таке, що знаходиться у русі й взаємозв’язку з іншими і кількісні зміни у якому призводять до якісних. Джерелом розвитку є єдність і боротьба протилежностей. Також прикладами заг метоів пізнаня можуть бути формаційний, емпіричний, структурно-фунцціональний і т.д. До спеціальних можна віднести абстракційний, метод, який включає в себе аналіз та синтез, тобто розкладання досліджуваногоявища на окремі елементи та об’єєднання проаналізованих елементів в єдине ціле. Індукція – конструювання узагальнених висновків, теоретичних результатів, економічних законів на основі емпіричних спостережень великої кількості досліджуваних явищ. Дедукція – протилежний рух дослідницької думки від загальних наукових висновків до окремих явищ з метою: 1) наукової оцінки; 2) поглиблення, уточнення, повишення якості спільних наукових висновків, законів. 6. Функції політ економії. Політекономія вивчає відносини між людьми в вирішальній сфері їх життєдіяльності: у виробничо-господарській ек-чній діяльності. Значення політекономії в житті суспільства може бути охарактеризоване її функціями. Політекономія як одна з галузей наукового знання, виконує: 1)пізнавальну функцію – нарощування інтелектуального потенціалу суспільства, розширює науковий кругозір людей, озброює їх знаннями об’єктивних законів економічного розвитку суспільства 2) методологічну. Політекономія є методологічною основою всіх економічних наук. Це свого роду економічна філософія. 3) практичну. політекономія – теоретична основа економічної політики держави, підприємств, фірм. На основі її законів та теоретичних висновків органи держуправління, фірми визначають свої програмні цілі, економічну стратегію і практику. 4) прогностична – п ек спроможна дати приблизний ек прогноз розвитку країни чи підприемства на певний період 5) ідеологічну. Політекономія формує погляди, суспільні ідеї, суспільну свідомість. Є вихідною основою формування економічного і політичного мислення. 7. Політ економія та обгрунтування економічної політики. Економічна політика – концентрований, науково обгрунтований комплекс ек заходів на макро і мікро рівнях щодо ефктивного та раціонального функціонування ек поцесів (система заходів, щодо рац функціонування ек-ки) Теореичною базою ек політики є політична економія.Двому сторонами ек політики є Ек стратегія та ек тактика. Ек стратегія – розробка довгострокових завдань виділення приорітетів розвитку. Ек тактика – засоби, форми, методи, за допомогою яких здійснюється ек стратегія. 8. Вир-во та його основні фактори. Вир-во – це не лише процес створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людини. Це ще й відтворення самого життя людини, оскільки при цьому забезпечуються засоби її фізичного існування, а також реалізація і розвиток її здібностей. Вир-во як процес суспільної праці складається з таких фаз: безпосереднього вир-ва, розподілу, обміну, споживання. Воно послідовно проходить усі ці фази і одночасно присутнє в кожній з них у певний момент. Процес вир-ва-це взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, які перебувають у суперечливій єдності, але відносно автономні у своєму розвитку. Продуктивні сили в свою чергу складаються з засобів вир-ва (засоби праці та предмет праці) та робочої сили Види факторів вир-ва зумовлені різноманіт-ною виробничою діяльністю людини у багатьох галузях, підгалузях, сферах, підрозділах і регіонах. Наприклад, є фактори вир-ва с/г призначення або такі, що належать до промисловості чи таких її підгалузей, як легка промисловість, машбуд-ня. Робітники як фактори вир-ва можуть бути зайняті в матеріальному вир-ві чи духовній сфері, врізних регіонах країни тощо. Томуосновою будь-якого вир-ва є сусп поділ праці та обмін його результатами. 9. Обмеженість виробничих ресурсів. Крива виробничих можливостей. Закон обмеженості ресурсів стверджує таку невідворотну істину – блага і ресурси є обмеженими, а потреби безмежні. Отже існує межа вивобничих можливостей для вир-ва будь якого продукту, і якщо ми хочемо підвищити його вир-во, то мусимо зменшити вир-во якогось іншого. Межа виробничих моливотсей показує максимальону кілкість продукції, яку може виробити ек-ка в умовах наявного рівня технологічного розвитку і наявних факторів вир-ва. Графік 10. Ек-чні потреби Ек-чні потреби – природний потяг людини до визначених умов життя, відсутність яких супроводжується відчуттям нестачі певних благ та послуг, бажанням володіти ними, щоб подолати це відчуття. Потреби існують у всіх. Вони є безмежними, розвиваються і прогресують з розвитком людства (закон зростання потреб) Загальна класифікація потреб виділяє такі: базові – породжені розвитком цивілізації першочергові – другорядні (прикраси) матеріальні – нематеріальні (освіта) суспільні (безпека) – колективні (тр-порт, відпоч) фізіологічні – духовні соціальні (умови праці) Також існує ієрархія потреб, яку винайшов Маслоу фізіологічні,в безпеці та захисті, соціальні, у повазі, у самовираженні. За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на абсолютні, дійсні та платоспроможні. Абсолютні потреби породжені сучасним рівнем розвитку світової ек-ки. Дійсні потреби відповідають рівню розвитку ек-ки певної країни. Платоспроможні – потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін. 11. Корисність продукту Вартість товару залежить від важливості та необхідності тієї потреби, яку він задовольняє, тобто від його граничної корисності. Наприклад якщо ти знаходишся у місті, де достатньо місць для того, щоб купити воу, її гранична корисність для тебе буде меншою, ніж коли ті стоїш посеред пустелі і маеш лише пляшку води. Вартість води буде визначена граничною корисністю. Чим менше на ринку того чи іншого товару, тим він дорожчий, тим вища його цінність. Але із збільшенням його пропозиції цінність даного товару падає до його граничної корисності. Закон спадної корисності твердить, що в міру споживання людиною додаткових одиниць продукту з деякого моменту його гранична корисність буде зменшуватися. Отже корисність кожної речі пов’язана з її запапсами 12. Ек-чні інтереси. Єдність і суперечності в системі інтересів. Економічний інтерес – це мотив і стимул соціальних дій щодо задоволення індивідуальних потреб. Інакше кажучи це усвідомлена потреба. Ек-чні інтереси можна класифікувати насамперед за суб’єктами реалізації їх як державні, групові та особисті. В структурі інтересів виділяють виробничі (пов’язані з організацією вир-ва) і невиробничі ( пов’язані з задоволенням особистих потреб виробника та його потреб як члена суспільства). Має місце складне переплетіння, взаємодія економічних інтересів. Значною мірою інтереси виступають як соціальні протилежності. Єдність і суперечливість в с-мі інтересів можна простежити на прикладі власника і найманого працівника. Вони є протилежними сторонами економічних стосунків, проте вони мають спільні інтереси щодо ринку, виступаючи як виробник та споживач. Не задовольнивши інтереси споживача, виробник не може забезпечити і власні інтереси і навпаки. В той же час підприємець не може задовольнити свої власні інтереси не задовольнивши інтереси всього суспільства. Механізм та функції інтересів визначаються насамперед сутністю існуючої економічної системи. 13. Економічна с-ма: її сутність та структурні елементи. Економічна с-ма – об’єктивна єдність закономірно пов’язаних одне з одним явищ та процесів ек життя. Під економічною системою розуміється реальна національна ек-ка, тобто ек-ка окремої країни з її внутрішньогалузевою структурою, фірмами, підпр-вами, сімейними господарствами. Основні складові частини економічної системи: 1)провідний тип власності; 2)основні групи об’єктів сусп вир-ва і відносини між ними; 3)принципи організації вир-ва об, розп, спож; 4)господарчий механізм. Критеріями класифікації ек с-м є форми планування та управління, форми власності, ринку, ціноутворення і т.д. На основі цих критеріїв виділяють ком-адм с-му, ринкову ек-ку. 14. Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи. Продуктивні сили – це єдність матеріально-речового та особистого факторів вир-ва. Головну роль ут відіграє особистий фактор – людина, яка створює засоби вир-ва, приводить їх у дію. Людини – головна продуктивна сила суспільства. Разом з тим засоби вир-ва і насамперед знаряддя – це найреволюційніший елемент продуктивних сил. Вони швидко змінюються, вдосконалюються, що пов’язано з розвитком людини, підвищенням її освітнього, кваліфікаційного рівня, поліпшенням організації праці та управління. Саме продуктивні сили є серцевиною, основою ек с-ми, і саме на основі прод сил, виробничіх відносин і сусп поділу праці можна виділити ті чи інші особливості, які призводять до диференціації ек с-м 15. Сусп поділ праці і його роль в розвитку прод сил. Сусп поділ праці – процес диференціації вир-чої діяльності, що супроводжується прикріпленням групи виробників за певними видами вр-чої діяльності. сусп поділ праці є загальний (поділ прод сил на великі сфери – пром і сг), частковий (поділ найбільших галузей, одиничний (всередині підпр-ва) Сусп поділ праці – це форма існування прод сил; підс-ма економічних відносин сусп-го вир-ва; форма організації взаємодії виробничих сил і економічних відносин; спосіб функціонування економічних виробничих відносин. 16. Ек-чні відносини як суспільна форма функціонувння продуктивних сил. Ек-чні відносини – відносини між людьми, що виникають в процесі сусп вирва, розп, об і спож вироблених благ. Прод сили не можуть самостійно складати всю ек с-му, необхідно враховувати спосіб органнізації ек с-ми, тобто ек відносини, які приводять в рух продуктивні сили. саме поєднання ек відносин та прод сил визначає спосіб вир-ва. ек відносини включають у себе відносини, що виникають під час вир-ва, розп, об і споживання. Вир відносини передбачають: привласнення предметів природи, поєднання людського ресурсу із засобами вир-ва, відносини що до привласнення засобів вир-ва. У сфері розподілу це відносини привласнення створеного родукту Обміну – купівля-продаж товарів Споживання – між виробниками тов і послуг та їх споживачами. 17. Структура економічних відносин. Техніко-, організаційно- соціально-ек відносини. Товарно-грошові, ринкові. 18. Ммеханізм дії і використання економічних законів. Економічний закон виражає внутрішній, суттєвий, сталий, зв’язок між ек явищами та процесами, який має причинно-наслідкову залежність Сукупність ек законів становить єдину сис-му, тому жоден закон не має прояву без інших, тобто їх дія виражається як тенденція. Механізм дії ек законів – сукупність об’єктивних зв’язків і залежностей між явищами та процесами ек життя. Основи його функціонування: об’єктивність, системність, суперечливість. Проте це не означає, що сус-во повинно сліпо підкорятися їм, адже люди можуть діяти в межах цих законів, і таким чином тільки використовувати їх на свою користь. Таким чином механізм використання ек законів полягає у їх пізнанні, постановці цілей і визначення шляхів їх досягнення, що не йдуть в розріз з даними законами. Використання закону вартості дає змогу вирішувати виробляти чи не виробляти якісні товари, чи впроваджувати нову техніку, поводити себе активно чи пасивно, ризикувати чи не ризикувати. Використання законів попиту та пропозиції регулює суспільне вир-во та розподіл суспільних ресурсів між різними сферами вир-ва. Він дає змогу обирати саме ті товари, які користуються попитом та пропонувати їх на ринку. Закон економії часу є першим економічним законом, що примушує товаровиробника економити ресурси. Закон грошового обігу допомагає зрозуміти принципи функціонування фінансової та валютної систем суспільства.

Активне використання економічних законів не лише підприємцями та товаровиробниками, а й пересічними громадянами є запорукою стабільного функціонування сусп-го господарства та всієї економічної системи суспільства в цілому. 19. Типи і еволюція економічних систем. Теоретичні підходи до класифікації ек с-м. В ек-чній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Класифікація їх залежить від різних критеріїв. Головними з них є домінуюча форма власності, технологічний спосіб вир-ва, спосіб управління і координації економічної діяльності тощо. Поширеною є класифікація економічних систем за технологічним способом вир-ва, рівнем розвитку продуктивних сил. Розрізняють доіндустріальне суспільство – економічну с-му, в якій домінує ручна праця; індустріальне суспільство, основою якого є машинна праця; постіндустріальне суспільство, що грунтується на автоматизованій праці, оснащеній комп’ютерною інформацією. Ринкова ек-ка – різноманітність форм власності при домінуванні приватної, панування товарно-грошових відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм господарювання, матеріальне стимулювання, вільне ціноутворення, регулююча економічна роль держави, особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощо. Адміністративно-командна с-ма заснована на пануванні державної власності, одержавленні народного господарства, відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв’язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарно-грошового обігу тощо. Змішана економічна с-ма – різноманітність форм власності та господорювання, якісні зрушення у відносинах приватної власності, конкурентний механізм, значна економічна роль держави, прогнозування соц-економічних процесів. Обов’язковими особливостями змішаної ек-ки є її високий ек розвиток та соціальна направленість. Перехідна економічна с-ма характерна для країн, які звільнились від недоліків адміністративно-командної системи. В таких умовах трансформаційні проецси відбуваються суперечливо, бурхливо, з гострими соц- ек-чними потрясіннями, кризовими явищами. 20. Власність як економічна категорія. Власність – сукупність відносин окремих індивидів, груп людей та їх асоціацій до речей, як до своїх, і відносин між людьми з приводу приналежності речей. Власність як економічне явище являє собою сукупність неіснуючих поза зв’язком між собою таких елементів: 1) об’єкти власності; 2) суб’єкти власності; 3) відносини власності. Об’єкти (матеріально-речовий зміст) – присвоювані, такі що знаходяться в розпорядженні людей речі: фактори вир-ва життєвих благ. Суб’єкти або носії відносин власності – це люди, їх різні об’єднання та асоціації, які присвоюють, володіють та розпоряджаються об’єктами власності. Відносини власності – сукупність відносин між людьми з приводу приналежності речей та інших об’єктів власності. 21. Структура власності: типи, види, форми. Функціонуванню власності притаманне багатоманіття форм. По об’єктам власності розрізняють: 1) власність на фактори вир-ва, в тому числі на засоби вир-ва, робочу силу; 2) власність на предмети споживання; 3) інтелектуальну власність. По суб’єктам розрізняються такі її соціальні форми: 1) індивідуальна; 2) колективна; 3) державна. В ряді випадків при аналізі економічних відносин виділяють дві соціальні форми власності: 1) приватну; 2) державну. На основі індивідуальної, колективної, державної власностей шляхом об’єднання майна виникають и функціонують різні змішані форми власності, в тому числі за участю іноземних громадян та юридичних осіб. За способом поєднання роб сили і засобів вир-ва розрізняють два типи власності: трудова (общинна, сімейна, фермерська) та експлуататорська За видами власність може бути приватною (права власності належить одній особі) і суспільною (права власності належать багатьом особам, колективу, сус-ву) В зв’язку з істор розвитком сус-ва виділяють чотири форми власності: рабовласницька, феодальна, капіталістична і суспільна. 22. Відносини власності на фактори вир-ва і хар-р їх поєднання. Права власності Відносини власності беруть свій початок у вир-ві. Вир-во – не лише процес створення життєвих благ, це також процес їх присвоєння людьми, у відповідності з їх участю у вир-ві. Власність не лише результат та одна з істотних рис вир-ва, а і у зв’язку з безперервністю виробничих процесів, вона є непремінною предпосилкою вир-ва. Виробниче присвоєння – це первинне та початок власності, подальший рух відносин власності здійснюється у формах відчудження та вторинного присвоєння на стадіях розподілу та обміну. Відносини власності є системостворюючим фактором у всій системі економічних відносин, а тому і основою існуючого строю. У зв’язку з цим вони законодавчо закріплюються та захищаються державою. В результаті ек-чні відносини власності отримують юридичну форму, а їх суб’єкти наділяються правом власності. У характері поєднання факторів вир-ва відображається сукупність важливих соц-економічних рис тієї чи іншої економічної системи, її виробничих відносин. Ек-чні відносини власності первинні, фундаментальні, бо вони виникають у вир-ві та розподілі об’єктів власності в кінцевому випадку визначається участю людей у виробничо-господарській діяльності. Право власності вторинне, похідне, однак шляхом законодавства держава може активно впливати на розподіл матеріального багатства в країні. Право власності – це зовнішня форма, що законодавчо, інституціонально закріплює реальні ек-чні процеси. Права власності: - право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами; - право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе; - право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ; - право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ; - право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага; - право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища; - право на передачу благ у спадок; - право на безстроковість володіння благом; - право на відповідальність у вигляді стягнення; - право на залишковий характер. 24. Натуральна (традиційна) форма організації вир-ва. Натуральне вир-во – гос-во, в якому вир-во спрямоване лише на задоволення власних потреб. Характерними рисами нат гос-ва Є: примітивність і замкнутість, орієнтованість на власні ресурси і задоволення тільки власних потреб, майже відсутній поділ праці, відсутня мобільність робочої сили, примітивна техніка і технологія вирва, переважає ручна праця 25. Товарне вир-во його і роль у розвитку сусп вир-ва. Тов вир-во є формою господарювання, за якої продукти виробляються окремими господарюючими суб’ктами, що що функціонують не для власних потреб, а для задоволення потреб інших суб’ктів за допомогою ринку Характерними рисами товарного вир-ва є: гос-во відкритого типу, що засноване на сусп поділі праці, спеціалізації та ек відокремленості виробників, де продукти виробляються не для власних потреб, а на продаж, постійний розвиток прод сил та розширене відтворення. Важливі умови виникнення тов вир-ва – приватна власність, спеціалазація, поділ праці, відособленість виробників, необхідність еквівалентного обміну продуктами Існують такі різновиди тов вир-ва, як просте та розширене (капіталістичне). Друге є більш автоматизоване, виробник відокремлений від засобів вирва, купівля і продаж робочої сили і метою такого виробництва є одержання особливо високих прибутків власниками виробництва. 26. Товар та його властивості. Суперечності товару. Товар - це продукт праці, це річ, яка задовольняє будь-які потреби людини та призначена для обміну, продажу на ринку. У товарного продукта 2 начала: 1) це корисна річ, що може задовольнити потреби; 2) призначеність товару для обміну. Відповідно товар володіє двома властивостями: 1) споживча вартість; 2) мінова вартість. 1) споживча вартість—це корисність речі, її здатність задовольнити будь-які людські потреби. Не є товаром речі дані природою і не створені людською працею; створені людською працею для споживання іншими людьми, але що поступає в їх розпорядження прямо чи безпосередньо без обміну або через обмін, коли вони покинули сферу обміну та знаходяться в сфері споживання. Щоб річ стала товаром, вона має переходити з рук у руки не за дарма, а в обмін на щось, на якусь іншу споживчу вартість в тій чи іншій пропорції. Якістю товару є суспільно-споживча вартість – це також споживча вартість, яка: 1-має корисність,-створена не для влсного споживання,а для обміну на ринку, 2-вона створена в кількості та структурі суспільної потреби; 3-це споживча вартість не лише окремих речей,а всієї маси речей даного роду, призначена для продажу в зіставлення з потребою їх в суспільстві. Мінова вартість товару—це кількісне співідношення, пропорція в якій даний товар обмінений на інший товар. Кожний товар має декілька мінових вартостей. Абстрагування від природніх якостей товарів показує, що спільним для всіх товарів і основою є те, що всі товари-продукти, згустки кристали людської праці. Втілена в товарах суспільна праця образує вартість тавару. 27. Вартість і ціна: альтернативні теорії. Вартість – це форма та кількісна міра економічних відносин між людьми з приводу вир-ва різних речей для обміну та присвоєння їх через еквівалентно рівний обмін. Це відносини між людьми з приводу речей, це виробничі відносини. У зв’язку з цим вартість виступає як властивість речі як особлива суспільна якість товару. Вартість проявляється при обміні товарів, тому мінова вартість – це форма зовнішнього виразу вартості Розглянемо трудову теорію вартості: вона стверджує, що при обміні товарів вони кількісно порівнюються на основі вкладеної у їх вир-во абстрактної праці. Величина вартості визначається також робочим часом, який було витрачено на вир-во Існує і суб’єктивно-психологічна теорія вартості В її основі лежить теорія граничної корисності. Стверджується, що вартість товару залежить від важливості і необхідності тієї потреби, яку він задовольняє за умов його граничної корисності. Змінюється гранична корисність – змінюється і цінність. Неокласична теорія вартості (А Маршалл). Вона розглядає два види вартості – ринкову і нормальну. Ринкова є змінною, бо залежить від попиту і корисності товарів і зазначається лише в певному періоді. Нормальна вартість – та його вартість, яку ек сили створюють лише в кінцевому результаті, зазначається на великіперіоди і більше залежить від витрат вир-ва. Ноекласична теорія пов’язує вартість з вартістю втрачених можливостей, тобто вартістю того товару, від якого змушені були відмовитися. Що до ціни, то ціна – це грошове вираження вартості товарів. Щоб визначити вартість товарів у грошах, треба певну кількість грошового матеріалу прийняти за одиницю. Вона називається масштабом цін. 28.Проста і розвинена форми товарного вир-ва. Товарне вир-во розподіляється на: - Просте (грунтується на особистій праці власників засобів вир-ва і є вихідною формою товарного вир-ва; невелике за своїм обсягом; характеризується безпосереднім і добровільним поєднанням виробника з засобами вир-ва, відсутністю купівлі – продажу робочої сили як товару) – на основі індивідуальної праці, на задоволення особистих потреб виробника; - капіталістичне (розвинене, розширене) – більш автоматизоване, виробник відокремлений від засобів вирва, купівля і продаж робочої сили і метою такого виробництва є одержання собливо високих прибутків власниками виробництва Спільне для них – приватна власність на засоби вир-ва; ринкові форми зв'язків; конкуренція товаровиробників. Відмінність - у простому: виробник і власник в одному обличчі, тому що це індивідуальна праця, спрямована на особисті потреби, з використанням простої техніки. Розширене товарне вир-во - це машинна індустрія, автоматизація вир-ва. При цьому розрізняють 2 типи товарного вир-ва: зі стабільною і безупинно обновлюваною номенклатурою товарів. 29. Виникнення і розвиток грошових відносин. Гроші в першому уявленні являють собою товар особливого роду, здатний обмінюватись на всі інші товари, а отже гроші – це загальний товарний еквівалент. Основною формою отримання грошей є виручка від продажу товарів, а беруться вони для здійснення покупок. Тому гроші є посередником в обміні товарів. Спочатку, коли продукти праці лише починали отримувати товарну форму, коло товарів було досить обмежене і товари обмінювались безпосередньо Т-Т. потім такий обмін став майже неможливим через збільшення кількості товарів. В таких умовах безпосередній обмін товарів трансформується в опосередкований обмін Т-Т.еквівалент-Т. при цьому роль товарного еквівалента могли виконувати лише такі товари, які користувались найбільшим попитом. В різні часи і в різних місцях товарним еквівалентом виступало зерно, скот, шкіри, сіль, залізо, срібло, золото. Це вже були локальні, геріональні чи тимчасові гроші. Гроші за їх глибинною сутністю – це відокремлений вид товару образ його вартості. Гроші як вартість – це засіб та міра здійснення торгових відносин між товаровиробниками. З виникненням грошей обмін почав здійснюватись за схемою Т-Г-Т. таким чином і виникають грошові відносини, з розвитком яких виникають такі грошові знаки, як паперові та монетні еквіваленти. Гроші – стають категорією товарного вир-ва і товарного обігу. Вони мають товарне походження і виражають певні виробничі відносини між товаровиробниками з приводу обміну продуктами праці через ринок. У грошах, як загальному еквіваленті втілений беспосередньо сусп характер праці. Вони дають змогу вимірювати суспільні витрати і отримані результати. 30. Суть грошей та функції грошей. Альтернати-вні теорії грошей. Макконел і Брю сказали, що гроші – це те, що гроші роблять. Усе що виконує функції грошей і є гроші. Отже сутність грошей виявляється в їхніх 5 функціях: вартість товару, виражена в грошах називається ціною. Цю функцію гроші виконують ідеально (абстрактно). При визначенні ціни товару необов'язково мати у своєму розпорядженні грошові знаки. Гроші, як міра вартості, самі повинні бути обмірювані, тобто мати масштаб цін. Масштаб цін- це технічна, умовна, вольова, але об'єктивно необхідна категорія. Функція засобу обігу полягає у посередництві грошей у товарному обміні. Цю функцію виконують наявні грошові знаки, виконують її мимолітно, безупинно, переходячи з рук покупців у руки продавців. Грошові знаки в залежності від їхнього співвідношення з товарною масою можуть бути піддані інфляції. Гроші – засіб нагромадження. У цій функції гроші тимчасово припиняють свій рух і вибувають з обороту. Золото при цьому обертається у скарб, що накопичується, грошова сума являє собою тоді номінальне нагромадження. Реальне нагромадження- придбання за ці гроші майна, насамперед - капітальне будівництво. Гроші- засіб платежу. Цю функцію гроші виконують при купівлі товарів у кредит і наступній їхній оплаті і при різних нетоварних операціях. Світові гроші. Спочатку як світові гроші виступали злитки золота по вазі. Потім воно було замінено символічними знаками. Функції світових грошей активно виконує ВКВ. 31. Грошовий обіг та його закони. Грошовим обігом називають процес руху грошей, які виступають посередниками при обміні товарами Закони грошового обміну визначають кількість грошей, необхідну для реалізації суспільного продукту. Якщо відкинути кредитні відносини, то Маса грошей = Ціни* усіх Товарів і послуг/поділити на Швидкість обігу грошової одиниці. Якщо з враховувати кредитні відносини, тоді доречно скористатися формулою К.Маркса: Маса грошей = Товари*Ціну - К(сума цін товарів проданих в кредит) + сума Платежів в цьому році по боргам – сума В Взаємопогашених платежів. 32. Суть витрат вир-ва. Види витрат вир-ва. Витрати вир-ва – це те, у що обходиться створення продукту підприємству. Частина вартості товару, що має бути авансована на продовження вир-ва, визначається як витрати вир-ва. Речовий зміст витрат вир-ва на різних етапах розвитку ек-ки має різну суспільну форму. В умовах традиційного простого товарного вир-ва витрати вир-ва вимірюються вартістю спожитих засобів вир-ва. Витрати праці простого товаровиробника в суспільно необхідних розмірах збігаються з вартістю товару. У розвиненому товарному господарстві фонд індивідуального споживання виробника набуває форми змінного капіталу, витраченого для наймання робочої сили. Витрати вир-ва поділяються на зовнішні та вутрішні. Зовнішні (явні) витрати пов’язані з придбанням фірмою ресурсів (сировини, матеріалів, робочої сили). При цьому витрати дорівнюють вигоді, яку можна отримати, якщо при самих витратах використати альтернативний ресурс. Внутрішні (неявні) витрати пов’язані з використанням факторів вир-ва, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, обладнання). При цьому витрати дорівнюють вигоді, що може бути отримана при альтернативному використанні власних ресурсів. Розрізняють загальні витрати вир-ва, та таку, яві належать до виробленої продукції. Витрати вир-ва в грошовій формі на одиницю продукції – це її собівартість, або сукупні витрати, поділені на кількість створеної продукції, тобто середні витрати. Для підпр-ва собівартість – це мірило витрат і доходів. 33. Прибуток як економічна категорія. Теорії прибутку. Прибуток є звороним боком витрат вир-ва. Він тим більший, чим менші витрати вир-ва, і навпаки. Кількісно прибуток – це різниця між доходом від реалізації продукції та сукупними витратами на її вир-во. За економічною природою прибуток є перетвореною формою чистого доходу, а отже, характеризує чистий доход у тому вигляді, в якому той виступає на поверхні економічних явищ в умовах економічної відокремленості виробника. В умовах ринкової ек-ки прибуток на рівні підпр-ва виступає як безпосередня мета вир-ва, що зумовлено тенденцію капіталу до самозростання. А.Сміт розглядав прибуток, по-перше, як результат праці робітника, оскільки вартість, яку він додає до вартості матеріалів, розкладається на дві частини: оплату його праці та прибуток підприємця; по-друге, як результат функціонування капіталу. Д.Рікардо вважав, що величина прибутку залежить від заробітної платні: прибуток зростає, якщо вона знижується. За К.Марксом, прибуток – це перетворена форма додаткової вартості. Багато західних економістів при поясненні прибутку використовують теорію трьох факторів виробництва, за якою участь у створенні вартості беруть праця, земля і капітал. Наприклад, прибуток вони розглядають як доход від використання засобів вир-ва (капіталу) та як оплату за працю підприємця з управління та організації вир-ва і, отже, доход на капітал відрізняють від підприємницького доходу. Критикуючи теорію факторів вир-ва, Маркс обгрунтував положення, що додану вартість створює жива праця. Величина прибутку за Марксом залежить від середньої суспільної норми прибутку. Це означає, що до певної межі прибуток можна розглядати як функцію капіталу, оскільки фактором зростання маси прибутку є розмір капіталу. Оскільки в колишньому СРСР не існувало ринкових відносин, то відповідним було і ставлення до прибутку. Вважалося, що його можна досягати коригуванням цін і тарифів. 34. Норма прибутку і фактори, що на неї впливають. Величина прибутку залежить від середньої суспільної норми прибутку. Це означає, що до певної межі прибуток можна розглядати як функцію капіталу, оскільки фактором зростання маси прибутку є розмір капіталу: Мр = рКа. Де Мр – маса прибутку, р – норма прибутку, Ка – розмір авансованого капіталу. Щодо прибутковості, доходності підпр-ва, слід відрізняти, по-перше, прибутковість усього підпр-ва як отримання доходу на весь авансований капітал, по-друге, прибутковість виробів конкретної партії, тобто отримання доходу на витрати вир-ва для виготовлення цієї кількості продукції. Загальна прибутковість підпр-ва визначає норму прибутку як відсоткове відношення прибутку до авансованого капіталу. Якщо прибуток Р – це різниця між ціною і собівартістю(прибуток), Ка – авансований капітал, то формула норми прибутку буде такою: р = Р/Ка х 100. На масу прибутку впливають: обсяг вир-ва, ціна продукції,витрати вир-ва. Норма прибутку залежить від ек політики держави 35. Інституціональні основи ринкової ек-ки. Основними хар-ними рисами ринкової ек-ки є такі: - різноманітність форм власності при домінуванні приватної,

- панування товарно-грошових відносин, - свобода підприємництва, - конкурентний механізм господарювання, - матеріальне стимулювання, - вільне ціноутворення, що грунтується на взаємодії попиту та пропозиції, - регулююча економічна роль держави, - особиста свобода, домінування індивід-го інтересу Ринкова економіка передбачає чіткі відповіді на такі запитання: що і в якому обсязі виробляти? Як виробляти товар? Які будуть витрати вир-ва? Для кого призначена вироблювана продукція? Який життєвий цикл виробленого товару? Вільне підприємництво – це одна з передумов ринкової ек-ки. Необхідним інститутом ринкової ек-ки є гроші, їх конвертованість. Важливе значення мають ціни, зокрема інститут вільного ціноутворення. Поза останнім існування саморегулюючих систем ринкових відносин неможливе. 36. Ринок: суть фії, суб’єкти та об’єкти. “ринок” розуміють як будь-яку впорядковану структуру, що забезпечує нормальну взаємодію продавців і покупців. Це вузьке тлумачення категорії “ринок”. У широкому розумінні ринок означає певний спосіб організації економічного життя, характерними ознаками якого ,є: самостійність учасників економічного процесу; комерційний характер їхньої взаємодії; суперництво (конкуренція) господарюючих суб’єктів; формування економічних пропорцій під впливом динаміки цін та конкурентної боротьби; ціни, що складаються на основі попиту та пропонування. Що до суб’єктів то з погляду принципу історизму суб’єктами ринку найдоцільніше називати, домашні господарства, різні типи фірм і організацій та державу. Сучасний ринок – певна сукупність економічних відносин між... Об’єктами ринкових відносин можуть бути усі види товарного і нетоварного вир-ва, все те, що можна купити, продати та обміняти. 37. Інфраструктура ринку. Під інфраструктурою ринку розуміють систему державних приватних і громадських інститутів(організацій і установ) і технічних засобів, що обслуговують інтереси суб’єктів ринкових відносин, забезпечують їхню ефективну взаємодію. Розрізняють організаційно-технічну, фінансово-кредитну та науково-дослідницьку інфраструктури ринку. До організаційно-технічної інфраструктури ринку належать товарні біржі й аукціони, торгові доми і торгові палати, холдингові й брокерські компанії, інформаційні центри та ярмарки Фінансово-кредитну інфраструктуру ринку утворюють банки, фондові й валютні біржі, страхові та інвестиційні компанії, фонди профспілок та інших громадських організацій. Це – всі ті, хто здатен займатися мобілізацією тимчасово вільних грошових ресурсів, перетворює їх у кредити, а потім і в капіталовкладення Науково-дослідницька інфраструктура ринку включає в себе наукові інститути з вивчення ринкових прблем, інформаційно-консультативні фірми, аудиторські організації, спеціальні навчальні заклади 38. Попит і пропозиція. Ринкова рівновага. Попит і пропозиція є невід’ємними складовими ринкового механізму. Попит являє собою потребу в певному товарі і передбачає можливість купити цей товар. Попит завжди конкретно визначений, має властивість динамічно змінюватись під впливом ряду факторів. Попит залежить від платоспроможності покупців, тобто від забезпеченості потенційної потреби в товарах і послугах грошовим покриттям. Отже, універсальною формою вираження попиту є гроші. Пропозиція – це сукупність товарів, які представлені на ринку. Як функція і результат товарного вир-ва пропозиція представлена відповідним суб’єктом – продавцем. Вирішальною передумовою ринкової пропозиції залишається обсяг вир-ва. Попит і пропозиція є головними чинниками, що впливають на формування ринкової ціни. Попит і пропонування однаковою мірою діють на ціну, якщо не береться до уваги фактор часу. У межах короткострокового періоду пріоритет отримує попит (тому що пропонування більш інерційне). Коли ж розглядається довгостроковий період, роль головної ціноутворюючої сили переходить до пропонування. На практиці ціна рівноваги встановлюється як загальне для попиту та пропозиції середнє значення ціни певного товару за умови збалансованості значень пропозиції та попиту. Діалектика взаємозалежності попиту і пропозиції відбивається у ринковій рівновазі. 39. Ринкова ціна: механізм формування та функції. Ціна встановлюється як загальне для попиту і пропозиції середнє значення ціни певного товару за умови збалансованості пропозиції та попиту. Ціна товару зумовлюється характером і величиною нерівності між попитом і пропозицією. Точка, в якій дві криві попиту і проп перехрещуються, відображає відповідність попиту і пропонування, рівновагу ринку, хоча й не стійку. Справді, цілком можливо, що попит на товар зросте. Додатковий попит почне тиснути на ринок. Це призведе до порушення рівноваги, тимчасового підвищення цін аж до встановлення нової ціни попиту. Нова крива попиту, яка проходитиме вище і правіше за стару криву. Нова вища ціна виступає сильним стимулом зростання виробництва і збільшення продажу товарів. Одночасно нова ціна сигналізує підприємцям з інших галузей, що виробництво товару стає вигідним для вкладання капіталів. Поведінку продавців за цих умов відображає нова крива пропонування, що проходить нижче та лівіше за стару. В результаті збільшення виробництва зростає пропонування, воно поступово зрівнюється з попитом, і встановлюється нова ринкова рівновага. Таким чином, ринковий механізм, реагуючи на попит через зміну цін, забезпечує відповідну реакцію виробництва й пропонування. Попит і пропозизія є головними чинниками, що впливають на формування ринкової ціни. Попит і пропонування однаковою мірою діють на ціну, якщо не береться до уваги фактор часу. У межах короткострокового періоду пріоритет отримує попит (тому що пропонування більш інерційне). Коли ж розглядається довгостроковий період, роль головної ціноутворюючої сили переходить до пропонування. 40. Ек конкуренція її суть, функції та форми Конкуренція – це економічне змагання господарюючих суб’єктів за більш вигідні умови вир-ва та отримання більшого прибутку. Функції конкуренції: - регулююча; - аллокаційна або функція розміщення (концентрування ресурсів там, де вони дають максимальну віддічу); - інноваційна та адапційна (орієнтація на збільшення продуктивності праці); - розподільча ( розподіл продукту по критерію дефіцитності того чи іншого виробничого фактору); - контролююча . - сануюча (вісіювання слабких госп суб’єктів) Залежно від режиму конкурентної боротьби розрізняють досконалу(чисту) і недосконалу конкуренцію. Досконала(чиста) конкуренція означає, що на ринку діють багато покупців і продавців, вільний доступ фірм на ринок тощо. Жоден продавець або покупець за цих умов не в змозі якимось чином серйозно вплинути на ринкову ціну товару. Цей вид конкуренції є найсприятливішим для оптимального функціонування ринкового механізму. Недосконала конкуренція виступає у формах монополістичної та олігополістичної конкуренції. Монополістична конкуренція виникає, коли застосовується широка диференціація продукту, пов’язана або з його особливостями(якість, марка, упаковка), або з місцезнаходженням продавців чи особливими послугами, що супроводжують продаж товару. Зменшуючи цінову еластичність попиту за допомогою диференціації продукту, продавець одержує певну монополістичну владу над ним, тобто він може до якоїсь межі підвищувати ціну товару без ризику скорочення обсягу його продажу. Олігополістична конкуренція виникає, коли однорідну продукцію(або близькі субститути) продають декілька(два-три) продавців. За цих умов кожен з них здійснює свою власну ринкову стратегію(визначає обсяги продажу, ціну тощо), але при цьому мусить враховувати стратегію і дії конкурента. Конкурентна боротьба зовсім зникає, коли певний товар виробляє і продає тільки одна фірма. В даному випадку має місце монополія. 41. Конкуренція і монополія. Антимонопольне законодавство і практика. Сучасна конкуренція державно регульована, бо... Державне регулювання конкурентних відносин полягає в дотриманні оптимального поєднання монопольно-регулюючих та конкурентних сил на ринку. Засобами державного впливу є законодавство та аудиторська с-му. В Україні ВРУ 1992 прийняла закон „Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції між підпр-вами” Монопольним вважається таке становище підприємця, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35% і він має змогу самостійно або разом з іншими обмежувати тут конкуренцію. У всіх країнах частка товару на ринку певного підприємця, що дає змогу застосовувати антимонопольне законодавство рісна (США 31, Яп 50). Контроль за виконанням антимонопольних законів здійснюють спеціальні державні антитрестівські органи. Антимоноп за-во передбачає підвищення податків, назначення судом компенсації, застосування примусового розукрупнення. 42. Конкуренція і моделі ринків. На основі форм конкуренції маємо три основних варіанти риноквих форм чи моделей: поліполію, олігополію та монополію. Поліполія – ринкова форма, при якій багато продавців протистоять великій кількості покупців – досконала конкуренція. Прикладів поліполії в сучасному світі існує дуже мало (валютна біржа), отже досконала конкуренція – це лише ідеальний стан. Олігополія – далеко не всі продавці можуть запропонувати певний товар за діючою ціною – недосконала конкуренція (обмежена). Монополія – відсутність вільної, досконалої конкуренції на ринку, де вона панує, і загрози приватним цілям її з боку контрагентів, які внаслідок своєї чисельності не можуть протидіяти згуртовано і узгоджено. Білатеральна монополія – наявність на ринку лише двох контрагентів: один продавець та один покупець. Їм не загрожує конкуренція з боку інших економічних суб’єктів. Обмежена монополія – на галузевому ринку присутні один продавець та кілька покупців. Хоч покупців і не багато, але вони конкурують один з одним за право вступити у ринкові відносини з монополістом. 43. Принципи класифікації ринків. Сучасна економіка являє собою синтез великої кількості взаємодіючих ринків. Їх підрозділяють на різні види залежно від умов діяльності суб’єктів ринкових відносин. Відповідності чинному законодавству за ознакою простору дії, об’єкта купівлі-продажу та ін. З точки зору відповідності чинному законодавству: легальний і тіньовий ринок, По економічному призначенню об’єктів ринкових відносин: споживчий ринок, ринок капіталів, робочої сили, ринок інформації, фінансовий, валютний ринок; За ознакою простору дії: місцевий, національний, міжнародний, регіональний, світовий ринок. 44. Позичковий капітал. Процент та його економічна природа. Позичковий капітал – капітал, який приносить процент. Першою формою був лихварський капітал, але з появою промислового капіталу він втратив своє значення і поступився місцем позичковому капіталу. Джерела виникнення позичкового капіталу: 1. Грошові капітали, вивільнені в процесі кругообігу промислового капіталу є основним джерелом позичкового капіталу. 2. Грошові доходи і заощадження населення. 3. Вільні грошові кошти держави, компаній тощо. У розвинутій ринковій економіці практично завжди існує ситуація, коли одні підприємці відчувають нестаток трудових ресурсів, а інші мають їх у наявності. Основними властивостями позики є: тимчасовість, платність, повернення, матеріальна відповідальність. Процент є платою а користування позикою (кредитом) 45. Банки, їх роль та функції. Центральні та комерційні банки. Банки – це кредитно-фінансові установи, що виконуюють різноманітні операції в інтересах юридичних та фізичних осіб за рахунок їх грошових капіталів та накопичень у вигляді вкладів Банківська с-ма тієї чи іншої країни включає центральний банк, сітку комерційних банків та ряд спеціалізованих банків. Керівну роль в банківській системі відіграє ЦБ. Він ще називається емісійним та резервним банком, оскільки він має право емісії грошей та цінних паперів та зберігання золотовалютного резерву країни. ЦБ – це держ кредитна установа, наділена правом випуску банкнот, регулювання грошового обігу, кредиту та валютного курсу, зберігання офіційного золотовалютного резерву. Комерційні банки можуть бути як приватні, так і державні. В своїх емісійних, кредитних та валютних операціях вони підкорені центральному банку, але в своїх комерційних операціях та операціях з клієнтами вони самостійні. Комерційні банки – це ведуча ланка кредитної системи. Основне місце в їх операціях займає кредитування промислових та торгових заходів, фізичних та юридичних осіб. Функції центрального банку: зберігає резервний валютний державний фонд в золоті, банкнотах, цінних паперах; управляє, керує валютними резервами в комерційних банках; здійснює емісію грошей; здійснює емісію цінних паперів; регулює діяльність кредитної системи та кредитування в країні; здійснює торгівлю монетарним золотом тощо. Функції комерційних банків: зберігати мінімальні валютні резерви в обсязі, встановленому центральним банком; здійснювати кредитні операції; зберігати тимчасово вільний капітал своїх клієнтів; виконувати різні комерційні операції на доручення клієнтів тощо. 46. Суть кредиту та його форми. Банківський прибуток. Кредит – грошовий капітал, що надається в позику Кредит характеризує як ек-чні відносини, які виникають між кредитором та позичальником з приводу отримання позики в грошовій або товарній формі. Форми кредиту: Державний кредит – це особлива форма кредиту, де позичальником та кредитором виступає держава або місцеві органи влади, а сам кредит має вигляд випуску позик, які в основному реалізуються фінансово-кредитними установами. Він звичайно являє собою випуск цінних паперів – облігацій, сертифікатів тощо. Банківський кредит – найбільш поширена та основна форма видачі грошових коштів у тимчасове користування юридичним та фізичним особам. Внутрішній кредит – видається суб’єктам господарювання та державі в цілому. Міжнародний кредит – може отримати одна країна від іншої на встановлених в міжнародній практиці умовах. Буває комерційний, фінансовий, проміжковий тощо. Якщо рух банківського капіталу – це його ринок, то прибуток банку повинен бути більшим за його витрати. Перевищення доходу над витратами забезпечується різністю ставок по його активним та пасивним операціям. Ставки по активним операціям завжди вище ставок по пасивним операціям. Однак різницю між ставками банк визначає не вільно. Висота банківського відсотку також визначається співвідношенням попиту та пропозиції банківського капіталу на ринку. Чим вище попит на банківський капітал, тим вище ставка по активним операціям і навпаки. Чим вище рівень виробничої та комерційної активності в суспільстві, тим вище кредитна та депозитна ставка банківського відсотку і навпаки. 47. Капітал у сфері торгівлі. Торговий капітал – капітал, що забезпечує рух продукту від виробника до споживача Умови: По-перше, власник капіталу повинен вступити у відносини з іншими суб’єктами з приводу відносин купівлі та продажу. По-друге, якщо його капіталу недостатньо, то він змушений буде вертатись до кредитних установ. По-третє, він мусить найняти певну кількість працівників. Капітал завжди має приносити доход. Для того, щоб визначити торговельний прибуток, необхідно порівняти виручку від проданої продукції з витратами на її закупівлю, а для закупівлі початкової продукції потрібен початковий капітал. Також необхідно враховувати витрати, наприклад, на транспортні послуги, зберігання та доставку. 48. Фін-кредитні установи – 45. 49. Роль ринкової інфраструктури в регулювання економічних процесів. Під інфраструктурою ринку розуміють систему державних приватних і громадських інститутів(організацій і установ) і технічних засобів, що обслуговують інтереси суб’єктів ринкових відносин, забезпечують їхню ефективну взаємодію. Вона містить такі елементи: аукціони, біржі, торгово-промислові палати, торгові доми, ярмарки, маркетинг, брокерські, страхові, аудиторські фірми тощо. Великий вплив структури та інфраструктури на розвиток ринкових відносин обумовлюється нею таких важливих функцій, як: - забезпечення зворотного зв’язку між виробництвом і споживанням ; - акумуляція тимчасово вільних коштів суб’єктів ринку; - регулювання грошового обігу; - доведення товарів, сировини, послуг до безпосереднього споживача; - перерозподіл ресурсів між секторами економіки і всередині них; - регулювання ринку парці. 50. Домогосподарства як суб’єкти ринкової ек-ки. Домогосподарство – особа чи група осіб, що об’єднані спільним веденням домогосподарства. Їм належить надзвичайно важлива роль у системі економічних відносин. Задоволення потреб домогосподарства у матеріальних та нематеріальних благах виступає природною метою вир-ва. Попит домогосподарств є одним з найвагоміших компонентів сукупного попиту на кінцеві блага. Домогосподарства виконують в економіці три основні функції: споживання, постачання (є постачальниками трудових, а також грошових ресурсів, капіталу) та заощадження. Отже, домогосподарство – це економічна одиниця, що забезпечує ек-ку факторами вир-ва і використовує зароблені на цьому кошти для поточного споживання товарів та послуг і заощадження з метою задоволення своїх потреб. Вважається, що воно виступає єдиним економічним суб’єктом і реалізує свої потреби як єдине ціле. 50*. Об’єктивні основи формування доходів населення. Доходи потрібні для того, щоб їх застосовувати. Грошові надходження людей знаходять наступне застосування: 1) певна їх частина виплачується у вигляді податків до бюджету держави; 2) основна їх частина, як правило, використовується на придбання споживчих товарів та послуг; 3) якась їх частина перетворюється на заощадження, які можуть приймати різні форми. Основною формою доходів населення заробітна плата – ціна, що виплачується за використання праці. Важливо розрізняти грошову (номінальну) заробітну плату від реальної. Номінальна зарплата – це сума грошей, що одержує працівник за годину, день, місяць. Реальна зарплата виражається в сумі товарів і послуг, які працівник може придбати на свою грошову зарплату. Існують доходи, які реалізують власність на землю, капітал, майно. Доходи від власності відіграють важливу роль у мотиваційному механізмі трудової діяльності. Величина реальних доходів залежить не лише від розмірів грошових доходів, а й від рівня цін на предмети споживання і тарифів на послуги. Необхідно також враховувати наявність безробіття, тривалість робочого дня, соц захист особи тощо. Показники реальних доходів населення найповніше характеризує рівень добробуту народу через сімейні доходи. Є досить різноманітні джерела доходів: оплата праці, надходження із суспільних фондів споживання, доходи від кооперативної діяльності, доходи від особистого підсобного господарства, доходи від індивідуальної трудової діяльності. 50**. Податки і соціальні виплати. Податки – це обов’язкові платежі фізичних та юридичних осіб до центрального і місцевого бюджетів, здійснювані у порядку і на умовах, що визначаються законодавчими актами тієї чи іншої країни. Податки можна класифікувати так: - за формою оподаткування – прямі і непрямі; - за об’єктом оподаткування – на доходи від споживання і на майно; - залежно від рівня держ структур, які встановлюють податки – загальнодерж та місцеві; - за способом стягнення – розкладні та складні. Найбільшого значення набула класифікація податків на прямі та непрямі. Прямі – встановлюють безпосередньо щодо платників, це податки на їхні доходи та майно. Непрямі – це податки на споживання, тобто на товари та послуги. Прямі податки містять: особистий прибутковий податок, податок на прибуток корпорацій, на соціальне страхування і на фонд зарплати, майнові податки, в тому числі податки на власність. Соціальні внески справляються з метою формування фондів соц-го страхування – пенсійного, з безробіття тощо. Соціальні виплати включають в себе: програму пенсійного забезпечення, програму соц-го забезпечення на випадок хвороби, соціальну підтримку інвалідів, підтримання малозабезпечених осіб похилого віку, грошові виплати родинам, де матері зайняті малими дітьми; значну соціальну програму представляють державні заходи в галузі зайнятості тощо. 51. Підпр-во як суб’єкт ринкової ек-ки. Форми і види підприємств. Підпр-во – господарська ланка ек-ки, яка виготовляє продукцію, виконує роботи або надає послуги. Кожне підпр-во є юридичною особою та здійснює виробничу, наук-досл, чи комерційну діяльність з метою одержання прибутку. Підпр-во є дуже важливою ланкою ек с-ми, бо: - саме на ньому виробляються товари і послуги - тут зосереджено певну частину прод сил - тут відбувається первинний розподіл новоствореного продукту на доходи підприємця, працівника й держави - тут виникають відносини власності Всі підпр-ва за ознакою їх цілей функціонування та характеру діяльності можна класифікувати на такі: - комерційні (характер їх діяльності засновується на отриманні прибутку); - некомерційні ( в цілях їх діяльності немає отримання прибутку). За формою організації: - одноосібні - партнерство чи тов-во - корпорації та акц тов-ва Також за формою власності підпр-ва класифікують як: - приватні ( засновуються на власності майна окремих громадян, з правом викор роб сили); - колективні (засновані на власності на майно трудових колективів); - державні (майно належить державі); - змішані (спільні) (створені на основі об”єднання майна різних власників). Класифікація по правовому статусу: - одноосібні; - кооперативні; - арендні; - господарські товариства. В залежності від характеру інтеграції та ступеню відповідальності: - повні (всі учасники несуть відповідальність); - з обмеж відп ( має уставний фонд, учасники несуть відповідальність в розмірі своїх вкладів); - командитні (поряд з членами повну відповідальність мають і засновники); - акціонерні (поділ уставного капіталу на акції). По чисельності робітників: - малі; - середні; - великі. Також підприємства бувають промислові, с/г, будівельні, транспортні, торгові, посередницькі, лізингові, банківські, туристичні тощо. 52. Кругооборот і оборот капіталу підпр-ва. Капітал – це частина фінансових ресурсів. Капітал – це вартість, яка приносить прибавочну вартість. Лише вкладення капіталу у господарську діяльність приносить прибуток. Капітал повинен постійно здійснювати кругообіг – послідовне проходження трьох стадій і відповідне прийняття трьох ворм. Загальна форма кругообороту капіталу має вигляд: Д-Т-Д”, де Д – грошові кошти, що інвестуються; Т – товар; Д” – грошові кошти, отримані інвестором від продажу продукції. Якщо розглянути її більш детально,то В сфері обігу капітал ще має грошову форму, потім на ці гроші купують засоби вирва та робочу силу. У сфері виробництва капітал вже має виробничу форму, а після, коли виробили товар (товарна форма капіталу) ми знову повертаємося у сферу обігу і отримуємо гроші, які будуть вже більіші за авансований капітал Тому в операції Д-Т-Д” грошові кошти, які вкладаються у виробничо-торговий процес, не затрачуються остаточно, а лише авансуються, а після завершення кругообігу вони повертаються інвестору з додатковим прибутком. Регулярно повторюваний круооборот називається оборотом капіталу. Капітал повинен постійно здійснювати кругооборот Чим більше за рік буде зроблено оборотів капіталу, тим більше у інвестора буде річний прибуток.

Концентрація капіталу відбувається тоді, коли великі сумі зосереджуються в одному місці. А централізація – в одних руках. 52*. Оборот капіталу підпр-ва. Основний та оборотний капітал. Капітал підпр-ва знаходиться в постійному обігу, адже йому надзвичайно важливо постійно розвиватись та збільшувати свій прибуток. Основний капітал підпр-ва - сума вкладів засновників для забезпечення життєдіяльності підпр-ва. Це кошти, які багаторазово використовуються в господарчому процесі. Грошові кошти, авансовані на придбання основних фондів, називаються основними коштами. В момент введення в експлуатацію підприємству необхідно більше грошових коштів, які б забезпечили йому придбання матеріальних засобів для обслуговування процесу вир-ва та реалізації продукції. Грошові кошти, авансовані на оборотні виробничі фонди та фонди обігу, складають оборотний капітал підприємства. 53. Суть підприємництва, його види та функції. Підприємництво – ініціатива людей в господарській діяльності на свій страх і ризик; П - ініціативна, самостійна господарська діяльність людей, направлена на отримання прибутку шляхом організації та використання ресурсів з метою вир-ва та реалізації товару. Функції: - ресурсна – реалізується в продуктивному використанні капіталу, трудових та матеріальних, інформаційних ресурсів; - організаторська (орг вир-ва, збуту, реклами); - творча – пошук нових рішень, новаторські ідеї. принципи: - вільний вибір діяльності; - самостійне прийняття рішень; - розпорядження на свій розсуд одержаними доходами; - вільне наймання робочої сили - певні правові гарантії: юридичний захист, , законодавче забезпечення свободи конкуренції; Основні форми підпр-в: індивідуальне, колективне, державне. Види за діяльністю: виробниче, комерційне, фінансове, посередницьке, страхове. 53*. Валовий дохід, його суть та структура. Підприємницький дохід. Розрахунковий прибуток обчислюють як різницю між вартістю реалізованої продукції та витратами на її вир-во. Промисловий прибуток – це доход на функціонуючий капітал, зайнятий у сфері вир-ва. Торговий прибуток – відображає фінансовий результат діяльності торгівлі. Валовий доход – це прибуток, отриманий від реалізації певної продукції з урахуванням витрат на її вир-во. Підприємницький доход є головною стимулюючою одиницею для підприємницької діяльності. Підприємці організовують свою справу заради отримання прибутку, який також входить до доходу. Підприємницький доход вираховується як показник реалізації продукції та витрат на її вир-во, а також з урахуванням побічних витрат та виплат. 53**. Загальні економіко-правові основи розвитку підприємництва в Україні. У законі України “Про підприємництво” зазначено, що це самостійна ініціатива, с-матична, на власний ризик діяльність, спрямована на вир-во продукції, виконання робіт, надання послуг та здійснення торгівлі з метою отримання прибутку. Залежно від форм власності виділяють: приватне, колективне та державне підприємництво. Підприємництво означає наявність у господарника прав власності на засоби вир-ва, продукт та доход. Найважливіше – це мотивація використання прибутку. Обов’язковою умовою є певне економічне середовище і клімат. Іншим словами потрібний ринково-конкурентний режим господарювання. У законі сформульовані принципи підприємництва: вільний вибір видів діяльності,самостійне формування програм діяльності та вибір постачальників і споживачів виробленої продукції; вільне наймання працівників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів; Вільне розпорядження прибутком; самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Можливості розвитку підприємництва відкриваються на основі Конституції України, Законів України “Про власність”, “Про підпр-ва в Україні”, “Про підприємництво”, “Про форми власності на землю” тощо. 54. Роль підпр-ва та підприємництва в ринковій економіці. Підприємництво – одна з передумов розвитку ринкової ек-ки. Воно завжди розвивається в певному історичному та соцму середовищі. Однак обов’язковою умовою і ознакою підприємництва є свобода економічної самодіяльності людини, її самостійність у виборі варіантів рішень, за якими стоять комерційний успіх, прибуток або ж банкрутство зі всіма його наслідками. Сутністю підприємництва є самостійне, ініціативне господарювання, а його метою – діловий успіх у вигляді прибутку, особистий доход. Основними його рисами є постійний ризик, матеріальна відповідальність, організаційно-господарське новаторство, раціоналізм, ефективне використання різноманітних ресурсів. 55. Первісне нагромадження капіталу, його особливості в Україні. Нагромадження капіталу – це процес перетворення засобів вир-ва в капітал, а безпосередніх виробників у найманих працівників. У всьому світі основою цього процесу був розвиток товарного вир-ва, велику роль також зіграв лихварський капітал. В деяких країнах перв нагр кап не обійшлося і без насилля, наприклад в Англії землевласники зганяли селян з власних земель і ті змушені були йти працювати на фабрики. В Україні, в зв’язку з її соціалістичним минулим перв нагр кап відбувається тільки зараз і не можна сказати що без проблем. „прихватизація” держ майна, корупція. хабарництво, розкрадання, поява тіньового капіталу та тіньової ек-ки. 56. Перетворення грошей у капітал. Капітал – це авансовані підприємцями у засоби вир-ва грошові ресурси, які в процесі використання у вир-ві забезпечують самозростання. Одним із факторів вир-ва є капітал в його різноманітних формах, включаючи форми людськ капіталу. Якщо капітал, це фактор вир-ва, то для організації будь-якої справи, будь-якої діяльності перш за все необхідна певна кількість капіталу в грошовій формі. Його можна отримати шляхом заощаджень та зібрання великої кількості грошей, а можна взяти позичковий капітал. 57. Хар-р взаємозв’язку капіталу і найманої праці. Значного поширення набув погляд на капітал як на один з виробничих факторів, що поряд з працею, землею приносить доход. Проте є одна цікава особливість – капітал не може виконувати свої ф-ії без допомоги робочої сили, яка на відміну від капіталу не є власністю підприємця. Наймані працівники можуть бути фактором зростання капіталу. Це криється у характері найманої праці як такої. Її виконують за допомогою засобів вир-ва, які не належать працівникові; цим процесом керує власник засобів вир-ва; результати вир-ва не належать безпосередньому виробникові. Власник засобів вир-ва, наймаючи робітника, на перший погляд, купує його працю, аое це не так, оскільки працб як таку купити не можна. Праця – це процес, в якому створюються матеріальні та нематеріальні блага. Те, що купує власник засобів вир-ва – це специфічна риса людської особистості, її здатність до праці. Її й називають робочою силою. Отже, вирішення проблеми джерела зростання капіталу в подвійному характері товару “робоча сила”. 58. Вартість робочої сили: дискусійні аспекти. Якщо розглядати робочу силу як товар, то товаром є лише здатність людини до праці, яка відчужується від людини на строк її наймання. Можна сказати, що вартість робочої сили можна порівняти з вартістю засобів, що необхідні для нормального відтворення цієї робочої сили працівника та його родини. Класична політична економія товаром вважає не робочу силу, а саму працю і її ціну порівнювали з мінімумом засобів існування. Вартість яку створює роб сила більша за її вартість.

Вступаючи у відносини найму, людина за гроші відчужує свій товар – робочу силу – на основі його вартості, що становить основу заробітної плати. Споживання цього товару відбувається в процесі вир-ва, тому, вартість, створювання робітником завдяки абстрактному характеру своєї праці, зовсім не збігається з вартістю, еквівалент якої він отримує у вигляді платні. В іншому разі підприємцю немає сенсу наймати робітника. Отже, вартість, створена робочою силою, має бути більшою, ніж вартість самої робочої сили. Місячна вартість робочої сили, необхідної для вир-ва певних елементів, наприклад, становить 60 тис, а чистий доход – 130 тис. Це означає, що робітник отримав за свою працю не повну вартість продукту, створену ним, а лише певну частину, величина якої в цілому достатня для відтворення працівника як такого. Це додаткова вартість. 59. Заробітна плата її теорії. Зарплата – це є плата за використання людської праці (неклас). Є два підходи до розгляду цього питання Неокласичний: в основі зарплати лежить вартість засобів існування, які необхідні для існування працівників та їх сімей. Ціна праці. Маркс вважав, що працівник продає не працю, а свої здібності до неї, робочу силу. Їх ціна еквівалентна розміру життєвих благ, які необхідні ля задоволення прир потеб працівника, його родини та їх духовних потреб, як то навчання... Важливо розрізняти грошову (номінальну) заробітну плату та реальну. Номінальна заробітна плата – це сума грошей, що одержує працівник за годину, день, місяць. Реальна заробітна плата виражається в сумі товарів та послуг, які працівник може придбати на свою грошову заробітну плату. Законодавчо встановлюється мінімальна заробітна плата. Вона становить розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якої не може здійснюватись оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці. Заробітна плата має дві форми: відрядну і погодинну. Відрядну форму в основному застосовують, коли рівень механізації вир-ва такий, що результат діяльності значною мірою залежить від інтенсивності праці робітників. Комплексна механізація та автоматизація вир-ва обумовлюють широке використання почасової форми заробітної плати. Існує тарифна с-ма оплати, яка включає тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики. Тарифну с-му оплати праці використовують для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників – залежно від їх кваліфікації та відповідальності за розрядами тарифних сіток. 61. Земельна рента та її форми: оренда землі, ціна землі. Ринкові відносини суб’єктів з приводу купівлі –продажу та використання землі називаються рентними відносинами, в яких приймають участь три суб’єкта – землевласник, підприємець-орендатор землі та найманий робітник с/г вир-ва. Земельна рента - плата за право користування землею. Форми земельної ренти: Диференціальна рента 1, що поділяється на диф ренту за родючістю земель (адже якість землі не всюди однакова) й на диф ренту за місцезнаходженням наприклад до місць реалізації сг продукції, чи до транспортних шляхів. також існує диф рента 2, яка виникає внаслідок можливості більш продуктивного земельного користування при умові наприклад удоприення землі, підвищення її родючості і отримання на цій основі додаткової вартості. Абсолютна земельна рента передбачає плату за користування землею як такою, навіть якщо приведенні гос-ва на цій землі прибуток отримати неможливо, бо це лише тимчасове явище і як тільки ситуація зміниться абсолютна рента знов піде в силу Монопольна рента пов’язана з користуванням особливими землями, які мають винятковй властивості. Наприклад землі біля Коктебеля в Криму, які мають виняткові умови для зрошення винних сортів винограду. Їх рента буде високою саме за цей рахунок. 62. Економічного зростання: типи і фактори. Ек зростання – це кількісне збільшення та якісне вдосконалення результатів вир-ва за певний період. Існує два типи економічного зростання: 1) екстенсивний – на основі кількісного збільшення його факторів при збереженні попередніх параметрів вир-ва; 2) інтенсивний – на основі якісного поліпшення його факторів при удосконаленні техніки і технології вир-ва. Інтенсивного типу ек зростання в чистому вигляді не існує. Що до факторів, то вони поділяються на ек і неек. Ек: екст: збільшення викор ресурсів, інт: підвищення якості викор рес, поліпшення способів викор рес (удосконалення організації і технології вир-ва) Неек: георг-клім умови, зак база, демогр...) 63. НТР та її роль в економічному зростанні. Рев форма НТП – НТР – перехід до техніки і технології, що побудовані на принципово нових наукових ідеях. НТР є якісним стрибком у розвитку продуктивних сил суспільства на основі докорінних зрушень у наукових знаннях. У другій пол ХХ ст відбувся величезний наук стрибок, який не стих і по-сьогодні. Відбулися якісно нові зміни у вир-ві, посилилася соц спрямованість ек розвитку, наука і вир-во майже невідривні один від одного, нові вимоги до трудових ресурсів... На основі фундаментальних відкриттів у різних галузях людських знань змінюються всі елементи виробничого процесу: предмети праці, засоби праці та сама праця людини. Збільшується ефективність та продуктивність праці. З’являється нова різноманітна техніка. 64. Держава як суб’єкт ек відносин Держава ніколи не була пасивною по відношенню до ек-ки. По мірі розвитку сусп-го вир-ва економічна роль держави зростала. Господарча діяльність держави виражається у формах оподаткування, в розробці та дотриманні принципів обов’язковості, рівномірності, пропорційності та прогресивності податків. Держава може за допомогою економічних важелів – заробітної плати, кредитів, процентів, податків, цін – згладжувати циклічні коливання, забезпечити необхідний рівень зайнятості, здійснювати регулюючі функції. В сучасних розв країнах держава виконує такі фі-ї: - Забезпечує правову базу для ринк ек-ки - Захищає і підтримує умови для конкуренції - перерозподіляє доходи - регулює рівень безробіття та інфляції. - фі-ї пов’язані з екологією, культурою, наукою... Існує 4 види державної економічної діяльності: 1) прямий контроль ек-ки шляхом ек важелів; 2) державне вир-во, в якому держава виступає як підприємець, як функціонер держ сектора ек-ки; 3) суспільне споживання, в якому держава виступає як покупець та споживач через держ закази та закупівлі товарів та послуг для потреб суспільства; 4) витрати на соц забезпечення – виплати ветеранам війни, людям похилого віку тощо. Держава повинна займатись закупівлею необхідної продукції для суспільних потреб, розвитком фундаментальних наук, підготовкою кваліфікованої робочої сили, розвитком інфраструктури, кредитуванням корпорацій тощо. Отже, держава є повноправним суб’єктом економічних відносин.

65. Ек-чні функції держави. Ек-чні функції держави знаходяться у постійній динаміці. Держава завжди виконувала і виконує не лише функції реалізації інтересів суспільства. Держава має великі можливості впливу на ек-ку, може стимулювати або затримувати розвиток тих чи інших виробничих відносин, виконувати прогресивну та регресивну роль. Існує матеріальна основа ек діяльності держави у вигляді державного сектора. По-друге, в усіх країнах розробляють та реалізують економічну політику. По-третє, розробляють законодавчу політику щодо різних суб’єктів бізнесу. По-четверте, стимулюють зовнішньоекономічної діяльності. До особливостей державного регулювання належать інтенсивність та активне втручання держави в ек-ку. Держава завжди повинна впливати на проведення як внутрішньо економічної, так і зовнішньоекполітики. Здійснюючи цю функцію, держава забезпечує ек-чні інтереси нації. Отже: В суачсних розв країнах держава виконує такі фі-ї: - Забезпечує правову базу для ринк ек-ки - Захищає і підтримує умови для конкуренції - перерозподіляє доходи - регулює рівень безробіття та інфляції. - фі-ї пов’язані з екологією, культурою, наукою... 66. Сусп продукт форми та методи обчислення. Сусп продукт – це результат сусп-го вир-ва, який. Може бути як матеріального, так і не матеріального виду. В його склад входять: сфера послуг (тобто нематеріальне вир-во), проміжні продукти (ті, що використовуються для подальшої обробки чи переробки, наприклад борошно), кінцеві продукти (матеріальні блага, що підлягають кінцевому використанню) Що до методів обчислення сусп продукту, то виділяють Систему національних рахунків та метод балансу народного господарства. Сис-ма нац рахунків, цей метод використовувався і викор-ться в країнах з ринковою ек-кою. Його особливістю є врахування нематеріальної сфери вир-ва (послуг) та лише кінцевих продуктів мат вир-ва для того, щоб уникнути подвійних рахунків, тобто враховується лише додана вартість. Метод балансу нар гос-ва Він же навпаки не уникає подвійних рахунків, бо обчислю і вартість проміжних продуктів. Ще одна відмінність в тому, що нематеріальна сфера вир-а не враховується, а матеріальне вир-во поділяється на вир-во засобів вир-ва та предметів споживання. Що до форм сусп продукту, то в с-мі баансу нар гос-вавий сусп продукт), що включав вартість і проміжних продуктів. в с-мі нац рахунків обчисліть: ВВП –(номінальний за діючими цінами і реальний з урахуванням зростання цін) ВНП - артість кінцевих тов і послуг за рік, створених вітч-ми підпр-ами і за межами країни ВЧП – ВВП – амортизаційні відрахування НД – ВВП – амортизаційні відрахування – непрямі податки (акцизи, ПДВ...) 67. Суть і види економічного відтворення Процес сусп-го вир-ва, взятий не як одноразовий акт, а в постійному повторенні та відновленні, називається суспільним відтворенням. Сусп відтворення не варто розглядати, як суму прцесів відтворювання окремих підприємств, бо в них різні цілі: прибуток і добробут населення, орієнтування: на ринковий попит і на сукупний попит Просте відтворення – це відновлення вир-ва із року в рік в незмінних масштабах (без заощаджень та інвестицій) Розширене відтворення – це відновлення вир-ва у зростаючому масштабі (частина прибутків інвестується у вир-во) 68. Кругообіг доходу, ресурсів і продукту у процесі відтворення. Відтворення всіх елементів економічної системи. Суспільне вир-во знаходиться в постійному русі, проходячи такі стадії: власне вир-во, розподіл, обмін та споживання. Усі ці стадії взаємопов’язані в єдиному процесі та перебувають у постійному економічному кругообігу. Для процесу відтворення необхідне постійне відновлення всіх факторів вир-ва: робочої сили, засобів вир-ва та природних ресурсів, середовища існування. всі визначені фактори необхідні для нормального ходу відтворення. Для постійного відтворення необхідне постійне відновлення доходів та природних ресурсів: поновлення родючості земель, лісних масивів, підтримання чистоти водних та повітряних просторів тощо. Відтворення завжди має сусп характер, виступає у певних суспільних формах. Через це в кожній ек-чній системі поряд з відтворенням предметів споживання та засобів вир-ва здійснюється також відтворення певних економічних виробничих відносин між людьми. Отже, як бачимо, відбувається процес відтворення всіх елементів економічної структури країни. 69. Національний доход та його концепції НБ – сукупний дохід в економіці, який отримують власники факторів вир-ва, дорівнює ВВП-амортизац відрахування-непрямі податки. Лише недавно в нашій країні до НД почали враховувати новостворену вартість, що створена сферою послуг, проте головна частка належить всеж матеріальному вир-ву. Зростання НД можна добитися двома шляхами: екстенсивним (збільшення ресурсів) та інтенсивним (раціональніше та якісніше використання ресурсів) НД розпоріляють на первинні (за власністю на фактори вир-ва) та вторинні (пенсії, стипендії, субсидії) доходи та на заощадження. 70. Тіньовий сектор в економіці Тіньова ек-ка сукупність відносин вир-ва, об,розп і спож, які приховуються від держави з метою ухилу від сплати податків і особистого збагачення. До тіньової ек-ки відносять: - ек діяльність, яка приховується і не підлягає оподоткуванню - протизаконну д-сть спрямовану на особисте збагачення - діяльність, що не враховується офіційною статистикою - фіктивну ек діяльність – спекулятивні угоди, хабарництво, отримання необгрунтованих пільг. Масштаби з об’єктивних причін обчислити важко, але Світовий банк надає цифру 60-65%, що далеко перевищує критичний рівень 30-35% Одна з причін - податкова політика нашої держави настільки ще не розроблена в інтересах суб’єктів економічних відносин, що їм просто невигідно “випливати ззовні”. 71. Національне багатство та його структура. Нац багатство – сукупність матеріальних благ, нагромаджених сус-во-вом за всю його історію. Національне багатство складається з двої частин: матеріальної та нематеріальної. До першої належать: виробничій капітал, капітал невиробничої сфери, природні ресурси (відтворювальні і невідтворювальні) до другої – духовні цінності, що знаходяться у розпорядженні суспільства. Значних зрушень зазнає структура національного багатства в умовах високих темпів НТП – посилюється потреба в оновленні основних виробничих фондів, швидко зростає в складі оборотних фондів частка штучних матеріалів. В структурі невиробничих фондів все більшу частку займає майно наукових організацій, закладів освіти та охорони здоров”я. Постійно прискорюється залучення в господарське використання природних багатств. Національне багатство є одним з найважливіших показників економічної могутності країни, джерелом соц-економічного прогресу. Нематеріальне багатство включає: професійні, інтелектуальні та фізичні здібності людей; теоретичні та практичні знання, досвід; освітній, культурний та морально-етичний потенціал суспільства; досягнення науки, техніки та управління; сукупність духовних, культурних, художніх та літературних цінностей. 72. Розподільчі відносини. Якщо сус-во-во хоче існувати і надалі, то воно не може витрачати весь вироблеий продукт на споживання., частина, яка відшкодовує спожиті засоби вир-ва повинна повернутися на вир-во і забезпечити його подальше функціонування. Тобто старавартістьні в якому разі не повиння бути спожитою, щоб забезпечити хоча б просте відтворення і лише Не може йти на споживання, а якщо ми хочемо розширювати вир-во, то маємо заощаджувати і інвестувати у вир-во додатковий капітал.. 73. Диференціація доходів населення. Доходи пов’язані з правом власності. Багато людей власності не мають, меншість – володіють великою кількістю. Також важлива дискримінація на ринку робочої сили – підприємці не бажають брати на роботу у певну категорію людей (національність, раса, релігія). Не може бути рівності у розподілі доходів, адже люди не мають рівних можливостей в наданні виробничих послуг. Люди істотньо відрізняються по рівню отриманої освіти та професійної підготовки, а отже, по своїм можливостям заробляти. А отже деякі групи населення вимагають соціального захисту й підтримки від держави, саме тому і наявне таке явище, як перерозподіл доходів. Держава через податки і трансферні платежі здійснює перерозподіл доходів, направлений на зменшення нерівності доходів. На принципі перерозподілу грунтується більшість соціальних програм. Таким чином, держава фактично признає необхідність контролю за ступенем нерівності в доходах Якщо держава надмірно вторгається в перерозподіл долі населення в ВНП, це підриває симули до праці, знижує темпи економічного росту. Одночасно, невторгнення держави в цей процес або значне скорочення , також має негативні наслідки – стримує розвиток освіти, науки, приводить до бідності окремих верств населення. Саме завдяки йому скорочується диференціація доходів населення й учасники сфери нематеріального вир-ва отримують свої доходи. 74. Споживання і заощадження. Витрати на споживання. Ефект доходу, заміщення та споживчий надлишок. В ек-чній науці всі витрати сімейного бюджету прийнято ділити на три основні групи: 1) особисті споживчі витрати; 2) податки та інші обов’язкові платежі; 3) грошові заощадження та накопичення. Переважає перша група, бо вона пов’язана із задоволенням природний потреб. Податки та інші обов’язкові платежі зменшують суму коштів, які родина може витратити та споживчі цілі.

Прожитковий мінімум – це величина доходу, гарантована державою. Він лежить в межах верхньої та нижньої межі (фізіологічного мінімуму) малозабезпеченості. Конкретними формами гарантій можуть бути офіційно визначені мінімальні значення пенсій, заробітної плати. Соц захист – це проблема реалізації принципу соц справедливості. 75. Заощадження та інвестиції. Заощадження – частина доходу, що не йде на виплату податків і не споживається. Інвестиції – вкладення капіталу у вир-во з метою отримання більшого прибутку. Безпосередньо у засоби ври-ва та через купівлю цінних паперів – фінансові інвестиції. 76. Економічне зростання та ек-чні цикли. Економічне зростання – це збільшення обсягів вир-ва. До цього прагнуть всі суб’єкти вир-ва, як матеріального, так і нематеріального. Існує два типи економічного зростання: екстенсивний – на основі кількісного збільшення його факторів при збереженні попередніх параметрів вир-ва; та інтенсивний – на основі якісного поліпшення його факторів при удосконалення організаційно-економічних відносин вир-ва. Інтенсивний тип економічного зростання в чистому вигляді не існує. Природа, як і суспільство розвиваються циклічно. Час між двома черговими кризами – складає цикл економічного розвитку, який складається з фаз кризи, депресії, пожвавлення та піднесення. Походження та причини циклічного розвитку ек-ки, тривалість та внутрішня структура циклів мають різні тлумачення. Так: Теорія циклів К.Маркса – в основі циклів лежить економічна криза перевир-ва товарів, як одна з закономірностей капіталістичної ек-ки, як проява протиріч капіталізму. При цьому мета капіталістичного вир-ва полягає не в задоволенні потреб людей, а в збагаченні, вир-ві прибавочної вартості. Теорія циклів Кейнса – в основі неї покладено споживання, як об’єктивну стійку величину, яка є єдиною метою будь-якої господарської діяльності. Головні фактори – цінність капіталу, ставка відсотку та податки. Кейнс дає практичні рекомендації по обмеженню негативних наслідків спадів шляхом державного регулювання ек-ки через ставки відсотків, інвестиції, кредити, податки, ціни та інші ек-чні важелі. Теорія Кондратьєва – теорія великих циклів. Причинами цих циклів є НТР, що викликають підняття інноваційної діяльності. Першооснова довгий хвиль – кібернетика, генна інженерія, нова хімія. В основі теорії лежить процес якісних змін базисних поколінь машин та технологій. 77. Ек-чні кризи та їх причини. Ек-чні кризи, тобто стрімкий спад вир-ва є невід’ємною умовою розвитку ек-ки, як не дивно. Нам відомо про її циклічність і тому чергова криза обіціє і черговий підйом.. В різних суспільствах причини економічних криз можуть бути різними. Наприклад, в країнах з розвинутою економіко причиною криз є перевир-во товарів. У суспільствах, що розвиваються, та перехідних ек-ках, навпаки, до економічних криз призводять продовольчі, ресурсні та виробничі проблеми. Важливою причиною появи економічних криз стали різного роду суперечки та конфлікти всередині окремих країн, та між країнами. Ці теорії поділяються на інтернальні та екстернальні. 78. Теорії зайнятості. Зайнятість – діяльність громадян, пов’язана із задоволенням власних і суспільних потреб, яка приносить дохід. Неокласична теорія зайнятості: основний регулятор – ринковий механізм, через попит і пропонування Х Кейнсіанська:. Повної зайнятості бути не може, ціни на працю негнучкі, постійні, тобто зі зниженням зарплати частина працівників стає вимушено безробітною. 79. Безробіття:причини, види, форми. Безробіття – стан, за якого працездатні громадяни працезд віку з незалежних від них причин не мають підходящої роботи, зареєстровані у держ службі зайнятості і отримують виплати по безробіттю Природний рівень – 5-6% Природне (добровільне, фрикційне, структурне) Добровільне – не хочуть працювати за такої зарплати, але працювали б якби вона була вищою. Фрикційне – внаслідок переїзду, зміни професії... Структурне – невідповідність між пропонуванням і попитом на роб силу певних професій більш довготривале ніж фрикційне. Вимушене – через виникнення надлишку робочої сили. Циклічне – пов’язане із спадом промисловості внаслідок відповідної фази ек циклу. Вимушена неповна зайнятість Зайняті, безробітні, незайняті (не шукають) 80. Господарський механізм та його роль у сис-мі регулювання сусп відтворення Госп механізм – система основних форм, методів і важелів використання законів, розв’язання суперечностей сусп способу вир-ва, реалізації власності, створення системи стимулів і узгодження ек інтересів основних класів і соц груп

81. Державне регулювання сусп відтворення та його форми. Держ регулювання – комплекс форм і засобів централізованого впливу на розвиток ек об’ктів для стабілізації ек с-ми та її пристосування до інтересів людини. Основні форми державного регулювання: - короткострокове або емпіричне державне регулювання – комплекс антикризових та антициклічних заходів держави, спрямованих на пом’якшення наслідків економічної кризи. - Довгострокове державне регулювання – економічне програмування. Сьогодні це найбільш поширена і розвинена форма державного втручання в ек-чні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення. Розрізняють кон’юктурне (спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулювання госп кон’юктурою) та структурне програмування (форма економічного регулювання – науково обгрунтовані плани економічного та соц.-го розвитку). - Директивне планування – владні структури визначають ек-чні потреби та забезпечують реалізацію планів. 82. Необхідність і сутність фінансів. Державні фінанси. Фінанси – це ек-чні відносини або між людьми в суспільстві, або між державою та суспільством, виражені через гроші. Фінанси асоціюються з тими процесами сусп-го життя, які обов’язково супроводжуються рухом грошових коштів: - розподіл прибутку; - формування фондів внутрішньогосподарського призначення на підприємстві; - перерахування податкових платежів до бюджету; - внесення коштів у благочинні фонди та інші позабюджетні фонди тощо. Фінанси виражають реально існуючі в суспільстві виробничі відносини і виступають в якості економічної категорії. Завдяки фінансам здійснюються перерозподіл вартості сусп-го продукту Державний бюджет – утверджений в законодавчому порядку план доходів та витрат держави, складений на рік. Цільові та спеціальні фонди – пенсійний, зайнятості, ліквідації наслідків лих тощо. 83. Фін с-ма і політика. Фіскальна політика. Фіскальна або фінансова політика держави є складовою частиною грошової політики держави. Фіскальна – це бюджетна політика, політика регулювання сукупного попиту шляхом зміни витрат з доходів бюджету. Фіскальна політика через державні витрати та доходи регулює сукупний попит з метою впливу на інфляцію, безробіття та інші ек-чні процеси. Основні важелі фіскального механізму – податки, державні витрати, дефіцит бюджету, державні закупівлі, соціальні витрати, державні програми в бюджеті. Фіскальна політика не може дати стабілізації ек-ки співвідношення попиту та пропозиції, стійкого грошового обігу, високої зайнятості, відсутності інфляції тощо без дії автоматичного фіскального механізму, який здійснює відносну стабілізацію на основі циклічних коливань економічного розвитку. Існує також дискреційна, тобто свідома ф політ. По своїй ек-чній сутності державний бюджет – це грошові відносини, що виникають у держави з ФО та ЮО з приводу розподілу національного доходу. Бюджетне планування та балансування як важливий елемент фінансової політики держави своїм змістом відображає процес формування та використання фінансових ресурсів держави 84. Економічна с-ма капіталізму вільної конкуренції, суть і основні ознаки. Основні риси капіталізму: приватна власність на речові ресурси; використання найманої праці, свобода підприємництва та вибору, ринок, заснований на вільній конкуренції; наявність великої кількості самостійно діючих покупців та продавців кожного продукту та товару. Вирішальною умовою економічного прогресу стала свобода підприємницької діяльності тих, хто мав капітал. Було досягнуто нового рівня розвитку “людського фактору”, головної виробничої сили суспільства. 85. Концентрація і централізація вир-ва та капіталу. Виникнення монополій та їх форми. В одному місці, водних руках. В основу виникнення монополій покладено об’єктивний процес розвитку продуктивних сил. Становлення розвинутої підприємницької економічної системи вимагало адекватної виробничої бази. З розвитком техніки, в свою чергу, прискорювався процес витіснення дрібних підприємств. Щоб запобігти руйнівним силам конкуренції, великі підприємства почали групуватись, утворюючи монополістичні об’єднання. На зміну вільній конкуренції прийшла монополія. Форми монополій: - Білатеральна; - Обмежена; - Чиста монополія. 86.фінансово-монополістичний капітал. Капітал – це грошові та матеріальні кошти, які використовуються в суспільносу вир-ві з метою отримання прибутку. З розвитком інтернаціоналізації економічного життя почали формуватись різноманітні монополії, в тому числі і фінансові. Вони почали активно впливати на розвиток економічних відносин в усьому світі. На долю фінансово-монополістичного капіталу приходиться майже 70 відсотків усіх капіталовкладень та всіх фінансових операцій світу. 87. Змішана ек система, її структура. Три типи змішаної ек-ки: Консервативний, ліберальний соціал-реформіський

88. Ек с-ма соціалізму. Характерними рисами такої системи є: суспільна (державна) власність практично на всі ек-чні ресурси; монополізація та бюрократизація ек-ки; централізоване економічне планування як основа господарського механізму; залежність ек-ки від ідеології і політики. Соціалізм проголошував суспільну та класову рівність всіх людей. В той же час проголошувалася народна власність на всі ресурси держави – землю, фактори вир-ва, результати вир-ва та прибуток. А насправді все належало суспільству, тобто державі. Проголошена суспільна власність народу була на справі державною власністю, а народ не мав майже нічого. 89. Механізм функціонування соціалістичної адміністративно-командної ек-ки: директивне планування та централізоване управління. Господарський механізм має ряд особливостей. Він передбачає: безпосереднє управління всіма підпр-вами з єдиного центру – вищих ешелонів державної влади; держ повністю контролює вир-во та розподіл продукції, в результаті чого виключаються вільні ринкові відносини між окремими господарствами; державний аппарат керує господарською діяльністю за допомогою переважно адм-розпорядчих методів. При надмірній централізації виконавчої влади розвивається бюрократизація госп. механізму та економічних зв’язків. Суспільні потреби визначалась безпосередньо центральними плановими органами. Централізований розподіл природних ресурсів здійснювався без участі виробників та споживачів. Розподіл створеної продукції між учасниками вир-ва жорстко регламентувався центральними органами шляхом тарифної системи та централізовано прийнятих нормативів. 90. Зміст перехідної ек-ки: загальне і особливе. Об’єктивні чинники перехідного стану. Криза адміністративно-командної ек-ки спричинила невідкладне завдання створення нового господарчого механізму, що забезпечує ефективність використання усіх природно-господарських ресурсів, зміцнення НТП, відродження господарської ініціативи і заповзятливості. Такий механізм припускає строгу і чітку персоніфікацію виробничо-господарських ресурсів, основна маса об'єктів державної власності повинна бути приватизована. На цій основі повинна бути створена ринкова ек-ка. Перехідними ми називаємо такі ек-ки, які перебувають у процесі великомасштабних змін, що ведуть до іншої, стабільної ек-ки. Перехід має визначену кінцеву мету – ринкову ек-ку та парламентську демократію. 91. Становлення різних форм власності в перехідній економіці. Перехідна ек-ка – процес якісних змін в сус-ві в момент його переходу до нового соц-ек ладу. Перехідний стан до ринкової ек-ки передбачає наявність підприємств різноманітних форм власності : державних, колективних, змішаних, спільних. Індивідуальних. Державна форма власності при нерозвиненій демократії приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної власності елементів корпоративного привласнення. Роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших, недержавних формах власності. Приватизація – це процес придбання громадянами у власність усіх або частини акцій акціонерних, інших господарських товариств, а також підприємців, заснованих на змішаній або колективній власності. Роздержавлення й приватизація відбуваються у таких формах: перетворення державного підпр-ва на акціонерне чи інше господарське товариство; викуп майна державного підпр-ва, зданого в оренду, орендним підпр-вом або іншим орендарем; викуп майна державного підпр-ва членами трудового колективу; продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юридичним особам та громадянам. 92. Закономірності та особливості розвитку перехідної ек-ки - неврівноваженість ек-ки (нестійкість існуючої с-ми з метою її зміни на іншу) - виключність повернення старого ладу - дуже вагомі суперечності між системами, але вони є джерелом розвитку - наявність особливих, перехідних форм ек-ки 93. Особливості ек відносин при переході до ринкової ек-ки. Дібералізація ек-ки - перехід до вільного ціноутворення - торгівля на основі свободи свіх суб’єктів ринку - підпорядк-ня діяльності вир-ків вимогам ринку. Лібералізація зов-ек зв’язків: - усунення монополії держави на них - умови для зарубіжних інвестицій - сприяння зов торгівлі 94. Особливості ринкової трансформації ек-ки України. - минула система – антипод ринку - глибинний характер перетворень (відносини власності, спосіб розподілу ресурсів, зміна елементів надбудови) - економічний спад зумовлений і об’єктивними причинами і прорахунками - налагодження нових зовн-ек відносин - інтеграція, нелека - затяжний трансформаційний період - тіньова ек-ка 95. Світове господарство: його суть та структура. СГ – сукупність національних господарств, що беруть участь у МПП і пов’язані між собою системою міжнар відносин. Зараз св гос-во поділяється на три групи країн: Розвинені – 30 країн і 55% ВВП Країни, що розвиваються, слаборозвинені багато, але лише 28% ВВП Країни з перехідною ек-кою, ті, що здійснюють перехід від ком-адм до ринкової ек-ки 96. Міжнар поділ праці. Міжнар ек відносини. МПП: 1) сусп поділ праці – це сукупність різних видів виробничої діяльності; це найбільш загальна форма сусп-го вир-ва, він переростає в МПП. Який є вищим етапом розвитку; 2) МПП – якісно вищий етап сусп-го поділу праці – раціональна форма використання СПП у рамках народного господарства. Це спеціалізація кожної країни на випуску певних виробів із метою задоволення як своїх потреб, так і потреб країн-партнерів. МПП буває: загальний – це поділ праці між країнами світового співтовариства по найбільшим сферам сусп-го вир-ва; окремий – поділ праці між країнами всередині однієї сфери сусп-го вир-ва або галузі ек-ки; одиничний – поділ праці між суб’єктами в рамках однієї обособленої господарської одиниці. МЕВ – с-ма господарських зв’язків фізичних та юридичних осіб на інтернаціональному рівні, на рівні держав, групи держав, міжнародних економічних організацій, які орієнтовані на реалізацію їх потреб; це особлива сфера здійснення виробничих зв’язків, які вийшли за територіальні рамки окремих держав; це сукупність суспільно виробничих зв’язків суб’єктів світового господарювання. 97. Інтернаціоналізація господарських відносин та продуктивних сил. Інтернаціоналізація господарських відносин – це розвиток господарських зв’язків між країнами світового співтовариства; це процес переростання виробничими силами та виробничими відносинами національних кордонів. Інтернаціоналізація продуктивних сил – це створення міжнародних господарських об’єктів у країнах світового співтовариства. Можливості: Оновлення науки і техніки вимагає участі у цьому процесі багатьох країн Розгортання вир-ва для потреб різних країн Поширення НТР,активніша рухливість капіталу і роб сили. 98. Міжнародні валютно-фінансові організації. Міжнародні валютно-фінансові ор-ії – орг-ії, що регулюють валютно-фінансові відносини. Св Валютна с-ма має довгий шлях свого розвитку: - золото - світові гроші , потім золотодевізний стандарт до 44 – фіксоване співвідношення - золотодолларови стандарт МВФ) - Система плаваючих курсі регуляторними фін оргіями є: 1) нац банки, міністерство ек-ки, міністерство фінансів, органи валютного контролю; 2) міжнар валютно-фінансові організації (МВФ, МБРР), регіональні валютно-фінансові організації (ЄВІ, ЄБРР). найбільше досягнення – Євро. 99. Необхідність і методи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Держ регулювання – комплекс форм і засобів централізованого впливу на розвиток ек об’ктів для стабілізації ек с-ми та її пристосування до інтересів людини. Одним з інструментів ек рег зовн ек діяльності є заборона інвестування приватного (або іноземного) капіталу в окремі галузі ек-ки. Держава завжди повинна впливати на проведення як внутрішньо економічної, так і зовн-ек політики. Вільність різних суб’єктів у проведенні економічної політики заради власних інтересів може привести до досить негативних наслідків для ек-ки країни, отже необхідність державного регулювання є очевидною. 100. Основні глобальні проблеми сучасності. Класифікація глобальних проблем. ГП – всезагальні проблеми загальнопланетарного масштабу, пов’язані з життєвими інтересами людства і можуть бути вирішені спільними діями всіх країн Глобальні проблеми поділяють на три сфери дії. - До першої належать проблеми, які виникають у сфері взаємодії природи й суспільства. Серед них: надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством тощо, освоєння ресурсів світового океану, оволодіння космічним простором. Особливість переростання цих проблем у глобальні полягає в тому, що сьогодні споживання ресурсів, що відновлюються і що не відновлюються, досягло величезних масштабів і характеризується тенденцією до подальшого зростання. - До другої сфери належать проблеми суспільних взаємовідносин, а саме: між державами різних економічних устроїв, подолання економічної відсталості багатьох країн світу, локальні, регіональні та міжнародні кризи тощо. На перший план серед них вийшла проблема регіональних конфліктів, у тому числі і в державах, що переходять до ринкових відносин. У розв’язанні цієї проблеми зацікавлені не лише держави, які мають ракетно-ядерний потенціал, а й народи усієї планети. - Третя сфера – розвиток людини, забезпечення її майбутнього. Вона охоплює передусім проблеми пристосування сучасної людини до умов природного й соц-го середовища, що змінюються під впливом НТП, питання сучасної урбанізації, боротьби з епідеміями і тяжкими захворюваннями. Класифікація глобальних проблем за сферами дії не означає, що вони відокремлені одна від одної. Межі між сферами часто мають умовний характер, а окремі глобальні проблеми зумовлені процесами, що є результатом взаємодії не лише природи й суспільства, а й відносин між державами.