Шпора 3

1. Продуктивні сили та виробничі відносини. Діалектика взаємодії продуктивних сил та виробничих відносин. Продуктивні сили суспільства - це сукупність особистих і речових факторів виробництва в їх взаємодії та взаємозв'язку. Особистий фактор – робоча сила – здатність людини до праці. Речові фактори: засоби виробництва: предмет праці – те, на що скерована діяльність людини, з чого вона виробляє необхідні матеріальні блага; засоби праці – інструменти, знаряддя, з допомогою яких люди обробляють предмет праці. Продуктивні сили - це одне з основних понять політичної економії. Вони виникають в результаті взаємодії факторів виробництва. Функціональна структура продуктивних сил: Фактори виробництва Робоча сила Предмет праці Засоби праці Засоби виробництва Особистий фактор Речовий фактор Продуктивні сили

Виробничі відносини не слід розуміти лише як відносини, що виникають між людьми безпосередньо в процесі виробництва матеріальних благ або послуг. Під виробництвом, а точніше "суспільним виробництвом", економісти розуміють весь процес відтворення, який включає в себе чотири ланки (стадії): безпосередньо виробництво як процес створення матеріальних благ (послуг); розподіл, в результаті якого кожен учасник суспільного виробництва отримує свою частку у виробленому національному продукті (в натурі або в певній сумі грошей); обмін, в процесі якого отримана частка при розподілі (натуральна, грошова) обмінюється на необхідні конкретні засоби існування; споживання -тут вироблений продукт завершує свій рух, відбувається його кінцеве споживання, й тим самим дається поштовх до розпочинання нового виробничого циклу. Тому, коли ми говоримо про виробничі відносини, розуміємо під ними всю їх сукупність. А саме: відносини виробництва, розподілу, обміну й споживання. Виробничі відносини виникають також і в процесі організації виробництва та управління ним. Структура виробничих відносин суспільства неоднорідна і включає в себе: соціально-економічні (вир-во, розподіл, обмін, споживання) і організаційно-економічні відносини (поділ праці, спеціалізація, кооперування, комбінування, орг-ція і управління). Продуктивні сили і виробничі відносини знаходяться у взаємозв’язку, взаємодії й суперечливій єдності. Це проявляється в тому, що виробничі відносини встановлюються не по волі людей. Той чи інший тип виробничих відносин – результат певного рівня розвитку і характеру продуктивних сил. В свою чергу, виробничі відносини утворюють суспільну форму, в якій розвиваються продуктивні сили, надають цьому розвиткові соціальної визначеності. Єдність і взаємодія продукт сил і вир-их відносин утворюють спосіб вир-ва.

2. Економічні категорії та економічні закони. Категорія політекономії - це найбільш загальне логічне поняття, що відображає суть реально існуючого економічного явища, яке проявляється в певному виробничому відношенні. Або інакше - це теоретичне відображення реально існуючих виробничих відносин людей. Наприклад: товар, гроші, вартість, капітал. Категорія - це нижчий ступінь пізнання економічних явищ. Вищим, який дозволяє повною мірою розкрити суть явища, е економічний закон. Економічні закони виражають внутрішні, типові, тривалі, необхідні (в т.ч. причинно-наслідкові) зв'язки й залежності, які характеризують головний магістральний напрям розвитку тієї чи іншої сфери економіки. Виробничі відносини між людьми є тим середовищем (умовами), в якому виникають і діють економічні закони. Поза цим середовищем немає і його законів. Отже, економічні закони незалежні від свідомості, бажання людей, але не від їхньої діяльності. Серед законів можна виділити три основних групи законів: 1) - утворюють загальні економічні закони - які діють у всіх без винятку способах виробництва. Вони відображають: внутрішні, сталі й суттєві зв'язки, властиві процесу взаємодії людини з природою і які є однаковими на всіх етапах розвитку людського суспільства. Серед них слід виділити закон зростання продуктивності праці або, як його ще називають, закон економії часу, закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил, закон усуспільнення виробництва й праці, закон зростаючих потреб. 2) - утворюють специфічні економічні закони - що діють лише в межах одного способу виробництва. Вони виражають сутність історично визначених виробничих відносин, які виникають на основі тих чи інших форм власності на засоби виробництва, характерних для якогось конкретного суспільного ладу. Так, наприклад, феодалізм має свої специфічні економічні закони, капіталізм - свої, а соціалізм - інші. Виділяється один закон, який виражає найбільш глибинні зв'язки даного способу виробництва, його мету й засоби досягнення цієї мети. Цей закон називається основним економічним законом формації. 3) - належать закони, які не можна віднести ні до загальних, ні до специфічних. Вони виражають такі особливості виробничих відносин, які властиві декільком способам виробництва, і тому діють лише в їхніх межах. До них відносяться, наприклад, закони товарного виробництва: закон вартості, закон попиту й пропозиції, закон грошового обігу. Ці закони отримали назву особливих законів. ЕЗ спонукають людей до певних дій, диктують логіку їхної поведінки з допомогою ек інтересів. Тому саме інтереси разом з потребами і стимулами утворюють найважливішу ланку в дії і прояві ЕЗ. Способи прояву законів: стихійний (коли люди ігнорують їх вимоги) та свідомий (вик-ня механізму дії з-ів). Суть закону – зміст. Напр., для закону вартості – вартість. Явища законів – конкретні форми прояву суті ек законів. Напр., ціни, зарплата..

3. Еволюція товарного виробництва. Властивості товару. Двоїстий характер праці, втіленої в товар. ТВ – фаза економічного розвитку, при якій продукти виготовляються не лише для задоволення потреб вир-ів, але й з метою обміну, тобто виготовляються в якості товарів, а не споживних вартостей. ТВ зароджується ще у первісній общині й певного розвитку досягає в рабовласницькому суспільстві. Розвиток суспільства розкривав кордони натурального господарства, втягуючи його в нові економічні зв'язки, які набирали товарної форми. І, в першу чергу, такою умовою було поглиблення суспільного поділу праці, яке вело до зростання ефективності виробництва. Перший МПП – поділ між тваринництвом і землеробством. Другий – відокремлення ремесла від землеробства. Саме 2 ПП привів до виникнення товарного вир-ва. В рабовласницькому суспільстві виникає таке поняття, як ринок (спочатку як місце, де здійснюються акти купівлі-продажу). Суб’єкти тов відносин – дрібні власники, рабовласники. З появою класу купців, які займалися лише торгівлею, відбувся третій великий суспільний поділ праці. Товарне виробництво та породжені ним купецький і лихварський капітали виступали лише придатками, обслуговували натуральне в своїй основі рабовласницьке виробництво. Тобто, товарне виробництво було лише придатком до натура-льного, носило підпорядкований, обмежений характер. І причиною того були особливості рабовласницького ладу; а)відносно низький рівень розвитку суспільного поділу праці; б)панування сільського господарства; в)рабовласницька форма власності. Розпад рабовласницького ладу й перехід суспільства до феодалізму на перших порах дещо загальмували процес витіснення натурального господарства. Воно продовжувало посідати панівне становище. Проте об'єктивні процеси розвитку товарних відносин вже зупинити було неможливо. Подальшого розвитку набувають торговий і лихварський капітали, характерною особливістю яких було те, що вони не були пов'язані безпосередньо з виробництвом (бо виконували лише посередницькі функції), а джерелом свого прибутку мали додатковий, іноді необхідний продукт, створений селянами та ремісниками. Значного розвитку при феодалізмі набуває й міжнародна торгівля. Процеси розвитку продуктивних сил прийшли в протиріччя з існуючим натуральним вир-вом. Виникла суспільна потреба в ліквідації феодальних вир-их відносин і заміні їх новими. В міру розвитку прод сил, товарне вир-во починає набувати підприємницького характеру. Просте товарне вир-во трансформується в капіталістичне, рисами якого є: велика приватна власність на засоби вир-ва, наймана праця та мета – збагачення. Просте ТВ, розвиваючись в умовах приватної власності, неминуче приводить до виникнення капіталістичного виробництва. Продукт, вироблений для продажу отримав назву товару. Товар задовольняє будь-яку потребу людини, це має назву споживна вартість. Вона ділиться на 3 види: Предмети споживання – речі, які задовольняють потреби людей безпосередньо як життєві матеріальні та духовні блага (книги, одяг, взуття). Засоби виробництва – речі, які задовольняють потреби людей опосередковано, шляхом вик-ня їх для виготовлення необхідних предметів споживання або послуг (будівлі та споруди, машини та обладнання, сировина, паливо). Послуги – споживна вартість, яка не має речової форми, а має корисний ефект діяльності живої праці. Властивості товару: - здатність задовольнити певну потребу людини (споживна вартість). - Придатність для обміну на інші товари (мінова вартість). Товар має двоїсту природу: являє собою єдність споживної вартості і вартості. Це обумовлено - Двоїстим характером праці: З одного боку, праця – це процес створення певного корисного продукту, що пов’язана з спеціалізацією виробника. Має назву конкретна праця. З другого – це процес затрат людської робочої сили, фізичної і розумової. Абстрактна праця.

4. Величина вартості товару. Вартість товару і продуктивність праці. Величина вартості товару вимірюється кількістю робочого часу, затраченого на його виготовлення. Вона вимірюється суспільно-необхідним робочим часом (СНРЧ). Це такий час, який є необхідним для виготовлення певної споживної вартості за наявних суспільно-нормальних умов вир-ва та при середньому в даному суспільстві рівні вмілості й інтенсивності праці. Це своєрідний суспільний норматив, якого товаровиробники повинні дотримуватися. Вартість товару залежить також від її продуктивності праці, яка включає в себе 2 елементи: продуктивну силу та інтенсивність праці. При зростанні продуктивної сили праці величина вартості одиниці продукції зменшується. Вартість товару формується під впливом 2 видів праці - минулої (затрати засобі вир-ва) і живої (затрати робочої сили). Якщо продуктивна сила праці зростає, це означє, що затрати минулої праці збільшуються (через застосування технологій, знарядь праці), а живої – зменшуються. Тому вартість зменшується. Підвищення інтенсивності праці приводить до збільшення затрат живої праці на одиницю часу, при цьому затрати праці на одиницю продукції не змінюються. Отже, вартість не змінюється.

5. Поняття ринку, ознаки сучасного ринку. Ринок - це місце, де відбувається процес купівлі-продажу результатів людської діяльності, а отже, як сфера підприємницької діяльності - бізнесу. Ринок – це сукупність економічних відносин між людьми у сфері обміну, посередництвом яких здійснюється реалізація результатів людської діяльності. По-третє, ринок - це місце, де відбувається остаточне визнання суспільством втіленої в результати діяльності праці. Ринок виступає як момент, що опосередковує виробництво й споживання, і тому перебуває під їхнім впливом, а також сам впливає на них. На ринку можуть з'явитися лише ті результати людської діяльності, які задовольняють потреби суспільства в особі покупців. На ринку з'ясовуються реальні потреби суспільства. Ринок показує виробникам, що виробляти і в якій кількості. Нарешті, на ринку визначається вартість результатів людської діяльності, в тому числі й товарів. Ознаки: По-перше, сучасний ринок є ринком купців – пропозиція товарів перевищує попит на них. Це визначає пріоритет покупців по відношенню до продавців. Другою обов'язковою ознакою сучасного ринку є його конкурентний характер. Це означає, що в системі під-ва кожний суб’єкт виступає як конкуруюча сторона по відношенню до всіх інших суб’єктів. Третя ознака сучасного ринку – стабілізація відносин між суб’єктами ринку на основі інтеграції. Сучасний ринок – це арена суперництва підприємців та інших суверенних суб’єктів економіки (наприклад, покупців); кожному з яких повинен бути гарантований його суверенітет і збереження його конкурентоспроможності. А це можливо тільки при умові протидії монополізації економіки й широкої інтеграції суб'єктів ринкових відносин.

6. Види ринків, суб’єкти і об’єкти ринку. Інфраструктура ринкової економіки. Суб’єкти – всі учасники суспільного вир-ва: держава; державні, колективні, кооперативні, приватні підприємства та їх об’єднання; іноземні фірми та громадяни; громадяни України; різні установи та організації. Об’єктами стають усі результати суспільної діяльності. Ними можуть бути матеріальні продукти праці (засоби вир-ва, предмети споживання, послуги, житло); інтелектуальні продукти праці (інформація, наукові ідеї); робоча сила; цінні папери (акції, облігації); валюта, позичкові капітали. З точки зору об’єктів обміну, ринки бувають: ринок засобів вир-ва, ринок товарів народного споживання, ринок послуг, ринок позичкового капіталу, ринок цп, р валюти, р інформації, р науково-технічних розробок, ринок робочої сили, ринок житла. З територіальної точки зору, ринок може бути внутрішнім і зовнішнім. Внутрішній може бути національним – весь внутрішній ринок даної країни, обмежений рамками її кордонів, регіональним – ринок окремого територіального підрозділу, локальним – ринок якоїсь місцевості, яка включає певну сук-сть населених пунктів. Всі види ринків можуть бути зведені до 4 утворень: ринок товарів і послуг, ринок грошей, ринок цп, ринок робочої силою. Інфраструктура – сук-ть організаційно-правових форм, за допомогою яких здійснюється функціонування й поєднання в єдине ціле ринкових відносин. Елементи І – це форми, які допомагають суб’єктам ринку реалізувати свої ділові інтереси. Це: під-ва роздрібної та оптової торгівлі, кредитна система й комерційні банки; емісійна система й емісійні банки; організаційно оформлене посередництво на товарних, сировинних, фондових і валютних біржах; аукціони, ярмарки та інші форми організованого позабіржового посередництва; система регулювання зайнятості населення й центри сприяння зайнятості; інформаційні технології й засоби ділової комунікації; податкова система й податкові інспекції; система страхування комерційного, господарського ризику й страхові компанії; спеціальні рекламні агентства, інформаційні агентства й засоби масової інформації; торгові палати, державно-громадські об'єднання ділових кіл; митна система; професійні спілки працюючих за наймом; комерційно-виставочні комплекси; система вищої і середньої економічної освіти; консалтингові компанії; аудиторські компанії; громадські і державно-громадські фонди, призначенні для стимулювання ділової активності; спеціальні зони вільного підприємництва тощо. І виступає як механізм функціонування підприємництва, заповнює величезний простір від вир-ва до споживання. Функції: організаційне оформлення ринкових відносин, полегшення учасникам ринкових відносин реалізації своїх інтересів, спеціалізація різних суб’єктів економіки, полегшення форм юридичного й ек-ого контролю, держ й громадського рег-ня ринкових відносин. Існує спеціалізована (яка обслуговує окремі ринки – товарів, цп, послуг) та загальна (обслуговує всю економічну систему - грошову, фінансову, кредитну, податкову).

7. Механізм функціонування ринку. Вільний ринок. Механізм функціонування ринку має 4 елементи: Попит - це форма вираження потреби. На ринку ми маємо справу не з попитом взагалі, а з попитом платоспроможним, тобто забезпеченим відповідною сумою грошей. Тому попит включає в себе два елементи: а)потреби, тобто бажання придбати той чи інший товар або послугу; б)грошові засоби, які має суспільство для придбання даних товарів або послуг. Має грошову форму. Пропозиція - це сукупність товарів і послуг, які є або в кожний даний момент можуть бути доставлені на ринок. Вона включає в себе два моменти: а)готовність виробників до продажу того чи іншого виду товару або послуги; б)умови, на яких виробник згідний продати їх. Пропозиція, як правило, має натуральне вираження: штуки, тонни, метри. Ціна – це грошовий вираз вартості. На ринку розрізняють три види цін: ціну попиту, ціну пропозиції і ціну рівноваги. Ціна попиту - це гранично максимальна ціна, яку покупці ще згідні платити за товар. Ціна пропозиції - це гранично мінімальна ціна, яку продавці ще згідні взяти за свій товар. Ціна рівноваги - це ціна, яка встановлюється при врівноваженості попиту і пропозиції. Конкуренція - це процес суперництва між суб'єктами ринкових відносин за найвигідніші умови виробництва, реалізації й купівлі товарів та послуг. Взаємодія названих елементів і являє собою ринковий механізм. Процес його функціонування визначає ступінь ефективності ринкової економіки. Сам ринковий механізм забезпечує свою стабільність. Він має власний внутрішній порядок, і взаємодія його елементів підпорядкована вимогам певних законів: законам грошового обігу, вартості, попиту і пропозиції. А реалізується це через завдання, які ставить перед собою кожен учасник ринкових відносин: прагнення максимуму прибутків і раціоналізація вибору. Отже, ринкова система за своєю природою є саморегульована система. Така саморегульована система отримала назву "вільного ринку". Ідея "вільного ринку" належить класику політичної економії А.Сміту, який роботі стверджував, що “вільна гра ринкових сил” створює гармонійний устрій, в якому індивідуум, прагнучи задовольнити свої егоїстичні інтереси, завдяки "невидимій руці" ринку, навіть не бажаючи того, сприяє інтересам суспільства більш ефективно, ніж у тому випадку, коли б він бажав це зробити. Щось повинно стримувати економічний суб'єкт, який прагне безмежно задовольняти свою жадобу до прибутку. Таким регулятором є конкуренція, яка зводить егоїстичні інтереси діючих у ринковій економіці суб'єктів до певної гармонії, до ринкової рівноваги. Зроблений А.Смітом аналіз ринкового господарства дає можливість пояснити феномен взаємодії особистої вигоди і її регулятора - конкуренції, як формуються ціни й чому вони не повинні повністю збігатися з витратами виробництва. Він описав господарський механізм вільного ринку, як саморегулюючої системи. Основною властивістю вільного ринку, за А.Смітом, є те, що він виступає своїм власним охоронцем. Маємо справу з парадоксом: ринок, з одного боку є кульмінацією будь-якої економічної свободи, а з іншого, - найсуворішим наглядачем. Економічна свобода - це ілюзія, в усякому разі вона є такою значно в більшій мірі, ніж здається напочатку. При цьому цілком зрозуміло, що в умовах ринку можна робити все, що завгодно, але якщо хтось діє всупереч його законам, то ціною індивідуальної свободи стає економічний крах.

8 Закон грошового обігу. Інфляція. Кількість грошей, необхідна для обігу, тобто форми грошей, підпорядковуються своїм особливим законам. Загальний закон кількості грошей в обігу з урахуванням перших двох функцій грошей (міра вартості і засіб обігу) виражається формулою, в якій кількість грошей залежить від суми цін товарів і швидкості обігу однойменної грошової одиниці: К=Ц/О, Де К – кількість грошей, необхідних для товарного обігу в певному році; Ц – сума цін товарів, що реалізується у певному періоді; О – середне число оборотів за рік грошової одиниці. З розвитком функцій грошей, формула набула складнішого вигляду: Кп=(СЦ-К+П-ВВ)/Шо, Де СЦ – сума товарних цін; К – сума цін товарів, проданих у кредит; П – сума платежів за борговими зобов’язаннями; ВВ – сума взаємопогашуваних безготівкових платежів; Шо – середня кількість оборотів грошової одиниці.

Основними елементами закону грошового обігу є товарна маса, що перебуває у обігу, рівень цін товарів і швидкість обігу грошей. Збільшення швидкості обігу грошової одиниці рівноцінне зменшенню грошової маси. Коли функціонували повноцінні гроші (номінальна вартість відповідає вартості металу), в обігу перебувала лише необхідна кількість грошових одиниць. Роль регулятора цієї кількості виконувала функція грошей як засобу нагромадження. В обігу, крім повноцінних грошей, із 17ст перебувають паперово – кредитні гроші, підпорядковані закону обігу паперових грошей. Суть закону полягає в тому, що кількість грошей у сфері обігу повинна дорівнювати кількості золотих грошей, потрібних для нормального функціонування товарообороту. Цей закон діяв в умовах, коли в основі грошової вартості лежал золото. Згідно із сучасною кількісною теорією грошей і цін, основоположником якої є американський економіст Фішер, кількість грошей в обігу визначається за формулою: К=P*Y/V, де Р – абсолютний рівень цін; Y – реальний обсяг виробництва; V – швидкість обігу грошей. Сучасні гроші: наявні – банкноти, безготівкові гроші... Структура грошової маси України за 2000рік: кошти поза банками (Мо) – 40%; кошти на розрахункових і поточних рахунках (М1) – 25%, термінові депозити та інші кошти (М2) – 33%, кошти клієнтів за трастовими операціями банків та цінні папери власного боргу банків (М3) – 2% Інфляція – це знецінення грошей, зниження їх купівельної спроможності, що виявляється у зростанні цін. Найбільш очевидно вона проявляє себе в систематичному переповненні каналів грошового обігу масою надлишкових грошей, що призводить до їх знецінення та додаткового перерозподілу національного доходу й національного багатства на шкоду більшості населення. Залежно від сили дії на економіку розрізняють інфляцію: повзуючу (вона досягає щорічно не більше 10% і проявляється у постійному рості цін, деякі економісти вважають до 5%на рік не є серйозною загрозою, тому що вона піддається контролю); галопуюча – вона набуває двозначного числа щорічно, упроваджується стрімким підвищенням цін, охоплює всі сфери господарського життя й викликає серйозні негативні наслідки в економіці та соціальній сфері. Зростання індексів галопуючої інфляції практично не кероване і набуває хронічного характеру; гіперінфляція – надвисока і вкрай небезпечна інфляція, веде до провокування гострих соціальних конфліктів, паралічу економіки та неперетбачуванних катаклізмів. Якщо інфляційне зростання цін перевищує темп у 50% щомісячно, то класифікують як супергіперінфляція. Залежно від особливостей зростання цін на різні групи товарів розрізняють збалансовану інфляцію, що виникає внаслідок пропорційної зміни цін на різні товари; незбалансовану – зростання цін різних товарів відбувається непропорційно; у випадках перетбачувальності процесу наростання інфляційних ознак розрізняють очікувану та неочікувану інфляцію. Врахування просторових меж дозволяє класифікувати локальну інфляцію, що діє в межах окремої країни, і світову , якщо вона охоплює групу країн, або регіони. Стан економки країни, що характеризується загальним застоєм виробництва, високим рівнем безробіття й одночасним підвищенням цін та інших ознак інфляційного процесу, називають стагфляцією.

9 Сутність інфляції, її види та наслідки Інфляція – це знецінення грошей, зниження їх купівельної спроможності, що виявляється у зростанні цін. Найбільш очевидно вона проявляє себе в систематичному переповненні каналів грошового обігу масою надлишкових грошей, що призводить до їх знецінення та додаткового перерозподілу національного доходу й національного багатства на шкоду більшості населення. Залежно від сили дії на економіку розрізняють інфляцію: повзуючу (вона досягає щорічно не більше 10% і проявляється у постійному рості цін, деякі економісти вважають до 5%на рік не є серйозною загрозою, тому що вона піддається контролю); галопуюча – вона набуває двозначного числа щорічно, упроваджується стрімким підвищенням цін, охоплює всі сфери господарського життя й викликає серйозні негативні наслідки в економіці та соціальній сфері. Зростання індексів галопуючої інфляції практично не кероване і набуває хронічного характеру; гіперінфляція – надвисока і вкрай небезпечна інфляція, веде до провокування гострих соціальних конфліктів, паралічу економіки та неперетбачуванних катаклізмів. Якщо інфляційне зростання цін перевищує темп у 50% щомісячно, то класифікують як супергіперінфляція. Залежно від особливостей зростання цін на різні групи товарів розрізняють збалансовану інфляцію, що виникає внаслідок пропорційної зміни цін на різні товари; незбалансовану – зростання цін різних товарів відбувається непропорційно; у випадках перетбачувальності процесу наростання інфляційних ознак розрізняють очікувану та неочікувану інфляцію. Врахування просторових меж дозволяє класифікувати локальну інфляцію, що діє в межах окремої країни, і світову , якщо вона охоплює групу країн, або регіони. Стан економки країни, що характеризується загальним застоєм виробництва, високим рівнем безробіття й одночасним підвищенням цін та інших ознак інфляційного процесу, називають стагфляцією. Наслідки: • зниження життєвого рівня населення шляхом падіння реальної вартості особистих заощаджень, скорочення реальних поточних доходів, перерозподілу доходів найманих працівників на користь роботодавців; • діє ефект додаткового інфляційного оподаткування доходів; • падіння виробництва, як результат зниження стимулів до праці. • Некерованість інфляційного процесу порушує управління економікою й підриває самі устої держави. Під тиском інфляції реальна вартість державних доходів постійно зменшується , тому , незважаючи на нетоварну емісію, держава зменшує свої видатки передусім на задоволення соціальних потреб, що загострює соціально – політичну напруженість суспільства. Розрізняють 2 типи інфляції: 1. попиту – полювання населення за товаром, якій стає дефіцитом 2. витрат – виникає внаслідок зростання витрат виробництва, які переносяться на ціни, це призводить до зростання цін. 3 метода стабілізації грошового обігу: 1. нуліфікація – вид грошової реформи, коли знеціненні грошові знаки анулюються, тобто оголошуються недійсними 2. ревалоризація – повернення попередньої купівельної сили грошовим знакам. 3. девальвація – зниження обмінного курсу грошової одиниці однієї країни до грошової одиниці іншої. Методи боротьби з інфляцією: обмеження грошової маси, індексація доходів населення...

10. Моделі і форми ринкової організації економіки. Поняття “ринкова економіка” відображає загальну, абстрактну модель господарювання в умовах товарного виробництва. Ця абстрактна модель виступає в двох основних формах: саморегульована і регульована ринкова економіка. Саморегульована форма – вільна гра ринкових сил (конкуренція, вільне цін-я) завдяки концентрації і централізації капіталу веде до виникнення великого вир-ва і його монополізації. Велике вир-во не може існувати без його регулювання, монополізм суперечить вільній грі ринкових сил. Тому, основою сучасного ефективного вир-ва може бути не просто ринкова економіка, а лише регульована ринкова економіка. Головне при цьому: оптимальне співвідношення між ринковими і позаринковими регуляторами, чітке визначення важелів і чинників позаринкового рег-ня. Це визначається конкретними умовами тієї чи іншої країни. Тому можуть існувати різні конкретні моделі її застосування, які залежать від рівня розвитку суспільства та від специфічних умов розвитку кожної країни. Моделі: 1). Вільний ринок - ідея належить класику політичної економії А.Сміту, який в роботі стверджував, що “вільна гра ринкових сил” створює гармонійний устрій, в якому індивідуум, прагнучи задовольнити свої егоїстичні інтереси, завдяки "невидимій руці" ринку, навіть не бажаючи того, сприяє інтересам суспільства більш ефективно, ніж у тому випадку, коли б він бажав це зробити. Але щось повинно його стримувати - конкуренція, яка зводить егоїстичні інтереси діючих у ринковій економіці суб'єктів до певної гармонії, до ринкової рівноваги. Сміт пояснив взаємодію особистої вигоди і її регулятора - конкуренції, як формуються ціни й чому вони не повинні повністю збігатися з витратами виробництва. Він описав господарський механізм вільного ринку, як саморегулюючої системи. Маємо справу з парадоксом: ринок, з одного боку є кульмінацією будь-якої економічної свободи, а з іншого, - найсуворішим наглядачем. 2). Економічний лібералізм – не визнається необхідність втручання держави в економічне життя. Природним регулятором виступає ринок. Найбільше прихильників має в США. 3). Державний дирижизм – необхідність систематичної регуляції економіки з боку держави. Перші концепції виникли у 20-30 х рр. у Франції. Передбачає: націоналізацію та утворення значного державного сектора у вир-ві та кредитно-банківській сфері, державне фінансування та орієнтація капіталовкладень, планування економіки, адміністративний контроль над кредитом, цінами, зарплатою. 4). Соціально-ринкове господарство – принцип ринкової свободи повинен бути взаємопов’язаний з підтримкою соціальної гармонії. Це проміжна модель між чисто ринковою і централізовано-регульованою системами економіки. Ринкове господарство виступає як основа ек системи, але воно діє не самостійно, а свідомо регулюється державою. В Україні необхідно спочатку трансформувати систему в нормально регульовану ринкову систему (планово-регульовану), а потім формувати її соц. характер. 5). Корпоративний патерналізм – 6). Планово-ринкове господарство – Вільний ринок відноситься до саморегульованої форми, а всі інші – до регульованої.

11. Суть і наслідки конкуренції Конкуренція виступає об’ктивно необхідною умовою ефективного функціонування ринкового механізму. Конкуренція як економічна категорія – боротьба між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів і послуг, за привласнення найбільших прибутків. Залежно від режиму конкурентної боротьби розрізняють: 1. досконалу (чисту) конкуренцію 2. недосконалу конкуренцію Досконала конкуренція означає що на ринку діє велика кількість конкурентів – виробників і конкурентів – покупців, існує вільний доступ товаровиробників до будь – якого виду діяльності. Цей вид конкуренції є найсприятливішим для оптимального функціонування ринкового механізму, процес ціноутворення здійснюється внаслідок вільної (без будь – яких обмежень ) і стихійної взаємодії попиту, пропозиції цін, що означає саморегулювання економічної системи. За досконалою конкуренцією жодна з фірм не може впливати на ринкову ціну. Досконала конкуренція є одним з 3-х різновидів вільної конкуренції, окрім неї існує ще : внутрігалузева конкуренція – боротьба між товаровиробниками, які діють в одній галузі народного господарства; та міжгалузева конкуренція – конкуренція між товаровиробниками, які діють у різних галузях народного господарства. Недосконала конкуренція – конкуренція між крупними компаніями і дрібними та середніми фірмами, тобто вона виступає у формах монополістичної і олігополістичної конкуренції. Це боротьба за монополізацію ринків збуту, джерел сировини, енергії та отримання державних контрактів, кредитів, за володіння інтелектуальною власністю. Монопольна конкуренція виникає коли застосовується широка диференціація продукту. Олігополістична конкуренція виникає коли однорідну продукцію продають декілька продавців. За цих умов кожен з них здійснює свою власну ринкову стратегію, але при цьому мусить врахувати стратегію і дії конкурента. Особливістю недосконалої конкуренції є те, що вона все більше переміщається зі сфери обігу у сферу безпосереднього виробництва, з галузевого на міжгалузевий рівень. Це означає, що недосконала конкуренція базується на впровадженні нових досягнень науки і техніку виробництво і спрямована на поліпшення якості продукції. Тому розрізняють ціновий та неціновий види конкуренції. Цінова конкуренція – боротьба між товаровиробниками через зменшення витрат виробництва, зниження цін на товари та послуги без істотної зміни їх якості й асортименту. Нерідко підприємці встановлюють занижені ціни, поки товар завоює ринок збуту, а потім починають підвищувати їх. Важливою рисою є цінова дискримінація, за якої один і той же товар або послугу продають різним групам покупців по неоднаковим цінам. Нецінова конкуренція – боротьба між товаровиробниками за споживача через впровадження досягнень науково – технічного прогресу у виробництво, що зумовлює поліпшення якості продукції, її асортименту. Для завоювання більших ринків збуту компанії також подовжують термін гарантійного обслуговування, надають кредити покупцям. Різновидом недосконалої конкуренції є нечесна конкуренція, що ведеться неекономічними методами (підкуп чиновників, промисловий шпіонаж, укладання таємних угод про єдину політику цін і навіть диверсії проти конкурента). Наслідки – монополізація ринку, встановлення монопольно високих цін, які призводять до зменшення платоспроможного попиту населення. Ціни на товари, які виробляють держ підприємства регулює держава. (Антимонопольна діяльність держави)

12. Монополія і наслідки монополізму Існуванню конкуренції загрожує монополія. Монополія – окремі наймогутніше підприємства або об’єднення декількох підприємств, які виготовляють переважну кількість певної продукції, внаслідок чого впливають на процес ціноутворення і привласнюють високі (монопольні) прибутки. Практика засвідчує, що залежно від характеру і причин, є такі види монополії: 1. природна – існує в галузях, які виробляють рідкісні метали та інші елементи виробництва, а також у галузях інфраструктури, що мають важливе і стратегічне значення, контроль над яким здійснюватися боку держави.(виробництво ядерної зброї) 2. легальна монополія – утворюється на законних підставах для надання особливих послуг (зв’язок, органи, що надають авторськи права) 3. штучна монополія – виникає в наслідок особливого становища підприємств для одержання монополістичних переваг. Монополії проникають у всі сфери суспільного відтворення – безпосереднє виробництво, обмін, розподіл і споживання. Першою монополізується сфера обігу. На цій основі виникають найпростіші форми монополістичних об’єднань – картелі і синдикати. Картель – об’днання декількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і вироблений продукт. На сучасному етапі картель існують у формі патентних пулів, ліцензійних договорів, консорціумів з проведення з проведення науково – дослідних розробок. Синдикат - об’єднання низки підприємств, які зберігають право власності на засоби виробництва, але втрачають власність на вироблений продукт. Найскладніші форми монополістичних об’єднань з’являються тоді, коли процес монополізації поширюється і на сферу безпосереднього виробництва. З’являється така форма монополістичних об’єднань як трест, це об’єднання цілої низки підприємств однієї або декількох галузей промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва та вироблений продукт, виробничу та комерційну самостійність, тобто об’єднують виробництво, збут, фінанси, управління, а на суму вкладеного капіталу, власники окремих підприємств отримують акції тресту, які дають їм право брати участь в управлінні й привласнювати відповідну частку прибутку. Існують ще такі форми як багатогалузевий концерн, конгломерат, банківські монополії. Процес монополізації має позитивні й негативні наслідки. Позитивною рисою є те, що у гігантських підприємство більше можливостей розвивати сучасне виробництво, фінансувати крупні науково – дослідні лабораторії, отримувати нові наукові результати, впроваджувати новітню техніку і технологію...завдяки привласненню монопольно високих прибутків монополії стимулюють конкуренцію, інноваційну діяльність, довготермінові інвестиції. Негативні наслідки : встановлення монопольних цін, створення штучного дефіциту.

16. Механізм відтворення основного капіталу. Відтворення – це безперервність, повторюваність виробництва. Зношення буває фізичним і матеріальним. фізичний знос – матеріальний знос машини...за час їхнього функціонування в процесі виробництва або невикористання; цей знос є наслідком виробничих навантажень, впливу атмосферних умов, змін у будові матеріалу, інше. У результаті фізичного зносу праці втрачають частину своєї вартості. моральний знос – передчасна втрата основним капіталом їхньої вартості або зменшення її. Є дві форми морального зносу: перша форма – підвищення продуктивності праці у сфері виробництва засобів праці, це приводить до зниження витрат виробництва на відтворення основних фондів; друга форма – з’являються принципово нові засоби праці, які мають більш високі конструктивні характеристики та експлуатаційні якості.

17. Вартість товару і витрати виробництва Товар - це продукт праці, який має дві властивості: по-перше, задовольняє певну потребу людини; по-друге, здатний обмінюватись на інші блага в певних пропорціях. Отже, йому властиві споживна вартість і вартість. Товаром може бути як матеріальне, так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга. Споживна вартість товару - це його здатність задовольняти потреби людини. Наприклад, хліб, м'ясо, молоко та інші продукти споживання задовольняють потребу в їжі; костюм, плаття - потребу в одязі; верстат, нафто, газопровід, виробничі споруди тощо - потребу в засобах виробництва. Отже, матеріальні блага і послуги задовольняють ті чи інші потреби як предмети особистого споживання або як засоби виробництва. Кінцевою метою будь-якого виробництва є створення споживних вартостей. Якщо благо створюється виробником для особистого споживання, то воно має споживну вартість для самого виробника. Якщо ж внаслідок суспільного поділу праці продукт (послуга) призначається для когось іншого, то він є суспільною споживною вартістю. В умовах товарного виробництва споживна вартість - це здатність товару задовольняти потреби не самого виробника, а покупців. Вартість виражає відносини між товаровиробниками з приводу порівняння витрат їх праці на виробництво благ і послуг, якими вони обмінюються. Кількісні характеристики праці, витраченої на виготовлення товару, втілюються у величині вартості товару. Величина вартості товару значною мірою визначається суспільне необхідними витратами праці й вимірюється суспільне необхідним робочим часом. Витрати виробництва - це те, у що обходиться створення продукту підприємству. Водночас суспільні витрати на створення продукту включають також додаткову працю, втілену в додатковому продукті. Витрати виробництва благ - це загальноекономічна категорія. Процес виробництва являє собою продуктивне споживання факторів виробництва заміщення яких є необхідною умовою процесу відтворення. Речовий зміст витрат виробництва на різних етапах розвитку економіки має різну суспільну форму. В умовах традиційного простого товарного виробництва витрати виробництва вимірюються вартістю спожитих засобів виробництва. Витрати праці (живої та уречевленої) простого товаровиробника в суспільне необхідних розмірах збігаються з вартістю товару. Фонд індивідуального споживання виробника виступає як частина валового доходу. Його обсяг визначається величиною валового доходу та пропозицією, яку враховують при його розподілі на споживання та нагромадження. Витрати поділяють на : - внутрішні - зовнішні Зовнішні (або явні) витрати пов'язані з придбанням фірмою ресурсів (тобто це витрати на сировину, матеріали, робочу силу тощо). При цьому вмінні витрати дорівнюють вигоді, яку можна отримати, якщо при тих самих витратах використати альтернативний ресурс. Внутрішні (або неявні) витрати пов'язані з використанням факторів виробництва, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, технічне та інше обладнання, підприємницькі здібності тощо), а також з деякими її перевагами (місцезнаходження, престижність торгової марки тощо). При цьому вмінні витрати дорівнюють вигоді, що може бути отримана при альтернативному використанні власних ресурсів. Витрати підприємця на виробництво певного обсягу продукції залежать від строку, за який можлива зміна ресурсів, що використовуються. Протягом короткого строку певні ресурси залишаються незмінними. Кількість інших ресурсів може змінюватись. У зв'язку з цим розрізняють поняття "постійні" та "змінні витрати". Останні змінюються зі зміною обсягу виробництва. В межах наявних виробничих потужностей величина постійних витрат не залежить від кількості створюваної продукції. Постійні витрати мають місце навіть тоді, коли продукт не створюється (амортизація, опалення, освітлення, реклама, страхування, рентні платежі). Для розширення виробництва продукції слід передусім відповідно збільшити кількість змінних ресурсів та інтенсивніше використовувати наявні виробничі потужності. За тривалий період можна змінити кількість усіх зайнятих ресурсів, у тому числі виробничі потужності. Відповідно всі ресурси у цей період розглядаються як змінні. Для того щоб порівняти витрати на виробництво продукту з його ціною, треба підрахувати витрати на виробництво одиниці продукту, або середні витрати.

Середні витрати поділяються на середні постійні та середні змінні. Середні постійні витрати зі зростанням виробництва знижуються. Це пояснюється тим, що сукупні постійні витрати у короткостроковий період залишаються незмінними. Відповідно зі збільшенням випуску продукції постійні витрати на одиницю продукту знижуються. Середні змінні витрати знижуються до мінімального рівня, який відповідає випуску максимальної кількості продукту, що припадає на зростаючі змінні ресурси. Після цього середні змінні витрати починають зростати, оскільки збільшення виробництва цього продукту потребує непропорційного збільшення змінних факторів.

18. Норма і маса прибутку. Фактори що впливають на норму прибутку. За реалізовану продукцію підприємство отримує відповідну суму грошей – валову виручку. Одна її частина спрямовується на заміщення зношених засобів виробництва, а інша – на заробітну плату працівників, що разом складає собівартість продукції. Різниця між валовою виручкою і собівартістю становить прибуток. Прибуток – перетворена форма додаткового продукту й додаткової вартості, яка виражає відносини між власниками засобів виробництва і найманими працівниками з приводу його створення і привласнення. Прибутковість підприємства слід розглядати у двох основних вимірах : по – перше, як прибутковість усього підприємства щодо всього авансового капіталу; по – друге, як прибутковість виготовлення окремої партії товару. Така прибутковість вимірюється відношенням прибутку та собівартості певної партії товарів. Загальна прибутковість підприємства визначається нормою прибутку – відношення річного прибутку до авансового капіталу; це процентне відношення вкладеного капіталу до прибутку. P’= (p\(c+v))100% , Де p’- норма прибутку, р – маса прибутку, с+v – авансовий капітал. Фактори, що впливають на норму прибутку: 1. норма додаткової вартості, яка прямо пропорційно впливає на норму і масу прибутку; 2. швидкість обороту капіталу – норма прибутку прямо пропорційна числу оборотів на рік. 3. якість праці 4. зростання суспільної продуктивності праці У розвинутих країнах світу норма і маса (величина) прибутку – головна мете підприємців і критерій ефективності виробництва. Середня норма прибутку в крупних компаніях становить до 12%.

19. Підприємство як суб’єкт ринкової економіки. Підприємництво-первинна ланка суспільного поділу праці і водночас основна ланка народногосподарського комплексу, яка є товаровиробником і забезпечує процес відтворення на базі самостійності і самоокупності. Закон України "Про підприємства в Україні" дає таке визначення підприємства: "Підприємство - самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу)". Як самостійні господарські одиниці вони користуються правами юр.особи, тобто суб’єктами відносин власності є само підприємство як юридична особа, його працівники. Ознаки підприємства як юр.особи: наявність статуту, балансу доходів і витрат, рахунка в банку, і право укладати договори з іншими юр.особами. Суб’єктами підприємницької діяльності , згідно Закону України, можуть бути: громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності і дієздатності; юр.особи всіх форм власності, встановлених З.У.”Про власність”. На підприємстві проходить процес виробництва мат.благ і послуг. Має закінчений цикл відтворення. Діє на основі комерційного розрахунку. Виконують таки функції: організаційну – забезпечення виробництва товарів і послуг, їх реалізація; відтворювальну – інвестування капіталу на розвиток, оновлення, розширення всіх його підрозділів; соціальну – задоволення суспільних потреб споживачів. Економічна сутність підприємства полягає в тому, що воно має на меті одержання прибутку, його діяльність спрямована на отримання прибутку після реалізації товару, об'єктивними умовами його існування є безперервний, постійно повторюваний процес виробництва, тобто відтворення. Факторами виробництва його є робоча сила і виробничі фонди. Як економічне явище підприємство характеризується певною сукупністю продуктивних сил і виробничих відносин. По-перше, воно має певну кількість засобів виробництва і робітників, що дає можливість виконувати закінчений цикл операцій і здійснювати випуск продукції. Підприємство також характеризується певною організацією виробничого процесу, спрямованого на досягнення економічної ефективності. По-друге, підприємство - це певна підсистема виробничих відносин. Засоби виробництва можуть бути в різних формах власності: різних видів приватної та державній. В ринковій економіці, де за наявності різноманітних форм власності, видів підприємств, форм організації господарювання власник чи менеджер підприємства вирішує долю свого підприємства на ринку у боротьбі з конкурентами, де все визначається пануванням закону попиту та пропозиції. У ринковій економіці підприємство не може легковажно відноситись до свого майнового, фінансового стану, до споживачів своєї продукції, постачальників сировини, напівфабрикатів, ринкового попиту, цін. Інакше воно опиниться у кризовому стані чи навіть збанкрутує. Налагодити ефективне функціонування підприємства у ринковій економіці, уникнути кризи та банкрутства можна лише при наявності чіткої, досконалої форми організації господарювання, яка передбачає: всебічне знання свого конкретного ринку, споживача, конкретних цін на свою продукцію чи послуги. Це досягається маркетингом підприємства; чітку взаємодію з постачальниками, ринками усіх факторів виробництва, внутрішньо фірмової організації виробничого процесу тощо. Це досягається виробничим менеджментом підприємства; постійну увагу та контроль за бюджетом підприємства, який за умов ринкової економіки відокремлений від державного бюджету. Це досягається фінансовим менеджментом підприємства; повсякчасне забезпечення діяльності підприємства оптимальною кількістю найманих робітників, що мають відповідні якості та професійну підготовку. Це досягається менеджментом з персоналу підприємства; поточний і періодичний контроль за станом ліквідності (спроможності у будь-який час виконати свої зобов'язання перед будь-яким контрагентом: споживачем, постачальником, банком, бюджетом держави, податковою установою тощо). Це досягається менеджментом обліку та контролю підприємства. Отже, можна підкреслити, що за умов ринкової економіки підприємство діє не як мікрочастка єдиного народногосподарського комплексу країни, а як первинна ланка економіки країни.

20 Підприємництво: суть, суб’екти і форми. Підприємництво-первинна ланка суспільного поділу праці і водночас основна ланка народногосподарського комплексу, яка є товаровиробником і забезпечує процес відтворення на базі самостійності і самоокупності. Як самостійні господарськи одиниці вони користуються правами юр.особи, тобто суб’єктами відносин власності є само підприємство як юридична особа, його працівники. Ознаки підприємства як юр.особи: наявність статуту, балансу доходів і витрат, рахунка в банку, і право укладати договори з іншими юр.особами. Суб’єктами підприємницької діяльності , згідно Закону України, можуть бути: громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності і дієздатності; юр.особи всіх форм власності, встановлених З.У.”Про власність”. На підприємстві проходить процес виробництва мат.благ і послуг. Має закінченний цикл відтворення. Діє на основі комерційного розрахунку. Виконують таки функції: організаційну – забезпечення виробництва товарів і послуг, їх реалізація; відтворювальну – інвестування капіталу на розвиток, оновлення, розширення всіх його підрозділів; соціальну – задоволення суспільних потреб споживачів. Згідно Закону України “Про підприємства” в Україні підприємства розмежуються за критеріями: 1. за формою власності: державне-засновано на загальнодержавній власності; індивідуальне- засновано на особистій власності, де використовується виключно особиста праця, самостійно здійснюється виробництво, весь доход належить виробнику; сімейне- засновані на праці і власності однієї сім’ї; приватне – засновано на власності окремого громадянина з правом наймання робочої сили; колективне – засновано на власності трудового колективу підпр-ва, кооперативу, громадської та релігійної організації; комунальне – на власності адміністративно – територіальних одиниць; спільне – на об’єднанні підприємств різних форм власності; орендне – підприємства різних форм власності, що їх держава на певних умовах і на певний час передає в користування трудовим колективам; 2. за формою організації : партнерство (товариство)- форма організації підприємства, базується на поєднанні (пайовому, частковому) майна різних власників; асоціації – об’єднання створенні з метою постійної координації громадської діяльності; корпорації (АТ)- об’єднання створенні на основі поєднання виробничих, наукових або комерційних інтересів. Вони належать до ТОВ, особливість:їх капітал утворюється у грошовій формі та поділяється на однакові за номінальною величиною і неподільні паї у вигляді акцій. Рішення приймаються тими акціонерами, які володіють контрольним пакета акцій (50%+1 акція, в Україні). Особливим видом є холдінгові компанії, виступають власниками контрольних пакетів низьких підприємств; холдінг виступає материнською компанією; консорціуми – об’єднання промислового та банківського капіталу на певний час для досягнення певної мети; концерни – об’єднання підприємств промисловості, наукових орган-й, транспорту, банків, торгівлі на основі повної фін.залежності від одного або групи підприємств; інноваційні – створення та використання інтелектуальної власності; 3. за розміром: малі підприємства – українським законодавством віднесено підпр-ва з кількістю зайнятих 15 – 200 осіб залежно від галузі або виду діяльності. Через свою масовість малі підприємства забезпечують удвічі більшу зайнятість населення ніж великі; середні підприємства – здійсняють вир-во невеликої, але стійкої номенклатури виробів у значних кількостях; великі – вир-во масової продукції стабільного асортименту, здійснюють великомасштабне фінансування у розробку науково-технічних проектів. 4. за видом діяльності – виробничі, фінансові, посередницькі, страхові.

21. Проблема банкрутств підприємств Це питання розглянуто в Законі України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом ” Банкрутство – неспроможність суб’єкта як юридичної особи задовольнити своєчасно пред’явлені до нього майнові вимоги кредиторів і виконати зобов’язання перед бюджетом. Боржник - юридична особа, яка не може виконати свої грошові зобов’язання протягом 3-х місяців. Ознакою банкрутства є неплатоспроможність.

22. Кругооборот капіталу. Функції форм капіталу. Капітал – виробниче відношення, за якого знаряддя праці, певні мат.блага, мінові вартості є засобом експлуатації, привласнення частини чужої неоплаченої праці. Капітал підприємства – це засоби виробництва, інше майно та цінності, які обслуговують процес виробництва, а також просте і розширене відтворення підприємства. Кругооборот капіталу – безперервний рух капіталу, у процесі якого він послідовно проходить три стадії, набуває на кожній з них певної функціональної форми і повертається до своєї вихідної форми – грошової ; оборот капіталу – процес його кругообороту , що постійно повторюється. Кругооборот і оборот капіталу можливе лише при таких умов: підприємство виробляє предмети споживання, продукція підприємства користується попитом, у галузі відсутні монополії й олігополії - ринок чистої конкуренції, продукція реалізується за готівку (а не в кредит), у тривалому періоді підприємство орієнтується на одержання нормального прибутку. 3 стадії руху капіталу: перша - капітал починає свій рух з грошової форми, тобто підприємець володіє капіталом у грошовій формі, але перетворення грошей на грошевий капітал відбудеться лише тоді, коли ці гроші будуть пущені в оборот для отримання прибутку. друга стадія здійснюється в процесі виробництва, результатом якого є виготовлення товару. Водночас відбувається перетворення продуктивної форми капіталу на товарну, вартість якої вища від вартості витрачених коштів на засоби виробництва і робочу силу. на третій стадії здійснюється реалізація товару і товарний капітал перетворюється на грошовий. Форми капіталу: 1. продуктивна 2. товарна 3. грошова. Оборот капіталу - процес його кругообороту , що постійно повторюється, це процес який постійно повторюється. Оскільки капітал, рухаючись проходить сферу вир-ва і сферу обігу, то його час обороту складається з часу виробництва і часу обігу. Час виробництва – це той час протягом якого капітал перебуває у сфері виробництва. Час обігу – це той час, протягом якого капітал перебуває у сфері обігу. Капітал, що перебуває у виробничій формі, за характером обороту традиційно поділяють на : 1. основний 2. оборотний.

24. Поняття і час обороту капіталу. Основний і оборотний капітал. Оборот капіталу - це кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як процес який постійно повторюється. Оскільки капітал, рухаючись проходить сферу вир-ва і сферу обігу, то його час обороту складається з часу виробництва і часу обігу. Час виробництва – це той час протягом якого капітал перебуває у сфері виробництва. Його найважливішою частиною є робочий період, тобто кількість робочих днів, яка витрачається на виробництво готового продукту, коли предмети праці підлягають безпосередній обробці. Робочий час залежить від характеру галузі виробництва, рівня техніки на тому чи іншому підприємстві та інших умов. Час обігу – це той час, протягом якого капітал перебуває у сфері обігу. Він включає в себе час купівлі засобів виробництва і робочої сили(перша стадія кругообігу капіталу) та час реалізації вироблених товарів (третя стадія). Фактори що визначають час обігу : віддаленість ринків збуту, місткість ринку, відстань підприємств від джерел сировини і палива. Прискорення обороту капіталу сприяє зниженню витрат виробництва і збільшенню маси та норми прибутку. Капітал, що перебуває у виробничій формі, за характером обороту традиційно поділяють на : 1. основний 2. оборотний. Основний капітал – частина продуктивного капіталу, яка цілком і багаторазово бере участь у виробництві товару, переносить свою вартість на новий продукт частинами. До нього відносять: частину авансового капіталу, яка втілюється в засобах праці – споруди, машини, устаткування, інструмент. Існує 2 види зношування основного капіталу: 1. фізичний знос – матеріальний знос машини...за час їхнього функціонування в процесі виробництва або невикористання; цей знос є наслідком виробничих навантажень, впливу атмосферних умов, змін у будові матеріалу, інше. У результаті фізичного зносу праці втрачають частину своєї вартості. 2. моральний знос – передчасна втрата основним капіталом їхньої вартості або зменшення її. Є дві форми морального зносу: перша форма – підвищення продуктивності праці у сфері виробництва засобів праці, це приводить до зниження витрат виробництва на відтворення основних фондів; друга форма – з’являються принципово нові засоби праці, які мають більш високі конструктивні характеристики та експлуатаційні якості. Амортизація основного капіталу – заміщення в грошовій формі зношених засобів праці поступовим перенесенням вартості на продукт, що виробляється. Відрахування на заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають амортизаційними. Встановлений у законодавчому порядку річний процент заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають нормою амортизації. Оборотний капітал – частина продуктивного капіталу, вартість якої входить у створювані товари цілком і яка повністю повертається в грошовій формі після їх реалізації. До складу оборотного капіталу входять предмети праці, а також капітал, витрачений на робочу силу. Особливістю оборотного капіталу є те, що на відміну від інших частин оборотного капіталу вартість капіталу витраченого на робочу силу на стадії виробництва не переноситься на продукт. Праця бере участь у створенні нової вартості.

26. Оборотні кошти підприємства та ефективність їх використання. Час і швидкість обороту капіталу. Оборот – частина продуктивного капіталу, яка переноситься повністю на готову продукцію протягом одного кругу. Оборотний капітал – частина продуктивного капіталу, вартість якої входить у створювані товари цілком і яка повністю повертається в грошовій формі після їх реалізації. До складу оборотного капіталу входять предмети праці, а також капітал, витрачений на робочу силу. Особливістю оборотного капіталу є те, що на відміну від інших частин оборотного капіталу вартість капіталу витраченого на робочу силу на стадії виробництва не переноситься на продукт. Праця бере участь у створенні нової вартості. Готова продукція разом із коштами підприємства та фондами, що знаходяться у незакінчених грошових розрахунках, утворюють капітал обігу. Оборотні капітали утворюють оборотні засоби виробництва. Ефект використання оборотних засобів характеризується швидкістю обороту. Швидкість = обсяг реалізованої продукції -залишок оборотних засобів Тривалість обороту дня = 365-число обертів Оборот капіталу – це не окремий акт, а процес який постійно відновлюється. Тривалість обороту залежить від продукції, яка виробляється. Різні складові основного капіталу, мають різний час обернення. Повною заміною старих складових елементів основного капіталу завершується реальний оборот основного капіталу. Скорочення часу обороту капіталу веде до збільшення маси прибутку. Час складається із часу виробництва і часу обігу. Час виробництва – це час протягом якого капітал перебуває у сфері виробництва. Знаходиться під впливом робочої сили. Час обігу – це час, протягом якого капітал, перебуває у товарній чи грошовій формі перебуває у сфері обігу. Час обігу включає в себе: - час продажу товару (перетворення товарного капіталу в грошовий) - час купівлі елементів капіталу - перетворення грошового капіталу в продуктивний - час завершення виробництва у сфері обігу Час обороту капіталу – це сума часу протягом якого вся авансована капітальна вартість проходить процес виробництва та обігу. Швидкість – число обертів за рік. Число обертів = 12 місяців -час обороту в місяці

27. Торговельний капітал і торговельний прибуток. Роль торговельного прибутку у підвищенні середньої норми прибутку. Капітал як ресурс набуває форми торгового капіталу, якщо він забезпечує рух продукту від виробника до споживача. Функцією торгового капіталу є обслуговування процесу купівлі і продажу товарів. Торговий капітал історично передує капіталістичному способу виробництва. Він існував у рабовласницький і феодальній формації і виступав як незалежна форма капіталу. Функціонування торгових підприємств вимагає залучення ресурсів у формі капіталу, праці, підприємницького таланту, тому витрати у сфері торгівлі не мають принципових відмін від сфери виробництва. Підприємницька діяльність передбачає одержання прибутку , який виступає у формі торгового прибутку. Торговий прибуток – це дохід, який отримують підприємства оптової і роздрібної торгівлі. Його можна розглядати двояко : 1. як різницю між загальним виторгом від продажу товарів і бухгалтерськими витратами обігу. У цьому разі підприємство отримує бухгалтерський прибуток; 2. як різницю між загальним виторгом і економічними витратами обігу. При цьому торговельне підприємство може отримати економічний (чистий) прибуток і такі складові доходу підприємства, як нормальний підприємницький прибуток, умовний процент на власний капітал, умовну ренту від власної земельної ділянки на умовну заробітну плату торгового підприємця. В залежності від сфери функціонування торгового капіталу весь ринок ділиться на внутрішній і зовнішній; відповідно до цього існує внутрішня і зовнішня торгівля.

28. Основні види торговельного підприємництва Розрізняють оптову та роздрібну торгівлю. Оптова торгівля здійснює посередницькі функції між промисловими і роздрібними торговцями. Вона пов’язує між собою райони виробництва товарів з районами їх споживання, організує реалізацію товарів, вироблених у промисловості і у сільському господарстві, формує замовлення виробництву і забезпечує постачання товарів роздрібній торгівлі. Особливістю оптової торгівлі є те, що оптовий торгівець має справу не зі звичайними покупцями (споживачами), а з промисловцями і роздрібними торговцями, крім того заключаються великі торгівельні угоди – товари продаються партіями, тобто торгівець веде спеціалізовану торгівлю, він торгує одним видом товару: вугілля, зерно, ліс, тощо. Різновидом оптової торгівлі є товарна біржа. На біржі не має товарів. Угоди здійснюються за встановленими стандартами, об’єктом біржової торгівлі не можуть бути товари з різними індивідуальними особливостями, а лише однорідні за своїми властивостями масові товари. Концентрація оптової торгівлі на біржах сприяє вирівнюванню цін на різних ринках. Роздрібна торгівля – це реалізація товарів безпосередньо споживачам. Вона відрізняється від оптової тим, що через роздрібне торгове підприємство реалізуються товари в різноманітному асортименті одинично або невеликими партіями.

29 Позичковий капітал і позичковий процент. Ставка і норма процента. Позичковий капітал – це грошовий капітал, що надається в позику його власником іншому власник – підприємцю на певний час, на умовах повернення, за плату у вигляді процента. Позичковий капітал у формі грошового обслуговує промисловий і торгівельний капітал, поповнюючи їх грошові ресурси, яких не вистачає. У процесі використання грошей як ресурсу у формі капіталу він виступає як капітал – власність і капітал – функція, що приносить доходи у формі відповідно позичкового процента і підприємницького прибутку. Прибуток на позичковий капітал, який створюється у сфері виробництва, розпадається на 2 частини: 1.на процент, що виступає у формі ціни капіталу, як ресурсу і цю частину отримує капіталіст – вкладник; 2. та на підприємницький прибуток, який отримує капіталіст – функціонер за виробниче використання цього ресурсу. Відмінність позичкового капіталу від промислового та торгівельного: це капітал – власність, а промисловий і торгівельний капітал – функція; позичковий капітал виступає як капітал – товар; у процесі свого руху він перебуває в одній формі. Позичковий процент – це вартість послуги, яка надається кредитором позичальнику, у вигляді надання йому за плату певної суми грошей на обумовлений термін. Обчислюється у відсотках до суми кредиту. Рівень % залежить від розміру та забезпечення позики, строків користування, форми кредитування і ступеня кредитних ризиків. Норма процента являє собою відношення річної суми процента до вартості позичкового капіталу. Норма процента в умовах досконалої ринкової конкуренції не може бути вищої від норми прибутку, яка забезпечується використанням позичкового капіталу. Процент як плата за користування позичковим капіталом є його ціною, а тому, як ціна на будь – який товар на ринку, він залежить від попиту і пропозиції на позичковий капітал.

31. Акціонерний капітал і акціонерні товариства. Реальний та фіктивний капітал. Засновницький прибуток акціонерних товариств. Акціонерним називається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства; тобто це підприємство, капітал якого утворюється за рахунок внесків його учасників шляхом придбання ними акцій, капітал такого товариства називається акціонерним. Характерними рисами акціонерного товариства є: 1. Статутний фонд ділиться на кількість акцій; 2. Акції розподіляються між засновниками і учасниками; 3. Акціонерне товариство відповідає лише своїм майном; 4. Акціонери ризикують в межах вартості належним їм акціям; 5. Акціонерне товариство може бути як відкритим (ВАТ) так і закритим (ЗАТ) Акціонерні товариства можуть мати філії у різних регіонах і за кордоном, дочірні підприємства й представництва. Акціонерне товариство є юридичною особою і несе відповідальність за зобов'язаннями у межах власного капіталу (майна). . Управління акціонерним товариством здійснюється виборним колективним органом (правлінням, радою директорів та ін.). Вищим органом управління акціонерного товариства є збори його акціонерів. Контрольним органом - обрана зборами акціонерів ревізійна комісія (наглядова рада). Акціонерний капітал - базовий, початковий, основний капітал акціонерного товариства, що створюється за рахунок випуску і продажу акцій. Становить сукупність об'єднаних індивідуальних капіталів і є різновидом недержавної (колективної, приватної) власності, що йменується акціонерною, корпоративною власністю. Акціонерний капітал поділяють на власний та позичений. Капітал реальний - стоимость активов компании, выраженная в постоянных ценах, т.е. независящая от инфляции КАПІТАЛ ФІКТИВНИЙ [КАПИТАЛ ФИКТИВНЫЙ] - капітал у формі акцій, обліга-цій, заставних листів тощо. На відміну від реального капіталу у формі грошей чи об-ладнання, що являють собою вартість, К.ф. лише дає право на отримання доходу. ЗАСНОВНИЦЬКИЙ ПРИБУТОК [УЧРЕДИТЕЛЬСКАЯ ПРИБЫЛЬ] - прибуток, що його отримують засновники акціонерного товариства (компанії) у вигляді різниці між сумою, отриманою від продажу акцій цього товариства, і величиною вкладеного в товариство капіталу. З.ге. виникає тоді, коли акції продаються за ціною, вищою від номінальної їхньої вартості, або за рахунок збільшення обсягу продажу акцій понад встановлений акціонерний капітал.

32. Аграрні відносини, їх зміст і місце в економічній системі. Специфіка підприємства в аграрному секторі. С/госп-во –специфічна галузь усього народного господарства. Від його розвитку залежить функціональний добробут всього нац.госп-ва держави. Підприємницьку діяльність в аграрному секторі можуть здійснювати як окрема людина, так і група людей. Закон України “Про підприємства в Україні” встановлює, що суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни нашої держави, інших країн, не обмежені законом у право – або дієздатність, та юридичні особи всіх форм власності. Види відносин : 2. економічні – з приводу привласнення і використання землі; 3. відносини розподілу, обміну і споживання с.г-ї продукції; 4. суб’єктами економічних відносин в аграрному секторі є держава, підприємство різних форм, Суб’єкти економічних відносин взаємодіють не лише між собою и також з іншими галузями народного господарства. У світовій економіці окрім інших галузей тяжіють до сільського господарства. Процес називається агропромисловою інтеграцією =>формується АПК : - промисловість, що виробляє засоби виробництва для с/г та його обслуговування; - безпосередньо с/г; - переробка і реалізація с/г продукції. Особливості, що характерні для с/г: • на відміну від промисловості, де земля є лише умовою функціонування, то в с/г – це основний засіб виробництва і головний об’єкт виробничих відносин. • незбіг часу виробництва і робочого періоду, що породжує сезонність виробництва • залежність від кліматичних і погодних умов • залежність виробництва від біологічних факторів розвитку рослин і тварин • складність і різноманітність економічних зв’язків породжених залежністю с/г від АПК • значна частина засобів виробництва, що використовується в с/г, створюється в самому с/г і входить у виробничий оборот минаючи сферу товарного обігу • певна кількість продукції, створеної в с/г не має форми кінцевого продукту; • держава є монопольним покупцем на с/г Особливості обумовлені сезонним характером виробництва, а також участю у виробництві природно – біологічних факторів. Це вимагає вищого, ніж у промисловості рівня капіталу і веде до уповільнення кругообороту і обороту капіталу порівняно з іншими галузями . Оскільки оборот здійснюється протягом року, то реалізація відбувається через рік, а затрати потрібно нести постійно. Все це вимагає довгострокового кредитування. 33. Земельна рента Земельна рента як економічна категорія виражає відносини привласнення додаткового продукту власником землі у формі орендної плати за право користування землею. Проте рента не тотожна орендній платі. Крім ренти як плати за користування землею орендна плата містить відсоток на вкладений у землю капітал, а також амортизацію цього капіталу. При високих орендних ставках власник землі може привласнювати частину середнього прибутку сільськогосподарського підприємця. Земельна рента і орендна плата є загальною економічною основою будь-якого суспільства. Спочатку земельна рента виникла і розвивалася у формі традиційної земельної ренти. Виникнення підприємницьких виробничих відносин стало умовою існування сучасної земельної ренти. Проте земельна рента завжди є економічною основою реалізації власності на землю. Це доход, не пов'язаний з підприємницькою діяльністю; це частина додаткового продукту, який створюється сільськогосподарськими виробниками, що господарюють на землі. Якою б великою не була роль природних факторів, сільськогосподарський продукт створюється працею людей. Тому провідна роль у розвитку сільськогосподарського виробництва завжди належить економічним факторам. Це положення має особливе значення для з'ясування рентних відносин у сільському господарстві. Незалежно від форми власності на землю утворюється диференційна рента. Причиною її є монополія на землю як на об'єкт господарювання. Виникнення цієї монополії означає існування відособлених виробників у системі товарно-грошових відносин, а також своєрідний синтез існуючих природних і економічних умов для утворення диференційної ренти. Першою природною умовою існування диференційної ренти є відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок по відношенню до ринку (місць реалізації продукції). Розвиток науки і техніки, широке використання їх досягнень у сільському господарстві впливають на ці відмінності, проте повністю усунути їх неможливо. Другою природною умовою утворення диференційної ренти є обмеженість землі. Земля у просторі обмежена, ще обмеженіші кращі за родючістю землі. Продукція, що виробляється на кращих і середніх землях, не може задовольнити потреби суспільства, тому у господарський оборот залучаються також ділянки землі, віднос-но гірші за родючістю і місцезнаходженням. Слід розрізняти дві форми диференційної ренти - першу і другу. Перша диференційна рента є додатковим чистим доходом, який одержують в результаті продуктивнішої праці на кращих за родючістю і місцезнаходженням землях. Друга диференційна рента виникає в результаті підвищення продуктивності землі на основі використання ефективніших засобів виробництва, тобто додаткових вкладень у землю. Цю ренту одержують не всі господарства, а лише ті, які займаються інтенси-фікацією за сприятливіших умов виробництва (тобто використову-ють кращі землі). Господарства, які здійснюють додаткові вкладення на гірших землях, одержують не другу ренту, а раціоналізаторсь-кий доход. Що є спільного для першої та другої диференційної ренти? По-перше, причина утворення - монополія на землю як на об'єкт господарювання. По-друге, основа виникнення - відмінності в родючості землі. Взаємозв'язок диференційної першої і другої рент полягає в тому, що вони засновані на використанні родючості земель. Тільки перша рента пов'язана з природною, а друга - з економічною родючістю грунтів. Друга диференційна рента характеризує інтенсивний розвиток сільського господарства. Диференційна рента - це за своєю сутністю не що інше, як додатковий прибуток, який отримують у будь-якій сфері промислового виробництва на будь-який капітал, що функціонує в умовах вище середніх. У сільському, господарстві він є більш-менш постійним, оскільки грунтується на різній родючості різних катего-рій землі. У країнах, де панує приватна власність на землю і діє міжгалузе-ва конкуренція, існує ще й абсолютна рента, яка утворюється на всіх використаних землях, у тому числі на гірших. Причиною її є монополія на приватну власність на землю, яка закріплює високу норму прибутку в сільському господарстві понад середню норму прибутку. Отже, абсолютна рента - це надлишок вартості сільськогосподарського продукту над його ціною виробництва. Висока норма прибутку в сільському господарстві може створюватися внаслідок існування ряду факторів: низької органічної будови капіталу, використання дешевшої робочої сили, більш швидкого обо-роту коштів, економії на постійному капіталі та ін. Значення цих факторів у кожній країні неоднакове і весь час змінюється.Абсолютну ренту породжує не низька будова землеробського капіталу, а монополія приватної власності на землю, яка не дає можливості конкуренції вирівняти прибуток з низькопобудова-ного капіталу. Приватна власність на землю і необхідність виплати ренти за всі використані землі можуть призвести до перетворення абсолютної ренти в монопольну, коли ціна на сільськогосподарську продукцію вища за її вартість. Рентні доходи розподіляються між власником землі та її орендарем або між державою і тими, хто користується землею. Використання землі в Україні є платним. Власники землі та землекористувачі щорічно вносять плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від якості та місцезнаходження земельної ділянки (виходячи з кадастрової оцінки земель). У земельному податку і орендній платі міститься частина рентного доходу. Якщо його одержує власник землі, то рентний доход перетворюється у ренту. Розмір орендної плати орендареві встановлюють за угодою сторін. У результаті підвищення продуктивності землі на основі використання ефективніших засобів виробництва надлишковий доход збільшується. До закінчення строку договору він надходить орендарям у вигляді рентного доходу. При укладенні нового договору він може бути зарахований в орендну плату і надходити вже власнику землі. З метою стимулювання інтенсифікації сільського господарства доцільно оптимально здійснювати розподіл рентного доходу другої диференційної ренти між власником землі і орендарем. Останній повинен бути заінтересований у додаткових вкладеннях у землю, а це вимагає залишення у нього певної частини рентного доходу. Порядок оподаткування і середні ставки земельного податку та граничні розміри орендної плати за землю встановлює Верховна Рада України. Рентний доход, що міститься у платежах за землю, надходить до бюджетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, на території яких знаходяться земельні ділянки. Частина коштів від плати за землю централізується у державному і обласних бюджетах. Від плати за землю, а отже, і вилучення рентного доходу звільняються заповідники, національні та дендрологічні парки, ботанічні сади, заказники (крім мисливських), дослідні господарства науко-во-дослідних установ і навчальних закладів сільськогосподарського профілю та ін. Новостворені селянські (фермерські) господарства звільняються від плати за землю (а отже, і від вилучення рентного доходу) протягом 3-х років з часу передачі у їх власність або надання в користування земельної ділянки. З рентою пов'язана ціна землі. Вона визначається як капіталізована рента, тобто грошовий капітал, що забезпечує його власни-кові той самий доход, але у формі не ренти, а суми відсотка на вкладення у банк. . Ціна на землю залежить від розміру земельної ренти і позикового відсотка.

34. Відтворення суспільного продукту У процесі відтворення сукупного суспільного продукту відбувається відшкодування всіх затрат і, водночас, формуються три фонди: відшкодування (кошти, направляються на заміщення спожитих засобів виробництва), споживання (предмети особистого споживання), нагромадження (засоби, що направляються на розширення виробництва). Співвідношення між цими фондами в загальному вигляді відбиває структуру продукту в матеріальному виробництві. Відшкодування виробничих витрат відбувається на ринку , де кожне підприємство купує необхідні ресурси. Проміжне споживання (витрати на товари, матеріальні і нематеріальні послуги, які використані господарствами для виробничих потреб) складає основну частину фонду відшкодування. Воно не враховує лише тих засобів, що використані На поновлення основного капіталу. Тому рух ресурсів проміжного споживання фактично відбиває реалізацію або відтворення фонду відшкодування. Фонди споживання і нагромадження, на відміну від проміжного споживання, представляють собою готову продукцію. За своїм змістом – це додана в усіх галузях вартість, тобто створений валовий внутрішній продукт.

35. Сутність і причини безробіття. Безробіття – соціально – економічна ситуація в суспільстві, за якої частина активних працездатних громадян не може знайти роботу, яку вони здатні виконувати, що обумовлена перевищенням пропозиції праці над попитом на неї. За визначенням Міжнародної організації праці, безробітним є та особа, яка хоче і може працювати, але не має робочого місця. У Законі України зазначено, що безробітним є громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку і трудового доходу, зареєстровані в державній службі зайнятості як особи, що шукають роботу. Першу спробу пояснити сутність і причини безробіття спробував Мальту, він пояснював його надто швидкім зростання населення, яке випереджає збільшення кількості засобів для існування; засобами для усунення безробіття він вважав: війни, епідемії, свідоме обмежування народжуваності. Недоліком цієї теорії є те що, людина розглядається лише як біологічна істота, ігноруються Ії соціальна сутність. Технологічна теорія безробіття – причиною є прогрес техніки, технічні зміни у виробництві; боротьба з цим процесом – обмеження технологічного процесу. Кейнсіанська теорія – причина : недостатній попит на товари, що зумовлено схильністю людей до заощадження та недостатніми стимулами до інвестицій. Засіб боротьби: збільшення інвестицій, які спрямовуються на розширення громадських робіт і навіть на військові витрати. Марксистка теорія – безробіття це закономірність капіталістичного способу виробництва. Комплекс причин безробіття: • структурні зміни в економіці • нерівномірність розвитку продуктивних сил у народному господарстві, в окремих регіонах • постійний прогрес техніки – НТР • пошук працівниками нових робочих місць, де вища заробітна плата, змістовніша робота • диспропорційність розвитку економіки • обмеженість попиту на товари та послуги Розрізняють: 1. технологічне безробіття – витіснення працівників внаслідок впровадження нової, переважно автоматизованої техніки 2. фрикційне – пов’язане з плинністю робочої сили, зумовленої її професійними, віковими та регіональними переміщеннями 3. структурне – зумовлено структурними змінами, що спричиняють невідповідність структури робочих місць і професійну невідповідність 4. циклічне – зумовлено економічними циклами, насамперед кризами 5. конверсійне – зумовлено закінченням військових дій, значним скороченням виробництва військової продукції 6. регіональне. У розвинутих країнах світу майже 50% приросту безробітних зумовлено структурною формою безробіття. Залежно від віку розрізняють : молодіжне, безробіття серед людей старшого віку... Безробіття заподіює значних економічних збитків державі. За Законом Оукена , збільшення безробіття на 1% призводить до втрати річної продукції більш як на 2%.