1.2 Античні міста-держави
Осілі та кочові племена, які населяли Північне Причорномор`я, вступаючи у торгівельні і військово-політичні відносини з античними державами Середземномор`я, зазнали впливу античної рабовласницької цивілізації, особливо завдяки грецькій колонізації причорноморських земель та утворенню там грецьких міст-колоній [7, с.379]. Перше поселення з`явилось у 7 ст. до н.е. на невеликому острові Березань біля гирла Дніпро-Бузького лиману. У 6 ст. до н.е. було засновано Ольвію (тепер на території Миколаївської області), Феодосію (у Криму), Пантікапей (сучасний Керч); в останній чверті 1 ст. до н.е. засновано Херсонес (сучасний Севастополь), Тіру (Білгород-Дністровський Одеської області), Керкініду (Євпаторія), Німфей (Керч), Тірітаку (біля Керчу) та ін. Розквіту вони досягли у 5-4 ст. до н.е. та проіснували до 4-5 ст. н.е. Вже у 30-х рр.3 ст. н е. почався їх економічний занепад і соціально-політичний розклад, що посилився внаслідок навали готів і гунів та просунення слов`ян до берегів Чорного моря і на Балкани. У 4 ст. припинила існування як місто-держава Ольвія, а Херсонес перейшов під владу Візантійської імперії і як м.Корсунь був знищений навалою Золотої Орди у середині 15 ст.
Грецькі міста-колонії були рабовласницькими полісами (містами-державами). До рабовласників належали судновласники, купці, власники ремісничих майстерень, землевласники, лихварі тощо. Було багато вільних землеробів, ремісників, дрібних торговців. Вільними повноправними громадянами визнавались лише чоловіки-уроженці міста; вони мали політичні права, могли займати державні посади, утримувати збройні загони, виїздити в інші землі. Жінки і чужоземці, навіть якщо вони постійно проживали у полісі, не мали політичних прав, але могли отримати їх і торгівельні привілеї за надану місту значну послугу. Більшість населення становили раби, які не мали жодних прав і були власністю рабовласників. Джерела рабства: військовий полон, народження від рабині, купівля на невільничих ринках чи у сусідніх племен. Вони використовувались у ремісничому виробництві, на розробках солі, у домашньому господарстві, частково у сільському господарстві, а також експортувались. Низьке становище займали дрібні ремісники і торговці та вільні общинники навколишніх поселень – вони сплачували податки і брали участь в ополченні у разі військових дій.
Державний устрій грецьких міст Причорномор`я був аналогічний політичному устрою античних полісів Греції. За формою правління у 5-2- ст. до н.е. більшість з них були демократичними республіками, а з 1 ст до н е.- аристократичними республіками. Вищий орган державної влади – Народні збори, в яких брали участь лише повноправні громадяни міста (чоловіки-уродженці) віком з 25 р. [20, с.102]. Народні збори мали законодавчі фунції – приймали декрети і постанови; вирішували найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики – регулювання морської торгівлі, прийняття у громадянство, нормування грошової системи, укладення зовнішньо-політичних угод і договорів, звільнення іноземних купців від мита, нагородження громадян за заслуги грамотами; здійснювали вибори посадових осіб та контроль за їх діяльністю.
Народні збори обирали Раду міста – постійно діючий орган виконавчої влади, в який входили Суд присяжних і головний жрець міста – базилевс, який відав релігійними культами. Рада міста готувала проекти рішень Народних зборів, перевіряла кандидатури на виборні посади і контролювала діяльність виборних посадових осіб. Керував нею голова Ради міста за допомогою секретаря, обоє обирались строком на 1 р. У Херсонесі законодавчий процес відбувався у такій послідовності: проект декрету розробляла спеціальна комісія (3 номофілаки і 1 діойкет) і передавала його у Раду міста, а та подавала його Народним зборам, які приймали вже готове рішення без будь-яких змін і доповнень [7, с.481].
Третю ланку управління становили виборні колегії – магістратури або окремі посадові особи – магістрати, які обирались з повноправних громадян і очолювали окремі галузі управління – займались фінансами, відали роботою судових установ, військовими справами тощо. Головна магістратура – Колегія архонтів у складі 5-6 чол., на чолі з першим архонтом; вона керувала всіма іншими колегіями та за необхідності скликала Народні збори. Магістратом зі справ культу був базилевс. Колегія шести архонтів відала питаннями оборони, але військами командував перший архонт. Колегія продиків (юридичних радників) займалась правовими питаннями. Номофілаки контролювали дотримання законів. Астиноми наглядали за порядком у місті. Агораноми наглядали за порядком на ринку, перевіряли правильність мір і ваг, наглядали за станом шляхів і громадських будівель тощо. Екстраординарні магістрати – епімелети – наглядали за вжиттям термінових заходів, виконували спеціальні державні завдання. У Херсонесі діойкет був найвищим фінансовим магістратом, що контролював доходи і витрати, а нижчестоящими фінансовими магістратами були скарбники. Грошовими надходженнями у казну (різні пожертви грішми і хлібом, податки, ввізні і вивізні мита на товари тощо) займались спеціальні Колегії семи і дев`яти. Окремим органом управління був суд. Так, в Ольвії суд складався з кількох відділів, кожен з яких відав певним колом питань. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки.
З початку нашої ери відбувається аристократизація управління – вищі адміністративні посади передаються невеликій групі аристократичних сімей; у Херсонесі під тиском римських властей було зменшено кількість магістратур, вищі магістратури заміщували римські громадяни з місцевих жителів, влада зосереджувалась у першого архонта. В Ольвії приблизно до середини 3 ст. до н.е. найважливіші закони створювались у формі псефісмів, які пропонувались приватними особами, і поділялись на 2 категорії: проксенічні і почесні. З середини 3 ст. до н.е. усі проксенії висуваються приватними особами, а почесні декрети – різними колегіями магістратів (архонтами, колегією семи, комісією сінедрів), тобто прерогативу вносити у Раду міста і передавати у Народні збори проекти важливих постанов (почесних декретів) у приватних осіб відбирають колегії магістратів.
В основу права грецьких міст-колоній було покладено правову систему Афінської рабовласницької республіки, впливали також звичаї і традиції місцевих племен [19, с.239]. Основні джерела права – закони Народних зборів, декрети Ради міста, розпорядження колегій магістратів, звичаї. Існувала приватна власність на житлові будинки, рухоме майно, худобу тощо. Земля і раби перебували у приватній і державній власності. У Херсонесі рабів відпускали на волю, посвячуючи їх якомусь божеству, а храм чи релігійна громада ставали опікунами вільновідпущеника. Було розвинуте зобов`язальне право – поширені договори позики, дарування, поклажі, купівлі-продажу та ін., більшість з них укладались у присутності свідків, у державних установах, при урядовцях чи відкупщиках податків на торгівельні угоди (так, у Херсонесі продавець повідомляв агораному про факт продажу речі і добровільно разом з покупцем сплачував йому податок). У Херсонесі була поширена оренда землі і наймана праця.
Основні злочини – державні: змова, спроба повалення демократичного ладу, розголошення державної таємниці; у Херсонесі - зрада ворогам міста чи його володіння, злочинний задум проти Херсонесу чи його громадян. Передбачався захист приватної власності. Види покарань вільних людей: смертна кара, штраф, конфіскація майна; повсталі раби страчувались.
1.3 Скіфія
На початку 1 тис. до н.е. територію України заселяли кімерійці (одне із тракійських племен), на зміну яким наприкінці 8-7 ст. до н.е. прийшли скіфи (скити) як утворення місцевих (нащадків трипільців) і кочових іранських племен. У 7-3 ст. до н.е. вони займали значну територію — від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов’я. У 7 ст. до н.е. утворився могутній племінний союз (за відомостями грецького історика Геродота 5 ст. до н.е.), в який входили основні племена: 1. скіфи-царські – наймогутніші і найбільші, інших скіфів вважали своїми рабами; 2. скіфи-кочівники; 3. скіфи-землероби; 4. еліно-скіфи – розселені поблизу грецького міста-колонії Ольвії; 5. скіфи-хлібороби (орачі) – прямі прапращури українського народу [20, с.90]. У 7-6 ст. до н.е. більшість скіфських племен перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу, але родові зв`язки у них ще були міцними, основною суспільною одиницею була родова община, яка складалась з кількох патріархальних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кожній патріархальній сім`ї ділянку за жеребкуванням; приватної власності на землю ще не було. У скіфів-кочівників кожна сім`я мала свою отару, стадо, але земля, як і у землоробів, належала общині, племені. У 7-6 ст. до н.е. з вільних общинників (кочові скотарі і осілі земелероби) виділяється родоплемінна знать (родові старійшини, племінні вожді та ін.). З`являються військовополонені раби, та застосування їхньої праці незначне. Суспільна організація управління скіфів мала форму військової демократії. Найважливіші питання розглядали Народні збори воїнів; мали вплив Ради родових старійшин, а найбільший – Союзна рада; особлива роль належала військовим вождям – царям, які очолювали скіфське військо на час походів, їхня влада успадковувалась, але кандидатуру царя і його спадкоємця ще затверджували Народні збори.
У 5-4 ст. до н.е. частина скіфів-кочівників перейшла до осілого способу життя. Царські скіфи, що перемогли перського царя Дарія у 514-513 рр. до н.е., посіли панівне становище у союзі племен і стягували данину із землеробських племен [21, с.206]. Зміцніла влада царів і військово-дружинної знаті. Виникли передумови для створення рабовласницької держави. Скіфський цар Атей узурпував владу і у 340 р. до н.е. об`єднав під своєю владою майже всю Скіфію, створивши першу скіфську державу. Однак, у війні з македонським царем Філіппом ІІ (батьком Олександра Македонського) був вбитий і Скіфське царство розпалось наприкінці 4 ст. до н.е. Приблизно у 3 ст. до н.е. утворилась Скіфська держава у Криму (столиця – м.Неаполь Скіфський, поблизу сучасного Сімферополя), яка досягла розквіту у 2 ст. до н.е. за царів Скілура і його сина Палака, та була знищена германським племенем готів у другій половині 3 ст. н.е. Під час великого переселення народів 5-6 ст. скіфи асимілювались з іншими, а їхні сучасні прямі нащадки – кавказькі осетини.
У Скіфії встановились рабовласницькі відносини із залишками первіснообщинного ладу. З вільних землеробів і скотарів виділилась пануюча верхівка – царська сім`я, військова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що становила оточення правителя, та багаті торговці. Відособленою соціальною групою з високим становищем були жреці. Найбільшу верству становили вільні общинники, які несли військову службу, сплачували данину, виконували різні повинності. Скіфи-орачі (данинники) перебували у данинній залежності від степових кочівників. У Кримському скіфському царстві основну масу міського населення становили вільні ремісники, торговці, купці. Найнижчий щабель ієрархії займали раби; джерела рабства: військовий полон та підкорення осілих племен чи сусідніх народів. Раби були власністю господаря, річчю, яку можна було продати, подарувати, обміняти, передати у спадок. Вони використовувались здебільшого у домашньому господарстві, для охорони стада тощо; часто виступали товаром у торгівлі з грецькими містами. З розпадом первіснообщинного ладу рабство втрачає патріархальний (домашній) характер.
За формою правління Скіфія – різновид рабовласницької монархії з деспотичною царською владою. Глава держави – цар зі спадковою, божественного походження владою. Іноді він виконував функції жреця, здійснював судові повноваження, самостійно проводив внутрішню і зовнішню політику, карбував свою монету. Апарат державного управління становили найближчі родичі царя та його особисті слуги, здебільшого військові; притому особлива роль належала військовій дружині царя і воєначальникам; а найбільш впливові помічники царя утворювали Царську раду. Щоправда, створення державного апарату не знищило повністю родову організацію – Народні збори затверджували кандидатуру царя і його наступників, а також Народні збори і Рада старійшин і племінних вождів вирішували усі питання місцевого управління. Територія держави поділялась на округи (номи) – колишні племінні території. Отож, державна структура Скіфії значно відрізнялась від рабовласницьких і феодальних держав, але за своїми функціями була вже політичною організацією, тому можна стверджувати, що перші витоки державності на території України з`явились саме тоді [13, с.31].
Правова система Скіфії грунтувалась на звичаях, рішеннях Народних зборів, постановах царів. Основне джерело права – звичаєве право (усне, оскільки скіфи були неписемними). На території скіфської держави зберігались також групи населення, які жили за своїми законами, - племінні союзи таврів у Криму та неври, розселені на півдні від Прип`яті. Захищалась сімейна приватна власність на худобу, вози, домашні речі, посіви, житло, рабів. Особистою приватною власністю була зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Верховна власність на землю належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами і землями. Право приватної власності на рухомі речі зумовило розвиток зобов`язального права – договорів міни, дарування, купівлі-продажу та ін. Договори, зокрема договір побратимства (згодом переоформлений у договір співтовариства, а сучасний цивільно-правовий договір сумісної діяльності) скріплювались присягою. Відмова від сплати данини була приводом для початку воєнних дій з грабунком майна, крадіжкою худоби та захопленням полонених і перетворенням їх на рабів. Шлюбно-сімейне право грунтувалось на принципах патріархату – ведення родоводу за батьківською лінією, панівна роль чоловіка у господарстві, сім`ї і суспільстві; жінка перебувала під владою чоловіка, а по його смерті – його спадкоємця. Дозволялось багатожонство, притому старша жінка (як і в мусульманстві) займала привілейоване становище. У спадковому праві діяв принцип мінорату – перехід батьківського майна неподільно до наймолодшого сина, щоправда, одружені сини мали право на виділ їм майна ще при житті батька [21, 310].
Найнебезпечіші злочини - проти царя. Тяжкими злочинами визнавались вбивство, крадіжка, обмова невинного, перелюб та ін. Види покарань: смертна кара (у т.ч. за фальшиву присягу, за порушення звичаїв і відступ від віри предків), відрубання правої руки, вигнання, кровна помста. Притому карався не лише злочин, а й замах. Для найнебезпечніших злочинів застосовувався слідчий процес – коли виявлення факту вчинення злочину, порушення справи, встановлення особи винного, дослідження обставин вчинення злочину, зібрання доказів, притягнення до суду винного, потерпілого і свідків, захист потерпілого та доведення вини злочинця, визначення міри і ступеню покарання та виконання рішення-вироку покладалось на відповідний орган із судовими повноваженнями. А щодо справ, які не стосувались царської влади та інтересів держави, судовий розгляд відбувався у змагальному порядку – коли справа порушувалась за зверненням самого потерпілого чи його родичів (в разі вбивства його), встановлення особи винного, розшук і виявлення злочинця та притягнення його до суду, збирання і подання доказів та доведення вини обвинуваченого, а іноді й визначення міри і ступеня покарання покладались на самого потерпілого (чи його родичів).
Як єдине політичне об`єднання степова Скіфія припинила існування у 4-3- ст. до н.е., коли скіфів витісняють споріднені з ними кочовики іранського походження – сармати, які панували до 2 ст. н.е. На зміну їм прийшли кочівники роксолани (алани). У 3 ст. на території України розселяються готи , а у 4 ст. племена турко-фіно-монгольського (ймовірно, з території північного Китаю) чи урало-алтайського походження (науковцями не встановлено їх первинне походження) гуни знищують аланів (близько 370 р.) та просуваються аж до Карпат, витіснивши готів у Крим і Таврію [18, с.204]. У середині 5 ст. гуни на чолі з легендарним ватажком Аттілою відійшли на захід, а в Україну прийшли нові кочові орди – болгари, потім авари (обри). Близько 6 ст. з`явились слов`яни.